Культурологія

На завершення розглянемо психологічну теорію, яка пояснює появу релігії особливостями психологічної природи людини. Цю теорію започаткував автор теорії психоаналізу З.ФрейД (1856 -- 1939). Релігія, за Фрейдом, є наслідком психічних переживань людини, яка перебувала в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини схожий з світорозумінням душевнохворого, релігія і нервова хвороба мають спільне, бо психічно хвора людина так само вірить у силу своїх ідей, як це робила первісна людина. У Фрейда психічне передує соціальному і цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною і викликає релігійне світо-розуміння. Але це далеко не так, бо не психологічні особливості цілком визначають ідеологічні процеси, а, перш за все, соціальні. Релігію Фрейд оцінює лише як явище індивідуального життя людини, а останнє розглядає лише з біологічної точки зору. Насправді релігія є значно більшим ніж те, чим її розуміє Фрейд, а людина є не тільки явище природи, але і суспільства.

Окремо слід сказати про концепцію промонотеїзму, яка більше б могла відноситись до теїстичних концепцій, але оскільки вона вякикла в наукових колах і детально трактує саме про початок релігії, згадаємо її саме тут. Католицький монах і етнограф Е.Ленг (1841 -- 1912) висунув версію, що люди спокон віку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини над своєю творчою діяльністю і з спостережень над батьківською владою в людській родині. Отже, Ленг пов'язує виникнення релігії з періодом розвиненого патріархату, але історія свідчить, що було раніш, за часів матріархату.

Однобічність і помилки розглянутих нами концепцій зовсім не дають нам підстав для їх цілковитого засудження. Вони розкрили нам грані складного процесу духовного розвитку людства. Пророблена ними робота не була марною, вона звергає нашу увагу на хибність ігнорування матеріального життя суспільства, і, мабуть це головне, ці дослідники зібрали ціле море конкретних фактів, спостережень тих обставин життя народів, яких колись було прийнято принизливо називати «відсталими». Ці обставини вже вкрилися міцним шаром напластувань впливу європейської цивілізації, тому здобуті раніш факти і спостереження тепер допомагають нам уявити дитинство людства у його першовигляді. Саме на цих матеріалах розбудоване сучасне релігієзнавство. Разом з найновішими історичними дослідженнями в галузі археології, етнографії, мовознавства та інших наук вони склали базу для дальшого обмірковування процесу виникнення релігії.

Історичний характер релігії

Припущення багатьох дослідників 19 -- пер. пол. 20 ст. про історичний характер релігії досягненнями сучасної науки перетворено в незаперечний факт. Доведено, що релігія має свій початок, вона виникла на певному етапі історії суспільства, її виникнення тісно пов'язане з розвитком людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості тривав від появи мавполюдей до неандертальської людини (тобто до формування родової общини). Це був ступінь стадної свідомості, яка була свідомістю чуттєво-конкретною, безпосередньо включеною до трудового процесу. Вона не виходила за межі матеріальної практики. Окремої духовної сфери у діяльності людей ще не було.

Суспільство ще не мало світогляду. Говорити про релігію на цьому етапі розвитку суспільства, яке ледве-ледве вийшло з тваринного стану, нема ніяких підстав, ніякого сенсу.

У родовій общині людська свідомість вступає у новий стан свого існування, вона залишає тваринний рівень. Це вже суспільна свідомість суспільної людини. Людина вже має світогляд, на основі якого вона взаємодіє з світом, який її оточує. Ще це була за суспільна свідомість? Яким був цей світогляд? Первісна суспільна свідомість мала синкретичний характер, вона містила в нероздільній єдності зачатки майбутніх форм суспільної свідомості. В них наївно-реалістичні погляди на світ перепліталися з нереалістичним, фантастичним. Всі ці погляди висловлювалися в міфах. А міф в той час був основним носієм інформації, він легко запам'ятовувався і передавався від покоління до покоління. Міф виконував роль світогляду: давав загальну оцінку, формулював ціннісні положення, встановлював норми поведінки і діяльності.

Міфологічний світогляд складався в процесі трудової діяльності людини і викликаної її колективним характером необхідності спілкування за допомогою членороздільної мови. Одночасно розвивалося мислення, складалися умови для виникнення складного, системного світогляду.

Чому виникла релігія

Релігія дуже складне явище духовного життя суспільства, вона виникла в складних умовах становлення людства, створення ним цивілізації. Відбувалось це внаслідок дії різних причин, а не якоїсь однієї, притому ж в складних, змінних умовах. Перш за все, слід звернути увагу на те, що релігія соціальна за своєю природою, зв'язана з соціальним життям суспільства, з його соціальними умовами, з їх змінами. Життя наших деяких предків проходило в умовах початкуючого виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були не досконалі, виробничі технології елементарні, продуктивність праці мізерна. В важких умовах люди здобували таку кількість засобів до життя, якої ледве вистачало на животіння. Вони були в цілковитій залежності від природи, кожну мить відчували свою залежність від неї. Але первісна людина була придавлена не тільки силами природи, а й таємними для неї силами суспільного життя. Суспільне життя весь час ускладнювалось, воно все більше зв'язувало людину, зростали сили традицій та звичаїв, безмежно зростала залежність від суспільства.

Залежність людини від сил природи і суспільства в умовах її слабкості викликала відчуття безсилля. Пошуки причин цього безсилля, своєї залежності від оточуючого світу вели людину до утворення як реальних уявлень про світ, так і перекручених, фантастичних. Серед них були і релігійні уявлення, уявлення про щось надприродне. В релігієзнавстві цю причину виникнення релігії звуть її соціальними коренями.

Але чому релігійна свідомість стала притаманна лише «людині розумній»? Адже в первісному стаді «людей умілих», пітекантропів чи синантропів рівень розвитку виробництва був ще нижчий, залежність від природи ще більшою?

На це питання ми відповімо, розглянувши процес сприйняття людиною навколишнього світу в ті далекі часи дитинства людства. Пітекантроп тільки починав мислити. Трудові дії його з фізіологічної точки зору мало відрізнялись від інстинктивних дій тварин, свідомість його мала стадний характер. Це була стадна свідомість, усвідомлений інстинкт, мислення було вкрай обмежене, а мозок нерозвинутий. Нема ніяких сумнівів, що нерозвинений мозок і елементарне мислення такої істоти не вдавалися до абстракцій в більш чи менш широкому плані. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. Згодом у неандертальця і тим більше у кроманьйонця з'явилися у мисленні абстрактні поняття. Поява таких понять обумовила можливість відриву від конкретності, дійсності, утворення уявлень, не відповідних їй. З'являється роздвоєння пізнання. Майте на увазі, що це не погіршує його. Помилки теж потрібні людині для того, щоб вивірити істинне знання. Але ці помилки породжують перекручені, фантастичні уявлення. Так створюються релігії, які мають гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер. Інакше кажучи, гносеологічні причини її.

Однією з внутрішніх закономірностей розвитку людської свідомості є прагнення осягти сенс і суть світу, природи, самої себе. Це глибокі питання, над розв'язанням яких і тепер б'ється людська думка. Не слід думати, що первісна людина була така вже примітивна, що її свідомість ніколи не виходила за межі їжі, тепла, продовження роду. Людська свідомість вже тоді намагалася знайти відповідь на кардинальні питання свого існування, які в узагальненому вигляді зводяться до основного питання філософії. Ні, в первісному суспільстві філософів ще не було, суспільна свідомість ще не включала в себе філософську свідомість. Але вже в аморфній міфологічній свідомості були всі зародки майбутньої складної структурної свідомості цивілізованого суспільства. Майбутнє онтологічне питання філософії зароджувалося, започатковувалося в міфологічній суспільній свідомості. Коли стала можлива релігійна свідомість, вона стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Так виникла онтологічна потреба в релігії.

У первісної людини на виникнення релігійної картини дійсності величезний вплив справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства викликало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він тримав у мобілізаційній готовності весь організм, і цим добре служив людині. Але одночасно він штовхав на перебільшення, викликав у свідомості фантастичні картини, які ототожнювалися з дійсністю. Маємо на увазі також і те, що постійні життєві труднощі, постійна небезпека вели до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Це ще одна причина послаблення елементів розумного відображення світу. Фантастичне починає панувати над реальним. Так складалися психологічні причини виникнення релігійного відображення дійсності.

Всі названі нами причини виникнення релігії не діяли кожна окремо, вони діяли в комплексі, обумовлюючи одна іншу, взаємопідсилюючи, набуваючи особливої ваги в різних умовах, але домінували завжди соціальні.

24.Релігія як форма культури

З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882-- 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Бого-явлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962--1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія -- це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія -- це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака -- у буддистів, Біблія -- у християн, Коран -- у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого -- насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї -- хай ілюзорної -- компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії -- ідея Бога як відображення абстрактної людини -- не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, -- власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду -- не божественний, а людський, або, краще сказати -- суспільний, незважаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія -- явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

24. Класифікація релігій: племінні, національні, світові

Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших віру в надприродне і, відповідно, своїх вищих покровителів простежується ще в архаїчних суспільствах. Сааме таке прагнення до виокремлення своєї спільноти, свого етносу серед інших, з одночасним визначенням свого

місця в цій системі координат через особливості вірувань і є першими виявами ще протоетноконфесійного чинника в процесах самоідентифікації людських спільнот.

На ранніх стадіях розвитку релігії, коли переважають племінні, здебільшого язичницькі вірування територіальні кордони етносу, мови і релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства у своїй праці «О религии и религиях» (С1Пб., 1894),

О. Пфлейдерер називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом, відрізняючи його від більш пізнього етичного монотеїзму. «Останній розвинувся лише цілими сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче духовне божество. Напроти, патріархальний генотеїзм -- це наївна віра кожного племені у свого особливого племінного Бога»3.

Характерною рисою племінних релігій, на його думку, була роз'єднаність і роздробленість представлень. Згодом, з появою націй і держав, відбулося об'єднання божеств у пантеон, з'явилася єдина міфологія.

Стадия национальных религий известна многим народам, преодолевшим родо-племенной тип организации жизни ради более разнообразных, динамичных и устойчивых хозяйственных и культурных связей. Формирование народностей часто форсируется образованием государства; в этих случаях национальная религия становится формой его небесной санкции. Если та или иная народность утрачивает свою государственность (в силу добровольного союза с другими или в результате завоевания), национальная религия часто выступает в роли хранителя сакральных аспектов культуры (язык, ритуалы, наиболее значимые навыки ответственной практики - врачевания, магии и т.д.). Тем самым обеспечивается консервация культурной идентичности народности.

Наиболее красноречивым примером служит история иудаизма в условиях римского владычества и последовавшего рассеяния евреев с территории Палестины. В определенных случаях этот тип консервации культуры сопровождается самоизоляцией народности (нередко в труднодоступных районах или в гетто) и стимулированием в ее среде недоверия к иноверцам, к «чужим» этносам.

Внешним признаком мировых религий является степень их распространенности: не только по числу последователей, но и по разнообразию родо-племенных групп, наций и народностей, исповедующих одно из этих вероучений. Отличительная особенность этих религий - пересечение ими государственных границ не только в тех случаях, когда границы разделяют одну и ту же этно-национальную группу (или группы, близкие по происхождению), но и когда государственная демаркация проходит между гетерогенными этносами.

Мировые религии сложились задолго до формирования наций. В определенных случаях каждая из них способствовала историческому сближению определенных культур и, как следствие, социо-психологических черт групп этносов и народностей, давших в итоге ту или иную национальную общность. Четкие системы догм, религиозных представлений и культов в каждой из этих религий, своеобразие принципов организации религиозных общин, а, в определенных случаях, - и существование центров управления последними (опирающихся на идею мистического единства последователей каждой религии), наложили свой отпечаток на национальные культуры, оказавшиеся в орбите влияния той или иной из мировых религий. Международные связи последователей этих религий строились не только на отношениях соседства и этнической близости, но, прежде всего, на основе создания общин единоверцев (как путем добровольной перемены веры, так и принудительного обращения в нее). Союзы с единоверцами из других государств расширяли спектр связей общин, создавали новые возможности людских и денежных ресурсов, обеспечивали поддержку - или противодействие - религиозных центров.

Вместе с тем утверждение той или иной мировой религии не означало унификации культуры, искоренения местных и региональных культурных традиций (за исключением случаев религиозных войн, когда сознательно уничтожалась культура этносов и народностей, исповедовавших инорелигиозные ценности).

Каждая мировая религия постепенно освоила гигантскую территорию общих для нее святынь, мест особого почитания; создавалось культово-идеологическое пространство, далеко выходящее за рамки данной местности, страны, региона. Практика паломничества, не прерывающаяся тысячелетия, поддерживала значение этой особой, супер-этнической и супер-государственной культурно-ценностной ориентации. Почитание буддистских святынь Южной Индии и Тибета, христианских - Иерусалима, Рима и Афона, мусульманских - Мекки, Медины, Иерусалима сочетается с культом святынь регионального и местного уровня в каждой из этих религий. В складывающихся общенациональных самосознаниях общерелигиозные доминанты сочетались с региональными культурными ориентирами; последние, в периоды исторических испытаний наций, достаточно продвинувшихся по пути консолидации, способствовали проявлению разнообразных центробежных тенденций сепаратизма и местничества. Как правило, это сопровождалось децентрилизацией церковного управления и созданием его структур, ориентированных на поддержку политики местных кругов. Опасность религиозно-политического изоляционизма компенсировалась активным поиском единомышленников и союзников как среди единоверцев (в масштабе земного шара), так и среди тех, кто солидаризовался с данным движением по политическим мотивам, не разделяя его религиозной ориентации.

25. Первобытные верования

Тотемизм

Одной из самых ранних форм религии является тотемизм, который обычно определяют как веру в существование родственной связи между какой-либо группой людей и определенным видом растений, животных или иных явлений природы. Источник тотемизма - вера в духовное единство человека и природы.

Основной признак тотемизма заключается в том, что тотем считается родоначальником данной социальной группы, и каждый индивид тотемного класса кровным родственником. Члены группы, тотемом которой был, например, кенгуру, считали себя кенгуру и всех кенгуру членами своей группы.

Тотемические представления обусловливают определенные отношения между людьми. Они делят всех людей на «своих» и «чужих».

Тотемизм - это вера в некую безымянную или безличную силу, обитающую в каждом из этих существ, не смешиваясь при этом ни с кем из них. Никто не обладает ею целиком, но все имеют к ней отношение. Она настолько независима от отдельных субъектов, в которых воплощается, что и предшествует их появлению и живет после них и остается неизменной.

С тотемическими верованиями и обрядами в первобытном обществе тесно взаимодействует, можно сказать, даже является их определенной стороной, система специфических запретов - табу. Табу - религиозно-магический запрет, нарушение которого карается болезнью или смертью, насылаемыми либо абстрактной сверхъестественной силой, либо конкретными духами и богами.

Объектами табу могли быть вещи, слова, действия, места, животные, люди и т. д. Многочисленны пищевые табу - от запрета есть тотемных животных до отработанной системы постов в мировых и ряде национальных религий. Запреты характерны для всех ранних и развитых форм религии. Нарушение их ассоциировалось с понятием греха и следующих за ним разных форм покаяния, искупления и т. п.

Анимизм

В качестве другой ранней формы религиозных представлений и верований следует назвать анимизм - веру в существование духов, одухотворение сил природы, животных, растений и неодушевленных предметов, приписывающей им разум и сверхъестественное могущество. Если тотемизм ориентирован на внутренние потребности данной родовой группы, на ее отличия от других, то анимистические представления имеют более широкий и всеобщий характер, понятны и доступны всем и каждому и воспринимаются вполне однозначно. Это естественно, ибо первобытные люди обожествляли и одухотворяли небо и землю, солнце и луну, дождь и ветер, гром и молнию, горы и реки, холмы и леса, камни и ручьи. Все они в представлении первобытных людей имели душу, разум, могли чувствовать и действовать, причинять пользу или вред. Следовательно, ко всем этим явлениям природы необходимо относиться с вниманием - приносить определенные жертвы, совершать в их честь молитвенные обряды и культовые церемонии.

Анимизм выражал тот факт, что первобытный человек был способен к созданию абстрактных понятий, в том числе и понятия души, что в сознании тогдашних людей появилось представление о существовании реального, земного мира и наряду с ним потустороннего мира. Люди стремились «привести в соответствие» эти два мира, средством такого привидения выступала магия.

Магия - это совокупность представлений и обрядов, в основе которых лежит вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенных символических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ход событий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферы жизнедеятельности человека, а магические представления и действия возникали тогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он сталкивался с проблемами, решение которых зависило не столько от него самого, сколько от множества внешних факторов. Именно эта зависимость и заставляла человека полагаться на помощь таинственных сил и совершать символические действия.

Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы с ее помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов, предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку стало казаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешних обстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической силы. Возник первобытный фетишизм.

Фетишизм

Суть фетишизма состоит в том, что отдельным предметам приписывается магическая сила, способность влиять на ход событий и получение желаемого результата. Фетишизм проявлялся в создании амулетов, талисманов и идолов, в которых видели носителей того сверхъестественного могущества, которое приписывалось миру духов, предков и тотемов.

Фетиши, то есть священные предметы, сопровождают всю жизнь первобытного человека. Это может быть и камень, и зуб животного и даже череп родственника. В них обитают духи, и человек обладающий фетишем, заручается их поддержкой. Как и тотемизм, вера в фетиши не есть какая-то особая религия. Иногда какой-нибудь фетиш приобретает значение талисмана.

Он противопоставляет силе - силу, вредоносному влиянию - свое, защитное.

Вера в значение таких амулетов проходит через все века человеческой истории.

Фетишистские представления образуют неотъемлемую часть любой религии.

Едва ли есть хоть одна из них, в которой фетишистские верования не занимали бы более или менее заметные места.

Первобытные верования - порождение начального этапа становления культуры человечества, отражение формирующихся обществ, семейных и производственных отношений, примитивного состояния психики, чувствительного разума и знаний древнего человека о себе и окружающем мире. Основными объектами поклонения в этих религиях были природные объекты. Духовные существа в основном носили безличный характер. Тотемизм, анимизм, фетишизм, магия, входя как элементы в ту или иную религию, никогда и нигде каждый в отдельности не составляли целой религии, однако они характеризуют верования и обряды древних людей. Это не означает, что они существовали только в первобытном обществе. В этом обществе они только возникли и являлись господствующими формами религиозной стороны жизнедеятельности первобытного человека. Но существовали они всегда, на протяжении всей истории человеческой культуры. Различные формы их проявлений мы можем четко обнаружить во всех последующих религиозных системах, в том числе и в современных религиях.

Национальные религии

Древние национальные религии

Формирование государств означало становление национально-государственных религий, принадлежность к которым определяется принадлежностью к данному государству.

Одним из первых государственных образований, возникших в долине реки Нил во II тысячелетии до н. э. - Древний Египет. Согласно верованиям древних египтян, каждый человек представляет собой синтез трех основных субстанций: его физического тела, его духовного двойника и его души. Только совместное существование этих трех субстанций может даровать бессмертие, то есть посмертное существование. Поэтому египтяне придавали большое значение посмертному сохранению тела. Отсюда важнейшее значение приобрел обычай мумификации умерших и захоронения мумий в гробницах.

Египтяне поклонялись многочисленным божествам и считали, что основой взаимоотношений людей с богами являются жертвоприношения. Приношение богам жертв являлось главной привилегией и обязанностью фараонов. Вообще фараонам в религиозной культовой системе Древнего Египта принадлежала центральная роль. Во время жизни ему воздавались все божественные почести, воздвигались гробницы-пирамиды. Фараон рассматривался как живой бог.

В Мессапотамии не было стабильных централизованных государств, они периодически сменяли друг друга: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирия. Поэтому здесь шел процесс взаимовлияния религиозно-культовых систем: отмирали одни боги и исчезали посвященные им храмы, на их смену приходили другие, которым приписывались функции и заслуги уже отмерших богов.

Согласно мифологии шумеров, вавилонян, аккадов жизнь во Вселенной происходит по божественным установлениям. Пантеон богов Мессапотамии имел прямое отношение к представлениям о строении Космоса, исходным пунктом которого являлся зодиак. В эпосе о создании мира, земля построена наподобие неба. Зодиак - это царство на небе, где живут боги и открывают себя людям в образе семи великих светил. В мессапотамской религии загробная жизнь не играла значительной роли. Вавилонянин молился о земных благах, смерть же наполняла все его существо ужасом, обозначала существенное ухудшение условий его бытия.

Религиозная система Мессапотамии не была тотальной, то есть не монополизировала всю сферу духовной жизни. Она оставляла место для взглядов, поступков и действий, не связанных непосредственно с религией.

Индуизм

Основой всех религиозных верований Индии - брахманизма, джайнизма и, наконец, индуизма - стала ведическая религиозная система. Ее возникновение относят к X - VII вв. до н. э. Веды - это собрание гимнов, молитвенных заклинаний и обрядов. Веданта отрицает двойственность мира. Единственная и абсолютная реальность - это Брахман. Он вне качеств и атрибутов, он един и неделим. Вещный мир - не более чем иллюзия. Для слияния необходимо нравственно очиститься, отказаться от желаний и страстей.

В I тысячелетии до н. э. наступает брахманский период в индуизме.

Основным вероучительным источником этого периода является сборник гимнов Упанишады. Брахманизм вырабатывает определенную систему взаимоотношения богов. Важнейшими из многочисленных богов объявляются троица - Тримурти - Брахма, Шива, Вишну.

В философии Упанишад существует 6 школ-направлений: санкхья и веданта посвящены собственно философии; ньяя, вайшешика и миманса излагают основы религиозного ритуала и, наконец, йога разрабатывала практику физического и нравственного совершенствования человека.

Жизнь, согласно философии брахманизма, есть бесконечная цепь перерождений, стремление к Абсолюту. По закону кармы перерождение неизбежно. Карма - это совокупность хороших и плохих поступков, совершенных человеком в течение жизни. В зависимости от того, какие поступки преобладают, человек после смерти рождается или в болеесовершенном качестве, либо в состоянии более низкого существа (животного, растения, насекомого и т. д.). Закон кармы для верующего является своеобразным стимулом для самосовершенствования.

Глобальным синтезом, итогом развития религиозной системы в Индии является собственно индуизм. Высший образ, бог в индуизме мыслится одновременно и единым, и бесконечным множеством. Он как бы играет с самим собой и играя, творит мир. Священная игра (лила) и волшебство, иллюзия (майя) - одни из центральных понятий индуистской теологии. Важнейшими из многочисленных богов индуизма, так же как и в брахманизме, считаются Брахма, Вишну и Шива. Они олицетворяют круговорот природы - творение, развитие и смерть. Брахма рассматривается как первопричина мира и творец человечества, из различных частей которого произошли разные касты. Вишну предстает в качестве хранителя мирового порядка и имеет множество обликов (аватар). А Шива является разрушителем миров.

Основу вероучения индуизма составляет идея, что мир представляет собой не случайное, хаотическое сочетание вещей и явлений, а универсальный космический порядок - Рта. Он властвует над всеми и ему подчиняются боги.

Этот порядок изначален и вечен. Индуизм называет этот всеобщий и вечный порядок, сохраняющий, удерживающий вселенную как единое целое - дхарма.

Дхарма - это некая безличная закономерность, которая находится в самих вещах и явлениях. Все подчинено этой закономерности: боги, природа, люди.

Благодаря ей устанавливается место каждого явления, каждой частицы мироздания в целом.

Даосизм

Основоположником даосизма является Лао-цзы. Одна из основополагающих священных книг даосизма - «Дао де цзин», однако наряду с ней каноническими являются и другие тексты, число которых велико. В основе «Дао да цзин» фундаментальные для всей классической китайской мысли категории Дао и Де.

Дао в какой-то мере близок символу бога Неба, но ему придан более абстрактный вид. Дао - своего рода закон бытия, космоса, универсальное единство мира, некий божественный Абсолют. Великого Дао никто не создал, но все происходит из него, чтобы затем, совершив кругооборот, снова в него вернуться. Дао не только первопричина всего сущего, но и его конечная цель, завершение бытия. Его не возможно воспринять чувствами и выразить словами.

Дао - это не только Абсолют, но и «путь», по которому следует все в этом мире, в том числе и великое Небо. Каждый человек, чтобы стать счастливым, должен встать на этот путь, попытаться познать Дао и слиться с ним. Согласно учению даосизма, человек - микрокосм, - также как и универсум - макрокосм - вечен. Физическая смерть означает только то, что дух отделяется от человека и растворяется в макрокосме. Задача человека в своей жизни добиться, чтобы произошло слияние его души с мировым порядком - Дао.

Дао неразрывно связано с Дэ. Именно через Де и проявляется в каждом индивиде Дао. Но эту силу нельзя истолковывать как усилие, а наоборот, как стремление избегать всякого усилия. Де подразумевает «недеяние» (у вэй) - отрицание целенаправленной деятельности, идущей в разрез с естественным порядком.

Таким образом, даосизм учит созерцательному отношению к жизни. Блаженства достигает не тот, кто стремится добрыми делами завоевать расположение Дао, а тот, кто в процессе медитации, погружения в свой внутренний мир, стремится вслушаться в самого себя, а через себя вслушаться и постичь ритм мироздания. Нравственный идеал даосизма - это отшельник, который с помощью религиозной медитации, сексуальной гигиены, дыхательных и гимнастических упражнений добивается высокого духовного состояния, позволяющего ему преодолеть все страсти и желания, погрузиться в общение с божественным Дао.

Конфуцианство

Конфуцианство разработано великим китайским мыслителем Кун-цзы (Конфуцием). Его отличает рационализм, но вместе с тем оно глубоко религиозно по форме. Конфуцианство утверждает, что все установления освящены небом, которое указывает человеку путь правильного поведения.

Согласно взлядам Конфуция мир представляет собой упорядоченное, гармоничное, вечное начало, обращающееся по одним и тем же законам. Человек должен найти свое место в этой мировой гармонии. А для этого он должен стремиться к совершенству.

В основе конфуцианства лежит идея гармонии принципов личного нравственного самовоспитания и деятельности, направленной на упорядочение господства во имя создания идеального общества, соответствующего древним образцам. Предполагалось, что нравственное самосовершенствование является предпосылкой успешной деятельности на государственном поприще, которое в свою очередь представляет собой важный аспект нравственного развития личности.

Синтоизм

Синтоизм (в переводе с японского «путь богов») - это религия, возникшая в раннефеодальной Японии из множества родоплеменных культов.

Священной книгой синтоизма является «Кодзики», однако церковных канонических книг в синто нет. В каждом храме есть свои мифы и обрядовые предписания, которые могут быть неизвестны в других храмах. В книге «Кодзики» содержаться основные идеи национализма, которые были возведены в ранг государственной религии: о превосходстве японской нации , о божественном происхождении императорской династии, от основания японского государства.

Иудаизм

Иудаизм - одна из немногих религий древнего мира, сохранившаяся до наших дней с небольшими изменениями. Священными книгами иудаизма считаются Тора и Талмуд. В основе иудаистского вероучения лежат идеи монотеизма, богоизбранности еврейского народа и мессианства.

Идея монотеизма воплотилась через культ Яхве (Иеговы), который бессмертен, вездесущ, вечен, всемогущ и безграничен. Согласно ветхозаветному преданию, Моисею в богоявлении на горе Хорив, а затем на горе Синай, было открыто имя Бога, произнесение которого полностью запрещено с III века до н. э. Иудаизм проповедует адекватность человеческого разума образу Бога, следствием чего является вера в бессмертие человеческой души. В соответствии с нормами иудаизма верующий поддерживает связь с Богом через молитву, Божья воля открывается через Тору.

Мировые религии

Буддизм

Буддизм представляет собой первую по времени возникновения мировую религию, начавшую формироваться в Индии в середине VI тысячелетия до н. э.

Суть вероучения буддизма сводится к призыву к каждому человеку встать на путь поиска внутренней свободы, полного освобождения от всех оков, которые несет в себе человеческая жизнь. В буддизме обрести просветление означало прежде всего достичь состояния нирваны. Нирвана - это небытие, когда прекращается цепь перерождений и смерть уже не ведет к новому рождению, а освобождает от всего - от всех желаний, а с ними и от страданий, от возвращения в какой-либо форме индивидуального существования. Обрести состояние нирваны можно только осознав так называемые четыре благородные истины, лежащие в основе буддизма:

Ислам

Ислам - одна из трех величайших религий, возникших на Ближнем Востоке. Две другие - иудаизм и христианство. Все три веры тесно взаимосвязаны ибо в действительности прославляют одного и того же Бога. Ислам возник в начале VII в. н. э. на Аравийском полуострове. Основные положения вероучения ислама изложены в главной священной книге - Коране.

Для мусульман естественно и неоспоримо бытие единого Бога (Аллаха). Эта первая основная концепция ислама известна как таухид (монотеизм). Вторая основная концепция ислама известна как рисала (пророчество). Мусульмане полагают, что с самого начала существования человеческой мысли в миру всегда появлялись провидцы и люди Откровения. Главное значение придается Мухаммеду, которому самим Аллахом через посредничество ангела Джабраила было поведано отдельными откровениями содержание Корана. Символ веры ислама состоит из двух утверждений: «Нет Бога кроме Аллаха и Мухаммед - Пророк Его». Третьей основной концепцией ислама является ахира (жизнь после смерти). Мусульмане верят, что земная жизнь вовсе не исчерыпвает поистине неограниченные возможности человеческого бытия. Жизнь человека начинается не с рождения, а в тот самый миг, когда Богу угодно будет сотворить живую душу. И оканчивается жизнь не со смертью, а в ту самую секунду, когда Бог соблаговолит растворить эту душу.

В исламе священников нет: чтобы приблизиться сердцем своим к Богу, нет нужды в жертвоприношениях и долгих церемониях. Каждый мусульманин служит для себя собственным священником. Место богослужения, проповедей и молитв - мечеть. Молитву в мечети возглавляет имам (мулла) - руководитель общины.Это также место собраний правоверных во всех важных случаях жизни, своего рода культурный центр.

Христианство

Православная церковь наиболее близка традициям раннего христианства. В ней, например, сохранен принцип автокефалии - самостоятельности национальных церквей. Всего их насчитывается 15. Отличительной особенностью православия является то, что со времен первых семи Вселенских Соборов к этому учению не добавили ни одного догмата, в отличие от католицизма, и не отказались ни от одного из них, как это имело место в протестантизме. В Православной Церкви ритуал довлеет над теологией. Великолепие и роскошь храма, праздничность литургии нацеливают на восприятие веры не столько разумом, сколько чувством. Идея православной соборности предполагает единение мирян и духовенства, приверженность традиции и примат коллективного начала.

Православная церковь утверждает, что христианство в отличие от всех остальных религий представляет собой божественное откровение, которое и составляет основу православной веры. Оно опирается на совокупность догматов - неизменных истин, также являющихся результатом божественного откровения.

Основные из таких догматов следующие: догмат троичности Бога, догмат перевоплощения и догмат искупления. Суть догмата троичности Бога такова: Бог - не только личное существо, но и духовная сущность, он выступает в трех ипостасях: Бога Отца, Бога Сына, Бога Святого Духа. Все три лица составляют единую Святую Троицу, нераздельную в своей сущности, равную в божественном достоинстве. Бог Отец создал из ничего небо, землю, мир видимый и невидимый. Из земли Бог сотворил первого человека Адама, а из его ребра - первую женщину Еву. Назначение человека в акте творения состоит в том, чтобы он познавал, любил и прославлял Бога и посредством этого обретал блаженство. Бог предопределил спасение людей через своего единородного сына, являющегося вторым лицом Троицы, в человеческом воплощении - Иисуса Христа. Третьей ипостасью является Святой Дух. Он вместе с Отцом и Сыном породил духовную жизнь человека, внушил людям страх божий, даровал благочестие и вдохновение, способность познания и мудрости. Православное учение считает, что в загробной жизни души людей в зависимости от того, как прожил человек земную жизнь, попадают в рай или ад.

Один из основных законов православия - правило рецепции, принятия всей церковью каких бы то ни было норм. Никакое лицо, никакой орган Церкви, как бы широк по составу он ни был, не может быть совершенно непогрешимым. В вопросах веры непогрешима лишь Церковь - «тело Христово» - как целое. В православии строжайше соблюдаются традиции семи таинств - крещения, причащения, покаяния, миропомазания, брака, елеосвящения и священства. Таинство крещения символизирует принятие человека в лоно христианской церкви и через него человеку прощается первородный грех, а взрослому и все прочие грехи. Считается, что только на основе таинства причащения (евхаристии) человек может сохранять неразрывную связь с Иисусом Христом. Непременным атрибутом религиозной жизни православного христианина является совершение таинства покаяния (исповеди), которое включает в себя исповедание и отпущение грехов. Следом за обрядом крещения в православии совершается таинство миропомазания, смысл которого, согласно православному катехизису, заключается в том, «чтобы сохранить душевную чистоту, полученную в крещении, чтобы возрастать и укрепляться в жизни духовной».

Духовный смысл обряда венчания состоит в том, что при совершении венчания на будущих супругов изливается Божья благодать, которая обеспечивает неразрывный символический союз, основанный на любви, верности и взаимной помощи до гроба. Таинство елеосвящения (соборования) совершается над больным человеком, так как елеосвящение обладает целительной силой, очищает больного от грехов. Таинству священства православная церковь приписывает особый смысл. Оно совершается при посвящении человека в духовный сан, то есть в ту или иную степень священства. В православии духовенство делится на черное и белое. Черное - это монахи, а белое - священнослужители, которые не принимают обета безбрачия.

Помимо совершения таинств православная культовая система включает в себя молитвы, поклонение кресту, иконам, реликвиям, мощам и святым. Важное место в православном культе занимают посты и праздники, главный из которых - Пасха, установленный в память воскресения распятого на кресте сына Божьего Иисуса Христа.

Основу веры католицизма составляют книги Нового и Ветхого Заветов (Святое Писание), решения 21 Вселенского Церковного Собора и суждения римских пап по церковным и мирским делам (Святое Придание). Католическая церковь, в отличие от православной, имеет единого главу - Папу. Глава церкви считается наместником Христа на земле и преемником апостола Петра.

Папа исполняет тройную функцию: епископа Рима, пастыря Вселенской Церкви и главы Государства Ватикан. В католической церкви все священники принадлежат одному из монашеских орденов и для них обязателно соблюдение целибата - обета безбрачия.

Догмат католичества, во многом близкий православию, имеет некоторые особенности. В католичестве утвердилось своеобразное понимание Троицы, закрепленное в виде догмата о филиокве: исхождение Святого Духа признается не только от Бога Отца, но и от Бога Сына. Католическая церковь сформулировала догмат о чистилище - промежуточном между раем и адом месте, где пребывают души грешников, не получившие прощения в земной жизни, но не отягощенные смертными грехами. Вообще католицизм достаточно снисходительно к человеку, так как исходит из убеждения, что греховность - неотъемлемая часть человеческой природы, безгрешен только Папа. Искупление грехов в католичестве возможно благодаря общественной деятельности. Огромную роль в спасении греховных людей играет так называемая сокровищница добрых дел, в избытке совершенных Христом, Девой Марией и святыми, распоряжаться которой может только Папа Римский. Так в Средние века в католичестве появилась практика индульгенций - выкупа грехов за деньги. Для католицизма характерно возвышенное почитание Богородицы - Матери Иисуса Христа, которое выразилось в догмате о непорочном зачатии Девы Марии, а также в догмате о телесном вознесении Богоматери.