Народні умільці Славутчини

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

СЛАВУТСЬКА МІСЬКА ФІЛІЯ

НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ: ФІЛОЛОГІЯ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО

СЕКЦІЯ: МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО

Народні умільці Славутчини

Виконала:

Мельник Марія Віталіївна

учениця 10 класу

ЗОШ І-ІІІ ступенів №7

м. Славути

Науковий керівник:

Рафаєнкова Зоя Андріївна

Бібліотекар І кваліфікаційної категорії

ЗОШ І-ІІІступенів №7

Славута- 2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ. Духовні скарбниці Українського народу

1.1 Кольорова гама вишивки

1.2 Скульптура - як вид мистецтва.

1.3 Художня ковка - один із видів народного мистецтва

1.4 Гончарство - стародавнє українське ремесло

1.5 Українська народна іграшка

1.6 Ткацтво - найдавніший вид народного мистецтва

1.7 Лозоплетіння - декоративно-прикладне мистецтво

1.8 Різьба по дереву - давній вид ужиткового мистецтва

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ2

Тема роботи «Народні умільці Славутчини»

Автор: Мельник Марія Віталіївна

Хмельницьке територіальне відділення МАН України

Навчальний заклад загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7,

Учениця 10 к Науковий керівник:

Рафаєнкова Зоя Андріївна, бібліотекар школи.

Тези

Народні художні промисли - це живі пам'ятки культури. Кожна річ - це оригінальний, неповторний твір, який вражає багатством і різноманітністю форм, вигадливістю і красою оздоблення та становить цінне надбання української художньої культури.

Актуальність роботи полягає в новизні дослідження творчої діяльності майстрів-аматорів Славутчини, зокрема майстрів вишивки, ткацтва, народної іграшки, скульптури, лозоплетіння, художньої ковки, гончарства, різьби по дереву.

Метою цієї роботи було дослідження народних промислів Славутчини як форм поєднання матеріальної культури, ужиткового мистецтва і виробництва.

У ході дослідження було проаналізовано праці мистецтвознавців про народні промисли України; досліджено народні промисли рідного краю, відбулося знайомство з народними умільцями Славутчини та їхніми роботами; охарактеризовано основні види декоративно-ужиткового мистецтва. Зроблено висновок, що у наш час значного поширення на Славутчині набули такі види декоративно-прикладного мистецтва як вишивка, скульптура, художня ковка, гончарство, ткацтво, лозоплетіння, різьба по дереву та виготовлення народної іграшки. Традиції народного мистецтва на Славутчині збережені завдяки місцевим умільцям, які допомагають дітям розкривати світ прекрасного, розвивати у них художні та естетичні смаки.

ВСТУП

Народні художні промисли - це живі пам'ятки культури, кожна річ - оригінальний, неповторний твір, який вражає багатством і різноманітністю форм, вигадливістю і красою оздоблення і становить цінне надбання української художньої культури.

Кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому.

Самобутня культура народу України має багатовікову історію. Вона тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, характером тощо. Культура поділяється на матеріальну і духовну.

Матеріальна частка проявляється у ремеслах, національному одязі, кухні, знаряддях праці.

Духовна культура - це коріння нашого народу, звичаї, традиції, обереги, свята, народна творчість, мистецтво.

Коли ми знайомимося з народним мистецтвом - ми повертаємося до забутого, відроджуючи, пробуджуючи до життя національні традиції, національний дух нашого народу. Бо доки існує все це у народній пам'яті, доти існує сам народ.

До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва: вишивка, декоративне ткацтво, килимарство, художня кераміка, вироби зі скла, порцеляни, фаянсу, різьблення, плетіння з лози, вироби зі шкіри, художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями ремесел.

Тема моєї роботи «Народні умільці Славутчини». Що саме спонукало мене до обраної теми? Мабуть саме те, що я теж захоплююсь одним із видів народного мистецтва - вишивкою. Захотілось дізнатись про інші види декоративно-прикладного мистецтва, познайомитися з майстрами, поринути у дивовижний світ мистецтва.

Мета даної роботи : дослідити народні промисли Славутчини як форму поєднання матеріальної культури, вжиткового мистецтва і виробництва.

Для вирішення поставленої мети потрібно було виконати такі завдання:

1) проаналізувати праці мистецтвознавців про народні промисли України;

2) дослідити народні промисли рідного краю, познайомитися з народними умільцями Славутчини та їхніми роботами;

3) структурувати види декоративно-ужиткового мистецтва.

Актуальність роботи:

полягає в новизні дослідження творчої діяльності майстрів-аматорів Славутчини, зокрема майстрів вишивки, ткацтва, народної іграшки, скульптури, лозоплетіння, художньої ковки, гончарства, різьби по дереву.

Наукова новизна роботи полягає в узагальненні та систематизації знань про різні види декоративно-прикладного мистецтва Славутчини, ширшому ознайомленні учнівської молоді з видами декоративно-ужиткового мистецтва та використанні набутих знань та умінь на практиці. Робота такого напрямку в Славуті проводиться вперше.

Предмет дослідження:

види декоративно-прикладного мистецтва: вишивка, ткацтво, народна іграшка, скульптура, лозоплетіння, художня ковка, гончарство,різьба по дереву.

Об'єкт дослідження : вишивка хрестиком, гладдю, бісером; скульптурні роботи для декору житлових приміщень та подвір'я, народна іграшка, гончарство, художня ковка, ткацтво,лозоплетіння, різьба по дереву.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали роботи можуть бути використані на уроках історії, краєзнавства, трудового навчання, образотворчого мистецтва, при вивченні народних промислів рідного краю, а також для організації екскурсійних поїздок вчителями, учнями загальноосвітніх шкіл, дослідниками - краєзнавцями.

Структура роботи.

Робота складається зі вступу, розділу, восьми підрозділів, додатків, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 38 сторінок.

Апробація результатів. Результати мого дослідження апробовані шляхом виступу на уроці технологій, засіданні гуртка та на міському семінарі шкільних бібліотекарів міста.

РОЗДІЛ. Духовні скарбниці українського народу

Не надійтесь,що покликання до творчості саме прийде

до вас ,впаде, як манна небесна. Його треба

здобувати працею, пробиваючи животворне джерело,

пробиваючи тверду, суху землю, просвердлюючи камінь.

В.Сухомлинський

Кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому.

Самобутня культура народу України має багатовікову історію. Вона тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, характером тощо.

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колективним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Людина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ: тканини, посуд, меблі тощо. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло -- невід'ємна частина натурального господарства -- збереглося і в окремих галузях в період капіталізму. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди виготовляли дрібні вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок.

Ці види ремесла розвивались із розвитком міст, важливих ремісничо-торгівельних центрів. Усі види ремесел послідовно розвивалися разом із прогресом людського суспільства. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

Ручне виробництво творче, приховує у собі таємниці справжньої краси, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками.

Народні промисли - це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо.

Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів -- килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій -- створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва. Народні художні промисли в Україні є невід'ємною складовою української культури. Вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів.

Народні художні ремесла та промисли -- це організаційні форми народного мистецтва, що виникли в період становлення товарного виробництва, розвитку ринкових відносин. Першими з них були домашні художні ремесла. Це виробництво в колі однієї сім'ї речей побутового, культового, обрядового характеру, що мали певну ідейно-образну сутність та естетичну вимовність. До поширених в Україні художніх ремесел належать вишивання, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство -- взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутництво, художнє ковальство, каменеобробництво, вироблення ювелірних прикрас, розпис тканин, в'язання, мереження, художня обробка шкіри, кістки та рогу, художнє плетіння, прикраси. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.

Славутчина завжди славилася своїм декоративно-прикладним мистецтвом.

До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва: вишивка, декоративне ткацтво, килимарство, художня кераміка, вироби зі скла, порцеляни, фаянсу, різьблення, плетіння з лози, вироби зі шкіри, художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.

1.1 Кольорова гама вишивки

Вишивка - один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки [1-с.375].

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів [1-с.380].

Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією, різнобарвним

колоритним вирішенням. У своїх роботах майстрині відображали одвічний потяг

людини до краси, зв'язок з рідною природою. І щоб не загубилась така краса, залишалася у чистих дитячих душах як дорогоцінна спадщина у ЗОШ І-ІІІ ступенів №7створено музей «Української народної вишивки».

Історія музею розпочалася з участі у всеукраїнській акції «Україна вишивана». Результатом такої участі стала виставка робіт майстринь Славутського району та м. Славути.

На даний час в музеї зберігається 160 експонатів, серед яких: вишиті рушники, серветки, сорочки, картини, скатертини, наволочки…, а також вишиті картини на сюжети творів українських письменників. Всі експонати розподілені на 5 розділів: 1) « З історії вишивки»; 2) «Україна вишивана»; 3) «Вишивальна скарбниця»; 4) Вишивка у побуті»; 5) «Література в вишивках».

Найціннішим скарбом нашого музею є весільна вишита сорочка 1937 року та картина 1942 року. [Додаток Б].

Кольорова вишивка славутських майстринь, що експонується в музеї, дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності кольорових зіставлень.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного мистецтва, дає численні зразки геніальних композицій, неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного мистецтва.

На Славутчині проживає чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. При створенні своїх композицій вони спираються на багаті традиції української вишивки, збагачують їх новими надбаннями. Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках. Ось і сьогодні в музеї народної вишивки виставлені роботи талановитих вишивальниць Мулик Аделіни Едуардівни,Іщук Надії Вікторівни та Ільчук Тетяна Василівни.

Мулик Аделіна Едуардівна народилася 16 квітня 1984 року. Закінчивши 11 класів вступила до Кременецького педагогічного інституту імені Т.Г.Шевченка, де зустріла свою долю. Одружившись, молода сім'я переїхала до міста Славути. Обоє вчителюють в міській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №7.

Ще в шкільні роки захопилася вишивкою. Має безліч вишивок: серветок, скатертин, рушників, ікон вишитих не тільки нитками, але й бісером. Вишила сорочки собі, двом донечкам, чоловікові. Неодноразово виставляла свої роботи на різних виставках.

Завдяки незліченим повторенням схем, мотивів, образів, форм вишиті вироби Аделіни Едуардівни набувають чарівної довершеності.

Хрестик до хрестика, стібок до стібка - на тканині з'являються яскраві квіти, чарівні пташки, різнобарвні орнаменти [Додаток В].

Насиченою різнобарвною кольоровою гамою запам'яталися учням вишивки Іщук Надії Вікторівни.

Народилася Надія Вікторівна Іщук 8 березня 1968 року в селі Марачівка, після закінчення восьмого класу вступила на навчання до Грицівського професійного училища, де навчалася на килимарницю складного асортименту. Поряд з основною професією опанувала і професією вишивальниці. Після закінчення училища повернулася до рідного села, вийшла заміж і з чоловіком залишилися жити в селі, де і проживає до цього часу.

Робота, догляд за дітьми, клопоти по господарству, - та кожну вільну хвилину приділяла вишиванню. Вишивала собі, сусідам.

Вишивка тепер у моді, вона прикрашає сучасний одяг, інтер'єр, надаючи йому своєрідності і неповторності. Враховуючи сучасні погляди, Надія Вікторівна своїм вишитим творам надає нових форм, урізноманітнює розміщення узорів, поєднання відтінків кольорів [Додаток Г].

Тетяна Василівна Ільчук народилася в селі Ставичани Славутського

району. Закінчила ЗОШ І-ІІІ ступенів №5 в м..Славути.

Навчалася в РДГУ та здобула професію вчителя початкових класів. В даний час не працює. Заміжня, має двох дочок - Богдану, яка навчається в 2 класі нашої школи та Маргариту 2 років. І хоч дівчатка ще зовсім малі та вже пробують вишивати разом з мамою.

Тетяна Василівна захопилась вишиванням з раннього дитинства. Її вишиванки милують око вишуканістю та чарівністю. Та найбільше любить вишивати ікони та картини на яких зображує тварин. В даний час працює над іконою «Тайна вечеря»

Неодноразово зі своїми роботами брала участь у виставках декоративно-прикладного мистецтва. [Додаток Д].

вишивка український іграшка різьба

1.2 Скульптура - як вид мистецтва

Скульптура, вид мистецтва, пов'язаний зі створенням об'ємних художніх форм з різних матеріалів. З твердих (мармур, граніт, вапняк, дерево, слонова кістка) - митці висікають або вирізають, з м'яких (глина, віск, пластилін) - ліплять, з металу - відливають або карбують, а зі скла - видувають. Створення художнього образу у скульптурі тісно пов'язане з вибором матеріалу та способом його обробки [12;30].

Скульптура як ніякий інший вид мистецтва залежить від призначення. Її розміри різноманітні: невелика, що вміщується на долоні , - дрібна (мала) пластика, близька до реального зросту людини - статуя, а також величезні монументи, що височать на просторих майданах або на місцях пам'ятних подій. [12;72].

До таких споруд можна віднести новозбудовану на перехресті вулиць Ярослава Мудрого та Соборності каплицю «Семи Таїнств»: Хрещення, Миропомазання, Причастя, Покаяння, Священства, шлюбу та Таїнства Єлеєосвячення (або Соборування). Усередині каплиці встановлено статую Божої Матері, яку оточують сім ангелів [Додаток Е ].

Неподалік Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7 знаходиться будинок талановитого скульптора- аматора Кривця Богдана Григоровича .

Кривець Богдан Григорович народився 21.06.1985 р. в місті Славута. Навчався в ЗОШ І-ІІІ ступенів № 7 та закінчив Шепетівське медичне училище. З дитинства полюбляв ліпити фігури з пластиліну, робив точні копії іграшок, тому і професію здобув наближену до улюбленої справи - протезист. Свої бетонні та гіпсові скульптури виготовляє за власними ескізами та проектами. Це не лише його хобі - це справа його життя.

Хоча і працює за фахом, але знаходить час для виготовлення скульптур, що милують око славутчан та гостей міста. Варто лише завітати до його подвір'я: тут і кремезні фігури лісовиків, якими оздоблена огорожа, фонтани, статуї та багато інших виробів ручної роботи. Його будинок це справжня арт - майстерня, в якій розкривається талант майстра - аматора.

До кожної скульптури автор підходить творчо : спочатку вигадує макет, а потім без зупину втілює в життя свій новий доробок. В його руках гіпс оживає, у кожної роботи - свій стиль, стан та душа.

Розповідаючи про свої плани на майбутнє, стверджує, що й надалі буде займатись своєю улюбленою справою, в його думках ще багато мрій, які скоро оживуть в бетоні. . [Додаток Є].

1.3 Художня ковка - один із видів народного мистецтва

Обробка металу - один із видів народного мистецтва, який передбачає виготовлення виробів вручну з чистих металів та їх сплавів. Більшість металів досить міцні і лише при нагріванні стають пластичними, добре піддаються механічній обробці. З металу можна відливати масивну та легку ажурну форму, кувати різні речі або створювати вишукані візерунки. Метал здавна приваблював людей полиском своєї поверхні.

Століттями металеві вироби були знаком престижу, багатства; широкому загалу вони стали доступними лише у ХVІІІ - ХІХ ст.. тому народне ремесло існувало у затінку міського цехового виробництва. Його впливи на цехове ремесло ХV ІІ - Х VІІІ ст.. інколи досить виразно помітні то в карбуванні, то в дрібному ливарстві, то в ювелірстві [1-с.399].

Художні вироби народного ковальства стосувалися переважно обладнання будівель (хрести, дверні клямки, клямки, ручки тощо), окуття возів, саней, скринь, хліборобського реманенту тощо. Ужиткова ковальська продукція - сокири, коси, серпи, сани, підкови - звичайно виготовлялися без прикрас. Разом з тим скриня була візитною карткою посагу молодої, тому й окуття скрині мало традиційний набір конструктивних елементів (спіралі, квіти, птахи та ін.) [1-с.400].

В нашому місті теж є майстри з художнього металу.

Артем Августович Вольський народився в 1983 та виріс в місті Славута,

закінчив Міжнародний економіко - гуманітарний університет ім. С.Дем'янчука в м. Рівному. Власник арт-кузні в Славуті. Представник ковальської династії: батько Август Вацлавович Вольський - відомий в місті ювелір, неодноразовий призер Всеукраїнських виставок ювелірних робіт; дядько Вольський Станіслав Францевич - доцент кафедри художнього металу ЛНАМ, заслужений художник України, член національної спілки художників України; сестра Марина Вольська теж займається ковальською справою та продовжує сімейну справу.

Роботи майстра прикрашають не лише м. Славуту, але й захоплюють своєю красою жителів обласних міст України. Серед них і ковані скульптури на автобусних зупинках, воротах, ковані картини, підсвічники, прикраси та багато інших виробів.

Він виготовив для Славутського Свято Покровського собору ворота, що доповнюють красу цього храму.

Незвичайною прикрасою нашого міста є кована зупинка Артема Вольського, яка стала приємним сюрпризом для усіх славутських берегинь. Нова споруда представила два образи Жінки - Весну та Осінь, що є водночас символами жіночої краси та мудрості міста.

Його роботи відрізняються своєю креативністю. Майстер виготовляє незвичайні ковані картини, обрамленні трубами, ящірку з гайкових ключів та ланцюга з велосипеда, і т.д.

У відповідь на питання, як вони вигадують теми та вигляд своїх чудернацьких робіт, Артем Вольський відповів: «Думаю довго, поки не зловлю в повітрі якусь ідею, а вони таки цікаві штучки!»

Після полювання за ідеями в хід ідуть золоті руки майстра. Неодноразовий переможець регіональних ковальських фестивалів та виставок. Нещодавно на фестивалі у Вінниці він представив свою конкурсну роботу «Язик». Вона втілює в себе Славуту як виробника найкращого пива. Скульптура являє собою солоху з келехом пива. Цепи та шестерні, що обплітають роботу, втілюють незламність і цілісність міста. [додаток Ж].

1.4 Гончарство - стародавнє українське ремесло

Гончарство - виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу. Має широкий спектр природних барв - од білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні Фарби, виготовлені з кольорової глини, а також прозорі та декоративні поливи.

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошик, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстіший, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним кругом і була добре відома слов'янам. [1-с.394].

Село Голики - своєрідне. Особливістю його є те, що тут, по берегах р. Горинь розташовані поклади глини. Тому тут з давніх-давен, з діда-прадіда виникло гончарство. В багатьох сім'ях власноруч виготовлявся селянський посуд, яким користувалися не лише жителі села, але й мешканці навколишніх сіл.

В останні десятиріччя в колгоспі був відкритий магазин, в якому продавались глиняні горшки працівників місцевої гончарні Дмитра Левчука та Михайла Крутого. На подвір'ях Мирона Островського, Івана Островського, Івана Гончарука були власні печі для обпалення виробів з глини. Їх гончарні вироби користувались попитом на ярмарку в Славуті та Ізяславі.

Гончарні вироби умільців зібрані у музеї Варварівської школи. Цікаво відмітити, що в зв'язку з тим, що в селі є поклади глини і велика кількість жителів займалася гончарством, тому пів села носили прізвище «Гончаруки». [Додаток З]

1.5 Українська народна іграшка

Іграшки - це галузь українського народного мистецтва, що об'єднує вироби з кераміки, дерева, соломи, паперу та ін. (1-с.402). Дитячі іграшки виникли дуже-дуже давно. Раніше їх виготовляли тільки ручним способом батьки або й самі діти [1-с.400]. Першим творцем іграшки була сама дитина. Народна іграшка народжувалася у зв'язку з природною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислювати. Українська народна іграшка несе малятам доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво. Народна іграшка в дитячих руках є тією ниточкою, яка з'єднує людину з її Батьківщиною.

Іграшка залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через іграшку дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами, врешті вона приєднується до одного з джерел народного мистецтва [10-с.88].

Наталія Василівна Туркан здавалося б звичайна сільська жінка, яких багато у нас на Славутчині. Проживає вона у селі Цвітоха. Працює у Цвітоськой сільськой раді прибиральницею, має лише середню освіту. Та варто поглянути на те, що виготовяє майстриня - то відразу захоплюєшся її талантом. А виготовляє вона ляльки, які постають то принцесами, то вередливими панночками, то звичайними українками, які немов оживають у її руках.

В Цвітоху переїхала з сімєю з Шепетівки, в батьківську хату. Виросла в багатодітній сімї, з дитинства цікавилась художньою вишивкою, оздоблювала сорочки, за своїми власними ескізами вишивала подушки, рушники, скатертини. Її талановиті руки виготовляють чудові картини з тіста.

Але найбільше її захоплення - ляльки. З трепетом відноситься майстриня до всіх своїх робіт, бережно передає їх на виставки. Велику кількість виробів виготовляє на замовлення. [Додаток И]

Лялька-иотанка - один із найдревніших символів який єднає культури і традиції. Це ознака швидше не історичної спорідненості різних регіонів, а єдності духовного, сакрального простору людей.

Мотанка - це й іграшка, й оберіг. Вважається, що вони з'явилися ще у добу пізнього палеоліту. Тож нині ляльці вже сім тисяч років. У дохристиянські часи мотанки робили з найпростішого матеріалу - сіна, клаптиків тканини, ниток,стрічок. Люди знали, лялька не повинна бути ні на кого схожою. Мати, створюючи дочці іграшку, ніколи б не наважилась намалювати очі,ніс, губи. Замість людських рис у неї на обличчі хрест - символ Сонця. .

В наш час лялька-мотанка теж популярна. Їх люблять робити дорослі і діти. Багато років при бібліотеці ЗОШ І-ІІІступенів №7 діє гурток народної іграшки.

Керує гуртком бібліотекар школи Рафаєнкова Зоя Андріївна. Вона навчає учнів робити ляльки як сувенірні так і ігрові, використовуючи натуральні матеріали: старі домоткані полотна, вишиті рушники в поєднанні із сучасними лляними тканинами, мереживом, ручною вишивкою.

Гуртківці є постійними учасниками міських та обласних конкурсів, виставок. [Додаток І]

1.6 Ткацтво - найдавніший вид народного мистецтва

Ткацтво - один з найдавніших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Ці чинники формували його національні та регіональні відмінності.

Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство - вирощування луб'яних культур - льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.

У зв'язку з активним розвитком текстильної промисловості фабричні тканини щораз більше проникали в сферу щоденного побуту українців. Це призвело передусім до витіснення з ужитку домотканих виробів господарського призначення. [1-с.362].

Наші Славутські умільці також виготовляли домоткані вироби.

Зінчук Таїсія Іванівна народилася 10 лютого 1959 року в селі Марачівка де і живе зараз. Згадуючи своє дитинство пам'ятає, як бабуся та мама, у вільний від основної роботи час працювали на ткацькому верстаті, виготовляючи полотно. Згодом цієї справи навчилися і дочки. Сам процес виготовлення був складним. Сіяли коноплі, після достигання коноплі збирали, мочили, чесали, пряли нитки з яких і робили полотно. З полотна шили сорочки, рушники, простирадла. Для виготовлення килимів нитки фарбували.

« На даний час немає такої потреби у виготовленні домотканих виробів та часом так хочеться доторкнутися до ткацького верстата, відчути тепло бабусиних та маминих долонь, яких уже немає на цьому світі», - говорить Таїсія Іванівна. [Додаток Ї].

1.7 Лозоплетіння - декоративно-прикладне мистецтво

У кам'яному віці люди вже знали найважливіші техніки плетіння, уміли виплітати мати й місткості для зберігання зерна. Ажурно плетені господарські вироби виготовлялись в добу Київської Русі та в наступні тисячоліття. Одним із доказів цього є часте застосування плетінчастих візерунків в оздобленні рукописних книг та в ювелірній справі.

У ХV ІІІ - ХІХ ст.. лозоплетіння розповсюдилося головним чином у місцевостях прилеглих до річок та озер, а вироби із соломи - у районах вирощування жита й пшениці. У Карпатах і на поліссі сировиною для плетіння було коріння сосни, гілки ліщини тощо. Найбільше осередків плетіння налічувалося в Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській та Волинській губерніях, А також у Галичині. Тут виготовляли з лози густо плетені й ажурні кошики циліндричної, овальної і напівсферичної форм для транспортування продуктів збиральництва та ін. Легкі й зручні рогозяні кошики у вигляді торбинок з двома ручками були до вподоби селянам і міщанам.

У наш час плетені вироби з природних матеріалів набули особливої популярності, оскільки є зручними й естетичними [1-с.393].

Михайло Антонович Мокляк - методист Славутського районного Будинку культури, керівник гуртка Іванівської ЗОШ І-ІІІ ст.. Він є одним із справжніх майстрів лозоплетіння в Україні. Декоративно-прикладне мистецтво зацікавило Михайла Антоновича ще в студентські роки, коли він навчався в Київському інституті культури. Свої роботи виготовляє з лози і соломи. Він один із небагатьох народних умільців цього вишуканого ремесла на Хмельниччині, який має свої традиційні й власні авторські роботи.

Михайло Мокляк народився на Славутчині у селі Іванівка в родині колгоспників. З дитячих спогадів у пам'яті збереглися кілька батькових картин, хоча доля самих робіт невідома. Закінчивши Київський інститут культури за спеціальністю “Культосвітня робота”, працював вчителем, згодом став директором районного Будинку культури. Але зараз головним видом його діяльності є лозоплетіння. Каже, так багато замовлень, що не встигає, навіть ночами працює.

Він організував гурток із соломоплетіння та лозоплетіння «Житечко» при Іванівській ЗОШ І-ІІ ступенів. Спільна робота керівника гуртка «Житечко» і школярів отримала визнання як в районі, так і в області. Іванівські діти організували виставку робіт свого гуртка на районному конкурсі з декоративно - прикладного мистецтва й стали його переможцями.

Михайло Мокляк - активний учасник Всеукраїнських симпозіумів майстрів соломоплетіння. Має кілька дипломів “Майстра художньої соломки” з Нетішина, Луцька, Хмельницького. А грамот та подяк не перерахувати. [Додаток Й].

1.8 Різьба по дереву - давній вид ужиткового мистецтва

Різьба по дереву - давній вид ужиткового мистецтва. Його перші деталі збереглися де-не-де на нечисленних архітектурних деталях та їх уламках ( на княжих саркофагах, капітеліях колон, парапетах на хорах храмів тощо). На іконостасах, на господарських будинках, а саме: на одвірках, вікнах, дахах, колонах, верандах, фронтонах. Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні властивості: твердість, розколюваність, гнучкість, колір, фактуру та ін.

Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджуютьшироке застосування у давні часи деревяного посуду, простих меблів, засобів транспорту тощо. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписний декор. Тодішні майстри вже володіли пластким різьбленням, рельєфним, контрельєфним, ажурним і круглим. [1;387].

На жаль, величезна кількість видатних творів українського різьбарського мистецтва знищена. Але знищити зовсім те, що є у душі українського народу, не можна.

Сергій Вікторович Лясоцький - вчитель трудового навчання, Заслужений вчитель України. Народився в с. Улашанівка Славутського району. Батько все життя працював трактористом в колгоспі, мати - медпрацівник. В сім'ї виросли два брати, обидва працюють вчителями в Улашанівській школі.

Сергій з дитинства любив працювати з деревом, займався контурною різьбою. З-під його умілих рук виходили чудові птахи, звірі, а згодом - цілі картини, скриньки. Своїм талантом зачарував учнів, які залюбки працювали в гуртку. Його учні - переможці олімпіад, конкурсів, мистецьких фестивалів. А випускник школи Василь Шевчук, учень С. Лясоцького, став професійним скульптором, творить в Києві. [додаток К].

Висновки

Декоративно-прикладне мистецтво є одним з факторів гармонійного розвитку особистості.

Через спілкування з народними митцями відбувається збагачення душі дитини, прищеплюється любов до свого краю, формуються і розвиваються естетичні смаки молоді, адже кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості, які співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки. Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню довершеність виробу. Коли народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співрозмірності форми, конструкції, то такий виріб сприймається як твір мистецтва. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах, зберігає і передає новим поколінням національні традиції і вироблені народом форми естетичного ставлення до світу. Мистецтво народних майстрів допомагає розкрити дітям світ прекрасного, розвивати у них художній смак.

Я пересвідчилась, що історія кожного народу залишає у спадок своїм нащадкам багато таємниць, загадок та чудових витворів, що свідчить про велич людського розуму, його бажання творити прекрасне на землі.

Робота над темою розширила мої знання про різні види декоративно-прикладного мистецтва, а знайомство з народними умільцями Славутчини спонукало до роботи в інших техніках.

Список джерел інформації

1. Українське народознавство: навчальний посібник / За редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. - Львів: Фенікс 1994.

2. Україна. - Х.: Белкар-книга, 2009. - 144 с.:іл.. - (Світ навколо тебе)

3. Народознавство Поділля. Хрестоматія. - Хмельницький: Поділля,1995. Грушевський Марко. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. - К.: Либідь, 2006.

4. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. декоративно-прикладне мистецтво. Львів, 1992.

5. Бадзан А.Ф. різьба по дереву в західних областях України. К., 1961.

6. Баньковська С.М. Ковальство на Україні (ХІХ - початокХХ ст..). К., 1991.

7. Селівачов М.Р. Українське народне мистецтво лозоплетіння. Народна творчість та етнографія. 1987. №3. с. 5-8.

8. Шевчук Л.В. Діти і народна творчість-М. «Просвещение» - 1985

9. Ковальчук О.В. Українське народознавство . - К.,1994

10. Медведчук Г.К. Краса Подільської вишивки. - Хм., 1993

11. Ісакова О.П. З історії розвитку української народної вишивки. - К., 1980

12. Культура і побут населення України. - К., 1991

13.Іватьо М.Р., Коструба С.С., Коструба Т.М., Перлина: навчальний посібник з народознавства для 4 кл.. - К.: Арка, 2001. - 168 с.

14.Бєлкіна Е.В. образотворче мистецтво: Підр. Для 5 класу загальноосвітньої шк. - К.: Промінь, 2005. - 207 с.:іл..

Размещено на Allbest.ru