Культурологія

Мистецтво завжди відображає у своїх творах певний конкретний історичний тип людини і певний рівень оволодіння нею предметами та явищами культури. Водночас йому властиво ставити такі проблеми буття людини, які важливі для всіх культурно-історичних епох. Тому можна стверджувати, що в творах мистецтва в художньо-узагальненій, чуттєво-конкретній формі втілено історичний шлях складного процесу формування суспільної самосвідомості людини.

Якщо аналізувати історичний розвиток мистецтва крізь призму співвідношення художньої картини світу та художньої концепції людини, то виявляється, що художній концепції особистості кожної історичної епохи відповідала певна художня картина світу і навпаки.

Так, космополітичній художній картині світу античного та ренесансного мистецтва відповідає антропоцентрична за своїм змістом художня концепція людини. Відмінність між античною та ренесансною художньою концепцією людини полягає в тому, що людину в мистецтві епохи Відродження зображували не просто як центр Всесвіту; її художньо трактують передусім як особистість. Релігіозно-теоцентрична художня картина світу періоду середньовіччя породжує антигуманістичну концепцію особистості, згідно з якою людину вважають «пісчинкою Всесвіту».

Реалістичній картині світу ХVІІ-ХІХ століть відповідає антропоцентристсько-гуманістична концепція людини. Натуралізм, наприклад, не зробив істотного внеску у збагачення художньої картини світу, відтак і художньої концепції людини. В творах цього напрямку світ зображується як аморфне, позбавлене динаміки утворення, а людина інтерпретується не як особистість, а як біологічна, хоча й естетично досконала, істота. В мистецтві, що ґрунтується на філософсько-світоглядній концепції екзистенціалізму, світ зображується як такий, що чужий людині, а вона самотньою у ньому.

У сучасних умовах, коли параметри світу людини предметно розширилися до космічних масштабів, завданням мистецтва стає збереження та посилення (в доступних формах) художньо-естетичної свідомості і способу духовно-практичного освоєння дійсності, особистісного, індивідуального начала в людині. Збереження гуманістичного мікрокосмосу людини об'єднує реалістичну художню картину світу та гуманістичну художню концепцію людини.

42.Види мистецтва, жанри та історичні типи

Художественно-творческая деятельность человека развёртывается в многообразных формах, которые называют видами Искусства, родами Искусства, жанрами Искусства. Обилие и разнообразие этих форм могут показаться хаотическим нагромождением, в действительности же они являются закономерно организованной (вернее - закономерно исторически самоорганизовавшейся) системой видовых, родовых, жанровых форм. Так, эстетическая теория установила, что в зависимости от материальных средств, с помощью которых конструируются художественные произведения, объективно возникают три группы видов Искусства: 1) пространственные, или пластические (живопись, скульптура, графика, художественная фотография, архитектура, декоративно-прикладное Искусство и дизайн), т. е. такие, которые развёртывают свои образы в пространстве; 2) временные (словесные и музыкальные), т. е. такие, где образы строятся во времени, а не в реальном пространстве; 3) пространственно-временные (танец; актёрское Искусство и все базирующиеся на нём синтетическое Искусство - театр, киноискусство, телеискусство, эстрадно-цирковое Искусство и т. д.), т. е. такие, образы которых обладают одновременно протяжённостью и длительностью, телесностью и динамизмом. С другой стороны, в каждой из этих трёх групп Искусства художественно-творческая деятельность может пользоваться: 1) знаками изобразительного типа, т. е. предполагающими сходство образов с чувственно воспринимаемой реальностью (живопись, скульптура, графика - так называемые изобразительные Искусства; литература, актёрское Искусство); 2) знаками неизобразительного типа, т. е. не допускающими узнавания в образах каких бы то ни было реальных предметов, явлений, действий и обращенных непосредственно к ассоциативным механизмам восприятия (архитектурно-прикладные Искусства, музыка и танец); 3) знаками смешанного, изобразительно-неизобразительного характера, свойственными синтетическим формам творчества (синтезу архитектуры или декоративно-прикладного Искусства с Искусством изобразительными; словесно-музыкальному - песенному и актёрско-танцевальному - пантомимическому синтезу). Каждый вид Искусства непосредственно характеризуется способом материального бытия его произведений и применяемым типом образных знаков. В этих пределах все виды Искусства имеют разновидности, определяющиеся особенностями того или иного материала и вытекающим отсюда своеобразием художественного языка. Так, разновидностями словесного Искусства являются устное творчество и письменная литература; разновидностями музыки - вокальная и разные типы инструментальной музыки; разновидностями сценического Искусства - драматический, музыкальный, кукольный, теневой театр, а также эстрада и цирк; разновидностями танца - бытовой танец, классический, акробатический, гимнастический, танец на льду и т. д. С другой стороны, каждый вид Искусства имеет родовое и жанровое деления. Критерии этих делений определяются в науке об Искусстве по-разному, но очевидно само наличие таких родов литературы, как эпос, лирика, драма, таких родов изобразительного Искусства, как станковый, монументально-декоративный, миниатюрный, таких жанров живописи, как портрет, пейзаж, натюрморт и т. д., или же таких жанров сценического Искусства, как трагедия, драма, комедия, водевиль и др. Таким образом, Искусство, взятое в целом, есть исторически сложившаяся система различных конкретных способов художественного освоения мира, каждый из которых обладает чертами, общими для всех и индивидуально-своеобразными.

Искусство зародилось в глубокой древности, в каменном веке. Для первобытного человека первоначальные формы художественной деятельности - создание мифов, песен, танцев, изображение зверей на стенах пещер, украшение орудий труда, оружия, одежды, самого человеческого тела - имели огромное значение, так как способствовали сплочению коллективов людей, развивали их духовно, помогали им осознавать их социальную природу, их отличие от животных, т. е. служили великому историческому делу очеловечения человека. На этой исходной фазе развития Искусства не было ещё самостоятельной формой деятельности, так как всё духовное производство было здесь "непосредственно вплетено" в производство материальное (см. К. Маркс и Ф. Энгельс, там же, т. 3, с. 24), а различные сферы духовной культуры ещё не отделились друг от друга. Соответственно в эту эпоху Искусства неотделимо от практической деятельности, от религии, от игры и других форм общения людей, оно всё имеет "прикладной" характер. С дальнейшим развитием культуры Искусства постепенно обособлялось в специфическую область деятельности - в "...художественное производство как таковое" (Маркс К., там же, т. 12, с. 736), однако целый ряд отраслей художественной деятельности долгое время оставался в подчинении у религии, а некоторые сохраняют и поныне свою неразрывную связь с различными видами утилитарной деятельности - технической (архитектура, декоративно-прикладное Искусство, дизайн), журналистско-коммуникативной (художественный очерк, публицистика), агитационно-пропагандистской (ораторское Искусство, плакат, Искусство рекламы, оформительское Искусство), спортивной (художественная гимнастика, фигурное катание на коньках) и т. д. Во всех этих случаях Искусство придаёт практической деятельности, с которой оно слито воедино, способность оказывать на человека эмоционально-психологическое воздействие. Однако и в тех своих формах, которые возникли при обособлении Искусства в самостоятельную сферу деятельности, оно оставалось общественным явлением по содержанию, по функционированию, по законам своего развития.

Реальная жизнь Искусство протекает всегда в той или иной системе художественной культуры. Историческое развитие Искусства отражает воздействие сложного сочетания внешних импульсов - от эволюции материального производства, экономии, строя общества и техники до эволюции общественного сознания - в его идеологических и самых тонких социально-психологических проявлениях. Вместе с тем художественное развитие человечества обладает и относительной самостоятельностью, противоречиво взаимодействующей с его социальной детерминированностью. Результатом этого взаимодействия является подчинение историко-художественного процесса смене и борьбе различных творческих методов, каждый из которых выражает особый поворот многогранной структуры Искусства, выдвигающей на первый план то одну, то другую грань. Так, все реалистические методы стремились прежде всего к постижению реальности, тогда как классицизм, например, главную роль Искусства видел в изображении идеального мира, который непосредственно представлял бы утверждаемую систему ценностей. Как бы, однако, ни сопрягались в творческом методе основные грани художественной структуры, он всегда характеризует прежде всего содержательную сторону творчества, преломление жизненной реальности через призму миросозерцания художника, а затем способ воплощения этого содержания в форме, т. е. особенности стиля. Процесс художественного развития человечества развёртывается, таким образом, в "двухмерном пространстве", одна из координат которого обозначается понятием метода, а другая - понятием стиля.

43. Призначення та функції політичної культури

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов'язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.

Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей - політикою.

Політика - це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.

Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.

Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.

До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.

Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв'язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб'єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою.

Політичні відносини - це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб'єктів політики.

Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб'єктів політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління, сукупність загальнообов'язкових правил поведінки.

Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу через адміністративне, цивільне і кримінальне право.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде далі.

Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична культура. Політична система функціонує та розвивається через суб'єкти політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси, настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення. Без формування і утвердження політичної культури суб'єктів політики неможливий демократичний розвиток політичної системи суспільства.

Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:

- інтегруючу - об'єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

- регулятивну - направляє політичну волю соціальних груп на створення політичних механізмів регулювання життя суспільства;- мотивуючу - формує мотиви політичної діяльності;

- соціального контролю - забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання законності;

- об'єднуючу (консолідуючу) - забезпечує політичну та юридичну участь у формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;

- легітимізуючу - спрямовану на узгодження політичної системи;

- політичної соціалізації - забезпечує включення людини в політичну діяльність та ін.

Таким чином, головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Здійснюючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

44. Типи політичної культури

Політична культура виявляється не тільки у рисах на ментальному рівні суб'єктів політичного процесу, а й у системних властивостях. Таку типологізацію запропонували американські соціологи Г. Алмонд і С. Верба. Порівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини, Мексики, ці вчені виділили три основні типи політичних культур: патріархальна (властива найбільш відсталим народам;

відзначається відсутністю у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи); підданська (характеризує зацікавленість членів суспільства результатами функціонування політичних систем, але не передбачає їх участі у політичному процесі); активістська, або культура політичної участі (передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що їм дає політична система, а й беруть активну участь у політичній діяльності).

Ці ж соціологи виділили ще такі типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем: англо-американську, в якій переважають такі цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне і прагматичне ставлення до владних структур; континентально-європейську, в якій універсальні цінності англо-американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних); доіндустріальну, в якій переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені комунікативні й координуючі функції різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень; тоталітарну, в якій відсутні елементи громадянського суспільства, панує тотальна бюрократизація й ідеологізація суспільних відносин. Політична культура типологізується також за властивостями її окремих компонентів. Згідно з цим підходом, виділяється депутатська культура, культура державного управління й електоральна культура.

На індивідуальному рівні політична культура включає пізнавальну орієнтацію (істинне або хибне знання про політику); афективну орієнтацію (відчуття зв'язку або протидії до політичних об'єктів); ціннісну орієнтацію (оцінки, думки і судження про політичні об'єкти).

45. Особливості політичних культур західного і східного типів

В содержательном отношении существуют и более общие критерии типологизации политической культуры, заданные, в частности, спецификой цивилизационного устройства особых полумиров -- Востока и Запада, Юга и Севера, ценности и традиции которых являются фундаментом практически всех существующих в мире типов политической культуры.

Идеалы политической культуры западного типа восходят к полисной (городской) организации власти в Древней Греции, предполагавшей обязательность участия граждан в решении общих вопросов, а также к римскому праву, утвердившему гражданский суверенитет личности. В целом ценности и стандарты западной политической культуры формировались по мере и на основе последовательного повышения роли и значения личности в политической жизни общества, установления контроля гражданского общества над государством. Огромное влияние на содержание этих ценностей и стандартов оказали и религиозные ценности христианства, прежде всего его протестантской и католической ветвей, а также особая роль философии, выступавшей в качестве автономной духовной силы и воплощавшей критическое отношение как к социальной действительности, так и к религиозной картине мира.

Экономическим фундаментом западного образа жизни, в лоне которого формировались основные идеи, институты и отношения политической жизни, стал индустриальный тип производственных отношений, который в сочетании с духовным влиянием католицизма, и особенно протестантизма, утвердил важнейшие принципы социального и политического взаимодействия. Для человека греко-римской цивилизации базовым принципом его отношения к действительности было отношение к труду как к залогу жизненного преуспевания. Рациональное отношение к жизни, идеи состязательности, стремление к прогрессу: «трудись и преуспеешь», «соревнуйся и прославишься» -- вот те этические максимы, которые господствовали в отношениях государства и общества, двигали развитие западной цивилизации, заставляли Запад постоянно совершать рывки в развитии производства, вели к неуклонному росту благосостояния его населения.

В силу такого типа цивилизационного развития основные ценности и ориентиры политической культуры Запада прежде всего отражали понимание самодостаточности человека для осуществления власти и отношение к политике как разновидности конфликтной, но вполне рационально организованной деятельности, в которой люди выполняют различные роли и функции. Государство воспринималось как институт, защищающий права и свободы человека, поддерживающий его социальные инициативы. При этом не существовало никаких ценностных ограничений, закрывавших для обычного человека возможности исполнения управленческих функций. Статус важнейшего регулятора политической игры утвердился за правом и законом. Ориентация на главенство законов и конституции сформировала преобладание консенсусных технологий властвования, центристский тип государственной политики.

Такая ценностная мотивация политических действий элитарных и неэлитарных слоев обусловила развитие демократической формы организации власти, закрепилась в разделении властей, создании системы сдержек и противовесов, направленных на систематический контроль общественности за правящими кругами. В настоящее время устойчивые демократические традиции позволяют западным странам гибко адаптироваться ко многим изменениям в мире, решать конфликты в духе целостности и интеграции своих сообществ.

Специфика же восточных норм и традиций политической культуры коренится в особенностях жизнедеятельности общинных структур аграрного азиатского общества, складывавшихся под воздействием ценностей арабо-мусульманской, конфуцианской и индо-буддийской культур. Базовые ценности данного мира формировались при постоянном доминировании в жизни общества властвующих структур, господстве коллективистских форм организации частной жизни, подавлении централизованными структурами условий для индивидуальной предпринимательской деятельности, возникновения и развития частной собственности. Безраздельное господство религиозных идей, воплощавших в себе не только сакральные идеи, но и мораль, право, эстетику, социальные учения, привело к тому, что религиозные доктрины практически поглотили критическую функцию светской философской науки в этих странах.

Разрешение конфликтов в таких условиях предусматривало не поощрение юридических норм, а апелляцию к моральному авторитету старших начальников. Поэтому этической максимой политической культуры восточного типа стал не закон, а обычай, не конституция, а мнение руководства. В целом длительное господство патриархально-клановой структуры общества привело к крайней слабости индивида перед лицом общины и особенно государства. Статус человека определялся его полезностью для конкретной общности, а потому власть, политика всегда воспринимались как сфера деятельности героев и выдающихся лиц.

Такого рода условия способствовали укоренению в качестве базовой ценности этого типа политической культуры убеждения в необходимости обязательного посредника между рядовым человеком и властью (гуру, учителя, старшего). Человек рассматривал политическую власть как область божественного правления. Состязательность, плюрализм, свобода исключались из атрибутов этой области жизни, а признание главенствующей роли элит дополнялось отсутствием потребности в контроле за ее деятельностью. Основным уделом человека признавались исполнительские функции, поддержание идей справедливости, порядка, гармонии верхов и низов. Не удивительно, что такие нормы постоянно порождали тенденции к изоляции верхов и низов, авторитарные тенденции, упрощение форм организации власти и политических отношений.

Противоположность базовых ориентиров западного и восточного типов имеет крайне устойчивый характер, который не могут поколебать даже серьезные политические реформы. К примеру, в Индии, где в наследство от колониального владычества Великобритании страна получила достаточно развитую партийную систему, парламентские институты и т. д., по-прежнему доминируют архетипы восточного менталитета. И поэтому на выборах главную роль играют не партийные программы, а мнения деревенских старост, князей (глав аристократических родов), руководителей религиозных общин и т. д. В свою очередь и в ряде западноевропейских стран даже повышенный интерес к восточным религиям и образу жизни тоже никак не сказывается на параметрах политической культуры, не ведет к изменению ее.

Правда, в некоторых государствах все-таки сформировался некий синтез ценностей западного и восточного типов. Так, например, технологический рывок Японии в клуб ведущих индустриальных держав, а также политические последствия послевоенной оккупации этой страны позволили усилить в ее политической культуре значительный заряд либерально-демократических ценностей и образцов политического поведения граждан. Весьма интенсивное взаимодействие Запада и Востока происходит и в политической жизни стран, занимающих срединное геополитическое положение (Россия, Казахстан и др.), -- там формируется определенный симбиоз ценностных ориентации и способов политического участия граждан. И все же качественные особенности названных мировых цивилизаций, как правило, обусловливают взаимно не преобразуемые основания политических культур, сближение которых произойдет, очевидно, в далеком будущем.

46.3міст правової культури: правосвідомість, правомірна поведінка, і правомірне мислення

Правосвідомість -- одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

* суспільної;

* групової;

* індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість -- це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов'язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості -- усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:

правова психологія	правова ідеологія	правова поведінка
психологічний	ідеологічний	поведінковий

Правова психологія --це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у даному разі -- на законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов'язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами суспільства, які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.

Правова психологія
правові почуття, правові настрої, правові переживання	правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди	правові звички, правові традиції, правові звичаї
рухомі, емоційні	пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву	нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки

Правова ідеологія -- це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права та ін.

Правова ідеологія
правові ідеї, теорії, переконання	правові поняття, правові категорії	правові принципи

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття -- необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції -- сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка -- вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), -- мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова -- готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правового вчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб'єкта.

Виникнення правової установки припускає: 1) поінформованість про норму права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова настанова -- суб'єктивний регулятор поведінки. Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна поведінка, правова активність, правове порушення та ін.).

Правова поведінка
мотиви правової поведінки - всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірну і протиправну	правові настанови - відображають готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості

Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі форми правосвідомості:

1) індивідуальну -- сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

, 2) групову -- виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги страйкуючих шахтарів);

3) суспільну -- виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що суспільна і групова свідомість -- це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною -- являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом упорядкованого суспільства;

2) професійною -- спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор -- обвинувачує, адвокат -- захищає та ін.). Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає високий рівень правового мислення, багато в чому є детермінованою чинним правом.

Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації

Функції правосвідомості -- це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість -елемент правової системи, поєднані з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) -- припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація -- це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела реалізації, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Джерела правової інформації:

документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі і підзаконні акти, міжнародні договори і угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти).

повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби інформації з правових питань («Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Юридичний вісник України», телерадіоканал «Право» та ін.);

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) -- припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;

3) регулююча (настановна) -- припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом -- відповідно до правових дозволень і заборон.

У структурі правосвідомості особи кожній із функцій відповідають такі блоки:

1) правові знання;

2) правові оцінки;

3) правові настанови.

Необхідність і обсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки особа залучена до системи правових відносин. Набуття і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду особи. Пройшовши через свідомість особи, правові явища викликають ціннісне до себе ставлення: оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду цих знань. Відбувається процес не прямого відтворення в діях особи оодержаних знань, а виникає їх переосмислений варіант, співвіднесений з поглядами на правове, обов'язкове. Після цього виробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки. Блок правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ, виходячи з напрямку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу (настановну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу (ціннісну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти відповідно до виконуваних ними функцій:

-- когнітивний (пізнавальний, інформаційний),

-- правостворюючий (цінносний, емоційний),

-- регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчосі і і правореалізації

виражається у тому, що правосвідомість:

- певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права;

- діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдосконалення в напрямку відображення об'єктивних суспільних процесів; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;

- існує «після» права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які застосовуються або реалізуються;

- є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

- може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону і аналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;

- виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

-- служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом її формування, перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату.

Правова культура: зв'язок із загальною культурою. Види правової культури

Культура -- це загальний спосіб існування людини, її діяльності та об'єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін. Культура -- соціальне нормативна, а її норми -- історично первинні, основа всіх інших нормативних систем: релігії, моральності, естетики, права. Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її змістом. Усі юридичні норми є нормами культури, однак не всі норми культури перетворюються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні норми з настановою на включення їх до права. До числа відібраних трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього суспільства, виконання загальносоціальних завдань держави. Не можуть перетворитися на право ті правила поведінки, що не стали нормою культури. Право -- частина соціальної культури, яке визначає один з її видів -- правову культуру.

Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою народу, ґрунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури --- політичної, моральної, естетичної. Це комплексний процес, їх поєднує спільність завдання -- створення морально-правового клімату в суспільстві, який би гарантував особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто поставив би людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів.

Тісна взаємодія і взаємозв'язок проявляються між правовою і моральною культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не тільки правовою, а й їх моральною оцінкою, визначенням їх відповідності моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування законних прав і інтересів особи, недодержання вимог справедливості при вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального призначення правових явищ -- права, правосуддя, законності, правової відповідальності, непохитна переконаність у необхідності суворого додержання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних принципів і категорій моралі.

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою демократії.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.

47.Основні проблеми екологічної культури

Екологічна культура - ступінь розуміння і ціннісне ставлення людини до природи, формування відповідних позитивних моральних норм і якостей, необхідних для розв`язання екологічних проблем в інтересах кожного індивіда; конкретні практичні дії людини щодо поліпшення екологічного стану довкілля.

Экологическая культура вбирает в себя лучшие гуманистические и экофильные традиции прежней культуры и сообщает им новый импульс развития, существенно расширяя и в то же время конкретизируя гуманистический смысл человеческих деяний, поскольку в их орбиту теперь должна быть включена не только сфера социальных, но и природных явлений, составляющих среду человеческой жизни.

В связи с этим экологическая культура представляет собой более высокую и завершённую форму развития гуманизма в целом. Экологогуманное означает любовное и бережное отношение ко всем формам жизни и к условиям, которые её обеспечивают.

Екологічна культура вбирає в себе найкращі гуманістичні та екофільні традиції колишньої культури та надає їм новий імпульс розвитку, суттєво поширюючи та одночасно конкретизуючи гуманістичний сенс людських дій, тому що в їхню орбіту має бути включена не тільки сфера соціальних, але й природних явищ, що складають середовище людського життя.

У зв'язку з цим екологічна культура являє собою більш високу та досконалу форму розвитку гуманізму в цілому. Екологогуманне означає дбайливе ставлення до всіх форм життя та до умов, які його забезпечують.

Предвижу, что у некоторых читателей вызовет чувство протеста сама постановка проблемы, как она означена в заглавии данного выступления.

О каком гуманистическом потенциале экологической культуры может идти речь, когда, если следовать ее предписаниям, нужно во многом ограничить свое потребление, поведение и даже образ жизни в целом должен быть взят в рамки, которые явно противоречат принципам свободы личности.

Получается какойто странный гуманизм, напоминающий несколько казарменный вариант. Тем не менее, буду настаивать на том, что это гуманизм, и, более того, речь пойдет о новом гуманизме культуры, гораздо более последовательном и истинном, чем прежний, которого пока придерживается огромное большинство жителей планеты. На чем основан традиционный гуманизм? На возвеличивании человека, его ничем не ограниченной технической и научной мощи, на восхищении теми шедеврами искусства, которые он оказался способным создать.

Так постепенно стала формироваться гуманистическая концепция культуры.

Долгое время культура человечества развивалась без такой характеристики как гуманизм, поскольку это как бы само собой разумелось. В самом деле, если культура представляет собой явление человеческое, то как она может быть не гуманистической?

Однако по мере того, как всё более широко люди стали прибегать к использованию машин и других технических приспособлений для решения самых разнообразных сначала производственных, бытовых, а затем и военных задач, стало очевидным, что направление культуры в её развитии может быть не только гуманистическим, но и далёким от такового вплоть до противоположного знака.

Так возникла потребность в уточнении понятия культура в зависимости от того, проникнута она чувством уважения к человеку и заботой о его истинных потребностях или, наоборот, способствует принижению его и высвобождению низменных страстей и качеств.

Разумеется, этот поворот культуры к античеловечности имел, как правило, экономическую подоплеку и диктовался алчными побуждениями тех, кто наживался на использовании низких человеческих страстей, но мы ограничим свою задачу установлением самого факта такого поворота в развитии культуры, который потребовал разведения понятий гуманистического её развития и несовместимого с таковым.

Гуманизм имеет давнюю историю и восходит как осмысленная концепция к эпохе Возрождения. Однако, если вспомнить, что основой процесса Возрождения стали культура и особенно искусство античного мира, открытого европейцами позднего средневековья в ходе археологических раскопок, то можно сказать, что идеи гуманизма уходят в далекое прошлое человеческой истории и служили, повидимому, важным условием развития духовного мира людей. Через эти идеи происходило осознание себя человеком во всей своей самобытности, величии и исключительности, и чем более люди утверждались в этой идеологии, тем более склонялись к мысли о своём особом месте в природном универсуме и своём уникальном предназначении в нём.

Нужно сказать, что для такой самооценки у человека действительно есть много оснований. Из всех живых существ на планете он единственный носитель разумных способностей, его умом и руками создан искусственный мир, в котором ему так удобно живётся, а многообразная хорошо продуманная техника ещё более повышает комфортность искусственного антропогенного мира, открывая, как казалось, захватывающие дух перспективы.

Можно сказать, что человек сам породил синдром очарованности созданным им искусственным миром, а, следовательно, и очарованности самим собой.

Гуманизм и сегодня остаётся главной осью всей мировой культуры, хотя и в сильно преобразованном по сравнению даже с недавним прошлым виде. По мере того, как людьми создаются всё более совершенные технические конструкции, в них как бы растворяется гуманистический потенциал, сообщая техническому миру человекоподобие, а на человека в то же время проецируется то, что свойственно технике, задавая ему некоторые машинообразные черты, и этот процесс взаимоуподобления мира машин и мира людей идёт стремительно и с нарастанием на фоне столь же быстро скудеющей природной среды, которая также зачастую воспринимается как разновидность машинного мира.

Следовательно, тенденция гуманизма развивается в современном мире очень противоречиво и неоднозначно. Более того, гуманизм, как правило, предполагает антропоцентризм, хотя следует сказать, что в последнее время и этот феномен сильно изменился, сместившись в сторону эгоцентризма в связи с возникшим культом потребления вплоть до самых извращённых и престижных его форм. В контексте современного экологического кризиса такой антропоцентризм становится особенно опасным, поскольку способствует тотальному разрушению среды жизни при тех масштабах и темпах развития производства, которые оказались набраны обществом в ходе развёртывания НТР за последние 50 лет. Мировое сообщество не может продолжать развиваться, ориентируясь только на удовлетворение своих собственных и к тому же явно завышенных потребностей. Теперь необходимо также учитывать и возможности окружающей природной среды, а точнее биосферы, в которой существует общество. Надо сказать, что предельные возможности биосферы уже превышены более чем в 10 раз.

Биосфера до такой степени оказалась изменена во всех своих свойствах воздействием на неё производственной деятельности людей, что чрезмерные добавочные воздействия могут оказаться той критической величиной, которая необратимо переведёт эту глобальную экосистему в новое качественное состояние, непригодное для жизни. На планете уже образовалось довольно много подобных территорий не только непригодных для жизни, но и прямотаки опасных для находящихся там любых живых форм. Таковы, например, территории, заражённые радионуклидами после чернобыльской катастрофы, таковы земли, примыкающие к высыхающему Аральскому морю, к Семипалатинскому полигону, и многие другие районы, опустошённые и повреждённые деятельностью людей.

Экологическая проблема в её опасной для людей форме существует уже не один десяток лет, но острота её нисколько не уменьшается со временем. Напротив, как отмечалось на очередном Всемирном форуме в РиодеЖанейро (1992г.), состояние природной среды на планете заметно ухудшилось за 20 лет, прошедшие после Стокгольмского Международного форума по проблемам окружающей среды в 1972 году. О продолжающемся ухудшении состояния природной среды говорилось и на состоявшемся в 2002 году очередном глобальном форуме «Рио + 10», проходившем в Иоганнесбурге. Необходимо срочно принять оперативные и поистине чрезвычайные меры для спасения природной среды человечества. В отношении необходимости таких мер теперь уже вроде бы все в мире согласны. Нет только согласия в отношении того, какими они должны быть конкретно, в какой последовательности будут решаться и, самое главное, какова должна быть доля материального участия в этом различных стран мира.

Экологическая проблема, не успев понастоящему стать предметом научных исследований, уже превратилась в объект политических игр и взаимных претензий стран друг к другу. Это очень опасно, потому что в данном случае игра идёт поистине с огнём.

В связи с этим уместно напомнить слова основателя международного исследовательского центра «Римский клуб» А. Печчеи, который писал: «Истинная проблема человеческого вида на данной стадии его эволюции состоит в том, что он оказался неспособным в культурном отношении идти в ногу и полностью приспособиться к тем изменениям, которые он сам внёс в этот мир. Поскольку проблема, возникшая на этой критической стадии его развития, находится внутри, а не вне человеческого существа, взятого как на индивидуальном, так и на коллективном уровне, то и её решение должно исходить прежде всего и главным образом изнутри его самого.

Проблема в итоге сводится к человеческим качествам и путям их усовершенствования.