Значення мистецтва Відродження в західній Європі для розвитку художньої культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Художня культура України 14- 16 ст.

Значення мистецтва Відродження в західній Європі для розвитку художньої культури України.

м. Львів 2014 рік

План

1. Архітектура і будівництво

2. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво

3. Монументальне малярство

4. Іконопис

5. Книжкова мініатюра.

6. Скульптура та різьблення. Книжкова мініатюра

7. Декоративно-ужиткове мистецтво

1. Архітектура і будівництво

Містобудівні програми XIII ст. Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої половини XIII -- першої половини XV ст. було притаманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи комплексів споруд. Загалом, зазначений період в історії архітектури та будівництва на українських землях відомий, фактично, лише в окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам'яток збереглося мало, а дотеперішні археологічні та історично-архітектурні дослідження перебудованих чи втрачених споруд не завжди дають достатньо вагомий матеріал для їхньої обґрунтованої історико-архітектурної реконструкції. Розглядуваний період дуже скромно забезпечений писемними джерелами, за винятком самих початків, де ситуацію певною мірою виправляють літописні дані. Відомості до історії архітектури досить нерівномірно розподілені і в географічному плані -- як і в усій культурі українських земель відповідного періоду, тут однозначно домінують західноукраїнські території. З-перед кінця XIII ст. для більшості регіонів розвитку української мистецької традиції документальні свідчення практично повністю відсутні.

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов'язаний насамперед з містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця чи Кам'янця. Елементи регулярного планування міст з'являються на українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке право. Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише середмістя, тоді як забудова передмість зберігала вільний характер. Тому навіть ці міста демонструють змішаний тип планувальної структури, посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа завжди виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше накладало свій відбиток на новоспоруджуване місто.

У другій половині XIV ст., розвинувся центр "магдебурзького" Львова. За традицією, новий центр міста заснував князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження львівського середмістя лише з другої половини XIV ст. утвердилася лише в новішій літературі. Зміни у розвитку планувальної структури середмістя засвідчує відмінність мірної системи розпланування забудови окремих ділянок території "міста в мурах".

Оборонне будівництво XIV -- XV ст. У літературі існує підтримуваний польськими дослідниками погляд, нібито вагому роль у поширенні оборонних укріплень на західноукраїнських землях мав відіграти король Казимир III, якому приписують будівництво оборонних споруд Львова, Галича та ряду інших міст (у контексті пущеної в хід Яном Длуґошем заманливої романтичної формули, що нібито він зайняв дерев'яну Русь, а залишив її по собі кам'яною). Проте насправді за нею стоїть лише відзначена зміна будівельних традицій, пов'язана з переходом від системи дерев'яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного будівництва західноєвропейського типу.

Очевидно, ще до цього періоду належать початки класичних резиденцій волинської княжої знаті на зразок частково збереженого замку Острозьких в Острозі. Проте найважливішим на Волині, безперечно, був Луцький замок, який включав Верхній замок, збережений у досить доброму стані, і частково вцілілий Нижній, або Окольний, замок, мурована частина якого мала стіну і чотири вежі, з яких до нашого часу дійшла вежа князів Чарторийських. Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого часу, які, за свідченнями Галицько-Волинського літопису, були комбінованими -- дерев'яними і земляними. На їхньому місці в XIV ст., "за князя Любарта", як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14, споруджено муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають елементи готичного будівництва. Розпочате за Любарта спорудження обох замків згодом продовжив князь Свидриґайло.

На території замку був розташований також палац. Мурований Верхній замок споруджувався поступово, починаючи від в'їзної вежі. На відміну від нього, Нижній був мурований лише частково. Інші вежі й частина стін замку залишалися дерев'яними -- він не був домурований. Така комбінація, безперечно, існувала й в інших замках у період їх перебудови, проте у луцькому Нижньому замку заміну не було завершено, що й визначило своєрідне поєднання мурованого та дерев'яного оборонного будівництва. У другій половині XIV -- першій половині XV ст. Луцьк був головним центром литовської частини українських земель, що і визначило загалом малотиповий для них характер його фортифікацій.

Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття. Цим століттям датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки замку в Невицькому під Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою історію найкраще збережений у регіоні Мукачівський замок, заснований після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір Коріятович. Його первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза часові рамки розглядуваного тут періоду.

Особливу сторінку в історії оборонного будівництва на українських землях становлять укріплення Криму -- як князівства Феодоро, так і генуезьких колоній, що надзвичайно активно розвивалися упродовж розглядуваного періоду. Це було кам'яне оборонне будівництво західноєвропейської традиції, відповідні укріплення, природно, збереглися лише частково.

Сакральне будівництво XIV -- XV ст. Незважаючи на зовні несприятливі умови, в другій половині XIV ст. на західноукраїнських землях продовжувало розвиватися церковне будівництво. Насамперед тут виділяється Львів, де в цей час зводиться щонайменше два мурованих храми східної традиції -- монастирська церква св. Георгія (Юра), яка, за свідченням Мартина Ґруневеґа, простояла до кінця XVI ст. 15, та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці. Спорудження обидвох пам'яток пізні львівські джерела пов'язують з іменем померлого не пізніше 1384 р. будівничого Дорінґа. Вірменський собор -- перша львівська споруда, яка, попри значні пізніші добудови, досить добре зберегла первісний вигляд.

Унікальною пам'яткою мурованого церковного будівництва цього періоду на території Галича виступає збережена в стінах (реконструйована на початку нашого століття) церква Різдва Христового (точніше датування не встановлене).

Не може підлягати сумніву, що період перед серединою XV ст. відзначений остаточним утвердженням на українських землях домінуючого значення дерев'яного будівництва як у містах, так і в сільській місцевості. Ані автентичних його пам'яток, ані документальних відомостей про них до нашого часу не дійшло за винятком відкритих залишків церкви Іоанна Хрестителя у луцькому Ринку.

Попри це, є достатні підстави стверджувати, що завершальний етап княжої доби української історії відіграв вагому роль у розвитку дерев'яного церковного будівництва та передачі традицій дохристиянського та ранньохристиянського часу наступним історичним епохам.

Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну групу пам'яток, у якій домінують збережений парафіяльний костьол та втрачені у XVIII -- XIX ст. костьоли монастирів домініканців і францисканців. Усі вони закладені на єдиному плані з вузькою витягнутою вівтарною частиною і вкороченою прямокутною, близькою до квадрата, навою, й демонстрували характерні приклади "цегляної готики", однією з прикметних рис якої виступає майже цілковита відсутність монументальної скульптурної декорації. Найзагальніші принципи планово-просторової організації перших львівських готичних храмів витворили популярну на місцевому ґрунті схему, яка залишалася актуальною до самого початку XVII ст. (костьоли монастиря бернардинів та св. Марії Магдалини).

Ще перед серединою XV ст. костьоли з'являються і на Волині, хоч тут загалом до XVII ст. вони були поширені дуже мало. До найстаріших належав втрачений костьол домініканців в Острозі, заснований 1432 р. Найстарішою вцілілою автентичною пам'яткою костьольної архітектури на території Волині є датований 1450 р. скромний однонавний з трансептом костьол св. Петра і Павла фундації Радивилів в Олиці.

У рамках розглядуваного періоду розвиток архітектури західноєвропейської традиції на західноукраїнських землях охоплює неповне століття, яке становить початковий етап її утвердження і поширення на місцевому ґрунті. Тому на загальному тлі історії будівництва з-перед середини XV ст. здобутки цього нового для місцевих умов напряму презентуються, скоріше, досить скромно, й показові насамперед як свідчення утвердження західноєвропейського будівництва як самостійного напряму розвитку місцевої архітектури і як перші кроки у характерному для пізнішого періоду здомінування місцевої будівельної ситуації майстрами-професіоналами європейського походження.

Період XIII -- середини XV ст. посідає важливе місце в історії архітектури та будівництва в Україні. Як і мистецька культура українських земель загалом, він на своїх початках виступає як час активного розвитку будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві середини -- другої половини XIII ст. й продовження її здобутків за умов входження українських земель до складу Литви та Польщі від середини XIV ст. Це були ті моменти, які демонструють українську архітектуру у її внутрішньому розвитку й окреслюють розглядуваний період насамперед як черговий етап еволюції української будівельної справи. Другим, скромнішим за значенням у загальноукраїнському контексті, але важливим в історичній перспективі явищем виступає поширення на західноукраїнському ґрунті європейської будівної системи та початок діяльності в регіоні будівничих європейського походження, які репрезентували провінційні школи німецького кола. Це поклало початок співіснуванню на західноукраїнському ґрунті двох будівельних орієнтацій і двох архітектур, поступовому опануванню українського мурованого церковного будівництва західними майстрами. Вироблене й утверджене перед серединою XV ст. співіснування двох напрямів розвитку будівельної справи -- пов'язаного з продовженням власних традицій з-перед середини XIV ст. і привнесеного після цього періоду відгалуження європейського будівництва -- визначило основні тенденції розвитку архітектури і будівництва на українських землях у наступні періоди їхньої історії.

2. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво

У мистецтві XIII -- першої половини XV ст. розвивалися засади, вироблені впродовж перших століть після прийняття християнства й закладення основ нової духовної культури, побудованої на засадах християнського світогляду. Викликана втратою державності зміна історично-політичної ситуації з середини XIV ст. у межах вказаного періоду не призвела до радикальних перемін у мистецькому житті. На землях, приєднаних до Польщі, певні можливості розвитку українського мистецтва з'явилися завдяки замовленням для королівського двору (наявні відомості стосуються лише монументального малярства). На включених до складу Польщі землях Галицько-Волинського князівства внаслідок напливу ззовні населення, зорієнтованого на західноєвропейську культуру, формується також мистецький напрям західноєвропейської орієнтації і закладаються основи багатовікового паралельного розвитку на місцевому ґрунті двох мистецьких напрямів, що виходили з мистецьких засад, спільних в основі, але відмінних у основоположних принципах та шляхах розвитку, їхнє співіснування та взаємопроникнення становить одну з особливостей культурного процесу спершу на західних землях України, а пізніше й у всій Україні.

Отже, мистецьке життя розвивалося у якнайтіснішому контакті із східнохристиянським світом та Західною Європою. Східнохристиянська орієнтація української культури визначила домінуючу перевагу візантійсько-балканського напрямку контактів. Саме вони виступають тим чинником, завдяки якому мистецькі новації східного християнства швидко приймалися на українському ґрунті, забезпечуючи українському мистецтву стабільне місце в системі тогочасних європейських культур східнохристиянського кола. Західноєвропейські впливи в українському мистецтві на цьому етапі виявлені порівняно мало. Проте впливи були лише однією з складових, на яких будувалася мистецька культура українських земель, й виступали в процесі її внутрішнього розвитку як елементи побічного характеру.

Малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва. Його майстри працювали передовсім у монументальному малярстві, іконописі та книжковій мініатюрі.

Враховуючи особливості тодішньої культурної ситуації, є підстави припустити істотну роль монастирських осередків у тогочасному малярстві, однак конкретних даних про мистецьке життя в тодішніх монастирях не збереглося. Обмежені відомості про майстрів є однією з особливостей цього періоду, тому малярська спадщина XIII -- першої половини XV ст. залишається анонімною. Оскільки в руслі візантійської церковної традиції давнє українське малярство мало теологічний характер, у свідомості епохи маляр лише передавав фарбами світ образів і понять, сформульованих церковною традицією.

Основним напрямом малярської творчості залишався ансамбль, який однозначно домінував у ранній мистецькій традиції. Тут існувала усталена система декорації інтер'єру, яку візантійське християнство виробило в період іконоборства й остаточно утвердило у мистецькій практиці після перемоги шанувальників ікон. Малярська декорація храму, так само як і літургія та Святе Письмо, відображала догмат про Втілення, наступне друге пришестя і Збавлення. Відповідно до східнохристиянської традиції українське релігійне мистецтво було своєрідним мистецьким варіантом теології і становило органічну складову частину віровчення. Система малярської декорації храму поіконоборського періоду увібрала в себе основні положення теології східного християнства, сама була її невід'ємною складовою частиною й надалі розвивалася відповідно до змін у духовних основах релігійного життя.

У станковому малярстві в перші століття після прийняття християнства в Україні процес формування ансамблю лише розпочався. В перших церквах перед престолом не було перегородки, на що вказує її відсутність у "Причащанні апостолів" у Софійському соборі у Києві. В аналогічній мозаїці Михайлівського Золотоверхого собору вона вже є. Первісна декорація вівтарної перегородки, як і у Візантії, містила лише дві ікони. Пізнішим потвердженням такої можливості є літописна згадка про дві ікони іконостаса Георгіївської церкви в Любомлі з-перед 1288 р. Ансамбль обмежувався спершу скромним кількісно і за характером комплексом ікон, який за даними житія св. Алімпія Печерського ⁴ містив два ряди ікон і дві ікони намісного ряду ⁵. Ця найдавніша відома на українських землях форма іконостаса, як і в мистецтві Візантії та слов'янських країн Балканського півострова, виявилася стійкою -- інтенсивна розбудова іконостаса припадає лише на XVI ст.

3. Монументальне малярство

Продовжуючи старокиївську традицію, монументальне малярство посідало досить вагомі позиції у мистецтві українських земель XIII -- XV ст. Проте поза фресками, збереженими на території Польщі, вціліли лише поодинокі фрагменти малярських ансамблів та лічені документальні свідчення про них.

З відстані часу та через втрати в історії українського монументального малярства другої половини XIII -- першої половини XV ст. виділяються два найяскравіші, хоч не однаково доступні нині мистецькі явища -- малярство Волині часів князя Володимира Васильковича та малярські ансамблі фундації Владислава II Яґайла на території Польщі.

Підстави для висновку про інтенсивний розвиток монументального малярства Волині в часи князя Володимира Васильковича дають літописні повідомлення про його малярські фундації. До них належать найперше фрески церкви св. Дмитрія Солунського у Володимирі. Другий малярський ансамбль, роботи над яким велися 1288 р., -- декорація церкви св. Георгія в Любомлі. Обидва храми не збереглися, поза літописом відомостей про них немає

4. Іконопис

Станкове малярство XIII -- XV ст. репрезентоване виключно іконописом. Він розвивався на ґрунті традицій княжої доби як їхнє безпосереднє продовження. Поширенню іконопису сприяла вироблена на візантійській основі система декорації храму, в якій його роль поступово зростала.

У XIII -- першій половині XV ст. у церквах було порівняно небагато ікон. У складеному близько 1429 р. описі церкви Спаського монастиря поблизу Луцька згадується сім "кованих" ікон ¹⁸. Навіть якщо поряд з ними в церкві були й ікони без коштовних прикрас, їх навряд чи було більше. На нечисленність ікон вказує і невелика кількість збережених до наших днів ранніх пам'яток самостійного призначення та композицій з іконостасів.

Класичний тогочасний іконостас мав два ряди. Верхній становив чин "Моління" з вибраними святими, відомий лише у цілофігурному варіанті. Міг мати поширення також варіант без "Моління" з вибраними святими та празниками, оскільки він зафіксований пам'ятками XVI ст., проте раніших слідів його поширення не виявлено. Намісний ряд іконостаса мав лише дві ікони. Тільки дві намісні ікони -- Богородиці та св. Юрія -- справив до Юріївської церкви в Любомлі князь Володимир Василькович.

Розвиток іконопису не зводився до еволюції ансамблю. Істотні позиції у творчій діяльності малярів неодмінно мали посісти окремі ікони. Наявні пам'ятки дають підстави для висновку, що серед них значне місце належало композиціям житійного типу, які теж були своєрідними малярськими ансамблями й становили один з важливих напрямів розвитку української ікони

Наведені факти демонструють інтенсивне розроблення в українському малярстві як ансамблю іконопису, так і окремих аспектів іконографії станкового малярства. Це була розбудована система цілеспрямованої діяльності, що вже сама по собі свідчить про важливість іконопису в духовій культурі пізньої княжої доби.

Найстарішою пам'яткою іконопису вказаного періоду є ікона Богородиці Одигітрії з помонастирської Успенської церкви у с. Дорогобужі на Волині (Рівне, краєзнавчий музей, далі -- РКМ).

До ранніх зразків станкового малярства Волині належить також Богородиця Одигітрія з Покровської церкви в Луцьку (КНХМ). Порівняно з дорогобузькою вона, безперечно, створена пізніше. Походження ікони з'ясовується шляхом зіставлення її з творами візантійського малярства XIV ст. Характерні типажі, особливо Христа, -- вони вперше виступають у мозаїках Фетіє Джамі в Константинополі -- цілком однозначно вказують на XIV ст.

5. Книжкова мініатюра

Найменш відомою сторінкою історії українського малярства другої половини XIII -- першої половини XV ст. є мініатюра рукописних книг. Скромний характер уявлень про неї випливає не лише з нечисленності вцілілих пам'яток: на відміну від інших видів мистецької творчості, вона не знайшла відображення у писемних джерелах. Розповідаючи про численні церковні пожертви князя Володимира Васильковича, Галицько-Волинський літопис жодного разу не згадує про малярське оздоблення рукописів. Єдиною автентичною пам'яткою цього середовища є частково поновлена мініатюра із зображенням св. Василія Великого та Єфрема Сирина у датованому 1288 р. "Паренесисі" Єфрема Сирина (РНБ) ²⁵.

Єдине відоме на українських землях багато ілюстроване Євангеліє з-перед середини XV ст. -- Лавришівське ²⁶, переписане, ймовірно, на Волині на зламі XIII -- XIV ст.

Книжкова мініатюра -- найменш відображений в оригінальних пам'ятках напрям розвитку малярської традиції другої половини XIII -- першої половини XV ст. Проте наявні ілюстровані кодекси вказують на її помітне місце у мистецькій культурі епохи та відповідні позиції в ній нарівні з монументальним та станковим малярством.

6. Скульптура та різьблення

Порівняно скромне місце в мистецькому житті українських земель XIII -- першої половини XV ст. посідала скульптура. Належна до цивілізації східного християнства, Україна зберігала його настанови щодо ролі й місця пластичних мистецтв у культурному процесі. Скульптура хоч і набула певного поширення, але явно залишалася на другому плані, поступаючись малярству. Однак розвиток скульптури на українських землях виходив не лише із східнохристиянської традиції. Сюди потрапляли окремі твори західноєвропейських майстрів -- прикладом може бути згадана в Галицько-Волинському літопису червоно-мармурова водосвятна чаша із зміїними головами, яку король Данило після включення галицьких земель до складу Польської держави з другої половини XIV ст. у місцевій скульптурі виникає нова тенденція. З напливом німецького та польського населення тут починає витворюватися окремий мистецький напрям, орієнтований на "латинський Захід", де скульптура відігравала помітнішу роль. Вона призначалася для оздоблення як інтер'єрів, так і екстер'єрів костьолів, виступала також у світських будівлях.

7. Декоративно-ужиткове мистецтво

архітектура образотворчий іконопис мистецтво

У XIII -- на початку XIV ст. найвизначніші здобутки декоративно-ужиткового мистецтва пов'язані з княжими замовленнями. Починаючи з другої половини XIV ст. у нових історичних умовах зберігає значення церковне замовлення й зростає роль міського цехового ремесла, що найвиразніше простежується на західноукраїнських землях. З напливом майстрів з Німеччини та Польщі тут набуває організаційних форм міське цехове ремесло західноєвропейського зразка. Найкраще воно відоме у золотарстві на львівському ґрунті.

Через специфіку природи та функціонування декоративно-ужиткового мистецтва його пам'ятки становлять велику рідкість, з XIII -- першої половини XV ст. відомі лише поодинокі зразки, обмежений характер мають і писемні джерела. Поза скупими відомостями зі Львова вони практично зводяться до повідомлень Галицько-Волинського літопису.

Літопис відтворює яскраву картину розвитку декоративно-ужиткового мистецтва в княжому середовищі, передусім під протекторатом волинського князя Володимира Васильковича. Найбільше відомостей містять описи численних княжих вкладів церквам та монастирям. Для Благовіщенської церкви в Кам'янці на Волині Володимир Василькович "начиння служебне викував срібне, і Євангеліє-Апракос оковане сріблом". Срібний літургічний посуд князь подарував також церкві св. Дмитрія Солунського у Володимирі. Окрім того, для неї він "ікону святої Богородиці окував сріблом з камінням дорогим". Для Успенського собору у Володимирі "образ Спаса великого він окував сріблом" "і начиння служебне позолочене з камінням дорогим... дав, і образ Спаса, окований золотом, з камінням дорогим, поставив".

Поза середовищем княжої верхівки майстри працювали також для духовенства та боярства. З другої половини XIV ст. роль цього кола замовників зростає, воно частково перебирає на себе функції, що раніше належали до княжого прошарку. Однак мистецькі фундації цього середовища не могли набути того розмаху, який засвідчений скупою літописною оповіддю про церковні внески князя Володимира Васильковича. Нова епоха поряд з княжим та владичим двором переносила акцент у розвитку декоративно-ужиткового мистецтва на міське середовище. У Львові система цехового ремесла розвивалася ще з другої половини XIV ст.

Акцентуючи увагу на золотарстві, літописний перелік церковних внесків князя Володимира Васильковича вказує, що одним з важливих напрямів діяльності майстрів золотарського ремесла було виготовлення оправ богослужбових книг. Нині відомий лише один скромний зразок книжкової оправи -- Галицьке Євангеліє у палітурках XIV ст. (ДТГ). їхні дошки обтягнуті тканиною, верхню палітурку прикрашає накладний виливний середник з "Розп'яттям" та наріжні окуття з чотирма євангелістами.

Поширеним напрямом розвитку декоративно-ужиткового мистецтва було шитво та гаптування, проте з XIII -- першої половини XV ст. не збереглося жодної пам'ятки. Про розвиток цих видів мистецької діяльності нині відомо лише зі скупих свідчень літопису. Він, зокрема, вказує на поширення шитва золотом і перлами. Князь Володимир Василькович для церкви св. Дмитрія у Володимирі придбав "завіси, золотом шиті, другі оксамитні, з дрібними перлами". Інший аналогічний вклад -- "покрови оксамитні, шиті золотом, із перлами з [вишитим] херувимом і серафимом, і індитію, золотом шиту", -- отримала церква св. Георгія в Любомлі.

Друга половина XIII ст. -- перша половина XV ст. були періодом інтенсивної еволюції гончарства. Поряд з дальшим розвитком традиційних напрямів тут поширюються нові види виробництва та техніки декорації виробів. Керамічне виробництво -- це передовсім виготовлення посуду повсякденного вжитку міського та сільського населення. З XIV ст. набуває поширення виготовлення кахлів. Ранній етап їхнього розвитку демонструють зразки з різних міст України: Києва, Крем'янця, Луцька, Львова, Острога та ін. Перші кахлі мають вигляд вузької посудини конічної форми, яка вставлялася у стінку печі широким відкритим отвором назовні. "Посудина" поступово сплющувалася, а отвір закривався плоскою ажурною, з прорізним орнаментом, а згодом суцільною плиткою, що перетворилася на кахлю.

За 200 років, які відділяють середину XIII ст. від середини XV ст. мистецька культура українських земель пройшла шлях розвитку від вищих здобутків княжих часів, що асоціюються з мистецьким життям при дворі волинського князя Володимира Васильковича, до нової історично-культурної ситуації першого століття української історії покняжої доби. В монументальному малярстві нині він виглядає як шлях від ансамблів княжої фундації до фресок головних святинь Польщі і королівської спальні Владислава II Яґайла у Вавельському замку. В іконописі -- пролягає через ікону Богородиці Одигітрії з Успенської церкви в Дорогобужі та досягнення перемишльської школи українського релігійного малярства XIV ст. до вироблення з другої половини XIV і утвердження до середини наступного століття нового мистецького стилю, що поєднував власні здобутки попередніх століть з новаціями палеологівської культури.

Важливим в історичній перспективі досягненням цього періоду стало закладання основ унікального в мистецтві східнохристиянського кола ансамблю декорації інтер'єру храму в станковому малярстві. У скульптурі він пройшов від декорації білокам'яних храмів княжої фундації до власної скульптурної традиції західноєвропейського родоводу. У декоративно-ужитковому мистецтві -- від розвитку під княжою опікою до міського цехового ремесла. З-поміж перелічених два моменти виділяються особливо. Перший з них -- маловідома, але навіть у своїх вцілілих скромніших проявах велика традиція княжої доби. Попри всі новації наступної епохи, українська мистецька культура житиме нею до кінця XVI ст., далекий її відгомін як національна традиція знову постане в Києві вже у XVII ст.

Другий найважливіший в перспективі української мистецької історії феномен -- поява на терені Галичини місцевих варіантів західноєвропейських мистецьких напрямів. На тлі тогочасного мистецького процесу ці явища неспівмірні. Проте одному з них було дано рости, тоді як еволюція другого вже на початок цього росту загальмувалася. Тому з історичної перспективи друге з розглянутих століть -- не лише початок розвитку самостійної течії західноєвропейської орієнтації в мистецькій культурі українських земель, а й початок багатовікового співіснування і взаємопереплетення на місцевому ґрунті двох великих європейських культурних традицій. Як утвердження візантійського варіанта християнства в часи святого Володимира Великого визначило східну орієнтацію української мистецької культури, так і включення значної (в перспективі -- більшої) частини українських земель (території княжої України) в орбіту польського варіанта "латинської" цивілізації і через неї -- західноєвропейської цивілізації загалом запрограмувало посилення орієнтованих на Захід елементів у східній за своїми коренями та духом українській мистецькій культурі.

Список літератури

1. Мистецтво країн і народів світу (багато іншого).

2. Грібушіна Н. Г., «Історія світової художньої культури».

3. Енциклопедичний словник юного художника.

4. Ільїна Т. В., «Історія мистецтв».

5. Історія української культури. Українська культура 13- перщ. Пол.. 17 ст., том 2

Размещено на Allbest.ru