Як зазначають Т. Забродіна [32], О. Колодізєв [37], О. Логінов [47], В. Усоскін [71] та інші фахівці, краще зрозуміти нинішній стан платіжної системи України, важливо розглянути її історичне коріння.

Так, у роботі О. Логінова [47] наведені дані про те, що з 1930 р. до недавніх реформ єдина банківська система обслуговувала весь Радянський Союз. При цьому основною вимогою до системи розрахунків та її відмінною рисою був контроль, а не оперативність, зручність або надійність. Внутрішньобанківські розрахунки між установами Держбанку СРСР здійснювалися за системою міжфілійних оборотів (МФО), яка була запроваджена в 1933 р. У цю саму систему були включені й установи Зовнішторгбанку («Внешторгбанка») СРСР. Розрахунки через систему міжфілійних оборотів здійснювалися переказуванням сум за рахунками у різних установах однієї системи банку. Засобом міжфілійних розрахунків були авізо за МФО, які складалися та спрямовувалися в розрахунково-касові центри (РКЦ) при центральному банку або в процесингові центри головного банку. Авізо зазвичай пересилалися засобами спецпошти (паперові поштові авізо) або телеграфом (телеграфні авізо). Платежі здійснювалися незалежно від наявності коштів на кореспондентських субрахунках, однак загалом у межах кредитового сальдо на кореспондентському рахунку банку. Цей механізм розрахунків передбачав централізований порядок їх регулювання та контролю за своєчасним, коректним завершенням.

Перевагою системи розрахунків через МФО було те, що вона була добре організована і дисциплінувала бухгалтерський апарат банків, оскільки вимагала особливо чіткої організації та суворого контролю всіх етапів проходження платіжних документів.

Основним недоліком цієї моделі була відсутність ресурсного обмеження діяльності установ банку, бо платіж здійснювався в будь-якому разі, а не лише в межах кредитового сальдо.

Аналізуючи досвід діяльності Держбанку, О. Колодізєв [37] зазначає, що розрахунки в межах одного банку успішно здійснювалися за умов централізовано керованої економіки. Централізоване керування як Держбанком, так і його клієнтами-підприємствами забезпечувало відносну стабільність такої схеми розрахунків, незважаючи на згадані її вади.

Політичні зміни, що відбулися на території Радянського Союзу, спричинили істотні зміни і в системі банківських розрахунків. Ці зміни були зумовлені передусім дезінтеграцією радянської платіжної системи. Монобанківська система зникла наприкінці 80-х років і поступилася місцем дворівневій банківській системі.

Спеціалісти (О. Колодізєв [37], О. Логінов [47] та ін.) виділяють три етапи в еволюції міжбанківських розрахунків в Україні, що відповідають етапам реорганізації банківської системи в цілому.

Першим етапом (1988-1991 рр. - ще за часів входження України в СРСР) можна вважати розвиток елементів ринкової економіки в господарському механізмі. У державних банках почала з'являтися нова клієнтура - приватні підприємці. Але механізми розрахунків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну банківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розрахунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

Надалі передбачалося забезпечити фінансову самостійність банків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки між банками в процесі МФО створював неявні та неоформлені кредити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеособленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

Як наслідок, Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих банків, а також застосовувати на фінансовому ринку економічні методи регулювання банківської системи, зокрема змінювати норми обов'язкових резервів та процентних ставок за активними та пасивними операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредитної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був основою однорівневої банківської системи, був заінтересований у переході до дворівневої банківської системи.

Ключовим моментом другого етапу (1991-1994 рр.) реформування банківської системи була реструктуризація мережі банків: створення Національного банку України (НБУ), формування Національним банком України власної мережі регіональних управлінь, перетворення установ державних спеціалізованих банків у самостійні комерційні банки; утворення нових комерційних банків.

Діяльність комерційних банків будувалася на власних та залучених ресурсах. Їм була надана самостійність у визначенні об'єктів кредитування, строків депозитів та кредитів, процентних ставок за пасивними та активними операціями. Починаючи з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися на основі встановлення кореспондентських відносин з відкриттям кореспондентських рахунків один у одного або через рахунки, відкриті в Національному банку України.

У 1992-1993 рр. в Україні використовувалася модель міжбанківських розрахунків за кореспондентськими рахунками, відкритими в регіональних управліннях Національного банку України. Для здійснення міжбанківських розрахунків використовувалися спеціалізовані підрозділи НБУ - розрахунково-касові центри (РКЦ) при регіональних управліннях. Саме там відкривалися кореспондентські рахунки для комерційних банків, розташованих у відповідному регіоні України.

Після безпосереднього переказування коштів на адресу банку-кореспондента така модель розрахунків передбачала відображення цих коштів на рахунках, які відкриті в РКЦ. Це призводило до того, що значні суми коштів, які перебували в міжбанківському обігу, несвоєчасно відбивалися на кореспондентських рахунках, що знижувало дієвість контролю НБУ за станом міжбанківських розрахунків.

Механізм розрахунків не передбачав елементів заліку, тобто вони відбувалися в повній сумі платежів між господарюючими суб'єктами.

Контроль за станом міжбанківських розрахунків здійснювався залежно від стану комерційного банку в цілому як юридичної особи, за «консолідованими» кореспондентськими рахунками.

У 1992 р. в Україні оброблялося в середньому 1 млн 600 тис. платіжних документів за день. Недоліки паперової технології було усунуто на третьому етапі становлення банківської і платіжної систем України.

У 1992 р. було розроблено «Концепцію створення системи електронного грошового обігу». Ця концепція передбачає впровадження в народне господарство України нової технології обслуговування банків, організацій та фізичних осіб, заснованої на виконанні різноманітних платіжних операцій за безпаперовою комп'ютерною технологією. Така система має назву «система електронного переказу фінансових послуг або електронного грошового обігу» (СЕГО). Вона є розвитком традиційних видів платіжних послуг на основі нової методології [20, 24, 29].

Комерціалізація державних банків, поява мережі нових комерційних банків, збільшення кількості суб'єктів підприємницької діяльності сприяли зростанню суспільної заінтересованості у створенні загальнодержавної автоматизованої системи, яка прискорила б міжбанківські розрахунки та підвищила їхню надійність і безпеку.

В.М. Кравець [39] наголошує, що з огляду на недостатній рівень інформатизації України, відсутність у комерційних банків власних систем міжбанківських розрахунків та відсутність з їхнього боку ініціативи щодо створення єдиної мережі електронних взаєморозрахунків, марно було сподіватися на створення подібної системи «знизу», через поступове добровільне об'єднання банків у єдину мережу електронних взаєморозрахунків. Національний банк України був змушений нав'язувати комерційним банкам свою політику та свою технологію в галузі створення електронної системи міжбанківських розрахунків. Водночас необхідно було враховувати різні фінансові можливості банків та рівень кваліфікації їхнього персоналу, а також обмеженість коштів самого Національного банку.

Отже, реальністю були обумовлені такі основні риси розробленої системи електронних платежів: невисока вартість розроблення та експлуатації (включаючи витрати на технічне обладнання); надійність та уніфікованість програмних та апаратних засобів системи; стислі строки впровадження; простота експлуатації програмно-технічних засобів, особливо засобів, призначених для комерційних банків; невеликі витрати часу та коштів на навчання персоналу.

Виходячи з доступних нам даних [31], можна зробити висновок, що базовими рішеннями під час створення системи були: цілковита відмова від паперових носіїв інформації; використання персональних комп'ютерів; ієрархічно-мережева побудова системи.

У процесі створення системи використовувалися принципово нові програмні, методичні та організаційні рішення. Запроваджена система не має аналогів у країнах колишнього Радянського Союзу і наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн Європи і світу. Програмне забезпечення та засоби захисту інформації системи електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України (або «системи електронних платежів» - «СЕП») були розроблені фахівцями Національного банку. На 1 січня 1994 р. практично всі філії комерційних банків були підключені до системи електронних міжбанківських платежів. Це дало змогу відмовитися від використання поштових і телеграфних авізо та значно підвищити швидкість, якість і надійність проведення платежів, безпеку і конфіденційність банківської інформації.

Спираючись на дані, наведені прес-службою НБУ [77], можна заключити, що упровадження системи електронних платежів України дало змогу досягти таких принципових результатів: прискорення виконання розрахунків та обігу коштів; зменшення документообігу; зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія, пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробленими документами; вивільнення грошової маси; посилення контролю за станом грошової маси у державі, поява нових можливостей впливу з боку Національного банку на цей стан; підвищення можливостей НБУ контролювати здійснення платежів; значне зниження збитків держави та підприємців, які виникали раніше внаслідок високих темпів інфляції, низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів. Можна без перебільшень зробити висновок, що впровадження СЕП підняло банківську індустрію України на якісно новий рівень.

В.М. Кравець [39] доводить, що існуюча система електронних міжбанківських розрахунків цілком задовольняє сьогоднішні потреби економіки України. СЕП успішно виконала поставлені перед нею в цей час завдання. Так, 30 серпня 1996 р. СЕП було оброблено платежів на суму понад 500 трлн крб. Це стало переконливим підтвердженням правильності стратегічного вибору НБУ щодо створення електронної платіжної системи країни.

СЕП постійно розвивається з метою підвищення надійності її функціонування, розширення спектру послуг банкам - учасникам СЕП, розвитку бухгалтерської моделі.

Одночасно зі створенням СЕП комерційні банки активно розробляли і впроваджували системи автоматизації внутрішньобанківської діяльності (так звані програмні комплекси «Операційний день банку» (ОДБ)). Це - програмне забезпечення, що обслуговує поточну внутрішньобанківську діяльність (бухгалтерський облік, обслуговування рахунків клієнтів тощо). Одним із завдань таких систем є, зокрема, автоматизація обігу платіжних документів усередині банку та обмін електронними платіжними документами з СЕП.

Оскільки СЕП дала змогу практично уникнути затримання платежів на міжбанківському рівні, для комерційних банків та їхніх клієнтів стало доцільним використання систем «клієнт-банк» для розрахунків у електронній формі між клієнтом банку та банком.

Деякі банки, що мають розгалужену систему філій, для здійснення розрахунків у електронній формі між своїми філіями створювали власні платіжні системи, так звані внутрішньобанківські платіжні системи (ВПС). Це - програмно-технічний комплекс з власними засобами захисту інформації, який експлуатується комерційним банком або об'єднанням банків і здійснює розрахунки між установами цього банку (об'єднання) та, можливо, іншими банківськими установами поза межами СЕП.

Створення ОДБ та ВПС відбувалося паралельно зі створенням та розвитком СЕП. Національний банк України практично не обмежував діяльності комерційних банків щодо створення таких систем, контролюючи лише узгодження їх функціонування з СЕП.

Ще одним способом виконання міжбанківських розрахунків в Україні є встановлення між комерційними банками прямих кореспондентських відносин, яке здійснюється з метою прискорення розрахунків. Враховуючи, що на території України діє система електронних міжбанківських розрахунків НБУ, учасниками якої є всі комерційні банки та яка практично задовольняє потреби банків у цій сфері, прямі кореспондентські відносини між банками України встановлюються як виняток. Цей виняток може бути пов'язаний зі специфікою проведення банківських операцій, що мають постійний характер.

Узагальнюючи відомості, отримані з наукової та методичної літератури [31, 38, 40 та ін.], можна зазначити, що наступним етапом в Україні повинно стати використання «електронних грошей» як платіжного засобу для масових споживачів товарів та послуг. Необхідні передумови для цього в країні в основному створені. Нині в Україні вже функціонує кілька запроваджених вітчизняними фірмами платіжних систем із використанням пластикових карток, деякі системи ѕ в процесі впровадження.

В результаті запровадження Національної системи в Україні буде створена сучасна інфраструктура (процесингові центри, сервісні центри для обслуговування елементів системи, виробництво основних її компонентів).

Спираючись на нормативні документи НБУ [7, 8, 9, 10], платіжну систему України можна представити на рівні таких компонентів:

- системи електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України;

- систем автоматизації роботи банків - це програмне забезпечення, що обслуговує поточну внутрішньобанківську діяльність (бухгалтерський облік, обслуговування рахунків клієнтів тощо);

- внутрішньобанківських платіжних систем - програмно-технічного комплексу з власними засобами захисту інформації, який експлуатується комерційним банком або об'єднанням банків і здійснює розрахунки між установами цього банку та, можливо, іншими банківськими;

- систем «клієнт-банк» для розрахунків між клієнтом банку та банком в електронній формі, що дозволило практично уникнути затримки платежів на міжбанківському рівні.

Перспективним є також використання такого компоненту системи електронного переказу фінансових послуг, як система масових платежів із використанням пластикових карток.

Всі електронні платіжні системи, що діють нині в Україні, використовують платіжні доручення та платіжні вимоги. При проектування СЕП за основу взятий зміст паперового доручення. Інші системи електронних розрахунків України (внутрішньобанківські системи, системи «клієнт-банк») повинні забезпечувати зв'язок із СЕП, а тому формати та зміст електронних документів, що використовуються в цих системах, мають забезпечувати повноцінний інтерфейс цих систем із СЕП. Отже, в документах цих систем повинні бути передбачені всі реквізити для того, щоб вони могли бути перетворені у формат платіжних документів СЕП із наданням усієї необхідної для СЕП інформації.

Таким чином, сучасна платіжна система України складається з таких компонентів: системи електронних платежів; систем автоматизації роботи банків; внутрішньобанківських платіжних систем; систем «клієнт-банк» для розрахунків між клієнтом банку та банком в електронній формі.

Впровадження системи електронних платежів дозволило одержати такі принципові результати: прискорення здійснення розрахунків та обігу коштів, що дало змогу вивільнити певну частину грошової маси; зменшення документообігу; суттєве зниження вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, завдяки чому знизилася прихована емісія, пов'язана з надходженням до обігу коштів, отриманих за підробленими документами; посилення контролю за станом грошової маси в державі, зниження збитків держави та підприємців від низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів; підвищення можливостей комерційних банків і Національного банку України контролювати здійснення платежів.

платіжний картка електронна система

1.3 Вивчення нормативно правової бази функціонування національної електронної платіжної системи

Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини у сфері переказу коштів регулюються Конституцією України (254/96-ВР), законами України «Про Національний банк України» (2922-ІІІ), «Про банки і банківську діяльність» (2121-14), «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (2056-15), нормативно-правовими актами Національного банку України, а також уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати (988_003), Уніфікованими правилами з інкасо Міжнародної торгової палати (988_002), Уніфікованими правилами по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати (988_005) та іншими міжнародно-правовими актами з питань переказу коштів [21].

Зокрема Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [6] визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів в межах України, а також встановлює відповідальність суб'єктів переказу.

У статті 11 Закону зазначено, що система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) - це державна система міжбанківських розрахунків. Необхідною умовою для проведення переказу через СЕП НБУ є встановлення банком кореспондентських відносин з Національним банком України шляхом відкриття кореспондентського рахунка в Національному банку України.

Порядок функціонування СЕП НБУ, прийняття і виключення з її членів, проведення переказу за допомогою цієї системи та інші питання, пов'язані з діяльністю СЕП НБУ, визначаються Національним банком України.

Національний банк України регламентує та забезпечує функціонування СЕП НБУ, гарантує її надійність і безпеку, організовує та бере участь у проведенні через неї міжбанківського переказу.

Основними законодавчими актами, що стали правовою основою для розробки, впровадження та функціонування СЕП є: Закон «Про банки і банківську діяльність» [3]; Закон «Про захист інформації в автоматизованих системах» [4]; Закон «Про Національний банк України» [5].

Основними документами НБУ, що регламентують проведення розрахунків за допомогою СЕП [60], є:

1) «Положення про міжбанківські розрахунки в Україні», затверджене постановою №621 Правління НБУ від 27.12.1999 року. Воно визначає загальний регламент щодо організації та форми міжбанківських розрахунків. Для цього положення поширюється на установи НБУ та комерційні банки України, які здійснюють міжбанківські розрахунки в Україні.

2) Інструкція №7 «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» затверджена постановою №135 від 29.03.2001 року.

3) Взаємні стосунки між регіональними управліннями НБУ та комерційними банками регулюються договірними умовами.

Регламентація діяльності національної системи масових електронних платежів здійснюється на основі Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Правил Національної системи масових електронних платежів» (№620 від 10.12.2004) [11], у якій НСМЕП визначається як внутрішньодержавна банківська багатоемітентна платіжна система масових платежів, діяльність НСМЕП направлена на виконання її основних функцій, а саме: виконання переказу коштів за операціями, що ініційовані із застосуванням платіжних карток; забезпечення високої безпечності, надійності, швидкості та економічної ефективності виконання операцій із застосуванням платіжних карток.

Спеціальним платіжним засобом НСМЕП є платіжна картка НСМЕП. Під час проведення переказу коштів у НСМЕП використовується взаємозалік на основі клірингу.

НСМЕП використовує інформаційні технології, що забезпечують формування, оброблення, передавання та зберігання документів за операціями із застосуванням платіжних карток і формування відповідних документів на переказ коштів в електронній формі.

НСМЕП використовує систему захисту інформації, що забезпечує неперервний захист інформації щодо здійснення операцій із застосуванням платіжних карток на всіх етапах її формування, оброблення, передавання та зберігання.

Постановою окреслені організаційна структура системи, основні функції, обов'язки та права платіжної організації; членів та учасників НСМЕП.

Таким чином, можна вважати, що на сьогодні в Україні створена ефективна національна система електронних платежів, яка базується на повністю безпаперовій технології, має нормативно-правове, науково-практичне обґрунтування.

Система складається з таких компонентів: системи електронних платежів; систем автоматизації роботи банків; внутрішньобанківських платіжних систем; систем «клієнт-банк» для розрахунків між клієнтом банку та банком в електронній формі.

Впровадження національної системи електронних платежів дозволило прискорити здійснення розрахунків та обігу коштів, зменшити документообіг, знизити вірогідності фальсифікації міжбанківських розрахункових документів, посилити контроль за станом грошової маси в державі, знизити збитки держави та підприємців від низької швидкості виконання розрахунків та використання підроблених платіжних документів; підвищити можливості комерційних банків і Національного банку України контролювати здійснення платежів.

Одним з компонентів системи, що знаходиться у стані впровадження є національна система масових електронних платежів, яка являється внутрішньодержавною банківською багатоемітентною платіжною системою масових платежів, де розрахунки за товари та послуги, одержання готівки та інші операції здійснюються за допомогою платіжних смарт-карток за технологією, що розроблена Національним банком України.

2. Вивчення операцій банку у національної системи масових електронних платежів та їх обліку