Розвиток театральної культури у Слобідській Україні в XIX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Розвиток театральної культури у Слобідській Україні в XIX столітті

Виконала: студентка 4 курсу

ф-ту ТМ групи 1- ТА

Шульга Ольга

Харків 2012

Харківський театр

На початку XIX ст. кілька років у Харкові постійного театру не було. Час від часу тут виступали тільки гастролери. Відновив свою діяльність Харківський театр 1808 року. Ядром трупи стали заїжджі актори (два чоловіка і жінка), до яких приєдналися місцеві чиновники. Спочатку спектаклі виставлялися у тимчасовому балагані, що знаходився на Миколаївській площі (тепер площі Конституції). Незабаром на цій площі була споруджена нова будівля для вистав, так званий « театр Шредера » (за ім'ям чиновника, що керував у місті театральними справами). Харків'яни любили сценічне мистецтво і відвідували всі спектаклі, що виставлялися у театрі. Проте ні акторська майстерність виконавців, ні репертуар тодішнього театру не відповідали вимогам часу. У трупі було багато артистів іноземного походження які не говорили російською мовою, п'єси які ставилися були малозмістовними і нецікавими. Так продовжувалося до 1812 року, коли у зв'язку з війною театр на деякий час припинив свою діяльність. У 1813 році спектаклі у Харкові виставлялися лише під час ярмарок трупою І.Калиновського, яка не дуже користувалася популярністю у глядача.

Усі зароблені гроші він витрачав на постановки п'єс,поповнення акторського гардеробу тощо. У 1816 році Штейн побудував нове приміщення для Харківського театру. Знаходилося воно на нинішній Театральній площі, недалеко від Пушкінської вулиці.

Театральна площа

харківський театр актор мистецтво

Площа отримала назву на початку XIX століття в зв'язку з відкриттям тут постійного міського драматичного театру. У другій половині XVIII століття площею закінчувався місто. Далі йшов рів і вал. У 1785-1787 роках тут спорудили будівлю військового провіантського магазину, що збереглося до наших днів.

У 1816 році антрепренери А. І. Калиновський і І.Ф. Штейн побудували на площі дерев'яне театральну будівлю. Воно знаходилося в східній частині площі, на місці нинішнього будинку Інституту удосконалення вчителів (кут вулиці Пушкінської та Театрального узвозу). Театр був досить великий. Разом з галереєю він мав три яруси. Однак цей постійний театр був не краще тимчасового театру Шредера, що знаходився на Миколаївській площі (нині площа Радянської України). Ось що розповідали про театр старожили: «Театр по зручностях для публіки трохи відрізнявся від старого. Зябнеш, нудно в темному залі; тут дме, там капає. Печей в ньому не було, так що взимку глядачі сиділи в шубах і калошах. Глядацька зала і сцена висвітлювалися сальними свічками. Усередині театр представлявся таким же убогим і недоладним, як і зовні. Колони були пофарбовані білою глиною ».

У цьому театрі з 1816 по 1818 рік, на зорі своєї театральної діяльності, працював великий російський актор М.С. Щепкін, який залишив цікаві спогади про Харківському театрі в «Записках актора». У перші роки існування театру тут виступали актори Угаров, Барсов, Налетова, Пряженковская. У театрі починали сценічну діяльність І. А. Петров, який став згодом солістом петербурзької опери, видатні актори М. X. Рибаков, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська. За спогадами Г. Ф. Квітки-Основ'яненка в той час в театрі працювало 40 акторів, балетна трупа складалася з 20 осіб, а оркестр був «першим у всіх тутешніх губерніях». Харків'яни дуже полюбили свій театр, його артистів. Але трупі часто доводилося виїжджати на гастролі, тому що Харків не міг забезпечити театр постійними зборами.

Частими гостями театру були студенти університету. Однак на початку 1818 року Олександр I заборонив студентам Харківського університету відвідувати театр до особливого розпорядження. Причиною цього став інцидент стався в театрі 25 листопада 1817, коли студенти при появі міського поліцмейстера Лаврова підняли шум і розкидали листівки, що вимагають припинення грубого ставлення до студентів з боку поліції.

Відкриття театру мало оживило площу, як і раніше, вона залишалася глухим куточком міста.

На початку XIX століття на площі була зосереджена торгівля дровами, тому поряд з Театральної її називали Дров'яний.

На початку 40-х років недалеко від театру стояв будинок, в якому жив історик, етнограф і письменник Н. І. Костомаров. Там часто збиралися харківські літератори А. Л. Метлинський, М. М. Петренко, Я. І. Щоголєв.

Протягом 30-40-х років минулого століття площа поступово забудовувалася кам'яними будівлями. У 1841 році власник театру Л. Ю. Млотковська почала будівництво театрального приміщення, проект якого склав архітектор А. Тон.

Театр був побудований в іншому кінці площі, при виході її на Сумську вулицю. Він вигідно відрізнявся від старого як своїм зовнішнім виглядом, так і внутрішньою обробкою. У залі було 60 лож, розташованих в трьох ярусах, 150 крісел партеру. Всього він вміщав 1020 чоловік. Глядацька зала добре опалювався і освітлювався гасовими лампами. За відгуками сучасників, Харківський театр вважався кращим серед провінційних театрів. Урочисте відкриття його відбулося 15 серпня 1842 року.

Л. Ю. Млотковська, палко любила театр. Поряд з М. X. Рибаковим, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська на сцені Харківського театру грали Д. Д. Жураховський, І. X. Дрейсіг, К. М. Зелінський, І. І. Лавров (Барсуков), А. П. Ленський, Л. С. Протасова. Театр мав балетну трупу на чолі з балетмейстером Поляковим і оркестр з 18 музикантів під керуванням диригента Бурлацький. При театрі була організована школа, в якій виховувалися і навчалися балетному і театральному мистецтву дванадцять дітей.

Велику допомогу театру надавала громадськість міста, зокрема відомий літератор, перекладач творів В. Шекспіра, професор університету І. Кронеберг.

Харківський театр користувався великою популярністю. Тут часто виступали прославлені майстри сцени, такі, як корифеї Малого театру П. С. Мочалов і В. І. Живокіні. У червні 1846 року в театрі виступав видатний російський актор М. С. Щепкін. На одному з його вистав був присутній великий російський критик В. Г. Бєлінський, який приїхав в цей час до Харкова. 30 травня 1860 театр відвідав знаменитий російський драматург О. М. Островський, який приїхав до Харкова разом з відомим російським актором А. Е. Мартиновим. Зібралася в залі публіка тепло вітала гостей. В цей день йшла п'єса О. М. Островського «Бідність не порок». «Ми сиділи в закритій директорської ложі, - згадував згодом драматург, - але все глядачі знали, що ми в театрі, і по закінченню п'єси я змушений був зі своєї ложі при громі оплесків розкланятися з публікою...» З Харківським театром був тісно пов'язаний український драматург, актор і режисер М. Л. Кропивницький. У 1863 році тут була поставлена його перша п'єса "Дай серцю волю - заведе в неволю". Останні вісім років свого життя, з 1902 по 1910 рік, Кропивницький працював у Харківському театрі. Тут часто виступали корифеї українського театру М. К. 3aньковецкая, Н. К. Садовський, А. К. Саксаганський.

У другій половині минулого століття почалося поступове впорядкування площі. На ній встановили 36 масляних ліхтарів. Тоді ж площа частково замостили. У 1876 році тут розбили сквер, а в 90-х роках минулого століття його обнесли залізними ґратами на кам'яних стовпах.

В кінці XIX - початку XX століття на площі проводились будівельні роботи. У 1892-1893 роках перебудували приміщення театру, про що свідчать дати на фронтоні будівлі: 1841 рік - час початку спорудження театру і 1893 рік - час його перебудови (архітектор Б. Михайлівський). На розі Сумської та Театральній площі в 1900 році побудували велику двоповерхову будівлю Державної банківської контори. У 30-ті роки за проектом архітектора А. Н. Бекетова було добудовано два поверхи банку.

У 1899 році на території скверу громадськість міста вирішила встановити пам'ятник великому російському поету О.С. Пушкіну в зв'язку зі сторіччям з дня його народження. Відкриття пам'ятника, побудованого за проектом скульптора Б. Едуардса, відбулося 26 травня 1904 року. На ньому напис: «Олександру Сергійовичу Пушкіну місто Харків».

Пізніше у 1909 році на місці, де сквер виходить на Сумську вулицю, встановили пам'ятник Н. В. Гоголю в зв'язку зі сторіччям з дня народження великого російського письменника. Будівництво пам'ятника було здійснено на кошти, зібрані громадськістю міста.

Після перемоги Великого Жовтня в приміщенні театру проходили губернські з'їзди Рад (в 1919-1921 роках).

У приміщенні Харківського театру не раз виступали відомі радянські поети і письменники. Багато разів, тепло зустрінутий публікою, на сцену театру піднімався радянський поет В. В. Маяковський. 12 грудня 1921 він брав участь в диспуті про футуризм, а через п'ять років - 1 листопада 1926 року - виступив з доповіддю «Як робити вірші» і читанням своїх творів. 22 лютого 1927 трудящі Харкова знову слухали Маяковського. На цей раз він виступав разом з поетом Н. Асєєвим. 21 листопада 1927 Володимир Маяковський читав в театрі поему «Добре».

У 1926 році в будівлі театру розпочав роботу український драматичний театр «Березiль», організований у Києві в березні 1922 року. Березень (по-українськи - березень, березiль) - початок весни, пора пробудження і розквіту. Звідси виникло й назва театру - «Березiль». Очолював театр український радянський режисер і актор, народний артист УРСР Лесь Курбас. У 1934 році у зв'язку з 125 - річчям з дня народження великого українського поета Т. Г. Шевченка театру присвоїли його ім'я.

У театрі працюють такі майстри сцени, як народні артисти СРСР А. Сердюк і Л. Тарабарінов, народні артисти УРСР Р. Колосова, В. Мізіненко, ф. Радчук, С. Чибісова, заслужені артисти УРСР Р. Кіріна, І. Костюченко, В. Маляр, А. Свистунова, Н. Тимошенко, О. Шабельник та інші. Головний режисер театру - заслужений діяч мистецтв УРСР А. Літко, завідувач музичною частиною заслужений артист УРСР композитор Б. Яровінскій.

24 листопада 1972 було урочисто відзначено 50-річний ювілей театру. У післявоєнний період театр імені Т. Г. Шевченка двічі перебудовувався: в 50-х і в 1964 - 1965 роках.

У південній частині площі розташоване одне з найбільших підприємств поліграфічної промисловості країни - книжкова фабрика імені М. В. Фрунзе. Вона заснована в 1873 році. У 1921 році друкарня була націоналізована і стала одним з головних поліграфічних підприємств Радянської України, а два роки по тому, на прохання колективу друкарні, їй було присвоєно ім'я М. В. Фрунзе. Тут друкувалися декрети, накази, розпорядження Раднаркому УРСР, народних комісаріатів, командування Українського військового округу. У передвоєнний період друкарня значно розширилася. За проектом архітектора В. Андрєєва був побудований великий шестиповерховий корпус, оснащений новою поліграфічною технікою.

Відновлена після війни друкарня нарощувала темпи випуску продукції. У 1957 році вона перейменована в книжкову фабрику. Застосування широкої механізації провідних і допоміжних операцій, сучасна технологія дозволили колективу фабрики за три роки дев'ятої п'ятирічки випустити 95500000 примірників книг, серед яких велика кількість шкільних підручників. За успіхи, досягнуті в розвитку друкарства, і в зв'язку зі сторіччям від дня заснування книжкова фабрика імені М. В. Фрунзе в 1973 році була нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

Колектив фабрики успішно завершив дев'яту п'ятирічку. Протягом 1971-1975 років фабрика була оснащена новітнім обладнанням, ряд ділянок реконструйований. Нині щодня з конвеєрів фабрики сходить понад 150 000 примірників книг.

У 1963 році на Театральній площі був побудований великий семиповерховий житловий будинок, в нижньому поверсі якого розмістився спеціалізований книжковий магазин «Поезія». Площа перед магазином отримала назву площі Поезії.

З відкриттям нового театру І. Штейн стає самостійним керівником трупи. Йому вдалося зібрати досить сильний російсько-український колектив. І це було понад 40 акторів і актрис, балет із 20 чоловік, першокласний оркестр.

Штейн, Іван Федорович (кін. 18 ст. - 1837), театральний антрепренер, режисер і балетмейстер родом з Бравншвайґу (Німеччина), з 1802 на сцені німецьких театрів Петербургу і Москви, згодом на Україні режисер і балетмейстер театру Я. Ілінського в Романові на Житомирщині (1804 - 09), учив танцю в Київській гімназії (1809 - 11) та Харківському Університеті (1812 - 16), з 1816 тримав антрепризу (разом з Й. Калиновським) у Харкові, де 1816 побудував театральне приміщення. Його трупа, найсильніша того часу (40 акторів і 20 оркестрантів), гастролювала в Полтаві, Одесі, Києві та ін. м. Видатні актори: М. Щепкін (з 1816), Л. і Л. Млотковські, К. Соленик (з 1820-их pp.) та ін. З укр. репертуару: п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка; з світового В. Шекспіра, Ф. Шиллера, Ж.-Б. Мольєра.

І. Штейн робив спробу створити свою власну театральну школу. Для цього він набрав групу кріпацьких дітей, навчав хореографічного й драматичного мистецтва. Через місяць за участь своїх виконавців антрепренер уже давав хореографічні дивертисменти. Проте їх усіх хазяїн оптом продав іншому кріпосникові - орловському поміщику і виступи припинилися.

Крім того І.Штейн поставив балети « Цигане», «Принцесса Карарская», «Волшебная флейта».

Карпо Трохимович Соленик (1811 - 1851) - актор-комік, народився у місті Лепелі (Білорусь); вчився у Віленському університеті. З 1831 в Україні, працював у Харкові суфлером у трупі І. Штейна, з 1832 як актор. З 1835 з трупою Л. Млотковського гастролював містами України. Двічі відмовився від пропозиції перейти на російську імператорську сцену й залишився в Україні, виступаючи переважно у Харкові й Одесі. Соленик грав з успіхом у світовому (в п'єсах В. Шекспіра, Ф. Шиллера, в комедіях Ж.Б. Мольєра) і російському (Хлестаков, Бобчинський, Осип у «Ревізорі» М. Гоголя) репертуарі, проте вершиною акторської майстерності, що принесла йому славу, були ролі в українських п'єсах. Він не мав суперників у ролях Стецька, Потапа, Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), Виборного, Возного і особливо чумака Чупруна («Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник» І. Котляревського), в яких в оцінці глядачів (у тому числі й Т. Шевченка) був кращий за М. Щепкіна. Гострий комізм Соленик часто поєднував з патетикою, підіймаючи деякі водевільні образи до драматичного звучання (Руперт у «Шила в мішку не затаїш» М. Некрасова), а здібністю імпровізувати нерідко здобував успіх у п'єсах другорядних авторів. Соленик помер від сухот у Харкові, там і похований.

З 1816 по 1818 на харківській сцені працював славетний М. Щепкін. Ще у 14 років він почав брати участь у виставах кріпацького театру графа Волкенштейна, а потім із дозволу своєї поміщиці - у Харкові. Кріпаком Щепкін залишався аж до 1822 року. М. Щепкін, був викуплений із кріпацької неволі Котляревським, Новиковим і Волконським. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Михамйло Семемнович Щемпкін (1788-1863), визначний актор української та російської сцени, основоположник реалізму в рос. і укр. сценічному мистецтві.

Сценічну діяльність почав у трупі І. Штейна та О. Калиновського; у 1813 - 21 pp. - актор полтавського театру, керованого І. Котляревським, який вкупі з ін. допоміг викупити Щепкіна з кріпацтва. Після короткочасного перебування в трупі І. Штейна дебютував 1822 в моск. театрі (від 1824 Малий Театр), де й залишився до кінця свого життя, зазнавши особливої слави в драмах Грибоєдова та Гоголя. В укр. репертуарі був першим Виборним та Чупруном у п'єсах Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», що лишилися кращими в його репертуарі. Щепкін був приятелем Т. Шевченка і на його честь ставив «Москаля-Чарівника» в Нижньому Новгороді 1857. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Народився у с. Красному Курської губернії у сім'ї селянина-кріпака. Початкову освіту здобув у повітовому училищі в Суджі. Навчання продовжував у Курському губернському училищі. У 1805 почав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових. На сцені цього театру Щепкін вперше почав втілювати правду сценічного характеру, природність поведінки і дійової особи, заклав основи теорії і практики сценічного реалізму. 3 1816 перейшов до Харкова в трупу Штейна та Калиновського. За короткий час здобув визнання. У 1818-21 рр.. - актор Полтавського театру під керівництвом І.Котляревського, який допоміг викупити Щепкіна з кріпацтва у графині Волькенштейн. У 1819 були поставлені на полтавській сцені «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І.Котляревського, в яких Щепкін створив вражаючі своєю правдивістю художні образи виборного Макогоненка і селянина Михайла Чупруна. Актор зумів виявити глибокі знання життя і побуту українського народу, на яких будував образи своїх героїв. Пізніше «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» з великим успіхом ішли на сцені Малого театру в Москві та Александринського театру в Петербурзі. Щепкін переніс на російську сцену справжню українську народність, з усім її гумором та комізмом. Мандруючи по Україні, трупа ознайомлювала глядачів багатьох міст з кращими творами української та світової драматургії. 21.1.1821 у Харкові вперше поставлено «Наталку Полтавку». В сезоні 1821-22 Щепкін виступав у Києві.

У 1822 переїхав до Московського Малого театру, де працював сорок років і завершив розпочату ще в Україні реформу театрального мистецтва. Працюючи в Росії, актор не поривав своїх творчих зв'язків з Україною і українським театром. Твори І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка Щепкін увів до діючого репертуару російського театру і не розлучався з ролями у них до кінця своєї творчості. Щепкін користувався кожною нагодою, щоб побувати в Україні. Гастролював у Харкові (1829, 1842, 1845, 1850), Одесі (1837, 1845, 1846, 1850), Києві (1843), Миколаєві, Херсоні, Сімферополі (1846), Полтаві (1850). У 1857 Щепкін спеціально приїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустріти Т.Шевченка, який повертався з заслання. Щепкін не обмежувався лише участю у виставах. Часто виступав перед акторами з бесідами про акторську і режисерську майстерність. Виробив свою систему праці над образом, що проповідувала нові засоби театральної виразності, які б виходили з життєвої правди і були зумовлені нею. Водночас Щепкін радив, щоб актор ніколи не копіював життя, а прагнув до художнього узагальнення дійсності, всебічного розкриття на сцені внутрішнього її змісту. Він перший заклав основи «театру переживання», перевтілення в сценічний образ. Щепкінський метод розкриття внутрішньої суті сценічного образу підхопили і розвинули його учні й послідовники (М.Кропивницький, М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський).

Основні ролі: Виборний, Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського), Шельменко («Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ'яненка), городничий («Ревізор» М.Гоголя), Симон («Матрос» Соважа і Делур'є), Гарпагон, Арнольф («Скупий», «Школа жінок» Ж.-Б. Мольєра), Міллер («Підступність і любов» Ф. Шиллера), Шейлок («Венеціанський купець» У. Шекспіра), Барон («Скупий лицар» О. Пушкіна) та ін. Іменем Щ. названі училище Малого театру та Сумський обласний музично-драматичний театр. У 1895 у м. Суджі відкрито пам'ятник актору.

Репертуар театру в 1810-1830 рр. складався здебільшого з кращих українських, російських та зарубіжних п'єс : першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака.

Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Поряд з існуючим кріпосним театром в Україні зароджується професійний український театр, спочатку в Харкові (де працював письменник Г. Квітка-Основ'яненко), потім у Полтаві (на чолі з письменником І. Котляревським і актором М. Щепкіним). Театри ставили: (Пушкіна «Бахчисарайський фонтан», Грибоєдова «Горе от ума», Княжніна «Хвастун», Шаховського «Казак-стихотворец», Мольєра «Дон Жуан», Шекспіра «Гамлет», Шиллера, Гюго,Фонвізіна «Недоросль», Бомарше «Севильский цирульник» та інших авторів), так і українські п'єси: «Наталку-Полтавку» Котляревського, «Шельменка-денщика» Квітки-Основ'яненка, «Ревізора» Гоголя та ін.

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище - Тобілевич; 1845 - 1907) - український письменник, драматург, актор, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Справжнє ім'я - Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого - героя п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).

1884 - заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

1886-1887 - опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». 1888 - з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше - до трупи іншого брата - Панаса Саксаганського. 1890 - вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч». 1897 - склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський. 1899 - написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття. Становлення І. Тобілевича - комедіографа пов'язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І.Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М.Кропивницького, М.Садовського, П.Саксаганського. С.Тобілевич, Є.Чикаленко не раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І.Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі.

Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І.Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформеної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, - взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ століття, він зафіксує у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича - комедіографа.

1818 року більша частина харківської трупи переїхала до Полтави. До місцевого театру, їх запросив на вигідних умовах відомий полтавський меценат,малоросійський генерал-губернатор, князь М. Рєпнін,який захоплювався театральним мистецтвом. Директором театру був І. П. Котляревський. Актори отримали високі ставки і безкоштовно квартири. Кілька років справи у театрі йшли не погано, актори були задоволені. Але через деякий час фінансові справи театру погіршилися, у 1821 році трупа розпалася і більшість акторів повернулися назад до Харківського театру.

25 серпня 1829 року на харківській сцені відбулася прем'єра комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Дворянские выборы», яка через свою сатиричну спрямованість була ж одразу заборонена.

Важливою і плідною для Харкова була діяльність - Людвіга Юрійовича Млотковського.

З кінця 30-х років XIX ст.. Харків здобуває славу театрального лідера тодішньої провінційної Росії. Після того як 1843 року Л. Млотковський відійшов від театральних справ й подарував театр своїй донці Вірі Людвігівні, театральне приміщення орендували різні антрепренери. Цього часу крім М. Щепкіна і П. Мочалова на харківській сцені виступали Є. Россі, С. Берхар, Е. Дузе.

З кінця 50-х років у репертуарі Харківського театру важливе місце посідають п'єси О.М. Островського. 1860 року драматург побував у Харкові, познайомився з трупою. Про цю подію писала навіть місцева преса.

Театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах.

З 1867 року антрепренером стає Микола Миколайович Дюков (чоловік В.Л. Млотковської). Цей період пов'язують з новим піднесенням Харківського театру. На сцені виставляють кращі п'єси російських і зарубіжних авторів, досить часто приїжджали італійські оперні трупи, тричі з гастролями місто відвідав видатний американський актор Айра Олдрідж.

На початку 1870-х років на харківській сцені дебютував Митрофан Трохимович Іванов - Козельський. Створені ним образи Гамлета, Жадова, Чацького увійшли до золотого фонду світової драматургії.

Володиммир Степамнович Алексамндров (1825 - 1894) - український письменник, лікар, музикант, фольклорист, краєзнавець. Доктор медицини з 1859 року.

Син сільського священика Степана Александрова, автора бурлескної поеми «Вовкулака». Народився в селі Бугаївка Ізюмського повіту на Харківщині. Закінчив мед. фак-т Харк. університету, працював військ, лікарем.

Навчався в Куп'янському духовному училищі, Харківському колегіумі (семінарії) та Харківському університеті, по закінченні якого в 1853 працював військовим лікарем у піхотному полку, потім у Варшавському та Седлецькому госпіталях, саперному батальйоні. В 1860 повернувся в Україну лікарем уланського полку в Чугуєві, був старшим ординатором місцевого госпіталю. 1867 обійняв посаду харківського міського лікаря. Від 1879 - знову в армії, служив старшим лікарем резервного батальйону в Харкові, старшим лікарем Керченського лазарету, дивізійним лікарем у Полтаві та Харкові, де свою оселю по вулиці Великій Сумській зробив своєрідним українським культурним центром. Пішов у відставку 1888. Збирав етнографічний матеріал, опрацьовував фольклорні мелодії. 1861 в «Основі» вмістив вірші «Думка» та «Плач дочки по матері». Надрукував низку книжок у Харкові та Полтаві, виступав також у львівських часописах «Зоря», «Світ». Створював п'єси, оперети: «За Немань іду» (1872; доповнена та доопрацьована М. Старицьким) і «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), казки: «Коза-Дереза», «Ивашечко», «Чижикове весілля», «Пісня про Гарбуза», біблійні перекази, в тому числі «Тихомовні співи на Святі мотиви». Перекладав поезії Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Лермонтова та інших авторів. Витлумачивши німецький оригінал, написав знамениту пісню «Розбите серце» («Я бачив, як вітер березу зломив…»). На схилі літ уклав історичну збірку «Гетьманщина» (колекція портретів гетьманів України від Б. Хмельницького до К. Розумовського з біографіями), підготував лібрето опери П. Щуровського «Богдан Хмельницький». 1886-92 випустив два альманахи «Складка».

Помер у Харкові. На його спомин К. Білиловський, Б. Грінченко, Марко Кропивницький та інші видали ще одну «Складку» (1896). Вперше виступив з поезіями 1861 (журн. «Основа»). Написав оперети:

«За Немань іду» (1872) і «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873); остання перероблена пізніше Миколою Старицьким. Видав збірку власних перекладів з М. Лермонтова та І. Козлова «Малоруські співанки» (1880) й альманах «Складка» (1887-92).

Александров збирав усну народну творчість і опубл. «Народний пісенник з найкращих українських пісень», казки «Коза-дереза», «Івашечко»; друкував етнографічні праці. Деякі поезії Александрова здобули популярність у народі («Я бачив, як вітер березку зломив» та ін.).

У другій половині XIX ст. справи у Харківському театрі йшли непогано. Загалом друга половина XIX ст. була несприятливою для розвитку українського театрального мистецтва. Пов'язане це було з низькою урядових циркулярів 1860-1880-х рр. про заборону або обмеження української мови.

Марко Кропивницький приїздив до Харкова 1873 року, почалося пожвавлення в розвитку Харківського театру. Від його постанови «Дай серцю волю, заведе в неволю» публіка (особливо студенти і молоді митці) була у захваті.

Марко Лукич Кропивницький (1840 - 1910) - український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи - у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості.

У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше - М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів - «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) - переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо - іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) - за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція - 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

22 грудня 1893 року у Харкові прем'єра О. Грибоєдова «Горе от ума», було відзначене відкриття нової будівлі драматичного театру. Будівництвом займалася власниця театру Олександра Миколаївна Дюкова (онука Л. Млотковського). У 1900 році вона змушена була за борги продати театр місту.

Література

1. Багалій Д. І. Історія слобідської України/ перед. та комен. В.В. Кравченка -Х.: дельта, 1993- 255 с.

2. Богдан Жолдак про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша / Б. Жолдак. - Київ : Грані-Т, 2009. - 125 с. - (Серія «Життя видатних дітей»).

3. Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К., 1974-1985.

Размещено на Allbest.ru