Для пояснення принципу зазначеної єдності З. Фрейд застосовує схему динамічної взаємодії позасвідомого „(Воно”), свідомості „(Его”) та Супер-Его” („Над-Я”), яке постає в якості представника суспільства, зовнішнього ідеалу або авторитета в психіці. Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то позасвідоме існує в людині від народження. Конфлікт свідомості і позасвідомого одвічний, його розв'язання можливе або через витіснення позасвідомого, або через сублімацію - символічне вираження імпульсів позасвідомого у формі артефактів культури. Під сублімацією розуміється процес перетворення або переорієнтації сексуально-біологічної енергії, яка міститься в позасвідомому („Воно”) в енергію інтелектуальної чи художньої творчості.

З. Фрейд був переконаний в антагонізмі природного начала в людині та культури. Остання, на думку вченого, основана на відмові від задоволення інстинктивних бажань і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (психічна енергія, сексуальні потяги, інстинкт любові тощо). З. Фрейд стверджує, що прогрес культури зменшує людське щастя і посилює почуття провини, оскільки він супроводжується посиленням ролі соціокультурних обмежень щодо реалізації природних бажань та інстинктів людини.

Таким чином, джерелом і тайною культурної творчості в психоаналітичній концепції З. Фрейда постає сублімація заборонених психічних імпульсів (лібідо), яка веде, з одного боку, до постійного відтворення первинних структур психіки, а, з іншого, до загострення конфлікту між інстинктами особи і культурою, позасвідомими прагненнями насолоди і „принципом реальності”, до якого пристосовується свідомість. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів стають у З. Фрейда причиною і змістом моралі, мистецтва, держави, права, війни.

Психологічні погляди З. Фрейда суттєво вплинули на мистецтво, соціологію, етнографію та психотерапію першої половини ХХ століття. Його ідеї знайшли прихильників у неофрейдистів, представників школи „культурного психоаналізу” (К. Хроні, Е. Фромм, Г. Салліван), які дещо модернізували теорію психоаналізу, але не відмовилися від ідеї лібідо та психологічної конфліктності.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875 - 1961 рр.) створив теорію колективного позасвідомого, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. Принципово розійшовшись у поглядах із З. Фрейдом щодо засадничих положень психоаналізу, К. Юнг зосередив більше уваги на символічних аспектах людської культури і дійшов висновку, що людську психіку окрім індивідуального позасвідомого визначає також і більш глибокий компонент психічного життя - колективне позасвідоме. Зміст його становлять архетипи, що ґрунтуються на спадковій структурі психіки й нервової системи людини. Під архетипами розуміють наскрізні символічні структури історії культури, які асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціонування людських цінностей.

К. Юнг пов'язував архетипи з такими символічними структурами „колективного підсвідомого”, як „Самість” (особистість власного „Я”), „Маска” (соціальні ролі, що заміщують справжню суть особи чи псевдо - „Я”), „тінь” (чи анти - „Я”), „Аніма” (образ жіночості) та інші. Інтерпретація змісту колективного позасвідомого, як зазначає К. Юнг в своїх працях „Метаморфози і символи лібідо” (1912р.), „Психологія і релігія” (1940 р.), „Архетипи і колективне позасвідоме” (1950 р.), відбувається через перехід від Его - центру повсякденної свідомості до Самості - „Бога всередині нас”. Образ Бога виявляється доконечним уособленням цінностей та сенсу буття.

Головним змістом психічного життя людини засновник „аналітичної психології” вважав прагнення особистості до повноти самореалізації У випадку, коли індивідуальні або соціальні проблеми заважають реалізації можливостей людини, виникають символічні образи позасвідомих архетипів, які захоплюють їх і спонукають до певних дій. Архетипічні структури колективного позасвідомого позбавлені зовнішньої форми і змісту, але опосередковано проявляють себе в міфології різних народів як символічні образи. Символічні форми є формальними елементами і мають схематичний характер. Вони можуть бути втіленими в конкретні уявлення лише тоді, коли проникають на рівень свідомості. Якщо людина спроможна усвідомити і втілити архетип в художній або філософський твір, то вона стає генієм, в іншому випадку - її „поглинає” архетип і спричиняє психічні захворювання. Важливо звернути увагу і на дві інші особливості концепції К. Юнга - на дещо інший, ніж у З. Фрейда, погляд на лібідо та класифікацію психологічних типів особистості, яка дозволила вирізнити два різновиди художньої творчості.

К. Юнг розглядає лібідо не як винятковий прояв сексуальних вподобань чи статевого потягу, а як психічну енергію вцілому, яка визначає інтенсивність психічних процесів і тонус усієї життєдіяльності індивідів. Він також розробив поняття „настанова”, на основі якого обгрунутвав екстравертні та інтравертні настанови індивіда та відповідні психологічні типи особистості.

Швейцарський психолог розрізняє два типи художньої творчості: психологічний і візіонерський. Перший тип творчості оснований на функціонуванні індивідуального позасвідомого і віддзеркалює особистий досвід художника. Візіонерський тип творчості притаманний лише обраним людям, художникам, в діяльності яких вирішальну роль відіграє колективне позасвідоме. Важливість такої творчості психолог вбачає в забезпеченні спадковості, на основі якої формується психіка кожної людини та символічні образи культури.

Таким чином, в аналітичній психології К. Юнга увага зосереджується на позасвідомих механізмах творчості, а символічне знання, втілене у творах мистецтва, філософських концепціях, розглядається як таке, що оберігає людину від зіткнення з неопанованою руйнівною енергією колективного несвідомого.

Психолог вважав, що саме культура, яка основана на гармонії свідомості і позасвідомого, допоможе людині адаптуватися як до зовнішнього, так і власного духовного світу. Для позначення узгодженості психологічних структур душі він запропонував навіть особливий термін - „індивідуація”.

· 1.6.7 Концепції ігрової культури в тій чи іншій мірі розроблялися такими філософами і культурологами як Й. Гейзінга (1872 - 1945 рр.), Х. Ортега-і-Гассет (1883 - 1955 рр.), Ж. П. Сартр (1905 - 1980 рр.). Нідерландський філософ і історик Йоган Гейзінга (1872 - 1945 рр.) в роботі „Homo Ludens” („Людина, що грається”, 1938 р.) наголошує, що джерелом культури є спроможність людини до ігрової діяльності (в цьому смислі вона є передумовою культури). Разом з тим, дослідник не вважає, що культура походить з гри, у сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури. Гра розглядається як особливий вид діяльності, як „значуща форма” та як соціальна функція. За такого підходу гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається у імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей. Ігровий складник є не лише в мистецтві, спорті, але й в правосудді, військовій справі, філософії.

Й. Гейзінга також дослідив взаємозв'язок мови і гри, підкресливши при цьому, що за назвою кожного абстрактного поняття ховається щонайсміливіша з метафор, і що не метафора - то гра словами 1, с.11.

Проблеми гри, як феномену культури, вивчали і інші дослідники. Зокрема, німецько-швейцарський письменник, лауреат Нобелевської премії (1946 р.) Герман Гессен написав філософський роман-утопію „Гра в бісер”, а інший німецький письменник і теж лауреат Нобелевської премії (1929 р.) Томас Манн в філософських романах „Чарівна гора” і „Доктор Фаустус”, віддзеркалюючи проблеми занепаду світогляду ліберальної інтелігенції того часу та їх духовні пошуки, у центр своєї естетичної програми поставив гру та принцип іронії. Гадамер поширив категорію гри на процес розуміння тексту, образу, символічної дії.

Вчення про гру в ракурсі філософської антропології розвинув Е. Фінк в праці „Основні феномени людського буття”. Серед самодостатніх і первинних феноменів людського буття він виділив п'ять найголовніших - праця, панування, смерть, любов і гра. На думку дослідника гра охоплює все людське буття і завдяки їй людина піднімається над царством природи.

Увага сучасних дослідників до проблеми ігрового елементу в культурі обумовлена характерним для гуманітарної думки початку ХХІ ст. прагнення виявити глибокі дорефлексивні неусвідомлені основи буття особи, які виявляються в способі переживання тієї чи іншої ситуації. В культурологічних дослідженнях робиться наголос на поєднання в грі двох елементів - психічних емоціональних переживань і раціональних за своєю природою та обов'язкових для усіх учасників правил гри; на ігровий момент як моделювання дійсності; на роль гри як засобу комунікації в різних сферах життєдіяльності; на визначну роль елементів творчого пошуку, який позбавляє від тягаря стереотипів та догм тощо.

Французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр (1905 - 1980 рр.) в працях „Екзистенціоналізм і гуманізм”, „Екзистенціональні теорії емоцій” „Критика діалектичного розуму” розглядає гру як форму існування людської свободи. Філософ акцентує увагу на здатності свідомості відриватися від реальності, конструювати нереальне. Концепція гуманізму Сартра, в якій гуманізм ототожнюється не з позитивними людськими якостями, а з автентичним („справжнім”) людським буттям, містить в собі свободу, обґрунтування сучасного розуміння свободи, вибору смислу життя. Акцент на автентичне існування випливає з усвідомленням про те, що центр світу проходить через людину, яка є основою цінностей і значень світу. Уявлення ж про те, що свідомість людини вже сповнена образами, символами, смислами, які відповідають сутності речей зовнішнього світу, Сартр називає „самообманом”, який дозволяє уникати тривоги. Таким чином, свобода тлумачиться Ж. - П. Сартром як свобода вибору, яка пов'язана зі зміною орієнтацій і відповідальність людини за осмислення та означення світу.

Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883 - 1955 рр.) в роботах „Дегуманізація мистецтва”, „Бунт мас”, „Ідеї та переконання” розглядає гру як вищу пристрасть, яка в повній мірі притаманна лише представникам еліти. У праці „Бунт мас” він поділяє людей натих, які спроможні на шляхетство, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків та на юрбу (або людей без певних чеснот, які керуються лише правилами). Носієм культуротворчості, що має ігровий характер, сповнена пошуків та протистоїть буденності, є інтелектуальна еліта. Саме її творча діяльність має врятувати культуру від „повстання мас”, утилітаризму натовпу. „Людина - маса”, на думку філософа, є одночасно і відмітною ознакою новітнього часу, і загрозою для правового, громадянського суспільства. На засадах принципу індивідуальності Х. Ортега-і-Гассет витлумачує і кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності та життєдайної сили.

· 1.6.8 Існують також і теологічні концепції культури, які розглядають релігію як основу розвитку культури. Основи теологічного розуміння культури ґрунтуються на ідеї Бога, а людська діяльність стає культуротворчою в тій мірі, в якій вона наближає людину до Бога. Таке розуміння культури було започатковано основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354 - 430 рр.) у своїх працях „Сповідь” і „Про град Божий” історію людства розділив на два етапи: „Град Божий”, що заснований на любові до Бога і „презирстві людини до себе” та „Град земний”, що ґрунтується на „любові людини до себе” і на „презирстві до Бога”. Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини15, с. 33. Характерним для теологічних концепцій є протиставлення матеріальної і духовної культури та обґрунтування умов духовного оновлення людини.

Сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Католицька культурологія ґрунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, а етапи культурного прогресу людства це наближення до пізнання мудрості і волі Бога. Вагомий внесок в обґрунтування такого розуміння культури зробили французький філософ (1882 - 1973 рр.) Жак Маритен та католицький соціолог Е. Вінтер. Подібна точка зору і у протестантській культурології Пауля Тіллиха (1886- 1965 рр.), але релігія і культура у нього протистоять одна одній. Завдання теології, на думку протестантського теолога, полягає у відновленні синтезу релігії і культури, який і зможе дати відповіді на гострі проблеми буття людини.

В православній культурології теж обґрунтовується ідея єднання релігії і культури. Україно-російський філософ Микола Бердяєв (1874 - 1948 рр.) стверджував, що сенс історії полягає у звільненні від об'єктивації. Досягнення цього можливе тільки через кінець історії і перехід у світ вільного духу, який ототожнюється із царством Божим. Він заперечує розуміння прогресу як лінійного й неухильного поступального руху суспільства.

М. О. Бердяєв, В. В. Розанов та П. О. Флоренський вважали, що культура народилася із релігійного культу, а релігійний культ визначає естетичну спрямованість та виховну роль духовних цінностей.

· 1.6.9 В структуралістичних концепціях культури основна увага зосереджена на дослідженні інваріантних відношень (структур) в динаміці різних культурних систем. Виникнення структуралізму в антропології відбулося в 50 - 60-х рр. ХХ ст. В структуралістичних концепціях застосовуються методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики. Засадничими для них є уявлення про культуру як сукупність знакових систем і культурних текстів, про наявність універсальних інваріантних психічних структур, що визначають механізми реакції людини на впливи оточуючого середовища, про можливість вивчення різних культур шляхом порівняльного аналізу і наукового пізнання знакових систем культури. Слід зазначити, що структуралізм сформувався як антитеза суб'єктивістські орієнтованої філософії екзистенціоналізму. В розвитку гуманітарного структуралізму виокремлюють три етапи:

· становлення методу в структурній лінгвістиці (праці Ф. де Соссюра (1857 - 1913 рр.);

· філософський структуралізм, який традиційно ототожнюють з творчістю французького антрополога К. Леві-Стросс (1908-1990 рр.), французького філософа і теоретика культури Мішеля-Поля Фуко (1926-1984 рр.), естонського вченого Юрія Лотмана (1922 - 1993 рр.);

· постструктуралізм, представниками якого є французький філософ Жак Деррида (нар. 1930 р.) та Жак Лакан (1901-1981 рр.), французький літературознавець Ролан Барт (1915 - 1980 рр.). Італійський культуролог та історик Умберто Еко (нар. 1932 р.), Юлія Кристєва (нар. 1941 р.) та ніші.

Французький філософ та лідер структуралізму К. Леві-Стросс (1908 - 1990 рр.) в працях „Елементарні структури кровної спорідненості (1949 р.), „Структурна антропологія” (1958 р.), „Мислення дикуна” (1962 р.) спирався на тезу про єдність людської природи, наявність в ній структурно організованої основи позасвідомого. Він вважав, що соціальні структури можна дослідити за допомогою вивчення міфів, ритуалів. За допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їх подолання. Міф неможливо осягнути на засадах звичайного раціоналізму. К. Леві-Стросс характеризує свій аналіз як „міф міфології”. Міфологічне мислення, на його думку, оперує бінарними опозиціями (день - ніч, земля - небо і таке інше), і є логічним. Він вважав, що фундаментальні психічні структури ніколи не усвідомлюються і не змінюються в історії, але найкраще вони збереглися у представників первісних племен. Структуру мислення первісної людини філософ вважав тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині.

Предметом дослідження Ж. Лакана (1901- 1981 рр.) постають не соціальні організації чи духовні структури первісних племен, а глибинні позасвідомі структури психіки особи та вираження їх у мові як символічної системи. Обґрунтовуючи культурну обумовленість позасвідомого він вибудовує цікаву концепцію десексуалізації психічної енергії (лібідо). На місце запропонованої З. Фрейдом психічної структури („Воно” - „Я” - „Над-Я”) Ж. Лакан ставить тричленну схему „реальне - уявлюване символічне”, головним компонентом якої є взаємодія уявлюваного і символічного. Символічне персоніфікується постаттю Іншого, або Батька. За його допомогою освоюється впорядкованість культури.

Таким чином, людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом.

Мова - основне поняття концепції Ж. Лакана, але вона не тотожна а ні природній мові, а ні фрейдівській символічній мові слів. В загальному вигляді мова постає як формальний принцип структурування позасвідомого, як його код.

Постструктуралізм - це сукупне позначення декількох напрямів в соціогуманітарному пізнанні починаючи з 1970 - 1980 -х рр., які орієнтовані на переосмислення структуралістської парадигми. Вони не мають чітко позначеної спільної програми досліджень, але прагнуть легітимізації перегляду багатьох класичних понять структуралізму і зосереджують увагу на критиці західноєвропейської метафізики з її логоцентризмом, встановленням істинного знання та виявленням порядку в реальному світі.

Так чи інакше, постструктуралістичні концепції спрямовані на осмислення „неструктурованого” в структурах, на виявлення апорій і парадоксів, які виникають при дослідженні суспільства і культури за допомогою мовних структур. За межі структур, на думку представників постструктуралізму, виходять артефакти культури, випадки, жести, свобода, влада та владні відношення. Головною силою, від якої залежать усі прояви індивідуального і соціального життя, є бажання. Бажання - це гранична реальність, яка визначає все неструктуроване в структурі.

Основна увага приділяється текстам культури, оскільки для постструктуралістів реальність - це текстуалізований світ. Але текст не має структури. Інтерпретація текстів культури за такого підходу виявляється процедурою надання йому смислів. Об'єктивність досілджень, метод і науковість не мають особливого значення і не висуваються як цілі „читання тексту”. Відсутність граничного значення тексту і відмова від концепції референції знака і значення, тобто чіткого і ясного зв'язку між певним знаком і його смисловим значенням, відкривають необмежений простір для формування нових смислів культури. Артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень.

· 1.6.10 Українська культурологічна думка тісно зв'язана з загальним розвитком знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була самоцінність національної культури та її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Загалом українська культурологічна наука зароджувалася як історія культури. Тут далися в знаки несприятливі суспільно-політичні умови, які вимагали боротьби за національну незалежність та збереження основних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, етнографії та інше. Однією з найхарактерніших її рис була демократичність та гуманістична спрямованість, віра в історичне майбутнє українського народу. Закономірним наслідком розвитку української думки в XVI - XVIII ст. стала своєрідна філософська концепція Григорія Савича Сковороди (1722 - 1794 рр.). Засадною в ній є вчення про дві натури і три світи, а найважливішою проблемою - проблема людського щастя. Світ, на думку Г. Сковороди, складається з двох натур - видимої та невидимої, тварі і її Бога. Він виокремлює три види буття, або світи - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний - Біблія. Світ культури, фокусом якого є Біблія, як точка, що в ній зібрана вся етична філософія людства - окремий світ, в якому відображена і людина (мікрокосм), і Натура - Бог. Людське самопізнання дає змогу пізнати невидиму натуру - Бога. Розшифрування біблійної символіки скеровує її на правильний пошук істини і добра. Філософ був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства. В історії української науки Г. С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває в символічних формах.

Віколомним в історії відродження української культури деякі історики називають 1798 рік, коли вийшла „Енеїда” Івана Петровича Котляревського (1769 -1938 рр.), яка завершила попередню еволюцію національного життя в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого ствердження духу демократизму і людяності.

У творах Тараса Григоровича Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського відображено глибоке проникнення в українську душу та сформульовані основні риси ментальності українців, зокрема - прагнення до волі, демократичність, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, оптимізм, життєлюбство. Ідеї романтизму і народності, переломлюючись під кутом зору потреб української національної самосвідомості, стали вихідними в творчості П. Гулака - Артемовського та Г. Квітки - Основ'яненка.

Вагомим внеском в розвиток української науки і культури відзначився професор Київського університету і один із діячів таємної організації „Кирило-Мефодіївське братство” М. Костомаров. Впродовж свого життя він написав близько 200 наукових праць з історії. Серед його праць: „Руїна”, „Богдан Хмельницький”, „Мазепа”, 16-томне видання „Монографії та дослідження”, „Книга буття українського народу”. Він вважав що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава само по собі, а здійснення людини в певній спільноті. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі.

Розвиток української антропології започатковано М. М. Миклухою-Маклаєм (1846 - 1888 рр.).

З 1871 р. він здійснює антропологічне вивчення корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії, островів Тихого океану, яке мало важливе значення для розвитку етнографічних знань. Миклухо-Маклай обстоював ідеї видової єдності та своєрідності рас людини, спільні здібності архаїчних і сучасних народів.

Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. В. Вовк. Змушений після Емського указу залишити Україну, він засвоює антропологічні здобутки європейських учених, студіє в „Антропологічній школі” та інших наукових закладах Парижа, стає тут членом Археологічного і історичного товариства народних переказів. Був редактором журналу „Антропологія” та „Матеріалів до українсько-російської етнології”, що виходив у Львові за ініціативою Франка. Підсумкову працю вченого „Студії з української етнографії та антропології” вперше видано у Парижі у 1928 р.

Значним досягненням ХІХ - початку ХХ ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивались історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія міст України (М. Петров), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкеваич).

Важливою віхою на шляху розвитку культурологічної думки стало видання у Львові за редакцією І. Крип'якевича (1937 р.) „Історії української культури” та праці „Українська культура: Лекції” за редакцією Д. Антоновича (1940 р.), які хоча й мали дещо позитивістський характер, але сприяли збереженню та пропагуванню українського історичного культурознавства.

У боротьбі за зростання національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить українському письменнику та політичному діячу Володимиру Кириловичу Винниченку (1880 - 1951 рр.). Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми „Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука „Головні риси українського світогляду в українській культурі”. Д. Донцова „Дух нашої давнини”. О. Кольчицького „Світовідчування українця”, Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка „Українська культура”, М. Семчишина „Тисяча років української культури” та ін.

В наш час особливого значення набула проблема формування екологічної культури. Її цілеутворюючим принципом є соціально-екологічний ідеал, в обґрунтуванні якого велику роль відіграє вчення про ноосферу (точніше - перехід біосфери в ноосферу), розроблене українським вченим-натуралістом і мислителем-енциклопедистом В. І. Вернадським (1863 - 1945 рр.). Виникнення ноосфери вчений пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу та оптимізацією системи „природа - суспільство”, встановленням між ними стану гармонії.

Прискорення розвитку української культурології пов'язано з відродженням України як самостійної та незалежної держави у 1991 році. У нових умовах з'явилось чимало ґрунтовних праць, в яких дослідники прагнули зламати усталені підходи до інтерпретації відомих і маловідомих широкому загалу культурних явищ та вийти на більш широкий рівень узагальнень розвитку української культури. Значною подією для України стало видання п'ятитомної академічної праці „Історія української культури”. Кращі наукові традиції продовжують знані культурологи, серед яких В. Андрущенко, В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, М. Михальченко, В. Овсійчук, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші.

Запитання для самоконтролю знань

1. В чому полягає специфіка культурологічного знання?

2. Поясність предмет культурології та її основні завдання.

3. В чому полягає інтегративний характер культурології як науки?

4. Поясність роль та місце філософії культури в культурологічних дослідженнях.

5. В чому полягає відмінність предмету дисципліни „історія культури” і „історична культурологія”?

6. Назвіть основні складові дисципліни „Культурознавство”.

7. Розкрийте зміст основних методів культурологічних досліджень.

8. Розкрийте зміст основних категорій культурології (культурна форма, культурна система, артефакт, культурна норма, культурні універсалії).

9. Поясніть поняття „культурологічні концепції” та „парадигма”.

10. Надайте загальну характеристику та вкажіть на особливості еволюціоністських та функціональних концепцій культури.

11. В чому полягає відмінність постструктуралістських та структуралістських підходів щодо дослідження культури.

12. Поясність особливості формування української культурологічної думки.

Література

1. Й. Гейзінга Homo Ludens / Пер. з анг. О. Мокровольського. - К.: Основи, 1994 - 250 с.

2. Гуревич П. С. Культурология: Учебник для вузов / П. С. Гуревич. - М.: Гардарики, 2001. - 280 с.

3. Кармин А. С., Новикова Е. С. Культурология. - СПб: Питер, 2004. - 464 с.

4. Культурология: Учеб. для студ. техн. вузов / Колл. Авт.; Под ред. Н. Г. Багдасарьян. - 3-е изд., испр. и доп. - М.: Высш. шк., 2001. - 511 с.

5. Культурология. ХХ век. Энциклопедия. - Т.1 - СПб: Университетская книга; ООО „Алетейя”, 1998. - 447 с.

6. Культурологія: Навч. посіб / Упорядн. О. І. Погорілий, М. А. Собуцький. - К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2003. - 316с.

7. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб / За ред І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 368 с.

8. Кравець М. С., Семашко О. М., Піча В. М. та ін. Культурологія. Навч. посібник / За заг. ред. В.М. Пічі. - Львів: ”Магнолія плюс”, 2003. - 353 с.

9. Кравченко А. И. Культурология: Учебник. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2003. - 288 с.

10. Макиавелли Николо. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. - М.: Мысль, 1996. - 368 с.

11. Никитич Л. А. Культурология. Теория, философия, история культуры. Учебник для вузов / Л. А. Никитич. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2005. - 559 с.

12. От философии жизни к философии культуры: Сборник статей / Под. ред. В. П. Визгина. - СПб: Алетейя, 2001. - 295 с.

13. Подольська Є. А., Лихвар В.Д., Іванова К. А. Культурологія: Навч. посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2003. - 288 с.

14. Погорілий О. І. Поняття культури і науки про культуру // Соціологія культури: Навч. посібник. Видання 2-ге, стереотипне // О. М. Семашко, В. М. Піча, О. І. Погорілий та ін; За ред. О. М. Семашко, В. М.Піча. - Львів.: „Новий світ - 2000”, 2004. - 334 с.

15. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. - 20-ге вид. випр. - К.: Т-во „Знання”, КОО, 2001. - 550 с.

16. Філософський енциклопедичний словник / Є К. Бистрицький, М. О. Булатов, А. Т. Ішмуратов та ін.; Голова редакції В. І. Шинкарук. - К.: Абрис, 2002. - 743 с.

17. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посібн. - К.: Знання - Прес, 2004. - 353 с.

Тема 2. СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ГЕНЕЗИС

Ключові слова: культура, цивілізація, природа, артефакт, матеріальні та ментальні артефакти, символ, культурний елемент, культурний комплекс, інституціональна культура, цінності, норми, звичаї, генезис, актуалізми, антропосоціогенез, архантропи, знаряддя праці, суспільна організація, рефлекс наслідування, мова, неоліт, діалог культур, цивілізація, субкультура, контркультура, аккультурація, культурний конфлікт, культурна політика, конформізм, негативізм, ксенофобія, вестернізація, маргінальна культура, маргінальна особистість, уніфікація культури, партикуляризм, принцип „культурної демократії”, принцип єдності і різноманітності культур, принцип культурного виміру розвитку людства.

2.1 Культура: етимологія слова та історія слововживання.

2. 2 Сутність культури

2.3 Генезис культури

2.1 Культура: етимологія слова та історія слововживання.

В повсякденному мовленні “культура” -- це передовсім показник освіченості, вихованості, дотримання прийнятих норм поводження.

Власне термін «культура» має латинське походження від colere --обробляти, заселяти, вирощувати, опікуватись чимось; похідне від нього --cultus (вшанування). Звідси «культ» -- богів, предків, культ сили, культ кохання тощо. Також і сolonus -- колонія, тобто, заселена земля; agri cultura -- обробіток землі, вирощування.

Пізніше Марк Тулій Цицерон вживає слово cultura метафорично: на його думку основне завдання філософії -- культивувати, випестувати, вирощувати в людині мудрість, робити з неї доброчесного громадянина, навчивши її вшановувати розум; тобто філософія є культом розуму.

Ця метафора закріпилася, стала звичною і з кінця ХVІІІ -- упродовж ХІХ сторіччя в європейських мовах слово «культура» вживається як означення удосконалення, прогресивного розвитку чогось.

В тлумачному словнику російської мови В.Даля знаходимо, що культура -- це «обработка и уход, возделывание, возделка; образование, умственное и нравственное; говорят даже культивировать вместо обрабатывать, возделывать, образовать» (рос.).

Й дотепер слово «культура» широко вживається як загальна назва вирощуваних (культивованих) в штучних, -- створених людиною і підтримуваних нею, Ї умовах біологічних об'єктів: рослин, грибів, бактерій, інших мікроорганізмів, окремих тканин, клітин чи органів.

Стосовно людини тривалий час термін «культура» вживався рівнобіжно із терміном «цивілізація» у значенні певного рівня здобутків суспільства -- царини законності, громадського порядку, вихованості, манери поведінки представників цієї спільноти, загалом способу життя, який протиставлявся дикому, «варварському».

В німецькій мові, одначе, на зламі ХVІІІ й ХІХ сторіч слово «цивілізація» набуло негативного оціночного відтінку як характеристика штучності, вимушеності манер, «казенної» дисципліни, умовностей, які сковують особистість і нівелюють людину до рівня пересічної, «сірості». Натомість слово культура (яке до того ж змінило форму написання з «Cultur» на «Kultur») опанувало позитивний оціночний полюс зі значенням творчої наснаги людини, її духовних сил, завдяки яким вона постає як самобутня особистість із власною гідністю і неповторними рисами.

Приблизно в той же період, передовсім через інтерес до порівняльних досліджень звичаїв, способу життя різних народів починають говорити й про культури в множині. Таким чином в цьому понятті фіксується своєрідність норм, звичаїв, цінностей, способу життя людських спільнот, а разом із тим і відсутність універсальних критеріїв оцінки ступеня їхнього розвитку.

Зазначимо, що слововживання терміну «культура» залишається багатозначним і його єдиного загальноприйнятого тлумачення наразі не існує.

В українській мові у повсякденному вживанні слово культура, окрім етимологічно первинного (обробляти, вирощувати) побутує ще принаймні у двох значеннях:

(а) культурою називають сферу суспільного життя, закріплену у формі діяльності установ, що виробляють і розповсюджують певний тип благ, до яких головно належить просвітницьке та мистецьке наповнення дозвілля людини. Традиційно до галузі «культури» в такому розумінні належить діяльність митців (літераторів, художників, скульпторів, співаків, композиторів тощо), театральне життя, організація та проведення концертів, мистецьких фестивалів; функціонування бібліотек, музеїв тощо;

(б) слово «культура» широко вживається також і в розумінні певного ступеня досконалості в якійсь галузі, спосіб життя, що відзначається вишуканістю, розумним ладом тощо: фізична культура, культура мовлення, культура спілкування, сексуальна культура, організаційна культура, культурне дозвілля тощо.

В академічну літературу залучення у вжиток терміну «культура» відбувалось неодноразово і з різної нагоди, відтак на сьогодні є чимало його тлумачень у різноманітних контекстах.

Низку визначень терміну «культура» можна увібрати в декілька змістовних груп (підходів), в кожній з яких або робиться наголос на певному колі явищ, які підпадають під означення культури, або ж на генезисі культури та місці данного поняття в контексті певного типу світогляду.

Антропологічний підхід. В цьому контексті культура здебільшого тлумачиться як характеристика суспільного життя людини, яка виявляє себе у способі життя людей, формах їхніх взаємин, в освоєних технологіях, в матеріальних та ментальних здобутках, в якісних відмінностях соціальних інституцій тощо. Конкретно культура постає як сукупність регуляторів поведінки особи, специфічних для представників певної суспільної групи й виражається в прийнятих нормах, звичаях, обрядах, в усталених формах повсякденної поведінки тощо.

Аксіологічний (ціннісний) підхід. Культура тут тлумачиться як абстракт, що вказує на сформовану систему матеріальних та духовних цінностей, накопичених суспільством благ. На відміну від попереднього підходу, відправною точкою якого є специфіка способу життя певної групи, в таких визначеннях відштовхуються від ставлення представників суспільства до тих чи тих речей, явищ, інших людей; в цьому контексті культура -- це ступінь досконалості в чомусь, відповідник певній системі цінностей.

Ідеалістичний підхід. Культура тлумачиться як вищий прояв духу в людині, розумного світового начала, яке втілюється в прагненні людини до самовдосконалення. Характерною рисою такого підходу є віра його прибічників у певне, незалежне від бажань кожного окремо індивіда, мірило, згідно з яким можна оцінювати здобутки людини та її поведінку. Це мірило водночас задає людині об'єктивний сенс її життя і універсальну «систему координат», в якій можна розмістити усі вчинки з точки зору їх близькості/віддаленості до ідеалу.

Системно-генетичний підхід. У визначеннях цього типу на першому плані стоїть завдання виокремити ті складники культури як певної цілісності, що дозволяють чітко відділити її в понятті від інших аспектів буття людини, розтлумачивши при цьому генезис культури. Поширеним є тлумачення культури як компенсації незадоволених потреб людини шляхом переведення їх у мнимий світ, уявлювану дійсність. Інші тлумачать культуру як специфічно-людський спосіб життєдіяльності, мета і засоби якої не є детермінованими біологічними потребами та інстинктами (виходять за їх межі, є навченим і передаючись спадково із покоління в покоління, не відтворюються при цьому на чисто фізіологічному рівні, тобто потребують соціалізації індивіду). Ще інші (наприклад, В.Оствальд), тлумачать термін «культура» ще ширше, як все те, що відрізняє людину від тварини. Одним із найбільш поширених є тлумачення культури (зокрема, у згаданого вже вище Л. Уайта) як похідної здатності людини до символізації або, інакше, здатності придавати значення предметам. Як ілюстрацію цього Л.Уайт вказує на святу воду, яка є речовиною (існування й властивості якої не залежать від людини) плюс те значення і цінність, які привносяться людиною (і залежать виключно від неї). Це значення ніяк не пов'язане із властивостями самої води.

2. 2 Сутність культури

Культура -- це створюваний суспільством світ.

В представленому нами розумінні культури як створюваного людиною світу охоплюється два аспекти.

По-перше, культура -- це створена суспільством дійсність, продукт суспільної життєдіяльності. По-друге, культура -- це сила, яка перетворює об'єктну дійсність оточуючого людину світу і саму людину в ньому на артефакт (рукотворний продукт).

В такому розумінні культура -- це сукупність артефактів, матеріальних та ментальних (духовних), у супроводі чинників суспільного життя, які зумовлюють створення цих артефактів.

Матеріальні артефакти -- це речі, виготовлені людьми, включаючи сюди будівлі, інфраструктуру поселень, перетворені ландшафти, свійських тварин тощо. Виделки, шафи, дорожні знаки, губна помада, зенітно-ракетні комплекси, туалетний папір, ювелірні вироби, баяни і пшеничні поля -- все це складники штучного світу, який існує завдяки активності людей, об'єднаних суспільним життям. Ментальні артефакти -- вірування, знання, уявлення тощо.

Культура також характеризує процес створення і використання артефактів, який включає в себе і конкретні способи взаємодії між людьми та технологічну базу суспільного виробництва. Те, як саме люди вживають у їжу м'ясо (наприклад, у вигляді біфштексу, який їдять, користуючись ножем і виделкою), як, коли і у що вони вдягаються, як обробляють поля і як відпочивають -- все це процесуальні характеристики культури, специфічно людський спосіб життєдіяльності.

Слід підкреслити, що продуктом перетворення довкілля людьми (антропогенного впливу на довкілля) є не тільки культура (речі, які відповідають замислу і набувають смислу, стають втіленими цінностями), а й супутні, часто-густо навіть не усвідомлювані і непередбачувані перетворення, побічні продукти. Останні все частіше сприймаються як загроза для життя і добробуту людей. Разом із тим, сьогодні ми схильні думати, що довкілля, -- наш життєвий простір, матеріальне джерело благ -- постає як складник культури. «Рукотворність» його виражається у діяльності, спрямованій на збереження довкілля, утриманні від екологічного самогубства, у вірі в самоцінність життя. Тим самим ми творимо себе. Відтак ідеальним змістом культури постають не просто всі можливі перетворення, спричиненні людиною, а певне гармонійне вписування рукотворної дійсності в довкіллєве тло.

Культура, відтак, постає і в якості штучних умовностей -- норм, цінностей, ідеалів, звичаїв, ритуалів, вірувань -- якими регламентоване суспільне життя людей. Ці умовні регулятори поведінки виявляються у ставленні людей один до одного, до свого оточення, до тих чи тих об'єктів і визначають конкретну форму поводження, дій людей за відповідних обставин. Щоденні рукостискання, шлюбні церемонії, поведінка в переповненому міському автобусі, бійки між футбольними фанатами, спалювання єретиків, соціальна допомога багатодітним жінкам, а також різниця цін на взуття у престижному бутику і на базарі визначається уявленнями людей про те, що варте зусиль, як має бути і хто що повинен робити і відповідати за зроблене. Культура в такому розумінні постає як сукупність ролей, сценарій, який прививається дитині й згідно з яким оцінюється поведінка людини в суспільному контексті.

Одне із найперших тлумачень сутності розглядуваного поняття ґрунтувалось на розмежуванні культури та природи (натури). Як природу розуміли світ, що існував та існує поза бажаннями, волею, діяльністю людини, «світ сам по собі», тоді як друга сфера виникає й існує завдяки й у зв'язку з людиною, будучи створеною штучно. Це світ, у якому присутні штучні знаряддя праці; мова як здатність усвідомлювати і передавати з її допомогою зміст діяльності і накопиченого суспільством досвіду; система заборон, за допомогою яких людина переборювала в собі певні прагнення і система спонук, завдяки яким вона керувалась суспільними вимогами; спільноти, об'єднані певними нормами, цінностями, «свої люди» на противагу «чужакам», «варварам». Згадане протиставлення культури та натури часто породжувало гарячі суперечки щодо питання, що є визначальним для людини: культура чи природа.

Сьогодні розмежування природи і культури може бути прийняте лише із застереженнями. Передовсім слід відкинути як некоректну тенденцію протиставляти природу культурі як нице розумному, вишуканому, благому. Ця думка часто відтворюється у сентенції про людину як вершину світобудови (вище якої хіба що тільки Бог), найдосконалішу в світі істоту, яка, відтак, має панувати над світом.

Варто підкреслити, що поняття «природа» охоплює передовсім незалежний від волі людини порядок, світовий лад. Протилежним за змістом до цього поняття є, з одного боку, поняття Хаосу, безладу, а з іншого -- абсолютної свободи волевиявлення Бога. В стихії світових явищ розум знаходить певний порядок, їхню природу як повторюваних і обумовлених низкою обставин подій. Поняття природи вказує на однорідність речей і подій, зв'язаних єдиним родовим началом (законом існування, єством). В цьому сенсі й культурі властива своя природа. Проте, як не можна пояснити існування зірок вказівкою на розмноження метеликів, так не можна й феномен культури звести до хімічних чи фізіологічних процесів. Культура як створений людиною світ, перероблене довкілля, є передовсім специфічним засобом пристосування людини до умов і обставин свого існування, своєрідною видовою біологічною адаптивною стратегією. Звісно, культуру аж ніяк не можна звести до низки утилітарних функцій, але мірилом її життєдайності є саме відповідність закладених в ній різноманітних можливостей світовій дійсності. Відтак, два світи, первинний (довкілля і фізіологічні обмеження людського організму) та вторинний (культура і її специфічний прояв -- соціалізована людина) є лише двома сторонами однієї медалі -- людського існування.

В чому ж особливість культури саме як специфічно-людського феномену?

Культура не мислима поза людським типом суспільства (в цьому й полягає його специфіка порівняно із життям інших соціальних тварин -- мурах, термітів, бджіл тощо). У людському соціумі суспільні ролі та правила суспільної взаємодії не дані як генетична програма індивідуального розвитку. Ці ролі та правила пластичні, мінливі, варіюють від соціуму до соціуму і набуваються індивідом в процесі його соціалізації. Причому засвоєння цих ролей відбувається безпосередньо через включення індивіда в суспільне життя, в вимушене пристосування його до штучного світу, який підтримується активністю людей. Хоча на біологічному рівні це включення зумовлене інстинктивними програмами, одначе засвоєння конкретних навичок суспільних взаємодій, входження у суспільні ролі (зокрема, як виробника і як споживача) відбувається через проходження певних щаблів «розшифровки» культурного «коду». Таким чином, культура -- це свого роду позаіндивідуальний генетичний код, який детермінує розвиток людини як суспільної істоти.

В багатьох роботах справедливо підкреслюється символічний характер культури і пов'язаних з її існуванням процесів. Культура є сукупністю умовностей. Причому за одних і тих самих зовнішніх умов життя двох спільнот, внутрішній зміст їхньої культури може разюче відрізнятись (яскравий приклад болгар, у яких, на відміну від їхніх сусідів, кивок головою означає не згоду, а заперечення). Їжа, яка одним здається вершиною кулінарної майстерності іншим видається огидною (як-от свіжий мозок мавпи чи жаб'ячі стегенця), те, що у одних є взірцем жіночої краси, в інших викликає повне розчарування, те, що видається ясним і очевидним доказом для одних, в інших сприйматиметься як дурноверхе базікання тощо.

Одначе умовність коду зовсім не означає його безглуздя чи ефемерності. Культура є дієвою саме тому, що ці умовні сигнали є дійсними чинниками керування поведінкою людей. Умовність не означає й цілковитої довільності. В певному розумінні доречно говорити про культуру як свого роду мову, яка має свої принципи побудови, правила, за якими вона може бути реалізована.

Таким чином, культура -- це не просто рукотворна дійсність, а й дійсність, яка сама себе відтворює, використовуючи інстинктивну енергію індивідів, надбудова, яка керує інстинктами людей, направляючи їхню мотиваційну силу в русло консолідації, підтримання правил суспільної гри.

2.3 Генезис культури

Слово «генезис» буквально означає походження, виникнення, родовід. Кажучи про походження культури потрібно розмежувати два аспекти цього питання: виникнення власне культури як такої (генезис первісної культури) і походження тих чи тих культурних форм певної спільноти.

Стосовно останнього слід вказати на два важливих моменти. Перший, культура не тотожна спільноті. Виникнувши в рамках однієї суспільної групи вона може поширюватись і охоплювати інші групи (своєрідне її розмноження або дифузія). Другий, логічно пов'язаний із першим, -- одна спільнота в ряді поколінь може змінювати культурну основу. Культури взаємодіють одна з одною і у цій взаємодії можна спостерігати щось на кшталт конкурентної боротьби чи навпаки, свого роду кооперації або ж симбіозу (взаємовигідного співіснування) культур, їх взаємного доповнення, внаслідок якого утворюється інтегроване ціле вищого порядку, в якому кожна з культур зберігає свою відносну автономність. З іншого боку, культура не є застиглим монолітом. Це динамічне явище, процес, в ході якого відбувається постійне перетворення складників культури. (Детальніше цей аспект генезису культури буде розглянуто в лекції присвяченій культурній динаміці).

В першому ж розумінні питання про генезис культури ми стикаємося із однією із найбільш складних світоглядних проблем -- питання про походження людини. Вище зазначалося, що культура -- це специфічна риса людського роду. Отже, вказати, яким чином виникла культура -- це те саме, що дати відповідь на питання як виникла людина.

Варто відразу сказати, що це питання -- одне з тих, в кому найвиразніше з'ясовується обмеженість людського розуму. Тому не варто сподіватись тут на остаточний і вичерпний розв'язок проблеми.

Попри значний прогрес, що відбувся упродовж ХХ ст. в галузях біології та археології, справа не зводиться лише до збору, нагромадження й інтерпретації здобутих фактів. Питання походження людини є значною мірою умоглядним питанням, відповідь на яке лежить поза досвідом (оскільки факти не можуть вичерпати всіх умоглядних можливостей). Відтак, тлумачення генезису культури залишається плюралістичним з конфронтацією різноманітних гіпотез, світоглядні підвалини яких лежать більше в царині віри, аніж наукової логіки фактів.

Зазначимо, що питання антропосоціогенезу в сучасній науці є досить спеціальним питанням, яке виходить далеко за межі нашого курсу, позаяк розгляд його потребує принаймні базових знань в кількох суміжних галузях науки. Нижче ми представимо певну модель еволюційного процесу, яка гіпотетично відтворює генезис культури. Але передовсім торкнемося наявного розмаїття існуючих світоглядних позицій, зупинившись на найбільш принципових, ключових розбіжностях в тлумаченні походження людського роду.

В цілому, можна виокремити за змістом декілька основних «ключів» до тлумачення проблеми генезису культури.

Це передовсім найбільш проста і послідовна теїстична позиція, яка полягає в переконанні, що людина і її специфічний спосіб буття -- культура Ї суть божественного походження, тобто є втіленим замислом, волевиявом всемогутньої, всевідаючої і всеблагої істоти -- Бога. Незбагненність «механізму» творіння з настановою приймати створене як гідний захоплення факт тут декларується прямо і розв'язує проблему генезису просто виносячи її «за дужки».

Різновидом теїстичної позиції є позиція об'єктивного ідеалізму, в якій роль «творця» виконує деяка знеособлена «абсолютна ідея», своєрідна, не зумовлена нічим іншим, самодостатня програма світового розвитку. Культурогенез тут відбувається із логічною необхідністю переходу з одного стану в інший і може бути збагненний розумом як об'єктивний «смисл історії». (Яскравим прикладом такого підходу є вчення Г.В.Ф.Гегеля).

До найдавніших концепцій генезису людини належать анімістична та матеріалістична (назви умовні).

В першій із них світ тлумачиться як зосередження духів -- сил, здатних створювати видимості та впливати на інших духів (магія) та передбачувати (віщувати) воління вищих сил (мантика). Той світ, який ми бачимо -- лише плинна видимість, за якою приховується дійсна ієрархія духовних сил, гра яких визначає світове дійство (таке тлумачення називається містичним). Походження людини в різноманітних міфологічних описах витлумачується як певний епізод цієї гри з характерними для міфів вказівками на лінії спорідненості людини з іншими духами.