Народні промисли Полісся

Народні художні промисли як одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Основні напрямки сучасного народного мистецтва: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Народне мистецтво поліського регіону.

Рубрика Культура и искусство
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.11.2010
Размер файла 56,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Вступ. Загальні відомості про промисли і ремесла. Історія розвитку

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменю та інших матеріалів і предметами - творами народного мистецтва не існує чіткої межі. Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда, ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні й технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це „минуле в сучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

В історичному аспекті народне мистецтво передусім розвивалося як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідним „рукомеслом” - гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об'єднувалися в цехи.

Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні ручної праці. Вони мають багатовікову історію, що знає періоди піднесення і спаду. Художні промисли, що склалися історично, і до сьогодні зберегли існуючі неперевершені центри народної творчості. Це живі пам'ятки культури.

Декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов'язане з нею.

Україна славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва: вишивка, одяг, декоративне ткацтво, художня кераміка, різьблення, вироби з шкіри, художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Природа народного мистецтва, його життєвість не терпить схем, вона співзвучна з новими потребами життя. Тому нові часи породжують нові лінії. Сучасне мистецтво розвивається в органічному зв'язку з потребами народу, багатого на художні цінності минулого. Завдання національного дошкільного закладу - прилучити дітей до ремесел, виховувати прагнення зберегти і примножити творчу спадщину народу.

Розвиток сучасного народного мистецтва здійснюється у двох основних напрямах: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів.

Актуальність теми визначена значущістю в рамках сучасної базової освіти формування у дітей патріотичного мислення на основі глибокого розуміння процесів, явищ і зв'язків з життям українського народу в давнину.

Основною метою даної роботи є вивчення і узагальнення народних промислів Полісся, використання їх у навчанні дітей дошкільного віку.

Об'єкт дослідження - народні промисли та ремесла Полісся.

Предмет дослідження - використання народних промислів Полісся у навчанні дітей дошкільного віку.

Методи дослідження: при виявленні, збиранні, опрацюванні і викладі інформації в тексті роботи використовувались методи синтезу, аналізу, абстрагування і узагальнення.

Структура роботи. Дана робота складається з 5 частин: вступ, основна частина, експериментальна частина, висновки, додатки.

Народне мистецтво українського Полісся

У скарбниці української художньої культури чільне місце належить народному мистецтву поліського регіону, яке у порівнянні з іншими культурно-етнічними зонами України залишається чи не найменш вивченим. Під терміном „Полісся” розуміємо низовину, розташовану на території України та Білорусії, що на сході сягає Дніпра, на півдні - схилів Волинсько-Подільського і Словечансько-Овруцького плато, на заході - Західного Бугу, на півночі окреслюється лінією, котра йде на північ від Бреста, Кобрина, у напрямі Ганцевичів і Слуцька.

Йдеться про зону Українського Полісся, яка майже повністю охоплює територію Волинської, Рівненської та Житомирської областей, а також північні райони Хмельницької і Київської областей. У давнину на цих землях проживали племена дулібів та древлян. Край дулібів простягався на захід від Горині, на півночі сягав Ясельди. З того часу вже відомі міста Волинь, Буськ, Луцьк, Брест. Звідси й пізніші назви місцевих племен - волинян, бужан, лучан, берестян. У Х ст. ці племена, об'єднані у Володимирське князівство, увійшли до складу Київської Русі. 1170 р. літописець називає два князівства: Володимирське та Луцьке, з яких перше перебувало у тісних взаєминах з Берестейським, Червенським та Белзьким князівствами, а друге мало чотири удільні володіння - Луцьк, Дорогобуж, Пересопницю та Шумськ.

У народному мистецтві Українського Полісся не лише відчувається подих глибокої старовини, а й зберігається вивірена віками гармонія між красивим і корисним. Це мистецтво у цілому творчо не ушкоджене і не спотворене ні міською модою, ні міщанським прикрашенням, ні втручанням замовників. Його традиції нині живуть і розвиваються у різних видах суто народної творчості: у ткацтві, килимарстві, декоративних розписах. Одягові поліщуків властиві вигадливі крої та декоративне вивершення. Привертають увагу гаптовані кожухи, свити, шкіряні „торби”. Висока класична культура відзначає форми ужиткового та декоративного посуду, скульптури та іграшок, створених гончарями. Масовим заняттям жінок залишається вишивання та плетіння, чоловіки, останнім часом, буквально змагаються в оформленні житла й садиби. Полісся споконвіку відоме також мистецтвом різьбярів, ковалів, каменярів. Нині ці промисли набувають нових форм, зумовлених змінами в технології художньої обробки дерева, заліза і каменю.

Вперше робиться спроба дослідити комплекс різних видів народного мистецтва краю - як тих, які вже привертали увагу спеціалістів (народне будівництво, вишивання, ткацтво), так і тих, художні надбання яких досі не були предметом мистецтвознавчих досліджень (кругла скульптура, різьба, декоративне малювання й розписи, ковальство, ливарництво, гутне скло, художня обробка дерева, каменю й бурштину). Їх зародження, розвиток і художні ознаки розкрито й систематизовано після багаторічних авторських спостережень в експедиціях та під час вивчення фондів державних (художніх, історико-краєзнавчих) і народних музеїв України, а також музеїв Санкт-Петербурга, Вільнюса, Кракова. Неоціненний матеріал почерпнуто безпосередньо у поліщуків. Мешканці краю зберігають безліч ужиткових та декоративних речей, які у своїх художніх формах, принципах композицій, кольорових зіставленнях, семантиці мотивів і елементів, а також у своїх назвах несуть ознаки локального стилю, іконографії та способів обробки тих чи інших матеріалів. Лише зафіксовані об'єкти складають картотеку понад 6 тис. одиниць.

Набагато більше їх має населення, чекаючи на подальші дослідження.

Деревообробництво

Деревообробництво - виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це найдавніший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство, токарство та різьблення.

Теслярство - один з найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях - зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя - драчки - колоди щільно з'єднували у зруб.

Народними майстрами-теслями у ХVІІ ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням на Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об'єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства і досьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство - вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння - лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь - сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло. Пізніше він поновився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювання застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев'яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Бондарство - вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей - бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилось пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок та майстерності. Наприклад, прорізання пазів у кленках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання кленок дерев'яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструменту бондарі користувались уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Володіли вони і початками геометрії: зокрема, радіус дна бочки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на 6.

Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду бондарства, хоч потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

Плетіння - кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної сировини. На Україні має багаті і давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки - тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби - сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

У другій половині ХІХ ст. лозоплетіння на Поліссі набуло поширеного розвою. Крім зазначених речей почали виготовляти дорожні корзини та козуби, легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників. На Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром'ятної шкіри кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них - спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця ХІХ ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками.

Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.

Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: твердість, розколюваність, гнучкість, колір, фактуру.

Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев'яного посуду, простих меблів, засобів транспорту тощо. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписний декор. Тодішні майстри вже володіли плоским різьбленням, рельєфним, контррельєфним, ажурним і круглим.

Аналіз пам'яток дає змогу виділити два різновиди поліського різьблення. Перший, властивий західному регіону (від Бугу до Горині), характерний збереженням і клануванням найдавніших елементів та мотивів, що єднає це різьблення із зразком різьби Бойківщини, частково й Чернігівщини. Цими мотивами, виконаними за допомогою плоского долота, ножа, ручної пилки, свердла, циркуля, прикрашені конструктивні частини меблів та різних побутових предметів. Зразком різьблення західного регіону може бути „стовпець” для куделі, датований 1936 р., де застосовується глибинне тригранно-виїмчасте різьблення та ритування (гравірування гострим інструментом ліній, дуг, кругів та нескладних мотивів). Виконаний він х. Сачиком - столяром із с. Седлище Старовижівського району на Волині. Піддон „стовпця” закінчується фігурним зрізом з трьох сходинок. Саме на цих сходинках за допомогою плоского долота майстер видовбав рядки зубців з різноманітними інтервалами між ними. Таке чергування заглиблень утворило ритмічний ряд, розрахований на гру світлотіней. Окрім цього на верхній поверхні предмета ритованим малюнком зображено трикутник та дату.

Дещо інші особливості властиві різьбленню північних районів Житомирщини та Київщини. Тут поряд із найпростішими побутують і складні рішення, помітна композиційна різноманітність та виконавська вишуканість. У зоні Східного Полісся маємо більший, ніж на Волині, арсенал елементів, застосування кількох технік різьби. Наявні спроби метафоричних, найчастіше алегоричних зображень. Основу східнополісь-кого різьблення складають геометричні елементи солярно-магічного походження: розети, зубці, ромбовидні „пшенички” та рядки „крапок”, а також мотиви, що походять від „дерева життя”. Поряд - зображення птахів, звірів, людських постатей, - усе це виконано способом ритування, тригранно-виїмчастого різьблення або ж поєднанням обох технік.

Східнополіський тип різьблення широко репрезентований у наличниках, божничках, що находять здебільшого з Овруцького району.

Принцип фризової побудови на ритмічно розставлених секторах характерний і для інших виробів, де квадрати та діагональні побудови чергуються з трикутниками, шестибічними круглими розетами або паралельними смугами довбаних жолобків. У цілому ж це натуральна плоска різьба, що милує око чергуванням контрастних елементів.

Зразком вишуканого поліського різьбярства може бути так званий рубель, тобто дерев'яний прилад для розгладжування випраної полотняної білизни. Його місцеве походження підтверджується як технікою виконання, так і мотивами орнаменту, досить наближеними до того, що застосований у киї й овруцькому наличнику. Показовим є факт поєднання кількох технік різьблення, в яких однак переважає ритування. Рубель має клиноподібну форму: від круглого руків'я (держака) з кулькою на краю йде звужена частина, далі - розширена та завершена заглибленням із рельєфним виступом. На краях рубля - смуги ритованих скісних рисок, замкнутих довгою й рівною жолобленою лінією. Від держака розміщено більш ускладнений декор - два пояси з рисок утворюють „ялинку”, під нею - ряд виїмчастих ромбів у вигляді двох дуг - відповідно до округлених країв предмета.

Знайомство з описаними пам'ятками наводить на думку, що на Поліссі наявний оригінальний вид народної різьби, відмінний від гуцульської із властивою їй геометризацією чи полтавської, яку відзначає заокругленість елементів, рясність мотивів. Для поліської різьби характерною є перевага ритованих мотивів, які доповнюються простими формами та елементами, виконаними виїмчастим різьбленням за допомогою плоского долота або ножа. Характерною ознакою поліської різьби є розрідженість, не чисельність елементів, домінанта геометризованих форм. Стрункістю та легкістю ритмів ця різьба органічно поєднується з простими формами дерев'яних предметів. Разом з тим зазначимо, що обриси та окремі мотиви поліської різьби співзвучні іншим видам образотворчого фольклору - оздобам народного будівництва, ткацтва, писанкарства, вишивки, розписів.

Ці принципи стали основою розвитку сучасного поліського різьблення. Нині чимало лісгоспів, промкомбінатів, меблевих фабрик мають цехи обробки дерева, де займаються й різьбленням. Проте не завжди їх вироби пов'язані з добрим смаком., з мистецькими традиціями краю. Значну частину продукції визначає стильова невизначеність, недооцінка ужиткової функції предметів.

Однак не ці вироби характеризують справжні твори різьблення поліського краю, його з успіхом презентують цехи художнього різьблення при лісгоспах у Тетереві (Київщина), Клесові (Рівненщина), у Ківерцях (Волинь), цех Художнього фонду України у с. Мигалки Бородянського району на Київщині.

До розвитку традицій поліського різьбярства у сувенірному цеху Клесівського лісгоспу багато зусиль доклав Василь Позник. Володіючи технікою тригранно-виїмчастого різьблення, за порадою В.Парохіна він звернувся до знайомих йому з дитинства різьблених виробів. Згодом В.Позник спрямовував творчу та виробничу діяльність молодих робітників клесівського цеху - Н.Опалька, Л.Генька, М.Гаврильченка на шлях розвитку поліської різьби. Тепер вони виготовляють шкатулки, сільнички, точені вазонки, декоративні полумиски.

Кругле поліське різьблення характерне для творчості Василя Мисанця із Сарн. Він також створює ужитково-декоративні предмети. Виконаний ним у 1982 році ківш привертає увагу своєю масивністю, простою формою та нечисленними, водночас виразними орнаментальними акцентами, виконаними глибокою виїмчастою різьбою.

Не обминули майстри своєю увагою й коріння сосни. Його здавна поліщуки використовували для виплітання „дзбанків” і хлібниць. Сьогодні Дементій Шиманюк з с.Прилісне на Волині виплітає з білих корінців вози та кошики. Микола Баб'як з с.Князівки Рівненської області плете глечики. Майстри з с.Горностайполе, а також В.Корикін та М.Кутовий, котрі працюють у цеху обробки дерева с.Мигалки (Київщина), із соснового кореня виготовляють вишукані коробочки та хлібниці.

Українське Полісся має багаті традиції художньої обробки дерева та іншої рослинної сировини. Тут і архітектура, і скульптура, і побутові предмети, виконані різними техніками. Відродження й збагачення місцевих художніх традицій відбувається у творчості чималої плеяди майстрів, які цей досвід повинні передавати учнівській молоді на уроках ручної праці. Не менш актуальним залишається комплектування фондів музею пам'ятками, котрі прикрашають поліські хати.

Ткацтво

Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини в тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв'язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.

Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство - вирощування луб'яних культур - льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.

Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі - у ІІІ тис. до н. е. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин було одним із найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам'яні кружальця - пряслиця.

Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого - вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток - основи та зручності переплітання до них внизу прив'язували кам'яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи - парні й непарні. Парні прив'язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні - до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або за допомогою тонкої палички - „глиці” прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі.

Найважливіше значення мають збережені в Райковицькому городищі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва ХІ-ХІІІ ст. на теренах Київської Русі.

Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, зв'язаних обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.

Новітні процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в чисельних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.

За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані - комбіновані.

За технікою виготовлення розрізняють полотняні тканини; саржеві - ремізно-човникові (чиноваті); перебірні („заборові”); килимові; ворсові.

Вироби з найпростішим полотняним переплетінням тчуть на двох підніжках, із саржевим (чиноватим) - на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. Характерна особливість саржевих тканин - дрібні візерунки у вигляді скісних чи зигзагоподібних ліній, ромбиків. Різні напрямки застилання ниток основи і утка створюють на поверхні тканин тональні світлотіньові переходи. Саржевою технікою тчуть найрізноманітніші народні тканини, скатертини, покривала, запаски.

При перебірній техніці тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням за допомогою різної кількості ремізок. Для утворення основного візерунка додатково піднімають окремі нитки основи вручну або за допомогою простих пристроїв (прутиків, рейок). Типовою ознакою перебірних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узір - на окремих ділянках або по всій ширині виробу. Залежно від способу прокладання ниток узору виділяються дві групи перебірних технік: класичний перебір і його варіанти - „перетин”, ткання „під дошку”, „на прутах”, „забирання”, „під полотно” і „вибором”. Перебірною технікою виготовляють узорні смуги на скатертинах, веретах, рушниках, фартухах, очіпках, запасках.

Килимова „закладна” техніка („у вічко”, „на пряму межову нитку”, „на косу нитку”) характерна тим, що різнокольорові нитки піткання прокладають по ширині тканого виробу на окремих ділянках відповідно до взору, переплітаючи їх полотняним переплетінням. Ця техніка поширена на всій території України. Нею виготовляють килими, запаски-фартухи (на Поділлі, на Поліссі), рушники, сумки.

Ворсова техніка буває двох видів. Нею виготовляють тканини з розрізним і петельчатим ворсом. Як тло застосовують тонку пряжу, а ворс у вигляді вільно звисаючих коротких кінців ниток або петель („кучерів”, „ключок”) створюють з товстіших і м'яких ниток, які прокладають суцільно лише у місцях візерунків. Цією технікою тчуть рядна на Поліссі.

Вироби народного ткацтва класифікуються за видами сировини, техніками виготовлення, функціональним призначенням і осередками виготовлення.

За осередками виготовлення виробництво тканин на Україні зосереджено в таких відомих центрах художніх промислів, як Суми, Богуслав, Обуховичі, Львів, Косів. Незважаючи на спорідненість, ткані вироби кожного локального осередку мають свої характерні особливості.

Важливим осередком поліського художнього ткацтва є містечко Обуховичі на Київщині, яке здавна славилося рушниками, ряднами та іншими декоративними тканинами. У наш час тут виготовляють також серветки, доріжки, наволочки. Вони вирізняються стрічковими композиціями, утвореними чітким ритмом простих геометричних мотивів - прямокутників, ромбиків, хрестиків, крапок. До основного червоного кольору та підпорядкованих йому чорного та білого часом вводять незначну кількість жовтої, синьої та зеленої барв.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребені, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Фактично у кожній хаті у ХVІІІ ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і піткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам'яну або дерев'яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п'ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювались протягом чотирьох днів, їх обмолочували і викладали солому „вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на мички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив'язували куделі до гребенеподібного пристрою - потася - і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції із сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

Обробка рослинного волокна та вовни з метою виготовлення з них тканин для одягу та інших потреб - один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід'ємною частиною домашніх занять кожної сім'ї.

Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: „До Миколи (9 травня) не сій гречки й не стрижи овечки”.

Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканині діагонального переплетіння (чиновать) та деякі дрібновізерункові тканини. Технікою у вічко виконували ажурне ткацтво. При цьому нитки піткання могли бути різнокольоровими. Відоме було також ткання під закладку: для утка бралися різнокольорові нитки і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. По всій Україні побутувала також техніка перебору однобічного, при якій нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту.

Ткацтво - один із найдавніших і наймасовіших видів народної творчості. Археологічні дослідження залишків ткацького знаряддя для обробітку пізньонеолітичної доби свідчать, що тканини та інші вироби з волокна уже тоді були загальновживаними. С.Й.Сидорович слушно зауважила, що ткачі племен трипільської культури вміли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням і були обізнані з технікою в'язання та плетіння. Прясельця, знайдені на околиці с. Городок Рівненського району і в с. Зимне біля Володимира-Волинського, як і глиняні грузила, свідчать про розвинений ткацький промисел давньослов'янських племен. Є згадки про штуки полотна та сукна, яким аборигени сплачували податки готським завойовникам.

З податкових списків, що стосуються нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.), дізнаємося: одним із видів натуральних податків селян Полісся була десятина від збору льону та конопель, що її сплачували у вигляді „мотків”. Щороку сім'я давала по 3-4 мотки.

Із статистичних даних західних районів Полісся довідуємося, що у Волинському воєводстві 20-30-х рр. ХХ ст. виробництво вовняних тканин на селах було дуже поширеним. На велику кількість ткацьких верстатів у першій чверті ХХ ст. вказує Я.Оринтина. За її підрахунками в Поліському воєводстві було понад 55 тисяч верстатів, у Волинському - понад 44 тисячі, причому тканин з льону вироблялося утричі більше, ніж з вовни.

Характеризуючи значення та місце ткацтва в народному мистецтві Полісся, І.В.Гургула, яка першою почала вивчати цей вид народної творчості у межах західних областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу.

Сучасне поліське ткацтво добре зберігає традиційний характер виробництва. Ткані вироби розраховано, як правило, на задоволення побутових потреб власної сім'ї, близьких родичів, призначені для оформлення житла, використовуються в обрядах. Останнім часом помітне тяжіння ткачів до декоративності, до використання нових видів ниток, різних за барвами та фактурними особливостями. Незмінно застосовується традиційний горизонтальний верстат „кросна”, що має здебільшого 2-4 підніжки - „поножі”.

За технікою художнього вирішення народні тканини поділяються на дві основні групи. До першої відносять вироби, мотиви яких з'явились в процесі виникнення самої тканини. Цю групу представлено на Поліссі двома основними видами: полотняним, для якого достатньо два поножі (підніжки) у верстаті і чинуватим (ренсовим), який вимагає чотирьох поножів. Таким способом на всій площі тканини створюються однобарвні текстурні мотиви, побудовані з геометричних та геометризованих елементів. Другу групу утворює ткацтво зі складнішим виробничим процесом - суто декоративного характеру, де, крім чотирьох і більше поножів, необхідне ручне перебирання ниток основи. Це тканини, що створюються так званим перебором під дошку та суто ручним способом „перекладом”.

Окремою сторінкою художнього оформлення найпростіших тканин було узорне друкування - вибивання декоративних елементів та мотивів на чистій тканині за допомогою форми печаток, що мали на собі вирізьблені орнаменти. Майстрів цієї спеціальності називали „вибійник”. Під цією назвою вони згадуються у списках ремісників Києва вже у ХV ст. В наш час під керівництвом В.І. Порохіна цей промисел відроджено у 1981 році у Києві у спеціальній дільниці Художнього фонду України.

Художні особливості поліських тканин починаються від визначення тла тканини, яке на Поліссі називають „дно”. Його колір і фактура зумовлювали підбір додаткових барв, розташування і характер декоративних засобів.

У ткацтві Полісся переважають смугасті композиції. Це різної ширини та чергування прості й складні смуги, утворені рядками різноманітних орнаментів - від барвистих смуг рядків крапок і рисок (їх називають „дороги”, „стежки”, „кривулі”) до складніших за силуетом і фактурою („кружки”, „ружки”, „сикачі”, „стежки”, „кароки” „тарілочки”). Важливою ознакою, характерною для ткацтва східних районів Полісся, особливо сіл в долині Уж, є антропоморфні зображення, поширені і в поліській різьбі та розписах писанок. Це постать із піднятими руками, жінка, виводить пару коней, зображення дерева. Г.С.Маслова відносить ці мотиви в ряд стійких стародавніх реліктів народної орнаментики. Характерно, що на деяких видах тканин - запасках, килимах - такі мотиви часто розташовано обабіч центральної фігури. Вони утворюють цілість, яка виражає спрямованість узору до вищих сфер чи істот. Специфічним явищем, властивим лише ткацтву північної Житомирщини є мотив „в козака” - зображення чоловічої підбоченої постаті.

В арсеналі елементів поліського ткацтва значне місце належить символам і космічним знакам. Це „кола”, „нахрестя”, „розети”. Не менш вагомими носіями стародавніх уявлень слід визнати народні назви-терміни на означення мотивів та елементів орнаменту. Ромбовидні мотиви - це символ зерна, родючості. Хвилясті та ламані лінії означають хвилю, пульс серця; рівні - плин часу, спокою, безмежності. До ряду зооморфних мотивів належать „волове око”, „гусочки”, „собачки”, „кролики”, „рачки”, „метелики”. „Птахами” і „зміями” називають навіть такі мотиви, які часто далекі або й не схожі на натуральні форми.

У відповідності до побутових та культурно-естетичних потреб створюють різні види тканин. Повсюдно представлені рушники - від прозаїчних „утиральників”, які тчуться з грубої нитки простим сплетінням, до вкритих витонченими багатобарвними орнаментами виробів святково-ритуального застосування. Вони створюються здебільшого чинуватим тканням з властивими йому фактурними малюнками, а також перебірним тканням, що давало „рябі”, брані, двобічні візерунки біло-сірого забарвлення. Підкреслено декоративний характер має група перебірних рушників, що виконані „перекладом”. Їх здавен виготовляли ткалі північно-східних районів Житомирщини з сіл Дідновичі, Велика Фосна, Покалів, Левковичі, а також з сіл Іванівського, Чорнобильського та Поліського районів Київщини. Браний перебір, що дає змогу продукувати багатобарвні, ускладненої композиції мотиви, у післявоєнні роки запанував на всьому Поліссі від Дніпра до Бугу. Унікальним явищем є рушники „перекладом”. Вони характерні лише для північно-східних районів Полісся і своїми пропорціями та композиційними особливостями наближаються до рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини, відомих під назвою „кролевецьких”. Їх побудова особлива. По всій довжині вузької тканини (до 6 м) панують червона і біла барви, які злегка доповнені вужчими смугами чорного кольору. Ближче до кінців йдуть ширші та рясніші смуги з ускладненими мотивами. Це хрестоподібні „ветроки”, „кривулі”.

Рядна - невід'ємний у побуті поліського села вид ужиткової тканини. Виконувалися вони із застосуванням різних ниток: грубих („валу”), тонких лляних та вовняних. Останні йшли здебільшого на піткання, хоч в окремих випадках вони служили і основою. Окрему групу становлять грубі рядна з сірих ниток, а їх краса в нескладних мотивах, виконаних чинуватим тканням.

Найдавнішим з відомих ряден є „рапчуни”, котрі називають також на Поліссі „джерги”, „набивачі”, а в районах Київщини - „нарочиті”. Основою для них служили грубі суконні нитки („суч”). Це рядна на рідній основі, виткані на двох-чотирьох поножах. Якщо ж у ряднах застосовувалася вовна, то їх називали „килим” або „кильмо”. Узори на дорожчих виробах мають складніші переплетення, виконані перебором під дошку та способом перекладу, де ряди орнаментів чергуються з гладкими смугами здебільшого двох кольорів, наприклад, червоного з синім, бурякового з синім, синього з жовтим.

Із практичних міркувань рядна мали приглушені тони проте іноді, щоб урізноманітнити кольорову гаму, майстри вставляли вузькі смуги червоних, синіх та зелених, навіть чорних ниток.

Сучасне виробництво ряден позначене посиленням їх декоративних якостей. Вони служать здебільшого для покривання ліжок, ними прикрашають стіни, часто кладуть на підлогу в світлиці. Для їх виготовлення майстри використовують нитки типів „муліне” й „ірис”, а також лляні та вовняні, пофарбовані в різні кольори. Панівною в ряднах є смугаста побудова. Рідше застосовується рапорт на композиція, коли не смуги, а великі одноманітні мотиви рівномірно вкривають всю площу тканини.

Чимало вигадки й хисту вклали ткачі у створення настільників (скатертин), що, як і рушники, мають ужиткову й символічну функції. Узори скатертин, виконані чинуватим тканням, мають геометричну побудову. Настільники, як і рушники, часто виконують у двох відтінках - білому і сірому способом „рябого” ткання, де вжито білих (відбілених) та сірих (невідбілених) ниток. Лише на краях цих виробів можна побачити стримані смужки з чорних, червоних або синіх ниток, якими „прокидали” скатертину з двох кінців. Крім геометричних узорів, створюваних чинуватим тканням, у скатертинах та хустках часто використовують перебір, яким виводять складні квіткоподібні та широкі гнучкі рослинні мотиви, застосовуючи не більше двох-трьох кольорів.

Характеризуючи місце народного ткацтва в побуті та культурі поліського села, слід відзначити, що за останні десятиріччя дуже зменшилося виробництво одягових тканин, а натомість майстрині наполегливо шукають нових декоративних рішень, застосовуючи різні нові матеріали. Ткацтво перестало бути підсобним промислом, воно набуває ознак масової художньої самодіяльності.

Килимарство

Килимарство - традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного мистецтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов'язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.

У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовлення їх упродовж тривалого періоду було одним із основних жіночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремесло, яким стали займатися й чоловіки-килимарі по всій території України. Ремісники виготовляли килими переважно на замовлення та збут на місцевих ринках.

Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла високі потреби домотканими виробами.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними - рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.

На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні, так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з'являються такі нові види килимових виробів, як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів.

Тчуть килими лічильною („рахунковою”), гребінковою („кругляння”) та ворсовою техніками. Лічильну техніку застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом. Існує кілька різновидів цієї техніки: „закладне”, „у вічко”, „на косу нитку”. При „закладній” нитки утка двох суміжних площин суміжного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання „у вічко” нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з'єднуються лише через кілька прокидок утка і на межі стику утворюється щілина - „вічко”. Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні „на косу нитку” нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами.

Гребінкова техніка („кругляння”) полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев'яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах („кроснах”).

Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально натягнутій основі горизонтальними рядами в'яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу по одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вив'язаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунку і величини виробу. Цією технікою в центральних і східних областях України ткали на вертикальних верстатах ворсові килими.

Отже, технікою ткання визначають характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині.

У наш час килими продовжують виготовляти в домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у західних областях України. Їх тчуть для власних потреб, на замовлення і на збут. Ця форма виробництва килимів заснована на глибокому і всебічному засвоєнні традицій кожного локального осередку. Вона пов'язана з природним оточенням, базується на спадковості родинного досвіду, залежить від місцевих стереотипів. Художній стереотип - це найбільш характерні для того чи іншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура. У домашньому килимарстві лише в окремих випадках найбільш обдаровані творчі особистості вносять певні інновації в усталений принцип художнього вирішення килимів.

Останнім часом килимарство в Україні поволі занепадає. Припинили своє існування фабрики художніх виробів у Хотині, Ганичах, Нових Санжарах та інших осередках. Скорочується виробництво килимів на діючих підприємствах, зменшується кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якість виробів. Отже, актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.

Килимарство - це яскравий, хоч і не повсюдний, вид народного мистецтва Полісся. Воно є вершинним явищем художньо-композиційної думки і технічної майстерності й водночас своєрідним „кодексом символів”, вироблених народом у незліченних знаках - цих зашифрованих образах, котрі прийшли до нас із глибини віків у вигляді елементів, мотивів та композиційних схем. Цю особливість килимарства відзначила С.Й. Сидорович, яка констатувала, що з усіх галузей декоративного ткацтва воно найчастіше пов'язане з народними традиціями. З цих глибинних традицій виникли і розвинулись нові декоративні форми, розраховані на смаки та задоволення побутових потреб різних верств населення. Не дивно, що в народі колись існував поділ килимів на „панські” та „селянські”, на Поліссі - відповідно „шляхетські” та „мужицькі”.

Зіставлення пам'яток народного килимарства різних регіонів України, їх порівняння з килимами інших народів переконує, що в зоні Полісся та Середньої Наддніпрянщини маємо справу з найглибшими реліктами - найкраще збереженими типами дуже давніх килимів. Цінною особливістю народного килимарства українського Полісся є його самобутня образна система, якої не порушили стилі й моди середньовіччя, не похитнули „панські смаки” періоду кріпацтва. Можливо, єдиним дисонансом з місцевими і загальноукраїнськими традиціями є явно міщанські, чужі килими в стилі псевдорококо, що поширилися тут наприкінці ХІХ ст.

Килимарство постійно розвивається. Змінюється і його роль у побуті населення. Якщо колись килими й рядна використовувалися для накривання скринь, лав, застелювання ліжок, у обрядах, то тепер переважає їх суто декоративне застосування: ними, як правило, прикрашають стіни і підлоги кімнат.

Виробництво килимів поширене на Поліссі не всюди. Воно зосереджене у двох основних регіонах: західному і східному. Перший охоплює північно-західні райони Волинської області, другий - північно-східні райони Житомирщини і прилеглі до нього райони.

Килими західного регіону - явище порівняно молоде. Воно виросло з виробництва ряден з властивою їм смугастою побудовою. Від ряден килими відрізняються використанням вовняних ниток, барвистістю, підвищеною декоративністю. Тутешні килими не мають кайми. Вони нерідко позбавлені орнаментів, а художній ефект досягається чергуванням різнобарвних смуг - плашок.

Самостійним і яскравим явищем є килимарство Коростенщини, корені якого сягають не лише традицій давньоукраїнського виробництва; у мотивах та їх семантиці пізнаються дуже давні магічно-світоглядні символи, що сягають археологічних суспільств.

Килимарський промисел найбільш поширений у північно-східних районах Житомирщини - у Коростенському, Овруцькому, Лугинському, Народицькому, Малинському та у сусідніх районах Київщини - Поліському та Іванківському. Особливістю килимарства цієї зони є те, що воно пов'язане з побутом та виробничими традиціями тутешнього так званого „шляхетського” населення (етнічні групи тюркського походження), в стилі якого працювали також і ткалі з „нешляхетських” („мужицьких”) сіл.

Нині килими створюють майстрині сіл Бехи, Дідковичі, Селець, В'язівка. На Київщині килими цього типу виробляють майстрині з північних сіл області - Сидоровичів, Жміївки, Буди Полідарівської.

Одиноким килимарським підприємством у цій зоні є цех художніх промислів Овруцького райпромкомбінату в Левковичах, що діє з 1970 р. у перші роки існування виробництва вони створювали виключно килими, відомі ще з дитинства - „в козака”, „в кулаки”, „в круги”, килими з медальйонами, дрібними рослинними мотивами. Однак в останній час з Овруча надходять „нові” зразки - бездарні переспіви глинянських чи косівських зразків, бо, на думку керівництва, це повинно збагатити асортимент виробів, притягнути покупців, а до класичної спадщини місцевого килимарства, його краси - їм байдуже...

Усталені типові для Коростенщини килими відзначаються багатобарвністю, яка досягається сполученням червоних, білих, жовтих, коричневих, чорних, рідше - зелених та фіолетових ниток на темному тлі. Поєднання цих кольорів створює контрастну в цілому гаму.

В килимах цього краю панує дві композиційні схеми: смугаста й центрична. Для обох видів невід'ємними є обрамлення - кайма. Смугасті килими, що, як і у волинському килимарстві, походять від ряден, мають розмаїті варіанти. Смуги побудовані здебільшого з рядків „квітів”, „руж”, квадратів, зубців, косих штрихів, розташованих на чорному тлі. Вони знаходяться на певній відстані одна від одної. Між ними проходять тонші смуги, а також розсип вузеньких, забарвлених у рожевий, жовтий, зелений та інші кольори. У каймі - мережка зубців або інших елементів динамічного малюнку.

Типовим для східного Полісся є килим, центральна частина якого побудована з восьми великих „медальйонів” - восьмикутників із вписаними в них фігурами типу літери „Х”. Такі килими люблять також в Сингаях на Коростенщині. У них переважають червона, чорна, біла та зелена барви. Восьмипелюсткові елементи стоять попарно в центрі килима. На широкій же каймі, між хвилями „кривуль” вільно вкраплені квіткоподібні та геометричні елементи.


Подобные документы

  • Характерний для міського ремесла періоду феодалізму цеховий лад, його ознаки. Народне прикладне мистецтво в післяреформенний період, яке мало характер кустарних промислів. Українські гончарні вироби. Художні вироби з дерева, металу. Килимарство і вишивка.

    презентация [3,5 M], добавлен 26.02.2014

  • Основоположники декоративно-ужиткового мистецтва. Народні художні промисли. Історія виникнення петриківського розпису. Техніка виконання та прийоми нанесення окремих мазків. Створення барвистих декоративних композицій. Основні фарбувальні матеріали.

    презентация [3,5 M], добавлен 13.05.2014

  • Розвиток декоративного мистецтва від часу його виникнення до кінця ХХ століття. Різновиди народного декоративного мистецтва, що переважають на Галичині, їх художні особливості, порівняльний аналіз в системі загальноукраїнського народного мистецтва.

    дипломная работа [129,2 K], добавлен 23.07.2009

  • Кольорова гама вишивки. Скульптура як вид мистецтва. Українська народна іграшка. Художня ковка як один із видів народного мистецтва. Гончарство як стародавнє українське ремесло. Лозоплетіння як декоративно-прикладне мистецтво. Різьба по дереву.

    реферат [39,3 K], добавлен 01.12.2015

  • Проблеми становлення творчого шляху майстрів народних промислів Богуславщини. Феномен їх творчого мистецтва, аналіз робіт. Індивідуальний підхід митців у зверненні до традицій народного мистецтва та відродженні давніх осередків народних промислів.

    статья [397,8 K], добавлен 05.03.2010

  • Невеликий екскурс в історії танцю. Види народного танцювального мистецтва стародавніх країн. Народні пляски на Русі. Мистецтво танцю і співу у феодальній Європі. Хореографічне мистецтво в Росії другої половини XII ст. Українська народна хореографія.

    презентация [1,0 M], добавлен 20.05.2011

  • Загальна характеристика хореографічного мистецтва як одного із самих масових і дійових засобів естетичного виховання. Джерела виникнення народного танцювального мистецтва, становлення українського народного танцю. Характерний та народно-сценічний танець.

    контрольная работа [28,3 K], добавлен 13.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.