Культура візантійській цивілізації

Суспільний лад Візантійської імперії. Поєднання християнської релігійності і пізньоантичних архаїчних рис у повсякденному житті візантійського суспільства. Специфіка свят та обрядів. Внесок звичаїв і традицій візантійської культури у інших країнах.

Рубрика Культура и искусство
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 10.04.2015
Размер файла 1,2 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Суспільний лад Візантійської імперії

Розділ 2. Поєднання християнської релігійності і пізньоантичних архаїчних рис у повсякденному житті візантійського суспільства

2.1 Щоденний побут вищого і нищого суспільства

2.2 Обряди, свята

2.3 Одяг як самобутнє явище та досягнення культури

Розділ 3. Внесок звичаїв і традицій візантійської культури у інших країнах

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження: зумовлена сучасними підходами до розуміння закономірностей розвитку візантійської середньовічної культури, підґрунтя якої склали антична й арабо-перська культури. Побут Візантії характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській, що пізніше була названа православною, формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах - від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності стало невід'ємною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств. Тема роботи є досить актуальною і тому, що наша держава, як культурний регіон, також чимало почерпала із візантійсих звичаїв та традицій, а головне - християнство.

Об'єктом дослідження візантійське повсякденне життя в колах вищого та нищого суспільства через інтерпретацію побуту та звичаїв імперії.

Предмет дослідження: історичні факти з приводу соціальних, релігійних, політичних впливів на щоденний побут, свята, обрядовість, одяг візантійців, а також значення культури Візантії для інших держав світу.

Хронологічні межі охоплюють 11 травня 330 р. - 29 травня 1453 р. - ймовірний час існування Візантійської імперії.

Ступінь дослідження проблеми: питань візантиністки неодноразово торкались історики та нуковці багатьох держав світу починаючи ще з минулого століття.

Зокрема, варто відзначити радянського вченого, автора «Історії Візантії» в 3-х томах [23] С.Д. Сказкіна, чия праця стала доброю метологічною основою з даної теми. Ще один відомий російський візантиніст Успенський Ф.І. також залишив чимало ґрунтовних досліджень, зокрема це трьохтомна «Історія Візантії» [20].

На сучасному етапі вивченння Візантійської імперії не втратило своєї актуальності. Питань візантійського побуту, повсякденного життя суспільства торкався Літаврин Г.Г. [14]. Більш детальніше візантійську історію досліджував Острогорський Г., якому належить авторство окремої монографії [18].

Щодо питань культури та релігії у Візантії, то таку інформацію можемо знайти у статтях Габріеля Г., Головка О. [9], Клопотовської Є. [11], Мінець Ю. [16]. Окремі дослідження з питань освіти та медицини у Візантійській імперії належать вченому Валянському С..

Джерельна база з даної теми представлена багатогранно і не лише в одному аспекті. Основним джерелом для реконструкції побутового життя і звичаїв Візантії, безумовно, є твори образотворчого мистецтва. Це той рідкісний випадок, коли образотворчі джерела не тільки не поступаються письмовим по інформативності, але і значно перевершують їх. Мозаїки, як твори монументального мистецтва, створювалися для огляду великих груп глядачів. Повідомлення, що містилися в них, були адресовані всім жителям, які прийшли в храм. З їх реконструкцій можемо почерпати багато важливої інформації. До числа таких відносимо і малюнки на слоновій кістці, фрески та ікони, візантійську мініатюру.

До неоціненного джерела відносимо «Історію» [1] візантійського письменника, історика, який належав до придвірцевих кругів, Лева Диякона. Завдяки їй можемо простежити історію імперії очима її сучасника та громадянина. Про відносини Візантії з Київською Руссю знаходимо інформацію у літописі «Повісті минулих літ» [2]. Також у ньому простежується питання прийняття християнства та перші враження наших предків від візантійських богослужінь.

Мета курсової роботи полягає у вивченні, аналізі, оцінці звичаєвої та побутової культури Візантії, зокрема у визначенні сукупності факторів - політичних, релігійних, економічних та національних.

Відповідно до поставленої мети, завдання наукової роботи полягають у наступному:

- проаналізувати суспільний лад імперії;

- розкрити зміст та культурні особливості побуту Візантії;

- визначити під впливом яких чинників формувались і змінювались звичаї населення імперії;

- окреслити специфіку свят та обрядовості у культурі візантійців;

- дослідити одяг візантійців як самобутнє явище та досягнення культури;

- прослідкувати, яким був внесок звичаїв і традицій візантійської культури на культуру інших держав.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Загальний обсяг становить - сторінок, основного тексту - 45 сторінок. Складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ 1. Суспільний лад Візантійської імперії

Візантійська імперія- середньовічна держава, східна частинаРимської імперії.Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я. Історики називають Візантію чи не єдиноюд ержавою, точна дата народження і кінця якої відомі. Візантія припинила своє існування 29 травня 1453 р. із завоюванням Константинополя турками. Дату її народження відносять до 8 листопада 324 р., коли відбулася закладка нової столиці на місці древнього мегарського містечка Візантія на березі Босфору, 11 травня 330 р. - день офіційного її проголошення [18, c. 12]. Цей день став головним державним святом у Візантії.

Виникнення Візантії було результатом розвитку античного суспільства впродовж IV ст. Протягом більшої його частини ще переважали тенденції до збереження єдності Римської імперії. Розмежування йшло повільно і приховано, перш за все, у сфері адміністративного управління, фінансів, армії, зовнішньої політики. Процес завершився у 395 р., формальним утворенням двох держав, на чолі зі своїми імператорами. В основі його лежала, не самакризаІІІ ст., а еволюція імперії у IV ст. Затвердження на тривалий період панування в обох половинах імперії різних напрямків християнства (на Заході ортодоксального - нікейського, на Сході - аріанства) лише один із показників становлення візантійської церкви з її певними особливостями. Завершення формування візантійського суспільства зхарактернимидля нього соціально-політичними інститутами сталося в середині V ст. [3, c. 161].

Візантійська імперія була централізованою державою. На чолі держави був імператор. У його руках знаходилася законодавча, виконавча і судова влада. Імператор розпоряджався не тільки світськими, а й церковними справами, скликав церковні собори, призначав вищих посадових осіб церкви. За вченням візантійської церкви, імператор отримав свою владу від бога, його особистість вважалася священною.

У Візантії не було певного порядку престолонаслідування. Формально вважалося, що імператор обирає сенат. Дуже часто різні угруповання панівного класу і армія здійснювали палацові перевороти і вбивали імператорів, щоб посадити на престол свого ставленика. Церква відігравала у Візантії вельми важливу роль. Константинопольський патріарх був другою особою в державі після імператора і мав вплив на політичне життя в країні. При імператорові існував постійний дорадчий орган - сенат. Він обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики, розглядав законопроекти, які після затвердження імператором отримували силу закону, призначав вищих посадових осіб, здійснював судові функції у найважливіших кримінальних справах. Однак у політичному житті вирішальної ролі сенат не грав. Під час правління імператора Лева VI (886-912 рр.) (див. Додаток А) у сенату на користь імператорської влади було вилучено право розглядати законопроекти і призначати вищих посадових осіб імперії. На чолі центрального державного управління стояв інший дорадчий орган - Державна рада, або Консисторій. Він обговорював всі поточні питання державного управління і здійснював судові функції. Вищим посадовим особам імперії ставилися два префекта преторія, префект столиці (єпарх), начальник палати, квестор, два комита фінансів і два магістра армії [24, с. 33]. візантійський обряд культура свято

Константинополь з прилеглою сільською округою становив самостійну адміністративну одиницю, яку очолював єпарх столиці, безпосередньо підпорядковувався імператору. Одночасно він був головою сенату. Начальник палацу, будучи командиром палацової гвардії, завідував охороною імператора, його особистою канцелярією, державною поштою і зовнішньополітичною діяльністю. Квестор був головою Державної ради, крім того, він відав розробкою та розсилкою імператорських указів і володів судовою владою.

Один з двох комита фінансів управляв державним казначейством, інший завідував імператорським майном.

На чолі армії стояли два магістра. Один з них командував піхотою, інший - кавалерією. У VII ст. центральна система державного управління була реформована. Все візантійське чиновництво було розділено на 60 розрядів. Вищі посадові особи іменувалися «логофет». Очолював всю цю систему логофет драма, який завідував імператорської вартою, його особистою канцелярією, поштою, шляхами сполучення, іноземними справами і поліцією. Канцелярії здійснювали безпосереднє управління окремими сферами державного життя. Великий штат чиновників у цих відомствах, який отримував мізерну платню, став живильним середовищем для корупції та хабарництва. Існувала практика продажу посад. Візантія мала досить сильну армію. У VII ст. з числа вільних селян-общинників було створено особливий військовий стан стратіотів. Земля стратіотів не могла відчужуватися і переходила в спадщину до одного з синів, який повинен був нести службу. З XI ст. поширюється нова форма умовного феодального тримання - пронія, аналогічна західноєвропейським бенефіціям.

Візантійська імперія ділилася на дві префектури: Східну і Іллірійську. До складу Східної входили Мала Азія, Єгипет і Фракія. До складу Іллірійської - Балканський півострів [24, c. 34].

Специфічні риси розвитку візантійського суспільства виявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Відносно високий рівень розвитку товарно-грошових відносин, тривале збереження сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії, Олександрії, Дамаска, Константинополя) сприяли політичній стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу.

Панівний клас Візантії IV-VII ст. був неоднорідний. Провідні економічні та соціальні позиції у Візантії займала стара сенаторська аристократія і провінційна знать, базу панування яких складала велика приватна власність на землю рабовласницького типу. Поряд з ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка великих міст імперії, особливо столиці - Константинополя.

Склад експлуатованої частини візантійського суспільства також відрізнявся значною різнорідністю. На нижчому ступені соціальної сходини знаходилися раби. Їх правовий статус, визначався нормами пізньоримського права, різко відрізнявся від положень різних категорій вільного населення. До останніх належали насамперед вільні селяни-землевласники. Збереження в IV-VI ст. вільного селянства - важлива особливість суспільного ладу Візантії. Вільні селяни жили сусідськими громадами та володіли правом приватної власності на землю. Вони експлуатувалися безпосередньо державою: сплачували поземельні податки і несли різного роду важкі майнові та особисті повинності. Широко використовувалася у Візантії цього періоду і пізньоримська форма експлуатації селян - колонат. Візантійське законодавство поділяли колони на вільних і приписних. Змушені орендувати землю у великих землевласників, колони знаходилися в залежності від своїх панів. Особливо важким було становище приписних колоній: вони були прикріплені до землі. Вільні і приписні колони несли повинності як на користь своїх панів, так і на користь держави. Положення обох категорій візантійських колонії різко погіршується в VI ст. [25, c. 71].

Суспільний лад Візантії зазнає серйозних зміни в ході гострої політичної та соціального кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабське нашестя, вторгнення варварів, супроводжувані їх масовим осіданням на території імперії, руйнація і занепад багатьох міст прискорили ламання рабовласницьких та феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, які панували у Візантії в попередньому періоді. Разом з тим збереження державних форм власності, общинного землеволодіння і величезна поширеність необмеженої приватної власності на землю в наступні століття серйозно уповільнює формування нової феодальної власності, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.

Тільки до Х ст. панувала тенденція до створення феодальної сеньоріальної системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при збереженні контролю з боку держави. Основні ж форми феодального землеволодіння - умовні земельні наділи - затверджуються ще пізніше, в XI-XII ст. Так, найбільш відомий феодальний інститут - дебати, розквіт якого припадає на XII-XIII ст., представляв собою різні види земельних наділів проніару від держави на умовах несення служби, звичайно на час життя проніара або імператора [23, c. 85].

Уповільнений характер розвитку феодальних відносин визначив особливості соціального складу пануючого класу візантійського суспільства на другому етапі його розвитку. Панівний клас в цей час складався з різнорідних соціальних шарів: світських і церковних чинів, місцевої військово-служилої знаті і громади верхівки, яка виділилася з заможного селянства. Спадкова васальної-сеньйоріальна система, характерна для розвинутого феодального ладу, починає складатися у Візантії тільки до XI-XII ст. Незавершеність розвитку феодального сеньйоріального ладу обумовила відносну слабість візантійської знатi. Провідне місце в структурі пануючого класу Візантії належало столичній знаті і вищому чиновництву імперії. У другому періоді розвитку Візантійської держави зберігалися численні відмінності в правовому становищі окремих верств трудового населення. У Візантії формування класу феодально-залежного селянства розтягнулося на тривалий час. В імперії, як і раніше зберігалася значна категорія вільних селян-общинников, а також особливий прошарок державних селян, що сиділи на землях, які належали казні та імператору. Обидві ці категорії селян експлуатувалися головним чином в централізованій формі за допомогою державної податкової системи. Селяни, які сидять на державних землях, фактично стають у цей час фортечними: приписуються до скарбниці і втрачають свободу пересування. Вони повинні були платити канон - поземельний податок, подушний податок, державну хлібну ренту, податок на худобу. Особливо важким для селян-общинників став обов'язок сплачувати податки за виснажені і кинуті землі сусідів [24, c. 36].

З XI-XII ст. йде неухильне зростання числа приватновласницьких селян за рахунок вільних селян і навіть державних, що свідчить про формування у Візантії землеволодіння феодального типу. Приватновласницькі візантійські селяни іменувалися перуки. Вони не мали права власності на землю і розглядалися як спадкові держателі своїх наділів, були зобов'язані виплачувати панові ренту у відробітковій, натуральній, грошовій формах. На відміну від державних селян вони не були прикріплені до землі аж до XIII-XIV ст. Низьке становище у візантійському суспільстві, як і раніше, займали раби. Тривале збереження рабовласництва становило характерну рису суспільного ладу Візантії. Рабську працю широко використовували в домашньому господарстві візантійської знаті. У X-XI ст. соціальне становище візантійських рабів дещо покращується, вони отримують право укладати церковний шлюб. Припиняється навернення вільних в рабство. Рабів нерідко переводять на положення перук. В XI-XII ст. посилилася тенденція до стирання граней між рабами та іншими категоріями експлуатованих класів Візантії [22, c. 112].

Отже, суспільний лад Візантії мав характерну позицію середньовічної імперії в залежності від етапів її розвитку. Процес розкладання рабовласницьких порядків носив уповільнений характер. Тривале збереження сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст, зокрема Константинополя, сприяли політичній стабільності Візантії. Загалом в імперії головне місце належало імператорові, а також церкві. ВідРимської імперії Візантія успадкувала монархічну систему правління. Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового керування. Але з кінця VI ст. починаються істотні зміни. Реформи зв'язані в основному з обороною і переважно грецькою культурою країни. З X ст. широко поширюються феодальні принципи керування, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До самого кінця імперії не припинялися численні повстання і боротьба за імператорський трон. Експлуатована частина суспільства була досить неоднорідною і умови її життя значно ускладнювались різноманітними повинностями. Найважче приходилось рабству, проте, починаючи з Х ст. його становище значно покращується.

Розділ 2. Поєднання християнської релігійності і пізньоантичних архаїчних рис у повсякденному житті візантійського суспільства

2.1 Щоденний побут вищого і нищого суспільства

Візантійський побут характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській (що пізніше була названаправославною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного жителя імперії. Цей вплив відчувався у всіх сферах- від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невід'ємною частиною візантійського побуту.

По при першочергову роль християнської релігійності у візантійському життіантичні впливи залишались достатньо значними протягом всього часу існування Візантійської імперії. Сліди цього можна побачити більшою мірою в інших аспектах культурного життя Візантії, але вони є і в побуті. Античні тенденції мали значний вплив на візантійське сімейне право, особливо у ранньовізантійський період. Їх можна побачити навіть у сфері розваг. Найпопулярнішим видом розваг серед візантіців були вистави наіпподромі, що є безпосереднім спадком римського часу. Візантіці вважали себе прямими спадкоємцями Римської імперіїі називали себеромеями, тобто римлянами. Ідеологічна спрямованість на імперський універсалізм сильно відбилась у свідомості візантійського суспільства і одночасно вимагала у нього постійної уваги до свого античного минулого, хоча часто і переосмисленого через призму хритсиянства [11, c. 26].

Одним із видів впливу, що зіграв велику роль у формуванні візантійського побуту, був вплив східний. Цей вплив був неминучим, тому що фактично найбільш значущими були саме азійські володіння імперії. Постійний контакт у військовій чи торгівельній формі зі східними народами не міг не призвести до східного впливу на різноманітні сфери життя та культури візантійців.

Основним осередком візантійського суспільства була сім'я. Вона утворювала домогосподарство, простий економічний колектив. У нормальних умовах вона займала окремий будинок - жити разом з іншою сім'єю, за перегородкою, здавалося візантійцям нещастям, ознакою крайньої бідності. Якщо порівнювати візантійську сім'ю з римською, то стосовно першої спостерігалося зміцнення її внутрішніх зв'язків. Римлянин був перш за все громадянином, членом міської общини - муніципія [3, c. 163]. У Візантії суспільне життя стало фікцією: урочисті процесії і пишне богослужіння давали відоме задоволення естетичним і релігійним, але зовсім не політичним потребам людей, тому вони все більш замикалися в сім'ї.

Візантійці вважали сім'ю своєю головною опорою. Така роль сім'ї особливо підсилюється разом із падінням, особливо у вищих колах, ролі дружби, яка перетворюється на систему зв'язків. В ранньовізантійський та середньовізантійський період сім'я найчастіше є не індивідуальною, а великою, що об'єднувала декілька індивідуальних сімей найближчих родичів. Така форма сімейного життя розповсюджена, як серед вищих, так і серед нижчих верств візантійського суспільства. Як серед сільського, так і серед міського населення. Одружені сини рідко відділялися від своїх батьків до досягнення 24-25-річного віку. Іноді зустрічалися сім'ї де разом з дідами та батьками жили їх одружені онуки. Але поступово серед вищих верств та серед міських жителів розповсюджується парна сім'я. В сільській місцевості процес розпаду великої сім'ї був довшим ніж у місті, тому там можна було зустріти і сім'ї, що складалися з 30 осіб [15, c. 10].

Помешкання візантіців залежали в першу чергу від їх соціально-матеріального стану. Помешкання візантійської знаті відрізнялись розкішшю та красою. Більшу частину часу представники вищих верств візантійського суспільства жили у містах. Міські будинки зберігали багато рис римських помешкань. Навіть кімнати носили римські назви. В більшості випадків будинки були дво- чи трьоповерховими. Мали плоский чи двускатний дах. Плоскі дахи дозволяли викоритовувати їх для прийому сонячних ван. Перекривались дахи крицею із свинцевими прокладками на стиках. Пізньовізантійські міські будинки найчастіше будувались з білого каменю і мали балкони. Вікна в них робились напівкруглими, що мало прикрашати їх зовнішній вигляд. Фасади будинків були вузькими, виходили на вулицю. Але через тенденцію до ізоляції сусідів один від одного намагались будувати так, щоб двері одного помешкання не знаходились навпроти дверей іншого. Для цього ж слугували залізні ставні на вікнах та металеві двері. Нижні поверхи таких будинків використовувались для різноманітних господарських потреб, там знаходилась кухня та помешкання для слуг. Під підлогою нижнього поверху викопувалась яма для зберігання продуктів харчування. Нерідко міські будинки мали прямокутний дворик з криницею та невеличкий садок. Інтер'єри помешкань знатних осіб вирізнялись використанням великої кількості предметів розкоші. Підлога вимощувалась білиммармуромта напівдорогоцінним камінням, стіни прикрашались розписом [19].

Меблі могли бути справжнім витвором мистецтва. Для їх прикрашення використовувалось золото, слонова кістка, різноманітні дорогоцінні метали. Хоча при імператорському дворі довго зберігалась традиція лежати під час бенкетів, в більшості приватних помешкань її замінило використання стільців, табуреток, скринь із пристосованими до сидіння кришками. Для сну використовувались ліжка, що застилались матрацами набитими соломою. Їх прикривали дорогими тканинами та килимами. Сільські садиби багатих візантійців були подібні до міських помешкань, але могли вирізнятись більшими розмірами та більшою кількістю господарських будівель [15, c. 16].

Житла представників бідних верств візантійського суспільства та простих селян були достатньо простими, а часто навіть убогими. В селах будинки були одноповерховими і будувались з каменю або тростини обмащеної глиною. Дах перекривався в залежності від матеріального стану власника крицею, тростиною або соломою. Підлога була земляною, іноді обмащувалась глиною. В містах будинки часто були багатоповерховими і бідні візантіці мешкали іноді лише в одній кімнаті. Інтер'єр в бідних помешканнях був дуже бідний. Часто з меблів було лише ложе покрите матрацом [15, c. 17].

Для візантійців відсутність дітей була божою карою. Тому практично не вживалося жодних заходів для обмеження народжуваності. Вважалось за необхідне ставитися до дітей із теплотою та порозумінням. Не схвалювалося биття дітей, а підкреслювалась необхідність використання переконань і повчань для їх виховання. Для візантійської родини, особливо сільської, найбільшим благом вважалось народження сина. Діти обох статей та незалежно від першородства мали однакові права на спадщину. Залишити їх без спадщини можна було лише у виняткових випадках (наприклад, при правопорушенях, що були направлені проти батьків). У випадках коли не було заповіту суд мав розділити майно померлого порівну між його дітьми. Права незаконнонароджених дітей були дещо обмежені, хоча і визнавались візантійським правом. Незаконнонароджені діти імператорів та членів найзнатніших родів часто використовувались для укладення політично умотивованих шлюбів, особливо в пізні періоди історії Візантії [12, c. 29].

У Візантії були розповсюджені різноманітні розваги від ігор та спортивних змагань до простих прогулянок на природі. Можливість брати участь в розвагах багато в чому залежала від соціального та матеріального становища особи. Походження візантійських розваг та ігр було, як місцевим або античним, так і запозиченим (зі Сходу або Заходу).

Найулюбленішою всенародною розвагою були змагання на константинопольському іпподромі. Розведенням коней для кінних змагань на іпподромі займались навіть василевси. Такі змагання супроводжували різноманітні свята та урочистості. Кінні змагання були дуже пишними і у ранньовізантійський період відбувалося до 24 заїздів. Але пізніше кількість заїздів скоротилось до 8. Вхід на іпподром був вільний і відвідувачі поділялись в залежності від того, яку партію вони підтримували: зелених, блакитних, червоних чи білих. Пізніше від цих партій залишилось лише дві- зелених та блакитних і їх, до того висока, громадська роль почала скорочуватись. Змагання починалися лише після появи самого імператора, що супроводжувалося урочистими акламаціями, та по його знаку. Імператор знаходився у спеціальній ложі- «кафісмі». Публіка нагороджувала переможців змагань аплодисментами, а імператор золотом. В перервах між заїздами влаштовулися різноманітні циркові вистави, виступали хорициркових партій. Зі зменшенням кількості кінних заїздів роль таких вистав в іграх збільшувалась. В ХІ ст. циркові партії та кінні змагання існували і в провінційних містах [3, c. 164].

Серед знаті було дуже популярним полювання. Полювали на різних тварин, використовуючи для цього, крім відповідної зброї,собактасоколів. Поулярність полювання зростала з підвищенням ролі військової аристократії у візантійському суспільстві. Воно мало велике значення в демонстрації вправності та сили імператорів, особливо з ускладненням зовнішньополітичної ситуації. Сцени імператорського полювання зображались на різноманітних виробах мистецтва. Одним з прикладів таких виробів є скринька із собору в Труа (Шампань, Франція). Цей приклад візантійської різьби по кості Х-ХІ ст. зображує царя-тріумфатора і його подвиги. На бокових стінках скриньки зображено сцени полювання. Спереду два вершника в панцирах та шоломах добивають лева, що пронизаний стрілами. На іншій стороні зображений воїн, якийсписомвбиває затравленого собакамикабана. Такі сцени виходять з іранського та мусульманського мистецтва і мали проголошувати могутність та безстрашність імператора. Полювання було не тільки засобом розваги, але й можливістю зав'язати потрібні знайомства або просунутись по службі. Головний ловчий ястребиного та соколиного полювання (протоієракаріс) був значною фігурою при імператорському дворі, часто на таку службу призначались особи, що були в дружніх відносинах з імператорами з дитинства. Поширення псового полювання вимагало тримання великих псарень. Собак часто привозили з далеких країн. Все це вимагало великих витрат, що були важким тягарем для казни, особливо в пізньовізантійський період. Ті хто не брав участі в полюванні, також виїжджали, через те що це давало змогу побувати на природі або спостерігали за полюванням, як за видовищем. По всій Візантії існували угіддя для полювання, найбільші та найвідоміші з яких знаходились під Константинополем, в Болгарії [24, c. 292].

Були популярними спортивні ігри та змагання. Найпопулярнішим спортивним змананням для знаті була кінна гра в м'яч - циканій (за назвою м'яча). Під час гри дві групи вершників, тримаючи в правій руці палицю із затягнутою струнами петлею на кінці (схожу на ракетку), намагались захопити м'яч та гнати його у встановлене місце. Гра проводилась у спеціальних приміщеннях - циканістріях, найвідомішим з яких був циканістрій біля Великого палацуу Константинополі. Але часто аристократична молодь грала на площі перед палацом. Були популярні й інші спортивні змагання: в пізньовізантійську епоху, особливо за правління Палеологів, коли підсилився західний вплив, влаштовувались змагання одночасно схожі на лицарські турніри та італійські турніроподібніджострої. В той же час зберігались народні спортивні змагання, які вели своє походження від язичнецьких ігор. Змагання були настільки популярними, що місцеві священники жалілись на те, що жителі в більшості своїй відвідують саме їх, а не церковну службу. Серед візантіців були популярні і такі ігри як, гра в шашки, шахита тавлі- гра в кості на гроші [24, c. 293].

Візантійські діти грали у різні ігри. Однією з найулюбленіших була гра під назвою ампра. Гравці поділялись на дві групи, кожна з яких мала свого вождя, склад та місце оточене ровом. У складі (ампрі) тримали полонених. Одна група гравців мала переслідувати іншу і дотиком руки гравець перетворювався в полоненого. Програвала та група, всі гравці якої потрапляли у полон. Популярною але небеспечною була гра петрополемос. Вона імітувала військові сутички. Гра зазвичай проходила за міськими мурами. Дві групи гравців розділялись ровом і кидали один в одного руками чи пращею каміння. Група, що перемогла тріумфально вступала у місто. Така гра часто закінчувалась травмами і навіть смертю, тому дука Криту був вимушений у1369 заборонити її і увести спеціальні кари за недотримання заборони [5, c. 79].

Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі [6, c. 73].

Традиції доглядання за собою візантійці багато в чому успадкували зантичнихчасів. Деякі гігієнічні та косметичні процедури з'явились під впливомСходу. Важливу роль грав соціальний розвиток візантійського суспільства та те, що поступово сільське населення все більше переважало над міським, демографічний розвиток. Доступ до гігієнічних засобів багато в чому залежав і від матеріального становища візантійців, хоча наприклад, бані були доступні практично для всіх верств населення.

Традиція будувати і користуватись суспільнимибанямибула укорінена уВізантіїще з римських часів. Навіть за архітектурою та будовою вони нагадували римські терми, але були менших розмірів. В ранньовізантійський період громадські бані були обов'язковим елементом міського ландшафту, але в VII-ІХ ст. нові бані будуються лише при приватних маєтках. Поступово бані з'являються при церквах, єпископських палацах, монастирах: часто бані переходили у їх власність разом із заповіданими на релігійні потреби приватними помешканнями та маєтками. З ІХ ст. будівництво громадських бань відроджується, але в провінційних невеличких містах вони залишаються рідкістю.

Будівництво приватних та громадських бань суворо регламентувалось державою. Для пожежної безпеки вони мали знаходитись на відстані 20-30 кроків від сусідніх будівель. При чому такі норми стосувались, як міської, так і заміської місцевості.

Популярність бань у великих містах, особливо, в Константинополі була високою весь період візантійської історії. Вони вважались дуже корисними для організму. Існували різноманітні медичні рекомендації, щодо використання бань. Наприклад, згідно з «Медичним трактатом», гладкі люди мали, після того, як виступить піт натерти тіло сумішшю злюпину, сухої шкірки цитрусових та подрібнених листків розмарину. Худі ж мали використовувати для цьогодині, вичавленням згарбузаіз бобовою мукою та сухими подрібненими квітками троянд. При купанні використовували трави, що збільшують потовиділення - майоран, м'яту, ромашку. При банях були гімнастичні зали, які були настільки популярними, що деякіпатріархивимагали закриття бань нанедільнийдень [7, c. 75].

Краса, собливо жіноча дуже цінувалась у візантійському суспільстві. Для її збереження використовували різноманітні косметичні засоби, про які свідчить велика кількість рецептів, що дійшли дотепер.

Найпоширенішими були всілякі парфумерні вироби, які мали популярність і серед чоловіків, і серед жінок. Компоненти для їх виготовлення доставлялись зі Сходу (найчастіше Індії та Аравії) і коштували дуже дорого. Для вироблення такої парфюмерії потрібно було знати багато різних складних рецептів, але траплялись випадки, коли цим ремеслом захоплювались дами з вищих придворних кіл. Серед таких була й імператриця Зоя, за наказом якої привозили з Індії та Ефіопії дуже доргі ароматичні засоби. З ними вона експерементувала у своїх покоях, що за повідмленнями Михаїла Пселлабули схожі на лабораторію.

Використовувались інші різноманітні косметичні засоби для догляду за шкірою обличчя, волоссям, проти зморшок тощо. Наприклад, якщо на обличчі з'являлися зморшки, то рекомендувалось на добу змастити його розчиненими в уксусі сухими шкірками дині з невеликою кількістю камеді і, після цього, вимити обличчя з чечевичною мукою. Від морозів шкіру обличчя захищали маслом лілей або нарцисів, а від жари - трояндовою олією у поєднанні з яєчною мукою та іншими компонентами. Для того, щоб волосся було пишним, його потрібно було мити мукою з люпину, що була змішана з буряковим соком. А для фарбування волосся у чорний колір використовули сік анемону, іноді - вороновіяйця. Для фарбування волосся у світлий колір можна було намастивши голову на три дні осадом староговина змішаного із смолою соснових шишок та трояндовою олією [13, c. 565].

У пізній Візантії процвітали забобони. Суспільне безладдя викликало думки про наближення кінця світу. Навіть серед освічених людей були поширені ворожіння, віщування, а іноді й магія. Візантійські автори не раз зверталися до сюжету про віщування Сивілли, котра нібито вірно визначила число візантійських імператорів та патріархів і тим провістила час загибелі імперії. Існували спеціальні книги ворожби (бібліа хрисмалогіка), що пророкували майбутнє. Часто погане почуття або ж невдача у справах пояснювалася впливом чаклунських сил. Імператор Феодор Ласкаріс вважав свою епілепсію результатом чаклунства. Людей, які використовували різноманітні форми ворожіння, побоювалися, не бажаючи випробувати на собі силу їх впливу. Іноді чаклунів переслідували з тим, щоб пізнати мету їх таємничих дій проти якої-небудь персони. Випадки застосування магії траплялися й у колах духовенства, хоча це нe переслідувалося церквою [16, c. 43].

Деякі рецепти лікування хвороб засвідчували, що у Візантії поряд із знаннями астрономії, фармакології, умінням використовувати наркоз уживалися наївні забобони відносно позбавлення від хвороб.

Отже, щоденний побут візантійців відповідав високорозвиненій цивілізації. Чимало елементарних звичок населення було логічним та історичним продовженням греко-римської античності. Велике значення для Візантійської імперії займала сім'я та родинні відносини. Відповідно до соціального статусу житла, дозвілля населення було різним. Відомо, що у Візантійській імперії знали як правильно доглядати за тілом, лікуватись. Досить популярними були бані, а особливо у великих містах. Використовувались косметичні засоби та парфумерія.

2.2 Обряди, свята

Особливе значення у візантійській обрядовості займав шлюб (див. Додаток Б). Візантійціукладали йогодостаньо рано в 14-15 років для юнаків і 13 - для дівчат. Серед вищих верств могли зустрічатися і більш ранні шлюби, хоча вони засуджувалисьцерквою. Зустрічалися такі шлюби і в не аристократичному середовищі. Шлюбу передували заручини, які проходили з ініціативи батьків наречених і часто в дуже ранньому віці. Така практика мала найкраще забезпечити інтереси батьків майбутніх чоловіка та дружини, нерідкими були шлюби з розрахунку. Для сільських мешканців та біднихверствнаселення була важливою можливість отримати додаткові робочі руки. Заручини супроводжувались церковним благословенням та укладанням договору, який мав регулювати майнові питання, питання успадкування майна, міг встановлювати місце проживання наречених до одруження. Акт заручин носив офіційний характер і знаходився під контролем держави. У випадку розірвання заручин без серйозних причин, стороною, що це здійснила виплачувався штраф державі та неустойка протилежній стороні.

Форма укладення шлюбу довгий час була достатньо простою. У бідних сім'ях вона супроводжувалась лише достатньо простим благословінням священника або висловленням згоди нареченими на шлюб при декількох свідках. Але з Х-ХІ ст. такий спосіб укладання шлюбу починає вважатися недостанім і визнається лише той шлюб, що був укладений через вінчання та укладення шлюбної угоди [13, c. 571].

У забезпечених родинах, напередодні весілля розсилались запрошення, а покої молодят прикрашались дорогими тканинами, меблями, різноманітними предметами розкоші. Всі гості мали бути одягнені в біле. Коли вони збирались у домі нареченої, наречений приїжджав у супроводі музикантів. В цей час наречена чекала його одягнена в сукню з парчі, голова та обличчя були закриті вуаллю. Коли наречений наближався до неї вона відкривала своє обличчя. Іноді це було вперше коли наречені бачили обличчя один одного. Після цього всі відправлялися до церкви, де проходило вінчання. По дорозі їх обсипали пелюстками квітів. Із ХІ ст. в церкві також підписувалась шлюбна угода і після цього влаштовувався шлюбний бенкет. Під час бенкету чоловіки та жінки мали сидіти за різними столами. Коли наступала ніч гості супроводжували з піснями молодят до спальні, а вранці з піснями ж будили їх. З VII ст. з'явилася традиція згідно з якою наречений мав дарувати своїй судженій кільце та пояс. Хоча в бідних родинах пояс не дарували. Кільце, яке було відмінним від обручки і дарувалось, коли молодята вперше входили в свої покої, мало плоску або восьмигранну форму. Якщо кільце було восьмигранним, його лицьові частини прикрашались зображеннями біблійних сюжетів, а центральна частина сценою укладення шлюбу.

Особливо пишними були шлюбні церемонії імператорів. Урочистості починались з приїзду до Константинополя нареченої імператора або спадкоємця престолу, одразу по якому вона мала відвідати монастир Піґи. Після цього відбувався прийом нареченої майбутнім чоловіком та його батьком. Одним з найважливіших обрядів було представлення нареченої народу, яке обставлялось дуже пишно. Пісні для хору, що супроводжував імператорські шлюбні церемонії писали найвідоміші ритори свого часу. Так само, як і при укладанні шлюбу іншими візантійцями імператорські урочистості завершувались бенкетом [13, c. 571]. Такі святкування могли продовжуватись достатньо довго. Не заборонялись, але й не схвалювались повторні шлюби. Третій шлюб засуджувався, а четвертий був заборонений церквою. Хоча часто такі заборони порушувались в імператорській родині, коли через політичні чи особисті мотиви імператори вступали у декілька шлюбів, навіть ціною зміни патріарха. Заборонені були шлюби осіб, що були родичами до шостого, а з ХІ ст. і до сьомого коліна, шлюби між духовними родичами - хрещеними батьками та дітьми, кумами (такі шлюби прирівнювались до кровозмішення). Заборонялись або обмежувались шлюби між християнами і іновірцями та душевнохворими. В більш ранній період історії Візантії, коли ще значним було рабство, важливу роль грали обмеження на шлюби між вільними тарабами [10, c. 204].

Щодо поховальної обрядовості візантійців, то спочатку у імперії вониробились лише за межами міст. Навіть той некрополь, що був на території давнього Візантія, а тепер опинився в межахКонстантинополябув засипаний та забудований. Новий некрополь був створений за межами стін Константина, хоча увійшов у територію обмежену стінами Феодосія. Але навіть при цьому в межах стін Константина все одно не створювались захоронення.

Та в пізніший час кладовища починають з'являтися і в межах міст. В Константинополі це було пов'язано з притоком великої кількості нового населення і включенням у міські межі все нових і нових територій. В інших містах такі зміни стали наслідком інших різноманітних демографічних причин: варварськими вторгненнями, різким зменшенням кількості населення провінційних міст. Якщо в ранньовізантійський період всі поховання зосереджувались в некрополі, то разом з появою кладовищ в міських межах, з'являється і велика кількість індивідуальних поховань. При поховані починає дотримуватись дифференціація в залежності від професії, характеру смерті або майнового стану померлого. Багаті люди все частіше для свого поховання засновують новімонастирі та храми. В цей же час можна побати тенденцію іншого характеру - кладовища засновуються на місцях колишніх монастирів та інших культових центрів. Такий порядок поховання зберігся до останніх часів існування Візантії [24, c. 137].

Візантійські свята можна розподілити на декілька категорій: релігійні, світські народні, особисті та сімейні свята.

При цьому свята могли бути, як загальнонародними, так і місцевими. Візантійці широко відзначали різноманітні релігійні християнські свята. Особливо урочисто відзначались найбільші з них - Пасха, Різдвота Трійця, свята, що вшановували Богородицю-Різдво Богородиці, Введення Богородиці в храм, Успіннята ін. Велику роль також грали дні пам'яті найвшановуваніших святих: дніІоанна Златоуста, Василія Великого, Георгія Побідоносця, Миколая, Апостолів, святого Дмитрія Солунського. Святкування, окрім обов'язкового відвідування літургії, супроводжувалось іншими різноманітними урочистими дійствами. Велику роль грали пишні імператорські виходи: на свято Різдва Богородиці- до монастира Ліва, в день Іоанна Златоуста - до храму святої Софії, на свято Введення Богородиці - до монастира Богоматері Паривлепти, святого Георгія- до монастира Мангами, в дні пам'яті святих - до храмів, що були їм присвячені. Також святкування супроводжувались гучними бенкетами, виступами мімів та музик. Наприклад, на Різдво, в імператорському палаці виступали різноманітні музики - флейтисти, трубачі, цимбалісти [26, c. 37].

Дослідити цю сферу візантійського життя можна за допомогою зображення на срібних чашах, знайдених на території Східної Європи, Русі, Приуралля і Східної Прибалтики, що створені для імператорського двору у ХІІ ст. На яких зображено рельєфи теми античної міфології, а це не зовсім узгоджується з традиційним поглядом ставлення до мистецтва «християнської Візантії». Їхнє оздоблення зображує Візантію живу і героїчну, відмінну від Візантії церемоніальної і манірної.

Декор чаш відбиває деякі особливості інтимного життя імператорського комнінівського двору, надає можливості розглянути недосліджене питання взаємовідносин народної і феодально-аристократичної культур. Вищі прошарки суспільства феодальної Візантії ще продовжували користуватися фольклором, не позбулося язичництва, частково брали участь у виконанні традиційних обрядів. Зображення на чашах засвідчують важливе значення Сходу для імператорського мистецтва, точно передають побутові реалії, зокрема озброєння, одяг, музичні інструменти, що є цінними артефактами матеріальної культури [8, c. 59].

Більшість народних свят зберіглась уВізантіїще з язичницьких часів і тому часто зберігали і старовинні язичницькі форми в дещо переробленому вигляді. Найбільш довго язичницькі народні свята у близькому до первісного вигляді зберіглися на тих землях імперії, що були достаньо ізольовані від інших її частин або через особливості рельєфу (гірські місцевості), або через достаньо пізнє приєднання до Візантійської держави. Найпопулярнішими народними святами цієї категорії буликаленди,брумалії та русалії.

Календи походили від відповідного римського свята і в ранньовізантійський період святкувались так само з 1 по 5 січня. Але зі зростанням ролі християнства період святкування календ перемістився на різдвяні свята і став тривати 12 днів. На Шостому Вселенському соборівідзначення календ було заборонено, але популярність цього свята була настільки великою, що заборона не грала практичної ролі. В народі календи святкувались традиційними перeвдяганнями в ніч на1 січня. Найчастіше жінки перевдягались чоловіками, чоловіки - жінками. Одягались всілякі маски і ряжені ходили по домівках та випрошували подарунки. В імператорському палаці основні святкування відбувались в ніч на 2 січня, коли імператор запрошував 12 так званих «друзів» - 8 вищих посадовців та по 2 представники від кожної циркової партії.

Під час урочистого бенкету влаштовувались «готські танці»: чотири танцюристи, що представляли циркові партії, перевдягнуті «готами», в страшних масках, тримаючи в руках щити, по яким відбивали такт паличками, танцювали навкруги імператорського столу. Одночасно танцюристи співали особливі пісні, що мали раніше ритуальний характер, але потім стали виконуватись на такій зіпсованій латині, що їх значення вже ніхто не розумів. Після цього хори зелених та блакитних виконували акламації на честь імператора і його родини, фрагменти свого найкращого репертуару [15, c. 198].

Брумалії були святом зимового сонцестояння. В народі вони святкувались подібно до календ. При дворі під час цього свята відбувалось спеціальне дійство, головним елементом якого були танці придворних зі свічками. Після них імператор дарував учасникам золоті монети, а населенню столиці - срібні та влаштовувся бенкет. Деякий час, при імператорі Романі І Лакапені, ці святкування були заборонені, але їх відновивКонстянтин VII Багрянородний. Русалії були святом весни. Під час них в селах влаштовували різноманітні ігри, а вКонстантинополі, на іпподромі відбувалось дійство під назвою м'ясного. Воно отримало свою назву через те, що основним його елементом був військовий танець, який виконувався м'ясниками і під час якого вони маніпулювали великими ножами. Цей танець можна було побачити навіть у XVII ст., коли його на, стамбульському тепер вже, іпподромі виконували представники корпорації македонських м'ясників.

Багато язичницьких народних савят були християнізовані і наповнені новим змістом, зберігаючи при цьому старі форми. Серед таких свят були святкування нового врожаю винограду та літнього сонцестояння. Свято нового врожаю винограду, яке традиційно супроводжувалось ритуалами, що нагадували античні діонісії (танці, які імітували збирання та вичавлювання винограду, різні ігри) було асоційовано зі святом Успіння Богородиці та в ньому з'явилась церемонія благословення нового врожаю винограду. В столиці цар у супроводі патріарха і придворних відправлявся на азіатський берег Босфору або до Влахернів, де його серед виноградника вже чекали кошики із новим врожаєм. Патріарх читав молитву для благословення винограду та після цього подавав виноградне гроно василевсові. В цей же час василевс подавав гроно патріархові, а потім і всім іншим. Під час благословіння хори блакитних та зелених співали спеціальні гімни винограду. Свято літнього сонцестояння стало ассоціюватись з днем святогоІоанна Хрестителя. В цей день міські мешканці влаштовували гадання. Після заходу сонця маленьку дівчинку одягали як заміжню. В неї мала бути ваза з вузьким горлом, куди гості кидали записки з побажаннями. Після цього всі по черзі підходили до дівчинки та питали, що їх чекає. У відповідь вона трусила вазу, перевартала її та на руку дівчинки випадала відповідна записка, яку вона віддавала прохачеві. У сільській місцевості свято відзначалось стрибанням через вогнище, що мало принести вдачу та захистити від злих духів [23, c. 328].

Серед державних світських свят найулюбленішим був день народженя Константинополя, що святкувався 11 травня. Святкування починались напередодні із дійства на іпподромі, що мало назву овочевого. Іпподром прикрашався хрестами з троянд, виставлялися візки з овочами, фруктами, рибою. Коні, які брали участь в заїздах, прикрашались попонами із золотою каймою та збруєю з дорогоцінним камінням. Кожен заїзд чергувався закламаціями партій зелених та блакитних.

До екстраординарних світських державних святкувань відносились також коронації та тріумфи імператорів, укладення шлюбів членами імператорської родини, народження багрянородних принців. Під час таких урочистостей від імені імператора роздавались гроші, на вулицях Константинополя влаштовувались загальні бенкети, а хори циркових партій співали різноманітні піснепіння на честь свята.

В офіційні свята втручалася стихія народної музики, ритми і мелодії багатомовного вуличного натовпу візантійської столиці. На сходових фресках Київського Софійського собору XI ст. музиканти, танцюристи й акробати виступають у присутності вельможних осіб [8, c. 60].

Отже, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал. ЇЇ суспільство перейшло до нової релігії - християнства, але язичницький відгомін не залишував імперію до самого її занепаду. Усі святкування та обряди проводились пишно. Велике значення мали урочистості на релігійну тематику, а також свята, що відбувались у імператорській родині.

2.3 Одяг як самобутнє явище та досягнення культури

У Візантії, як і в інших середньовічних культурах, одяг служив засобом позначення положення носія в соціальній ієрархії. Костюм часто висловлював ідею переваги одних людей над іншими, причому це регламентувалося і в законодавчій формі - вид, форма, колір і навіть кількість одягу. Збережені мозаїки візантійських церков, іконописє основнимиджерелами, що відбивають у собі естетичний ідеал і костюм людини тієї епохи (див. додаток В). Абстрактність, символічність образу в мистецтві, схематичне, канонізоване зображення людини - характерні для них.

Перебуваючи під глибоким впливом християнської релігії, візантійська естетика відділяла світ чуттєвий від світу духовного і протиставляла один іншому. Чуттєва природалюдини оголошувалася поганою і гріховною, тому її необхідно було долати протягом усьогожиття. Звідси краса - це чеснота на славу бога. На зміну античній красі та гармонії людського вигляду приходить новий тип краси - духовний. Тіло всіляко маскується. Особливий інтерес у художників викликає зображення особи. Величезні очі, подовжений овал обличчя, маленький рот і підкреслено високе чоло. Голова стає центром духовної виразності образу чоловіки і жінки, плоска, безформна фігура позбавляється живих, природних пропорцій і ліній. Одним з протиріч візантійської культури було те, що поряд з проголошення маскетизму її характеризує пристрасть до розкоші, пов'язаної з церковними ритуалами. У зовнішньому вигляді людини це проявлялося у використанні дорогих тканин, ювелірних прикрас, у підвищеній декоративності костюма [15, c. 17].


Подобные документы

  • Спадкоємиця греко-римського світу і Сходу. Місце Візантії в культурі світу. Історія формування філософії, релігії і світогляду Візантії. Історія, пам'ятники і значення Візантійського мистецтва. Література Візантії: історія і діячі.

    курсовая работа [21,6 K], добавлен 02.04.2003

  • Латинська мова як носій культури римської цивілізації. Особливості матеріальної культури Римської імперії в I-II століттях нашої ери. Соціальний устрій суспільства, сім'я, освіта, економіка, військова справа, мова, релігія, мистецтво, музика, театр.

    реферат [402,2 K], добавлен 10.06.2010

  • Палеоліт - початковий і найбільш тривалий період в історії людства. Ускладнення системи поведінки й культури первісної людини цього періоду. Сила звичаїв і племінних традицій, що регулювала життя і поведінку людини. Свідомість первісного суспільства.

    реферат [26,7 K], добавлен 18.12.2009

  • Генезис писемної справи в Київській Русі. "Світ як книга" як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення.

    курсовая работа [48,6 K], добавлен 18.12.2012

  • Цивілізація як щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними. Ґенеза і співвідношення культури з цивілізацією. Проблеми протилежності і несумісності культури та цивілізації в умовах сучасного суспільства.

    контрольная работа [26,3 K], добавлен 19.10.2012

  • Характеристика, історія походження звичаїв і традицій в Великобританії. Особливості і дати державних празників. Традиції святкування і символи багатьох міжнародних свят. Основні події, легенди і колоритність свят національних покровителів британців.

    курсовая работа [51,6 K], добавлен 12.04.2013

  • Історія розвитку архітектурних традицій Візантії. Створення купольних композицій храмів. Собор Святої Софії - кращий з пам'ятників візантійської культури. Розвиток хрестово-купольної системи, будування собору Сан-Марко. Оригінальні болгарські храми.

    реферат [26,8 K], добавлен 21.10.2010

  • Особливості культури стародавніх слов'ян, виникнення слов'янської писемності, мистецтво дохристиянської Русі. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури, римсько-елліністичне образотворче мистецтво та архітектура.

    реферат [23,3 K], добавлен 09.05.2010

  • Формування духовної культури України. Хронологічні рамки утворення і територіальне розташування як найважливіші проблеми самоідентифікації етносу. Адаптація мистецьких здобутків візантійської культури по відношенню до давньоруського художнього контексту.

    реферат [21,3 K], добавлен 20.09.2010

  • Традиції як елементи культури, що передаються від покоління до покоління. Особливості зародження традицій. Специфіка традицій українців за кордоном. Підвищення культурного рівня свідомості українців. Вплив Радянського союзу на українців та культуру.

    контрольная работа [27,4 K], добавлен 10.12.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.