Культурологія

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1.Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер.

2.Предмет і завдання культурології

З.Категорії культурології.

4.Етимологія слова культура.

5.Історичний аспект розвитку поняття культура.

6.Поняття мови і класифікація мов культури.

7.Семіотика та герменевтика-науки що вивчають мови.

8.Основні функції культури.

9.Структурологічна модель культури.

10. Духовна культура.

11. Матеріальна культура.

12.Елітарна культура. Масова культура

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

14. Культура і цивілізація

15. Схід - Захід: протистояння чи діалог культур

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу..

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідношень.

17. Мораль і моральність.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми..

19.Добро і зло основні поняття моральних стосунків.

20.Моральні кодекси.

21.Право як система соціокультурних норм.

22. Політика і політична культура. .

23.Феномен віри, міфологія і магія.

24.Релігія як форма культури.

25.Основні теорії походження релігій.

26.Класифікація релігій: племінні, національні, світові.

27.Неорелігії.

28.Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво.

29.Економіка і економічна культура.

30.Техніка та поняття „техносфери".

31.Наука як поняття. Структура науки.

32.Функції науки.

33.Інституалізація науки.

34.Техніка - людина - оточуюче середовище.

35.Критерії науковості.

36. Художня культура як поняття.

37.Художня діяльність та її види.

38.Художній образ.

39.0сновні теорії походження мистецтв.

40.Тема, ідея та форма в мистецтві.

41.Художня картина світу.

42.Види мистецтва, жанри та історичні типи:

43.Призначення та функції політичної культури.

44. Типи політичної культури.

45.Особливості політичних культур західного і східного типів.

46.3міст правової культури: правосвідомість, правомірна поведінка, і правомірне мислення.

47.Основні проблеми екологічної культури.

48.І.В.Вернадський та його вчення про біосферу та ноосферу.

49.Естетична культура та основні її елементи: естетична свідомість, естетичне пізнання .естетична діяльність.

50.Пошуки істини за „законами краси"

51.Поняття систематизації та класифікації культур.

52.Теорія „ідеальних типів". М.Вебера.

53.Лінгвістична класифікація культур (МГ.Левін, Н.М.Чебоксаров.)

54."Матріархальний"та „патріархальний" типи (Й.Я.Бахофен, Л.Фробеніус).

55. Аполлонічні" та „діонісичні” типи культур (Ф.Ніцше).

55.Хвильова теорія руху суперсистем (П.Сорокін).

56.Концепція культурно-історичних типів (М.Данилевський , О.Шпенглер)

57. Захід - Схід провідна проблема культурології

58.Критерії визначення належності до західного та східного типу культур (за Шейнісом).

59.Концепції поняття цивілізації.

60.Техногенна цивілізація та її характерні риси.

61. Культурна динаміка.

62.Поняття часу в соціокультурній динаміці.

63.Історична зміна духовних фаз та етапів, пов'язаних зі зміною основних типів соціальності.

64. Культурний застій.

65. Занепад та деградація культури.

67.Основні фактори культурної динаміки: інновації, наслідування, дифузія.

68. Людина з позицій культурології.

69.Проблема сенсу людського життя!

70.Чому освіта розглядається як частина культури?

71. Типологія потреб людини: потреба у спілкуванні., потреба у творчості, потреба у відчутті глибоких коренів .прагнення пізнання у оволодінні світом, прагнення до уподібнення, пошук об'єкта вшанування.

72.Елітарне та масове мистецтво.

73.Семантика та семіотика мистецтв.

74.В чому заключається сенс професійної культури.

75.Основні теоретичні завдання культурології.

76. Традиція в культурі.

77. Етнічна ідентифікація та проблема міграції у сучасному світі.

78. Цивілізація і особистість..

79. Еволюційна модель соціокультурної динаміки.

79.Теорія культурних кругів (А.Тойбі).

80.Теорія культурних циклів (О.Шпенглер).

81.Теорія хвильових моделей.(М.Д.Кондратьев, П.Сорокін)

82. Роль часу в культурі.

83.Динамічні характеристики мистецтва.

84. Стиль як лексема.

85. Що означають поняття „архетип", „менталітет" та „національний характер".

86. Поняття національної культури та її структура (національний характер, національний менталітет, національна свідомість, мистецтво - показник досягнень нації).

87. Як мораль впливає на культуру спілкування?

88. Ідеї О.Шпенглера та їх вплив на розвиток культурології.

89. Культурні регіони за класифікацією ЮНЕСКО. Загальна їх характеристика.

90.Типи взаємодії культур в процесі їх спілкування.

1. Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер

Культурологія як інтегративна соціогуманітарна наукова дисципліна є необхідною складовою професійної підготовки фахівців, оскільки пошук і прийняття адекватних рішень і їхня реалізація вимагають сьогодні урахування й аналізу всього комплексу соціо-культурних факторів.

Стратегія будь-якої діяльності завжди базується на інтегративному гуманітарно орієнтованому знанні. А культурологія як наукова дисципліна, позбавлена ідеологічного аспекту, дає цілісне і принципово нове бачення проблеми взаємодії людини зі світом, будучи при цьому методологічною основою такого знання.

Культурологічна теорія розкриває широкі можливості і для прогностичного моделювання соціокультурних процесів як глобального, так і регіонального рівня, керування багатьма сферами соціокультурної практики, діяльності груп, колективів, організацій і т.д. Оволодіти вмінням оптимального керування соціокультурним розвитком можна лише ґрунтуючись на знанні про системні, структурні, функціонуючі і динамічні властивості культури.

Науково-технічні революції роблять суспільства надзвичайне динамічними системами, стимулюючи радикальні зміни соціокультурних зв'язків і форм людського гуртожитку. У сучасній культурі присутній яскраво виражений пласт інновацій і норм, що постійно трансформують культурну традицію. Ускладнення соціокультурного життя, що супроводжувалося ламанням традицій, стрімке, всеохоплююче поширення масової культури обумовлюють значні масштаби сучасної кризи особистості.

Комплекс перерахованих вище причин стимулював до розуміння культурологічного знання як загальної формі існування культури, породженої на стику культурфілософії, культурпсихології, соціології культури, культурної і соціальної антропології, етнології, історії культури і т.д., що відбиває загальні основи різноманітних факторів культури, визначає порядок їхнього системоутворення і взаємодії як форми існування, складає зміст орієнтовної основи рішення життєвих задач, визначає способи поведінки у різних ситуаціях соціокультурної практики. Унаслідок цього культурологія здобуває справді світоглядний і виховний характер.

Формування культурологічних знань

Знання, будучи компонентами будь-якої діяльності, зокрема навчальної, не є відокремленим елементом цілеутворення. У їх основі лежать конкретні вміння, які відбивають як професійні, так і життєві завдання. Спеціаліста необхідно навчити користуватися знаннями у складі вмінь, адекватних завданням, з якими він матиме справу у своїй професійній діяльності.

Зупинимося на проблемі формування культурологічних знань та вмінь.

Суттєвою властивістю будь-яких умінь є узагальненість. У дослідженнях поняття “узагальнені вміння” трактується як інтелектуальні вміння. “... категорію вмінь, гнучких за своїми властивостями і таких, які легко переносяться у нові обставини, націлених на розвиток інтелектуальних здібностей ... , можна назвати узагальненими вміннями” [ 3, с. 5] . Г.Щукіна вказує, що інтелектуальні вміння “мобільні, рухливі, варіативні, безвідмовно діють у будь-яких ситуаціях і на будь-якому предметному матеріалі” [ 4] .

Відсутність у сучасній науковій практиці загальновизнаних критеріїв і засад для диференціації культурологічних умінь, невизначеність їх належності до якоїсь певної групи суттєво утруднює їх педагогічне використання. До культурологічних умінь зараховують ті, які певною мірою забезпечують виокремлення й аналіз культурологічних фактів, можливість орієнтації у проблемах і явищах освітньо-культурної сфери. Зокрема, це уміння концептуально моделювати соціокультурні події, явища, об'єкти; будувати судження про життя суспільства і використовувати їх для прийняття рішень; систематизувати факти культури; пояснювати культурні феномени та їх роль у людській життєдіяльності; оцінювати досягнення культури; визначати духовні детермінанти культурних прагнень тієї чи тієї історичної епохи; виокремлювати духовне ядро формування художньої, релігійної, наукової картини світу; аналізувати тенденції й особливості культурних феноменів; систематизувати символічні позначення, які використовуються для інформаційного обміну між суб'єктами; аналізувати культурні феномени як засоби комунікації.

Основні властивості культурологічних умінь

Здійснений аналіз вихідних положень щодо сутності поняття ”вміння” дозволяє визначити основні властивості культурологічних умінь: а) це складні інтелектуальні вміння, яким притаманна широка варіативність; б) полем їх застосування є соціокультурна та освітня сфери; в) це узагальнюючі способи оперування соціогуманітарними знаннями, поняттями, уявленнями в різноманітних умовах пізнавальної і практичної діяльності, пов'язаної з осмисленням культурно-освітніх явищ і вирішенням професійно-педагогічних проблем; г) вони інтегруються в різноманітні види діяльності (культурно-освітню, соціальну, екологічну, організаційно-управлінську, економічну, техніко-технологічну тощо); ґ) вони активно впливають на духовний та інтелектуальний потенціал особистості.

Необхідність формування спеціаліста, що володіє саме такими вміннями, підтверджує думка засновника і лідера гуманістичної психології Абрахама Маслоу, який у своїй останній новаторській праці “Новые рубежи человеческой природы” зазначив, що сьогодні набагато сучаснішим є погляд Геракліта на світ не як на статичний стан, а як на потік, рух. Отже, сьогодні потрібен новий тип людини, влучно названий А. Маслоу Гераклітовим. Така людина здатна жити і діяти у невпинно змінюваному світі, впевнено і сміливо зустрічати будь-яку непередбачувану ситуацію [5].

Бурхливе накопичення фактів, знань, методик, винаходів, досягнень, яке нині зростає у геометричній прогресії, з такою ж швидкістю стає неактуальним. Це означає, що проста трансляція знань, використання перевірених, традиційних, але застарілих методів навчання і виховання є неефективним навіть попри думку, що нове є добре забуте старе. Виникає нагальна потреба у підготовці спеціаліста, який не відчуває дискомфорту у швидко змінюваних умовах, упевнено дивиться у завтрашній день, здатного на імпровізацію, сміливі і виважені дії у непередбачуваній ситуації при глибокому усвідомленні своєї відповідальності й обов'язку. А відтак потрібні конструктивні перетворення змісту, форм і методів професійної підготовки у вищій школі, переорієнтацієя на продуктивність: уміння вести проектну, дослідницьку діяльність; здійснювати культурологічний аналіз явищ оточуючої дійсності на основі системи культурологічних знань та вмінь, детермінованих гуманістичними культурно-освітніми орієнтаціями. Вирішення означених завдань забезпечується наданням культуровідповідності змісту освіти, тобто:

- витіснення культуромісткими наукомістких освітніх технологій, які не виправдали себе як основа методології освіти;

- створення, культивування нових творчих культуровідповідних компонентів освіти через такі форми як різноманітні творчі майстерні, наукові товариства, ділові ігри, вільні дискусії тощо замість передачі готових зразків;

- перенесення акценту з пояснення і передачі готових знань на виявлення і розширення пізнавальних інтересів студентів, систематизацію індивідуально значущих знань у процесі продуктивної діяльності, тобто практичне застосування знань;

- подолання “знаннєвої” домінанти у навчальному процесі, переведення знань у ранг вторинного продукту як засобу саморозвитку особистості, виведення на перший план творчих способів, схем, моделей професійної діяльності;

- запровадження відповідної системи управління, здатної за допомогою демократичних способів створити умови для забезпечення культуровідповідності освіти.

Вирішенню таких найбільш актуальних завдань професійної підготовки значною мірою сприяє формування культурологічних умінь майбутнього спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами освоєння, присвоєння, збереження і передачі соціально-культурного досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку, здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів, набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків.

Реалізуючи важливі аналітичні функції, культурологічні вміння можуть мати розпізнавальний, оцінний, перетворювальний, контрольно-коректуючий характер, забезпечуючи у своїй сукупності можливість культурологічного аналізу об'єктів оточуючої дійсності.

Розпізнавальні вміння спрямовані на виділення, відтворення і осмислення фактів і явищ у контексті культури; визначення морфологічних, структурних і функціональних властивостей і ознак соціокультурних об'єктів і процесів.

Оцінні вміння відбивають характер вимог до об'єктів і процесів культури з позицій їх відповідності визначеній меті і заданим нормативам, а також інтересам, потребам, намірам особистості. Вони пов'язані з визначенням нормативних шкал, вибором культуровідповідних критеріїв і показників, за допомогою яких оцінюються різноманітні аспекти культурних об'єктів і явищ, їх ціннісна значущість.

Перетворювальні вміння забезпечують пошук і реконструкцію різнопредметної інформації для вирішення завдань і проблем культуротворчого характеру, передбачають за допомогою мисленнєвої діяльності зміну змісту або параметрів об'єктів і явищ з метою прогнозування культуротворчих процесів, вибір і побудову алгоритмів і способів культурологічного аналізу.

Контрольно-коректуючі вміння застосовуються в аналізі культуровідповідної діяльності з метою отримання інформації, необхідної для коректування даної діяльності, для визначення оперативної чи перспективної програми дій. Ці вміння пов'язані з використанням культуровідповідних критеріїв і показників, з оцінкою продуктивності культуротворчої діяльності.

Виокремлена класифікація культурологічних умінь свідчить про те, що вони астрополюються у будь-які спеціальності, мають широке поле застосування. Їх головною особливістю є “міжпредметність, можливість використання практично без змін у різноманітних галузях знань”

2. Предмет культурології

Інтерес до культури супроводжує всю історію людства. Але ніколи ще вона не викликала такої пильної уваги, як в наші дні. Тому не випадково і поява особливої галузі людського знання, що вивчає культуру, і культурології, відповідної учбової дисципліни.

Культурологія - вивчає суспільство і людину, але узятих в їх "культурному" бутті, їх відносинах з приводу культури, її виникнення, розвитку і зміни в майбутньому.

Культурологія - це перш за все наука про культуру. Частина слова "-логия" застосовується для характеристики наукового знання, науки, такого типу знання, яке дозволяє на підставі вже наявних даних і логічної структури даного знання робити дедуктивні висновки. Культурологія - це наука, що вивчає культуру. Це її специфічний предмет, що відрізняє її від інших соціальних, гуманітарних дисциплін, робить необхідним її існування як особливій галузі знання.

Оскільки у соціальних і гуманітарних наук є один, єдиний, об'єкт дослідження, вивчення, то всі ці науки тісно взаємодіють один з одним у вивченні цього об'єкту. Це зумовлює ту обставину, що культурологія має тісні зв'язки з іншими науками: філософією, історією, літературознавством, мистецтвознавством і т.д. Всі ці науки обмінюються один з одним знанням, методиками, взаємно збагачуючи, доповнюючи один одного, затверджуючи в пізнанні людини картину миру і суспільства, найбільш відповідну реальним процесам, що характеризують людські співтовариства в їх функціонуванні і розвитку.

Факт єдності, взаємодії різноманітних наук про суспільство і людину в нім не повинен закривати від нас і відмінності, що зберігаються, в предметах цих наук, а значить, і специфіку тих рекомендацій, які вони виробляють для практики, плотської діяльності людини. Всі yoe науки мають свій єдиний об'єкт, але розглядають його під своєю точкою зору, або виділяють в нім відносно області людського суспільного буття або свідомості, що відокремилися. У цьому плані вони розглядають суспільство як така освіта, яка протистоїть природі, відрізняється від природи; вивчають суспільство як особливу, соціальну форму матерії і свідомості. Відповідно, і людину вони вивчають в його соціальній якості, відносно незалежній від його природних, фізичних, хімічних, біологічних характеристик.

Культурологія вивчає культуру суспільства, людину. Історично культура і суспільство предстають як відособлені щодо один одного утворення. У культурології суспільство предстає як діалектична єдність культурних і некультурних форм, утворень, явищ. Це відмінність культури і "не культури" суспільства і людини історично рухомо, мінливо, суперечливо, відносно. Те, що в одному суспільстві, народі, нації, за певних умов, на певному етапі може виступати як культура, для іншого суспільства, народу і т.д. може визначати себе як найяскравіший прояв "не культури".

Пригадаємо, як довго європейці сперечалися про "культурні" і "некультурні" народи. Свого часу, зіткнувшись з своєрідністю культури так званих "диких" народів, європейці, через певні політичні, економічні, ідеологічні інтереси стали відмовляти їм в праві на володіння своїй, хай і своєрідною культурою. Публікація роботи Тейлора "Первісна культура", крім усього іншого, самим своєю назвою пробила пролом в поглядах европоцентризма на культуру примітивних народів.

Але культура - не є щось тільки відносне, релятивне, скороминуще. Сама ця відносність культури - відносна, скороминуща, тимчасова, а значить - абсолютна. Культура носить абсолютний характер, забезпечуючи суспільству і людині переваги в їх існуванні, комунікаціях, контактах один з одним, у взаєминах з природою, що оточує людину.

Ні література, ні мистецтво, ні історія, ні інші науки не вирішують питання про приналежність тих або інших суспільних явищ, подій, вчинків, персонажів до світу культури. Але ніхто не сумнівається, що вони - продукт суспільства, людину. Які спори виникають з приводу тієї або іншої знахідки археологів - до якого типу культури чи належать ті або інші артефакти, яке їх призначення, цінність для суспільства, які функції вони виконували в своєму часі і т.д. Але і сучасна література повна такого ж роду суперечок, з приводу інтерпретацій сенсу, значення вчинків, дій тих або інших персонажів, їх "типовості" для сучасності, їх здатності виступати як "герой" нашого часу і т.д. Таким чином, виникає необхідність їх співвідношення з культурою суспільства, а не з самим суспільством, неминучість їх "культурного" прочитання, осмислення.

Історична "нарізність" суспільства і його культури викликає необхідність конструювання і особливої галузі знання, науки, яка вивчала б суспільство, людину як культурні (або некультурні) утворення. І цю задачу вирішує культурологія.

3. Категорії культурології

Категорії культурології (К.к) - найбільш фундаментальні, субстанціальні і субстрактні поняття про культурні закономірності, явища, процеси і зв'язки, сутнісні властивості культури, що виділяються дослідниками, на підставі яких здійснюється систематизація культурних феноменів, що вивчаються, і розробляються методології і методи їх пізнання. У культурологія, науках до цих пір не розроблений і не систематизований який-небудь цілісний категоріальний апарат, тому формування корпусу К.к. відбувається в основному стихійно, шляхом запозичень з філософії, соціології, психології, лінгвістики і ін. областей пізнання, що по міру необхідності модернізуються відповідно до аналітичних потреб культурології. Разом з тим чимала частина базових К.к. не має прямих аналогів в інших науках (або такого роду аналоги не релевантні цілям культурологічного пізнання; наприклад: категорії художньої форми і культурної форми відзначають набори ознак, що вельми різняться) і потребує самостійної розробки і обгрунтування.

Представники різних напрямів і шкіл пізнання культури використовували і розробляли свої спеціалізовані комплекси К.к., що найбільш відповідають орієнтованості дослідницьких інтересів відповідних шкіл.

Корифеї філософської, суспільної та художньої думки в своїх роздумах про культуру, як правило, використовували загальнофілософські і загальногуманітарні категорії, що акцентують, головним чином, «позитивні» і якісні сторони цього явища (духовність, гуманізм, обізнаність, прогресивність, цивілізованість, високу моральність, креативність, творчість, творчу орієнтованість і т.п.), що протиставляються дикості, варварству, аморалізму і ін.

Антропологи-еволюціоністи оперували в основному категоріями, що відносяться до історичної макродинаміці культури (прогрес, еволюція, адаптація, ускладнення, універсалії, соціальний організм, розподіл праці, спеціалізація функцій, соціальний контроль і ін.).

Представники циклічних (цивілізаційних) напрямів активно формували К.к., аспекти локальності і самодостатності культурних явищ і процесів, що відображають культурно-історичний тип (цивілізація, етнічність, «культурна монада», самобутність, самоцінність, пасіонарність, циклічність, ритм, фази існування, «розквіт», «надлом» і «захід» цивілізацій, культурний релятивізм і ін.).

Структурні функціоналісти використовували категоріальний апарат, що характеризує переважно соціально-мікродинамічні і організаційно-регулятивний аспекти культури (інтереси і потреби, соціальні дії, інститути і системи, ієрархія, функції, управління, взаємодія, диференціація, функціональна взаємозалежність, норми, цілі і цінності, відтворення структури, зняття напруги і т.п.).

Структуралісти виділяли К.к., у найбільшій мірі що тяжіли до семантико-семіотичного аналізу культури і аналогіям із структурною лінгвістикою (знаки, символи, символічні системи, структури свідомості і віддзеркалення, комунікації, текстуальність і кодифікованість культури, символічний обмін, структурне моделювання культури як мови, впорядкованість, бінарні смислові опозиції, ментальності, соціальні стереотипи і ін.).

Представники різних психологічних шкіл вивчення культури користувалися К.к., що відносяться до сфери мотивації культурно обумовленої поведінки (мораль, заборони, санкції, заохочення, конфлікт, агресія, страх, ваблення, інстинкти, свідоме і несвідоме, архетипи свідомості, структура особи, лідерство, влада, референтні групи, нарцисізм і т.п.). Існує і безліч інших культурологічних шкіл і підходів з своїми специфічними К.к. Зрозуміло, приведене розділення К.к. за окремими напрямами і школами є порівняно умовним. На практиці відбувається постійний обмін окремими К.к. між різними методологічними напрямами вивчення культури, що веде до поступового формування більш менш стійкого ядра категоріального апарату, використовуваного культурологічними науками в цілому.

У числі найбільш поширених К.к, що вживаються. можуть бути названі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, форми в їх речовому і символічному виразі, культурні композиції, конфігурації і системи і, нарешті, панкультура в цілому);

культурні процеси (генезис, формування, функціонування, розповсюдження, мінливість, відтворення культури і т.п.);

культурні властивості (функціональність, семантичніть, утилітарність, комунікативність, цінність, технологічність, універсальність, локальність, унікальність, типовість і ін.);

культурні функції (соціокультурна організація і регуляція, пізнання навколишнього світу, акумуляція, селекція і трансляція соціального досвіду, обмін інформацією і т.п.);

культурні модальності (еволюція, модернізація, прогрес, деградація, деструкція, циклізм та ін.);

культурні значення (культурні сенси явищ, оцінки і оцінні критерії, герменевтика культури);

культурні позначення (знаки, символи, образи, маркери, атрибути, імідж, семантичні конструкти, культурні тексти і коди, культурна семантика в цілому);

культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, ідеологічні, моральні, релігійні, соціальні блага, екзистенціальні орієнтації і ін.);

культурні норми (зразки, правила, стандарти, канони, традиції, мораль, етика, естетика, стиль, мода, нормативність функціональних проявів: культура праці і споживання, побуту і дозвілля, спілкування і взаємодії і т.п.);

культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності -- окультурені території, населені пункти, споруди, споруди, приміщення, речі і інші матеріальні продукти діяльності, а також соціально-інформаційне середовище взаємодії в буденному житті і спеціалізованих областях діяльності людей);

суб'єкти культури і їх стійкі колективи (особи, сім'ї, родові клани, соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми, суспільства, соціальні організми, етноси, нації, людство);

процеси і результати засвоєння культури індивідами (соціалізація і інкультурація, культурна асиміляція і аккультурація, виховання і навчання, соціокультурна адекватність і девіантність та ін.);

культурна мотивація (індивідуальні і групові інтереси, потребі і необхідності, адаптація, цілепокладання, самоорганізація і саморегуляція, самоідентифікація і самомаркіровка, соціальні ролі і функції особи, статус, престижність, «колективне несвідоме» і т.п.); культурообумовлені поведінка і свідомість людей (технології цілепокладаючої діяльності і взаємодії, церемоніальна поведінка, обряди і ритуали, вербальна і невербальна коммунікація, творчість і інноватика, спосіб життя і дозвілля, світогляд, міфологія і вірування, ментальне, архетии свідомості і ін.);

культурні аспекти спеціалізованих областей діяльності (культури: господарча, правова, политий., військова, філософська, релігійна, художня, наукова, освітня, інформаційна, природокористування, охорона здоров'я, фізичне відтворення, розвитку і реабілітації людей і т.п., а також їх еквіваленти в неспеціалізованій сфері буденного життя);

культурні інститути (культурна політика, установи культури і дозвілля, освіти і соціального патронажу, творчі організації, установи охорони спадщини і накопичення інформації, засоби масової інформації і т.п.);

культурно-інтеграційні і диференціальні процеси і явища (кооперація, консолідація, солідарність, соціальність, етнічність, взаємодопомога, самобутність, локальність, розділення функцій, підвищення і пониження напруженості і ін.);

соціальна типологія культури (культури: спеціалізовані і буденна, елітарна і народна, популярна і масова, соціально стратифіковані субкультури, способи життя і т.п.);

культурно-історична типологія (культурна самобутність етнічних і соціальних суспільств, конфесій і країн, регіональних культурних суспільств, цивілізацій, історико-стадіальних типів соціокультурної організації -- первісного, архаїчного, доіндустріального, індустріального, постіндустріального);

міжкультурні взаємодії (культурна дифузія, запозичення, толерантність, компліментарність, відторгнення, конфлікт цінностей, культурний синтез і ін.), а також ряд інших К.к. більш приватного порядку.

4. Етимологія слова «культура»

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін "культура" (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під культурою на противагу "натурі" (природі, природному) розуміють те, що створено людиною, штучно.

Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово "культура" забов`язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.

Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Ціцерона "Тускуланські бесіди" він пише "cultura animi philosophi" (культура духу є філософія). Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово "культура" набуває самостійного наукового значення.

Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім, початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва).

Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а "культура" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. І в цей час постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий "неприродний" стан суспільства і людини.

5. Історичний аспект розвитку поняття «культура»

Численні концепції культури, що виникали на грунті європейської філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в гадузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Матеріальне виробництво у цей період мало примусовий характер. Тобто не створювало належного простору для творчої активності людини.

Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної свободи людського розуму.

Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759--1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, -- писав він, -- повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж -- розвитком розуму".

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772--1829) і Август Вільгельм (1767--1845)), Новаліс (1772--1801), Людвіг Тік (1773--1853) та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

проба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г. Гегелем (1770--1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, -- писав він, -- полягає абсолютна цінність культури".

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності, її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (Історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утворює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов І певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура -- це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза HeroJB культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші -- матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури -- доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури -- це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність -- практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного - культура є явищем складним і багатогранним, звідси - багатоманітність її визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

6.Поняття мови і класифікація мов культури

Мовою культури в широкому змісті цього поняття ми називаємо ті засоби, знаки, форми, символи, тексти, що дозволяють людям вступати в комунікативні зв'язки один з одним, орієнтуватися в просторі культури. Мова культури - це універсальна форма осмислення реальності, у яку «організуються всі знову виникаючі чи вже існуючі представлення, поняття, образи й інші подібного роду значеннєві конструкції (носії змісту)».

Глибинні зміни, що відбуваються в суспільстві, загострення геополітичної і суспільно-політичної ситуації, протиріччя, що пронизують нашу епоху, ведуть, по суті, до зміни типу культури. У періоди, коли «розпадається зв'язок часів», завжди актуалізується проблема розуміння. Як відзначав Г.-Г. Гадамер, «вона устає всякий раз, коли терплять крах спроби установити взаєморозуміння між регіонами, націями, блоками і поколіннями, коли виявляється відсутність загальної мови і ключові поняття, що ввійшли в звичку, починають діяти як подразники, що лише зміцнюють і підсилюють протилежності і напруги».

Прискорення історії до кінця XX століття, а отже, і більш швидке відновлення мови також вносять перешкоди у взаєморозуміння поколінь.

Термін «розуміння» використовується в двох змістах: як фактор інтелектуальний, пізнавальний, але і як співпереживання, вчувствование. Складність розуміння обумовлена тим, що сприйняття і поводження детерминированы стереотипами - ідеологічними, національними, становими, половими, сформованими в людини з дитинства. Розуміння апперцептивно, тобто нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що уже відомо, нове знання і новий досвід включаються в систему знання, уже наявного, на цій основі відбувається добір, збагачення і класифікація матеріалу.

Отже, проблема мови культури - це проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як «по вертикалі», тобто діалогу між культурами різних епох, так і «по горизонталі», тобто діалогу різних культур, що існують одночасно, між собою.

Самі серйозні труднощі укладені в перекладі змістів з однієї мови на інший, кожен з який має безліч семантичних і граматичних особливостей. Не випадково в науці сформувалася крайня точка зору, відповідно до якої змісти настільки специфічні для кожної культури, що взагалі не можуть бути адекватно переведені з мови на мову. Погоджуючись з тим, що іноді дійсно важко передати зміст, особливо якщо мова йде про унікальні добутки культури (багато хто з нас зіштовхувалися з подивом із приводу, наприклад, геніальності А.С.Пушкіна, висловлюваними іноземцями, що читали його тільки в перекладах), помітимо, що не настільки вуж безрезультатні спроби виявити універсальні людські концепти, що представляють собою психічні феномени внутрішнього світу людської думки. Ці спроби починалися ще великими філософами-раціоналістами XIX століття - Р.Декартом, Б.Паскалем, Г.Лейбницем, що называли елементарні змісти, що генетично передаються від покоління до покоління, «алфавітом людських думок». Опис значень, закодованих у мові, систематизація, аналіз цього «алфавіту» - одна з головних задач культурологии.

Ми думаємо, що проблему мови культури можна віднести до фундаментальних, принаймні, по трьох підставах.

По-перше, проблема мови культури - це проблема її змісту. У XVII - XVIII століттях відбулося разбожествление культури і крапкою відліку для осмислення буття став розум. Але розум і раціональний початок, організувати і структурируя життя людини і людства, не дають розуміння її змісту. Криза просвещенческой ідеї прогресу змусив шукати нові змісти. Ці пошуки привели до культури, її цінностям, освоїти які неможливо, не володіючи системою її мов.

В- других, мова культури синтезує різні аспекти життя людини - соціальні, культурно-історичні, психологічні, эстетические й ін. Але щоб подія життя сталася явищем культури, вона повинно бути переведене в текст. Отже, мова - це ядро системи культури. Саме через мову людин засвоює представлення, оцінки, цінності - усі те, що визначає його картину світу. Таким чином, мова культури - це спосіб її збереження і передачі від покоління до покоління.

По-третє, розуміння мови культури й оволодіння їм дає людині волю, додає здатність до оцінки і самооцінки, до вибору, відкриває шляхи включення людини в культурний контекст, допомагає усвідомити своє місце в культурі, орієнтуватися в складній і динамічній соціальній структурах. Фундаментальний зміст мови культури в тім, що розуміння світу, що ми можемо досягти, залежить від діапазону чи знань мов, що дозволяють нам цей світ сприймати. Тому проблема мови культури - це фундаментальна проблема не тільки науки, але і людського буття. Тому що «мови - це ієрогліфи, у які людина укладає світ і своя уява, - затверджував великий філософ В. фон Гумбольдт. - ...Через різноманіття мов для нас відкривається багатство світу і різноманіття того, що ми пізнаємо в ньому, і людське буття стає для нас ширше, оскільки мови у виразних і діючих рисах дають нам різні способи мислення і сприйняття».

Таким чином, мова - це продукт культури, мова - це структурний елемент культури, мова - це умова культури. Фундаментальний зміст його в тім. Що мова концентрує і втілює в єдності всі підстави людського життя.

К.Леви-Строс вважав, що тотемізм з'явився одним з перших видів символічної класифікації, коли зображення тварин, рослин і т.п. використовувалися як священні знаки племені. Розходження між тваринами в рамках тотемізму складали природну модель для диференціацій і класифікацій різноманітних явищ як природного, так і соціального світу.

До дійсного часу склалася наступна загальноприйнята класифікація мов:

- природні мови, як основне й історично первинний засіб пізнання і комунікації (російський, французький, естонський, чеський і т.п.). Природні мови не мають автора, вони, як помітив В.Я.Пропп, «виникають і змінюються зовсім закономірно і незалежно від волі людей, скрізь там, де для цього в історичному розвитку народів створилися відповідні умови».

Для них характерний безупинний процес зміни, асиміляції і відмирання. Зміна змісту слів і понять може бути зв'язане з різноманітними факторами, у тому числі і соціально-політичними. Франко-швейцарський лінгвіст і культуролог Патрик Серио в роботі «Аналіз радянський політичний диск4урса» переконливо показав, яке вплив зробив на російську мову «радянський спосіб» оперирования з ним протягом десятиліть. Особливе використання мови волоче активізацію деяких його рис, створюючи особливий «ментальний світ»; наприклад, мова ідеології хрущовської і брежнєвської пори одержав найменування дерев'яної мови».