Де шукати наших історичних традицій?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна

Модульна робота

з історії української культури

на тему: «Де шукати наших історичних традицій?»

Виконала:

студентка 1 курсу

філологічного факультету

групи ЛЖ-12

Минько Олена Володимирівна

Вступ

Традиції - це панцир, який оберігає спільноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, не дає йому охляти.

Дмитро Донцов

Швидка хода часу перетнула тонку межу XXI століття, пам'ять стирає перегорнуті сторінки минулого, існуємо в епоху амнезії свідомості. Десь там, на занехаяній поличці спогадів, хаотично сновигають уривки минувшини, котра чомусь так кволо декларує своє нікчемне існування. Традиції ? відгомін минулого, котрий повинен лунати в серцях кожного українця, але чомусь порожнеча. Досвід накопичений предками, консолідований сторіччями згасає, неминуче відходить у безвість. У школі пафосно заявляли, що багатий український народ на традиції, звичаї, що велична історія наша, але сьогодення констатує нам прикрий факт - все це утопічні байки, бо якось те величне минуле не відображається у свідомості теперішнього покоління, хіба вони усвідомлюють цінність всього цього, невже докладають хоч мізерних зусиль , аби відродити втрачене? Особисто я вважаю, що байдужість до цього поняття (традицій) домінує в нашому суспільстві, а повернення до самобутності ? деградує.

Ця тема є актуальною на сьогоднішній день, оскільки ретроспективна ревізія у минуле потрібна кожному, щоб мати уявлення що ми за народ, чим можемо пишатися, чого соромитися, чи нація наша варта займати гідне місце на кривавих сходинках історії? Питання про традиції можна розглядати з різних аспектів, мотивуючи їх історичним досвідом, особистісним розвитком людини, впливом виховання, громадською позицією тощо. Також це поняття диференціюється за історичними періодами, тобто за дефініцієм, традиція ? це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу, або набутий досвід, котрий утілює певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, а кожен історичний період диктував своє розуміння тих чи інших традицій.

Зараз важливо усвідомити, що без минулого ми ніщо, непотріб, що та крихта традицій ? єдиний шанс залишитися українцями, істинними, не пародіями, не зрусифікованим псевдонародом. Збережемо свій скарб лише тоді,коли усвідомимо невідворотність втрати…

1. Зародження традицій

«Хто ми? Які? Звідки? Ці питання завжди з нами. Відповіді на них шукаємо всюди, а може варто прислухатися насамперед до голосу, який то тихіше, то гучніше звучить в нас самих?» [2;7] Можливо, у нас це лише відлуння, а сам голос із далекої, сивої давнини? Щоб мати уявлення про традиції, необхідно з'ясувати суть цього поняття, визначити найголовніші аспекти, знайти корінь їх зародження, провести паралель з минулим і теперішнім.

Традиція (від лат. traditio -- передача) -- це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Взагалі це поняття багатозначне, котре включає у себе декілька аспектів. [ ] Традиції можуть трактуватися по-різному:

Ш Традиції певного етносу ? набутий досвід, що передається протягом століть;

Ш Сімейно-побутові традиції;

Ш Національні традиції;

Ш Традиції студентів;

Ш Традиції певних організацій, підприємств, навчальних закладів;

Ш Традиції в царині культури.

Але хотілося б звернутися до найперших витоків традицій, бо саме звідти починається наш народ, наша історія, наша сутність. В первіснообщинному ладі, традиції були примітивними, але попри все вони існували. Це, наприклад, жертвопринесення, традиції, які супроводжували певні етапи життя народу: народження, весілля, смерть. Відповідно були звичаї та обряди весільні, поховальні обряди, присвячені народженню дитини, календарно-обрядові , родинно-побутові.

«До появи та у процесі розвитку трипільської культури були сформовані та утверджені обрядові традиції, яку увібрали в себе особливості природної циклічності, а відтак - різні етапи сільськогосподарської праці.

Прадавні люди, основним видом діяльності яких було мисливство, а згодом і землеробство, намагались впливати на оточуючий духовний світ та сили природи, від яких залежав їх успіх у господарстві, у вирощуванні врожаю та забезпеченні життя найнеобхіднішим.

Календарно-обрядова творчість - це драматично-поетична система обрядів ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов'язана із циклічністю природи» [ 1; 106].

Після календарно-обрядової творчості виникає родинно-обрядова, яка відображає основні етапи життя людини. У наші дні ці обряди становлять частину традицій. У минулому вони не сприймалися лише як традиції і кожному їх елементові надавалось важливого утилітарного чи магічно-ритуального значення.

«Система родинної обрядовості є однією з найархаїчних в усній творчості(за давність виникнення та творення вона поступається лише магії та календарній обрядовості). Вона зароджувалась у час, коли людина починала усвідомлювати своє місце у світі, спостерігаючи за змінами у своєму житті та житті оточуючих, вбачаючи певну циклічність та повторюваність у зміні поколінь. Вона тісно пов'язана з магією». [1;193 ]

Кожна епоха формувала свою традиційну канву, кожен історичний період відрізнявся тими чи іншими особливостями, але в сукупності все це являло загальну картину традиційної спадщини українців.

2. Традиції українців за кордоном

«Ми не хочемо довше зносити панування чужинців,

не хочемо більше зневаги на своїй землі.

Нас є горстка, але ми сильні

нашою любов'ю до України.»

Дмитро Донцов

Історично склалося так, що за межами нашої держави опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах світу, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу.

Знаходячись в іншому національному середовищі ? українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доробок у розвиток його духовної скарбниці. Звичайно, не все рівнозначне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнорувати надбання української діаспори (як це робилося до недавнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літератури, філософії.

Переселившись на нові землі, емігранти з України свято шанували традиції духовної культури свого народу. Велика роль у цій справі належала церковним громадам, сім'ї, громадським організаціям, колективам художньої самодіяльності. Особливо вагомий внесок у збереження національної свідомості, рідної мови, традицій та звичаїв у середовищі українських емігрантів зробила Українська Католицька церква. Священики УКЦ майже одночасно із переселенням українців направлялися у місця їх компактного проживання. Так, перша парафія УКЦ заснована у Бачці (Сербія) 1751 р. У 1884 р. до США прибув перший український священик Іван Волянський. Вже через рік у поселенні Шепандоа (Пенсільванія) спорудили першу Греко-католицьку церкву. У США 1894 pоку уже діяла 31 парафія УКЦ. Аналогічна картина спостерігалася майже у кожній країні, куди емігрували українці.

«Сьогодні найвпливовішою серед української діаспори залишається УКЦ. У низці країн (зокрема, Бразилії, Аргентині, Хорватії та ін.) вона об'єднує близько 80% віруючих українців.»

«Велику роль у збереженні національної культури, національної свідомості виконувала сім'я. У зв'язку з народними традиціями, певними історичними обставинами, пов'язаними з іноетнічним оточенням, зверхнім, а подекуди ворожим ставленням корінного населення, наявністю мовних бар'єрів, практично в усіх країнах розселення українців серед них переважали моноетнічні (однонаціональні) шлюби. До Першої світової війни шлюби українців та українок з представниками інших націй були поодиноким явищем. У 30-х роках XX ст. частка однонаціональних шлюбів серед українських переселенців США і Канади становила понад 90%. Високим залишається цей показник і досі.»[4 ]

Така ситуація була сприятливим фактором для збереження етнічної свідомості українців. Причому берегинею національних традицій і на американському континенті залишалася українська жінка. Саме вона домагалася того, щоб у сім'ї побутувала українська мова, передавала дітям знання народної кулінарії та народного мистецтва, навчала українських пісень, танців. Матері та дружини свято зберігали народні традиції, звичаї, обряди. Про цю обставину зазначають майже всі, хто писав спогади з іммігрантського життя на нових землях. Ось як описує роль жінки у збереженні народних традицій учасник освоєння канадських прерій А. Кримський: «Ніхто не в силі дати повний опис тих хвиль розпуки та терпінь..., яке перенесло наше жіноцтво. Скільки пониження, скільки всяких неприємностей подорожі та матеріальних нестач, насмішки, безліч інших неприємних наруг треба було пережити. Серед таких невідрадних та тяжких відносин наше жіноцтво перевозить на американський континент переданий їх матерями найбільший скарб: українську мову, пісню, звичаї, а з тим і український артизм всякого роду у вигляді вишивок та ручних виробів».»

За океанами ще жевріє українство, значить не зітліємо… Відродимося!

3. Підвищення культурного рівня свідомості українців

Ніщо так не возвеличує людину,

як опікування культурою свого народу.

Микола Жулинський

Фактори, що впливають на культурний розвиток українців, на мою думку, це:

Ш Держава;

Ш Суспільство;

Ш Виховання;

Ш Сама людина.

Саме через ці вище переліченні чинники відбувається підвищення культурного рівня українців. Поступальний розвиток української держави, зміцнення в ній засад громадянського суспільства, інтеграція України у світову та європейську спільноту неможливі без реформування освіти, оновлення системи національного виховання, головна мета і завдання якого - утвердження ідеалів гуманізму, свободи особистості, демократії, соціального і духовного прогресу, установки на пріоритет загальнолюдських і національних цінностей. Кожен народ органічно продовжує себе через систему виховання в своїх дітях, генерує національний дух, ментальність, характер, психологію, сімейно-родинно-побутову культуру, основу якої складає збереження рідної мови, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, вивчення свого родоводу, життя за нормами народної моралі тощо. В основу системи національного виховання покладено національну ідею як консолідуючий чинник розвитку суспільства і нації в цілому. Ідеалом виховання виступають національно-свідома, життєво компетентна, високоінтелектуальна, творча, здатна до саморозвитку і самовдосконалення особистість, носій національних цінностей, національних виховних традицій та звичаїв.

У сучасній культурній ситуації, яка склалась в Україні, головною домінантою системи національного виховання є формування ментальності особистості як її стрижня, який передає самовідчуття, самобачення дитиною свого місця в соціумі і яка включає національно-громадянську, національно-етнічну, сімейно-родинну, філософсько-теологічну складові. Процес виховання має бути підпорядкований набуттю дитиною вмінь ототожнювати себе з державою, як активний її громадянин, власним родоводом, як гідний член сім'ї, а також формуванню відчуття відповідності власних вчинків і позицій ідеалам духовності.

«Важливими складниками системи національного виховання в сучасних умовах мають стати набуття особистістю освітньої компетентності, формування антидевіантного імунітету і розвиток суб'єктної інтенційності - якості особистості, яка дає їй можливість бути повноцінним суб'єктом власної активності. Спрямованість виховання має підпорядковуватись формуванню задоволення морально-духовних потреб особистості.» [3;181 ]

Національна свідомість - це фундамент для нашої культури, для її спадку, котрий починає знецінюватися молоддю та й взагалі українцями. Черпати історичних традицій є звідки, але чи ми того хочемо? Чи зацікавлені у збереженні їх, щоб з покоління в покоління передавати скарби нації?

4. Традиції Радянського Союзу

Прив'язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викуваних в огні змагань і переказаних прадідами внукам, - це прив'язання є фундаментом нації. Але чи ті прикмети нації, які передавалися з роду в рід, витворені історією, є завжди потрібні?

Дмитро Донцов

Риторичне питання, змушує блукати лабіринтами свідомості, а, дійсно чи потрібні нам традиції, котрі вироджені кров'ю, моральним каліцтвом? Чи такі були? Безумовно, але зомбована політика Радянсько Союзу девальвувала правду, маскуючи жахливі наслідки їх божевільного екперементу.

Як шукати наших історичних традицій, якщо «влада пролетаріату» нищила все, що стосувалося українства. Неважливо, чи то мова, чи література, чи мистецтво, усе викорінювалося, спаплюжилося. Внаслідок чого пробіли в історії, бо писали її не ми, а «старший брат». Клонувати їх традиції - каліцтво душі, копіювати їх історію, накладаючи її на контекст нашої - моральний злочин. Вони відірвали шмат від цілісності, пазли, котрі формувалися протягом століть зараз розпорошені.

Кобзарство - невід'ємна частина української самобутності, на їх вустах жевріла наша минувшина, у їх творчості жили віками традиції. Влада червоних на славу постаралася, аби стерти з лиця землі все й всіх, хто відкриває очі на істину.

«У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося «узаконене» викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим. Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з'їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934-1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з'їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше - 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України - Харкова. Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співців змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми - живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру - 337. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників - до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.» [ 4]

Це лише мізерна частина того лиха, що накоїли ці «кляті реформатори». Узагалі епоха їх панування знаменується фальшивими ідеалами, цінностями, моральними засадами. Одягнув вишивану сорочку - націоналіст, написав патріотичного вірша - націоналіст, жовто-блакитний прапор майоріє над домівко ? націоналіст, розмовляєш солов'їною - націоналіст. Це тавро, бо носиш у серці Україну. На жаль, відлуння радянського минулого й нині роздирає зализані рани нашої держави.(Провокація у Львові 9 травня 2011 року.)

Хіба у цієї держави були традиції, культура? Лише замовлена дійсність у інтерпретації червоних вождів. Піонерські організації, ідеологізовані освіта, література, кінематограф, мистецтво ? увесь дріб'язок їх культури. Цей ганебний спадок брудної, утопічної «страни» повинен зів'янути як роса на сонці, а не проростати порочним насінням.

традиція культура свідомість український

Висновок

Загалом, у культурі кожного народу мусять бути люди, які не дають загаснути, не дають примхливому менталітетові вкритися єлейним пилом солодкової самозакоханості, цитуючи ще одного титана Івана Франка, «гавкають раз в раз, щоби вона (Україна) не спала».

Іван Андрусяк

Мабуть, ми найбагатший народ, бо володіємо душею наших предків, їхнім минулим. Джерело наших історичних традицій поки що ллється, але всохне воно не забаром. Байдужість до своєї нації, до її історичного минулого - страшна хвороба, яка призводить до повільної смерті народу, до його забуття.

Босими ногами, по розпеченій родючій землі, у вишиваній сорочці, з розкішним вінком і калиною в долонях, із гімном на вустах, зіп'явшись на коліна, тонучи на жовто-блакитному тлі неба та степу, сновигає Україна, просячи напоїти цілющим джерелом - пам'яттю поколінь…

Знайдіть в собі Україну, її самобутність, її унікальність, її неповторність, знайдіть традицію, завдяки котрій ще існує народ український. Не вбивай її у своєму серці, впусти, просякнися нею, відчуй кожен порух душі своєї Батьківщини!

Список використаної літератури

1. Лановик М. Усна народна творчість. -К. : Знання - Прес, 2005. - 591с.;

2. Супруненко В. Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя: МП «Берегиня», 1993. - 136с.;

3. Довжук І. Історія культури України. -Луганськ, 2009. - 551 с.

4. Електронні ресурси: htt://uk.wikipedia.org/wiki/

Размещено на Allbest.ru