Світ рукописної книжності Київської Русі

МОНУ

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра бібліотекознавства і бібліографії

Дисципліна «Книгоставство та історія книги»

РЕФЕРАТ на тему:

Світ рукописної книжності

Київської Русі

Рівне-2011

Зміст

Вступ

1. Рукописні книги Київської Русі

2. Остромирове Євангеліє -- одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства

3. Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. -- пам'ятки давньоукраїнського перекладного письменства

4. Кодекс Гертруди

5. Літописи Київської Русі

6. Книжна справа Києво-Печерської лаври

7. Пересопницьке Євангеліє

Список використаних джерел

Вступ

Книга - одне з найбільших чудес, створеною людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, свою всю мудрість вони довірили книгам. Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє.

Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовували люди для виготовлення книжок: глину, листя та кору дерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк.

Перші паперові книги з'явилися в Європі в ХІІІ ст. Їх довгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 5-7 років і коштувала дуже дорого.

Рукописна книга -- кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичного чи іншого змісту, написаний вручну.

Рукописною книгою називають витвір письменства, текст і ілюстрації якого на відміну від друкованої книги, виконані від руки чорнилами, фарбами, олівцем або вишкрябані на плоскій поверхні.

Рукописні книги класифікуються за різними ознаками: використаному матеріалу і способом письма, формі існування , змісту, належності людині чи закладу і т.і.

Існує дві основних форми рукописної книги: згорток, який виник в Єгипті в ІІІ тисячолітті до н.е., і кодекс, який отримав розповсюдження в І сторіччі н.е.

Перші славянські богослужбові книги, виготовлені із пергаменту в формі кодексу , з'явилисьна Русі після прийняття християнствав 988році і написані були кирилицею.

В залежності від призначення книги Давньої Русі ділилися на дві групи: релігіозного змісту, в тому числі богослужбові, і цивільні, причому перших було набагато більше.Це різноманітні Мінеї (зібрання служб в календарному порядку на весь рік), Тріоди,Часослови, Служебники, Требники та інші.

В XI-XIIIсторіччях повного перекладу Біблії на славянську мову не було, великими своїми частинами (Старий і Новий завіт) вона переписувалась дуже рідко, однак «Книга Псалмів», «Пятикнижжя», «Книга пророків », «Євангеліє» і «Апостол» були популярними серед народу.

За літописними даними в цей період нараховувалось 88 міст, в кожному з яких було по декілька церков, але до нашого часу збереглось лише чотири Євангеліє Апракос короткий , в тому числі недатована Ссавина книга, Остомирове Евангеліє, Архангельське євангеліє(1092), Туровське євангеліє.

Найдавніші витвори оригінальної російської письменності були створені в епоху правління київського князя Ярослава Мудрого (978-1054) і його синів Ізяслава і Святослава,однак всі вони відомі нам не в оригіналах, а в графічних або мовних варіантах текста або окремих фрагментів. Серед них «Повість полум'яних літ»- пам'ятник світової історичної літератури, « Слово про закон і благодать» - один із перших твориів на Русі риторичного жанру, «Руська правда» - найважливіший юридичний документ того часу.

1. Рукописні книги Київської Русі

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт -- устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним *-- перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.

Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю.

Допоміжний апарат -- колонтитули, колонцифри -- також писали червоним кольором -- це робило книгу ошатною і святковою.

В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент -- в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях -- золотом.

Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо.

Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання -- привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше -- рамки і таблиці.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях.

Характерна особливість цього періоду -- велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами -- жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.

Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.

2. Остромирове Євангеліє -- одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства

Найдавніші рукописні книги з'явились в Україні у період Київської Русі із запровадженням християнства. У першій половині XI століття князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам'ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073 і 1076).

Остромирове Євангеліє -- одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі.

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056--1057 рр. з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича (по гіпотезі Анжея Поппе, згадана в написи дружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та Ганни Візантійської).

Євангеліє -- апракос, написане великим красивим статутом, причому розмір букв поступово зростає до кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст написаний у два стовпчики по 18 рядків на площі близько 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), що виконані з вражаючою майстерністю; в тексті вживається кіновар. Рукопис складається з 294 аркушів пергаменту доброї, але не найвищої якості: є листи із зашитими розрізами і з дірками, які були до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані нетускніючими фарбами(зеленою, червоною, блакитною і білою) і обведені чистим (накладним) золотом -- найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних букв, що зображають голови хижих птахів, фантастичних химер -- крокодилів та саламандр. В складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (в профіль або фас).

Рукопис особливо цікавий тим, що в його кінці переписувач детально розповів про обставини виготовлення і про час роботи.

Таким чином «Остромирове Євангеліє» -- найдавніша точно датована об'ємна рукописна пам'ятка, створена на Русі (за винятком віднайденого у 2000 році російськими археологами Новгородського кодесу, який, попри те, є пам'яткою зовсім іншого характеру). В ньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовні особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу. «Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської і давньоруської мов.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вважається, що воно вперше було виявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля). У 1720 році відіслано, поряд з іншими старими книгами, за наказом Петра I в Санкт-Петербурзі. Потім сліди його губляться до 1805 року, коли воно було виявлено серед речей у гардеробі покійної Катерини II. Олександр I розпорядився передати книгу в Імператорську публічну бібліотеку (нині Російська національна бібліотека ім.М.Салтикова-Щедріна, Санкт-Петербург), де вона зберігається і донині. Рукопис був прикрашений перетином-окладом з коштовним камінням, через що чого мало не загинув: в 1932 році його, розбивши вітрину, викрав водопровідник. На щастя, зловмисник, відірвавши палітурку, закинув рукопис в шафу (за іншими даними -- на шафу), де її незабаром знайшли. Заново переплітати не стали.

На відміну від інших пам'яток XI ст. в «Остромировом Євангелії» спостерігається правильна передача редукованих голосних звуків літерами ъ, ь. Дана фонетична особливість була загальною для старослав'янскої та інших слов'янських мов, тому руський переписчик за традицією добре передавав її на письмі, хоч вона в той час вже зникала. Тут спостерігається ряд давньоруських рис. До таких рис в першу чергу, відноситься змішання букв ?, ?, ?, ?, що позначають носові гласні, з буквами ?, ю, я. В давньоруській мові XI ст. носові голосні звуки, які характерні були раніше для всіх слов'янських мов, вже співпали зі звуками ?, ю, я. Тому Григорій, переписуючи старослов'янський текст, не завжди правильно передавав на листі відповідні літери.

3. Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. -- пам'ятки давньоукраїнського перекладного письменства

Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. створені для чернігівського князя Святослава Ярославича. Містять твори релігійного змісту. Ізборник 1076 року- це список зі слов'яно-болгарського протографа, перекладеного з грецького оригіналу (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893 -- 927). Є підстави вважати, що Ізборник 1073 р. був переписаний не для князя Святослава, а для його брата Ізяслава, який під час написання книги ще посідав київський престол . Захопивши Київ (через три тижні після завершення роботи над рукописом), Святослав, напевно, наказав витерти в тексті приписки -- похвала князеві (арк. 263 зв.), ім'я брата і вписати своє ім'я (сліди такої операції добре помітні на пергаменті). Цією обставиною можна пояснити появу тексту другої похвали, вміщеної на звороті першого захисного аркуша рукопису (тепер це арк. 2 зв.), у якій ім'я Святослава вписане одразу. За змістом Ізборник Святослава -- своєрідна «богословська енциклопедія», в якій тогочасний читач міг знайти відповіді на питання, які його хвилювали. Понад 400 статей кодексу присвячені тлумаченню малозрозумілих слів, а також окремих уривків святого письма і патристичної літератури. Цікавим є вміщений в Ізборнику 1073 р. список 94 книжок «істенних і ложних» -- 34 старозавітних, 24 новозавітних, 9 книг «елико вне 60» і 25 книг «ськровьныихь», тобто апокрифічних, заборонених церквою. Цей список значною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині XI ст. була відома в Давній Русі .

Незважаючи на те, що Ізборник було переписано з болгарського ориґіналу, кількість церковнослов'янізмів та старослов'янізмів у мові документу незначна. Це одна з тих пам'яток, яка демонструє велику кількість типових давньоукраїнських (давньоруських) рис, таких як повноголосся, закічення -ть у третій особі дієслів, часта плутанина звуків «?» з «и» з одного боку (що свідчить про звучання «?» як «і»), та «и» з «ы» з іншого боку (це засвідчує про те, що в епоху написання Ізборника відбувалося (або відбулося) злиття давніх «и» з «ы» в один звук -- середній український «и»).

Ізборник Святослава 1073 р. -- шедевр світового мистецтва. Пам'ятка постійно перебуває в полі зору дослідників різних галузей знань. І все-таки вивчено її недостатньо. Комплексного монографічного дослідження, в якому б, зокрема, грунтовно висвітлювалася й образотворча частина кодексу, ще немає. Можна сподіватися, що вихід у світ факсимільного видання Ізборника Святослава сприятиме активізації цієї справи.

Наступний рукопис київського скрипторію -- Ізборник 1076 p., який тривалий час безпідставно також називали Святославовим . Це скромно оздоблена, невеликого формату книга, написана гарним уставним почерком двома переписувачами; один із них -- «грішний Іоанн» -- вказав своє ім'я у вихідній приписці. Під час реставрації рукопису та підготовки його до видання з'ясувалося, що переписувача Іоанна не слід ототожнювати з дяком Іоанном -- переписувачем Ізборника Святослава 1073 p., бо почерки обох майстрів хоча й подібні, та все ж нетотожні .

Ізборник 1076 р. важливий передовсім як вартісна пам'ятка давньоруської мови й літератури. Елементи південноруської говірки, які згодом лягли в основу формування мови української народності, простежуються в ній досить виразно 49. За змістом -- це збірка статей, значною мірою оригінального характеру, присвячена релігійно-моральним настановам «како жити христианину». Вона відкривається статтею «Слово нЂкоєго (калоу)гера (буквально -- добрий старець.

Цілком слушним є міркування дослідників, що в окремих статтях Ізборника 1076 р. (наприклад, «Наказаник богатымъ») знайшли відображення події, пов'язані з київським повстанням 1068 р. та іншими народними виступами проти гноблення . Можна тільки пошкодувати, що у восьмитомній «Історії української літератури» Ізборник 1076 p., до речі, так само, як Ізборник Святослава 1073 p., тільки згадується.

Оздоблення рукопису, як уже мовилося, скромне. Кілька простих кіноварних заставок, кінцівок, нескладні за малюнком ініціальні літери різко відрізняють цю добірку напутніх творів від Ізборника Святослава 1073 р. Власне, за художнім оформленням рукопис належить до цілком рядових пам'яток книжкового мистецтва XI ст., які прикрашалися, можливо, самими ж переписувачами. Варто відзначити хіба що досить вправні, графічно виразні малюнки крилатого грифона і леопарда в нашийнику. Подібне зображення грифона можна бачити на фресці сходової вежі Софії Київської.

4. Кодекс Гертруди

У другій половині ХІ ст., за посередництва доньки польського короля Мешко ІІ, дружини київського князя Ізяслава Володимировича -- принцеси Гертруди-Олісави -- з католицького Заходу до Києва прийшов і культ св. Петра Апостола. До наших днів зберігся оригінал її Молитовника. Він є складовою частиною латинського Кодексу, який у науці одержав назву Кодексу Гертруди. Прикрашений чудовими мініатюрами із зображенням самої Гертруди, а також її сина Ярополка з дружиною Іриною, Кодекс являє собою пергаменний зшиток, що містить у собі також старонімецький Псалтир кінця Х ст. та інші релігійні тексти.

Гертруда не була безстороннім свідком довгої, сповненої драматичних пригод і напруження боротьби свого чоловіка Ізяслава за київський великокнязівський престол. У 70-х роках ХІ ст., коли князівська родина знайшла політичний притулок у Регенсбурзі, Ярополк прийняв католицьку віру і прибрав ім'я Петра. Про це згадує Гертруда у своїх молитвах, віддаючи сина і «Руське королівство» під покровительство св. Апостола Петра і Папського престолу. У зв'язку із візитом до Риму Ярополка-Петра, Папа Григорій VІІ надіслав Ізяславу і його дружині дружнє послання. Аби надати видимості законності свого втручання, він виставляє себе у цьому листі сюзереном київського князя, що однак, аж ніяк не засвідчує перетворення Київської Русі у «лен святого Петра», як це подекуди стверджується у науковій літературі.

Молитовник Гертруди є важливим джерелом не тільки для вивчення політичної історії Київської Русі та європейських держав другої половини ХІ ст. Ця унікальна релігійна пам'ятка віддзеркалює тогочасну атмосферу духовного життя київської великокнязівської родини. Його внутрішній зміст промовисто окреслюють виписані рукою Гертруди-Олісави чотири молитви до св. Апостола Петра й особливо -- Oratio pro Papa (за Папу і єдність Церкви). Ці, досі належним чином не поціновані в науці молитовні тексти, слід гадати, визначали літургічний зміст богослужіння патрональної церкви св. Петра, спорудженої перед 1087 р. Ярополком-Петром у Дмитрівському монастирі у Києві.

5.Літописи Київської Русі

Унікальними за багатством змісту, оригінальністю поглядів та майстерністю викладу пам'ятками є літописи, особливо ранні. Перші літописці -- талановиті літератори, які ще не були скуті канонами традиції, а писали щиро й безпосередньо. Найстарші літописні записи велися при київських княжих дворах давно, ймовірно вже на початку X ст., якщо не раніше. Вже кілька поколінь дослідників шляхом скрупульозних -- інколи дотепних і влучних, інколи надто ускладнених і штучних -- аналітичних концепцій та зіставлень, намагаються виділити зі збережених неодноразово перероблюваних літописних збірок-конгломератів найдавніші елементи й наступні нашарування, зміни, доповнення. Деякі з реконструкцій, попри талант дослідників, напевно, назавжди залишаться гіпотетичними. Не заглиблюючись у розгляд різних припущень про зв'язки між редакціями та обставини їх виникнення, підкреслимо насамперед значення київського початкового літопису -- "Повісті временних літ".

Це розповідь про народи і племена Східної Європи, про виникнення та подальше зміцнення Київської держави, її боротьбу з ворогами, про політику окремих князів. Згодом місцеві літописи і літописні зведення почали створюватись при дворах місцевих князівських династій. Дві пізніші концепції відображені у двох типах літописних збірників. Збірники на зразок Іпатського (Іпатський, Хлебниковський, Погодінський, Марка Бундура і заснований на ньому Єрмолаївський 18) містять початковий Київський літопис, Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинський літопис XIII ст. І сама побудова, і зміст дальших частин засвідчували погляд літописця, що продовжувачем Київської Русі є Галицько-Волинська держава. Лаврентіївський збірник і йому подібні після початкового Київського літопису містять літописи Ростова, Суздаля і тих князівств, де формувався російський етнос, -- ці князівства визначались тут як спадкоємці старокиївських традицій.

Окремої уваги заслуговує питання про мову літописів, оскільки щодо цього немає єдності поміж мовознавцями. У російському мовознавстві найпоширенішою є думка, що мова перекладеної церковної літератури і мова старокиївських оригінальних пам'яток (літописів, "Руської правди", грамот) дві різні мови. Перша -- старослов'янська, пов'язана з кирило-мефодіївською традицією, друга -- принципово відмінна від неї "давньоруська", яку дехто навіть ототожнює з розмовною мовою всієї Київської Русі. Однак певні структурні відмінності мови давньоруських писемних пам'яток (повноголосся: "золото" замість "злато", такі опозиції, як "олень" -- "елень") недостатні, щоб бачити в давньоруських пам'ятках репрезентантів іншої мовної системи.

Літописи, створені в ХІ-XIII ст., відомі з копій кінця XIV-XVI ст. і навіть пізніших. Але, напевно, скромність оформлення наявних списків якоюсь мірою відображає засади оформлення протографів -- оригіналів, що були підставою для копіювання. На відміну від тих церковних текстів, в оздоблення яких писець вкладав своє побожне ставлення до культового призначення книги, в літописах головним був зміст, а не зовнішня шата. На щастя, є виняток -- літопис, який називають Радивилівським або Радзивилівським (оскільки спершу він належав родині литовських магнатів, князів Радивилів -- Радвіл), або Кеніґсберзьким (за пізнішим місцем зберігання). Як гадають, його численні ілюстративні мініатюри значною мірою скопійовано з мініатюр літописного списку XIII ст. Цей незрівнянний іконографічний матеріал, репродукції з якого прикрашають більшість наших підручників історії, -- неначе віконце у світ битв, придворних церемоній, а навіть народного побуту. Без такого збагачення писемного тексту візуальним рядом наші уявлення про минуле були б значно схематичнішими.

У пожежі Москви 1812 року згорів збірник, у складі якого вихованець Київської академії Іоїль Биковський виявив один-однісінький текст "Слова о полку Ігоревім" -- загадкового твору, щодо датування якого ведуться (і, напевно, ще довго будуть вестися) гострі дискусії. Факт, що до кінця XVIII ст. дійшов лише один перепис пам'ятки, свідчить, що вона мало переписувалась, отже, на середньовічних книжників не справляла такого приголомшливого враження, як на читачів доби романтизму та людей нинішніх часів, для яких ближчою є поезія символів, натяків, інтуїтивно мотивованих алюзій, аніж наївна описовість і декларативність чи клішована риторика. Середньовічним літераторам "Слово" не дуже подобалося саме через те, що автор підкорявся іншим канонам, ніж приписи тодішньої, надто прямолінійної -- попри весь містицизм середньовічного християнства -- естетики.

А відмінність від прийнятої стилістики та від тих норм, які зробили в очах книжників текст художнім, можна пояснювати двояко: або особистим неординарним талантом автора, або тим, що він репрезентував цілком інший жанр, який, імовірно, культивували при княжих і боярських дворах лише в усному виконанні, не вважаючи можливою чи потрібною його писемну фіксацію. На користь другого припущення говорить те, що фрагменти дружинної поезії та епосу інколи таки проривалися на сторінки літописів (особливо Галицько-Волинського) у тих випадках, коли літописець не був байдужим до краси, відмінної від тієї, в дусі якої творились більшість текстів писемної літератури. В цілому ж фольклорних вкраплень у літописах та інших писаних пам'ятках небагато. Отже, середньовічна рукописна книга, на жаль, не донесла до нас багатющої спадщини тогочасної усної творчості.

Якщо найрозкішніші й найдавніші рукописні пам'ятки виникли свого часу при княжих дворах, єпископських кафедрах, великих монастирях, то пізніше переважна більшість книг, особливо призначених до сільських церков, переписувалась у різних містах, а навіть у селах священиками та їх синами 20, дияконами й дяками, іншими освіченими людьми. Внаслідок війн, ворожих навал, пожеж, а то й недбальства людей і нерозуміння ними ваги старовини, надто багато рукописних книг загинуло. До нас дійшла тільки незначна частина середньовічної рукописної спадщини, причому з різних причин серед збережених рукописів співвідношення пам'яток різних жанрів і рукописів з різних регіонів не таке, яким воно було між ними первісно.

Проте можна сказати, що від кінця X ст. і до початку XII ст., -- від часу правління Володимира Святославича до доби Володимира Мономаха та його сина Мстислава -- сформувався той репертуар рукописів, який продовжувався і в наступний історичний період -- час політичної роздрібненості. За незначними винятками, -- це спільна писемна спадщина "православної Слов'янщини", що відігравала у православних слов'ян таку саму роль, як спільна латиномовна писемність у народів Західної і Центральної Європи .

Вершина поетичної творчості київської доби -- "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору -- єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро- монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них -- земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности"

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності -- церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт -- першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" -- Новий Завіт -- другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання -- довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої Історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя -- "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість".

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури -- літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи -- це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Загалом давньоруські літописи -- це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син

Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування.

«Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Іісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш народ руський», - так починається «Слово про закон і благодать». Одна з найбільш давніх і видатних письмових пам'яток Київської Русі. Її автором є митрополит Київський Іларіон. У богословському творі підкреслюється протилежність «закону», що лежав в основі давньої іудейської релігії, і «благодаті», покладеної в основу християнства. Автор підносить похвалу Господу, Який сподобив народ руський приєднатися до віри християнської. Також звучить шана князям Володимиру та Ярославу Мудрому, що просвітили нашу землю світлом Христовим.

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...".

Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого --

"закону" -- і нового -- "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь.

Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина -- похвальне слово

Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події -- наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яснення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на великій території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі: у проекціях минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обгрунтування, а тому укладач "Повісті временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається і власне етнічних проблем.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій.

«Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» -- пам'ятка давньоруської літератури і поліправової думки, вміщена в Лаврентіївському літописі. Це, по суті, заповіт великого київ, князя Володимира II Мономаха (1113--25) спадкоємцям. Найбільш імовірною датою написання твору вважається 1117, хоча деякі дослідники називають 1096. У «Повчанні» Володимир Мономах засудив княжі міжусобиці. Він рішуче виступив проти беззаконня і тих «лукавих» государів, які чинять зло, викликаючи своїм правлінням «шумовиння крові» й нар. повстання. На його думку, княжу владу слід обмежити радою дружини або радою з бояр, найвищого духівництва і міської знаті. Суд має здійснюватися князем особисто, бути скорим і правим, рівним для сильних і для слабких. Мономах не був прибічником смертної кари і засуджував покарання, що мали на меті помсту. Судячи з «Повчання», князь віддавав перевагу світській владі перед владою церкви. Він закликав князів до миру з сусідами, однак описує обов'язки князя у разі війни. Значне місце у творі відводиться моральним якостям майбутнього правителя Русі. Претендентові на цю посаду князь рекомендував «задуми добрі мати, на добрі справи націлюватись». Зі змісту «Повчання» видно, що Володимира Мономаха глибоко тривожив розпад держави; він вважав, що запобігти йому можна тільки через ідею єдності княжого роду.

У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу.

Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII --початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції -- "Моленіє Даниїла Заточника").

Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів -- Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури -- житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" -- збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У Патерик включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем'янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому, що хотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата -- великого князя -- Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених до послання «словах». Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але, мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарп пише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про свою згоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про що його колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців.

Крім листування до Найдавнішої редакції Патерика XIII ст. увійшли «Слово про створення церкви Печерської», написане Симоном між 1222--1226 рр., і «Слово про перших чорноризці печерських» -- 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі Повісті временних літ.

Наприкінці XI -- поч. XV ст. виникли дві нові редакції -- Арсеніївська і Феодосіївська. Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі «слова», зате додала «Житіє Феодосія Печерського» ,«Похвалу Теодосію», «Сказання про початок Печерського монастиря» з Повісті временних літ. Теодосіївська редакція доповнила основний текст «словом» про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними «словами», житіями руських і візантійських святих.

Початкова історія монастиря представлена в Патерику «Словом про створення церкви Печерської» Симона. Його джерелами були незбережене «Житіє Антонія», у меншому ступені «Житіє Теодосія» Нестора, «Літописець Ростовський», на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді -- варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в «Житії Теодосія», Симон же посилається тут на «Житіє Антонія». Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знаком Симон. Друга тема «Слова» -- наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в «Житії Антонія» як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.

На початку 18 століття ілюстрації до Патерика створив відомий український гравер Тарасевич Леонтій.

Чудова літературна форма і цікавість оповідань Патерика обумовили його незмінну популярність у читачів аж до XVIII ст.; можливо, до Патерика відноситься захоплена оцінка О. С. Пушкіним «легенд про київських чудотворців» (лист П. А. Плетньову близько 14 квітня 1831 р.), хоча поет називає «Четь-Мінею».

6.Книжна справа Києво-Печерської лаври

Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII-XIV ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства (звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, XII ст.; Бучацьке Євангеліє, 12-13 ст.; Добрилове Євангеліє, 1164; Холмщини Євангеліє (Холмське Євангеліє), кінець XIII ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол. XIII ст.; Євсієве Євангеліє, 1283), а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств (пам'ятки не збереглися). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописного мистецтва ранньої доби -- Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.

Найдавніші книги переписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письма шкірі молодих тварин -- ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент був привізний, лише з XII-XIV ст. почали користуватись матеріалом місцевого виробництва. Давні книги переписувались уставом -- високим, урочистим письмом, що передбачало пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дуже повільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книг переважали орнаменти "візантійського" і "тератологічного" ("звіриного") типу, мотиви, запозичені з книг болгарського походження, проте з включенням оригінальних елементів.

7.Пересопницьке Євангеліє

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556--1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія -- зображення української флори.

В Дворці було написане перше Євангеліє -- від Матвія і завершилася робота за шість років у Пересопниці на Волині в чоловічому монастирі.

То був час, коли старовинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких, Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин і багатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в «Треносі» Мелетій Смотрицький, -- ще завзято трималися «руської віри», пишаючись предківською православною благовірністю. Отже, подолавши звичне «класове» упередження і віддаючи належне нашим «феодалам» за їхній вклад у національну культуру, історію цієї видатної Книги слід починати-таки з княгині Параскевії. А вже потім віддавати належне писарям та перекладачам -- ченцеві Григорію, який згодом стане архімандритом обителі в Пересопниці, що при ньому завершиться Книга, писареві й, мабуть, художнику Михайлові Василієвичу з Сянока і тим невідомим, хто теж приклався до здійснення «проекту».

Творці Книги, починаючи зі знатної фундаторки княгині Жеславської і, очевидно, ініціаторки її ідейно-образної концепції, були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося не просто про переписування євангелій із якихось попередніх церковнослов'янських «подлинников», що було звичним. Євангеліє княгині Жеславської -- нове слово в прямому значенні. Задумане воно як переклад із церковнослов'янської мови, цієї «латині» православної Церкви, -- на живу народну мову.

Пускаючи в люди свою незвичну «прекладену» на просту мову Книгу, княгиня Жеславська і її помічники подбали, щоб достойно прибрати ту «простоту». Отож в час масового (як на ті часи) закладання папірень і поширення паперу всупереч моді для Книги було вибрано не дешевий папір, а пергамент -- матеріал коштовний і ...анахронічний. Зате як легко ковзало по його відшліфованій пемзою поверхні гусяче перо, виводячи під лінійку рядки монументального уставу.

Пересопницьке Євангеліє -- розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставками й мініатюрами. За красою й богатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних собі серед українських рукописів. Для прикладу зправа наведено одну з мініатюр, що прикрашають Пересопницьке Євангеліє. На ній зображений євангеліст Лука. Зміст рукопису -- традиційне четвероєвангеліє. Своєрідним є вміщення перед кожним євангелієм так званих сумаріїв -- короткого змісту розділу. На маргіналіях чимало голосів -- пояснень до окремих малозрозумілих слів.

Після зруйнування Пречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам'ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семинарії, де 1837 з нею ознайомився славіст О. М. Бодянський (1808-1877). Після переведення духовної семинарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На поч. 20 ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В. М. Перетц (1870-1935) та філолог і палеограф О. С. Грузинський (1881-1954). Під час війни Пересопницьке Євангеліє евакуйовано. З 1947 року Пересопницьке Євангеліє в фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Список використаних джерел

1. Баренбаум, Є.І. Історія книги[Тескт]/ Баренбаум, Є.І.-- Москва:"Книга", 1984.

2. Владимиров Л.И. Всеобщая история книги [Тескт]/ Владимиров Л.И.- М., 1988.

3. Виноградова Л.А. История книжного дела в России (988-1917) [Тескт]: Курс лекций для вузов. / Виноградова Л.А. - М., 1991.

4. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях [Тескт]/ Гайдай Л. - Луцьк: Вежа, 2000.

5. Добиаш-Рождественская О.А. История письма в средние века [Тескт]/ Добиаш-Рождественская О.А.- М., 1987.

6. Довідник з історії України [Тескт] /За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

7. Запаско Я. П. Пам'ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга [Тескт]/ Запаско Я. П. -- Львів, 1995. -- С.19-22.

8. Енциклопедія українознавства: Т.ІV.- Львів, 1996.- С.290.

9. Книговедение.- М., 1981.- С.417.

10. Пещак М. Перша східнослов'янська енциклопедія [Тескт]// Бібліотечний вісник .-1996.- №2.-с.32-34.

10. Смолій В. Тисячолітня літописна й книжна спадщина України та сучасние державотворення [Тескт] // Бібліотечний вісник .-1998.-№6.-см.9-10.

11. Чепіга І. Пересопницьке Евангеліє. Історія відкриття пам'ятки [Тескт]/ Чепіга І.// Бібліотечний вісник .-1997.-№2.-с.37-39.

12. http://ru.wikipedia.org

13. http://character.webzone.ru

14. http://www.google.com. ru