Західноєвропейська культура ХІХ-ХХ століть

У 1922 р. дадаїзм припинив своє існування, розпався. На його основі в 20-ті рр. у Франції виник сюрреалізм (фр. надреалізм). Сюрреалізм -- авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Сам термін запровадив французький поет Г.Аполлінер в 1917 р., хоча він не був поетом сюрреалізму. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр.

Принциповий ворог сюрреалізму - світ компромісів і здорового глузду. Єдиним джерелом натхнення сюрреалісти визнавали сновидіння, містичні видіння, галюцинації та божевілля. Сюрреалісти закликати до звільнення людського «Я» від кайданів матеріалізму, логіки, розуму, традиційної естетики, моралі, які пригнічують творчі можливості особистості. Головна мета сюрреалізму - вихід за межі видимого світу. Мистецтво сюрреалістів предметне, реальне, але ця реальність деформована, викривлена. Реальні предмети перебувають у нереальних співвідношеннях і нереальних ситуаціях. Сюрреалізм увійшов в досвід мистецтва XX ст. як його невід'ємна складова частина, мобілізувавши могутні сили людської підсвідомості як одного із джерел художньої творчості.

Своїми попередниками сюрреалісти оголосили вихідця з Росії, живописця М.Шагала та італійського архітектора А. Гауді. До сюрреалізму в літературі примкнули такі великі майстри, як П. Елюар, Л. Арагон, Ф. Г. Лорка, П. Неруда.

Одним з найвидатніших сюрреалістів був відомий іспанський художник Сальвадор Далі. В його творчості, яка почалася в 30-ті рр., мистецтво сюрреалізму знайшло найбільш концентроване вираження. Художник не без підстави говорив: «Сюрреалізм - це я». Надреалістична достовірність образів С.Далі інколи настільки сильна, що, здається, вони ось-ось вилізуть з рам і підуть гуляти по світу. С.Далі спеціально вивчав різну оптичну техніку, працював із дзеркалами, цікавився голографією, електронною фотографією. В полотнах художника «Атомний Нерон» (розколота статуя імператора), «Атомна Леда» (майже академічно правильне зображення жіночого тіла і лебедя з величезними лапами) поєднані окремі деталі із загальним фантастичним змістом і абстракціонізм, що зводив живопис до «вільного» поєднання ліній і фарб.

Дослідники вказують на два методи в його творчості. Він або вводив у нереальний, фантастичний пейзаж предмети підкреслено буденні, або спотворював реальні предмети до страхітливого образу. У картині «Передчуття громадянської війни» (1936) зображена розкладена голова на кістяній нозі з двома величезними лапами. Одна з них вичавлює кров з частини іншого тіла, страшна голова якого закинута назад у дикому вищирі. Все це показано на тлі мертвого пейзажу.

На хвилі студентських революцій 1968 р. в європейську культуру на зміну модернізму прийшов постмодернізм - той стан духовної культури і мистецтва, в якому перебуває західне людство до сьогоднішнього дня. Постмодернізм як культурне явище став реакцією на попереднє мистецтво, яке в XX ст. скуштувало вже всі принади суспільства споживання. Характерними рисами постмодернізму є: орієнтація постмодерністської культури і на «масу», і на «еліту» суспільства; суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (на політику, релігію, інформатику і т.ін.); стильовий плюралізм; широке цитування в своїх творіннях творів мистецтва попередніх епох; іронізування над художньою традицією минулих культур; використання прийому гри при створенні творів мистецтва.

6. Франкфуртська школа соціології

Франкфуртська школа - об'єднання науковців неомарксистів, орієнтації, яке діяло у 20 - 60-х рр. у Німеччині та США. Організаційним центром школи став Франкфуртський інститут соціальних досліджень, заснований у 1923 р. на приватні кошти. Фактично інститут був напівформальним об'єднанням інтелектуалів, переважно вихідців із заможних європейських родин (М.Хоркхаймер, Ф.Поллок, Л.Левенталь, К.Віттфогель, Ф.Вейль, В.Бенджамін, Ю.Гумперц та ін.). Першим директором інституту був К.Гюнберг. Своє головне завдання науковці інституту вбачали у тому, щоб відновити "чистий або справжній марксизм", тому "ліва" суспільно-політична орієнтація була тут домінуючою. З 1931 р. інститут очолює М.Хоркхаймер, з ним починають співпрацювати Т.Адорно, Г.Маркузе, Е.Фромм, праці яких здобули широке визнання. Після приходу до влади нацистів більшість працівників інституту емігрує за межі Німеччини і згодом вони продовжують свою наук, діяльність в США. З 1949 р. інститут відновлює свою роботу у ФРН, сюди повертаються М.Хоркхаймер і Т.Адорно, тоді як Е.Фромм і Г.Маркузе залишаються у США. У повоєнні роки розпочинає наук, діяльність друге покоління франкфуртської школи, найбільш відомим представником якого є Ю.Хабермас.

Коло досліди, інтересів франкфуртської школи охоплює питання методології соціального дослідження, змісту і функцій соціологічної теорії, проблеми відчуження, раціоналізації, соціології особистості і культури, соціальної психології. Франкфурті піддають критиці позитивіст, методологію соціального пізнання як некритичні щодо буржуазного суспільства, свою власну досліди, програму вони розуміють як критичну теорію цього суспільства. За участю Т.Адорно, М.Хоркхаймера, Е.Фромма та ін. у 40-х рр. було здійснено досліди, проект "Авторитарна особистість", де вивчалися соціально-психологічні механізми формування особистості фашизоїдного типу. Використовуючи поняття психоаналізу, теоретики франкфуртської школи вказували на існування споконвічного конфлікту між глибинними людськими інстинктами і інститутами та цінностями цивілізації ("Діалектика просвітництва" М.Хоркхаймера і Т.Адорно; "Ерос і цивілізація" Г.Маркузе). Водночас значна увага приділялась вивченню деструктивності як природженої риси людської поведінки, яка за певних соціальних умов може набувати гіпертрофованих масштабів ("Анатомія людської деструктивності" Е.Фромма).

Ідеї франкфуртської школи вплинули на ідеологію і практику ліворадикальних рухів у західних країнах у 60-х рр. Діяльність школи завершилась у зв'язку зі смертю її чільних представників - Т.Адорно, М.Хоркхаймера, Г.Маркузе. Власне, єдиним її визначним представником є нині Ю.Хабермас, погляди якого багато в чому не збігаються з клас, спадщиною школи і являють собою самобутню концепцію (теорія комунікативної дії).

7. Масова культура і її роль в сучасному світі

В сучасній західній культурі широкого розповсюдження набула так звана масова культура. У найбільш типових яскравих формах вона виникла у США, які стали в ній «законодавцем моди», зосередивши для цього потужні фінансові та технічні ресурси. Відомий американський політолог З.Бжезинський любив повторювати фразу, яка стала з часом повсякденною: «Якщо Рим дав світу право, Англія - парламентську діяльність, Франція - культуру і республіканський націоналізм, то сучасні США дали світу науково-технічну революцію та масову культуру». Типові її риси - стандартизація, засилля легко доступних форм, апеляція до ліпідних інстинктів, ринкове ставлення до мистецтва, науки, політики, релігії як до виробників споживчих вартостей. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на «усереднений» рівень масових споживачів.

Масова культура є продуктом індустріального, а потім постіндустріального суспільства з притаманним їм культом споживання та високим розвитком засобів масової комунікації, насамперед, преси, радіо, кіно, телебачення, зв'язку, відео- та звукозапису, які й роблять споживання культурних цінностей масовим. Однак прагнення до масового охоплення (термін «масова культура» містить у собі вказівку на масовість даного явища) ґрунтується не на змістовній, а на формальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний спосіб виробництва та споживання. Характерно, що масова культура знаходить родючий ґрунт там, де ще не розвинена національна культура.

Масова культура створюється і нав'язується зверху спеціалістами - майстрами-професіоналами (менеджерами, письменниками, теле- та кінорежисерами і сценаристами, естрадними композиторами, музикантами, співаками, акторами) іноді на високому професійному рівні. Проте якість її творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. Масова культура є надзвичайно прибутковою справою, особливим типом бізнесу (шоу-бізнесу). Вона характеризується наявністю розгалуженої мережі «індустрії розваг». Причому саме поняття «індустрія розваг» свідчить про те, що «творення» культури поставлене на промисловий рівень. Будь-яке художнє явище навіть високого ґатунку набуває ознак товар; комерціалізується. В сучасній західній культурі шоу всіляко рекламується як один з найбільш демократичних видів мистецтва, що втім не виключає, а швидше передбачає його широке використання у різних політичних акціях (виборчі кампанії тощо).

Головний засіб дії масової культури - імідж (образ), уявлення про речі та людей, цілеспрямовано сформоване засобами масової інформації, зокрема рекламою. Імідж включає в себе кілька обов'язкових характеристик - «людина з народу», хороший сім'янин, турботливий батько. Масова культура спрощує культурні цінності, робить ставку на видовищність, штампи, стереотипи. Вона не вимагає від людини зайвих інтелектуальних та емоційних зусиль, витрат розумової енергії, почуттів, волі, тобто того, що вимагає серйозне мистецтво (елітарна культура). Масова культура тільки створює пародію на високу культуру, паразитуючи на ній.

Жанри масової культури - мелодрама, детективний роман, вестерн (від англ. західний) - фільми, присвячені, як правило, героїзації перших поселенців західних районів Америки, мюзикл -музично-сценічні твори, головним чином комедійного характеру, в яких використовуються різні засоби естрадної та побутової музики, драматичного, хореографічного і оперного мистецтва. Жанр мюзиклу виник в США в кінці XIX ст. Популярними жанрами масової культури є фільми жахів і порнофільми.

Одним з найяскравіших елементів масової культури є комікс оповіді в картинках з короткими коментарями до змісту. Комікс випускається у вигляді окремих журналів або на сторінках газет. Як правило, комікси мають вкрай низький естетичний зміст, всіляко експлуатують теми еротики, насильства і вульгарного гумору. Якраз в межах цих жанрів створюються спрощені «версії життя», які зводять соціальне зло до психологічних і моральних факторів.

Подібні псевдоцінності культури для широкого вжитку одержали назву «кітч», «кіч» (від нім. продавати задешево і нім. жаргон - збирати вуличне сміття). Він має всі ознаки культури, крім її змісту. Це - культура за формою й антикультура за змістом. Для вітчизняного глядача таким яскравим зразком кітча, феноменом масової культури виступають численні мексиканські та бразильські серіали. Вони розраховані на первинний рівень сприйняття й художнього мислення, на примітивну й естетично нерозвинену людину. Це фільми для «бідних людей», бідних, насамперед, культурно.

Суперечливість розвитку масової культури XX ст. спричинила появу такого явища, як контркультура, яка як ідейна течія та громадський рух досягла найбільшого розвитку в 60-70-і рр. XX ст. Основне в ній - це боротьба з офіційними цінностями, опозиція офіційній культурі.

Офіційна культура є такою формою культури, яка транслюється зверху і визнається (найчастіше мовчки) більшістю суспільства як певний стандарт. Офіційна культура існує в будь-якому суспільстві. Офіційній культурі контркультура протистоїть не як її антипод, а просто як інше. Найбільш популярними і впливовими теоретиками контркультури виступили французький письменник, філософ і публіцист Жан Поль Сартр і німецько-американський філософ і соціолог Г. Маркузе (1898-1979). Вони розглядали усю існуючу культуру як організоване насильство над особистістю, що викорінює з людських душ творчі пориви. Найбільш ефективним засобом контр-культурного протистояння існуючому Сартр і Маркузе вважали безпосередню дію, спонтанний бунт, виклик, заперечення, порушення норм громадського порядку, правил поведінки, пристойності взагалі.

Контркультура - це моральне протистояння світові вдоволеності, світові ситих, духовно глухих. Ідеологія контркультури виражалась у критиці міщанського матеріального благополуччя, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Вона має особливий попит серед молоді, студентства, ліво- і праворадикальних рухів, сексуальних меншин. Сюди відносяться «нові ліві», хіпі та інші. Контркультурою можна називати культуру дисидентів в часи СРСР. Від поняття контркультури необхідно чітко відділяти анти культуру. Остання є антагоністичною культурі як такій. Антикультура є такою формою буття людини і суспільства, яка спеціально спрямована на зруйнування, знищення, деструкцію духовності та культури. Інколи антикультура може проявлятись під маскою офіційної культури, наприклад фашизм.

Складним, своєрідним та суперечливим явищем XX ст. є рок-культура, яка виникла на межі 50-60-х рр. Рок (від англ. хитатися, розкачуватися) - це не лише музичний стиль. Музика - не все, що становить зміст року. Головне в ньому - моральна позиція, тип існування. Рок-культура зародилась як прагнення молоді повернути моральності та мистецтву їх простий, безпосередній людський зміст, звільнити їх з-під диктату церкви, держави, партій. Представники молоді, що висловлюють свій протест проти несправедливості суспільства проповідуванням незалежності від сім'ї та суспільства, відходом від цивілізації.

культура гуманізація романтизм реалізм

8. Відродження загальнолюдських цінностей і гуманізація культури. Становлення світової культури

Загальнолюдські цінності є регулятором поведінки всього людства, як, наприклад, норми людської моралі або цінності творів великих митців, які стали багатством всього людства, їх суспільним критерієм є забезпечення особистих свобод та прав кожної людини, охорона фізичних і духовних сил, матеріальні та морально-правові гарантії суспільства, які створюють умови для реального розвитку людини. В історії людства саме ці цінності найгостріше відчували, яскраво й образно відображали гуманісти - письменники, художники, вчені.

Загальнолюдські цінності можуть збігатися із загальносуспільними (наприклад, цінність життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо); вони можуть і відрізнятися одне від одного. Адже в самих суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традицій, авторитету роду чи общини, а в іншому, нетрадиційному, - вищою цінністю є індивідуальне самоствердження людини. Отже, загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст - розуміння свободи в епоху середньовічного суспільства, наприклад, суттєво відрізняється від сучасного її розуміння.

Поняття гуманізм (від лат. людський, людяний) вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм -- це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV ст. прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.

Гуманізм спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання й творчої діяльності. Отже, у широкому тлумаченні -- гуманізм -- це прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

У XIX столітті в межах філософії марксизму формується «соціалістичний гуманізм», що стає ідеологією пролетаріату -- класу, який має на меті знищення приватної власності, експлуатації людини людиною, утвердження справді гуманістичних цінностей -- рівності, братерства, взаємодопомоги між людьми. В умовах кризи світової соціалістичної системи в 90-х роках XX ст. розгляд соціалістичного гуманізму передбачає передусім відокремлення, так би мовити, «чистої» теорії від практики її втілення в тій чи іншій моделі («радянській», «китайській» чи «кубинській»).

Соціалістичний гуманізм як теорія XIX ст. формувався в той час, коли розвиток капіталізму, з одного боку, вимагав звільнення від феодальних кайданів, прояву людської активності, ініціативності, творчих задатків людини, а з іншого -- викликав поляризацію «приватного» й «суспільного» життя людини, загострював її конфлікт із суспільством.

Протиріччя капіталістичного ладу виявилися в економічних кризах, зубожінні трудового люду, в класовій боротьбі. Тому закономірно, що проблеми людини й гуманізму опинилися в центрі уваги засновників марксизму. Теорія соціалістичного гуманізму формувалася в умовах, коли в європейській філософії відбувався активний процес теоретичного осмислення проблеми людини, який завершився в 30-ті - 40-ві рр. XIX ст. зверненням С. К. К'єркеґора, Л. Фейєрбаха та інших мислителів до «конкретного» існування людини й формування антропологічного принципу у філософії.

Марксизм критично переосмислив гуманістичні теорії минулого, успадкувавши їхні найкращі надбання. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року», а також у працях «Святе сімейство» й «Німецька ідеологія» К. Маркс і Ф. Енгельс формулюють загальні положення діяльнішого матеріалізму, обґрунтовуючи практику як одну з фундаментальних категорій нового діалектичного матеріалізму, розробляють основи реального гуманізму, концепцію самореалізації й соціалізації людини, ліквідації відчуження, персоналізації відносин між людьми.

Марксистська концепція людини виходила з визнання єдності людини й природи, спиралася на визнання людини як природної істоти. Людина -- не породження якоїсь надприродної сили, а частина предметного, матеріального світу. Проте не слід спрощувати ідею зв'язку людини й природи, адже людина в марксистській концепції -- вищий етап розвитку природи, це істота особливого роду. Такий підхід відкрив можливість аналізу людини в контексті не лише її природних, а й суспільних зв'язків, інтерпретації людини як носія біологічної форми руху матерії й соціальної. Людина -- водночас «продукт» навколишнього середовища і її творець.

Слід зазначити, що теорія соціалістичного гуманізму була об'єктом критики, гострих дискусій, по суті, протягом усієї історії свого існування. Критики соціалістичного гуманізму вважали, що ця ідея зміщує наголоси й переоцінює значення соціального параметру в житті людини. На думку опонентів К. Маркса, його теорії не вистачає людяності, моральності. Так, усупереч соціалістичному гуманізмові були висунуті концепції «етичного соціалізму», «живого соціалізму», які мали значний розголос у 50-60-ті роки XX ст. в таких європейських країнах, як Югославія (Г. Петрович, Д. Грлич, С. Стоянович), Франція (А. Лефевр, Ж. Мок, Р. Ґароді), Чехо-Словаччина (І. Світак, М. Прух). Прихильники цих трансформацій Марксової ідеї соціалістичного гуманізму вважали необхідним повернення до «антропологічного гуманізму», до побудови справедливої соціалістичної структури на основі морально-етичних принципів, на основі свободи людини. Зазначимо, що такі поняття, як «мораль», «етика», «свобода», представниками «етичного» й «живого» соціалізму тлумачилися вкрай абстрактно, поза обґрунтуванням реальних шляхів їх утвердження.

Гуманізм відіграв видатну роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно не осмисленою, не «вибудуваною». в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність «пластичного мосту» між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками -- філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством -- залишили гуманізм, так би мовити, «відкритою» проблемою.

Новий інтерес до нього пов'язаний з другою половиною XX ст. Гуманізм як філософія, ідеологія, специфічне світовідношення продовжує бути об'єктом теоретичного інтересу вже у нових, нетрадиційних для історичного досвіду, аспектах, а саме, у гуманістичних вимірах культури, гуманістичних цінностях і проблемах самототожності суспільства, гуманізмі та істині, гуманістичному потенціалі наукового пізнання тощо.

Висновки

XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся усіх боків життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм. Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об'єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники стомились від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. На цій хвилі і формується імпресіонізм.

Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX - на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалювалась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.

Сила абстрагуючої свідомості, спрямованість до безпредметного мистецтва, відмова від наслідування видимому світу найбільш зримо втілились в культурі XX ст. Розуміння її сутності неможливе без такого феномену, як модернізм, який виник як реакція на нездійсненність естетичних ідеалів, що пропонувалися реалістичним мистецтвом. Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як авангард (від фр. передовий загін). Воно об'єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10-20-х рр. XX ст.

Модернізм зачепив літературний процес. В модерністській поезії деякі її представники стали на шлях по можливості більш повного розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованої мови, на шлях бурхливого словотворення, яке інколи доходило до крайнощів.

Перша світова війна викликала природний відгук письменників. Друга світова війна примушує письменників знову нагадати людям про їх відповідальність за майбутнє людства - «Кожний відповідає за свою планету», - заявляє в романтичній казці «Маленький принц» французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері.

В літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї наймоднішої філософської системи того часу - екзистенціалізму, різновиду іраціоналістичної філософії. Єдиним сенсом діяльності людини за цією течією є самовираження особистості, вибір правильної лінії поведінки, стоїчне виконання свого обов'язку, навіть в екстремальній ситуації. Щоб робити життя, стверджують екзистенціалісти, потрібно, насамперед, його бачити. Бачити, що в світі немає і не може бути ніякої надії. Людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні і ніякого завтра, ніякого майбутнього у неї немає. Якщо воно і буде, то уже не в неї, а у тих, хто прийде після неї, але для них це майбутнє стане лише теперішнім. Тому потрібно жити в теперішньому, жити теперішнім, діяти в теперішньому.

Ще одним художнім напрямком, який мав довготривалі наслідки та значно вплинув на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм. Зародження кубізму дослідники пов'язують з іменем іспанського художника П. Пікассо. Пікассо - один з тих, хто самою природою був створений для мистецтва. Зображаючи п'ять оголених фігур, художник пропонує глядачеві небачене досі трактування людського тіла. Одним з перших теоретиків і практиків кубізму був французький художник Ж. Брак.

Джерелом зла в культурі кубісти вважали принцип відбиття зовнішнього світу людським оком. Вони намагалися звільнитися від влади речей. Ж.Брак вважав картину філософським твором, викладеним за допомогою барв і ліній. Тому своє бачення світу художники зображували геометричними фігурками у коричневих, сірих та чорних тонах у вигляді куба, кулі, циліндра, конуса.

Кубізм виявився кроком до останньої крайності іраціоналістичного мистецтва - до абстракціонізму. Абстракціонізм - напрямок в мистецтві XX ст., який відмовляється від зображення реальних предметів і явищ у живописі, скульптурі та графіці. Абстракціонізм - це «безпредметне», нефігуративне мистецтво. Його послідовники зображують реальний світ як сполучення, поєднання відокремлених форм, кольорових імпровізацій.

Голландський художник П. Мондріан виступив творцем неопластицизму - абстрактних композицій з прямокутних фігур, які пофарбовані в основні кольори спектра (з додаванням білого та сірого тонів).

Одним з мистецьких напрямків 10-20-х років XX ст. був футуризм, який досяг найбільшого розквіту в Італії, Росії та Франції. Теоретики футуризму намагались виробити нові канони «мистецтва майбутнього». Футуризм оголошував людські почуття, ідеали любові, щастя, добра - «слабостями», проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «силу». В футуризмі могутньо звучала апологія техніці, урбанізації, руху). Страждання людини повинні цікавити художника не більше, ніж «скорбота електролампочки». Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї та бібліотеки, вони вітали війну (як єдино можливу гігієну світу), мілітаризм та анархію.

У 1911 р. з'являється експресіонізм - термін для позначення художнього напряму. Уже в самій назві «експресіонізм» була зафіксована одна з визначальних рис цього напрямку - прагнення митця найповніше виразити себе у ліричному творі.

Експресіонізм проголошує суб'єктивний світ художника єдиною реальністю, характеризується яскравістю виразних засобів, гротескністю образів. Мета цієї мистецької течії - якомога виразніше передати ідею твору без уваги на точність відтворення предмета. Головне завдання мистецтва експресіонізм вбачає в експресії емоційного переживання.

Однією з модерністських течій в мистецтві був дадаїзм. Дадаїзм - авангардистська літературно-мистецька течія. Дадаїзм підкреслював безглуздість навколишньої дійсності та будь-яких проявів людської творчості, активно насаджував культ абсурду, вважав, що мистецтво утворює нерівність поміж людьми, а слово «художник» звучить як образа. Своїм ворогом дадаїсти вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і, навіть, саме мистецтво.

У 1922 р. дадаїзм припинив своє існування, розпався. На його основі в 20-ті рр. у Франції виник сюрреалізм. Сюрреалізм -- авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Принциповий ворог сюрреалізму - світ компромісів і здорового глузду. Єдиним джерелом натхнення сюрреалісти визнавали сновидіння, містичні видіння, галюцинації та божевілля. Сюрреалісти закликати до звільнення людського «Я» від кайданів матеріалізму, логіки, розуму, традиційної естетики, моралі, які пригнічують творчі можливості особистості. Головна мета сюрреалізму - вихід за межі видимого світу. Мистецтво сюрреалістів предметне, реальне, але ця реальність деформована, викривлена. Реальні предмети перебувають у нереальних співвідношеннях і нереальних ситуаціях. Сюрреалізм увійшов в досвід мистецтва XX ст. як його невід'ємна складова частина, мобілізувавши могутні сили людської підсвідомості як одного із джерел художньої творчості.

На хвилі студентських революцій 1968 р. в європейську культуру на зміну модернізму прийшов постмодернізм - той стан духовної культури і мистецтва, в якому перебуває західне людство до сьогоднішнього дня. Постмодернізм як культурне явище став реакцією на попереднє мистецтво, яке в XX ст. скуштувало вже всі принади суспільства споживання.

Характерними рисами постмодернізму є: - орієнтація постмодерністської культури і на «масу», і на «еліту» суспільства; - суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (на політику, релігію, інформатику і т.ін.); - стильовий плюралізм; - широке цитування в своїх творіннях творів мистецтва попередніх епох; - іронізування над художньою традицією минулих культур; - використання прийому гри при створенні творів мистецтва.

Франкфуртська школа - об'єднання науковців неомарксистів, орієнтації, яке діяло у 20 - 60-х рр. у Німеччині та США. Організаційним центром школи став Франкфуртський інститут соціальних досліджень, заснований у 1923 р. на приватні кошти.

В сучасній західній культурі широкого розповсюдження набула так звана масова культура. У найбільш типових яскравих формах вона виникла у США, які стали в ній «законодавцем моди», зосередивши для цього потужні фінансові та технічні ресурси. Типові її риси - стандартизація, засилля легко доступних форм, апеляція до ліпідних інстинктів, ринкове ставлення до мистецтва, науки, політики, релігії як до виробників споживчих вартостей. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на «усереднений» рівень масових споживачів.

Масова культура є продуктом індустріального, а потім постіндустріального суспільства з притаманним їм культом споживання та високим розвитком засобів масової комунікації, насамперед, преси, радіо, кіно, телебачення, зв'язку, відео- та звукозапису, які й роблять споживання культурних цінностей масовим.

Головний засіб дії масової культури - імідж (образ), уявлення про речі та людей, цілеспрямовано сформоване засобами масової інформації, зокрема рекламою. Імідж включає в себе кілька обов'язкових характеристик - «людина з народу», хороший сім'янин, турботливий батько. Масова культура спрощує культурні цінності, робить ставку на видовищність, штампи, стереотипи. Вона не вимагає від людини зайвих інтелектуальних та емоційних зусиль, витрат розумової енергії, почуттів, волі, тобто того, що вимагає серйозне мистецтво (елітарна культура). Масова культура тільки створює пародію на високу культуру, паразитуючи на ній.

Жанри масової культури - мелодрама, детективний роман, вестерн - фільми, присвячені, як правило, героїзації перших поселенців західних районів Америки, мюзикл -музично-сценічні твори, головним чином комедійного характеру, в яких використовуються різні засоби естрадної та побутової музики, драматичного, хореографічного і оперного мистецтва. Жанр мюзиклу виник в США в кінці XIX ст. Популярними жанрами масової культури є фільми жахів і порнофільми.

Одним з найяскравіших елементів масової культури є комікс оповіді в картинках з короткими коментарями до змісту. Комікс випускається у вигляді окремих журналів або на сторінках газет. Як правило, комікси мають вкрай низький естетичний зміст, всіляко експлуатують теми еротики, насильства і вульгарного гумору. Якраз в межах цих жанрів створюються спрощені «версії життя», які зводять соціальне зло до психологічних і моральних факторів.

Загальнолюдські цінності є регулятором поведінки всього людства, як, наприклад, норми людської моралі або цінності творів великих митців, які стали багатством всього людства, їх суспільним критерієм є забезпечення особистих свобод та прав кожної людини, охорона фізичних і духовних сил, матеріальні та морально-правові гарантії суспільства, які створюють умови для реального розвитку людини. В історії людства саме ці цінності найгостріше відчували, яскраво й образно відображали гуманісти - письменники, художники, вчені.

Загальнолюдські цінності можуть збігатися із загальносуспільними (наприклад, цінність життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо); вони можуть і відрізнятися одне від одного. Адже в самих суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традицій, авторитету роду чи общини, а в іншому, нетрадиційному, - вищою цінністю є індивідуальне самоствердження людини. Отже, загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст - розуміння свободи в епоху середньовічного суспільства, наприклад, суттєво відрізняється від сучасного її розуміння.

Поняття гуманізм вживається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм -- це, як уже зазначалося, ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV століття прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється по всій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.

Гуманізм відіграв видатну роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно не осмисленою, не «вибудуваною». в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність «пластичного мосту» між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками -- філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством -- залишили гуманізм, так би мовити, «відкритою» проблемою.

Новий інтерес до нього пов'язаний з другою половиною XX століття. Гуманізм як філософія, ідеологія, специфічне світовідношення продовжує бути об'єктом теоретичного інтересу вже у нових, нетрадиційних для історичного досвіду, аспектах, а саме, у гуманістичних вимірах культури, гуманістичних цінностях і проблемах самототожності суспільства, гуманізмі та істині, гуманістичному потенціалі наукового пізнання тощо.

Список використаної літератури

1. Л.Т. Левчук, В.С. Гриценко, В.В. Єфрименко і т.д. Історія світової культури. Київ, Либідь, 2000, 368 с.

2. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ, Центр навчальної літератури, 2005, 584 с.

3. Українська та зарубіжна культура. За ред. Лозового В.О. Харків, Одіссей, 2006, 376 с.

4. Модернізм: визначення, теорія, практика. Випуск 1. Авангард, перші кроки... Громадський науковий журнал „Тема”, № 3, 1999, 95 с.

5. Словник з соціології.

6. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. Підручник. Львів, Новий Світ - 2000, 2004, 352 с.

7. Левчук Л.Т. Історія світової культури: Навчальний посібник. 3-тє вид., перероблене і доповнене, Київ, Либідь, 2000, 520 с.

8. В. Греченко, І. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко. Історія світової та української культури. Київ, Літера, 2000, 464 с.

Размещено на Allbest.ru