Українська графіка першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківська державна академія дизайну і мистецтв

Контрольна робота

«УКРАЇНСЬКА ГРАФІКА ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ»

з дисципліни «Історія графіки»

Кудрічевської Анастасії Олексіївни

Харків - 2019



План

Вступ

Розділ 1. Модерн і символізм, модерністичні напрями в українській графіці 1900 - 1910-х років

1.1 Культурологічні передумови розквіту мистецтва графіки

1.2 Львівська сецесія

1.3 Символізм і модерн у графічній творчості київських художників

1.4 Символізм і модерністичні напрями в графіці Харкова

Розділ 2. Графічні школи в Україні 1917 - 1920-х років

2.1 Школа нової української графіки Української Академії Мистецтв

2.2 Графічні школи у вищих мистецьких закладах Одеси і Харкова

2.3 Особливості розвитку львівської графічної школи

Розділ 3. Основні напрями розвитку української графіки 1920-х - початку 1930-х років

3.1 Течія неопримітивізму в українській графіці

3.2 Полістилізм ”нарбутівської течії”

3.3 Кубофутуризм, конструктивізм, Ар Деко

3.4 Експресіонізм та сюрреалізм

3.5 Полістилізм перехідної доби

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Українське графічне мистецтво ХХ ст. завжди було в центрі історії мистецтва для мистецтвознавців. Будь-яке дослідження «формалістичних тенденцій», поряд з національними особливостями, не заохочувалося, і багато імен художників першої третини ХХ ст. були повністю відірвані від історії [1]. Вищі досягнення української книжкової графіки цього часу дають нам усі підстави твердити про значний поступальний МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ПОШУК, розвиток цього мистецтва, про формування яскравих творчих індивідуальностей, які й сьогодні визначають самобутнє обличчя української графіки та її місце у світовому мистецтві. Дослідження в галузі культури створення книжки є вагомим чинником у контексті сучасного пластичного мистецтва та є актуальним у сучасних умовах культурного відродження України. Адже поняття «мистецтво книги» охоплює широку галузь художнього та видавничого професіоналізму.

Вивчаючи українську графіку першої третини ХХ ст., українські мистецтвознавці відзначають, що вплив перехідної епохи визначив і бурхливий розвиток графіки, і складність процесу адаптації нових тенденцій. Здобуткам вітчизняних майстрів книжкової графіки присвячено чимало мистецтвознавчих робіт знаних науковців - Ю. Белічко, М. Криволапов, О. Лагутенко, А. Шпаков, Р. Яців, Д. Малаков, Д. Фоменко, І. Бай, В. Бокань, Л. Польовий, О. Федорук, І. Верба, О. Авраменко, О. Ламонова, Б. Валуєнко, П. Нестеренко, М. Гордійчук, М. Гончаренко, О. Костюк. Проте недостатньо було досліджено українське графічне мистецтво зазначеного періоду, бо викладання історії мистецтва ХХ ст. завжди перебувало під пильною цензурою. Сьогодні існує потреба в новій інтерпретації історії українського графічного мистецтва першої третини ХХ ст. у рамках загальноєвропейського художнього процесу. Мета статті - висвітлити й проаналізувати процеси, що сприяли розвитку української книжкової графіки першої третини ХХ ст.

Незважаючи на політичні та Українська книжкова графіка першої третини ХХ століття як об'єкт історико-мистецтвознавчих досліджень 226 ідеологічні межі, загальні тенденції та напрями проявилися в цьому єдиному полі. Багатогранний культурний простір сприймав різні тенденції, традиції та інновації, розвиваючи унікальний образ графічного мистецтва України 20-х - початку 30-х років. Неопримітивізм може бути визнаний найбільш стійкою та загальною тенденцією в українській графіці на той час. Цьому сприяли багато факторів, зокрема, вплив глобальних процесів демократизації, які відбулися в культурі на межі ХІХ та ХХ століть. Для мистецтва початку ХХ ст. відкриття культур первісного суспільства, переоцінка надбань середньовічної Європи та Сходу, археологічні знахідки в Єгипті, Месопотамії та Індії дали потужний імпульс для пошуку нової художньої мови. На шляху до цього ідеї М. Бойчука, визнаного в українському мистецтві як першовідкривача, тенденції неопримітивізму, задовольняли потреби в акцентуванні художниками та письменниками символізму. Прагнення відкрити такі життєдайні джерела в мистецтві, до яких могли б долучитися всі, хто прагне пізнати істину в навколишньому світі, було палким і насущним. Для М. Бойчука, М. Сосенка, Ю. Панкевича та їхніх послідовників взірцем такого мистецького твору стала ікона [3, с. 240]. Михайло Бойчук проклав шлях від модерну до аванґарду. Як професійний художник, який навчався в кількох академічних установах, він переоцінив художню спадщину давніх культур, останні відкриття художників-аванґардистів, об'єднав їх з традиціями українського іконопису з популярним іміджем і міською примітивністю. Наступним етапом розвитку неопримітивізму в українській графіці стало плідне його опрацювання й творче розроблення С. Налепинською-Бойчук, І. Падалкою та їхніми учнями й послідовниками.

Неопримітивізм виробив власні способи осучаснення традиційних форм і опрацювання «некласичних» прийомів давніх культур, щоби передати через них сучасний зміст. У 1920-х рр. течія неопримітивізму була дуже широкою, її наповнювали різноманітні в пластичних проявах художні явища [3]. У графічній творчості Г. Нарбута поєдналися різні стилі й мисВероніка Зайцева 227 тецькі напрями ? від модерну, символізму, неокласицизму, необароко до неопримітивізму, футуризму включно. У роботах майстра явно відчутні риси стилю ар деко. Полістилізм пластичної мови Г. Нарбута став тим ґрунтом, на якому з'явилося таке неповторне явище як «нарбутівська течія». Цей напрям визначали послідовники Г. Нарбута ? Л. Лозовський, М. Кирнарський, Р. Лісовський, П. Ковжун, М. Бутович. Вплив нарбутівської течії помітний в окремих творах відомих майстрів - М. Жук, І. Падалка, А. Страхов, О. Маренков, С. Конончук, В. Січинський, І. Мозалевський, А. Середа, О. Судомора, Ю. Михайлів, Т. Москалева, Я. Фартух, В. Дядинюк. Художники цього кола працювали переважно над художнім оформленням книжки. Вплив Г. Нарбута видно на пластичній мові плакатів А. Страхова та О. Маренкова. А. Страхов працював паралельно у сфері плакатів і дизайну книг; його обкладинки книг досить різноманітні, часто не мають ознак різних тенденцій у сфері графіки. Роботи послідовників Г. Нарбута були привабливими для А. Страхова і в конструктивістських творах - також у його книжковому проекті. Використання експресивних засобів силуету характерне для графіки А. Страхова у кінці 1920-х - на початку 1930-х років, таким чином виявляється пристрасть майстра до стилю ар деко. На відміну від полістилізму тенденції Г. Нарбута, чисто стилістичну лінію в українському графічному мистецтві дотримував кубофутуризм. Кубофутуризм, як тенденція в українському мистецтві, відкрита О. Богомазовим і О. Екстер, була наголошена в 1920-х роках у творах В. Єрмілова, М. Епстейна, В. Мелєра, А. Петрицького, Б. Косарєва та А. Хвостенко-Хвостова. Ця стилістична тенденція була яскраво виражена не лише в станковій, книжковій та журнальній графіці, але й у нарисах театральних костюмів і декорацій, які створювалися як цінні самі по собі роботи, часто виставлялися на виставках і публікувалися в журналах і монографії.



Розділ 1. Модерн і символізм, модерністичні напрями в українській графіці 1900 - 1910-х років

1.1 Культурологічні передумови розквіту мистецтва графіки

Мистецтво графіки на початку ХХ ст. пережило справжній ренесанс. Майстри поставили перед цим видом мистецтва велику кількість завдань як суто художніх, філософських, так і соціальних, суспільно-політичних. Журнальна та книжкова графіка, малюнок до газетного видання, плакат - ці форми графічної творчості набували пріоритетного розвитку в образотворчому мистецтві у його стиканнях з плинним життям. Саме графіка існує на межі індивідуально-неповторного і масового тиражованого мистецтва, що набуло нового розвитку завдяки прогресу в галузі поліграфічного виробництва. У графічному мистецтві знайшли вихід ті проблеми, що гостро постали перед митцями на зламі століть і які вони відчували як зіткнення протилежностей - елітарне і масове, рукотворне і тиражоване, матеріальне і духовне, новітнє і традиційне.

Наприкінці ХІХ ст. в культурі різних країн Європи були відчутними спільні тенденції, які обумовлені у світоглядному аспекті двома головними причинами ? кризою позитивізму і прагненням відкрити нові виміри у ставленні до навколишнього світу і процесу життя в цілому. У цей час виникають підстави для формування спільного поля культури.

Співвідношення “інтернаціонального” та “національного” в мистецтві було однією з актуальних проблем, яку поставили майстри стилю модерн. Апологети нового стилю маніфестували універсальність його формотворчих засобів, але водночас не менш актуальним для художників і архітекторів було бажання відродити певні національні традиції.

Розквіту графічного мистецтва в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст. сприяло те, що у розвиткові художньої ситуації збіглися в часі кілька важливих складників: піднесення національно-культурного руху, укріплення ідей “нового” мистецтва, що відмовлялося від звичного мімезису, поширення символізму і стилю модерн. “Спресованість” перехідної доби зумовила як швидкий розвиток графічного мистецтва, так і ускладненість проходження процесу адаптації нових віянь, існування одночасно великої кількості різноманітних явищ та напрямів.

Активізація художнього життя значною мірою була спричинена і новим економічним розвитком, що стимулював міську культуру. В Україні збільшується кількість великих міст. На цей час припадає створення нових музеїв, виставкових салонів, творчих об'єднань, які, своєю чергою, ініціювали появу нових мистецьких періодичних видань. Художники відчули свою причетність до єдиного мистецького процесу, що захопив тогочасну Європу. Навчання або творчі поїздки занурили молодих українських майстрів у художнє життя Парижа, Відня, Мюнхена, Кракова, Москви, Петербурга. Особливо важливим чинником розвитку української культури на зламі ХІХ?ХХ ст. була взаємодія з польським та російським мистецтвом.

1.2 Львівська сецесія

Стиль модерн в українському мистецтві розпочав свій рух у Львові. Тут на зламі ХІХ?ХХ ст. відбувалося динамічне формування нового типу міської культури. На рубежі століть, у добу активного наступу цивілізації, Львів був особливо відкритим для взаємодії з центрами Австро-Угорщини і Польщі, він мав комунікативні, торгові, культурні зв'язки із західноєвропейськими містами, з Німеччиною і Францією. Маючи постійний обмін художніми ідеями з Краковом, Львів зберігав неповторний характер свого мистецького життя і став оплотом новітніх художніх тенденцій. Тут виникали різні художні об'єднання, які активізували творчі процеси, пронизували атмосферу міста новими мистецькими імпульсами.

Від 1904 по 1914 р. проіснувало “Товариство прихильників українського письменства, науки і штуки”; найважливішою в його художній політиці стала велика виставка, відкрита як Перша всеукраїнська (1905). На ній було представлено твори майстрів Західної і Східної України, художників нової генерації, серед яких І. Труш, М. Сосенко, М. Жук, М. Бурачек, М. Бойчук. У 1905 р. у Львові почав виходити створений І. Трушем “Артистичний вісник” - перший мистецький україномовний журнал. Велику місію у поліпшенні художньої ситуації у Львові виконали часописи “Iris“ (1899?1900), “Будучність” (1899), “Молода Україна” (1900?1903) “Liberum Voto“ (1904?1905), “Nasz Kraj“ (1906?1910). Журнали давали змогу використати засоби поліграфічного виробництва для втілення і поширення художніх ідей, вони поставили техніку на службу мистецтву; завдяки художньому оформленню часописів індивідуальна, неповторна графіка мала величезні наклади.

З новими журналами охоче співпрацювали художники, які сповідували стиль модерн, як, наприклад, Т. Терлецький. У стилістиці модерну в цей час оформлюються книжки і вирішуються плакати К. Сіхульського, С.Дембіцького, Е. Окуна, Е. Лілієна та ін.. Національний або “гуцульський” варіант модерну розробляв І. Северін. До гуцульської тематики зверталися К. Сіхульський, В. Яроцький. Любов до декоративного орнаментування притаманна творчості Г. Колцуняка. “Львівським Морісом” називають дослідники М. Ольшевського, який став засновником товариства “Зеспул”.

Стиль модерн подав чимало зразків театралізації і посиленої акцентуації орієнтальних сюжетів та мотивів. Нерідко художники створювали свій уявний Схід. У львівській сецесії східна тематика знайшла яскраве втілення в ілюстраціях І. Косиніна, у живописних та графічних роботах К. Стефановича, який спирався на традиції індійського, перського, вірменського мистецтва, використовував іконографічні схеми українського іконопису.

До давніх традицій українського і візантійського мистецтва зверталися М. Сосенко і Ю. Панкевич, згодом - М. Бойчук. Неовізантинізм ствердився як один із напрямів сецесії. Характерне для естетики межі століть тяжіння до середньовіччя було пов'язане як з ідеями національного відродження, так і з ідеями символізму, модерну.

Майстром характерних ліній був Ф. Паутч, відомі його карикатури вирізнялися гострою лінеарністю, динамізмом образів. Карикатури в техніці акварелі та кольорової туші виконував О. Добровольський, який уславився також міськими пейзажами.

Найбільш послідовним й талановитим графіком у Львові на початку ХХ ст. була визнана О. Кульчицька. Художниця плідно працювала у книжковій та станковій графіці, в різних естампних техніках, вона залишила помітний слід і в мистецтві екслібрису.

Творчі зусилля майстрів, які розвивали різні напрями мистецтва модерну або львівської сецесії, дали позитивні наслідки. Змінилася культурна атмосфера міста, тут склався той контекст, у якому могли вільніше розвиватися наступні авангардові течії. Власне стиль модерн затримався тут відносно надовго, він став підосновою, тлом, на яке накладалися нові напрями.

1.3 Символізм і модерн у графічній творчості київських художників

На самому початку нового століття, 1900 р. в Києві відбулася Міжнародна виставка плаката, де було широко представлено твори відомих західноєвропейський майстрів, які сповідували ідеї стилю модерн. У Києві культурний рух на зламі століть пожвавив. Потужний поштовх до його розвою дали події попередніх 1880?1890-х рр., коли інтелектуальні й творчі зусилля акумулювалися довкола будівництва Володимирського собору та нових розписів Кирилівської церкви. Розкриття фресок і мозаїк Софійського та Михайлівського соборів, Кирилівської церкви мали непересічний вплив на розвиток російського й українського мистецтва. Діяльність А. Прахова, творчість В. Васнєцова, М. Нестерова, М. Врубеля, В. Котарбінського відкрили нові горизонти в мистецькому житті міста. Наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. активним чинником у художньому житті Києва стали виставки польських художників. Як і у Львові, польські художники, поруч з російськими та українськими майстрами, через свою творчість доносять імпульси нового мистецтва. Графічні твори В. Котарбінського розпочали лінію символізму в цьому виді мистецтва в Україні.

1899 р. в Києві відкрито перший загальнодоступний міський музей. На початку століття в місті працюють приватні художні галереї, з'являється критична преса. Водночас активну збиральницьку діяльність провадять колекціонери, виникають нові творчі угруповання, як Товариство київських художників, що об'єднувало майстрів, які дотримувалися різних стилістичних напрямів та творчих методів - реалізму, імпресіонізму, академізму, символізму. З 1907 по 1910 р. виходив журнал “В мире искусств”, заснований художниками Г. Бурдановим, С. Яремичем, Г. Золотовим, В. Замирайлом. Твори письменників і поетів-символістів прикрашали заставками В. Замирайло, Г. Бурданов, Д. Митрохін, обкладинки виконували Г. Бурданов та І. Каришев. Символізмом наповнені репродуковані в журналі графічні твори Ф. Шаврина. Журнал “В мире искусств” поєднав художників, яким було притаманне сповідування символізму і використання пластичних засобів модерну. У стилі модерн було оформлено більшу частину журналів 1910-х років в Україні; над їх оформленням працювали Г. Золотов, І. Каришев, М. Денисов, А. Середа, О. Судомора, М. Жук.

Поєднання символізму і стилю модерн яскраво проявилося у творчості М. Жука, який був універсальним у творчих формах вислову - працював у графічних техніках і в живописі, був поетом, прозаїком, драматургом, мистецьким критиком. Жук створив велику галерею портретів діячів нової української культури.

Становлення національного варіанта модерну пов'язано з творчістю В. Кричевського. Майстер поєднав у своїй творчості два аспекти романтизму - скерованість у майбутнє і любов до минулого. Він продемонстрував новий механізм формоутворення, який спирається на традиції, що сягають глибин культурної пам'яті, міфології та фольклору.

Символістичну лінію модерну стверджує творчість В. Замирайла, який працював у книжковій і журнальній графіці, плакаті. Символістські мотиви звучать у акварельних роботах М. Денисова. Невеликі символістичні композиції виконував аквареллю О. Мурашко. У 1910-ті рр. художник звертається до творення графічних портретів.

Символізм був визначальним у творчості Г. Дядченка від 1900 р. і до загибелі художника 1921 р.. У творчості Г. Нарбута символізм проявлявся несподівано, непослідовно, поруч з грою, іронією. Дві його відомі роботи “Пейзаж з кометою” (1910) та “Орган. Відкритий лист”(1910) були створені майстром під час перебування в Мюнхені. В них символістська естетика втілювалася у незвичних формах, виражаючи світ мрії, фантазії, світ ірреального, у якому актуальні сон і смерть. До символізму тяжіє творчість К. Піскорського та В. Максимовича, Є. Святського. Досить пізно проявив себе символізм через творчість Ю. Михайліва. До лінії модерну можна віднести декоративні пейзажі В. Фельдмана, ностальгійні архітектурні пейзажі В. Лукомського.

Символізм і стиль модерн стали помітними, вагомими явищами мистецтві Києва.

книжкова графіка мистецтво

1.4 Символізм і модерністичні напрями в графіці Харкова

Особливого вияву набувало мистецтво стилю модерн у Харкові. Тут характерним для графічних робіт, що їх створювала ціла плеяда художників, стало поєднання пластичної мови модерну із символістичним змістом. У Харкові склався певний осередок художників-символістів, які входили до об'єднання “Голубая лилия” або залишалися поза об'єднаннями. Другою важливою ознакою мистецького життя Харкова було існування тут Художнього Цеху, який брав замовлення на виконання суто практичних завдань. Для засновників цього цеху особливо привабливими були ідеї В. Моріса про злиття мистецтва з плинною дійсністю, про культ художнього ремесла. 1906 р. було засноване Товариство харківських художників, яке проіснувало до 1916 р. і чимало зробило для об'єднання творчих сил цього міста.

Мистецьке об'єднання “Голубая лилия” існувало в 1909?1912 рр. Саме створення об'єднання і його назва засвідчують прагнення майстрів продовжити лінію романтизму. Організатором і лідером групи був Є. Агафонов. У його студії пройшли навчання Ф. Надєждін, О. Почтєнний, С. Щербаков, М. Недашковський, які й створили ядро об'єднання. Творам Агафонова притаманне поєднання реалістичної характеристики образу і вільної манери виконання, позначеної рисами стилю модерн, що у кольорі межує з фовізмом.

Роль збирачів художніх сил відіграли у Харкові щотижневик “Колосья” та журнал “Творчество”, що поєднували захоплення стилем модерн і новими авангардними напрямами в образотворчому мистецтві. Щотижневик виходив 1918 р. з роботами В. Бобрицького, Б. Цибіса; на сторінках журналу “Творчество” (1919) вміщено роботи Л. Розенберга, Е.Штейнберга, В. Пичети. Графічні роботи харківських авангардистів М. Синякової, В. Бобрицького, М. Мищенка, Б. Косарева, Г. Цапка, М.Калмикова подав на своїх сторінках “Сборник нового искусства” (1919).

У збірнику-альбомі “Семь плюс три”, виданого 1918 р., репродуковані твори членів “Союзу сьоми” - В. Бобрицького, В. Дьякова, М. Калмикова, Б. Косарева, М. Мищенка, Г.Цапка, Б. Цибіса, які працювали разом упродовж чотирьох років, а також роботи художників, які долучилися до них - В. Єрмилова, О. Гладкова, Мане-Каца. Художники ? автори альбому ? визначали свій творчий напрям як футуризм, хоча пластична мова їхніх творів містить ознаки кубізму, експресіонізму, футуризму, неопримітивізму.



Розділ 2. Графічні школи в Україні 1917 - 1920-х років

2.1 Школа нової української графіки Української Академії Мистецтв

Віхою у культурному процесі в Україні став 1917 р.. Народження Української Народної Республіки створило умови для заснування УАМ ? першого в історії країни вищого навчального художнього закладу.

До складу викладачів першої національної художньої академії було запрошено відомих майстрів, яким було притаманне спільне прагнення - поєднати давні традиції українського мистецтва з новими відкриттями європейських художніх течій. Художники різних поколінь, які стали фундаторами УАМ, здобували освіту в Петербурзі, Кракові, Мюнхені й Парижі. Засновники нової школи пройшли в образотворчому мистецтві через стиль модерн з його тяжінням до синтезу мистецтв. Майстерню графіки очолив Г. Нарбут, систему художньої освіти зорієнтовано на книжкову графіку.

Привабливість творчих робіт Нарбута, точність його пластичних рішень, вишуканий смак і знання художніх стилів сприяли тому, що художник на довгі роки став кумиром графіків, започаткував нову течію в українському графічному мистецтві 1920-х рр., що отримала назву “нарбутівської”. Нарбут поставив перед собою складне завдання: віднайти національний стиль, здатний поєднати ємний зміст з якостями універсалу. Він перетворює історичні образи на категоріальні, надаючи їм таким чином онтологічного статусу, а проблему традиції розглядає як процес засвоєння і розвитку певної спадщини. Кожний значущий твір Нарбута демонструє поєднання традиції і сучасності. У новому опрацюванні традиційних мотивів проглядається рух майстра в стилістиці, що отримала назву Ар Деко.

Термін “школа Нарбутова” був загальноприйнятим в українському мистецтвознавстві 1920-х рр.. Він позначав легко впізнаваний напрям, майстри якого працювали над створенням нового типу національної книжки. Традиціоналізм цього руху перегукувався з творчістю В. Моріса та його послідовників в Англії, з роботами “мирискусників” молодшого покоління в Росії. Особливістю нарбутівської школи було прагнення опанувати саме рідні національні традиції. До переосмислення старих шрифтів, орнаментів, композицій художники підходили з різних формотворчих позицій, їхня образотворча мова була чутливою до мистецьких шукань. У творах помітні впливи футуризму, неопримітивізму, експресіонізму, кубізму, конструктивізму, при тому, що визначальними залишаються традиційні мотиви. Мистецтвознавці не випадково надавали цілій течії власне ім'я художника. У творчості Г. Нарбута названі тенденції знайшли блискуче втілення.

2.2 Графічні школи у вищих мистецьких закладах Одеси і Харкова

В Одеському політехнікумі образотворчих мистецтв, що пізніше отримав назву художнього інституту, на графічному факультеті викладали В. Заузе та М. Жук. Заузе у навчальному закладі запровадив високу вимогливість до оволодіння реалістичним малюнком з натури, передавав студентам знання та практичні навички різноманітних графічних технік.

Майстерню графіки з 1925 р. очолив М. Жук. В образотворчих роботах майстра проявилися різні художні течії, починаючи від символізму та стилю модерн і до конструктивізму. У 1920-ті рр. художник особливо захоплювався дослідженням творів народного мистецтва. Його учні ретельно вивчали і копіювали народні розписи й орнаменти, за їх замальовками було створено альбом літографій “Степова Україна”.

У Харківському художньому технікумі від 1922 р. графічною майстернею керував В. Єрмилов, а із січня 1925 р. тут почав працювати І.Падалка. Ці два художники стали фундаторами двох напрямів харківської графічної школи - одна тяжіла до європейських авангардових течій, передовсім до конструктивізму, друга - до розвитку такого національного явища, як “бойчукізм”.

Творчість І. Падалки неможливо віднести до якогось одного напряму ? неопримітивізму, реалізму, функціоналізму. Він віддав належне кожному з них, змінюючись, повертаючись, залишаючись самобутнім майстром. Із 1925 по 1934 р. Падалка був викладачем графічної майстерні в Харківському художньому технікумі. Завдяки йому бойчукістська школа набула розвитку в творчості О. Довгаля, М. Котляревської, Б. Бланка, Й. Дайца, М. Фрадкіна.

Більша частина творчого доробку В. Єрмилова належить до конструктивізму. Художник займався проблемами технічної естетики, працював у напрямі технічного й художнього конструювання книжки. Деякий час майстер захоплювався футуризмом і кубізмом. У 1920-ті рр. його особливо цікавили пошуки художників Баухауза. На зламі 1920?1930-х рр. він звертається до фотографії, до фотомонтажу. Творчість Єрмилова залишила яскравий слід у художньому житті Харкова, що дало підстави сучасникам називати добу 1920-х рр. “єрмилівською”.

2.3 Особливості розвитку львівської графічної школи

У Львові працювали художники, які переважно здобували фахову освіту в академіях і художніх школах Кракова, Мюнхена, Праги, Відня, Парижа. У самому ж Львові ще з кінця ХІХ ст. існували мистецькі школи, які здебільшого були зорієнтовані на підготовку майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У 1923 р. у власній майстерні відкрив художню студію О. Новаківський, якою опікувався митрополит А. Шептицький.

Вихованці школи О. Новаківського організовували щорічні звітні виставки, брали участь у багатьох значущих мистецьких акціях, художніх імпрезах, ставали учасниками мистецьких об'єднань. Знаковою подією галицького культурного життя було влаштування виставок із залученням митців з Наддніпрянщини. Графіка в цей час дедалі більше стверджується як самостійний образотворчий жанр. Значущість художньо оформленої книжки добре розуміли О. Кульчицька, Ю. Панькевич, М. Сосенко, Г. Колцуняк. Вони використовували елементи народних орнаментів і стилізацію в дусі старої української гравюри. Cтворення нової національної графічної школи пов'язано з творчою працею у Львові колишніх наддніпрянців: Р. Лісовського, П. Ковжуна, П.Холодного та В. Січинського. Від них набиралися досвіду графічної роботи й вихованці мистецької студії Новаківського. Через взаємодію різних традицій народжувалася неповторна львівська школа української графіки.

Нові художньо-освітні заклади, що виникли на терені України кін. 1910-х ? поч.1920-рр., створили прекрасні основи для широкого розвитку графічного мистецтва. У вищих навчальних закладах викладали художники, визнані майстри, які здобували художню освіту в різних мистецьких центрах: Петербурзі (Г. Нарбут, С. Налепинська-Бойчук), Москві (В. Заузе, В. Єрмилов, О. Усачов), Кракові (М. Бойчук, М. Жук, О. Новаківський), Празі (В. Касіян), Мюнхені (С. Налепинська-Бойчук), Парижі (М. Бойчук, Л. Крамаренко). А поруч з ними працювали й виховували молодих майстрів художники, які закінчили УАМ, зокрема І. Падалка. Вплив школи УАМ помітний у самій системі художнього виховання і наслідуванні певних пластичних засобів Г. Нарбута у графічних майстернях харківського і одеського художніх інститутах, в роботах нової генерації художників-графіків Львова.



Розділ 3. Основні напрями розвитку української графіки 1920-х - початку 1930-х років

3.1 Течія неопримітивізму в українській графіці

Існування самостійних графічних шкіл у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а також їх взаємодія, сприяли створенню єдиного поля мистецтва української графіки. В цьому єдиному полі, не зважаючи на політичні й ідеологічні кордони, виявляли себе спільні течії, напрями. Багатошаровий простір культури вбирав у себе різні тенденції, традиції та новації, випрацьовуючи неповторний образ такого явища, як мистецтво графіки України доби 1920-х - початку 1930-х рр..

Для мистецтва початку ХХ ст. відкриття культур первісного суспільства, переоцінка надбань середньовічної Європи й Сходу, археологічні знахідки в Єгипті, Месопотамії, Індії, надали потужних імпульсів у пошуках нової художньої мови. На цьому шляху ідеї М.Бойчука, який в українському мистецтві визнаний як відкривач течії неопримітивізму, відповідали потребам, акцентованим художниками й письменниками символізму. Прагнення відкрити такі життєдайні джерела в мистецтві, до яких могли б долучитися всі, хто прагне пізнати істину в існуючому світі, було палким і насущним. Для М. Бойчука, М. Сосенка, Ю.Панкевича та їхніх послідовників взірцем такого мистецького твору стала ікона.

Бойчук проторив шлях від стилю модерн до авангарду. Він відкрив естетичні цінності лубочної картинки, міського примітиву. Бойчук як професійний художник, який отримав освіту в кількох академічних мистецьких закладах, переоцінив художні надбання давніх культур, найновіші відкриття авангардистів і сплавив їх із традицією українського іконопису, з народною картинкою та міським примітивом.

Наступним етапом розвитку неопримітивізму в українській графіці стало плідне його опрацювання й творче розроблення С. Налепинською-Бойчук, І. Падалкою та їхніми учнями й послідовниками. Неопримітивізм виробив власні способи осучаснення традиційних форм і опрацювання “некласичних” прийомів давніх культур, щоби передати через них сучасний зміст. У 1920-ті рр. течія неопримітивізму була дуже широкою, її наповнювали різноманітні в пластичних проявах художні явища. Це яскрава й оповідальна, як народна картинка, акварель М. Синякової, стриманий ліризм малюнків М. Бойчука, витинанковий за характером малюнок тушшю І. Мозалевського, “лубочні” ліногравюри І. Падалки й М. Фрадкіна, “вибійчані” дереворити О. Кульчицької. Ознаки неопримітивізму знаходимо у творах В. Кричевського, Г. Нарбута, С. Налепинської-Бойчук, Т. Бойчука, О. Павленко, В. Седляра, М. Котляревської, М. Юнак, С. Колоса, О. Рубана, Є. Сагайдачного, М. Жука, П. Ковжуна, М. Бутовича, І. Іванова, О. Довгаля і навіть В. Касіяна. Посиленням впливу давньої гравюри ознаменовано ранні роботи О. Сахновської. Мову примітиву посилено застосуванням ритмізації, використанням засобів пластичної мови експресіонізму. Водночас Сахновська створювала багатофігурні жанрові композиції в оповідній реалістичній манері.

3.2 Полістилізм ”нарбутівської течії”

У графічній творчості Нарбута поєдналися різні стилі й мистецькі напрями ? від модерну, символізму, неокласицизму, необароко до неопримітивізму, футуризму включно. В роботах майстра явно відчутні риси стилю Ар Деко. Полістилізм пластичної мови Нарбута став тим грунтом, на якому з'явилося таке неповторне явище, як “нарбутівська течія”. Цей напрям визначали послідовники Нарбута ? Л. Лозовський, М. Кирнарський, Р. Лісовський, П. Ковжун, М. Бутович. Вплив нарбутівської течії помітний в окремих творах таких майстрів, як М. Жук, І. Падалка, А. Страхов, О. Маренков, С. Конончук, В. Січинський, І. Мозалевський, А. Середа, О. Судомора, Ю. Михайлів, Т. Москалева, Я. Фартух, В. Дядинюк. Художники цього кола працювали переважно над художнім оформленням книжки, варто відзначити їх роботу в галузях екслібриса й видавничої марки.

Вплив Нарбута помітний у пластичній мові плакатів А. Страхова, О. Маренкова. Страхов паралельно працював у галузі плаката та книжкової графіки; його обкладинки досить різноманітні, нерідко з ознаками різних напрямів графічного мистецтва. Привабливими для А. Страхова були твори нарбутівців, серед його книжкової графіки є і конструктивістські роботи. Типовим для графіки А. Страхова кін.1920?поч.1930-х рр. стало використання виражальних засобів силуету, в чому позначилося захоплення майстра стилістикою Ар Деко.

3.3 Кубофутуризм, конструктивізм, Ар Деко

На відміну від полістилізму нарбутівської течії чистої стилістичної лінії в українській графіці дотримувався кубофутуризм. Кубофутуризм як напрям в українському мистецтві відкрили О. Богомазов та О. Екстер, він знайшов відгук у 1920-х рр. у творах В. Єрмилова, М. Епштейна, В. Меллера, А. Петрицького, Б. Косарева, О. Хвостенко-Хвостова. Цей стилістичний напрям отримав яскраве втілення не тільки в станковій, книжковій та журнальній графіці, але й в ескізах театральних костюмів та декорацій, що створювалися як самоцінні графічні речі і нерідко експонувалися на художніх виставках, друкувалися у часописах і монографіях.

У 1920-ті рр. продовжив свою працю в царині книжкової графіки В.Кричевський. У його творах цього періоду можна помітити ознаки різних течій: неотрадиціоналізму, неопримітивізму, експресіонізму, конструктивізму, синтетичного реалістичного мистецтва, стилю Ар Деко.

Кричевський, як і Єрмилов, був основоположником конструктивізму в українській графіці. Конструктивізм став одним із головних напрямів українського авангарду. В книжковій графіці конструктивізм поєднав мистецтво геометричної абстракції та мистецтво шрифту, а крім того, вплинув на формальні рішення внутрішньої організації текстового набору, доцільне використання образних можливостей друкарських елементів. Конструктивістський напрям 1920-х ? поч. 1930-х рр. створювала ціла плеяда художників: В. Меллер, Н. Генке-Меллер, Г. Цапок, Гео Фішер, А.Петрицький, Б. Соколов. Окремі роботи за естетикою конструктивізму виконали А. Страхов, І. Падалка, І. Плещинський, С. Гординський. Художники, дотримуючись цього напряму, працювали над художнім конструюванням книжки, журналу, стінної газети, над промисловою графікою в її численних формах і призначеннях.

Для картини розвитку театральної, книжкової та журнальної графіки в Україні (1920?1930 рр.) показовий шлях А. Петрицького, який поєднував різні стилістичні напрями і течії. Він пройшов через захоплення кубізмом, футуризмом, далі явив зразки конструктивізму та навіть функціоналізму, а наприкінці 1920-х рр. повернувся до фігуративних рішень; упізнавані ознаки стилю Ар Деко помітні в його театральній графіці.

Стилістика мови С. Гординського в багатьох роботах видалася дуже близькою до творів А. Петрицького. Його станкові графічні твори, виконані переважно в техніці гуаші, являють собою поєднання фігуративізму й гротескно акцентованої геометризації форм. Книжкова графіка Гординського була досить різноманітною.

Стиль Ар Деко найяскравіше проявив себе в галузі плаката. У цій стилістиці над створенням плаката у Львові працювали П. Ковжун, С. Гординський, Х. і Е. Коеллер, Г. Мунд, польські художники Г. Гриневецький, Т. Гроновський, Ф. Бартломейчик. Гроновський за плакат для “Східних торгів” (1924) отримав Гран прі на Міжнародній виставці в Парижі.

Ознаки стилю Ар Деко, кубофутуризму, конструктивізму наявні в мистецтві екслібриса, яке в 1920?1930-ті рр. досягло найвищого рівня розвитку. Виставки українського екслібриса проводилися за кордоном, отримували високі оцінки в рецензіях мистецької преси у Варшаві, Берліні, Брюсселі, Венеції, Петрограді. В цьому жанрі працювали такі майстри, як П. Ковжун, М.Бутович, В. Січинський, С. Гординський, Я. Музика, Л.Титович, Р. Менкицький, Л. Гец, С. Гебус-Баранецька. Через спільні творчі зусилля графіків книжковий знак став яскравим художнім явищем.

3.4 Експресіонізм та сюрреалізм

Значним явищем в українській графіці був експресіонізм, властивий творчості великої групи художників. Експресіонізмом позначені книжкові й станкові роботи М. Бутовича, М. Осінчука, М. Федюка, Я. Музики, О. Сорохтея, Л. Геца, О. Довгаля, А. Петрицького, В. Касіяна, З. Толкачова, В. Овчинникова. А започаткувала цей напрям в українській графіці М. Синякова 1916 року.

Виразні експресіоністичні твори залишили буковинські художники А. Кольник і Л. Копельман. Майстри М. Федюк і М. Осінчук, які працювали переважно у Львові, спиралися у своїх експресіоністичних творах на традицію середньовічного мистецтва, продовжували лінію неовізантинізму. Біблійна тематика була провідною в роботах О. Сорохтея. Працюючи в техніці деревориту, художник виконував зображення блискавичними білими штрихами на чорному тлі.

До експресіонізму належить і значна частина графічних робіт Я. Музики, створених на поч.1930-х рр.. Близькі до експресіонізму станкові графічні твори Л. Геца, Л. Левицького.

Серед розмаїття стилістичних напрямів в українській графіці 1930-х рр. трапляються зразки сюрреалізму. До сюрреалізму належать композиції львівських майстрів О. Гана, Л. Ліллє, харківських художників С. Йоффе, О. Щеглова. До “метафізичного” живопису близькі графічні роботи 1930-х рр. Р. Сельського.

Плакат, створений О. Ганом для виставки об'єднання “Artes” (1930) нагадує пластичні композиції Х. Арпа. Ган в 1929 став одним із співзасновників об'єднання “Artes”. 1930 р. відбулася перша виставка об'єднання, де було представлено роботи О. Гана, С. Войцеховського, Л.Ліллє, О. Римера, М. Райх, Р. Сельського, Л. Тировича, Г. Штренга. У роботах артесівців переплітаються риси конструктивізму, пуризму, дадаїзму, символізму, сюрреалізму.

У 1932 та 1935 рр. у Львові відбулися виставки робіт угруповання “Нова генерація” або “Львівська група”. У них брав участь художник з Дрогобича ? відомий письменник Б. Шульц. Взаємопроникнення реального й фантастичного виводить художню мову графіки Шульца до експресіонізму і сюрреалізму.

3.5 Полістилізм перехідної доби

У Львові наприкінці 1920-х ? поч.1930-х вирує художнє життя, позначене найкращими здобутками у царині графічного мистецтва. В цей час функціонували численні мистецькі об'єднання: Гурток Діячів Українського Мистецтва (1922?1926), “Artes” (1929?1935), Асоціація Незалежних Українських Митців (1931?1939), Руб (1932?1936), Львівський Професійний Союз Артистів Пластиків (1932?1939). У Варшаві створено групу “Спокій” (1927?1938), у Кракові ? “Зарево” (1933?1936) та “Краківську Групу” (1932?1937).

На виставках АНУМ у Львові серед інших експонувалися графічні роботи парижан О. Грищенка, М. Глущенка, С. Зарицької, М. Бутовича, твори О. Архипенка зі США, В. Січинського з Праги. Твори цих майстрів значно розширюють уявлення про розвиток української графіки першої третини ХХ століття, адже вони створюють інший контекст, ніж той, який зазвичай розглядався в історії мистецтва радянської доби.

Знаменною датою в історії україно-французьких культурних взаємин стало 27 січня 1929 р., коли відбулася презентація “Паризької групи українських митців”. В секцію образотворчого мистецтва входило 30 художників, серед них відомі по виставках Осіннього салону та Салону Незалежних С. Левицька, І. Бабій, М. Глущенко, М. Бутович, В. Перебийніс, С.Зарицька, П. Омельченко; С. Гординський і В. Дядинюк експонували свої роботи на Весняному Салоні 1928 р.. Художники “Паризької групи” не дотримувалися єдиного напряму в мистецтві, кожен з них обрав свій шлях. Об'єднувало їх, окрім бажання разом організовувати виставки, прагнення зберігати пам'ять про традиції своєї батьківщини й синтезувати їх із новими пластичними відкриттями мистецтва Франції.

У Радянській Україні в цей час посилювалася ідеологізація та політизація мистецтва. 23 квітня 1932 р. набула сили постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій” - про завдання соціалістичного будівництва у галузі культури та про оволодіння творчим методом соціалістичного реалізму. Почалася реорганізація мистецьких вищих навчальних закладів і всіх творчих об'єднань. Керівництво мистецтвом стало на позиції соціалістичного реалізму, що перекреслював існування всіх інших “ізмів”.

Насправді утвердження нового методу соціалістичного реалізму було хоча й панівним, але довготривалим процесом, що засвідчують графічні роботи В. Касіяна, З. Толкачова, В.Овчинникова, М. Рокицького.

До 1932 р. на терені Радянської України існували численні художні об'єднання. Ці організації займалися здебільшого виставковою роботою, завдяки чому наприкінці 1920-х рр. художнє життя значно активізувалося, але разом з тим між об'єднаннями нерідко виникало протистояння. Художнє життя вражало різноманітністю мистецьких форм, але разом з тим дедалі гучніше лунали політичні гасла, з якими художники повинні були коригувати свою творчість.

Наступ ідеології на мистецтво відчувається в творчості дедалі більшого кола художників. І станкові роботи, і книжкова графіка, а тим паче плакат, підпадають під цей процес. Мистецтво плаката поч.1930-х рр. спирається на алегоричні, суто ілюстративні зображення, фігури героїв перетворюються на символи чітко визначених понять.

Розвиток кіноплаката в 1920?1930-ті рр. став важливою ділянкою агітаційного мистецтва. Про увагу до цього жанру графічного мистецтва засвідчує Перша виставка кіноплаката (Москва, 1925), де експонувалися вітчизняні твори та роботи з Німеччини, Франції, Англії, Швеції, Італії, Америки. Друга виставка кіноплаката (1926) представила кінопродукцію Радянського Союзу, Україна експонувала роботи ВУФКУ. Виставки кіноплаката відбулися в Харкові 1926 та 1927 рр. Пластичні засоби кіноплаката певною мірою були близькими до політичного плаката, але існували й помітні розбіжності в їх образній будові.

У графіці межі 1920?1930-х рр. посилюється експресивність, вона наповнює роботи навіть тих майстрів, які сповідують реалізм як стиль мистецтва. Такими є малюнки О. Кокеля, М. Шаронова. У роботах харківського художника І. Іванова, написаних аквареллю або гуашшю, наявна іронія, навіть гротеск.

Від наступу ідеологічної цензури художники рятували свою творчу свободу зазвичай у ліричному реалізмові. До цієї течії належать роботи В. Аверіна, І. Плещинського, Л. Крамаренка. Великими майстрами авторської графіки були В. Седляр, С. Конончук, Д. Шавикін, блискучим майстром малюнку був К. Єлева. Саме існування ліричного реалізму в радянській культурі стверджує певну автономію образотворчого мистецтва від політичної й соціальної обумовленості. У стилістиці реалізму на межі 1920?1930-х рр. працював К. Козловський, надаючи перевагу техніці деревориту.

В українському мистецтві й графіці зокрема тяжіння до пластичних експериментів збігалося зі зверненням до традицій у таких художніх явищах, як бойчукізм, нарбутівська течія, що було зумовлено добою національного піднесення. У ситуації 1930-х рр. синтез відбувався на іншому грунті, на основі реалізму. Над зображальними графічними композиціями, мова яких вже відповідала вимогам реалізму, але ще утримувала формальні здобутки новітніх течій, в цей час працювали випускники Київського, Харківського та Одеського художніх інститутів, а також відомі майстри: М. Котляревська, Г. Пустовійт, Б. Бланк, М. Фрадкін, Й. Дайц, Д. Шавикін, Г. Бондаренко, О. Довгаль, Б. Фрідкін, Л. Каплан, С. Налепинська-Бойчук, О. Сахновська, О. Рубан, В. Касіян, Т. Москалева, Я. Фартух, О. Шовкуненко, Б. Крюков, Я. Леус, Г. Золотов.

На поч. 1930-х рр. мистецтво не прямує жорстко вказаними йому шляхами. Художники пропонують різні відповіді на запити замовника-держави. Але показовою є відмінність між неокласикою і соціалістичним реалізмом, коли втручання ідеології якісно змінює ставлення до традиції класичного реалізму та її опрацювання, мистецтво потрапляє в сферу тяжіння інших цінностей. Середовище стає іншим і спонукає до якісних змін усіх процесів розвитку мистецтва.



Висновки

Графіка першої третини ХХ ст. являє собою цілісне, принципово нове явище в історії українського мистецтва, розвиток якого зумовлений активним національно-культурним рухом. Художників надихала віра в соціально-етичну, дієву місію мистецтва. Журнальна, книжкова графіка, плакат, ужиткова та станкова графіка набувають небувалого розквіту завдяки активному діалогу з плинним життям. Феномен мистецтва графіки існує в ситуації війн і революцій, національного відродження й економічної розрухи, на межі хаосу й порядку. Українська графіка означеної доби демонструє поєднання загальноєвропейських мистецьких тенденцій і національних особливостей художнього процесу.

Особливий інтерес до мистецтва графіки виник на початку ХХ століття під впливом нового світогляду, в якому вагому роль відігравали ідеї стилю модерн. Майстри, які сповідували в мистецтві ідеї цього стилю, ставилися до графіки як до художньої галузі, що має багаті можливості пластичної мови, здатна активізувати поступ до більшої умовності образних рішень, а також реалізувати жаданий синтез мистецтва й життя.

Важливим чинником розвитку графіки в Україні на початку ХХ ст. була взаємодія українського мистецтва з польським та російським. Імпульсивний поступ простежується через постійні контакти, виставки, роботу в містах України польських та російських художників, через особистісний творчий вплив тих майстрів, у яких вчилися українські художники.

Найстійкішою й найпоширенішою течією в українській графіці названої доби можна визнати неопримітивізм. Цьому сприяло чимало факторів, передовсім ? вплив глобальних процесів демократизації, що відбувалися в культурі на зламі ХІХ?ХХ ст.. Після кількох революцій в Російській імперії вони стали не лише закономірними, але й були нав'язані суспільству.

Розглядаючи весь процес розвитку української графіки цього періоду, можна зазначити, що це були ті самі етапи, що і в загальноєвропейському мистецтві: від пізнього реалізму до модернізму й далі до різних «ізм»-ів ХХ століття». Наприкінці ХIХ ст. деякі спільні тенденції були відчутні в культурі різних країн Європи, і ці тенденції виникли ідеологічно з двох основних причин - кризи позитивізму та прагнення відкрити нові виміри у ставленні до навколишнього світу. Співвідношення «міжнародного» і «національного» у мистецтві було одним з актуальних питань, поставлених майстрами модерну. Прихильники нового стилю проявили універсальність своїх формотворчих інструментів, хоча бажання відновити окремі національні традиції було не менш важливим для художників та архітекторів. Форми перетинаються з кольоровими фрагментами та проміжком між ними відповідно до конкретного естетичного або духовного завдання. Активізація художнього життя багато в чому була обумовлена новим економічним розвитком, що стимулював міську культуру. Кількість великих міст України збільшилася. Це був час створення нових музеїв, виставкових салонів, творчих асоціацій, які, у свою чергу, спричинили появу нових художніх періодичних видань. Художники відчували свою причетність до єдиного художнього процесу, який охопив тодішню Європу. Творчі поїздки занурювали молодих українських художників у мистецьке життя Парижа, Відня, Мюнхена, Кракова, Москви, Санкт-Петербурга.



Список використаної літератури

1. Крип'якевич І. Причинки до словника українських граверів // Бібліол. вісті. / І.Крип'якевич. -- 1996. -- №?4. -- с.11?13

2. Кульчицька О. Графіка. / О. Кульчицька. -- К.: Мистецтво, 1954. -- 64 с.

3. Лагутенко Д. Українська книжкова графіка першої третини ХХ ст. у загальноєвропейському художньому контексті / Д. Лагутенко. // Діалог культур. -- Україна у світовому контексті: Мистецтво і освіта: Зб. наукових праць. -- Львів: 1998. -- Вип. 3. -- с. 322 -- 329

4. Графіка як вид образотворчого мистецтва // Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник. -- Львів, 1994. -- 112 с.

5. Гусак Л.І. Стежкою сподівань: графіка, живопис. / Л.І.Гусак. -- Полтава: Криниця, 1997. -- 52 с.

6. Искусство сегодня: живопись, графика. Каталог / Союз художников Украины: галерея «Мистецтво». -- П., 1991, -- 96 с.

7. В'юник А.О. Українська графіка XI -- початок XX століття -- / А.О. В'юник. -- К.: Мистецтво, 1994 -- 328с.

8. Владич Л. Мовою графіки. Огляди, статті. / Л.Владич. -- К.: Мистецтво, 1967

9. Александрович В. С. Графіка. / В. С. Александрович. // Історія української культури другої половини XVII -- XVIII століття -- К., 2003. -- С.910?924.

10. Александрович В. С. Книжкова гравюра / В. С. Александрович. //Історія української культури. В 5 т. -- Т. 2. -- 412 с.

Размещено на Allbest.ru