Культурологія
Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер. Добро і зло основні поняття моральних стосунків. Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво. Основні фактори культурної динаміки. Концепції поняття цивілізації.
Рубрика | Культура и искусство |
Вид | шпаргалка |
Язык | украинский |
Дата добавления | 01.04.2009 |
Размер файла | 649,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей - політикою.
Політика - це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.
Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.
Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.
До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.
Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв'язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб'єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою.
Політичні відносини - це завжди відносини з приводу захоплення, утримання та використання державної влади в інтересах певних політичних сил. В них концентруються політичні інтереси головних суб'єктів політики.
Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб'єктів політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління, сукупність загальнообов'язкових правил поведінки.
Держава забезпечує виконання правових норм засобами державного впливу через адміністративне, цивільне і кримінальне право.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде далі.
Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична культура. Політична система функціонує та розвивається через суб'єкти політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси, настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення. Без формування і утвердження політичної культури суб'єктів політики неможливий демократичний розвиток політичної системи суспільства.
Політична система у будь-якому суспільстві виконує такі основні функції:
- інтегруючу - об'єднує всі соціальні сили суспільства, узгоджуючи чи підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;
- регулятивну - направляє політичну волю соціальних груп на створення політичних механізмів регулювання життя суспільства;
- мотивуючу - формує мотиви політичної діяльності;
- соціального контролю - забезпечує необхідну контрольну діяльність з метою підтримання законності;
- об'єднуючу (консолідуючу) - забезпечує політичну та юридичну участь у формуванні органів влади та інших суспільно-політичних структур;
- легітимізуючу - спрямовану на узгодження політичної системи;
- політичної соціалізації - забезпечує включення людини в політичну діяльність та ін.
Таким чином, головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Здійснюючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
З функціями політичної влади безпосередньо пов'язана і проблема її ефективності, адже ефективність - це здатність влади здійснювати свої функції так, як їх розуміє народ, його впливові групи.
Політичний режим - це способи й методи здійснення політичного володарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади.
Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та методи функціонування держави і політичної системи суспільства.
Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів.
Тоталітарний режим характеризується повним контролем, що проникає у сфери суспільного життя, пануванням єдиної загальнообов'язкової ідеології, централізованою системою контролю та управління економікою, монополією на всі засоби збройної боротьби, репресіями. Характерною рисою тоталітарного режиму є панування ідеології, яка монополізує право на істину і забезпечує будь-який прояв іншої суспільної думки і поглядів, повний контроль з боку партійно-державного апарату за діяльністю засобів масової інформації і змістом самої інформації, спрощений і примітизований погляд на розвиток суспільства. влада формується на всіх рівнях командно-бюрократичними засобами. Різко обмежується значення закону і права в державному і суспільному житті. Прикладами таких режимів був режим в фашистській Німеччині, режим Муссоліні в Італії, режим Франко в Іспанії. Риси тоталітарного режиму були закладені в 20-х - початку 30-х років у колишньому Радянському Союзі.
Авторитарний режим поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Тому часто він виступає як перехідний від тоталітарного до демократичного режиму. Цей режим базується на владі харизматичного лідера. Терор не набуває тоталітарного характеру і спрямований в основному проти противників режиму, допускається наявність певної опозиції у вигляді близьких за поглядами політичних партій, профспілок, безроздільно панує виконавча влада (звідси накази і команди).
Політичні права громадян і політичних організацій звужені і обмежені, політична діяльність багатьох суб'єктів політики значно регламентована. Такий режим був характерним в 50-80-ті роки ХХ ст. для таких країн, як Парагвай, Панама, Болівія, Чілі, Аргентина.
Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського суспільства. за такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.
В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними формами правління - парламентською, президентською республікою, конституційною монархією.
Політична свідомість віддзеркалює політичне життя суспільства. На неї впливають соціально-економічні, історичні та культурні особливості суспільства, а також загальнолюдські проблеми. Про це буде мова надалі при розгляді суспільної свідомості.
Поняття “політична свідомість” і “політична культура” близькі за своїм змістом, але не тотожні.
До сфери політичної культури відносяться:
- знання політики, її фактів та зацікавлення ними;
- оцінка політичних явищ, подій;
- емоційна сторона політичної позиції (любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів, тощо).
Отже, політична культура - невід'ємна частина загальнолюдської культури.
23. Феномен віри, міфологія і магія
ВЕРА - это одновременно факт сознания и бессознательного (интуитивная вера). В качестве феномена сознания она выступает как идейная, мировоззренческая позиция принятия или непринятия (в этом случае говорят о неверии) определенных утверждений или поступков (как целесообразных, ценных, истинных, справедливых и т.п.) без предварительной фактической или логической проверки. Основанием для такого акта сознания является внутренняя субъективная уверенность, не нуждающаяся в доказательствах.
Как феномен бессознательного веру можно охарактеризовать понятием психологической установки. В ее основе лежит личный опыт, а также потребности, желания, чувства человека. Особое место среди них занимает любовь. Как правило, человек верит в то и в того, что и кого любит. Человек верит потому, что ему хочется верить, и он не нуждается в оправданиях своей веры. Этим объясняется устойчивость этого состояния. Сложившееся верование с трудом корректируется и подвергается коренному изменению при столкновении с противоречащими фактами и контраргументами. Наиболее выпукло социально организованная вера представлена в религии, которая покоится на вере в высшее, сверхъестественное начало, или в бога.
Веру, понимаемую не только в религиозном смысле, а широко, как она определена выше, можно обнаружить во всех видах деятельности человека, будь это каждодневное общение, игра, спорт, творчество, религия, искусство, наука, врачебное «искусство» и т. п. При этом она выполняет различные функции, связанные с разными аспектами своей идейной и психологической природы.
Важнейшей стороной веры выступает ее познавательная (гносеологическая) природа и соответственно ее роль в познании. В истории учения о вере господствовало «отлучение» веры от знания, в особенности от научного, резкое противопоставление веры и знания. Это объяснялось главным образом потому, что феномен веры трактовался узко, лишь как религиозная вера. Сегодня у веры рассматривается и определенный познавательный аспект. Как всякий акт познания, она имеет свой определенный предмет: верят во что-нибудь и чему-нибудь или кому-нибудь (в этом случае говорят о доверии или недоверии). Например, верят в успех, в победу, в людей, в бога и т.п. Не доверяют ненадежным людям, а в случае крайнего удивления - своим органам чувств («глазам своим не верю» или «ушам»). Вера бывает истинной и ложной. Истинная вера получает практическое подтверждение, когда достигается поставленная цель. Примерами ложной веры могут быть различные суеверия. Разумеется, ложная вера противоположна знанию, она не совместима с ним. Другое дело - вера, корни которой находятся в опыте интуиции. Взаимное общественное доверие предполагает неявное согласие, интеллектуальную страстность, владение языком, влияние культурного наследия, взаимное притяжение«братьев по разуму». Все это дает основание утверждать, что вера является одним из источников знания. Человек верит в свои собственные убеждения, иначе они не убеждения. Он доверяет собственным познавательным возможностям. Это не исключает разумных сомнений и здравого скептицизма. Они полезны и не имеют ничего общего с абсолютным неверием в познаваемость мира (с агностицизмом).
Другой аспект веры - аксиологический, ее ценностное отношение к тому, что существует и что может быть. Здесь просматривается связь веры с потребностями, интересами личности, ее идеалами. Масштаб и характер этих интересов и идеалов может быть различным. Предметом веры могут быть заурядные желания, реакционные цели и ценности, но также «сверхценные» идеалы, например, вера в гуманистические ценности подлинной человечности (вера в творческое предназначение человека), религиозная вера и др. Утрата такой веры отрицательно сказывается на личности человека, порождая нравственную вседозволенность (моральный релятивизм), бесплодный скепсис, цинизм, чувство бессмысленности существования и т.п.
Вера компенсирует недостаток «высокого» в обыденной жизни и, как правило, сопровождается надеждой на будущее. «Вера, надежда и любовь» - это та «троица», которая составляет психологическое ядро не только религиозного, но любого ценностного сознания, например, художественного. Художник любит творческий акт и то, что он создает, верит в свою художественную идею и надеется на успешное завершение своего труда. Врач по призванию с любовью относится к своим пациентам, верит в методы своего лечения и надеется на успешное выздоровление больного. Связь веры с любовью и надеждой присуща творческому акту в любой профессии.
Еще один существенный аспект веры - деятельно-волевой. Вера обнаруживает здесь себя как фактор активности или пассивности личности, осуществляя функцию стимулирования душевных сил, энергии и воли. Эта функция особенно дает о себе знать в экстремальных условиях, в трудных фазах творческой деятельности, когда требуется особое напряжение, чтобы преодолеть ситуацию неопределенности, дефицита информации, противоречий и других препятствий. Она способствует преодолению сомнений, колебаний, неверия. Неверие это тоже активность сознания, только с отрицательным знаком. Перед человеком, особенно в творческих процессах, возникает задача преодолеть отжившие стереотипы. Нередко этому способствует вера в здравый смысл, в нравственные истоки свершаемых дел.
Вера и неверие - это крайние полюса, между ними много промежуточных психологических состояний (сомнений, недоверия и т.п.). Склонность верить или не верить может превратиться в твердую веру или полное неверие под воздействием различных факторов. Среди них важное место занимает сила положительного или отрицательного примера. Многое зависит от веры самого воспитателя.
Но главное значение имеет вера в себя, уверенность (или неуверенность) в своих силах, насколько человек доверяет (или не доверяет) своей интуиции. Каждый человек так или иначе оценивает сам себя. Эта самооценка - важный фактор саморегуляции активности или пассивности действий человека. Самооценка может быть заниженной, личность сомневается, не верит в свои способности. Но она может быть и завышенной, когда уверенность в себе оборачивается самоуверенностью, самомнением. Самооценка протекает по-разному, она может быть осознанной, но многое может и не осознаваться. В этом случае можно говорить об интуитивной самооценке, о чувстве субъективной уверенности или неуверенности.
Адекватная самооценка и адекватная вера в себя выполняют санкционирующую функцию. Они дают «добро», когда необходимо принять правильное решение, совершить какое-либо ответственное дело. Особенно важна эта функция веры в творческих актах. Она является одним из источников смелости и мужества творческой личности, часто идущей наперекор традиции и сложившемуся мнению.
Великие ученые нередко доверяли своему эстетическому чутью. Так, А.Эйнштейн высказал много идей, истоки которых были зачастую не логической, а эстетической природы. Несоответствие эксперимента и теории волновало его меньше, чем эстетическая дисгармония в основных объясняющих принципах. Вера в свое эстетическое чутье стимулировала его мышление, побуждала его избавиться в этих объяснениях от всего лишнего. Получившему религиозное воспитание, великому ученому нужна была незаурядная смелость, чтобы сказать о себе: «Я глубоко религиозный атеист».
От слова «вера» производно слово «верность». Вера в себя означает быть верным себе. Ван-Гог гордо писал: «пусть я останусь верным себе… Я не побегу за любителями и торговцами картин: пусть тот, кто хочет, придет ко мне».
У Л.Мартынова есть стихотворение Вера, где есть такие слова: «Но знай: побеждают в борьбе (Ученый, художник и воин) / Сумевшие верить себе». Именно такая вера была свойственна выдающимся историческим деятелям и полководцам: Александру Македонскому, Робеспьеру, Суворову, Наполеону и многим другим. Сам Наполеон, например, признавался в том, что проиграл битву под Ватерлоо не в последнюю очередь от того, что утратил веру в победу, в свои способности, что во многом парализовало его волю.
Уверенность в себе, опирающаяся на совесть, - база для нравственной саморегуляции личности, ее активности на поприще свершения добрых дел. Главное, говорил писатель В.Каверин, это «верить своему нравственному чувству».
У известного психиатра Ж.М.Шарко есть труд Исцеляющая вера. В ней убедительно, на конкретных фактах показывается роль веры в себя, силы духа для выздоровления при различных болезнях, иногда, казалось, бы неизлечимых. Вера играет решающую роль в нахождении оптимальных средств самоизлечения. Анализ известных случаев, когда вера в выздоровление помогла справиться с кризисной ситуацией, показывает, как вера зарождается, укрепляется, превращается в твердую веру как важно создавать у больного веру и всячески поддерживать ее.
Вера в себя важна не только для физического, телесного выздоровления, но и для процессов самовоспитания в широком смысле, для самосовершенствования.
Существуют два основных психологических процесса, в ходе которых возникает вера: внушение и самовнушение.
Процесс внушения - это воздействие извне на психику человека, в результате которого формируется феномен веры. Для реализации акта внушения необходим ряд условий: снижение уровня сознательности и критичности, отсутствие активного понимания внушаемого содержания, его логического анализа, оценки в связи с прошлым опытом. Можно выделить два вида внушения. Один является компонентом ежедневного человеческого общения, прямого или косвенного. Через механизм внушения проходят сложившиеся традиции, общественные привычки (стереотипы), социальные установки, мода и др. Даже логическое мышление в немалой своей части в конечном счете «упирается» в аксиомы, которые принимаются на веру. Это тоже внушение.
Другой вид внушения - специально построенный вид коммуникации, противоположный методу убеждения. Чтобы убедить кого-то в чем-то, необходимо воздействовать на сознание личности, обращаясь к ее собственному критическому суждению, ориентированному на доказательства. Внушение же преднамеренно нацелено на обход критического отношения к внедряемой информации. Используются специальные приемы, «словесные формулы» для неосознанного, незаметного, непроизвольного усвоения внушаемых установок. На внушении основано в значительной степени воздействие рекламы. С целью воздействия на верующих широко использует внушение религия.
Эффект внушения веры зависит не только от искусного использования приемов и авторитета того, кто внушает (им может быть человек, организация, печатный орган и т.п.), но и от внушаемости того, на кого рассчитано внушение. К числу свойств личности, которые благоприятствуют внушению веры психологи выделяют следующие: неуверенность в себе, низкую самооценку, покорность, повышенную эмоциональность и впечатлительность (особенно свойственную детям и молодым людям), неразвитость логического мышления, невысокий уровень осведомленности, компетентности в обсуждаемом вопросе или выполняемой деятельности и др. Эффективность внушения зависит и от ситуативных факторов: сильное возбуждение, утомление, стресс, «групповое давление» и др.
Сама по себе внушаемость - это универсальная и нормальная черта психики человека, но очень высокая степень восприимчивости к внушению, чрезмерная внушаемость - отрицательное качество, препятствующее правильной организации своего поведения. Человек в состоянии противостоять излишней внушаемости. Для этого прежде всего он должен хорошо знать себя, свои «слабости» и те внутренние, субъективные и внешние объективные факторы, которые благоприятствуют внушаемости.
В отличие от внушения, самовнушение идет не извне: человек сам внушает себе веру. Самовнушение, как и внушение, бывает преднамеренным и непреднамеренным, непроизвольным. Частным случаем самовнушения является процесс воздействия на свой организм, на его способности и возможности. Благодаря самовнушению некоторые люди могут танцевать на раскаленных углях без малейших ожогов. Известны случаи, когда в австралийских племенах молодые люди чахнут и умирают, внушая себе, что колдуны из соседних племен «навели на них кость», т.е. «сглазили». Описан случай, когда молодой африканец умер в госпитале А.Швейцера от паралича дыхания, после того, как случайно, садясь в пирогу, раздавил паука, свое «священное существо» - паук якобы был его дальним предком. Широко известны «чудеса» йоговских самовнушений, базирующихся на тщательно разработанной «технологии» самовнушения. Эта технология легла в основу аутогенной тренировки, получившей в наши дни широкое применение в практике психотерапии.
Механизм самовнушения, физиологическая природа которого еще во многом непознана, порождает два вида веры. Одна - это вера в себя, осознанная, волевая, по-преимуществу социальная по своему происхождению. Другая - стихийная, «слепая», рассчитанная на «чудо» и коренящаяся в биологической, инстинктивной природе человека.
Внушение и самовнушение действуют как в бодрствующем состоянии, так и в состоянии сна, естественного и гипнотического. Эффекты гипнотической веры - абсолютной веры в гипнотизера - использует медицина. Внушением в гипнозе иногда вылечиваются головные боли, экзема, астма, гипертония, язвы желудка, недержание мочи, заикание и десятки многих психонервных и спазматических расстройств. В редчайших случаях рассасываются опухоли.
Эксперименты психотерапевтов (В.Л.Райков и др.) свидетельствуют, что гипнотическое внушение может быть использовано для активации и развития творческих способностей человека, в частности музыкальных, живописных и актерских.
Человек может поверить, что он «Другой» не только в гипнозе, но и в игре. Уже в играх животных, когда «мать» играючи, «понарошку» кусает своего детеныша, а он инстинктивно чувствует, «знает», «догадывается», «верит», что это не на самом деле, можно видеть зародыш социальных игр детей и взрослых в человеческом обществе. Игровая вера пронизывает архаическую культуру древних народов, священных и церковных ритуалов и обрядов. Эта вера сопровождает человека на протяжении всей истории развития человеческого общества. Меняются только игры, вера остается.
У всех известных этнографам первобытных народов магический ритуал, так или иначе, слит с мифом.
Миф выступает как сценарий ритуального действия. Поэтому энциклопедическим определением мифа служит указание на собственно повествование, сказку, особую историю Богов. Но в пору первобытности миф выступил формой культуры, способом человеческого бытия и ощущения, целиком основанным. на смысловом породнении человека с мифом. Без такого породнения существование раннего человека немыслимо. Поскольку иное мироощущение в условиях отсутствия объективных знаний о мире повергло бы его в состояние отчаяния и бессилия. Только чувствуя грозные природные стихии, родственными себе, одушевленными существами, человек может программировать свою деятельность, ибо грозные силы можно умилостивить, заговорить, даже запугать. Такие особенности первобытного мышления, как неспособность провести различие между естественным и сверхъестественным, безразличие к противоречию, слабое развитие абстрактных понятий, чувственно- конкретный характер, эмоциональность превращали миф в очень своеобразную систему в терминах которой воспринимался и описывался весь мир.
Мифологический мир выступает магическим космосом, где все одушевлено и связано со всем мистическим связями и магическим влиянием. Миф выступил отрицанием индивидуальности и свободы. Человек в нем - часть целого, вписанная в его незыблемый порядок. Община также часть божественной природы и порядок ее не менее священен, чем природный. Миф тотально подчиняет человека, исключая любые шаги не предписанные священным обычаем.
Таким образом, миф выступает и формой сознания и универсальной системой ориентации человека в природе и обществе. Ярче всего основы мифологического мировоззрения выявил ритуал. Он явился основным средством обновления мира ради выживания человека в экстремальных ситуациях. Ритуал в первобытную эпоху был основной формой бытия человека и воплощением человеческой способности к деятельности. Из него в последствии развилась производственно-экономическая, духовно-религиозная, общественная деятельность человека.
В основе ритуала лежал принцип подражания явлениям природы. Благодаря этому человек ощущал себя неразрывно связанным с космосом и космическими ритмами. В эпоху архаики человек интуитивно «схватывал» беспредельную диалектику, логику развития космоса, улавливливал его ритмичность. Ритуальное действо включало танец, песнопение, молитву. Мифическое сознание важную роль отводило магии. Не влияя на объективные свойства вещей, магия в полной мере овладевала психикой первобытного человека, внушала людям сплоченность, оптимизм, «программируя» бессознательно на успех в трудном деле.
Особый интерес представляет феномен шаманизма. Он предстает как комплекс реальных знаний и умений, фантазии, спонтанных реакций, иллюзионистского и гипнотического искусства. «Шаман» -- обозначает тот, кто знает.
Магия - это совокупность представлений и обрядов, в основе которых лежит вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенных символических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ход событий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферы жизнедеятельности человека, а магические представления и действия возникали тогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он сталкивался с проблемами, решение которых зависило не столько от него самого, сколько от множества внешних факторов. Именно эта зависимость и заставляла человека полагаться на помощь таинственных сил и совершать символические действия.
Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы с ее помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов, предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку стало казаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешних обстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической силы.
25. Основні теорії походження релігій
Перш за все розглянемо теорії походження релігії, які акцентують на природних причинах і обставинах цього складного процесу. В їх розробці беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на світ, вони містять чимало глибоких міркувань, їх можна об'єднати загальною назвою -- теологічні теорії. Це традиціоналістична, теїстична і специфічно-православна -- академічна.
а)Традиціоналістична теорія. Ця точка зору на походження релігії полягає в тому, що релігію відкрив першим людям сам Бог безпосередньо. В християнстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спілкування перших людей, Адама і Єви, в раю з Богом, а також надприродні контакти з Богом Моісея та інших біблійских персонажів. Цей варіант традиціоналізму відкидає будь-які звернення до будь-якої аргументації, тим більше наукового характеру. Він грунтується лише на беззастережній вірі.
Знаходимо ми традиціоналістичну концепцію і у стародавній філософії. Так, стародавньогренький мислитель Платон (428 чи 427--548 чи 547 рр. до н.е.) вважав, що релігія є наслідком споглядання людською душею в світі ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і витоком, яке вище за буття, яке не має ні початку, ні кінця, ніяких ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а єдине -- незмінне. Єдине має всі характеристики Бога. Отже, людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине -- Бога, згадує про нього в нашому матеріальному світі, і ця згадка і є релігія.
Традиціоналістичне розуміння походження релігії розробляли мислителі, яких церковна історія зве святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан Златоуст та Іоан Дамасин, у католиків -- Амвросій Медіоланський, Августин Блажений, Єроним. Слід також назвати Оригена і Тертуліана і особливо Фому Аквината (1225 чи 1226--1274), який в своїй головній праці «Сума теології» розмірковував таким чином: «Людина співвідноситься з богом як із своєю метою, але ця мета не може бути осягнута розумом». Виходить, що людина для свого врятування мусить знати щось таке, чого розум осягнути не може. Але Бог дає людині це знання. Дає шляхом одкровення. На нього і треба спиратись, в ньому і порятунок. Надаючи безумовну перевагу одкровенню перед розумом, Фома Аквинат поглиблює що думку зауваженням: навіть те знання про бога, яке може бути здобуте розумом, має бути подане людині через божественне одкровення, бо істина про бога, відкрита людським розумом, була 6 доступна небагатьом. Від володарювання цією істиною цілком залежить врятування людини, яке вона може знайти лише в Богові. Ці міркування потрібні були Фомі для того, щоб ствердити перевагу теології, віри над наукою. Довести, що істини одкровення вищі, ніж істини науки. Але разом з тим, Фома Аквинат переспівує засади традиціоналізму: сам Бог відкрив людям всі релігійні істини, людський розум тут просто не потрібен.
Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не потребує доведення, бо грунтується на вірі. Це обумовило іі значне поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському богослов'ї має, так би мовити, внутрішній вжиток, бо стосується лише самого християнства. По відношенню до інших релігій християнство вживає будь-які інші пояснення. Але богослов'ю, що вдасться до теоретичних міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку творчих задумів Бога і зневагу до мислення людини, яка є вершиною творчості Бога.
б)Теїстична теорія. Ця теорія походження релігії з суті самого теїзму. Теїзм визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові кінчених речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини, і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що володіє всіма духовними досконалостями і існує попереду всього і є джерелом всього, отже і релігії. Існує рад варіантів теїстичної концепції, але всі вони єдині в основному -- релігія є наслідком божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства. Цілком зрозуміло, щр ця концепція виходить з беззастережного визнання Бога.
Назвемо, перш за все, Рене Декарта (1559--1650), що додер-жувався дуалістичної концепції співвідношення душі та тіла і кон-цепції вроджених ідей Декарт висунув онтологічне доведення існування бога; уявлення про Бога як істоту найдосконалішу необхідно передбачати і таку якість, як існування: ми мислимо про Бога, отже він існує. Ми ж мислимо про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в свідомості людини від ц народження і проявляється як пізнання Бога. Отже, релігія виявляється в ході пізнавальної діяльності людини як розгортання вродженої ідеї Бога.
Потім згадаємо Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646--1716), засновника богословського раціоналізму: розгортання декартових вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство і прийшло до християнства, воно єдина релігія одкровення.
Особливе місце в розробці теїстичної теорії належить німецькому філософу, психологу і педагогу Йогану Фрідріху Гербарту (1776--1841). Головне в релігії, вчив Гербарт, в тому, що вона встановлює доцільність природи, і людина приходить до релігії через усвідомлення цієї думки. Доцільність в природі викликає релігійне естетичні почуття, примушує нас спогладати велич Бога, породжує релігійні концепції.
Іммануіл Герман Фіхте (1797--1879) заклав так званий умоглядний теїзм: релігія як відношення людини до Бога є комплексом певних почуттів, які є наслідком дії двох факторів: перший -- це чуття власної кінченності, обмеженості, яка потребує допомоги; другий -- чуття нашого буття, яке осягнуте нескінченним, якому ми підкорені.
Значною фігурою серед прибічників теїстичної теорії є один з творців німецького класичного ідеалізму Фрідріх Шелінг (1775-- 1854). Він вчив, що все існуюче с наслідком первинного акту ірраціональної волі, яка не може бути осягнута раціональним мисленням. Для цього можна застосовувати лише емпіричний досвід, який є в міфології та релігії. Там відбувається одкровення. Але пояснити походження релігії одним одкровенням, як це робили традиціоналісти, неможливо. Якщо допустити, що до одкровення люди не знали Бога, то це було б визнанням наявності атеїзму в початковий період існування людства. Такої честі надавати атеїзмові не можна. Людина з самого початку свого існування володіла споглядальним типом знання і намагалася з'ясувати кінцеві основи світу, тому вона дійшла до єдиного, всезагального Бога. Потім ця ідея була втрачена і відновлена лише іудаїзмом, християнством та ісламом. Точка зору Шелінга дістала назву спекулятивного теїзму, оскільки вона грунтується на спекулятивній філософії, що оперує споглядальним знанням при аналізі надпочуттєвих принципів буття.
Завершуючи огляд теїстичних концепцій походження релігії, слід звернути увагу на групу теорій, які для обгрунтування надприродного походження релігії вдаються до містичних міркувань, тому їх можна назвати містичними теоріями. Суть їх в тому, що виникнення релігії є наслідком одкровення, але не того, що було раз і назавжди дане першим людям чи вибраним особам безпосередньо Богом, а внаслідок постійного впливу Божества на дух людини, що діє і в сьогоденні.
Яскрава фігура серед містиків -- Фрідріх Генріх Якобі (1743-- 1819). Якобі вважав, що для пізнання Бога ні почуттів, ні мислення не досить: ні природа, ні розум знання про Бога не дадуть. Природа не стільки відкриває, скільки утаює Бога від нас, бо ми бачимо в ній збіг причин без початку і краю. Розум діє в світі обмеженому, і сам він обмежений і приводить до визнання обмеженості всього існуючого. Визнання Бога дають лише наші внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Ми споглядаємо Бога в нашому власному духові, але не тілесними, а духовними очима. Це споглядання не постійне, а епізодичне, воно виникає при певних, дуже специфічних умовах: воно не потребує розуму, а лише віри. Подібно тому, як наше око, озброєне телескопом, бачить в туманному Козацькому шлясі окремі зірки, так і наш розум, озброєний вірою, може бачити Бога.
Це містичне богопізнання є провідним методом багатьох богословських систем. Воно має багатовікову історію, особливо яскраві сторінки якої написані на Сході, які і тепер активно обробляються неорелігіями східного походження як за кордоном, так і в нашій країні.
Для богословів, які оперують логічними міркуваннями і активно звертаються до науки, містика не виступає впевненим спільником новітніх богословських побудувань. Ось тому теоретизуючі православні богослови стримано ставляться до містичних концепцій.
в)Монотеїзм, політеїзм, генотеїзм. При розгляді проблем походження релігії виникає питання про те, в яких богів вірили на початку релігії люди? В залежності від характеру і складу ієрархічної побудови системи надприродних істот, якою оперує кожна релігія без винятку, в релігієзнавстві виділяють два типи релігій: монотеїстичні і політеїстичні.
Монотеїстичні релігії -- це такі, які будуються на визнанні одного, єдиного Бога; інші надприродні істоти (ангели, святі, пророки тощо) -- це посередники між Богом і людьми.
Плітеїстичні релігії в своїй ієрархії мають певну, навіть знач-ну кількість богів різних рангів і ваги, з своїм колом прав і обов'язків, сферою управління і діяльності.
Існує ще (мне явище в ієрархічній оцінці богів: звичайно з великої кількості богів не виділявся жоден, але в міру потреби, коли віруючий звертавсь до якогось бога, він оцінювався на той час як головний. Це явище дістало назву генотеїзму.
г)Академічний теїзм. У другій половині 19 ст. в російському богослов'ї виникла школа академічної філософії, засновником якої був професор Московської духовної академії Ф.О.Голубинський (1796--1854), який розробляв онтологічні проблеми, а також проблеми богопізнання. Його учень В. Д. Кудрявцев-Платонов (1828--1891) досліджував проблему походження релігії. Виникнення релігії Платонов вважає можливим пояснити дією двох джерел: 1) об'єктивного, що полягає у впливові Бога на дух людини, і 2) суб'єктивного, чим є засвоєння людиною цього впливу. Для аргументації своєї точки зору Кудрявцев посилається на теорію вродженого знання: у свідомості людини є знання, яке існує перед досвідом, незалежно від практики. Воно виникає тоді, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності, що існують за межами фізичного світу, або воно йде від якогось Абсолюта, який через це знання виявляє своє існування. Кудрявцев міркує, що оскільки вроджені ідеї є продуктом Боже-ственої волі, вони, перш за все, мусять містити ідею Бога. Ці ідеї є наслідком промислительного ставлення Бога до світу, яке включає в себе не тільки творення його, але і діяння на дух людини в напрямку повідомлення людині ідей про себе, поруч з ідеями про істину, добро тощо. Правда, така точка зору лишає осторонь відповідь на питання про те, а чи є вроджені ідеї зла? І якщо є, то хто виражає себе в цих ідеях?
Розглянемо інше питання. Чим пояснити наявність невіруючих в світі? Виходить, що у них нема вроджених ідей про Бога? Виходить, що вплив промислительної волі був не досить енергійним?
На це Кудрявцев відповідає: не слід припускати, що вроджена ідея Бога з самого початку існує в свідомості кожної людини як уявлення або поняття. Вона не існує навіть як здібність утворювати поняття про Бога, чи як вроджене прагнення до нескінченного, чи як потреба набуття знань про Бога. А такі припущення окремі богослови висловлювали. За думкою Кудрявцева, всі ці припущення хибні, бо вони беруть за основу одноразову дію Божества на дух людини; після цього ця дія начебто припиняється. Насправді ця дія є постійною, вона має явити чи відкрити людському розуму Бога, тому і зветься одкровенням. Вона має характер відкриття, прозріння, натхнення. Оскільки одкровення грунтується на природних відносинах між істотою розумно-вільною і Творцем, Кудрявцев зве його природним і цим хоче уникнути звинувачення у містицизмі.
Можливість одкровення, за Кудрявцевим, має дві посилки. Перша -- це безмежні здібності Бога, який може все, а також висока гідність людського розуму. Друга -- це сам процес людського пізнання. Перша не потребує доведення, це справа віри. Другу богослов трактує в такому порідку. Ми визнаємо дію Божества першоджерелом релігійної віри. Тоді слід визнати, що в людській душі с щось, що сприймає цю дію. Цей орган -- розум людини? Він відрізняється вщ розуму тим, що розум оперує відчуттям, що ідуть від оточення, і на цій основі здійснює пізнання світу. А от розум має вищу якість, здатність віддання, відчуття надчуттєвого, тобто надприродного. Це вже не звичайне мислення, а вище пізнання, ідеальний погляд, безпосереднє споглядання надприродного. В той же час розумне споглядання доповнюється працею почуттів і волі, працює все мислення, відбувається пізнання Бога, утворюється різноманітність релігійних уявлень і понять ( в цьому, між іншим, основа утворення релігійної різноманітності). Так, під впливом одкровення і людської розумової діяльності утворюється релігія. Концепція досить струнка.
Академічний теїзм, звертаючись до наукової аргументації, робить серйозний крок удосконалення богословської теорії походження релігії. Але і він не може перейти грань у справжню науку, він не може відмовитись від абсолютного пріоритету віри як провідного аргументу. Він просто намагається піднестися до сучасного рівня розвитку людського мислення, хоче зробити релігію більш сучасною.
Перші спроби наукового пояснення походження релігії
Спроби знайти, так би мовити, земні витоки релігії сягають в далекустародавність. Ще в 5 ст. до н. є. Крггій (біля 460 -- 403 рр. до н.е.) висловив думку, що релігія є вигадкою законодавців. Він поклав початок політико-державній гіпотезі виникнення релігії. Цю точку зору поділяв Лактацій (приблизно 250 -- 325), який називав засновником релігії другого легендарного царя Риму -- Нуму Помпілія.
Ця гіпотеза ефективного і гострого вигляду набрала у гуманістів та енциклопедистів 17-18 ст. Відомі атеїсти тієї епохи: Жан Мальє (1664 -- 1729), Франсуа Вольтер (1694 - 1778), Жан Жак Руссо (1712 -- 1778), ціла плеяда матеріалістів 17--18 ст. у Франції вважали релігію продуктом ошукання, вигадки, неуцтва, наслідком свідомого нечесного зговору для суспільного спокою.
Стародавньому світові належить ще одна концепція виникнення релігії, яка дістала назву євгемеризму. Її автор, стародавній філософ Євгемер (біл. 340 -- 260 рр. до н.е.) вчив, що релігія бере початок з вшанування і обожнення найстародавніших царів.
В стародавньому світі народилася натуралістична концепція походження релігії.Ще софіст Продікт (нар. між 470 -- 460 рр. до н.е. -- рік смерті невідомий) вбачав джерело релігії в шануванні хліба, вина, місяця, річок тощо, як корисних і потрібних людині речей. Ця точка зору виходить з того, що все духовне, в тому числі і релігія, виникло в процесі розвитку матеріального світу як похідне від нього. Релігія є наслідком відображення світу в свідомості людей, відображення взаємовідносин людей і природи, відображення перекручене, фантастичне.
Безумовно, таке широке розуміння процесу виникнення релігії виникло не відразу. Окремі мислителі, більш чи менш поділяючі таку матеріалістичну по своїй суті точку зору на світ, сприймали якусь часточку, якийсь бік цього процесу, лише якийсь момент розвитку суспільної свідомості, бо вони ще не розуміли матеріалістичного характеру суспільства. Це були геніальні припущення, здогадки з дуже обмеженою аргументацією, інший раз чисто логічного порядку.
З числа таких мислителів, перш за все, назвемо Епікура (324 -- 270 до н.е.), який висловив думку про те, що світ вічний і нескінченний і тому не міг бути створений богами. Учень Епікура Лукрецій Кар (бл. 96--55 рр. до н.е.), розвиваючи думки вчителя в поемі «Про природу речей», писав, що люди створили уявлення про богів із своїх спостережень природи, що жах людей перед могутніми силами природи штовхає їх споруджувати богам капища. Ще один учень Епікура Петроній (рік нар. невідомий -- 66) є автором відомого афоризму: «Перших богів на землі створив страх».
Але цю думку про створення богів страхом висловив ще засновник матеріалістичної лінії в філософії Демокріт (460 -- 361). За часів Демокріта була поширена думка, що релігію винайшли стародавні єгиптяни, які зробили це від страху перед грізними силами природи, від них її запозичили інші люди. Про це також писав відомий історик стародавнього світу Діодор Сіцілійський (бл.90 -- 21 рр. до н. є.), а також відомий стародавній письменник з сірійського міста Самосата Лукіан (бл.120 -- після 180). Можна було б назвати ще чимало інших імен.
Натуралістична концепція походження релігії знайшла своє продовження в чисельних побудовах як матеріалістів, так і немате-ріалістів в наступному розвитку релігієзнавства. Тут треба згадати Давида Юма (1711 -- 1776) і його «Природну історію релігії», Томаса Гоббса (1588 -- 1697), Г.Гегеля (1770 -- 1831), його учня Д.Штрауса (1808 -- 1874), Ф.Ніцше (1844 -- 1900), Л.Фейєрбаха (1804 -- 1872), Ф.Енгельса (1820 -- 1895) та багатьох інших. Кожен з них зробив певний внесок в наукову теорію походження релігії, але вони здебільшого обмежувалися філософським аспектом цього питання
Наукові теорії походження релігії
Розвиток науки і культури, поглиблення досліджень в галузі вивчення людини і суспільства дали поштовх розвитку релігієзнавства. Але його не минули політичні пристрасті. Тому релігієзнавчі теорії набувають різного забарвлення: від апологетичного захисту релігії і намагання пристосувати її до науки до «зверхвойовничого» атеїзму, який в цьому заперечує релігію і закликає до її утиснення. Позначилось це і на концепціях походження релігії, і на їх оцінці. Мабуть потрібно шукати розумну лінію, яка забезпечить об'єктивне наукове дослідження релігії, її історії і вчень. Розглядаючи теорії походження релігії, треба відкинути політичні симпатії та антипатії, поспішні обвинувачення, виходячи з того, що в кожній з них є свій сенс. Навіть хибні припущення говорять нам про те, куди не слід спрямовувати дослідження. Зазначимо також, що наш огляд наукових концепцій походження релігії не може претендувати на будь-яку повноту. За останні півтораста років було висунуто в цій галузі стільки припущень, гіпотез, теорій, а разом з тим і просто вигадок і фантазій, що розгляд їх усіх розтягнеться на декілька томів. Отже, розглянемо найголовніше. Англійський лінгвіст Ф.Мюллер (1830 -- 1900), досліджуючи мови стародавніх народів, висунув припущення, що початком релігії є міф про Сонце, який він знайшов у мовних пам'ятках. Так була започаткована міфологічна теорія походження релігії -- релігія стародавніх починалася з обожнення життєдіяльного світла. Хотів цього Міллер чи ні, але це було ударом по теологічній кон-цепції. ( а він сам в свій час поділяв думку про одкровення як джерело релігії, бо повною мірою заперечувалось надприродне походження релігії). На жаль, концепція Мюллера мала не досип» гнучку наукову основу, бо була неузгоджена з історією виробництва, а саме: міфи про Сонце пов'язані з переходом окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення були у людей, які ще жили з скотарства та навіть полювання і збиральництва.
Наприкінці 19 -- на поч. 20 ст. великого поширення набула анімістична теорія, засновником якої був Е.Тейлор ( 1832 -- 1917). Цілком відкидаючи надприродне походження релігії, Тейлор вважав, що релігія почалася з віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (від лат. anima,animus-- душа, дух). Пізніше анімізм був доповнений іншими релігійними уявленнями і утворилась ціла система релігійних уявлень і почуттів. Але чисельні дослідження первісної культури свідчать, що анімізм у чистому вигляді ні у яких народів ніколи не існував.
Послідовники Тейлора запропонували різні концепції виникнення анімістичних уявлень.Г.Спенсер (1820 -- 1903) виводив зародження цієї ідеї з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого чи чужого двійника уві сні, у мареннях -- так з'явилась думка про подвійну сутність людини. Г.Кунов (1862 -- 1936) шукав виникнення анімістичних уявлень у прагненні первісної людини до самопізнання, у самозаглибленні. Анімістична теорія дала поштовх високій оцінці нашого першобуття.
В процесі критики анімістичної теорії виникла ще одна концепція виникнення релігії аніматизм, згідно якої анімістичному комплексові передувала ідея всезагального одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має «свого хазяїна», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм. Цю концепцію активно розробляли видатні етнографи В.Г.Богораз (1865 -- 1936) і Л.Я.Штеренберг (1861 -- 1927). Але таке явище, яке б одухотворювало всю природу шляхом порівняння всіх її речей і явищ з людиною, дійсно існувало; але воно ні в якій мірі ще не було релігією. Це явище дістало назву уособлення природи, яке ще не знало відокремлення духовного від матеріального і було рисою міфологічного світорозуміння, відмінного від релігійного.
З критики анімізму виросла також концепція преанімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866 -- 1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності і фізичних властивостей, яка не зв'язана з матеріальними тілами, але виявляється в них. Користуючись термінологією досліджуваних ним племен, він назвав її «мана». Але таке поняття більш складне, ніж поняття «душа», тому не може передувати анімізмові. Припущення Маретта помилкове.
Французький психолог ЛЛеві-Брюль (1857 -- 1939) висунув ідею, нібито у первісних людей існувало дологічне мислення, глибоко відмінне від мислення сучасних людей. Воно і обумовило створення понять, які не вкладаються в звичайну схему розвитку людського мислення. Але існування дологічного і, виходить, нелогічного мислення не зв'язуються з творчою діяльністю людей у виробництві, а без неї не було 6 розвитку первісного суспільства.
До преанімізму наближається теорія французького соціолога Е.Дюркгейма (1858 -- 1917), згідно якої одвічним елементом релігії є культові обряди тотемізму, які стали основою для створення різних релігій. Бог -- це символ, в якому суспільство обожнює себе для зміцнення своєї влади, а тому все соціальне є релігійним. Релігія виникає разом з суспільством. Останній висновок не збігається з фактами історії: певний час суспільство було безрелігійним.
Преанімістичні теорії, критикуючи вразливі місця анімістичної теорії, не допомагали з'ясувати питання виникнення релігії, а, навпаки, були кроком назад у порівнянні з тим же анімізмом.
Наукове пояснення походження релігії хоче дати магічна теорія, яку запропонував Д.Фрезер (1854 -- 1941), автор відомого твору «Золота гілка». Духовний розвиток людства він розглядав як процес з трьох стадій: магії, релігії, науки. Основою первісної релігії є магія, у них є спільна риса -- вони обидві мають впливати на волю якихось надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут за допомогою магічних засобів. Переконавшись у їх неспроможності, вдається до релігії. Релігія «витанцьо-вується» з магічних обрядів. Але згодом людина бачить і безсилля релігії в цій справі, і тоді вона винаходить науку. Виходить, що магія, релігія і наука рівні за значенням, це ланки єдиного ланцюга. Насправді це зовсім різні галузі мислення і діяльності людей.
Подобные документы
Предмет і основні завдання культурології. Специфіка культурологічного знання. Структура культурологічного знання. Категорії та методи культурологічних досліджень. Основні концепції культурології. Сутність та генезис культури. Розуміння культури.
методичка [770,6 K], добавлен 24.05.2008Вплив бароко на українську архітектуру та образотворче мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. Визначальні прикмети бароко та основні українські барокові споруди: Андріївська церква, Маріїнінський палац, Михайлівський собор, Іллінська церква тощо.
презентация [20,3 M], добавлен 04.01.2013Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної. Виникнення мистецтва як механізму культурної еволюції. Критерії виділення культурно-історичних епох. Поняття "цивілізація" в теорії культури.
реферат [34,8 K], добавлен 26.02.2015Найстаріша культура світу. Вірування й релігії Індії і їх значна роль для Південної та Південно-Східної Азії. Специфіка та культурні особливості Індії. Планування якнайдавніших міських поселень Індськой цивілізації. Образотворче мистецтво та архітектура.
реферат [29,7 K], добавлен 26.02.2012Зміни, що відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI – першої половини XVII ст., трансформований характер культури та його основні і сторічні причини. Становлення художньої системи іконопису, книжкової гравюри.
статья [64,4 K], добавлен 15.07.2009Суть і характеристика поняття знання, цінності, регулятиви, їх когнітивний, ціннісний і регулятивний смисл. Історичний аспект та визначення розвитку поняття "культура". Методика підготовки і проведення дискусії на уроках з культурологічних дисциплін.
шпаргалка [10,1 K], добавлен 01.04.2009Теоретичні основи та суть поняття "культурна сфера", її територіальна організація. Загальна характеристика культурної діяльності в Україні та основні заклади комплексу культури. Перспективи розвитку високоефективної культурної сфери в Україні.
курсовая работа [510,0 K], добавлен 13.10.2012Нерозривність культури і цивілізації. Цивілізація - спосіб виживання людини у світі. Культура як підтримка стабільності суспільства, зміна особи і її мислення про світ. Характеристика міфу, релігії, мистецтва, філософії, науки, ідеології, моральності.
контрольная работа [52,2 K], добавлен 20.11.2010Унікальність мистецтва Стародавньої Індії та соціально-економічні чинники, які вплинули на розвиток цього мистецтва: архітектуру, живопис, музику. Економіка і суспільний лад. Розвиток ремісничого виробництва та сільського господарства в Стародавній Індії.
реферат [1,3 M], добавлен 03.10.2014Сутність культурної еволюції як процесу формування поведінки людини та її генезис. Елементарний засіб передавання досвіду, які мають тварини. Мистецтво як самосвідомість культури. Етапи культурної еволюції людства. Дослідження цивілізації Тойнбі.
реферат [17,8 K], добавлен 18.03.2009