Західноєвропейська культура ХІХ-ХХ століть

Размещено на http://allbest.ru/

Тема: „Західноєвропейська культура ХІХ-ХХ ст.”

Зміст

Вступ

1. Німецька філософія першої половини XIX століття як загальноєвропейське надбання

2. Художні течії: від романтизму до реалізму

3. Імпресіонізм в малярстві. Символізм в культурі ХХ ст.. Перехід від капіталізму до імперіалізму

4. Початок науково-технічної революції

5. Авангардизм як культурне явище. Демократичні напрями культури початку ХХ ст

6. Франкфуртська школа соціології

7. Масова культура і її роль у сучасному світі

8. Відродження загальнолюдських цінностей і гуманізація культури. Становлення світової культури

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся усіх боків життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Промислова революція, яка в XVIII ст. розпочалася у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху й сягає далеко за межі західноєвропейських країн. Паровий двигун, сконструйований Джеймсом Уаттом, стає універсальною машиною, від якої живляться як засоби транспорту, так і механізми великих і малих підприємств, вугільних і залізних копалень, яких надалі все більше потребує зростаюча промисловість. Поступово знаходить застосування і електрострум.

Промислова революція неминуче тягне за собою зрушення в суспільному житті. Зростає соціальне розшарування, що надалі набуває все більшого розмаху в передових країнах світу. Але тепер людство розподіляється не за рівнем шляхетності походження, а за єдиною ознакою - за кількістю майна і грошей. Упродовж століття збільшується клас пролетаріату, людей, які не мають власності й змушені за будь-яких умов найматися на роботу, щоб уникнути голодної смерті. Привид революції блукає в цей час по всіх країнах світу, не минаючи і високорозвинених, і тих, які опинилися на периферії світових економічних процесів.

На початку XIX ст. відбуваються важливі зміни в освітній галузі. Передусім слід згадати про реформу вищої університетської освіти, запроваджену спочатку в Німеччині В.Гумбольдтом, і скоро поширену в більшості країн Європи. Відтепер університети мали уособлювати усе найкраще не тільки в освітній, але й науковій сфері. Активно створюються університетські наукові школи.

Зростаюча економічна й політична інтеграція світу сприяє процесам культурного обміну між різними народами. Це стимулює збагачення і прискорює подальшу еволюцію кожної окремої національної культури й світової культури в цілому. В ній з'являються універсальні явища, які поширюються світом і стають надбанням культури різних народів, не втрачаючи, однак, на національному ґрунті своїх неповторних рис. Такими універсальними явищами слід, вважати романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм та різноманітні декадентські течії в культурному процесі.

1. Німецька філософія першої половини XIX століття як загальноєвропейське надбання

Німецька класична філософія починається з появою праць І. Канта (1724-1804 рр.). Його творче життя можна поділити на два періоди: у першому, до 1770 року, І.Кант віддавав перевагу вивченню природничих наук, у другому його цікавлять передусім філософські проблеми.

Найважливішим надбанням першого періоду слід вважати розробку Кантом космогонічної гіпотези, пов'язаної з питаннями походження Сонячної системи. Написана 1755 року «Загальна природнича історія і теорія неба» була важливим кроком у розвитку космогонії -- науки про походження й розвиток Всесвіту.

Обґрунтовуючи принципи «критичної філософії», І. Кант виступав проти догматизму споглядальної метафізики й скептицизму з дуалістичним ученням про непізнанні «речі в собі» й пізнанні явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду.

І. Кант визначає два види пізнання: апріорне та емпіричне. Апріорне спирається на свідомість, отже, осягає істину. Емпіричне пізнання пов'язане з відчуттями й не вважається достеменним, науковим.

На думку Канта, апріорні форми знання закладені у свідомості всіх людей. Цю апріорну істинну свідомість він називає трансцендентальною (від лат. той, що виходить за межі).

І. Кант посідає особливе місце в розвитку етичної науки, адже саме він, «узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як «предметної реальності», виявив, що вона має об'єктивний, загальнозначущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов'язковим законом. При цьому мораль нерозривно пов'язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі категоричних імперативів».

Центральний принцип Кантової етики, яка спирається на поняття обов'язку, -- категоричний імператив: «Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою, ти водночас можеш зажадати, аби вона стала загальним законом».

Об'єктом широких дискусій від початку XIX ст. стає теорія І. Канта про естетику як критику смаку. У «Критиці здатності судження» він розробляє механізм естетичної оцінки, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження: «Краса -- це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету». Міркуючи про сутність прекрасного, Кант пише, що прекрасне не є тільки якість або ознака предмета, об'єкта, а це є ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні основи, що ними охоче послуговується естетика XX століття. Чималий інтерес викликають роздуми І. Канта про природу художнього таланту, а з нею і про специфіку художньої творчості.

Важливе місце в історії філософії Німеччини посідає Й.Ґ. Фіхте (1762-1814 рр.). Професор Ієнського (в 1794-799 рр.) і перший обраний ректор Берлінського (1810р.) університетів, Й.Ґ. Фіхте відомий і як автор досліджень «Основні риси сучасної епохи» (1805 р.), «Про блаженне життя» (1806 р.), «Промови до німецької нації» (1808 р.), «Факти свідомості» (1810-1811 рр.), циклу творів «Науковчення», а також як один із перших критиків філософії Канта.

Життя Й.Ґ. Фіхте припало на складний період в історії Німеччини. Давалися взнаки наслідки загарбницької політики Наполеона, та відчувалась і визвольна боротьба європейських народів проти французького диктатора. Фіхте вважав Наполеона зрадником революції й спрямовував свою теоретичну просвітницьку діяльність на утвердження демократичних свобод, пропаганду наукових знань, на патріотичну боротьбу за об'єднання і моральне відродження Німеччини.

Важливе значення Й.Ґ. Фіхте приділив концепції інтелектуальної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у науко-вченні, що його філософ пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань. На межі XVIII-XIX ст. були відомі лише окремі спроби пояснити природу інтуїції (Платон, Лейбніц). Фіхте надає інтуїції особливого значення й намагається з'ясувати її природу через суміжні поняття, зокрема, ототожнює інтуїцію з діяльністю. Поряд з інтуїцією з'являються такі складні філософсько-психологічні поняття, як «мисляча воля», як самосвідомість «я», як «світове -- я» тощо. Продовжуючи кантівську традицію, Фіхте включає етику в структуру філософського знання й поєднує моральність з творчою активністю людини. Це принципово новий аспект аналізу співвідношення філософії -- етики -- проблем творчості, особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався поєднати кантівську чуттєво-«легальну» й раціонально-«моральну» людину шляхом піднесення чуттєвих потягів до рівня обов'язку.

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить Фрідріхові фон Шеллінгу (1775-1854 рр.). Він зазнав великого впливу філософської концепції Фіхте. Шелінгу започаткував тенденцію «естетизації» філософського мислення, розглядаючи мистецтво як вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шеллінґа у другій половині XIX ст. стимулюватимуть дослідження безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.

Ф. Шеллінґ розвинув принципи об'єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму. Своєрідним поштовхом до створення власної філософської концепції у Шеллінґа виступає поняття абсолют -- тотожність об'єкта і суб'єкта.

Систему трансцендентального ідеалізму Шеллінґа можна розглядати як єдність «філософії природи», «тотожності» й «одкровення». Формування Шеллінґової філософії відбувалося одночасно з видатними відкриттями в природничих науках. Можна говорити про спадковість ідеї єдиної природи: Лейбніц -- Шеллінґ -- природодослідники XIX століття. Безпосередній вплив натурфілософії Шеллінґа визнавали фізик М. Фарадей, природодослідник і лікар Р. Майєр, біологи К. Бурлак, Л. Окен, геолог Г. Стеффенс та ін.

Натурфілософія й трансцендентальна філософія, вважав Шеллнґ, «поділяють між собою два можливих спрямування філософствування». Висновки, які дають нам ці два спрямування, взаємодіють, «гармонізуються»: «Те, що в реальному чи природному світі виражене як тяжіння, в ідеальному -- як споглядання -- все це є одне й те саме». У Шеллінґа, зазначають дослідники, «діалектика духу є і дублікат, і вдосконалення діалектики природи».

Як і Фіхте, Шеллшґ велику увагу приділяє інтелектуальній інтуїції, яка є засобом розкриття законів моралі, мистецтва й теології. Інтелектуальна інтуїція -- своєрідна ознака філософської і художньої геніальності.

Попри складність, неоднозначність і суперечливість філософських ідей Шеллінґа, не можна заперечувати силу їхнього впливу на світорозуміння інтелігенції Європи як у XIX, так і в XX столітті, адже відбиток шеллінгіанства є у філософських концепціях Геґеля і Фейєрбаха, Шопенгауера і Фрейда, К'єркеґрра і Берґсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінґа викликали на Штутгартському гегелівському конгресі у травні 1975 року. Можна приєднатися до думки, що «лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінґа через Геґеля до його учнів -- гегельянців, а далі -- до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики природного буття в раннього Шеллінґа не було б такого широко відпрацьованого об'єктивно-діалектичного вчення Геґеля».

Філософія Георґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831 рр.) вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми поглядами Геґель -- об'єктивний ідеаліст, головне досягнення його філософської концепції -- теорія діалектики.

Одна з яскравих особливостей філософії Геґеля -- вміння спиратися на «уроки історії філософії», аналізувати логіку соціально-історичного процесу. Це зумовило злиття в діалектиці Геґеля її онтологічних і гносеологічних сторін.

Геґель уважно ставився до культури минулого в найширшому розумінні цього поняття. Плідним для нього виявляється вивчення філософської спадщини Платона й неопла-тоників, Лейбніца і Руссо, Віко і Гердера. Повз увагу Геґеля не проходять філософські, культуротворчі пошуки Канта, Фіхте, Шеллінґа, Гете. Особливо варто відзначити інтерес Геґеля до природничих наук, його безпосередній аналіз праць Лапласа, Карно, Ламарка, листування з Гете з приводу проблем натурфілософії. Категорії діалектики перетворились у філософії Геґеля на загальні форми самого об'єктивного світу, а соціальний світ виступив «уречевленим мисленням людства». Ще одна заслуга Геґеля полягає в розробці складної системи категорій, через взаємодію яких формуються метод і закони діалектики. Поєднавши діалектику й логіку, філософ включає практику в діалектику.

Значну роль у філософській системі Геґеля відіграють суперечності. Із загальною філософською системою Геґеля органічно пов'язані його естетичні погляди, адже гегелівська естетика -- це спроба відтворити картину всесвітнього розвитку художньої свідомості людства. Найзагальнішою естетичною категорією в Геґеля виступає прекрасне: ідея прекрасного, прекрасне у природі й мистецтві. Аналіз прекрасного дає філософові змогу підійти до вивчення ширшої проблеми -- специфіки людської чуттєвості. Краса -- чуттєва форма абсолютної ідеї, а чуттєвість мистецтва спирається на почуття зору і слуху. Категорія прекрасного набуває такої вагомості, що часом постає в Геґеля засобом визначення предмета естетичної науки, хоча водночас він розуміє естетику і як філософію мистецтва. Мистецтво Геґель вважає першим ступенем у розвитку абсолютного духу: мистецтво, релігія, філософія.

На відміну від науки логіки, Геґель будує систему естетичних категорій не за принципом сходження від абстрактного до конкретного, а спирається на історичний принцип розгляду матеріалу. Розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, Геґель інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна -- класична -- романтична; а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія (епос, лірика, драма). Критерієм побудови такої системи вважається співвідношення між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мистецтва зміст іще не знаходить адекватної форми вираження. Класична форма -- це гармонія змісту і форми, а романтична -- руйнування гармонії, нівелювання змісту, гіперболізація ролі та значення форми. Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Геґель займає суперечливу позицію. З одного боку, він твердить, що митець «може відображати все, в чому людина здатна відчувати себе як на рідному грунті», а з іншого --що абсолютному духові, який тяжіє до єдності суб'єкта і об'єкта, необхідно звільнитися «від змісту і форм, властивих скінченному», а таке звільнення можливе на новій стадії розвитку абсолютного духу -- релігії.

Надаючи художнім почуттям особливого значення, Геґель ставив іще одну мету: довести, що художні почуття стимулюють розвиток релігійних почуттів. Це помилкове твердження призводить до переоцінки ролі релігії в житті суспільства. Геґель підносить релігію до рівня своєрідного ступеня пізнання, а поєднання віри зі знанням дає йому змогу поставити релігію над мораллю.

Об'єктом самостійного аналізу може бути історична доля теоретичної спадщини Геґеля. Його філософія мала величезний вплив на Л. Фейєрбаха, К. Маркса і Ф. Енгельса, які вивчали й переосмислили раціональні сторони гегелівських ідей. 30-ті -- 40-ві роки XIX століття пов'язані з молодо-гегельянським рухом; широко представлені модифіковані грані гегелівської філософії в теоретичних розробках неогеґельянців, а також у становленні філософських концепцій практично всіх відомих філософів XIX століття.

2. Художні течії: від романтизму до реалізму

У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (1788-1824). Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прийшла до нього раптово, в один день. Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда». Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його покоління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Величезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Корсар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить одна з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.

Романтики активно звертались до народної творчості, використовували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771-1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літературі. Творчості В.Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться описання життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін порівнював В.Скотта з Шекспіром, а О.Бальзак вважав його своїм учителем.

Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французький письменник О. Дюма-старший (1802-1870). Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано. Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845-1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження цього роману - «Двадцять років згодом» (1845) і «Віконт де Бражелон, або Десять років згодом» (1848-1850), ще одна трилогія - «Королева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п'ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи.

Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник В.М. Гюго (1802-1885). В своїх творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір - роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго - це не лише величний пам'ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов'язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає перед читачем мов жива істота. Перу письменника належить поема «Мазепа».

Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був французький письменник Жюль Берн (1828-1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867-1868), «20000 льє під водою» (1869-1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода - ось що я люблю і що хотів би постійно виражати у своїх творах», - писав Жюль Берн. У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм - Якобом (1785-1863) та Вільгельмом (1786-1859).

Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її провідне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали австрійський композитор Ф.П. Шуберт (1797-1828), німецький композитор Р. Шуман (1810-1856), чеський композитор Б. Сметана (1824-1884), польський композитор Ф. Шопен (1810-1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини - від ліричних роздумів до буремної пристрасті.

«Новоромантичною трійцею» називають франц. композитора Г. Берліоза (1803-1869), угорського композитора й піаніста Ф. Ліста (1811-1886) і німецького композитора та музичного теоретика Р. Вагнера (1813-1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького композитора К. Вебера (1786-1826) - основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліса.

До романтиків відноситься і німецький композитор, піаніст, диригент Й. Брамс (1833-1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфонізму, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.

В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об'єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (1797-1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком революції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою двоюрідну сестру Амалію. Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем.

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799-1850). Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під назвою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов'язаних між собою творів, понад дві тисячі персонажів - такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів - банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів створити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія». Бальзак і Дайте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Письменник називав себе «секретарем французького суспільства», «доктором соціальних наук».

Риси реалізму знайшли відображення в музиці. Одним з найбільших оперних композиторів-реалістів був італійський композитор Джузеппе Верді (1813-1901). Його творчість - вершина реалізму в музичному оперному мистецтві XIX ст. Шедеврами оперного реалізму є опери композитора «Аїда» (1870), «Отелло» (1886), «Фальстаф» (1892). Проблеми соціальної нерівності - зміст опер Верді «Ріголетто» (1851). «Трубадур» (1853), «Травіата» (1853). Героїко-історична тема реалістично втілена в операх «Бал-маскарад» (1859), «Сила долі» (1861), «Дон Карлос» (1867). Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому світову славу. Його опери користуються великою популярністю.

Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнана опера «Кармен» (1874), яка стала однією з найпопулярніших у світовому оперному мистецтві. П.І.Чайковський визнавав її «в повному розумінні слова шедевром». Автором цієї опери є всесвітньо відомий французький композитор Жорж Бізе (1838-1875). Вирішальний вплив на формування його таланту мав видатний французький композитор і диригент Ш.Ф. Гуно (1818-1893), який створив відому оперу «Фауст» (1859). За однойменним романом В.Скотта Бізе написав оперу «Перська красуня» (1866).

3. Імпресіонізм та символізм в культурі ХХ ст

В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізм (від лат. природа). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об'єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя».

Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840-1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації. В 70-80-і рр. натуралізм піднімав дуже важливі теми: детально показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу па ролі несвідомих моментів у людській психіці. Такий підхід привів врешті-решт до кризи натуралізму. На це звернув увагу відомий російський філософ XX ст. М. Бердяєв (1874-1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він, зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва».

В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники стомились від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він.

На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від назви картини французького художника К. Моне (1840-1926) «Враження. Сонце, що сходить». Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов'язують з новаторськими пошуками іншого французького художника - Е. Мане (1832-1883).

Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після довгих дискусій з П.Сезанном (1839-1906) прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому вигляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, - писав він, - зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть забути». Так було підтримано пріоритет суб'єктивного над об'єктивним, значущого над видимим.

Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих майстрів, також представників Франції, як П.О. Ренуар (1841-1919), Е. Дега (1834-1917). К. Піссарро (1830-1903), А. Сіслей (1839-1899), А. Тулуз-Лотрек (1864-1901). Історія імпресіонізму порівняно короткочасна - всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.).

Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб'єктивні відчуття та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, несподівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття. Це яскраво помітно в творчості Ренуара. Створюється враження, що його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як сказали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям.

Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпресіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі художники П. Сезанн, П.Гоген (1848-1903) і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853-1890). Вони великого мірою є родоначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення красою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника, які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.

Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького напрямку кінця XIX - початку XX ст., як символізм (від фр. знак, символ). У творчості його представників основним засобом вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об'єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти стверджували, що тільки ідеї являють ту вищу реальність, яку і повинно зафіксувати мистецтво. Вони спиратись на тезу німецького філософа-ідеаліста А. Шопенгауера (1788-1860) про те, що існує «стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, символізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Характерною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, без свідоме. Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціальних завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності можуть об'єднати людей. Близький своєю поезією до французьких символістів англійський письменник Оскар Уайльд (1854-1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, що мистецтво вище від життя.

4. Початок науково-технічної революції

Дев'ятнадцяте століття характеризується могутнім розвитком виробничих сил, остаточним об'єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. У розвинутих європейських країнах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та урбанізація. Це потребувало нових науково-технічних знань. Як показали підрахунки П.Сорокіна, «лише тільки одне XIX ст. принесло відкриттів і винаходів більше, ніж всі попередні століття разом взяті», а саме - 8527. Внаслідок цього технічне панування над простором, часом і матерією виросло безмежно.

Практично єдиним універсальним двигуном до кінця XIX ст. була парова машина, яку в 1784 р. створив і запатентував видатний англійський винахідник Дж.Уатт (1736-1819). Революційна подія відбулася в історії судноплавства. У 1807 р. американський винахідник Р. Фултон (1765-1815), чия діяльність пов'язана і з Англією, і з Францією, збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої машини і 11 лютого 1809 р. запатентував його. 18 червня 1819 р. до Ліверпуля (Англія) прибула «Саванна» - перший пароплав, який перетнув Атлантичний океан. Англієць Дж. Стефенсон (1781-1848) в 1814 р. став автором паровоза «Ракета». В 1814-1825 рр. в Англії була побудована перша залізниця загального користування Стоктон-Дарлінгтон.

1839 р. вважають датою виникнення фотографії. Тоді французький художник і винахідник Луї Жак Манде Дагер (1787-1851) розробив перший практично придатний спосіб фотографування - дагеротипію, і доповів про це Паризькій академії. 24 травня 1844 р. американський художник і винахідник С. Морзе (1791-1872) передав уперше телеграфне повідомлення електричним способом на відстань 65 км. Німецький винахідник К.Ф. Дрез (1785-1851) сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться в рух вручну або двигуном внутрішнього згорання - дрезину. Американський винахідник і промисловець Дж. Вестінгауз (1846-1914) в 1869 р. одержав патент на пневматичне залізничне гальмо - гальмо Вестінгауза. В 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) - метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на Європейському континенті - Будапештський (1896), Віденський (1898) і Паризький (1900).

В 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну - 22 м, первісна глибина - 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений. Різке зростання попиту на метали призвело до винаходу англійцем Генрі Бесемером (1813-1898) конвертерного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесемерівського процесу (патент 1856 р.). В 1864 р. французький металург П'єр Мартен (1824-1915) для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем. У 70-ті рр. XX ст. будівництво мартенівських печей практично припинилося. Був розроблений більш прогресивний киснево-конвертерний процес.

З кінця 70-х рр. XIX ст. почав поширюватись телефонний зв'язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Томас Едісон (1847-1931) у своїх майстернях, які стали пізніше основою знаменитої «Дженерал електрик», розробляє всю техніку електроосвітлення. В 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція - Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з'являються перші трамваї. В 1897 р. німецький інженер Р. Дізель (1858-1913) реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем. Почалася історія автомобіля, трактора, комбайна, літака. У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г.Марконі (1874-1937) одержав патент на винахід радіоприймача.

Період 1895-1916 рр. можна характеризувати як переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген (1845-1923) повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901), засновником яких був шведський винахідник і промисловець А. Нобель (1833-1896). Раніше за Рентгена «x-промені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений І. Пулюй (1845-1918). Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.

В кінці XIX ст. почалося становлення як самостійної науки атомної фізики. В 1896 р. французький фізик А. Бекерель (1852-1908) вперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П. Кюрі (1859-1906) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867-1934). Саме вона запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р., відкрила нові елементи: полоній та радій. За свої винаходи Бекерель, П'єр Кюрі та Марія Склодовська-Кюрі в 1903 р. одержали Нобелівську премію. Склодовська-Кюрі була першою жінкою в світі, яка отримала таку високу нагороду. Крім того, вона була першою жінкою, яка завідувала кафедрою в Сорбонні. В 1911 р. Склодовська-Кюрі отримала другу Нобелівську премію. Пізніше радіоактивність вивчали такі вчені, як англієць Ернест Резерфорд (1871-1937) і данець Н. Бор (1885-1962). Обидва вони є лауреатами Нобелівської премії відповідно за 1908 і 1922 рр.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли, а в 1895 р. запатентували брати Луї та О.Люм'єри в Парижі. Внаслідок цього була вироблена система фотографічної фіксації реально ті в русі й подальша її проекція на великий екран. 28 грудня 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із заводу Люм'єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота», «Политий поливальник». Всього фірма Люм'єра випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети. Уже XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кіно мало переваги перед іншими видами мистецтва в тому, що могло досягти найбільш віддалених куточків будь-якої країни, легко знаходило шлях до глядачів інших країн, тим більше, що до 1926 р. воно було німе.

Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX - на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалювалась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.

5. Авангардизм як культурне явище

Демократичні напрями культури початку ХХ ст.

Сила абстрагуючої свідомості, спрямованість до безпредметного мистецтва, відмова від наслідування видимому світу найбільш зримо втілились в культурі XX ст. Розуміння її сутності неможливе без такого феномену, як модернізм, який виник як реакція на нездійсненність естетичних ідеалів, що пропонувалися реалістичним мистецтвом. Це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Поняття «модернізм» походить від французького слова «moderne» і означає новітній, сучасний. Це поняття має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко вживається в значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм охоплює період від початку століття до кінця 1960-х років (за деякими оцінками). Для нього характерна безліч відносно самостійних художніх напрямів та течій, загальною ознакою яких є рішучий відхід від традицій класичного мистецтва.

Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як авангард (від фр. передовий загін). Воно об'єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10-20-х рр. XX ст. Авангардисти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними принципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження. Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й активний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує переоцінки духовних цінностей та нового сприйняття світу.

Модернізм зачепив літературний процес. Біля джерел модерністської прози стоїть творчість австрійського письменника Ф. Кафки (1883-1924). Вся творчість цього видатного письменника є здебільшого наслідком його конфлікту з середовищем, насамперед з батьками, які були чужі йому духовно, а це він переживав як гріх і прокляття. У творчості Кафки людина самотня, беззахисна, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив'язує. В модерністській поезії деякі її представники стали на шлях по можливості більш повного розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованої мови, на шлях бурхливого словотворення, яке інколи доходило до крайнощів. Модерністи дали культурі великих поетів - французів Г. Аполлінера (1880-1918), Л. Арагона (1897-1982), П. Елюара (1895-1952), німця Й.Р. Бехера (1891-1958), росіянина Володимира Маяковського (1893-1930), іспанця Г. Лорку (1898-1936).

Перша світова війна викликала природний відгук письменників. Видатний чеський письменник Ярослав Гашек (1883-1923) написав роман-епопею «Пригоди бравого солдата Швейка під час світової війни». Швейк - людина з народу, в зіткненнях з начальством він удає простачка, а часом і дурника. Свої думки він завжди висловлює з невинним і наївним виглядом. Швейка називають серед таких всесвітньо відомих літературних героїв, як Дон-Кіхот і Санчо Панса, Гуллівер і барон Мюнгаузен. Учасником Першої світової війни був німецький письменник Е.М. Ремарк (1898-1970). її страхіття він описав у романі «На західному фронті без перемін». Проти війни був спрямований роман французького письменника Анрі Барбюса (1873-1935) «Вогонь» - перший твір соціалістичного реалізму в зарубіжній літературі.

Друга світова війна примушує письменників знову нагадати людям про їх відповідальність за майбутнє людства - «Кожний відповідає за свою планету», - заявляє в романтичній казці «Маленький принц» французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері (1900-1944).

В літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї наймоднішої філософської системи того часу - екзистенціалізму, різновиду іраціоналістичної філософії. Єдиним сенсом діяльності людини за цією течією є самовираження особистості, вибір правильної лінії поведінки, стоїчне виконання свого обов'язку, навіть в екстремальній ситуації. Щоб робити життя, стверджують екзистенціалісти, потрібно, насамперед, його бачити. Бачити, що в світі немає і не може бути ніякої надії. Людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні і ніякого завтра, ніякого майбутнього у неї немає. Якщо воно і буде, то уже не в неї, а у тих, хто прийде після неї, але для них це майбутнє стане лише теперішнім. Тому потрібно жити в теперішньому, жити теперішнім, діяти в теперішньому. Всі розмови про «прекрасне майбутнє» - це химера.

Яскравими представниками екзистенціалізму були Жан Поль Сартр (1905-1980), К. Ясперс (1883-1969), М. Хайдеггер (1889-1976). Провідну роль у модерністській літературі відіграли саме твори Сартра («Дорога свободи»), а також А. Камю (1913-1960) («Чума»). Останній в 1957 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури.

Модернізм охоплював і світовий театр. В 1953 р. ірландський драматург Семюел Бекет поставив у Парижі п'єсу «Очікуючи Годо» (1952), яка утвердила так званий «театр абсурду». Вистава символізувала абсурдність людського життя, мала величезний успіх, а Бекет у 1969 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури. Поява кінематографа, а потім і телебачення (від гр. бачення вдалину, далеко - про передачу зображення на відстань) підірвали монопольне панування театру як провідного видовищного мистецтва. Але театр успішно витримав конкуренцію.

Шляхи розвитку театру в XX ст. були визначені драматургією норвезького драматурга Г. Ібсена (1828-1906), новаторськими п'єсами А.П. Чехова (1860-1904) та англійського письменника Бернарда Шоу, а також системою російського режисера, актора, педагога, теоретика театру К.С. Станіславського (1863-1938). Театральні експерименти продовжив німецький письменник і режисер Б. Брехт (1898-1956). Він висунув теорію епічного театру. Згідно з цією теорією, спектакль повинен впливати не на почуття, а на розум глядача, бути публіцистичним і соціальне гострим. Експерименти Б.Брехта збагатили театральне мистецтво.

Чітко намітились тенденції до абстрагування краси в живописі. Це стосується, насамперед, роботи французького художника А. Матісса (1869-1954) «Радість життя», яка в 1905 р. з'явилась на виставці в Парижі. Нове світосприйняття закріпилося в назві «фовізм» (від фр. дикі). Фовісти стверджували свого роду живопис «без правил», за що й отримали від критиків іронічну назву. Головним засобом душевного самовираження, способом прояву симпатії до предметів оточуючого світу ставав колір. Для фовізму характерне прагнення до яскравого відкритого кольору, який вони широко використовувати в жанрі пейзажу. Максимальна виразність кольору, організація з його допомогою художнього простору, активний вплив кольорової гами на композиційне співвідношення частин художнього твору - все це і є характерними ознаками фовізму. Фовісти відмовлялись зображати конкретні образи.

Ще одним художнім напрямком, який мав довготривалі наслідки та значно вплинув на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від фр. куб). Зародження кубізму дослідники пов'язують з іменем іспанського художника П. Пікассо (1881-1973), який від 1904 р. працював у Франції. Пікассо - один з тих, хто самою природою був створений для мистецтва. Його не можна уявити поза живописом, про який він говорив так: «Живопис сильніший за мене. Він примушує мене робити те, що він хоче». Талант Пікассо проявився дуже рано. За словами самого художника, він почав малювати «задовго до того, як став говорити, але ніколи не малював як дитина». Якось Пікассо сказав: «Моїй роботі присвячую все... тому що звичайна людина тратить свою енергію на тисячі дрібниць. Я ж витрачаю її виключно на одне - на мій живопис...». Пікассо став родоначальником багатьох художніх течій XX ст., хоча не входив в жодне з творчих угруповань. В 1907 р. художник пише свій програмний твір «Авіньйонські дівчата». Якраз з цієї картини починається історія кубізму, утвердження іншої естетики, іншого світорозуміння. За це Пікассо називали «крайнім революціонером» у мистецтві.

Зображаючи п'ять оголених фігур, художник пропонує глядачеві небачене досі трактування людського тіла. Фігури складаються з окремих площин, мають викривлені пропорції. Обличчя схожі на маски, носи є неправдоподібно тонкими, вуха - непропорційно великими. «Авіньйонські дівчата» позбавлені не лише жіночої привабливості, а навіть об'ємності. Вони настільки геометризовані, що перетворилися на безплотні схеми. Образно кажучи, якщо раніше приміщення будувалось за допомогою риштовання, то Пікассо та його однодумці стали доводити, що художник може залишити риштовання - та зібрати саме приміщення таким чином, що при цьому в риштованні збережеться вся архітектура. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю, за якою можна лише вічно встигати, так ніколи її і не досягнути, такий був естетичний принцип кубістів. Подібна естетика залишає простір здогадкам і уяві глядача.

Одним з перших теоретиків і практиків кубізму був французький художник Ж. Брак (1882-1963). Саме в його творах, поруч з Пікассо, експерименти кубізму набули найдосконаліших форм.

Джерелом зла в культурі кубісти вважали принцип відбиття зовнішнього світу людським оком. Вони намагалися звільнитися від влади речей. Ж.Брак вважав картину філософським твором, викладеним за допомогою барв і ліній. Тому своє бачення світу художники зображували геометричними фігурками у коричневих, сірих та чорних тонах у вигляді куба, кулі, циліндра, конуса. Один з теоретиків кубізму - французький поет Г.Аполлінер - близький друг Пікассо, заперечував зв'язок між художнім образом і дійсністю. Мистецтво має виражати індивідуальність художника. Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Мистецькі засоби кубізму були настільки несподіваними, що М.Бердяєв оцінив цей напрям як найбільш повну і радикальну художню революцію з часів епохи Відродження. При цьому він наголошував, що кубізм змінив характер і суть образотворчого мистецтва.

Й дотепер вихідною точкою багатьох модерністських пошуків є революція в галузі традиційного багатовікового художнього досвіду, яка була зроблена кубістами на початку XX ст. Ця течія зійшла нанівець до початку Першої світової війни. Кубізм виявився кроком до останньої крайності іраціоналістичного (алогічного, уявного) мистецтва - до абстракціонізму. Абстракціонізм (від лат. далекий від дійсності, відвертання) - напрямок в мистецтві XX ст., який відмовляється від зображення реальних предметів і явищ у живописі, скульптурі та графіці.

Абстракціонізм - це «безпредметне», нефігуративне мистецтво. Його послідовники зображують реальний світ як сполучення, поєднання відокремлених форм, кольорових імпровізацій. Засновником абстракціонізму є російський художник В. Кандинський, який з 1921 р. постійно жив за кордоном. Він вважав, що нова абстрактна мова живопису допоможе прорватись крізь зовнішнє до внутрішнього, крізь тіло - до душі. Естетичну програму абстракціонізму, його теорію Кандинський виклав в книзі «Про духовне в мистецтві» (1910). Кандинський - автор перших абстрактних живописних полотен.

Інший провідний представник абстракціонізму - російський художник К.Малевич, українець за походженням, став основоположником одного з видів абстрактного мистецтва, так званого супрематизму (від фр. найвищий). Його знаменита картина «Чорний квадрат» (1913) стала своєрідним маніфестом супрематизму, а текстовий варіант свого маніфесту Малевич назвав «Від розуму і футуризму до супрематизму». Цим самим він підкреслив, що розглядає новий напрямок як необхідну ланку в еволюції світового живопису і як продовження «загального руху» до визволення мистецтва від дійсності та переважання в ньому функцій життєбудови. Супрематизм тяжіє до зображення художнього світу в формі простих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).

Голландський художник П. Мондріан (1872-1944) виступив творцем неопластицизму - абстрактних композицій з прямокутних фігур, які пофарбовані в основні кольори спектра (з додаванням білого та сірого тонів).

Одним з мистецьких напрямків 10-20-х років XX ст. був футуризм (від лат. майбутнє), який досяг найбільшого розквіту в Італії, Росії та Франції. Одним з фундаторів футуризму був італійський письменник Ф. Марінетгі (1876-1944). Теоретики футуризму намагались виробити нові канони «мистецтва майбутнього». Футуризм оголошував людські почуття, ідеали любові, щастя, добра - «слабостями», проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «силу». В футуризмі могутньо звучала апологія техніці, урбанізації, руху. Футуристи стверджували, що автомашина краща за Венеру, теплота шматка заліза хвилює більше, ніж посмішка або сльози жінки. Ставилось завдання прислухатися до моторів і відтворювати їхню мову («мотор - кращий з поетів»). Страждання людини повинні цікавити художника не більше, ніж «скорбота електролампочки». Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї та бібліотеки, вони вітали війну (як єдино можливу гігієну світу), мілітаризм та анархію.

У 1911 р. з'являється експресіонізм (від лат. вираження, виразність) - термін для позначення художнього напряму, що виник у 1905 р. у Німеччині. Тоді чотири студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені - Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Г. Хеккель і К. Ротлуфф - створили групу «Міст». Уже в самій назві «експресіонізм» була зафіксована одна з визначальних рис цього напрямку - прагнення митця найповніше виразити себе у ліричному творі.

Експресіонізм проголошує суб'єктивний світ художника єдиною реальністю, характеризується яскравістю виразних засобів, гротескністю образів. Мета цієї мистецької течії - якомога виразніше передати ідею твору без уваги на точність відтворення предмета. Головне завдання мистецтва експресіонізм вбачає в експресії емоційного переживання.

Один з фундаторів експресіонізму, австрійський художник і драматург О.Кокошка (1886-1980) твердив, що митець «повинен забувати всі закони», оскільки єдиним законом для нього є «його душа - єдине справжнє відображення всесвіту». Різновидом абстрактного експресіонізму є ташизм. Це - живопис плямами, мазками, які виражають несвідому активність художника.

Експресіонізм як художній напрямок проіснував до середини 20-х рр. XX ст. Але головна його риса - загострено-конкретне бачення світу - серйозно вплинула на художню культуру багатьох країн Європи і Америки.

Однією з модерністських течій в мистецтві був дадаїзм (букв, «дерев'яний коник»), в переносному значенні - незв'язний дитячий лепет. Дадаїзм - авангардистська літературно-мистецька течія. Дадаїзм виник у лютому 1916 р. під час Першої світової війни у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Пізніше центром цієї форми модернізму став Париж. Поет, румун Т. Тзара, засновник дадаїзму, випадково виявив у словнику слово «дада».

Дадаїзм підкреслював безглуздість навколишньої дійсності та будь-яких проявів людської творчості, активно насаджував культ абсурду, вважав, що мистецтво утворює нерівність поміж людьми, а слово «художник» звучить як образа. Своїм ворогом дадаїсти вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і, навіть, саме мистецтво. Вони не висували ніяких ідеалів. «Ми просто знущалися з усього, - писав Георг Грос, - для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це була дада». Прихильники дадаїзму використовували техніку колажу, спонтанність творчого процесу, епатажність, примітивізм, наслідуючи художній світ архаїчної людини, дитячий малюнок.