Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема лекції: Українська культурологічна думка в контексті загальноєвропейської культурної традиції

Зміст

1. Формування загальноєвропейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства. Засади європейської культури

2. Формування культурологічної думки в Україні в XVII-XVIII ст.

3. Культурна проблематика в українській суспільній думці ХІХ-ХХ ст.

1. Формування загальноєвропейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства. Засади європейської культури

культурний традиція суспільний український думка

Формування європейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства не має чітких хронологічних меж і, насамперед, пов'язане з епохою Просвітництва. Сучасні дослідження свідчать про те, що європейський погляд на культуру не є унікальним, в його основі лежать надбання дослідників зі Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції та Риму, Візантії. Як виявляється, «новітні» ідеї західноєвропейських наукових шкіл XVIII-XIX ст. були висловлені ще в другій половині І тис. до н.е.

Теоретичне осмислення людської діяльності та її наслідків було зроблено в античній філософії через антиномії: культура і природа, мораль і політика. Започаткував цю традицію Сократ (470-399 рр. до н.е.). Пізніше його ідеї розвинули софісти, кіники, стоїки та епікурейці. Зокрема, першими в межах європейської культурної традиції критиками культури та цивілізації стали кіники, випередивши на тисячоліття ідеї Ж.Ж. Руссо.

Перші спроби окреслити закономірності культурно-історичних процесів пов'язані з іменами Полібія (201-120 рр. до н.е.), Сима Цяця (145-86 рр. до н.е.), Ібн-Халдуна (1330-1406 рр.). Вони задовго до Д.Б. Віко, Ш. Монтеск'є, Й. Гердера окреслили важливі детермінанти людської історії та культури.

Європейській культурній традиції притаманний погляд, що культура кожного народу є самобутня, унікальна, збагачена досягненнями культур інших народів, історично неповторна, що має право на існування, рівна серед інших, залежна від інших, як і інші від неї.

Сучасна європейська культурна традиція немислима без фундаментальних досліджень таких вчених як Вольтер, Ж.Ж. Руссо, Г.Е. Лессінг, І. Кант, Й. Гердер. Останній підвів підсумок наукових пошуків XVIII-початку XIХ ст.

На межі ХІХ-ХХ ст. відбувається істотна інтенсифікація досліджень культури. Аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністика, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна та інші концепції.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Л. Морган, англійський історик Є. Тайлор, англійський соціолог Г. Спенсер. Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи В. Дільтей, В. Віндельбанд та Г. Ріккерт. Вони визначали культуру як «світ втілених цінностей», які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

Антропологічні , або функціональні концепції культури ґрунтуються на висновку Є. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. Ці концепції заснував англійський етнограф та соціолог Б. Малиновський і розвивали французький етнограф та соціолог К. Леві-Строс, американський етнограф А. Крьобер. Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов'язується з потребами людства.

Концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога М. Данилевського, німецького соціолога О. Шпенглера, англійського історика А. Тойнбі. Сутність цієї концепції полягає в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних культур. Так американський соціолог Пітірім Сорокін сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, вважав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд. Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Тому саме культурну систему П.Сорокін розглядає як вивідний і визначальний фактор соціального розвитку.

Значного поширення набула формаційна, або лінійна концепція культури, запропонована К. Марксом і Ф. Енгельсом. Вони розглядають історію розвитку людства, розділяючи її на п'ять великих соціально-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. У культурі кожної з класових формацій існують дві культури: культура «панівної еліти», правлячої меншості, і культура підпорядкованого їй класу більшості «мовчазних рабів». Загальний розвиток культури К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в динаміці боротьби між цими двома культурами.

Аналіз культурного розвитку народів світу окремих регіонів та цивілізацій містить в собі певні вихідні начала. Своєрідні визначальні принципи, за межи яких культура, як правило, не виходить. Це певний життєвий коридор культури, притаманний як невеликим соціальним утворенням, так і цілим регіонам. Більше двох століть передова наукова думка Європи зосереджена, на перший погляд, на простому питанні. Якими є засади європейської культури? Коли вони були усвідомлені?

Вперше це питання поставив німецький філософ Ф. Шеллінг (1775-1854) і визначив два протилежні начала буття і культури. Це немов би два протилежні «Я», які акумулюються у нашій свідомості. Ці начала Ф. Шеллінг розмежував за світосприйняттям та особливістю грецьких богів архаїчної епохи Аполлона і Діоніса.

Аполлон - бог світла і поезії, уособлення красоти людського тіла. Його супроводжують дев'ять муз покровительок мистецтв і наук: Євтерпа - ліричної поезії, Кліо - історії, Талія - комедії, Мельпомена - трагедії, Терпсіхора - танців, Ерата - любовної поезії, Полігімнія - гімнів, Уранія - астрономії, Каліопа - епічної поезії.

Діоніс - мандрівник, вчить людей виноробству, але він, разом з тим, великий гуляка. Влаштовує веселі гульбища - оргії, які греки відносили до класу релігійних містерій. Так, в кінці ХVІІІ ст. в науковій вжиток входять поняття «аполлонійської» та «діонісійської» засад в розвитку європейської культури.

Другий етап в аналізі засад європейської культури пов'язаний з науковою діяльністю Ф.Ніцше (1844-1900). У своїй праці «Народження трагедії або еллінство і песимізм», що була видана в 1896 р., Ніцше провів теоретичний аналіз цих двох начал в культурі.

Центральне місце в концепції Ніцше займає життя, основу якого утворює воля. Зрозуміти імпульси волі, її характер можливо лише за допомогою мистецтва. Ніцше не приховує своєї ворожості до науки. Її істини - це всього лише біологічно корисний вид помилки.

Ніцше розрізняє два вида мистецтва: аполонійське та діонісійське. Аполлонійське - критичне і раціональне, а діонісйське - творчо-почуттєве, ірраціональне. Підкорення Діоніса Аполлону породжує трагедію. Ця трагедія - не тільки вид мистецтва, але й стан людини, у якої творчий, інтуїтивний, образний початок пригнічується критичним аналізом і домаганнями розуму.

Естетична міфологія Ніцше виявляє культурологічну спрямованість його ідей. Трагічне світосприйняття засноване на боротьбі аполлонійського та діоністичного начал дозволило, на думку Ніцше, стародавнім грекам досягти великих успіхів. Але теоретичний розум знищив джерела розквіту давньогрецької культури.

Ідеал культури Ніцше бачив у рівновазі аполлонійського та діонісійського. Разом з тим він усвідомлював, що у другій половині ХІХ ст. у країнах Європи переважало аполлонійське начало. Ніцше намагався оживити притиснену і «прокляту» силу діонісійського начала.

2. Формування культурологічної думки в Україні в XVII-XVIII ст.

В XVI-XVІІІ ст.закладається фундамент формування української культурологічної думки в її європейському розумінні. Значну роль у суспільно-культурному житті України кінця ХVІ-першій половині ХVІІ ст. відігравали братства - національно-релігійні організації православного населення українських міст. У філософії братчиків помітні традиції ще києворуського візантизму: філософія розуміється як шлях осягнення істини через містичне єднання з Богом, доводиться актуальність духовних цінностей княжої доби, висловлюються містично-аскетичні ідеї. При цьому активно обстоюється ідея використання старослов'янської мови, яка наділяється майже чудодійною силою і сакральним сенсом. Що стосується розуміння сенсу та тенденцій розвитку культури представниками братських шкіл, то тут переважають ідеї перетворення старозаповітної, перейнятої земними пристрастями і бажаннями людини на людину нового - духовного, або «внутрішнього» типу. Такими ідеями пройняті твори Г.Смотрицького, Ісаї Копинського, Клірика Острозького, І. Вишенського, Йова Княгинецького та ін.

Приблизно до 1615р. у братській традиції простежується виразно негативне ставлення до культурних надбань латинізованого католицького Заходу. Але із заснуванням Київського братства, членами якого стали чимало випускників західноєвропейських університетів та колегій, ситуація поволі змінюється. Посилюються тенденції до розвитку типово західних гуманістичних ідей, з'являється зацікавленість натурфілософською проблематикою, логікою. Пріоритет побожності все більше замінюється на пріоритет освіченості та розуму.

Тобто, Україна не була осторонь європейського шляху. Процеси, що мали місце в Європі - Реформація, Просвітництво безпосередньо віддзеркалилися в соціально-культурному розвитку України. Приходить усвідомленість необхідності синтезу досягнень вітчизняної та європейської теоретичної думки. Братський рух, українська полемічна література (ідеї рівності, демократії, гуманізму), діяльність Л. Барановича, І. Гізеля, І. Галятовського, формування наукового центру розвитку української культурної думки, яким стала Київська Академія, підвели підсумок багатовіковому самобутньому розвитку українського народу, створили умови для критично-наукового осмислення своєї історії, місця в ній людини.

Найвизначнішим мислителем цього часу був Г.С. Сковорода. Він розробив принципи символічного трактування культури, згідно якого культура - це три світи: перший світ природи («макрокосмос»), другий світ - це людина («мікрокосм»), третій світ - це Біблія, або світ символів. Філософ вважав, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу - зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню або «духовну натуру», які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, піднесеного і приниженого тощо. На підставі такого аналізу Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто «макросвіт», переломлюється і продовжується у «мікросвіті» - в людині. Третій, символічний, світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука - це світ, який уособлює Бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності.

Таким чином, Г. Сковорода вперше в історії української науки заклав основи розуміння культури як окремої специфічної сфери буття, в якій усе божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії він поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

3. Культурна проблематика в українській суспільній думці ХІХ-ХХ ст.

Системне, наукове дослідження української культури розпочалось у ХІХ ст. Виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку пов'язують з утворенням Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.). Члени братства, до якого входили М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерській, Т. Шевченко, П. Куліш, підготували статут, програми діяльності та інші документи і праці, зокрема праця М. Костомарова «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Документи Кирило-Мефодіївського братства містили ряд фундаментальних положень про ґенезу культурно-історичного процесу. рівні права усіх народів, національна самобутність українців, право на державу, на політичну самостійність, розвиток власної мови, культури тощо. Вперше в науковій літературі були окреслені соціокультурні детермінанти етносу - демократизм, волелюбність, віротерпимість, поетичність.

Розвиток культурологічної думки до другої половини ХІХ ст. характеризується двома взаємозаперечними тенденціями. З одного боку - різке зростання інтересу до української культури в усіх прошарках населення, що посилює літературну та наукову діяльність літераторів і вчених. З другого - опосередковані чи й нормативні заходи влади щодо придушення самосвідомості населення. У цей час було напрацьовано великий емпіричний матеріал, який вимагав свого культурологічного узагальнення.

Надбаннями української культурницької думки цього періоду були:

демократична, глибоко гуманістична спрямованість, віра в історичне майбутнє українського народу, незважаючи на те, що вона стверджувалася в умовах жорстоких антинаціональних утисків;

формулювання основних засад народознавства як науки про історію української культури;

гостра критика як елітарних концепцій культури, котрі проголошували необхідність демократизації суспільного життя й аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури. Вона пізніше набула найповнішого втілення в ідеології пролеткульту;

критичний аналіз як культури ізольованої від простого люду, так і сліпого ідопоклоніння перед прагненнями «темної» маси.

Найбільш відомою постаттю цього періоду був Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Його культурологічні погляди зводились до того, що : 1) політичні та культурні ідеї порівняно автономні; 2) культурні ідеї можуть випереджати реальні соціальні відносини в певній країні; 3) історичний прогрес зумовлюється не лише мірою виробничих відносин і продуктивних сил, але й мірою виявлення людської свободи; 4) культура виявляє характер життєдіяльності нації, її конкретні особливості та значення в загально-цивілізаційному прогресі; 5)характерною рисою культурно-освітніх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та різними національними духовно-культурними спільнотами є їхня неперервність.

Якщо попередні дослідники в аналізі суспільних процесів виходили з культурно-історичного розвитку, то В'ячеслав Липинський (1882-1931 рр.) був філософом в історії українського народу й істориком у його філософії. Досліджуючи зміст традицій, він висуває досить своєрідне поняття нації та незвичайне визначення «українця». Аналізуючи мораль, він зазначає, що вона є основою «сили й авторитету» та що без власної української держави не може бути української нації, а без української нації не може бути на українській землі людського громадського життя.

Визначне місце в українській культурології посідає діяльність Михайла Грушевського (1886-1934 рр.). Він уперше в українській науці подав системно-історичний розвиток культури, а також висловив думку, що культурі належить визначальна роль на межових етапах історії. У своїх численних працях він розробляє українську ідею в контексті загальноєвропейської культурної традиції.

Найбільш значущою постаттю в українській культурології є Іван Франко (1856-1916 рр.). Основні його досягнення в цій царині: 1)опрацював цілісну концепцію історії української культури; 2)сформулював принципи аналізу історії культури як суспільного явища; 3)розглядав історію не як певну часову послідовність «суто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних та духовних течій, котрі з непереможною силою проявляються в їхньому житті; 4)осмислив духовну культуру, що пов'язана із соціальною боротьбою суспільства як конкретне-історичне відношення цієї боротьби в галузі духовного життя; 5)вважав, що духовна культура народу формується на основі матеріальних умов його життя.

Як бачимо, українські вчені багато зробили для вивчення деяких проявів національної культури та культури загалом. Проте спеціального комплексного дослідження, присвяченого саме українській культурі, не було.

Незважаючи на відчутні зрушення в науково-гуманітарному просторі, великий пласт українського культурно-історичного матеріалу ще залишався «незайманим». На той час європейська культурологія вже виділилася в самостійний напрям дослідження, а російська культурологічна думка була представлена теорією М.Данилевського про культурно-історичні типи. В українському інтелектуальному просторі лише І.Франко, захищаючи право української культури на самостійне життя, розвинув тезу про плюралізм національних культур, котрі народжувалися внаслідок різних «життєвих обставин людського роду».

На думку авторського колективу під керівництвом професорів І. Тюрменка й О. Горбула, українська культурологічна наука ще тільки зароджувалась як історія культури. Вона поки ще стояла на порозі виявлення, системного дослідження та теоретичного узагальнення українського культурного надбання. Дійсність була такою, що вітчизняна культурологія могла розвиватися лише в межах культурно-історичної школи.

Безпосереднє становлення української культурологічної школи відбувалося сприянню, насамперед, В. Перетця (1870-1935 рр.). Саме він згуртував навколо себе та виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадничі принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, був ініціатором проекту реформування вищої освіти, запропонував відкрити в Київському університеті кафедри української мови, літератури, історії, етнографії, звичаєвого права тощо.

Досить близько підійшов учений до розуміння закономірностей розвитку української культури. Його висновок про вплив української культури на формування російської культури (із ХVІІ ст.) став початком в оцінюванні національної культури та розумінні тенденцій її розвитку.

Складність формування національної культурологічної школи полягала у відсутності національної держави, що не змогла утвердитися в Україні під час революції 1917-1920 рр. Тож підходи до визначення української культури в українській науковій думці відрізнялися методологічно. Ультрарадікальна культурологічна схема радянського ґатунку 30-х рр., яка так і не побачила свого читача, представлена працею А. Козаченка «Українська культура: минуле і сучасність» (1931 р.). У ній шлях української культури відтворений у контексті знищення національних особливостей. Наступне дослідження української культури побачило світ у 1961 р. Це була узагальнена й досить ґрунтовна праця М. Марченка «Історія української культури з найдавніших часів до середини ХVІІ століття». Праця сміливо стала на захист національної культури, вона несла на собі, та й не могла не нести, ідеологічне тавро радянської доби.

Із цього періоду плідною була робота вчених, які опинилися в еміграції. І тут треба виділити, насамперед, дослідження української культури в працях Івана Крип'якевича та Дмитра Антоновича. Головним методом їхніх досліджень національної культури був позитивізм, а доробки стали важливою віхою на шляху розвитку української культурологічної думки.

Якщо І. Крип'якевич не виходив за межі історичного літературознавства, то культурологічні ідеї Д. Антоновича свідчили про те, що він: 1) уперше наголосив на особливостях українського гуманізму та намітив періодизацію культури за стильовими епохами; 2) обґрунтував тезу про культурні взаємовпливи, намагаючись цим знайти в європейському культурному просторі місце для української культури; 3) чітко дотримувався думки про існування загальнолюдської культури, що уявлялась йому як «безмежна багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби»; 4) відстоював положення про те, що національна культура побудована з декількох рівнів народної культури та культури інтелектуалів.

Особливе місце в історії української культурології посідає концепція Івана Огієнка (1882-1972 рр.). Загалом його погляди можна звести до низки положень:

він зумів перевести ідею впливу української культури на російську з політичної площини в наукову, що сприяло формуванню сучасної культурологічної думки про ідею впливу української культури на російську, починаючи з ХVІІ-ХVІІІ століть і навіть раніше;

обґрунтував ідею про трансляційну функцію української культури, що знайшла свій прояв у двох площинах: здатність української культури творчо переробляти й осмислювати європейську культуру та передавати створені українською культурою надбання на східнослов'янські землі;

дуже близько підійшов до питання про співвідношення культури та цивілізацій;

застосовуючи системний підхід до вивчення культурних явищ, отримав ключ до вивчення закономірностей розвитку національної культури як культурно-історичного типу (перекладає вчення про культурно-історичні типи М. Данилевського на українське підґрунтя);

вивів закони розвитку та життєздатності культурних типів, котрі можна застосовувати не лише до української, а й до інших локальних національних культур: племена, об'єднанні однією мовою, є типом національної культури; кожне плем'я проходить етапи суспільного розвитку, що є певними формами культури; лише за умови створення незалежної національної держави культура стає довершеною, набуває ознак історичного-типу; коли народ не має розвинутої літературної мови, його не можна назвати культурно інтегрованим, він легко піддається чужому впливові;

розглянув соціологічний аспект культури, котрий обґрунтував як взаємний вплив мови та держави, визначив напрями державного регулювання національної питання засобами мовної політики;

розкрив сутність поняття культури, що була поділена на матеріальну й духовну. Тільки духовна культура, на думку І. Огієнка, сприяє розвиткові людини, народу та суспільства;

орієнтуючись на традиційні культурологічні уявлення про структуру культури, виділив два рівні культури: низький (культура народна) та високий (культура інтелігенції, чи професійна культура). Існування професійної культури в його розумінні є надзвичайно важливою для культурного поступу, тому що саме вона є загальнонаціональною єднальною силою;

розвинув православний напрям в українській культурології, підкреслюючи, що вся українська культура - це культура православна;

у сфері культури, як М. Грушевський в історії, розширив у часовому вимірі межі функціонування національної культури, обстоюючи неперервність культурного розвитку та його еквівалентність ґенезі нації.

З відродженням України як самостійної та незалежної держави, у нових умовах, встала потреба подолати жанровість у висвітленні національної культури, переглянути її періодизацію та співвідношення з європейською та світовими культурами, зламати усталені методологічні підходи до інтерпретації культурних явищ. З'явилось чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та інші вчені розглядають культуру України із засадничих принципів світової культурологічної думки.

Нині українська культурологія вийшла з наукової кризи та «депресії». Свідченням тому є академічне, фундаментальне видання «Історії української культури» у п'яти томах. Авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уникнув захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва й надмірної теоретичності. Культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» і внутрішніх «суб'єктивних» цінностей. Теоретична та джерельна база цього видання є тим поштовхом, який спричинить сплеск культурологічних досліджень і появу новаторських ідей.

Українські вчені розробляють цілісну наукову концепцію культурології, що передбачає вивчення культурних надбань за такими напрямками:

теорія культурної політики та діяльність культурних інститутів;

соціокультурне прогнозування;

культурологізація освіти в Україні;

соціалізація культури й культура соціальної педагогіки особистості;

охорона та примноження культурної спадщини;

музейна справа, охорона пам'яток і краєзнавство.

Наразі культурологія перебуває на стадії становлення, все ще тривають пошуки оптимальних шляхів для вироблення методики та методології зв'язків із соціально гуманітарними циклами наук, підготовка фахівців, які розробляють ці напрямки. Створені культурологічні відділи при науково-дослідних інститутах гуманітарного профілю Національної академії наук України, а також кафедра теорії та історії культури при провідних університетах.

Узагальнення

Формування української культурологічної думки відбувалося в складних соціально-економічних і політичних умовах. Гноблений українській соціум не міг відкрито поставити таке соціальне замовлення з одного боку, а з іншого - культура поневолювачів в особі своїх дослідників боялася вільнодумства української інтелігенції. Однак, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. кількість українських наукових досліджень з проблеми культури та їх наукова новизна досягли європейського рівня, що дає право твердити про формування української культурологічної думки. Остання, враховуючи досягнення європейських вчених ХVІІІ-ХІХ ст.., розширила межі ненаукових уявлень про культурний розвиток народів світу, суттєво доповнила його слов'янським елементом. Українська наука поступово стає суб'єктом світової науки з цього складного питання.

Питання для самоконтролю

1. Які ви знаєте першоджерела культурологічної думки?

2. Охарактеризуйте основні концепції культури.

3. Охарактеризуйте етапи становлення української культурологічної думки.

4. В чому проявляється зв'язок української культурологічної думки з загальноєвропейською культурною традицією.

5. У чому полягає особливість українського культурно-історичного типу?

Размещено на Allbest.ru