Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасний світ все більше набуває глобалізованого характеру існування. Однією із сутнісних характеристик глобалізації є перетин життєвих смислів як окремих людей, так і цивілізацій. Саме у цивілізаційному вимірі особливого статусу набувають ті зміни, основою яких є міжкультурна комунікація, адже потреба народів у культурному порозумінні, прагнення пізнати духовний світ одне одного, динаміка і суперечливість соціального розвитку призводять до інтенсифікації комунікативних процесів, що набувають системного характеру. Людство усвідомило, що тільки шляхом знаходження консенсусу можна вирішити глобальні проблеми і захистити себе від самознищення.

Міжкультурна комунікація як обмін між людьми ціннісними надбаннями існувала завжди, адже з давніх часів виникали зв'язки, що сприяли взаємодії та взаєморозумінню різних культур. В сучасних умовах спілкування народів набуло не тільки глобального характеру, але й вимагає такої гуманістичної спрямованості, яка, завдяки міжкультурній комунікації, дає можливість людині успішно розвиватися на засадах єдності загальнолюдських і національних цінностей. Захист культурної самобутності народів, відстоювання їх духовного суверенітету, власних культурних цінностей органічно пов'язується як із загальнолюдськими, так і окремо взятої людини потребами та інтересами. У такому контексті дослідження міжкультурної комунікації як спрямованого процесу, що реалізується відповідно до конкретно визначених соціальних цілей, набуває особливої актуальності.

Своєрідність міжкультурної комунікації досліджують різні галузі знання, зокрема, соціологія, культурологія, культурна антропологія, лінгвокраїнознавство, етнолінгвістика, етнопсихологія тощо. Але аналіз міжкультурної комунікації саме з точки зору соціальної філософії дозволяє здійснити осмислення буття людини і суспільства через конкретні культурні форми, соціальні умови та механізми, що зберігають національну і культурну ідентичність.

Дослідження міжкультурних відмінностей, усвідомлення необхідності вирішення питань щодо співвідношення культури та комунікації, їх взаємозв'язку та взаємовпливу були представлені філософами ще з античних часів. Однак, розгляд явищ культури та комунікації у їх нерозривному зв'язку здійснюється, зокрема, у працях філософів XVII-XX ст.. Л. Вітгенштайна, Ю. Габермаса, Г. Гадамера, І. Гердера, І. Канта, Ф. Ніцше, П. Сорокіна, І. Фіхте, З. Фройда, Ф. Шляєрмахера, О. Шпенглера та інших.

Саме поняття міжкультурної комунікації виникає в середині ХХ століття і пов'язане з іменами таких вчених як Е. Голл, К. Клакхон, А. Кребер, Р. Портер, Д. Трагер, Л. Самовар. Теорії міжкультурної комунікації, що намагалися пояснити даний феномен з різних точок зору розробляли західні дослідники К. Бергер, С. Гантінґтон, Е. Гірш, Е. Голл, Г. Гофстеде, С. Даль. В Україні предметне поле досліджень в рамках проблематики “міжкультурна комунікація” тільки формується. Цю проблему розробляють у різнопланових працях В. Андрущенко, Н. Висоцька, О. Гриценко, Л. Губерський, І. Дзюба, П. Донець, В. Євтух, А. Єрмоленко, Г. Касьянов, М. Кушнарьова, Л. Нагорна, А. Приятельчук, М. Обушний, П. Скрипка.

В контексті міжкультурної комунікації також розглядаються проблеми глобалізації культури та взаємодії цивілізацій, обговорення яких відбувається на науково-теоретичних конференціях та круглих столах. Варто також зауважити, що міжкультурна комунікація як навчальна дисципліна вже викладається в багатьох університетах США, країн Європи та в Росії.

Мета роботи - аналіз міжкультурної комунікації як соціального феномену. Реалізація даної мети потребує вирішення наступних дослідницьких завдань:

– дослідити становлення поняття «міжкультурна комунікація»;

– визначити основні форми міжкультурної комунікації;

1. Формування поняття «міжкультурна комунікація»

Культура є основою міжкультурної комунікації, оскільки виступає чинником соціального розвитку, засобу гармонізації стосунків між людиною і природою, особистістю і суспільством. Комунікація, в свою чергу, є своєрідною передумовою функціонування і розвитку культури, оскільки збереження культури пов'язане з необхідністю передачі культурної інформації шляхом наслідування символічних форм як від одного покоління до іншого, так і від однієї культури до іншої. Констатовано, що у соціально-філософському розумінні культура є динамічною та багатогранною системою, яка пронизує всі аспекти життя суспільства, вступає у взаємний зв'язок з ним і визначає подальший розвиток та саморозвиток людини. Культура зберігає необхідний попередній досвід, але окремі її елементи модифікуються під впливом соціального запиту і розвитку.

Культура, завдяки особливостям свого функціонування, є однією із основ соціально-комунікативного процесу, оскільки комунікація передає не тільки смисли й сигнали, пов'язані з біологічним виживанням людини, але й має місце транслювання отриманого нею досвіду та результатів її творчої діяльності.

Міжкультурну комунікацію слід розглядати як сукупність різноманітних форм відносин і спілкування між індивідами й групами, що належать до різних культур [10,с.21-25].

Комунікація це цілеспрямований процес передачі повідомлення, інформації з використанням правил та норм, необхідних для досягнення гармонізації.

Досліджуючи поняття міжкультурної комунікації, можна помітити, що в його дослідженні склалося два напрямки, перший з яких ґрунтується на фольклористиці, носить описовий характер і своїм завданням має виявити інтерпретацію повсякденної поведінки людей з метою пояснення причин і детермінуючих факторів їхньої культури. Інший напрямок має культурно-антропологічний характер і займається дослідженням різних видів культурної діяльності соціальних груп і спільнот, їх норм, правил та цінностей. Саме поняття “міжкультурна комунікація” в науковий обіг вводить американський дослідник Е. Голл і розуміє її як ідеальну мету, якої має прагнути людина в своєму бажанні якомога краще та ефективніше адаптуватися до оточуючого світу.

«Контакт» між культурами, на відміну від контакту між людьми, навряд чи можна інтерпретувати як моментальну, «точкову» комунікацію чи одиничну комунікативну подію, оскільки насправді він відбувається в процесуальному модусі, ініціюючи нескінченну низку подій [2,с.203-224].

Наявність структурно-функціональних взаємозв'язків та взаємозалежностей між культурою та комунікацією дозволяють розглядати міжкультурну комунікацію як соціальний феномен. Вона забезпечує взаємодію між підсистемами культури всередині суспільства, індивідами в межах однієї культури та на рівні міжкультурної взаємодії, а також між одно- та різночасовими культурами. Останнім часом соціальна роль міжкультурної комунікації зростає внаслідок все більшої актуалізації та чіткішого окреслення проблем у взаємодії між культурами в процесі глобалізації.

Ще М. Вебер наголошував на тому, що для того, щоб зробити доступним розумінню соціальну поведінку різних суб'єктів, які відрізняються від нас, необхідно реконструювати їх «картину світу», знайти те, що окреслено ними як «значуще» і «незначуще», «повсякденне» і «трансцендентальне» [9,с.86].

2. Основні форми міжкультурної комунікації

Будь-яка з форм міжкультурної комунікації є одночасно комунікативним процесом, оскільки конструктивна чи деструктивна взаємодія відбувається виключно шляхом контакту культури з іншою культурою.

Найважливішою категорією в міжетнічних стосунках є категорія ідентичності. Пошук власної ідентичності здебільшого становить велику проблему. Так, В. Гьосле виокремлює три неодмінні аспекти раціонального пошуку ідентичності. По-перше, потрібна орієнтація на універсальні ідеї. По-друге, історія є важливим аспектом у кожному пошуку ідентичності. Індивід може знайти свою ідентичність тільки у стосунках з іншими ідентичностями. По-третє, необхідне порівняння своєї культури з іншими культурами. Воно може травмувати, однак може й сприяти поступу, завдяки якому культура сягає своєї довершеності [8,с.178].

Дослідники виокремлюють п'ять основних форм міжкультурної комунікації, що мають власні стратегії та модифікації. Однією з основних виступає аккультурація - процес взаємовпливу та взаємопроникнення культур, в ході якого одна соціальна система сприймає властивості будь-якої іншої соціальної системи.

В основі аккультурації лежить комунікативний процес, тому її можна розглядати як своєрідне набуття комунікативних здібностей до нової культури, а результатом аккультурації може бути як сприйняття нових культурних елементів, так і заперечення нових впливів, що веде до захисту та ідеалізації власної оригінальної культури. Саме ця форма міжкультурної комунікації має найбільше стратегій та модифікацій. Основними стратегіями аккультурації виступають: асиміляція, сепарація, маргіналізація та інтеграція.

Культурна експансія представляє собою розширення сфери впливу домінуючої культури поза початкові межі функціонування або державні кордони. За своїм характером, це процес переважно однонаправленої міжкультурної комунікації, оскільки контролюється “ззовні”, носить насильницький характер і не потребує узгодження дій та принципів з іншою культурою. На сьогодні культурна експансія виступає наслідком економічних та політичних експансійних дій, відбувається культурна та ідеологічна гомогенізація світу, до якої прагне не якась окрема країна, а об'єднана система різних національних секторів, що схильна до специфічної форми соціально-економічної організації.

Культурна дифузія, як взаємна проникність або запозичення культурних рис та комплексів з одного суспільства в інше, є багатовекторним процесом, оскільки залежить від кількості культур, що взаємодіють та розповсюджують свої цінності на інші культури. В процесі культурного запозичення між різними культурами, яке носить здебільшого вибірковий характер, може відбуватися обмін не тільки матеріальною культурою, але й науковими та технологічними ідеями, соціальними інститутами та організаціями, звичаями і традиціями, релігійними догмами і практиками, цінностями та нормами життя. Умовою культурної дифузії є готовність приймаючої сторони до сприйняття нових елементів. В рамках міжкультурної комунікації процеси культурної дифузії обумовлені, насамперед, взаємним історичним розвитком культур, що контактують між собою.

Культурний конфлікт це зіткнення суб'єктів культури - носіїв різних культурних цінностей та норм, а тому він носить тимчасовий характер і, як правило, виникає на індивідуальному рівні. В його основі лежать окремі відмінності між представниками різних культур і, як наслідок, непорозуміння та протиріччя. Конфлікт культур - явище більш складне, що проявляє себе на груповому рівні. Це може бути постійний, сформований десятиліттями, детермінований географічними умовами, політичними та економічними чинниками, процес протистояння двох або більше культур. Реальні відносини між індивідами та групами припускають наявність великої кількості взаємопроникних конфліктів, а тому тільки знання або ж прийняття культурних відмінностей не є ключем до вирішення міжкультурних конфліктів.

Говорячи про етнічний фактор в міжкультурній комунікації, слід враховувати, що відтворення образів, уявлень, прояви емоцій часто протікають в невідрефлектованому і неартикульованому виразі, вони базуються на специфіці енерго-інформаційної активності етнічної спільноти.

Етнічний фактор як система функціонує у тісній взаємодії з економічними, соціальними, політичними, комунікативними відносинами. Комунікація у сфері економіки завжди розгортається навколо проблеми розподілу матеріальних благ; комунікація в сфері політики - навколо прагнення до справедливого розподілу впливів у зовнішній та внутрішній політиці і виступає виправдальним чинником різних соціальних зрушень. Для обслуговування й регулювання взаємовідносин, що сприймаються як справедливі, людство витворило ряд політико-правових та соціокультурних інститутів через які, власне, регулюються усі сфери суспільної комунікації.

Однією з конструктивних форм міжкультурної комунікації є ідея синтезу культур, що є об'єднанням культурно різних елементів: орієнтирів, цінностей, норм, типів поведінки, при якому виникає якісно інше утворення. Синтез має місце, коли соціокультурна система переймає та засвоює досвід інших суспільств в сферах, що є недостатньо розвинутими в ній самій, але при цьому зберігає власну, притаманну їй основу, яка дозволяє говорити про її самобутність, про здатність підтримання цілісності та стабільності.

3. Особливості прояву міжкультурної комунікації в умовах глобалізації

Сучасний стан міжкультурних взаємин характеризується, з одного боку, інтенсифікацією процесів взаємодії різних культур, а з іншого - диференційованістю, пошуками культурної ідентичності. Процес глобалізації виявляється у все більшій активізації культурних міжнародних зв'язків.

Водночас, незважаючи на процеси уніфікації культур, спостерігається культурне оформлення світу, яке, у свою чергу, справляє вплив на міжкультурні контакти. Багатосторонній характер міжкультурної комунікації визначає компетентність проблем вивчення міжкультурного спілкування з погляду культурології, лінгвістики, соціології, філософії, етнології, прагматики, теорії мовної комунікації.

В умовах глобалізації і тенденцій до інтеграції культур вивченню прагматичного аспекту міжкультурної комунікації сприяє розширення поля міжкультурної взаємодії. Як відомо, кожний народ володіє певною сформованою системою культурних і соціальних відносин, що зумовлює розвиток мови, тому інтерес у міжкультурних відносинах викликають культурні відмінності між народами.

Міжкультурна комунікація являє собою атрибут соціокультурного життя суспільства, в соціальному просторі якого відбувається взаємодія з підсистемами культури (всередині окремої культури), між різними культурами, у просторовому і часовому вимірах, а також між суб'єктами-носіями на рівні окремої культури і міжкультурного спілкування.

Міжкультурна комунікація розвивається на основі діалогу як засаді, на якій базується виникнення смислової і соціальної цілісності та формуються:

а) структура діалогу, в контексті якого розвиваються онтологічний, екзистенційний, культурно-символічний та інституціональний рівні;

б) особливості діалогу культур, які дають змогу розглядати сам діалог як форму толерантності і зіткнення двох культур та окреслюють індивідуальне буття в реальній взаємодії. На основі дослідних парадигм комунікації поєднується взаємодія і комунікація, які виражаються в їх взаємному впливові через цінності, норми, установки, що реалізуються в соціальних формах комунікації, таких як забезпечення і підтримка взаємозв'язків у суспільстві, збереження і передача соціально-культурного досвіду і спадкоємності.

Водночас розвиваються різноманітні типи комунікацій, що виражаються на таких рівнях:

1) міжкультурний - на рівні різних культур;

2) внутрішньокультурний - на рівні тієї ж культури.

Водночас комунікація виступає як засіб здійснення різноманітних зв'язків - прямих і зворотних, що приводять, з одного боку, до “прирощення” (збагачення) культурних надбань, а з іншого, - до втрати культурної самобутності і пошуку нової ідентичності. У результаті відбувається конфлікт між глобальним і локальним, між “чужим” і “своїм”.

Сюди ж відноситься подолання розподілу на “нас” та “їх”, здатність до саморефлексії, до самоаналізу, реконструкція динамічного соціального дискурсу. Відбувається розуміння того, що спілкування з іншими складніше, ніж лінгвістична комунікація. Прагматичні, інструментальні цілі вивчення мови є недостатніми, а метою мовленнєвого навчання виступає міжкультурна комунікація. Акцент зміщується на мову і культуру. Навчання мові в країнах ЄС має такі цілі, як мультилінгвальна і міжкультурна компетенція для мобільності, взаєморозуміння, формування європейської ідентичності.

Світ, у якому ми живемо, стає все тіснішим і він починає нагадувати global village - велике полімовленнєве і полікультурне село. І спілкування в цьому планетарному селі можливе тільки на основі міжмовленнєвого і міжкультурного взаєморозуміння та взаємодії. Стабільність і благополуччя світу у третьому тисячолітті будуть залежати від здатності молодого покоління виявляти терпимість, поважати інші культурні й соціальні особливості, від волі і бажання розуміти один одного і співпрацювати один з одним, шукати і знаходити шляхи врегулювання соціокультурних конфліктів. Інтегративні процеси в Європі і світі, перехід від біполярної до поліполярної співпраці, від діалогу до полілогу культур, постійно зростаюча академічна мобільність молоді потребує не тільки бажання зрозуміти сусіда по спільному дому, але, перш за все, передбачають готовність оволодіти його мовою. Хочеться сподіватися, що ХХІ ст. стане віком взаєморозуміння, століттям співпраці без етнічних, расових і культурних бар'єрів. Подолання цих бар'єрів залежить від волі, бажання і здатності людей вирішувати міжетнічні, міжконфесійні і міжкультурні конфлікти.

Це можливо на основі розуміння і поваги до соціокультурних відмінностей народів світу і практичного здійснення основоположних принципів міжкультурної комунікації.

У сучасному світі все більшої значущості набуває мультикультуралізм, діалог культур. У зв'язку з цим рефлектується концепція мозаїчної ідентичності. Сучасний індивід, будучи заручником соціальної структури, має багато ідентичностей, які часто взаємоперехрещуються, - корпоративну, соціальну, релігійну, етнічну, національну державну ідентичність, має великий досвід взаємодії з різними культурними ідентичностями і толерантності до чужого. У широкому філософському смислі міжкультурна комунікація є одним з найважливіших наслідків безмежних економічних, політичних і комунікативних мереж, які сьогодні охопили всю земну кулю.

Зона збігу інтересів представників культур являє собою поле для комунікації. Діалог культур та мультикультуралізм розуміють сьогодні як основну ідею нового століття і як нову соціальна реальність. Комунікація через народи і культури - communication across cultures - робить можливим розуміння чужих культур, подолання трагічної несумісності культур. М. Байрам виокремлює такі види компетентності:

1) аналітична компетенція - розуміння цінностей, вірувань, практик, парадоксів іншої культури і суспільства - включаючи етнічне і політичне розуміння, здібність встановлення зв'язків, усвідомлення умов іншості;

2) емоційна компетенція - здатність розкриття (емпатії) до різноманітних культурних досвідаів і впливів, інтерес і повага до чужих культур, цінностей, традицій, досвіду - транснаціональна культурна емпатія;

3) креативна компетенція - здійснення синтезу культур, бачення альтернатив різноманітних варіантів, здатність використовувати різні культурні джерела для оптимістичного натхнення;

4) поведінська компетенція - не тільки володіння мовою, але й робота як перекладача, вільне використання міжкультурних невербальних кодів (природність), здатність до позбавлення комунікативного непорозуміння при різних комунікативних стилях, здатність підтримання міжперсональних відносин, відповіді на транснаціональні виклики, тиск глобалізації (уніфікація, міграція).

ВИСНОВКИ

Такими чином, поняття “міжкультурна комунікація” історично виникає як констатація факту взаємодії культур. Тут культура розглядається як одна з основ соціально-комунікативного процесу, оскільки виступає як динамічна та багатогранна система, що пронизує всі аспекти життя суспільства, впливає на розвиток та саморозвиток людини, формування її власної картини світу, визначає її ставлення до інших людей. При цьому, комунікативні процеси сприяють оновленню культури, а людина виступає одночасно і суб'єктом, і об'єктом взаємодії культур.

Основними формами міжкультурної комунікації є: аккультурація, культурна експансія, культурна дифузія, конфлікт культур та синтез культур. Серед всіх форм прояву міжкультурної комунікації найзмістовнішою є синтез, який поєднує позитивний історичний та культурний досвід з новітніми тенденціями у розвитку сучасного світу, одночасно зберігаючи власний стрижень культури.

Оскільки невід'ємною складовою розгортання сучасних глобалізаційних процесів є Україна, то цілком природно виникають питання про те, як їй існувати у глобальному культурному просторі: чи просто прийняти всі надбання (як позитивного, так і негативного характеру), чи зберігати традиційну культурну ідентичність, не підпадаючи під вплив загальнолюдського в культурі, опиняючись на узбіччі цивілізаційного процесу. Швидше тут питання в іншому, адже проведене у дисертації дослідження показує, що якісно новим поворотом участі України в глобалізаційних процесах є формування на її теренах по-сучасному цивілізованого культурно-комунікативного простору.

глобалізація культурний цінність асиміляція

Список використаної літератури

1. Андреева Г. М. Социальная психология. - М.: Аспект Пресс, 1999. - 375 с.

2. Билз Р. Аккультурация // Антология исследований культуры. - СПб: Университетская книга, 1997. - Т.1 - С.203-224.

3. Верецька Л.І. Феномен справедливості у контексті соціальної комунікації / Любов Іванівна Верецька. Автореф. дис. ... канд. філософ. наук: 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Південноукр. держ. пед. ун-т ім. К.Д.Ушинського. - О., 2002. - 21 с.

4. Герман Н. Ф. Лингвокультурная идентичность субъекта современной межкультурной коммуникации / Наталья Феликсовна Герман. Автореф. дисс. канд. культурологи: 24.00.01 - теория и история культуры. - Челябинск, 2009. - 20 с. Режим доступу: http://ceninauku.ru/info/page_12114.htm.

5. Гидденс Е. Социология / Е. Гидденс. - М.: Эдиториал УРСС. 1999. - 704 с.

6. Гнатенко П. І. Український національний характер / П. І. Гнатенко - К.: «ДОК-К», 1997. - 116 с.

7. Грушевицкая Т.Г. Основы межкультурной коммуникации: Учебник для вузов / Грушевицкая Т.Г., Попков В.Д., Садохин А.П. ; под ред. А.П. Садохина. - М. :ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - 352с.

8. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / В. Гьосле ; наук. ред. В. Єрмоленко; пер. з нім. А. Єрмоленка. - К. : Лібра, 2003. - 247 с.

9. Кобелев Н.Н. Взаимосвязь концептов «модернизация общества» и «культура» в социальных теориях ХХ века / Н.Н. Кобелев //Философские науки. - 2002. - № 1. - С.84-96.

10. Могилевич Б.Р. Межкультурная коммуникация в контексте социологии культуры / Б.Р. Могилевич // Известия Саратовского университета. - Серия социология. Политология. - Вып 4. - Том 9. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та. 2009- С.21-25.

Размещено на Allbest.ur