Культурологія

Католицизм, как и Православие, признает семь таинств христианства. Однако крещение здесь осуществляется обливанием, а конфирмация отделена от крещения и проводится по достижении ребенком 7-8 лет. Главный праздник в католицизме - Рождество.

При тщательно разработанности и пышности ритуала, в римском христианстве все же теология господствует над обрядом. Поэтому католицизм более индивидуалистичн, нежели православие. Католическая месса носит более пышный, праздничный характер, в ней используются все виды искусства для воздействие на сознание и чувства верующих.

Несмотря на наличие в протестантизме множества церквей и конфессий, можно выделить общие для всех особенности вероучения, культа и организации. Библия признается у большинства протестантов единственным источником вероучения. Протестантизм ориентирует человека на личное общение с Богом. Отсюда право каждого человека читать и обсуждать Библию. Уделяя большое внимание человеческому воплощению Иисуса Христа, протестанты в большинстве своем, в качестве основного праздника признают Рождество. Основные богослужения - чтение Библии, проповедь, индивидуальные и коллективные молитвы, пение религиозных гимнов. Как правило, отвергается культ Богородицы, святых, икон и мощей. Основной организационной структурой протестантизма является община, а иерархия священнослужителей не развита. В протестантизме можно выделить два основных направления: либеральное, признающее критику Библии, и фундаменталистское, настаивающее на буквальном понимании Библейских текстов. Либеральное направление, старейшее в протестантизме, зародилось в виде учения Мартина Лютера в начале XVI в.

Сторонники его - лютеране - в качестве Символа Веры признают догматы, определенные на I и II Вселенских Соборах. Главный путь искупления грехов - покаяние. Признаются два христианских таинства - крещение и причащение. В лютеранстве сохранены литургия, церковный алтарь, облачение духовенства. Существует также посвящение в сан (ординация), есть свой епископ. В качестве главного символа лютеране принимают распятие, иконы отрицаются. Родоначальником фундаменталистского направления в протестантизме является Жан Кальвин. В качестве единой священной книги Кальвин признавал Библию. Отрицая духовенство, он утверждал принцип мирского призвания и мирского аскетизма (каждый верующий - священник). Спасение души кальвинизм предполагает не столько покаянием, сколько активной мирской деятельностью, предпринимательством. Кальвинисты отрицают внешние атрибуты культа - крест, иконы, свечи и прочее. Таинства крещения и причащения осуществляются у них символически. Основные формы богослужения - проповедь, молитвы, пение псалмов. Кальвинизм отрицает любую форму церковной организации, кроме общины.

Протестантизм учит, что важны не столько обряды, сколько добросовестное выполнение каждым своих обязанностей, то есть в добросовестном труде человек воплощает христианские заповеди. Протестантизм утверждает равенство всех верующих перед Богом и проповедует спасение верой уже в земной жизни, отрицает монашество, а также безбрачие духовенства. Для протестантизма характерно стремление разделить сферы влияния духовной власти церкви и светской власти государства: Богу - богово, а кесарю - кесарево.

Главным догматом протестантизма является догмат об оправдании одной лишь верой в искупительную жертву Иисуса Христа. Иные способы спасения считаются несущественными. Согласно этому догмату, в следствие грехопадения, первородного греха человек утратил способность самостоятельно совершать добро, поэтому спасение может прийти к нему только как результат божественного вмешательства, спасение - это дар божественной благодати.

Христианство, так же как и буддизм, а затем и ислам, создало идеал универсального человеческого поведения и существования, создало целостное мировоззрение и мироощущение. В основе христианства - учение о богочеловеке Иисусе Христе, сыне Божием, который пришел к людям с добрыми деяниями, заповедал им законы праведной жизни и принял во искупление грехов людей великие страдания и мученическую смерть на кресте.

Неорелігії

Нетрадиційні релігії породжені глибинними процесами суспільного життя ХХ ст. і виявилося не тільки і відновленні ортодоксальних релігійних традицій, а й у пошуку нових цінностей, духовних орієнтацій. На позначення цього явища вживають багато синомічних термінів: (неорелігії”, “неосекти”, “неокульти”, “нетрадиційні вірування”, “севдорелігії”, “неомістицизм”, “релігії Нового віку”.

Неорухи народжені кризою традиційної релігії. У ХХ ст. позиції усталених релігійних течій підірвав передусім науковий світогляд. Досягнення НТР висунули проблеми, перед якими офіційна церква виявилась безсильною.

До нетрадиційних релігій належать:

Неохристиянські течії, вірування на загально християнській основі:

а) Церква Воскресаючої Богородиці;

б) Мормони;

в) Новоапостольська церква;

г) Церква Христа;

д) Нова церква (Церква Нового Єрусалиму).

2. Релігії орієнталістського напряму:

а) Неоіндуїзм;

б) Міжнародне товариство свідомості Кришни;

в) Послідовники Шрі Сатьї Саї Баби;

г) Центри Шрі Гінмоя;

д) Ошо-центер;

е) Вселенська чиста релігія.

3. Езотеричні об'єднання:

а) Теософія;

б) Братство Грааля.

4. Неоязичництво:

а) Рідна Віра;

б) РІН-віра;

в) Собор рідної віри.

5. Синтетичні релігії:

а) Біле братство;

б) Церква єднання;

в) Всесвітня віра Божа.

6. Сайєнтологічні рухи:

а) Діанетика;

б) Наука розуму;

в) Християнська наука.

7. Сатанізм.

У своїх догматах культом синтетичних релігій, створюється на поєднання елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, систему обрядових дійств, церковну організацію, претендуючи на статус над релігії. У них розвинуті культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, наявна ідея багатообраності їх послідовників.

Кількість релігій “Нового віку” надзвичайно велика. Але умовно їх можна поділити на три категорії. Перш за все це культи, що проголосили себе новітніми варіантами християнства, та пропонують унікальну “боговідверту” істину та єдиний шлях до спасіння людства. Серед них такі відомі організації, як Сімя любові (раніше Діти Бога), Церква Армагеддона, Церква живого слова , Життєвий шлях, Церква біблійного розуміння, Міжнародний шлях, Віра алтаря та інші. Голосніше за всіх про себе заявляла відома , войовнича Церква уніфікації Сен Мюн Муна(Sun Myung Moon), який запевняв, що має мільйони прихильників по всьому світі.

Значну частину серед культів складають гурти, що ведуть свій родовід зі Сходу. Вважається, що в США у них більш ніж два мільйони прихильників. Найбільші та найвідоміші наступні: Рух Харе Крішна(Hare Krishna) (Міжнародна громада свідомості Харе Крішна), Місія Божественного світла та дзен- буддизм. Можна також згадати Організацію здоровя, щастя та святості, Рух Мехер Баби, Ананда Марга та ряд інших.

Особливу групу становлять обєднання, що займаються виключно «духовними вправами», психотерапевтичними сеансами та процедурами, під які звичайно проводяться різні релігійні спекуляції. Тут особливо виділяється Церква сайентології, по її власним (та явно перебільшеним ) даним маюча біля 5 міліонів прихильників у багатьох країнах. Не менш відомою є Громада трансцендентної медицини, яку правильніше було б віднести до другої групи. Назвемо також Синанон, що так рекламує свої успіхи у лікуванні алкоголіків та наркоманів. До них також можна додати безліч дрібних груп, що пропагують астральні та окультні уявлення, спіритизм, парапсихологію.

При знайомстві з цими новоутвореннями можна виділити ряд загальних рис, що помітно відрізняють їх від традиційних церков, так і від обєднань, що називаються «сектами». Головне тут можливо те, що вони не повязані з вже існуючими в країні релігійними течіями та віросповіданнями.

В 60-ті роки в край переповнену релігійними ідеями атмосферу США почали вриватися різноманітні пророки - зазвичай крикливі та надзвичайно брутальні, претендуючи на роль єдиних «рятівників» людства, що загубилось в гріхах та темноті. Вони не тільки ігнорували традиційні респектабельні церкви, але й обзивали як прислужників «духовного Вавилона», спроможних довести світ лиш до погибелі. Якщо все ж таки такі месії часом і зверталися до окремих сюжетів традиційних священних книг, то використовували їх як допоміжний матеріал для побудови своїх фантастичних доктрин, проникнутих самовозвеличуванням.

Далі впадає у вічі не зовсім звичний соціальний склад прихильників релігій «Нового сторіччя». В США і до цього не раз заявляли про себе різноманітні пророки та месії. Проте до них звертаються люди з найменш забезпечених верств населення, здебільш люди похилого віку. Общини ж культів в основному поповнюються людьми іншого типу. Більшість з них складають молоді люди віком від 18 до 24 років так званого середнього класу. Як правило, вони мають непогану освіту та в минулому не зазнавали суттєвих матеріальних труднощів.

Про що б не говорили наставники нових культів, їх проповіді загалом зводяться до передбачення всесвітньої катастрофи, до оцінки сучасної епохи «залізного віку» (Харе Кришна), «віку неподобств» (Громада трансцендентної медитації), періоду «великих мук», «кінця часів» (Церква тіла Христова).

Часом такі застереження формулюються більш конкретно. Глава Церкви уніфікації Сен Мюн Мун, наприклад, стверджує, що начеб то космічна боротьба з Сатаною, що передує настанню віку «завершення Нового завіту», вже почалася, а діти Бога чекали «кінця світу» в 1993 році.

Саме ідея «граничності» нашого часу, історичної його відміченості його існування й складає «найвищу істину», що її самозвані пророки передусім хочуть подати світу. Офіціальні ідеології, стверджують вони, не спроможні ні зрозуміти не розвязати її. Сробити це можуть лише «нові месії» (кожний з них при цому, звичайно, має на увазі самого себе), освячені небесною мудрістю. Саме вони зі своїми послідовникам, що вчасно розірвали звязки з грішним суспільством, зможуть пережити неминучий катаклізм історії. Дивує те, що самі фантастичні та екстравагантні заяви такого виду знаходять відклик в серцях багатьох людей, що турбуються про своє майбутнє. Та й дійсно, чи може віруючий залишитись байдужим до релігійної апокаліптики, коли провідні політики та науковці визнають можливість загибелі світу.

Тут потрібно було б сказати про сказати декілька слів про проблему класифікації даних релігійних утворень: в масовій літературі за звичай вживається термін «секта» , в релігієзнавчих роботах «нетрадиційні», «неконфесійні» , «народні» і т. п. релігії. Дані назви здається не зовсім виправданими, тому що в них не відбивається конкретно - історичних характер та специфіка соціальної основи такого роду організацій. Самі ж лідери називають свої вчення релігіями «Нового сторіччя», експерти звичайно вживають термін «культ». Отож терміном релігії «Нового сторіччя» позначаються всі релігійні новоутворення , що виникли за останні чверть сторіччя. Відомо звичайно, що по своїй організації та типу повсякчасного життя вони вкрай різні: «від гуртів зустрічі вихідного дня до вбивць, що називають себе месіями»

Характерні особливості культів можна описати по-різному. Але , здається вони найбільш добре підсумовані в наступній характеристиці:

1. На чолі таких організацій стоїть харазматичний лідер, який запевняє, що начебто він отримав нове унікальне «одкровення» стосовно Бога та реальності. На його думку, кожний хто не поділяє його поглядів, не просто помиляється, але й є послідовником Сатани.

2. Лідер створює особливу сім'ю, або комуну де його звичайно називають «батьком». Часто нові члени сім'ї набувають нових імен.

3. Керівник визначає обовязкові для всіх норми поведінки, але зовсім не обовязково дотримується їх сам. Звичайно він живе в надзвичайно кращих умовах, чим його послідовники.

4. Гурт дотримується апокаліптичного погляду на світ. Члени організації часто відмовляються від свого майна та змінюють місце проживання.

5. Застосовується своєрідна техніка контролю над поведінкою приваблених, звичайно шляхом ізоляції від навколишнього світу. Послідовники розглядають таку техніку як релігійну дисципліну.

Специфіка організації та повсякденної практичної діяльності культів дозволяє конкретніше виявити причини, що приводять людей до релігійних общин. Кожний культ - це обєднаний колектив, що надихається “гуртовою” метою. Вступаючи до нього людина відчуває себе частиною загальної справи, позбавляється відчуття одинокої, залучається до тих цінностей та взаємовідносин, які, на її думку, давно забуті навколишнім світом. Керівники общин розуміючи привабливість подібних почуттів та настроїв, настійно рекламують свої організації як оази «справжньої людяності», прообрази майбутнього колективізму “Нового сторіччя”, рятівні колонії небожителей. Тільки у нас, кажуть вони, можна знайти справжню любов, безкорисну самопожертву, зустріти рідних людей, тому що мова йде не про церкву, а про справжню «сім'ю» , на чолі якої стоїть суворий, але турботливий “батько”.

Такі призови, зрозуміло, привертають не тільки юнаків та дівчат у яких не склались стосунки з батьками, а також літніх людей, що потерпають від черствості оточуючих. Тим більше що реклама таких культів співіснує з досконалими методами вербування. Нею займаються особливо довірені фанатичні послідовники, що володіють навичками «першого контакту». Вони намагаються завязати знайомства на вулицях, в кафе, на вокзалах, на дискотеках, студмістечках та де інде. Уміло провокуючи співбесідника на відверту розмову про хвилюючі його проблеми та тривоги, вони між іншим розписують радість перебування в своїй общині та запрошують молитовні збори або на лекцію. Звичайно від подібної зустрічі вони виносять відчуття такої людяності та теплоти, про яку навіть і не підозрювали. “Після богослужіння, - згадує одна дівчина, - кожний здавався таким щасливим, кожний виявляв бажання зустрітися зі мною. Я давно не відчувала подібної уваги до себе.” І тільки потім новозалучений взнає, що за всіма цими посмішками стояла чітка режисура.

Як тільки людина, схвильована першою зустріччю, залучається до життя общини, вона відразу потрапляє до в світ особливих стосунків. За рекламним лицем “справжнього батька” починають все чіткіше проступати риси справжнього диктатора. Новозалученому доводять , що лідер - це особливий, неповторний спаситель та небесний обранець. У кожного з цього приводу є своя легенда. Церква уніфікації, наприклад, вчить, що Сен Мюн Мун - це новий месія, якого Бог направив в США для завершення справи спасіння людства, що не вдалася Христу. Керівник життєвого шляху Дж. Стівенс рекламує свої регулярні співбесіди з всевишнім, а засновник Сім'ї любові оповістив всім, що мав спирітичні контакти з Распутіном, Жанною ДАрк та ... чарівником Мерліном і навіть ухитрився мати інтимні стосунки з істотою жіночого роду, яку він визначив як “богиню”.

Новозалучений звичайно виявляється в повній матеріальній залежності від лідера. Якщо він посиляється в комуні, то від нього вимагають передати на загальну справу все своє майно. Інші ж повинні віддавати на користь комуни значну (до половини) кількість доходів. Намагаючись забезпечити абсолютний вплив, лідери роблять все щоб фізично і духовно ізолювати членів общини від зовнішнього світу, відвернути від попередніх цінностей та звичок, паралізувати всяке самоусвідомлення. Це досягається шляхом насиченої програми різноманітних гуртових заходів. Вона має у собі різноманітні “семінари”, спільні молитви та співбесіди, повторювання одних і тих же гімнів (Харе Крішна) , вивчення біблійних висловів та прослуховування записів уроків лідера ( Сім'я любові ), отупляючі лекції про принцип віри (Церква уніфікації), механічні танці, виснажливі спортивні ігри і т.п. Крім того віруючих примушують працювати на підприємствах , що належать культу збирати пожертви на вулицях і т. п. Тобто день в таких комунах розплановано так, що віруючий ні на хвилину не залишається сам із собою. До цього слід ще додати постійне недосипання, погане харчування, нічні збори, що оголошуються раптово та проходять годинами. Керівники общин намагаються поставити під свій контроль всі турботи, роздуми, інтереси, регламентують навіть почуття взаємної симпатії, право обирати собі друзів, особливо поза общиною.

Найбільш жорстокі заходи проводяться проти членів общини, що на думку лідера, не зовсім лояльно ставляться до його вимог. В такому разу застосовуються погрози, залякування, увязнення в темні приміщення, виклики на спеціальні комітети та навіть тілесні покарання в присутності інших членів общини.

Легко зрозуміти, що карєра “месії” огортає ореолом зверхності навіть пересічну особу, даючи змогу порядкувати долями інших людей та впроваджувати в життя самі безглузді свої ідеї. Та все ж таки найбільш типовий рушій таких ідей екстемально тривіальний: гроші - і до того ж зовсім не маленькі! За всіма широкопроповідницькими проектами врятування цивілізації, виправлення безнадійно зіпсованого суспільства, допомоги бідним, впровадження нової моралі та релігійного досвіду, як правило стоїть лиш схильність до збагаченння.

Та й насправді в руках лідерів різноманітних культів зосереджуються кошти, що перевищують всіляку уяву. Як правило, “духовні” спасителі зберігають таємницю своїх прибутків, швидко переводячи їх на власні рахунки в різних банках. Але інколи деякі данні доходять і до преси. Так, лиш за обовязкові для всіх залучених платні курси Месна церква щорічно отримує 400 тисяч доларів. Церква Живого слова має власність, що оцінюється в 20 мільйонів доларів. Приблизно аналогічну суму отримує Рух Харе Крішна від продажу своєї літератури. Але всі ці цифри здаються дрібницею, коли мова йде про Церкву уніфікації, що перетворилася в транснаціональну корпорацію по експлуатації людей. Лиш тільки в Нью-Йорку вона володіє власністю на суму 17 мільйонів доларів (дані на 80-ті роки), а власність самого Муна сягає 11 мільйонів.

Відповідаючи на критику сторонники культів постійно виправдовують свій вибір, взагалі випадки добровільного розриву з общиною дуже незначні. “Ми стали іншими людьми, - завжди кажуть вони- Ми набули душевного спокою”. Суть такої переміни майже очевидна, якщо взяти до уваги наступне: Месна церква, наприклад, категорично вимагає: “Перестань думати. Хто покладається на власний розум,- потрапить в халепу”. Красномовим аргумантом усьому сказаному можуть бути долі конкретних людей.

Такими є деякі роздуми про особливості релігій “Нового сторіччя”. Звичано вони зформульовані на основі знайомства з діяльністю деяких релігійних угрупувань (особливо Церква уніфікації), та носять характер попередноьго ознайомлення. Діяльність культів - це периживання, поведінка конкретних людей , їх тривоги, пошуки, рішення. І тому наглядно уявити собі ці організації, зрозуміти їх місце в духовному житті суспільства, повною мірою уявити вплив на долі людей можна лиш при докладному вивченні вірувань та побутових регламентацій окремих культів.

28.Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво

Религия и искусство

Искусство - это прежде всего творчество, творение. Основным источником творческого вдохновения в течение всей истории была религия: идет ли речь об африканских масках, предметах культа, статуях греческих и римских богов или монументах, знаменующих цивилизации, - соборах, мечетях и пагодах. Классическая музыка в значительной степени является выражением религии.

Можно прийти к выводу, что любое искусство - выражение религии, если термин «религия» рассматривать в самом широком смысле - в смысле концепции человека. Было бы интересно сделать религиозный психоанализ некоторых форм современного искусства, чтобы обнаружить, какой культ человека оно раскрывает. Действительно, являясь творением, искусство в то же время средство выражения. Все чувства человека - любовь, возмущение, отчаяние - выражаются искусством.

Здравый смысл подсказывает нам, что не всякое создание или форма выражения могут быть признаны искусством: к ним должен прибавляться поиск качества, красоты. Так как концепция качества носит философский и культурный характер, мы обнаруживаем в искусстве и элементы религии.

Именно это наличие религиозного в различных формах искусства мы и рассмотрим.

Религия и музыка

Жизнь неотделима от ритма. Время, которое увлекает нас за собой, отмеряется небесными часами, определяющими времена года; свет и электричество имеют частоту, а наше сердце бьется в ритме наших эмоций.

Создавать ритм, чтобы вызвать эмоцию, - присуще не только человеку (горилла пугает своих противников, ударяя себя в грудь), однако вызывать самые разнообразные эмоции различными ритмами - с незапамятных времен было одной из замечательных способностей рода человеческого. Эта чувствительность к частоте и силе звука объясняет неиссякаемое художественное творчество всех цивилизаций.

Очень рано человек стремился создать звуки, отличающиеся от звуков, создаваемых вибрацией его голосовых связок. Он трубил в камышовые трубки, рога животных, раковины, выстукивал бамбуковыми палками, извлекал звук из барабанов и гонгов, а позже заставил вибрировать струны, закрепленные на резонирующем корпусе. Сегодня он создал синтетические звуки.

Все религии поставили себе на службу средства этого чудесного творения, чтобы чествовать божества, а также вызывать у верующих предрасположение к духовной жизни. Пение и музыка занимают различное место в зависимости от религии.

В африканском анимизме, или вуду, который родствен ему, предпочтение отдается выстукиванию, назойливый ритм которого вызывает самопроизвольный танец, а у некоторых - транс.

Ортодоксальный иудаизм прославляет Бога лишь человеческим голосом. Любое музыкальное сопровождение в синагогах запрещено. Лишь на некоторых праздниках можно услышать меланхолический призыв к Богу служителя, трубящего в бараний рог - шофар.

Православное христианство, песнопения которого несут отпечаток торжественной красоты, также запрещает любое музыкальное сопровождение во время службы.

Ислам допускает чтение Корана лишь служителем. Пение строго кодифицировано. Иногда чтец закрывает ухо ладонью, чтобы лучше чувствовать вибрацию своего голоса.

Буддийские обряды также предусматривают речитатив священных текстов, который исполняется группой монахов, а паузы отмечаются ударами гонгов.

Молитвы в индуистских храмах сопровождаются оглушительными музыкальными паузами с использованием рожка, барабана и колокола.

Однако бесспорно, что в протестантском и особенно в католическом христианстве роль пения и музыки наиболее значительны и разнообразны. Колокола для созыва верующих, орган на торжественных церемониях, скромная фисгармония в маленьких приходах традиционно сопровождают службу. Священники и пасторы прилагают все усилия, чтобы пела их паства, не всегда обладающая требуемыми данными, но любящая петь хором песни своего детства.

Сегодня церковь стремится разнообразить свои песнопения и музыку: монастыри сохраняют традицию великолепного григорианского пения. Тамтам появляется в африканских мессах, а гитара - в мессах в Европе. Иногда даже священники и пасторы без колебаний выходят на светские сцены, чтобы исполнить религиозные песнопения: вспомним иезуита отца Дюваля или пастора Джона Литтлтона. Эта традиция сосуществования религиозной и светской музыки очень древняя в Европе, и большая часть произведений мэтров классической музыки носит религиозный характер (оратории и «Магнификат» Баха, месса и «Те Деум» Генделя, «Реквием» Моцарта, «Мисса солемнис» Бетховена, «Аве Мария» Шуберта и т. д.).

В Индии также многие произведения классической музыки были созданы в атмосфере духовности или под влиянием мифологических эпопей. В сущности, по традиции музыка имеет Божественное происхождение и является средством служения богам и приближения к ним благодаря всем тем эмоциям, которые она вызывает. Богатство ритма (тала) и мелодии (рага) видоизменяет пути доступа к божеству и даже вызывает некую разновидность гипноза.

Религия и танец

Это искусство отдает предпочтение телесному выражению. На танец можно смотреть или участвовать в нем, он всегда сопровождается пением или музыкой, которые задают ритм.

Танец занимает центральное место во многих религиях.

В Африке танцоры в масках подражают божествам анимизма, которые часто символизируются животными.

Культ вуду немыслим без танца: танец призывает божества и заставляет их вселиться в верующих, которые впадают в транс.

В иудаизме упоминается о танце Давида перед ковчегом, в котором хранились скрижали Закона Божьего. Во время праздника «Радость Торы» иудеи танцуют, держа в руках свитки Торы.

В исламе некоторые суфии выражают свою мистическую радость танцем - это танцующие дервиши, которые еще сохранились в Конье (Турция).

Христианство долгое время видело в танцах риск возбудить в молодых людях чувственность. Очень осторожно относясь к чувственности танца, церковь, однако, недавно разрешила танцевальное сопровождение во время африканской мессы.

В эфиопском коптском христианстве существуют любопытные танцы священников под звуки древней музыки с использованием систров.

Индуизм рассматривает танец как божественное действо. Танец не исполняется в храмах во время религиозных ежедневных богослужений, однако он постоянно присутствует в мифологии и религиозной культуре. Индийский классический танец выражает различными позами чувства божеств. Строгая упорядоченность этого искусства восходит к древнему санскритскому трактату «Натяшастра» («Правила танца»), рассматриваемому как пятая книга Вед.

Что касается Шивы, бога-созидателя и бога-разрушителя, то он часто изображен как Натараджа - «царь танца», символизируя таким образом движение мира.

Религия и живопись

Самые древние изображения на стенах пещер, в которых жили наши предки, возможно, имели магическую роль: художник стремился околдовать животных, чтобы лучше охотиться на них.

В течение всего исторического периода наряду со светской живописью существует религиозная живопись.

Только ислам запрещает любое изображение творений Бога, чтобы человек не принял себя за равного Творцу. Персидская культура (мусульманская, но шиитская) поддерживала, однако, традицию своих замечательных миниатюр.

Чтобы проиллюстрировать религиозную роль живописи, ограничимся двумя примерами - православия и тибетского буддизма.

Для Восточной церкви VIII - IX вв. характерной была кровавая ссора иконопочитателей и иконоборцев. Возможно, под влиянием своих арабских противников Византийская империя запретила как идолопоклонство изображение и поклонение изображениям Христа, Богоматери и святых. В 843 г. императрица Феодора окончательно восстановила иконопочитание. Этот древний конфликт, по меньшей мере, привел к уточнению в богословии вопроса о священной живописи.

В православии иконы, разумеется, не являются идолами, то есть не имеют Божественной природы, однако они больше чем художественное произведение с того момента, как будут освящены. Они могут быть чудотворными. Так как человек был создан по образу Бога, вполне понятно, что образ напоминает и являет изображаемое существо.

Икона передает таинство Воплощения, при котором Бог становится Человеком в лице Иисуса Христа.

Икона - это также опора, требуемая для молитвы, которую мы находим не только в церквях и общественных местах. Благочестивые православные берут ее с собой, чтобы молиться в пути.

Икона - это религиозное творение, которое требует, чтобы художник тоже был богословом. Знаменитый русский иконописец Андрей Рублев признан святым православной церковью: совершенство его творений рассматривалось как результат особого мистического видения.

Таким образом, изображение выражает не только духовность художника, но и является проявлением Божественных таинств, оно свидетельствует о потустороннем мире. Икона - место пересечения культа и культуры: как и культура, она призвана развиваться и не подвержена незыблемым правилам, однако как культ, она должна следовать традиции как в отношении техники живописи, так и символики форм и цвета. Находясь с XVI в. под влиянием западного искусства - более реалистичного - иконопись вернулась не так давно к источникам традиционного вдохновения.

Индуизм и тантрический буддизм, в частности тибетский ламаизм, широко используют изображение космоса, называемое «мандала». Речь идет обычно о живописи, однако и сами храмы могут быть построены согласно плану мандалы. Наиболее известные храмы такого типа находятся в Ангкоре (Камбоджа) и Боробудуре (Ява).

Мандала, написанная на полотне, называемая по-тибетски «тангка», отличается чрезвычайно богатой символикой. Это отображение вселенной, центром которой является божество или сам Будда. Его изображение находится в квадрате, открытом на каждой стороне, как двери, расположенные в четырех странах света. Сам квадрат находится в окружности, откуда и название «мандала». Символика круга напоминает о бесконечном возвращении вещей к их исходной точке, например, о цикле перевоплощения.

Исполнение мандалы оставляет место для широкой фантазии как в выборе изображаемых божеств, так и в выборе орнамента или цветов. Неизменным остается лишь расположение вокруг центральной точки, изображающей Абсолют, или Божественное.

Добавим, что мандала является лишь примером живописи религиозного толка индуистского и буддийского мира. Богатство изобразительного выражения проявляется не только в храмах, но и на стенах пещер, например в Аджанте (вблизи Бомбея) или на склоне скал, как в Сигирии (Шри-Ланка). Даже если это эротический сюжет, картины и скульптуры всегда сохраняют символическое и религиозное содержание.

Религия и архитектура

Культовые сооружения одни из самых прекрасных архитектурных творений, которые человек когда-либо создавал.

Вполне естественно, что культовое место располагается в центре города и устремляется к небу, словно увлекая верующих к Богу. С высоты колокольни или минарета верующих призывают к духовной жизни.

Когда религия преследуется или пребывает в меньшинстве, она не имеет возможности так восхвалять свою веру. Поэтому синагоги, часто богато украшенные внутри, скрываются за неприметными фасадами. Или, например, храм св. Патрика в Нью-Йорке не возвышается над городом, а оказывается втиснутым между небоскребами, словно побеждающий материализм стремится задушить религию.

Однако надежда, которую люди обретают в Боге, придает храму, церкви, пагоде или мечети главную общественную роль как в деревне, так и в большом городе.

В качестве иллюстрации рассмотрим архитектурные характеристики буддийских ступ, мечетей и христианских церквей.

Религиозными сооружениями буддийского культа являются монастыри. В них предусмотрены различные здания для монахов, залы для молитв, а также статуя сидящего или стоящего Будды - очень больших размеров, в помещении или на открытом воздухе. Ступа - больше мемориальное сооружение, чем культовое. Ее религиозная функция - место паломничества. Обычно в ступах хранятся мощи Будды - чаще всего зуб или волос; однако они широко распространились и стали символом буддийских верований, причем в них не обязательно хранятся мощи. Ступы находятся на территории монастырей, но часто располагаются и отдельно.

Как правило, ступа состоит из пяти частей, символизирующих пять элементов от основания к вершине: землю, воду, огонь, воздух и эфир, то есть пустоту или нирвану. Основание квадратное, верхние части округлые. Мощи, если они существуют, располагаются на вершине. Встречаются различные стили ступ, в некоторых имеются довольно крутые лестницы с четырех сторон и четыре маленькие боковые ниши. Ступа часто имеет полусферическую форму, символизируя гору Меру - ось и центр вселенной, согласно индийской мифологии. Иногда ступа украшена глазом, который символизирует знание, а основание окружено молитвенными мельницами, которые паломник приводит в движение, обходя ступу в направлении по часовой стрелке. В некоторых храмах (таких, как Ангкор в Камбодже или Боробудур на Яве) ступа является центральной частью архитектурной композиции, изображающей мандалу, как было описано в разделе о живописи.

Уточним, что термин «ступа» принадлежит языкам Индии. В Шри-Ланке ее называют «дагоба», в Тибете «шёртен», в Таиланде «шеди», или «пранг» и т. д.

Что касается термина «пагода», то он не имеет точного определения: по-видимому, он происходит от индийского слова «бхагат» - «набожный», заимствованного затем португальским языком для обозначения китайских культовых сооружений, в частности ступы в виде многоярусной башни.

Мечеть - место, где мусульманин совершает молитву. Чтобы духовно изолироваться, ему достаточно циновки. На месте стоянки кочевников для молитвы выбирают место в пустыне, обложив его колючими ветками, - «зериба». В населенных пунктах мечети строят капитально, иногда это великолепные монументальные сооружения. Мечеть обнесена стеной, за которой находится все необходимое для омовений, есть довольно большой двор (сахн) и, наконец, зал для молитв - собственно мечеть.

Все мечети построены так, что верующие молятся в направлении Мекки (ниша в стене указывает это направление).

Стиль мечетей значительно меняется в зависимости от страны и эпохи. Чаще всего они с портиком (в Дамаске, Кайруане и т. д.) или с куполами (в Багдаде, Истамбуле), а в Индонезии и иранской провинции Гилан вблизи Каспийского моря, они довольно скромны и напоминают бунгало с четырехъярусной крышей.

Количество минаретов свидетельствует о важности мечети: максимальное количество - семь - в мечети в Мекке. Голубая мечеть в Истамбуле имеет б минаретов, однако и довольно значительные мечети могут иметь только один минарет. Форма минарета также характеризуется различными мусульманскими стилями: в Марокко они имеют квадратное сечение, отделаны зеленым и белым цветом. В Турции - круглые в сечении, строгие, очень высокие, в Иране - круглые в сечении, тщательно отделанные, с круговым балконом для муэдзина.

Большие доходы от продажи нефти в некоторых мусульманских странах дали новый толчок строительству мечетей. Великодушные дарители способствовали распространению мечетей в черной Африке, а в столицах стран, в которых ислам утвердился как преобладающая религия (Пакистан, Индонезия, Малайзия), появились новые великолепные мечети. Стоит отметить, что расцвет строительства культовых мест для ислама, как и для христианства, начался через двенадцать веков после их зарождения.

Говоря о церквях, архитектура которых хорошо известна западным читателям, ограничимся некоторыми замечаниями, касающимися их особенностей.

Первые церкви часто строили на месте старых языческих храмов. Эта практика была возобновлена в период испанских колониальных завоеваний в Америке. Еще и сегодня мы находим следы синкретизма у индейских народов, которые поклоняются часто своим прежним богам под ликом христианских святых.

Обычай строить церкви фасадом к востоку и придавать им форму креста теряет свое значение. Теперь церкви строят в зависимости от имеющегося участка земли, и архитектор может дать волю своему вдохновению. Например, храм св. Пия Х в. Лурде имеет овальную форму и представляет собой подземное сооружение. Однако и от прошлого у нас остались церкви оригинальной конструкции, например скальные церкви в Каппадокии (Турция) или в Лалибелле (Эфиопия), полностью вырубленные в скале: первые - над землей, вторые - под землей.

В целом, по-видимому, для церквей характерно большее разнообразие форм, чем для мечетей, которые сводятся к двум-трем четко определенным типам.

29. Економіка і економічна культура

Она включает в свой состав культуру производства, культуру распределения, культуру обмена, культуру потребления, культуру управления, культуру труда. Когда предприятие выпускает бракованную продукцию, говорят о низкой культуре производства. Когда договаривающиеся стороны не сдерживают слово, подводят друг друга при заключении и реализации сделки, говорят о низкой культуре обмена. Когда интересы потребителя в обществе игнорируют, когда покупатель не может вернуть или обменять в магазине некачественный товар или когда хамят продавцы, говорят о низкой культуре потребления.

Культура производства включает в себя:

- техническую культуру на предприятии, которая определяется условиями развития техники к технологии производства, уровнем его механизации и автоматизации, качеством продукции;

- общую культуру на производстве, складывающуюся из условий труда и культурно-бытового обслуживания работающих;

- личную культуру работающих, определяемую их отношением к труду, профессиональной подготовкой, взаимоотношениями в производственном коллективе.

Низкая культура управления проявляется в непродуманности законодательных актов, принимаемых парламентом, отсутствии подготовленных практических решений, принимаемых правительством и аппаратом президента, в бездействии системы контроля за принимаемыми решениями. Авторитарный стиль руководства, пренебрежительное обращение начальников с подчиненными входит в число показателей низкой управленческой культуры на отдельном предприятии.

В социологии менеджмента существует понятие организационной культуры. Она включает совокупность обычаев, традиций, норм и правил поведения, сложившихся в данной организации. Руководитель как должностное лицо обязан следить за распределением заданий, организацией труда и трудовой дисциплины, правильным и своевременным выполнением приказов, повышением производительности труда и т. д. Однако подчиненные, имея другие интересы, часто не совпадающие с интересами организации, оказывают возмущающее воздействие на реализацию решений. В результате приказы администрации искажаются. Возникает скрытое и явное сопротивление.

Таким образом, управленческая культура, т. е. особенности поведения руководителей, выступает элементом более широкого понятия организационной культуры, куда можно включить также культуру труда, если понимать под ней совокупность норм и правил поведения исполнителей. С организационной культурой тесно связана профессиональная, которую можно рассматривать самостоятельно либо как часть первой.

30.Техніка та поняття „техносфери"

Техніка і технологія в історії людства починається з того часу, коли люди стали використовувати штучні зна-ряддя ручної праці. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, умін-ня. Його вживали вже Платон та Арістотель, аналізуючи штучні знаряддя праці. Вихідним моментом техніки є при-родні продуктивні органи людини, передусім руки. Допо-внення, підсилення, заміщення природних робочих орга-нів людини мають певну соціальну детермінацію, яка ре-алізується через використання природи і втілення у природних тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (лат. агїеіасіит - штучно зроблений). Техніка є сукупністю артефактів, але таке їх трактування дає лише перше уяв-лення про неї.

Техніка - сукупність створених засобів і знарядь виробництва, а також заходи та операції, вміння та майстерність здійснення тру-дового процесу.

Мета і функція техніки - перетворювання природи та світу людини згідно з цілями, які ставлять люди, що мають певні потреби і бажання. Отже, техніка є невід'єм-ною складовою людського існування.

Техніка сама по собі не є метою. Вона набуває цінності тільки як засіб. Можна розглядати техніку і як самостій-ний феномен, однак ця самостійність певною мірою від-носна: техніка органічно залучена до контексту соціаль-ного буття та свідомості, є основою цивілізації, перебуває у вирі історичного часу й постійно прогресує.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та розвитком техніки, яка подолала дов-гий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндуст-ріальному суспільстві техніка була ремеслом, що заснову-валося на процесі диференціації та спеціалізації робочих знарядь..

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Таке вміння і знання були здобутком замкненого кола осіб і не отриму-вали відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається роз-витком техніки і певною сукупністю підвладних для пев-ного суспільства аналогій. Необхідність підвищення про-дуктивності праці зумовила функціональний поділ зна-рядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій, і кі-лькість цих операцій зменшувалася порівняно із застосу-ванням попереднього інструмента.

Однак аж до промислової революції техніка і техноло-гія не мали того загально універсального й детермінуючо-го характеру, якого вони набувають у Новий час, а особ-ливо - у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, різнилися своїми базовими характеристиками. Вони мог-ли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі вони ви-користовували в повсякденному житті той самий перелік технічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт - є основою технічного арсеналу всіх відомих істо-рії людських суспільств. Проте своєрідність певної циві-лізації визначалася не рівнем технічного розвитку, її мо-гутність і авторитет не залежали від нього. У свою чергу, технічний прогрес не був ні метою, ні навіть домінантою розвитку більшості цивілізацій. Ситуація починає швид-ко змінюватися в Новий та новітній час, коли техніка західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих са-мих найпростіших механізмів давнини, стала приводити-ся в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувалося у сфері тех-ніки. Суспільство могло або загинути (як це сталося з ав-тохтонними цивілізаціями Америки), або підкоритися за-гальному процесу і застосувати в себе ті елементи культу-ри Заходу, якими визначалась її потужність.Тільки за таких умов техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку тех-ніки, видатний фізик XX ст. Макс Борн навів яскравий приклад. На його думку, одним із найважливіших чин-ників історії є різновид енергії, який має у своєму розпо-рядженні людство на певний момент, і вся історія людст-ва поділяється на два великі періоди: 1) від Авраама до сьогодення; 2) від винайдення атомної енергії до всіх при-йдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого ознаменувався закінченням споживання сонячної енергії та початком використання її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує "саморух" техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до повністю автомати-зованих, комп'ютеризованих систем. Важливо наголоси-ти, що людина й суспільство не існують поза техносфе-рою, техніка є історичною, вона постійно оновлюється. Технічні інновації стають каталізатором, імпульсом доко-рінних змін у всій системі людського життя.

Систему "людина-техніка" відносять до лродуктив-них сил суспільства. Розрізняють техніку пасивну (всі виробничі приміщення, - споруди, засоби зв'язку (шля-хи,-канали, мости), засоби поширення інформації (теле-радіозв'язок, комп'ютерний зв'язок тощо)) і техніку ак-тивну (знаряддя праці ручної і розумової, що забезпечу-ють життєдіяльність людини, апарати управління вироб-ничими та соціально-економічними процесами).

Стрижень економічного життя суспільства - потреби і праця. А вся історія цивілізації є постійною діяльністю людей, що спрямована на досягнення матеріальних і ду-ховних благ. Будь-який морально виправданий успіх у житті людини є успіх праці. У Святому Письмі зазначе-но: "Бо коли ми були у вас, то заповіли вам таке: якщо хто не хоче працювати, то й не їж" (Фесалон: 3-10).

Праця землероба чи робітника на виробництві, вчено-го чи митця або будь-яка інша праця формує багатство і передбачає забезпечення засобами існування завдяки прак-тичній хватці, розуму, а також значною мірою опосередкуванням потребами та працею інших людей. Усім, що людина вживає і чим користується, вона зобов'язана са-мій собі, власній діяльності. У Старому Завіті сказано: "Хто обробляє землю свою, той хлібом насичується, хто ж за марницею гониться, той позбавлений розуму". "Ко-жна праця приносить достаток, але марнослів'я в недо-статок веде" (Книга приповістей Соломонових 12, 14). Праця - доцільна діяльність людей, що має своГм змістом пере-творення, опанування природних І соціальних сил для задоволен-ня історично зумовлених потреб людини й суспільства.

Праця - це і виробництво матеріальних благ, і вихо-вання людини, і управління людьми в економічній та ду-ховній сферах життя суспільства. Вона народжує світ куль-тури, її цінностей і сама є феноменом культури.

Розрізняють працю розумову і працю фізичну. Однак відмінності між ними не є абсолютними, оскільки будь-яка фізична праця має власну інтелектуальну складову.

Сутність праці, розкривається в численних аспектах. Одним із них є якість результату праці, що залежить від майстерності суб'єкта діяльності, від міри його відповіда-льності, від характеру мотивації, від умов діяльності - наявності знарядь праці та необхідних засобів виробницт-ва, умов співпраці тощо.*

Філософія праці знаходить своє логічне продовження у філософії техніки. Філософському вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні сто ро-ків. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явилися наприкінці XIX ст. У 60-ті роки XX ст. філосо-фія техніки розвивалася досить інтенсивно і стала само-стійним напрямом філософського знання.

Філософія техніки: історія становлення та предмет вивчення

Філософія техніки - одна з наймолодших гілок філо-софського знання. Філософія, переймаючись найзагальні-шими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розгля-дали техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та інші) приділяли увагу техніці як природознавці та ви-нахідники. При цьому соціальні проблеми, породжені технікою, з давніх-давен ставали предметом філософської ре-флексії ("Даодецзінь" вже у VI ст. до н. е. засуджував ви-користання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних де-термінант, виникає справжня зацікавленість у філософсь-кому дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню про-блеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-янтрополога Е. Каппа "Засади філософії техніки", яку й прийнято вважати початком систематичного філософсь-кого опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної те-орії техніки, що спиралася на філософські засади й кате-горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX-XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-мейєра ("Теорія творчості", 1910 р. та "Філософія техні-ки", 1913 р.), а також англійських філософів, які розроб-ляли технічну проблематику. Однак це були окремі, роз-різнені дослідження. До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний техніч-ний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справж-ня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем тех-ніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Від-ні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій пробле-матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлю-вались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософ-ська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, прак-тичне застосування накопичених знань. З технікою по-в'язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту дія-льність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства, духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїти-, вному вмінні робити щось. "Долею філософії стало поло-ження про можливість нею самою обстоювати власну суб-станційність лише за умови виступу проти "техніки" у широкому її значенні", - писав у 1963 р. І. Блюменберг. . Водночас тенденція розглядати людину винятково як апітаї гаііопаїіз (тварину раціональну) стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продуктивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й ви-значається рівень суспільного, культурного та мораль-ного прогресу людства. Це викликало протидію на За-ході, що мало наслідком нехтування філософським ана-лізом техніки. Тільки з усвідомленням суперечності між традицій-ною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю "меж зро-стання", характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософ-ського знання і одразу ж наштовхується на неминучі тру-днощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки - галузь філософського знання, предметом дослідження якої Е як феномен самої техніки, так і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Техніка як філософське поняття

Нині не існує чіткого та однозначного визначення по-няття "техніка", хоча нібито всі розуміють його значен-ня. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (ар-тефакти), то виникає запитання: а як бути, приміром, а міськими забудовами? З картинами та скульптурами? З промисловими відходами? З породами свійських тварин та рослинами, які також певною мірою створювалися шту-чно? Крім того, нерідко йдеться про "техніку пілотуван-ня" у льотчиків, про "техніку гри" у музикантів, про "те-хніку читання" у школярів. Універсальне визначення тех-ніки повинно охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки тех-ніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійсни-ли аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філо-софській літературі, яких налічується більше десятка - від "прикладного природознавства" до "прагнення до влади і підкорення природи". Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи досліджуваного феноме-ну та розробки його цілісного й несуперечливого визна-чення. Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжнос-тями у тлумаченні слів "техніка" і."технологія". ЩеП. Ен-гельмейєр використав у російській філософії термін "філософія техніки". Отже, філософія техніки у за-хідному її розумінні постає швидше як. "філософія непо-дільних техніки-технології". В іншому разі більшість кон-текстів західних авторів ризикують залишитися незрозу-мілими або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як "суму раціонально напрацьованих методів, яким власти-ва безумовна ефективність... у будь-якій сфері людської діяльності". Як бачимо, і тут йдеться про "техніку-технологію".