Постановки п’єси Миколи Куліша "Народний Малахій"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему:

"Постановки п'єси Миколи Куліша "Народний Малахій""

Вступ

Як найбільший живописець характерів в українській драматургії, Микола Куліш, працюючи над п'єсами, намагався намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Він ретельно вивчав життя, часто мандрував - їздив, ходив пішки по Україні, намагаючись розглянути та розчути, чим живуть люди, про що думають, як спілкуються. От від куди в його творах галерея виразних, самобутніх образів…

Масштаб таланту Миколи Куліша був зрозумілий багатьом творцям того кола, в якому жив і розвивався драматург. Про Куліша, як про блискучого письменника сучасника України говорили Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Володимир Сосюра, Іван Дніпровський. Часто винятковість Куліша доводив Лесь Курбас. Особливо високо керівник «Березолю» оцінював «Народного Малахія» і стверджував, що створення такої п'єси під силу тільки геніальному драматургу. І сам образ Малахія Стаканчика зарахували до категорії «вічних».

Творчий тандем Куліша-драматурга і Курбаса-режисера, який найяскравіше втілився у постановці п'єси «Народний Малахій», став фатальним для долі обох митців. Назва «Народний Малахій» виникає щоразу, коли вимовляються імена Куліша і Курбаса. З усього багатства розмов і суперечок навколо «Народного Малахія» залишається лише загострена тенденція, що визначається як націоналістична і антирадянська [1; 250]. Поставлена 1928 року п'єса, що викликала бурхливі дискусії, була заборонена 1930 року. В СРСР, наскільки нам відомо, вона більше не ставилася в жодному театрі.

Отже, сценічне життя п'єси М. Куліша «Народний Малахій» почалося на шостому році існування «Березоля». Це була перша для Л. Курбаса п'єса сучасного українського драматурга, постановку якої він сам здійснив у своєму знаменитому (вже й на той час) театрі. Враження сучасників, спостереження, нотатки дозволяють зробити висновок, що «Народний Малахій» - одне з найвищих досягнень театру й творчого

методу Л. Курбаса. Це засвідчують класичність режисерської роботи, досконалість акторських партій, неповторність сценічного оформлення, оригінальність художнього тексту, філософічність в інтерпретації універсальної для всіх епох проблеми месіанства, метафоричність текстових й сценічних образів, експресивність сюжетних поворотів, реплік, мізансцен, виразність музичного оформлення - все це складало грані успіху Курбасового театру в постановці фантасмагорійної п'єси.

1. Перші постановки

В українській театральної та літературної критиці кінця 1920-х років проводиться безліч паралелей між п'єсою «Народний Малахій» та романом «Дон-Кіхот», між образами Малахія Стаканчика і Дон Кіхота Ламанчського. Наприклад, Л. Скрипник вважав, що Кулішів Малахій - це Дон-Кіхот не від комунізму, а від одного лише дрібненького квазі-комуністичного ухилу. За Й. Шевченко в Малахія підкреслено його мрійництво, ідеалістичне «прекраснодущіє», позачасове донкіхотство. Також Ю. Смолич полемізує з Л. Скрипником і бачить Малахія Дон Кіхотом не від соціалізму, а Дон-Кіхотом від ідеалізму - точніше від ідеалістичного розуміння соціальної революції, тобто від нерозуміння її [1; 197].

Не будемо заперечувати, що той факт, що письменник зробив Малахія божевільним, дає змогу ототожнювати його з героєм Сервантеса. Автор робить свого головного героя геніальним божевільним, який висловлює глибокі міркування, що одночасно межують із нездійсненним мрійництвом, прожектерством і відверто абсурдними ідеями. Про нього так і кажуть інші персонажі твору: «…просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав біблії з Марксом, акафіста з анти-Дюрінгом…» [3].

Користуючись «клінічним станом» свого героя, письменник вкладає в його уста важливі міркування, міркування, які не позбавленні національного забарвлення. Поставлений драматургом над суспільством сучасний Дон-Кіхот - Малахій Стаканчик виявляється енергійною, гуманою людиною, яка щиро прагне знайти вихід з міщанського болота. Проте, таке «донкіхотівське» мрійництво Малахія тодішні критики хоч і виразно побачили, але потрактували його з тенденційно-комуністичних позицій, які згодом переросли у звинувачення в «буржуазно-націоналітичній позиції» (стаття А. Хвилі «Лицар Малахіянського образу», сама назва якої є алюзією до Лицаря Сумного образу) [6; 710-717].

Сучасна критика теж зауважує про риси донкіхотства в «Народному Малахії». Розрив зі старою, хутірською Україною, яка гине під наступом індустріального Непівського міста, контраст між «голубим» соціалізмом і радянським його втіленням. Крім того, несумісність мрії і дійсності, яка доводить до божевілля - це основне коло проблематики в п'єсі, на яке орієнтується нинішня критика [7].

Цікавим є зауваження дослідників про кольористику п'єси М. Куліша, а зокрема про значення у ній голубого кольору. Це є символом національного відродження і національної революції. Голубий колір у «Народному Малахаєві» символізує також традиційні блакитної (синьої) барв у світовому мистецтві велич, гармонію і досконалість людини. Зрештою, саме з цієї традиційної символіки й розпочинається уведення голубого у текст твору. Малахій Стаканчик носиться з ідеєю «реформи» людини у всеукраїнському і всесвітньому масштабі, вимагаючи від найвищих представників радвлади в Україні здійснення таких реформ. Як саме їх провадити, у проекті Малахія не вказується. Він же собі так уявляє процес перетворення людей і всього суспільства на ідеально прекрасне: «…він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою, і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, а н г е л о п о д і б н а. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать - стоїть гора Фавор… По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо» [10]. Подібне трактування голубого кольору зустрічається й надалі у тексті твору. Отже, Куліш протиставляє червоний колір революції голубому кольору відродження. З цього випливає цілком можливе припущення, що Малахій Стаканчик став і alter ego Кулішевого, адже його «голуба мрія» не зреалізувалася. Так і коли стало зрозуміло, що національні перетворення стають тільки нездійсненною мрією, прекрасним міражем, М. Куліша, як і більшість інших вітчизняних літераторів, охоплює відчуття невідворотної трагедії.

Наталя Кузякіна, яка одна з перших серед науковців здійснила переконливу естетичну інтерпретацію п'єси «Народний Малахій», висунула версію стосовно неабиякого значення цього твору для Л. Курбаса. На її погляд, тип Малахія - Дон-Кіхота був органічно близьким Лесю Курбасу, оскільки видатному режисерові були властиві «донкіхотство» й «малахіанство» як стиль життєдіяльності та спосіб мислення.

Розглядаю історію постановки «Народного Малахія» Л. Курбасом, дослідниця зауважує, що в архіві Ю. Яновського збереглася заява якогось Сави Соколенка до Утодіку (Українське товариство драматургів і композиторів), головою якого на протязі років незмінно був Куліш [1; 211]. Сава Соколенко скаржився на Куліша, який використав деталі його біографії без дозволу і просив пояснити, яким чином він довідався про зміст мого листа до тт. Соціальних батьків в день моїх іменин. Отже, такий факт говорить про те, що в основу п'єси покладено реальні факти із життя.

Микола Куліш працював над п'єсою у січні-липні 1927 р. Це була її перша редакція (загалом їх нараховується три, але можемо говорити про чотири редакції). У липні 1927 р. Куліш читав нову п'єсу колективу театру. Твір був прийнятий до постановки. Юрій Шерех зазначає, що «над постановкою театр працював дев'ять місяців, - здається рекордний термін для готування спектаклю в українському театрі» [11; 424]. Громадський перегляд п'єси відбувся 2 березня 1928 р., її прем'єра - 31 березня.

Найчастіше з усіх акторів «Березоля» виконання ролей у виставах за п'єсами М. Куліша доручалося М. Крушельницькому. Він грав у всіх спектаклях, що ставилися Лесем Курбасом або під його орудою режисерами-лаборантами. У «Народному Малахієві» Крушельницький виконував центральну партію, Малахія Стаканчика.

Надзвичайно високо було поціноване втілення Й. Гірняком українського Санчо Панси - Кума: «іконного крамаря, що не поскупився продати пару поросят, щоб повернути свого дорослого кума з «путі неправедної» (за висловом Остапа Вишні). Олександр Довженко оцінив гру Крушельницького і Гірняка як геніальну: «іноді мені здається, що так працювати вже шкідливо для психіки актора» [1; 233].

В. Чистякової втілила образ Любуні. Й. Шевченко в журналі «Критика» стверджував, що «Чистякова виростає на визначну сценічну силу» [6; 211]. В усіх своїх попередніх роботах Чистякова завжди сприймалася як «м'яка», «рівна» актриса. Саме в ролі Любуні вона проявила надзвичайну драматичну силу, і саме після цієї ролі про неї заговорили як про визначну актрису.

Інші ролі спектаклю: Оля - Н. Даценко, Санітар - B. Мілютенко, Агапія - Г. Бабїївна, Аполлінарія - Н. Титаренко. Щоправда, актрисі О. Даценкo, яка втілювала роль Олі, незважаючи на точне виконання порад режисера, бракувало внутрішньої сили для створення значного сценічного образу. Її гра оцінювалась як високотехнічна, проте не така натхненна, як інших центральних персонажів.

Курбас досить скрупульозно поставилися до витворення мови персонажів в устах акторів. Для створення образу Любуні було вжито пeребивки м'якої, співучої, полтавської вимови, - «дівчина починала плавно, майже музично, а потім ніби збивалась на швидку мову цокотухи» [2; 61]. Партія Тарасівни була збудована на ритміці народних голосінь. Від гнівної інвективи до найм'якішої ліричності - такого звучання набувала мова Кума. «Незвичайні переходи від лагідності на людях до «шипіння» на самоті, від голосіння до «ділової» інтонації, до «музики» якоїсь окремої репліки» [1; 240]. Курбасові навіть закидали бажання перевершити драматурга (Куліша), коли режисер всупереч матеріалові п'єси змішував ритмічні плани.

Декорації до п'єси створив художник В. Меллер. Настановою художника було підкреслити незвичний характер самої п'єси і зберегти його під час втілення на сцені. Меллер застосував неглибокий, фронтальний принцип освоєння сцени. Невисока стінка з вікном, великий годинник, самовар - так виглядав будинок Малахія на вулиці Міщанській містечка Вчорашнього. За невисокою стіною, на чотирикутному заднику панно, зліва виглядало стилізоване сонце, нижче рядочком тополі і вітряк, а біля них - біленькі хатинки та соняшники. Справа на заднику майже усю горішню частину займав великий чорний прямокутник. Самий пейзаж був певною мірою стилізований під базарну образотворчу продукцію тих часів, яку споживало міщанство. Дійові особи розташовувались по одній лінії - вздовж стіни [1; 235].

Однією із найвдаліших в оформленні сцен, була сцена в психіатричній лікарні. Її було витримано у чорно-білих тонах і виразно геометричних формах. Задник - шматок білої стіни, зрізаний трапецією з кількома квадратами: в одному світлому - вікно з чорними гратами, в другому темному - вікно з білими гратами. Ще одне вікно розташовувалось внизу, на фоні світлого прямокутника, де були зображені залізні з піками ворота. Високий цегляний паркан, пофарбований білим під блоки, з одного боку, і залізний паркан з піками - з другого. За допомогою парканів, сцена прибирала форму тупого кута, там стояв одинокий дерев'яний ліжник. Лише в одній сцені було порушено фронтальний принцип освоєння сцени. Цей епізод був вирізаний із третьої редакції п'єси. Площину було зламано вертикально у сценах на вулиці Харкова, збоку поставили телеграфний стовп, на якому сидів робітник.

Місто було зображено як метушливе, хаотичне комбінування вивісок, панно, дерев'яних деталей, в яких губиться людина.

Трагікомедія «Народний Малахій» була поставлена в кінці сезону і з успіхом пройшла близько 20 разів. Востаннє її було зіграно 6 травня, коли «Березоль» прощався із харківськими глядачами до осені, нового театрального сезону.

Вкінці 20-х - початку 30-х років виникла політика, спрямована на офіціалізацію й нівелювання художнього процесу, мистецької особистості. А тому написання й постановка фантасмагорійно-абсурдистської п'єси «Народний Малахій» стало приводом для різноманітних звинувачень і переслідувань режисера й драматурга. Миколі Кулішеві закидали, що він скептично тлумачить сучасність, зводить наклеп на радянську дійсність, настійно підкреслювали, що у цих та інших п'єсах містяться значні ідеологічні вади. Хто бачив у п'єсі приховану антирадянщину (може, саме тому її заборонили), а через п'ять років після прем'єри, в 1933 році, один із прототипів Малахія, «держпромівський мрійник» та народний комісар Микола Скрипник, пустив собі кулю в серце.

У зв'язку з такою політикою, Куліш мусив вдатися до редагування п'єси. На початку сезону 1928-1929 рр. з'явилася друга редакція, яка все ж не задовольнила репертком. Куліш робить в березні 1929 третю редакцію. Третя редакція була дозволена для гастролей театру і в травні 1929 р. «Березоль» повіз її до Києва. У Києві, в сезоні 1929-1930 рр. харківська критика визнала, що переробки аж ніяк не посприяли ідеологічному і змістовому покращенню п'єси, а лише покалічили її. «В своё время резко выступая против «Малахия» мы отмечали, что пьеса Кулиша имела большие формальные достоинства. В новой редакции большинство этих достоинств исчезло. Пьеса стала более сумбурной и менее понятной зрителю» [1; 248]. Восени 1930 р. виставу «Народний Малахій» було знято з репертуару. Н. Кузякіна зазначає, що театр намагався готувати п'єсу до нового сезону. Про це свідчить примірник «Народного Малахія» (текст взято з «Літературного ярмарку»), що має одну рукописну вставку дописану рукою М. Куліша» [1; 250].

На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного письменника, більшість п'єс якого було визнано націоналістичними й ворожими. Л. Курбаса та М. Куліша було засуджено і страчено.

2. Післявоєнні постановки В. Блавцького

п'єса куліш малахій постановка

Нове дихання п'єсі «Народний Малахій» надав Володимир Блавацький, який 28 травня1946 р. в Німеччині ставить цю п'єсу. Творчий шлях молодий режисер розпочав ще у сезоні 1927-1928 рр., де спробував свої сили в театрі «Березіль». 1933 року він стає художнім керівником театру «Заграва» у Львові, багато в чому орієнтуючись на естетичні засади «Березіля». До того, що було напрацьовано в цьому театрі, зокрема репертуару, Блавацький повертатиметься все подальше життя. Чекала його і еміграція в Німеччині, Австрії та США. Саме в еміграції він очолює Ансамбль Українських Акторів (АУА).

Юрій Шерех, аналізуючи постановку В. Блавацького, зауважує, що у Блавацького вона була більш успішною і ближчою до суті п'єси Куліша. Ще важче було ставити п'єсу новому режисерові, адже, на думку Шереха, п'єса стала великою мiрою iсторичною, а де в чому просто застарiла. Багато полiтично-злободенних натякiв уже потребують коментаря i не звучать безпосередньо [11]. Сам Володимир Блавацький став виконавцем ролі Малахія. Його сірий образ ще більше співвідносний з образом Дон Кіхота - це був здебільшого спокійний, навіть ліричний мрійник з скупою жестикуляцією.

Найбільш вдалим, напевно, можна вважати стиль постановки, де поєднувалася висока трагедія і побутовізм, прекрасне і потворне, високе і низьке. «Народний Малахій» Блавацького змушував глядача бути не холодним спостерігачем, а активно реагувати. АУА грав «Народного Малахія» на виступах в багатьох таборах, а успіх його навіть викликав наказ директора української школи в Берхстесгадені про заборону учням відвідувати цю виставу, бо вона…аморальна [8; 57]. У нову постановку п'єси також було включено репліки, викреслені цензурою з першої вистави у «Березолі».

Провідна тема п'єси, на думку Шереха, - тема розкладу й загибелi хутора. «Це усвiдомив Блавацький як режисер i актор. Вiн вибрав для своєї гри тон майже ґротескової стриманости, скулености, скупчености. Навiть у сценах картання й декретування, коли його Малахiй розпростовується й нiби виростає, лишається той же уривчасто-стриманий тон з несподiваними павзами, що розпивають мову й роблять її ламаною, кутастою. I цим блискуче стверджений сценiчно образ i тип Малахiя в його сiростi i об'єктивнiй безвартностi» [11]. Проте, Шерех не забув і про критику постановки п'єси. На його думку, така постановка «не вiдповiдає конструктивно-композицiйнiй ролi персонажа в п'єсi. Справа в тому, що Малахiй проходить крiзь усi дiї п'єси i єднає їх собою. Тим часом те свiдоме знеяскравлення образу, до якого вдався Блавацький, робить, скажiмо, Кума або Мадам Аполiнару яскравiшими, нiж Малахiй. Цього не мусiло б бути. Сiрiсть, стушкованiсть Малахiя, що вiдповiдають його психологiчному складовi, не вiдповiдають його композицiйнiй ролi в п'єсi. Це, звичайно, внутрiшня суперечнiсть п'єси Кулiша, але можливо, що театр мiг би її усунути або пом'якшити своїми засобами, якби придiлив цьому увагу» [11].

Структура «Народного Малахія» Блавацького була скомпонована з чотирьох актів (1,2,3,5). Режисер вважав 4 дію, що відбувалася на заводі, тенденційною і не пов'язаною з цілістю твору, такою, що заважає цілісному сприйманню твору. Про свою ж режисерську працю над виставою Блавацький писав, що постановив собі «не копіювати прийоми Курбаса» [8; 55].

3. П'єса в роки незалежності

Із здобуттям Україною незалежності на сценах українських театрів відновлюються та по-новому переосмислюються постановки п'єси «Народний Малахій». Хоча, сучасних постановок п'єси Миколи Куліша не так вже і багато.

Донецький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Артема з великим успіхом показав п'єсу у Києві у 1994 р. У рецензії на виставу зазначено: «Значною мистецькою подією, здатною формувати світогляд багатьох поколінь глядачів, стала вистава «Народний Малахій» за п'єсою видатного українського драматурга XX століття Миколи Куліша».

Також вистава є у репертуарі Українського театру. В Українському театрі режисером п'єси став І. Савицький, роль Малахія виконує народний артист України А. Дриженко.

В Харківському українському театрі імені Тараса Шевченка. Прем'єра відбулася у 2004 р. Режисером виступив Микола Яремків. Вистава отримала нову назву, не «Народний Малахій», а «Реформатор».

В новій сценічній версії «Народного Малахія» режисер Микола Яремків та художник Олександр Зеньківський наполягають, що всі герої Куліша живуть у штучно створеному, насильницькому соціумі, схожому чи то на курник, чи то на пам'ятник епосі конструктивізму. Виникають дивовижні аналогії з акторами-маріонетками, яких обрав для своїх постановок нинішній метр «Березоля» Андрій Жолдак. Ще дивовижніше, що у першому випадку, більш виправданому для характеристики епохи, актори важко підкоряються задуму постановника. В другому з природнішою «механічністю» грають шекспірівських та тургенєвських героїв. Але так вже склалися реалії сьогоднішньої березільської сцени. Можливо, саме тому в постановці М. Яремківа більш вдалим виявився епізод «На Сабуровій дачі» - тут актори потроху згадують прийоми психологічного театру, примушують глядачів співчувати. Якби режисер обрав саме цей шлях - показати нашу колишню державу велетенською «психушкою» для нормальних громадян, а не використовувати досить знайому стилістику «людей-гвинтиків», результат постановки міг бути більш вражаючим. Але й без того гра Олександра Гави - Стаканчика, що задає тон спектаклю, переконує в утопічності миттєвих перетворень та нездійсненності прожектів. Колись героя «Народного Малахія» за це засуджували, але насправді це трагедія Дон Кіхота, який не хоче знати, що прекрасна Дульцінея існує лише у його уяві [12].

У Одеському академічному музично-драматичному театрі 9 листопада 2007 року - з нагоди Дня народження Театру і до Дня української мови та писемності - зіграно виставу «Народний Малахій» за п'єсою Миколи Куліша (постановка народного артиста України Ігоря Равицького).

Висновки

Вистава Курбаса «Народний Малахій» у 20-30-ті рр. була справжнім проривом у театральному мистецтві України, який обійшовся його втілювачам надто дорого. Доба 20-30 х рр. актуалізувала в українській літературі вічну тему «донкіхотства», як художнього, так і реального. Тому, можливо, «Народний Малахій» - це чи не найвдаліше втілення Дон Кіхота в українській драматургії.

Творчість Миколи Куліша не входила до канону української радянської літератури. Театральні здобутки Леся Курбаса замовчувалися дослідниками театру, а на Куліші стояло тавро репресованого націоналіста. Нове дихання п'єсі «Народний Малахій» надав Володимир Блавацький, який 28 травня1946 р. в Німеччині ставить цю п'єсу. Він переробив п'єсу на свій манер, не намагаючись у всьому наслідувати Курбаса. Шерех називаю постановку Блавацького досконалішою за постановку тандему Куліш-Курбас. Хоча така характеристика не виключає і недоліків, неточностей у постановці.

Існує не так багато праць, присвячених історії постановок п'єс Миколи Куліша і загалом ґрунтовному аналізу його творчості. Тому саме зараз є важливим для українських театрів відродити постановки п'єси «Народний Малахій», переосмислити п'єсу, надавши їй рис, принаймні формальних, характерних для нової доби.

Список літератури

1. Кузякіна Н.Б. П'єси Миколи Куліша: літературна і сценічна історія. - К.: Радянський письменник, 1970.

2. Кузякина Н.Б. Становление украинской советской режиссуры. - Л.: ЛГИТМиК, 1984.

3. Куліш М.: Твори: У 2 т. - Київ.: Дніпро, 1990.

4. Курбас Лесь. Філософія театру / Упоряд. М. Лабінський. - К.: Основи, 2001.

5. Лавріненко Ю. Микола Куліш // Ю. Лавріненко. Розстріляне відродження. - Париж, 1959.

6. Лесь Курбас у театральній діяльності, в оцінках сучасників. - Балтимор - Торонто: Смолоскип, 1989.

7. Пронкевич О. Нація-нарація в іспанській літературф доби модернізму. - К.: Пед. Преса. 2007. - С. 219.

8. Ревуцький В. В орбіті світового театру. - К.: вид-во М.П. Коць, 1995.

9. Салімонович Л. Я вибираю Березіль // Україна молода - 1993. - 30 кв. С. 8.

Размещено на Allbest.ru