Культурологія

Именно поэтому философские вопросы сегодня затрагивают самый широкий спектр бытия техники и концентрируются в основном на двух направлениях: техника и практическая деятельность человека и социальные проблемы техники и научно-технического прогресса. В этот круг проблем включаются, в частности, исследование взаимозависимости инженерного и социального аспектов современной техники, показе всеобъемлющего характера, эвристической и прикладной функций.

Современное производство превращает природу в рабочее место человека, природные процессы становятся управляемыми, им заранее могут быть заданы определенные свойства, и они, таким образом, превращаются в технологические. Здесь таится огромная опасность для человечества: создавая новую систему «человек-техника-окружающая природа», оно скорее руководствовалось волей, чем разумом. И как следствие: корни экологических катастроф лежат в игнорировании или непонимании целостного характера биологических систем. Редукционистская методология, где эффективность сложных систем исследуется на основании анализа их отдельных частей, не срабатывает.

Не только природа должна быть представлена как динамичная система, но и человек, взаимодействующий с ней через технику, должен быть включен в целостность более высокого порядка.

Существование человека в органическом единстве с окружающей средой можно описать как саморазвитие. Человек приспосабливается к окружающей среде, но она изменяется в результате его деятельности, и особенно быстро в наше время. Таким образом, настоящее бытие человека заключается в том, что он должен приспособиться к плодам своей деятельности, т. е. реализовать процесс самоадаптации, который приобретает сегодня доминирующий характер. Развиваются техника и технологии воздействия на окружающую среду, а также технологии самоадаптации, т. е. формируется культура жизни в созданной человеком среде. Природа не рассматривается как единственный источник развития. Таким источником для человека становится еще и его саморазвивающаяся культура.

В современной цивилизации социальные институты, культура (в ее институционном выражении), техника и социальные технологии представляют собой элементы единого развивающегося формообразования, которое через человека приобретает характер целостности. Поэтому осмысливать проблемы техники и научно-технического прогресса можно лишь с позиций методологии историзма и целостности.

18. Культурні регулятиви: звичаї, стандарти, стереотипи, норми

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури - це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Обряд - це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільна основа - освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя - у всіх народів незмінна. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.), коржик прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету - це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень: 1) біблійний канон - сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон - правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий стиль.

Таким чином, культурні регулятиви - це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.

18. Мораль и моральность

Этимологически термин "мораль" восходит к латинскому слову "mos" (множественное число "mores"), обозначающему "нрав". Другое значение этого слова - закон, правило, предписание. В современной философской литературе под моралью понимается нравственность, особая форма общественного сознания и вид общественных отношений; один из основных способов регуляции действий человека в обществе с помощью норм.

Мораль возникает и развивается на основе потребности общества регулировать поведение людей в различных сферах их жизни. Мораль считается одним из самых доступных способов осмысления людьми сложных процессов социального бытия. Коренной проблемой морали является регулирование взаимоотношений и интересов личности и общества.

Моральные идеалы, принципы и нормы возникли из представлений людей о справедливости, гуманности, добре, общественном благе и т.п. Поведение людей, которое соответствовало этим представлениям объявлялось моральным, противоположное - аморальным. Иными словами, морально то, что, по мнению людей, отвечает интересам общества и индивидов. То, что приносит наибольшую пользу. Естественно, что эти представления менялись от века к веку, и, кроме того, они были различны у представителей различных слоев и групп. Отсюда же проистекает специфичность морали у представителей различных профессий. Все сказанное дает основание говорить, что мораль имеет исторический, социально-классовый и профессиональный характер.

Сфера деятельности морали широка, но тем не менее богатство человеческих отношений можно свести к отношениям:

индивида и общества; индивида и коллектива; коллектива и общества; коллектива и коллектива; человека и человека; человека к самому себе.

Таким образом, в решении вопросов морали правомочно не только, коллективное, но и индивидуальное сознание: нравственный авторитет кого-либо зависит от того, насколько правильно он осознает общие моральные принципы и идеалы общества и отраженную в них историческую необходимость. Объективность основания как раз и позволяет личности самостоятельно, в меру собственной сознательности, воспринимать и реализовывать общественные требования, принимать решения, вырабатывать для себя правила жизни и оценивать происходящее. Здесь встает проблема соотношения свободы и необходимости. Правильное определение общего основания морали еще не означает однозначного выведения из него конкретных нравственных норм и принципов или непосредственного следования индивида "исторической тенденции". нравственная деятельность включает не только исполнение, но и творчество новых норм и принципов, нахождение наиболее отвечающих современности идеалов и путей их осуществления.

Человеческая мораль как особая форма человеческих отношений складывалась издавна. Это прекрасно характеризует заинтересованность общества к ней и то значение придаваемое морали как форме общественного сознания. Естественно нормы морали разнились от эпохи к эпохе, и отношение к ним всегда было неоднозначно.

В древности "этика" ("учение о нравственности") означала жизненную мудрость, "практические" знания относительно того, что такое счастье и каковы средства для его достижения. Этика - это учение о нравственности, о привитии человеку деятельно--волевых, душевных качеств, необходимых ему в первую очередь в общественной жизни, а затем и личной. Она учит практическим правилам поведения и образу жизни отдельного человека. Нравственная деятельность направлена на самого человека, на развитие заложенных в нем способностей, особенно его духовно-нравственных сил, на совершенствование его жизни, на реализацию смысла своей жизни и назначения. В сфере "деятельности", связанной со свободой воли, человек "выбирает" личности, сообразующей свое поведение и образ жизни с нравственным идеалом, с представлениями и понятиями о добре и зле, должном и сущем.

Отож, розглянемо релігійне трактування проблеми походження моралі.

Канту належить слідуючий вислів - “моральний закон відкриває мені життя, незалежне від живої природи і навіть від усього світу, що сприймається чуттєво”. Подібні уявлення були властиві людям із найдавніших часів, коли правила та норми спілкування між людьми розглядались у якості установлення вищих істот (духів, пізніше - богів). Останні до того ж заохочували чесноти та карали пороки. Про те, наскільки широко розповсюдженим було таке уявлення, говорить те, що його притримувались навіть ті, релігійність яких ставилась іноді під сумнів.

Християнські богослови традиційно говорять про божественну природу моралі. Індивід отримує її як у вигляді “природного морального закону” (внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону. Будь-яка релігія зводиться до усвідомлення “космічного, надприродного значення вищих цінностей” (С.Л. Франк), до прагнення “зблизити людське життя з надприродним та абсолютним початком”.

Зрозуміло, що в основі подібних суджень лежить віра в Бога, в моральний світоустрій, ним установлений. Проте богослови намагаються й аргументувати свою точку зору. Високі моральні принципи, заявляють релігійні ідеологи, які говорять не про те, що є, а про те, що має бути, не можуть бути створені грішною за своєю природою людиною. Моральний закон не можна вважати і наслідком досвіду, звички, виховання, бо він не зважає на те, що відбувається в земному житті, а вказує лише те, що має відбуватись. Також і природа людини не є джерелом моралі, тому що людські природні потяги нерідко суперечать велінням моралі. Тому, говорять богослови, якби людина була творцем своєї моралі, то вона (людина) установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як насправді доброчесна поведінка потребує значних зусиль, а іноді й самопожертви. Звідси нібито-то сам собою випливає висновок: “Моральний закон за природою своєю є закон Божий, а не людський”.

Релігійне трактування моралі має цілий ряд переваг. Преш за все, вона підкреслює універсальний, загальнолюдський характер моралі. Божественні приписання розповсюджуються на всіх людей без винятку. Перед мораллю, як перед Богом, всі рівні. У відомих межах релігія здатна обмежувати сферу дії суб'єктивізму, сваволі у моральних оцінках та судженнях: сам Бог приписав поважати старших, не красти, не вбивати і т.д. Нарешті, потрібно відмітити, що релігійне трактування виникнення моралі вільне від сухого раціоналізму, насичене емоціонально-почуттєвими компонентами. Навіть більше того, акцент робиться нерідко на почутті совісті, почутті добра тощо. Іншими словами, моральне почуття підкріплюється релігійними переживаннями.

Однак не можна не визнати, що подібне розуміння виникнення моралі прийнятне, головним чином, для віруючих і може викликати сумнів в атеїстів, скептиків, тих, хто вагається. Варто звернути увагу також на те, що явно занижено роль людини у процесі становлення моралі. Власне, воно подається як щось готове, щось, що людина зобов'язана прийняти без усяких сумнівів.

Важким для релігійної свідомості залишається й наступне питання. Уже мислителі античності розмірковували над таким: “Чи творить Бог за законами Добра, а чи ж Добро встановлює сам Бог?”. Якщо Бог керується моральними принципами, то, значить, ці принципи нібито підносяться над Богом. Якщо ж Бог довільно визначає ті чи інші принципи, заповіді, то вони є результатом сваволі, хоч би й Божественної. Таким чином, лишається відкритим поставлене ще Сократом питання “Чи буде святим те, що люб'язно богам, чи, навпаки, богам люб'язно те, що є святим?”

Нарешті, відмітимо ще один момент. Подібне тісне пов'язування релігії та моралі може мати і негативні наслідки в наш час, коли релігійні переконання у значної частини населення якщо не відсутні взагалі, то помітно ослаблені. Чи ж необхідно вважати усіх таких людей аморальними?

З релігійними поглядами на природу, виникнення моралі багато в чому пересікаються погляди представників об'єктивного ідеалізму (Платона, Гегеля). Гегель, приміром, розглядав мораль поруч із правом , релігією, філософією в якості одного з етапів розвитку об'єктивного духа. Таким чином, представники цієї філософської течії, як і богослови, витоки моралі виносять за межі суспільства і явно недооцінюють роль окремої людської особистості у становленні моральної свідомості.

Наступним направленням пошуку витоків моралі умовно можна назвати натуралістичним, тому що воно так або інакше виводить мораль із природи людини і з попередньої еволюції тваринного світу. Це направлення може протистояти релігії, якщо природа береться в якості самостійної субстанції, яка сама розвивається, або ж, якщо природа розглядається в якості Божого творіння, бути по суті такою, що узгоджується по суті (але не в деталях) із релігійним світоглядом.

Попередню історію натуралістичного підходу можна знайти ще в первісному суспільстві, коли люди тваринам, вважали, що у якоїсь тварини (тотема) і даного племені є спільний предок.

Своє достатньо чітке оформлення натуралістична теорія отримала у працях Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, інших. Зокрема, Ч. Дарвін зауважував, що цілий ряд почуттів та властивостей, якими так гордиться людина (пам'ять, увага, кохання тощо), неважко знайти у тварин не тільки у початковому стані, а й навіть у достатньо розвиненому стані. Прихильники цього направлення приводять численні факти взаємодопомоги у тварин, говорять про сильно розвинений батьківський інстинкт, навіть про прояви самопожертви. П. Кропоткін дійшов висновку, що “моральний початок у людні є ніщо інше, як розвиток інстинкту товариськості, властивого майже всім живим істотам”. За його думкою, моральний процес, що “почався вже у тваринному світі, перейшов до людини, і тут завдяки… мистецтву він усе більше й більше розвивався й досягав найвищих ступенів окремих “героях” людства й у деяких його вчителів”. В. Соловйов, лишаючись релігійним філософом, все ж визнавав наявність почуття жалю, співчуття, зрозуміло, в початковому стані, у багатьох тварин.

Подібна точка зору знаходить свій розвиток у працях сучасних біологів, які говорять про те, що в житті тварин у процесі їхньої еволюції все більшу роль грає альтруїзм, який сприяє збереженню та розвитку виду в цілому.

Особливо активно у вітчизняній науці ідею про спадкову природу альтруїзму, доброти, скромності та інших моральних якостей донедавна відстоював генетик В. Ефроїмсон. У ряді публікацій він писав про те, що вже в генотипі людини закладена властивість розрізняти добро та зло. “В природі людини закладено багато “звіриного”, але й в звірях закладено багато “людського”, - писав В. Ефроїмсон.

Таким чином, натуралістичні підходи до моралі мали цілий ряд аргументів. Проте необхідно все ж визнати, що у даному випадку ми маємо справу з явним проявом редукціонізму (лат. reductio - повернення), з опусканням вищого до нижчого. Але В. Ефроїмсон стверджує, що поведінка тварин не зводиться до одного лише корисного, а включає в себе й потяг до піднесеного. Проте подібні заяви швидше за все лише видають бажане за дійсне. Мораль є не лише набором найпростіших форм поведінки, а включає в себе потяг до найвищих цінностей, свободи, творчості. Дуже важко знайти все це в повному обсязі у тварин. Окрім того, є тваринному світі й багато чого такого, що змушує обурюватись моральну свідомість людини. Звичайно, смішно, наприклад, звинувачувати яструба у жорстокості. Просто сам тваринний світ сам по собі є жорстоким, інстинкт діє сліпо.

Все ж, вказуючи на слабкі сторони натуралістичного підходу до моралі, ми, тим не менш, не можемо не помітити, що це направлення цілком логічно відзначає біологічні передумови моралі. Очевидно, що процес еволюції людини не розпочався, якби його безпосередні предки не мали б складної, розвиненої поведінки, розвинених дослідницьких, стадних, батьківських рефлексів, якби у них не було здатності до навчання. На перших фазах свого розвитку людина багато чого успадкувала від свого тваринного предка.

Крім того, дане направлення підкреслює роль біологічного фактора у повсякденній поведінці людини. Практично у кожного нормального індивіда “прокидаються “ глибинні біологічні інстинкти, коли він чує зойки людей, що потрапили в біду, плач дитини тощо.

Хоча й дещо своєрідно, але підкреслили роль біологічних факторів у розвитку людської культури З. Фройд та його послідовники. Наприклад, К. Юнг зауважував, що в природі людини є найрізноманітніші інстинкти, в тому числі, виявляється, й моральний інстинкт. Мораль є “інстинктивне урегулювання початку дії, початок, котрий регулює також спільне життя тваринного стада”.

Широке розповсюдження отримали й різні направлення, котрі так або інакше підкреслювали соціальну природу моралі. Соціологічний підхід до моралі вже був відомий мислителям античності. Особливо активно його відстоювали марксисти. Група мислителів, що підтримує такий підхід, є досить неоднорідною. Серед них неважко знайти і матеріалістів, і ідеалістів, і тих, хто виводить її з економічних взаємовідносин; тих, хто оголошує мораль результатом погоджування; тих, хто говорив про пріоритет релігійних та моральних цінностей; тих, хто підкорював мораль економіці, т.зв. “політичній доцільності”. Ми не будемо зупинятись на характеристиці етичних вчень окремих представників цього направлення, проте відмітимо головне - вони зазначали соціальну природу моралі.

Такий підхід має свої переваги. Перш за все вказані мислителі намагались опиратись на конкретні історичні дані - конкретні історичні події, факти, звичаї, традиції тощо. Вони ж намагались виявити суспільні інтереси, осмислити суспільство як ціле та підкреслювали тісний взаємозв'язок особистості й суспільства при пріоритеті, зазвичай, останнього. Врешті решт, вони підкреслювали людський характер моральних цінностей.

Проте, підкреслюючи роль суспільних відносин у духовному житті суспільства, соціологи в тій чи іншій мірі применшували досвід моральних пошуків окремої людської особистості, її намагання співвіднести себе із суспільством, із Вічністю. В результаті подібних досліджень нерідко відбувається нівелювання окремої людської особистості. Це явно не сприяє розумінню складної структури, сутності моралі, яка в ряді випадків підміняється або політикою, або соціологією.

В соціологічних теоріях моралі моральні цінності підмінялись інтересами суспільства в цілому, а часто й інтересами різних суспільних груп, котрі, звичайно ж, мінються від століття до століття, від народу на народу. Тоталітарні режими ХХ ст. добре продемонстрували зневагу до моральних цінностей, оперуючи при тому інтересами нації, класу тощо, створюючи при цьому своїх штатних моралістів.

В соціологічних теоріях моралі моральні цінності чи не прямо пов'язувались із поточними інтересами людей та соціальних груп. Соціолог Е. Дюркгейм неодноразово зауважував, що моральні правила можуть відставати від соціальних умов, що змінились, і перетворюватись на пережиток. І нині представники ряду течій в культурі заявляють, ніби мораль визначається культурними традиціями того чи іншого народу і не може мати універсального, загальнолюдського характеру. Більш того, сама ідея існування універсальної моралі ніби-то підриває самобутність, неповторність культури того чи іншого народу. (Зауважимо - чи могли б в такому разі існувати - і бути світовим лідером - США, які утворено з представників найрізноманітніших народів та рас?).

Але теорії подібного роду спрощують структуру самої моралі. Так, від століття до століття, від народу до народу міняються звичаї, стереотипи поведінки. Ми зустрічаємось з явними порушеннями моральних принципів (вогнища інквізиції, хрестові походи). Але дуже важливо бачити, що в основі найрізноманітніших проявів моральної поведінки лежать досить стійкі принципи, аксіоми моральної свідомості.

Моральні принципи своїми коренями йдуть в найглибшу давнину, в самі основи людського буття. Початковими серед них можна вважати визнання людського життя найвищою цінністю, основа чого лежить ще в тваринному світі, де представники одного й того ж виду, як правило, не знищують один одного. І якщо цінність життя є найвищим принципом, то логічною є поява норм-принципів - “не убий”; поважай батьків, котрі дали тобі життя; ”не кради”, бо це прирікає людину на голодну смерть; поважай працю як необхідну умову життя.

Нрави ж являють собою конкретизацію постулатів моралі стосовно умов даної історичної епохи, даного народу, держави. Так, практично всім народам властиво шанобливо відноситись до старших; втім, цей принцип має надзвичайно неоднакові трактування у різних народів.

Світ нравів досить різноманітний. Одні з них досить мобільні, особливо ті, що врегульовують повсякденне спілкування. Інші, звичайно ж, змінюються, але так швидко. Зараз ми, здається, знаходимось у періоді, коли нрави піддаються найбільш помітним змінам. Втім, в основі нравів лежить принцип шанобливого ставлення до іншого. Нові нрави свідчать не про докорінну зміну моралі, а, швидше, про те, що вихідні принципи реалізуються сьогодні дещо інакше.

Соціологічний підхід до моралі не враховує в повній мірі глибинні витоки моралі, найтісніший зв'язок суспільного життя з природою, Космосом. Стосунки між людьми, живими істотами взагалі в певному смислі виводяться з особливостей нашого Всесвіту. Якщо врахувати, що мораль являє собою принципи, які впорядковують поведінку, духовні пошуки людини, то є сенс припустити, спираючись на теорію самоорганізації (виникнення Порядку з Хаосу), що в самій природі відбуваються процеси, образно кажучи, “наведення порядку”. Але потрібно мати на увазі, що ні фізика, ні біологія не розкривають сутності моралі. Втім, не потрібно заперечувати, що людське суспільство, окрема людська особистість включені в фантастичний по масштабам космічний процес, є частинками Всесвіту, який не може не здійснювати вплив на їхнє буття.

Таким чином, існують декілька концепцій, що пояснюють походження моралі. В певній мірі вони доповнюють одна одну, створюють в культурі об'ємне, багатогранне бачення моралі. Так, релігійні та біологічні трактування фактично підкреслюють обмеженості чисто соціологічного аналізу різноманітних явищ моралі. В той же час соціологічні вчення підкреслюють, що здійснення ідей добра, “…розвиток людської моралі можливий для особи тільки в суспільному середовищі через взаємодію з ним” (В. Соловйов).

Не можна не зауважити, що філософські системи суб'єктивно ідеалістського направлення практично відмовляються від вирішення проблеми виникнення моралі. Так, Ж.-П. Сартр пише, що “немає ніякої всезагальної моралі, котра показала б нам, що потрібно робити”. За його думкою, індивід кожен раз сам вибирає свої моральні цінності, є єдиним законодавцем своїх вчинків.

Отож, з'ясуємо, наскільки важливим є дослідження процесу походження і розвитку моралі.

Розглянуті в даній роботі концепції, трактування та теорії виникнення моралі є обґрунтованим доведенням необхідності дотримання моральних норм та принципів. Мораль не вимагає спеціальних соціальних інститутів (держави з її органами примусу), моральне регулювання виступає як саморегулювання поведінки людей. Контроль за дотриманням моральних норм можуть здійснювати всі члени суспільства.

Особливу роль у моральному регулюванні відіграє свідомість. У моральній сфері пріоритетною є оцінка - самооцінка людиною своєї поведінки (таким внутрішнім суддею є совість); оцінка іншими представниками соціального середовища, яка виражається в громадській думці, ставленні.

Історія розвитку моралі показує залежність моральної свідомості від економічного, політичного ладу. Але й сама мораль має значний вплив на інші сфери суспільного життя - економіку, політику, право.

Моральне життя немислиме без самооцінки людиною, тобто без відповідальності перед самим собою та іншими людьми. Рівновага міри свободи та відповідальності в моральному житті вимагає визнання рівності суб'єктів моральних відносин, тобто всіх людей, а також самооцінки кожної людини для того, щоб відносини були моральними.

Мораль має велике значення для матеріального та духовного життя людини й суспільства. Їх складові ідеї орієнтують на визнання вищими цінностями свободу, рівність, самоцінність людини. Мораль є обмежувачем, стримуючим фактором руйнівної діяльності людини щодо природного та соціального середовища (життя й духу людини).

Виходячи з цього, на наш погляд результатом вивчення процесу походження та етапів розвитку моралі, самих принципів моралі для людини стає усвідомлення своєї унікальності та, водночас, розуміння того, що людина є суспільною істотою; звідси ж впливає, що людина мусить дотримуватись моральних норм та принципів, що встановились як у певному - умовно назвемо його “замкнутим” - суспільстві (регіоні, країні тощо), так і таких норм та принципів, що є загальними для всього людства.

Окрім того, людина усвідомлює також і те, що вона є частиною Всесвіту, безпосереднім учасником всього, що відбувається у Всесвіті.

Звичайно, результатом дослідження є також і застереження - застереження про те, що, напевно, в усі часи будуть існувати “моралісти”, які намагатимуться поставити перекручені моральні норми та принципи на службу певному колу людей (класу, національності, расі).

Також людина в результаті такого дослідження має усвідомити і те, що мораль є однаковою для всіх, і тут не може бути абсолютно ніяких винятків.

Таким чином, досліджуючи теорії походження моралі та її розвиток, людина може краще усвідомити своє місце у суспільстві, Всесвіті; зрозуміти важливість дотримання моральних норм та принципів як для кожної окремої людини, так і для всього людства в цілому; зрозуміти необхідність вірної самооцінки своїх власних вчинків та вчинків інших членів суспільства для дотримання у суспільстві гармонії й передумов для подальшого розвитку і всього суспільства, і кожного його члена зокрема.

19. Добро и зло

Ключовими категоріями моральної свідомості, полюсами морального життя є поняття “добро” і “зло”. За своїм змістом добро і зло ніби являють собою дві сторони однією медалі. Вони взаємовизначені в цьому нібито рівні. Людина взнає зло, оскільки має певну уяву про добро; він цінує добро, дізнавшись на власному досвіді що таке зло. Існування зла іноді уявляється певною умовою або обов'язковою супутньою обставиною існування добра.

Таким чином, видно, що ми не можемо розглядати поняття “моральне зло” окремо від поняття “добро”.

Уявлення про добро та зло історично змінювались, що пояснюється різним характером взаємин між людьми упродовж розвитку людського суспільства та культури. Незважаючи на багатоманіття конкретно-історичних інтерпретацій добра та зла, добро можна в цілому визначити як нормативно-оціночне поняття моральної свідомості, що у максимально узагальненій формі фіксує уявлення про морально-позитивне, благо і необхідне для людського існування.

Зло тлумачиться як протилежне за своїм змістом добру, тобто як варте осуду, морально негативне у мотивах, цілях і вчинках, в житті суспільства.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення та розвитку самої моралі. По-перше, добро та зло усвідомлюються як особливого роду цінності, котрі не торкаються природних або стихійних подій та явищ. Те, що здійснюється сам собою, тобто стихійно, може мати добрі або злі наслідки для людини. Але такі події та явища, що відбуваються стихійно, самі по собі не мають відношення до того, про що мислять в категоріях добра та зла, вони лежать по ту сторону добра та зла. Добро та зло характеризують навмисні дії, зроблені вільно, тобто вчинки. По-друге, добро та зло не просто вільні вчинки, а дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом - у кінцевому результаті з ідеалом.

В стихії проривається початковий хаос. Природа сліпа у своїх стихійних проявах. Людина ж має силу в певній мірі приборкати стихію; принаймні, стихію свого характеру - не піддаватись гніву, спокусам тощо.

Отож, зміст добра та зла обумовлено ідеалом моральної досконалості: добро - це те, що наближає до ідеалу, зло - те, що віддаляє від нього. З урахуванням того, що в історії існували різні переконання стосовно того, до чого має прагнути людина, щоб досягти досконалості, легко уявити концептуальне різноманіття у трактуваннях добра та зла. В залежності від нормативного змісту, що вкладається в уявлення про ідеал, добро та зло трактувались як щастя та нещастя, насолода та страждання, користь та шкода, те, що відповідає обставинам і те, що їм суперечить тощо.

Спостереження і поверхове осмислення різноманіття в тлумаченні добра та зла може привести до висновку про відносність розумінь про добро та зло, тобто до релятивізму в моральних судженнях та рішеннях: однім подобається задоволення, іншим - благочестя. Релятивізм фактично означає осмислення себе поза мораллю, потусторонність індивіда добру та злу, а в кінцевому результаті - аморальність, оскільки всяка байдужість стосовно добра чи зла знаменує, щонайменше, потенціальну відкритість злу.

По-третє, добро та зло як моральні поняття пов'язані з духовним та душевним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Як би не визначались філософами джерела добра і зла - творяться вони людиною за міркою його внутрішнього світу. Відповідно, утвердження добра і боротьба зі злом досягаються головним чином у духовних зусиллях людини. Зовнішні діяння, хоч би й корисні для оточуючих, але не сповнені високих прагнень, лишаються лише формальним обрядом.

Отож, добро і зло пов'язані тим, що вони взаємозаперечують одне одного. Вони змістовно взаємозалежні.

Проте, відповідно до однієї точки зору, добро та зло є однопорядковим началами світу, що знаходяться у постійному та непереборному двобої. Така точка зору, що визнає рівновеликість протилежних начал світу, називається дуалізмом. Представником релігійно-етичного дуалізму стало у першій половині ІІІ ст. маніхейство, засноване персом Мані на базі різних релігійних традицій. Відповідно до маніхейства, у світі борються два незалежних і самостійних начала добра та зла, або світла та темряви. Посланці Бога повинні були назавжди провести чіткі межі між двома началами.

Задумаємось ось про що: чи можна сказати, що добро та зло співіснують так само, як і у Всесвіті співіснують світло й темрява? А чи ж їх відносини інші - подібні до світла й тіні, якими вони уявляються на Землі? Оскільки поняття добра та зла торкаються саме людей у їх земних вчинках, ми повинні, швидше за все, прийняти друге порівняння.

До цього нас підштовхує й інша точка зору стосовно природи добра та зла. Як на Землі сонячні промені є джерелом і світла, і тіні, так і добро зі злом визначені стосовно третього. Більшість релігійних вчень кажуть, що добро являє собою шлях до абсолютного добра - до Божества, зло ж є відпадання від Божества. Абсолютним світовим початком є божественне добро, або абсолютно добрий Бог. Зло ж - результат помилкових або порочних дій людини, нехай навіть провокованих Дияволом, однак вільного у своєму виборі. Але ж і Диявол, або Сатана, як носій зла зовсім не є абсолютним: згідно іудейсько-християнським поглядам, Диявол - заблудлий син Божий. Так що і перед людиною стоїть задача кінцевого вибору не між абсолютами добра та зла, але між добром, котре потенційно абсолютне, тяжіє до абсолюту, і злом, котре завжди відносне.

Іноді можна почути про абсолютне зло. Цей вираз може здатись досить переконливим: якщо є абсолютне добро, то має бути й абсолютне зло. Якщо виходити з можливих міфологічних і релігійних значень, то можливі два тлумачення абсолютного зла. Відповідно до першого, абсолютне зло уособлює Сатана. Але вище ми сказали, що це може бути дуалістична точка зору, на зразок маніхейської, котра припускає існування Бога, що стоїть над Сатаною. Це може бути також вчення в дусі світових релігій, де Сатана - заблудлий син Бога; він зумовлений Богом і в цьому смислі не безумовний.

Відповідно до іншого тлумачення, відомому завжди, але у вигляді деякого культового повір'я, початок світу заключено в Сатані; він-то й уособлює абсолютне зло. Відповідний культ називається сатанізмом, але люди, які йому поклоняються, вважають, що в цьому заключається благо. Так само і садист, що вчиняє криваву оргію, патологічним чином вбачає в ній благо для себе. Зі сторони в цьому вбачається “абсолютне зло”, тим більше, якщо таким діям нічого не вдається протиставити, принаймні вчасно.

За розмовами про “абсолютне зло” нерідко стоїть розгубленість перед дійсною множиною того, що здатне принести людині шкоду, знищити її. За такими розмовами може стояти й небажання або нездатність зрозуміти, що дійсне джерело зла знаходиться в самій людині, так само, втім, як і дійсне джерело добра.

У з'ясуванні природи добра та зла марно було б шукати саме їхню основу. Поясненням походження добра та зла не може слугувати їх обґрунтуванням. Тому логіка власне вартісного розмірковування виявляється однаковою як у того, хто переконаний, що базові цінності даються людині в одкровенні, так і в того, хто вважає, що цінності мають “земне” походження.

Нормативно-ціннісний зміст добра та зла визначається не тим, в чому вбачається джерело ідеалу, або вищого блага, а тим, який його зміст. Якщо моральний ідеал міститься у всезагальному духовному єднанні людей і у цьому є абсолютне добро, то злом буде все, що стоїть на перепоні цьому, що заважає людині творити добро, протистояти спокусам і прагнути до досконалості. Конкретизуючи поняття добра та зла, потрібно сказати наступне: добро стверджується у переборюванні відособленості, роз'єднаності, відчуження між людьми і встановленні взаєморозуміння, згоди, людяності; як людські якості добро, тобто доброта, виявляються у милосерді, любові, а зло, тобто злостивість, - у ворожості, насиллі.

Ще в найдавніші часи була глибоко осмислена ідея непереборного зв'язку добра та зла. Добро та зло змістовно діалектично взаємовизначені і пізнаються у єдності, одне через інше. Але формальне перенесення діалектики добра і зла на індивідуальну моральну практику загрожує спокушенням індивіда. Досвід зла може бути конструктивним тільки як умова пробудження духовної сили опору злу. Без готовності опиратися злу недостатньо розуміння зла і протистояння злу; само по собі це не приводить до добра.

Зло часто постає не тільки як вбивство, брехня, глибокий егоцентризм, виживання за рахунок усіх інших. Із злом пов'язується і нонконформізм, який не дає закостеніти порядку; а разом із тим і нетривіальність, творчість, нехай навіть як пошук нового, нестандартного. Для Ф.Ніцше, наприклад, добро лише добропорядне через життєву слабкість його носіїв, тоді як зло - енергійне, цілеспрямоване, аристократичне. У неглибокій проповіді добра дійсно може бути лише поверхова добропорядність; така проповідь приховує в собі можливість як моралізаторства, так і апології здорового глузду, міщанства; але це вже не питання про добро та зло, а про глибину розуму, силу волі, цілеспрямованість, талант, високоосвіченість тощо. Кожна з цих властивостей може слугувати як добру, так і злу - в залежності від характеру індивіда.

Дія, що здійснюється, і тим більше, вже здійснена дія відривається від волі і намірів того, хто її здійснює, і, переплітаючись із множиною дій інших людей, включається в ту реальність, яка існує об'єктивно і незалежно від свідомості людей, що її породили, як самостійна сила. Як така ця реальність чужа окремій людині, вона зневажає його. Для цієї безликої соціальної реальності людина виступає лише як матеріал. Таким чином, добро здійснюється лише через зло, і зло постає як конструктивний початок історії. Однак логіка моралі не завжди співпадає з логікою історії. Від того, що соціальний та технічний прогрес всього людства купляється великою кількістю індивідуальних та колективних жертв, зло не набирає в ціні. Воно не перестає бути злом. І з цього аж ніяк не випливає, нібито саме тому, що здійснюється зло, відбувається історичний процес. Невірно думати, що зло, яке відбувається в історії, цілеспрямовано здійснюється безсердечними людьми, які намагаються таким чином сприяти прогресу і не беруть до уваги вимушені негативні наслідки для людей того, що твориться ними.

Між тим етичний смисл того, що може сприйматись як конструктивність зла, складається не в тому, що завдяки злу, його боротьбі з добром у світі відбувається щось значне, а в тому, що сама наявність добра і зла як альтернатив людського вибору свідчить про можливість людини вибирати, і щось значне в цьому світі відбувається завдяки свободі людини, котра, зокрема, проявляє себе і в свободі творити зло.

Отож, раніше зло трактувалось феноменом відносним, позаяк з точки зору універсального зв'язку речей і подій асоціювало добро, виявлялося здатним мотивувати його, а інколи виступати ілюзорною маскою добра (виправдання тоталітаризму тощо). Сучасність похитнула уяву про відносність зла.

Окрім того, ми з'ясували, що джерелом як зла, так і добра є виключно сама людина та переконались у помилковості тверджень про абсолютну конструктивність зла, розглянули, чому саме є нерозривними поняття добра та зла.

Добро і зло - нормативно-оціночні категорії моральної свідомості, які в гранично узагальненій формі фіксують, з одного боку, те, що має бути і є морально позитивним, а з іншого - морально-негативним у вчинках людей, явищах соціальної дійсності.

20. Моральні кодекси

В моральных кодексах различных культур проблема этики трактовалась по-разному. Например, одни общества подчеркивают ценность человеческого тела и даже считают его священным, тогда как другие убеждены, что все связанное с телом и его физиологическими функциями априорно порочно и несет в себе зло. Одни культуры не придают значения наготе и полагают ее естественной, другие же требуют, чтобы женщины полностью закрывали свое тело и частично лицо. У одних народов прелюбодеяние каралось смертью, а вот по древнему эскимосскому обычаю хозяин дома по долгу гостеприимства предлагал свою жену всякому гостю-мужчине. И полигамия, и полиандрия практиковались в истории различных культур как социально приемлемые альтернативы. В одном из племен Новой Каледонии убивали близнецов, если один был мужского пола, а другой женского, ибо считалось, что они совершили кровосмешение уже в чреве. В противоположность этому в Древнем Египте и в Перу закон требовал, чтобы в семьях правителей братья женились на сестрах.

В Японии самоубийство часто не только рекомендовалось, но в определенных ситуациях, дабы избежать позора, практически требовалось. В Китае и в других местах, когда умирал правитель, его жен и слуг убивали и хоронили вместе с ним. Согласно индийскому обычаю сати, вдова следовала за покойным мужем на погребальный костер. Обычай сати, а также умерщвление младенцев женского пола практиковались в Индии еще долгое время после того, как англичане в XVIII веке наложили на это запрет. Ритуальные человеческие жертвы имели место у многих народов, и каннибализм был принят в таких развитых культурах, как ацтеки и маори.

Мораль, как уже не раз повторялось, делает человека человеком. Потому-то нравственное воспитание всегда считалось основой всякого другого. Нравственность не столько приучает к соблюдению свода правил, сколько воспитывает саму способность руководствоваться идеальными нормами и "высшими" соображениями. При наличии такой способности к самоопределению человек может не только выбирать соответствующую линию поведения, но и постоянно развивать ее, т.е. самосовершенствоваться. Все конкретные достоинства, которые мы находим у нравственно воспитанной личности, вытекают из фундаментальной ее способности поступать как должно, исходить из ценностных представлений, сохраняя при этом свою автономию.

Следует отметить, что выделение определенных функций морали (как и отдельный анализ каждой из них) является достаточно условным, поскольку в реальности они всегда тесно слиты друг с другом. Именно в целостности функционирования проявляется своеобразие ее воздействия на бытие человека. А также для успешного функционирования и развития морали важно свободное, не ущемленное проявление всех ее функций, их гармоническая целостность, единство.

То, что сегодня обычно называется "моралью", охватывает лишь один из этих наборов моральных кодексов, социально-биологический кодекс. В субъектно-объектной метафизике этот единственный социально-биологический кодекс считается незначительной, "субъективной", физически не существующей частью вселенной. По мере углубления в эти вопросы понятно, что разделение статичных моральных кодексов весьма важно. По существу они представляют собой небольшие самодостаточные моральные империи, так же изолированные друг от друга, как и статические уровни, чьи конфликты они разрешали:

1. Есть моральные кодексы, устанавливающие превосходство биологической жизни над неживой природой.

2. Есть также моральные кодексы, провозглашающие превосходство социального порядка над биологической жизнью: обычные нормы морали, запрещение наркотиков, убийства, прелюбодеяния, воровства и тому подобное.

3. Есть моральные кодексы, устанавливающие превосходство интеллектуального порядка над социальным: демократия, суд присяжных, свобода слова, свобода печати.

4. Есть динамическая мораль, которая не является кодексом. Её можно было бы назвать "кодексом Искусства" или чем-нибудь в этом роде, но искусство обычно считается настолько побочным явлением, что такое название просто подрывает всю его важность.

21.Право як система соціокультурних норм

Право вырастает из социальных норм догосударственной организации. Оно формируется из обычаев, табу, которые преобразуются, отбираются, приспосабливаются к новым социальным отношениям, основанным на частной собственности, социальном и классовом расслоении общества.

Очень часто в нашей жизни мы встречаемся со словом «право», прекрасно представляя себе, когда речь идет о моральном или юридическом праве.

Однако эти представления совершенно не исчерпывают всей многозначностиэтого юридического феномена. «Юристы всё ещё ищут определение права,» - писал Кант около 200 лет тому назад, обобщая более чем двухтысячелетнюю историю постижения природы этого явления. Его слова справедливы и сегодня, так как до сих пор по-прежнему не существует общепризнаного определения права. Более того, по мнению российского учёного Спиридонова Л. И., вряд ли эта задача вообще может быть разрешима при помощи формально-логических средств, которые только могут быть использованы для разработки традиционных определений.

Есть множество определений права. В работе “Сумма теологии”, которую можно назвать величайшим синтезом средневековой католической теологии и философии. Аквинат рассматривает:

Вечное право - это мудрость Бога как правителя всех действий и движений вселенной, оно направляет все действия мироздания. От него происходят все другие, более ограниченные формы права.

Божественное право, такое как заповеди, служит как бы дополнительным руководством для тех предписаний естественного права, которые известны всем разумным людям.

Естественное право присуще людям как сознательным, моральным и социальным созданиям. Существует один стандарт истины и справедливости для всех людей, он естественен, и все одинаково знают его.

Позитивное право необходимо, чтобы помешать людям делать зло и беспечить мир. Если позитивное право, введенное сувереном, противоречит стественному праву и разуму, оно не законно и является искажением права. Только в данном случае Аквинат признавал правомерным выступление народа против монарха.

Идеальной формой правления Аквинат, вслед за Аристотелем и Цицероном, считал смешанную из “чистых форм”, при которой монарх олицетворяет единство, аристократия - преобладание надлежащих заслуг, народ служит гарантий мира и согласия. Право государства должно быть санкционировано знатью и народом.

Термин (слово) «право» многозначен. С его помощью обозначаются разные явления:

1. Система норм, издаваемых государством (позитивное право)

2. Определённая система идей, представлений о том, каким должно быть позитивное право (естественное право);

3. Определённая правовая возможность конкретного субъекта (субъективное право)

4. Явления нравственного, морального характера.[6]

Сущность права заключается в регулировании общественных отношений в условии цивилизации, в достижении на нормативной основе такой стабильной организации, организованности общества, при которой регулируется демократия, экономическая свобода, свобода личности. Высшее общественное предназначение права - гарантировать в нормативном порядке свободу в обществе, утверждать справедливость, создавать оптимальные условия для развития в обществе экономических и духовных факторов, исключая произвол и своеволие в общественной жизни. «Науки о праве в своих обширных разветвлениях везде говорят о началах справедливости и уважения к достоинству человека»[7]. По своим исходным началам право призвано быть стабилизирующим и умиротворяющим фактором. Именно в этом заключена важнейшая сторона правового регулирования.

С точки зрения чисто юридической характеристики, способов воздействия на общественные отношения выделяются регулятивная (статическая и динамическая) и охранительная функции права.

Регулятивная статическая функция права сводится к закреплению, фиксации существующих общественных отношений в их статике: закрепляются формы собственности, круг субъектов права, их правоспособность, структура государственных органов, круг прав и обязанностей граждан.

Регулятивная динамическая функция направлена на оформление движения общественных отношений в форме правоотношений. При этом определяется порядок возникновения, изменения и прекращения правоотношений. Эта функция проявляется в системе норм обязательного права (отношения купли-продажи, подряда, перевозки, финансовые), трудового, процессуального.

Охранительная функция права направлена на охрану регулируемых правом отношений, на охрану основополагающих ценностей, признанных в обществе (жизнь, честь, свобода личности, собственность, институты демократии и т.д.). В рамках этой функции устанавливаются различные виды юридической ответственности за действия, посягающие на указанные ценности, и предупредительно-охранительные меры иного характера.

Таким образом, право призвано служить людям, обществу, обеспечивать его нормальную жизнь.

Из всего вышеперечисленного можно сделать вывод, что Право - это система общеобязательных норм, выраженных в законах, иных признаваемых государством источниках и являющихся общеобязательным критерием правомерно- дозволенного (а также запрещенного и предписанного) поведения.

22. Політика і політична культура

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов'язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.