Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України

Початок оформлення юридичного статусу архітектурного комплексу Софійського монастиря був даний у 1934 р., коли було створено Софійський архітектурно-історичний заповідник, до складу якого спочатку увійшли лише будівля Собору та дзвіниця. Справжню увагу світової громадськості Софійський заповідник, котрий з часом включив до свого складу нові архітектурні об'єкти, здобув завдяки тому, що в 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду ФРН присвоїло йому «Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам'яток». У 1994 р. заповіднику було надано статус національного закладу культури. Найбільш значною відзнакою історико-культурного значення Софії Київської стало внесення архітектурного комплексу до Списку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО у 1990 р.

Актуальним питанням збереження та охорони комплексу Софійського монастиря в роки української незалежності стали перспективи передачі храмових споруд у розпорядження окремих християнських конфесій. підставою для подібних посягань стало видання Указу Президента України №279 від 21 березня 2002 р. «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Втім, зважаючи на негативний досвід користування церковними організаціями приміщеннями Кирилівської та Андріївської церков було вирішено не надавати Софійський Собор у користування конфесій. Рішучу позицію у 2002 р. зайняла тодішній директор Національного заповідника Н. Куковальська, наголошуючи, що пам'ятки виняткового історико-культурного значення бажано зберігати у статусі музеїв.

Зважаючи на статус Національного заповідника та об'єкта Списку світової спадщини ЮНЕСКО, архітектурний ансамбль Софійського Собору користується підвищеною увагою органів влади, громадських об'єднань та міжнародних організацій до справи свого збереження та охорони. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. №624 була затверджена Комплексна програма збереження об'єктів Національного заповідника «Софія Київська» на 2003 - 10 рр. Окрім безпосередньо збереження пам'яток архітектури та пов'язаних творів монументального мистецтва, музейних предметів та колекцій, Програма мала метою вдосконалення науково-дослідної, науково-методичної та культурно-освітньої діяльності заповідника.

Серед основних завдань Програми декларувалися зокрема:

- усунення чи мінімізація та запобігання впливу негативних техногенних, містобудівних і природних процесів на технічний стан об'єктів заповідника;

- проведення комплексних наукових досліджень об'єктів заповідника;

- здійснення заходів з упорядкування території заповідника;

- забезпечення раціонального використання об'єктів заповідника та функціонування його як національного закладу культури.

Серед конкретних заходів, пропонованих Програмою, підкреслювалася першочергова необхідність підтримання особливого температурно-вологового режиму, оптимального для зберігання мистецьких цінностей. Саме цей пункт договору про користування Кирилівською та Андріївською церквами не могли виконати церковні організації, що стало одним із вирішальних аргументів на користь збереження музейного статусу Софійського Собору.

Загальний обсяг фінансування Програми склав 93,479 млн. грн., з яких бюджетних асигнувань 35,423 млн. грн., інших надходжень, в т.ч. фінансової допомоги від ЮНЕСКО - 58,056 млн. грн.

Першочерговим завданням у справі збереження архітектурного ансамблю Софії Київської була фіксація її охоронної зони, котрої заповідник не мав. У 2005 р. авторський колектив Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури містобудування вперше склав документ «Межі і режим зон охорони ансамблю споруд Софійського собору Національного заповідника «Софія Київська»», котрий в тому ж році був затверджений Міністерством культури і туризму України. Розробники документу визначили перелік об'єктів та територій, що становили характерне середовище ансамблю Софії Київської та підлягали особливому режиму охорони з боку держави.

Зважаючи на те, що комплекс Софійського монастиря є одним із двох об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Києві, для охорони та збереження його складових частин був розроблений особливий режим опіки. Задля створення оптимальних умов збереження історичного середовища, в котрому розмішуються Софія Київська, було запроваджено поняття охоронних зон, котрі в юридичному аспекті були аналогом буферних зон, визначених законодавством країн Заходу для об'єктів Світової спадщини. Охоронна зона ансамблю споруд Софійського собору площею 111,81 га була затверджена наказом Міністерства культури і туризму України від 23.12.2005 р. №1076, а її межі співпадають з межами пам'ятки археології національного значення «Культурний шар «Міста Ярослава»». Визначення охоронної зони навколо Софійського монастиря був переглянутий після ХХХІІ сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (м. Квебек-Сіті, Канада, 2008 р.), коли межі території охоронних зон Києво-Печерської Лаври та ансамблю споруд Софійського собору були поєднані територією пам'ятки ландшафту місцевого значення «Сторичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра» (що затвердив відповідний наказ Міністерства культури і туризму від 3 лютого 2010 р.) за рахунок паркової території першої надзаплавної тераси та схилів правого берега Дніпра. Нова об'єднана охоронна зона була розроблена у розділі «Збереження та охорона історико-культурної спадщини» історико-архітектурного опорного плану м. Києва. Зазначені матеріали були розроблені Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури України.

У буферних зонах пам'яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО режим використання території передбачає:

- збереження розпланування, пам'яток та об'єктів культурної спадщини, елементів історичного упорядження;

- необхідність проведення археологічних досліджень і музеєфікації археологічних об'єктів; заборону нищення археологічного культурного шару; необхідність резервації нерозкопаних ділянок культурного шару як еталону на майбутнє;

- забезпечення сприятливого для пам'яток гідрологічного режиму, пожежної безпеки, захисту від динамічних навантажень та інших негативних техногенних і природних впливів;

- проведення робіт щодо реставрації і пристосування пам'яток культурної спадщини, упорядження та озеленення території за спеціальними проектами, погодженими центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Про всі архітектурні перетворення, заплановані в буферних зонах пам'яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та ансамблю споруд Софійського собору), необхідно завчасно інформувати Центр всесвітньої спадщини у Парижі.

Загалом, режим охоронних зон, в яких розміщені об'єкти світової спадщини ЮНЕСКО, покликаний мінімізувати негативний техногенний та антропогенний вплив сучасної цивілізації на стан історичних пам'яток, що мають особливу історико-культурну цінність. На територіях буферних зон пам'яток світової спадщини ЮНЕСКО нове будівництво обмежується. Заборонено будівництво будинків підвищеної поверховості, а також висотних будинків. На зазначених територіях допускається лише реставрація і реабілітація пам'яток та реконструкція інших будівель і споруд без збільшення їх висотних параметрів.

Загалом, Національний заповідник «Софія Київська» отримав потужний імпульс для власного розвитку після 2005 р. 30 грудня цього року Президент України В. Ющенко підписав Указ №1881/2005 «Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру», метою якого визначено збереження і реабілітацію пам'яток Національного заповідника «Софія Київська». Кабінету Міністрів України було доручено розробити план заходів на 2006 - 08 рр. щодо проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на об'єктах заповідника. Зокрема, були проведені ремонтно-реставраційні роботи на будівлі собору Святої Софії, реставраційно-реабілітаційні роботи на брамі Заборовського та будинку митрополита, у т.ч. було відновлено його інтер'єри. Також на базі заповідника було створено майстерню з реставрації рухомих пам'яток історії та культури.

Проблеми пам'яткоохоронної діяльності Національного заповідника «Софія Київська» обговорювалися в ході організованої ним ІІІ Міжнародної конференції 2007 р. На конференції були присутні експерти ЮНЕСКО, котрі наголошували на необхідності вдосконалення нормативно-правового режиму в зонах охорони Софійського кафедрального монастиря, зокрема, запровадження більш суворого контролю над слабо контрольованими процесами приватизації земель в межах охоронних зон.

У тому ж 2007 р. Національний заповідник «Софія Київська» виступив з ініціативою на адресу ЮНЕСКО з пропозицією внести до Списку всесвітньої спадщини дві свої філії - Кирилівську та Андріївську церкви. Керівництво заповідника, Національна комісія України в справах ЮНЕСКО та профільні міністерства підготували необхідний для внесення пакет документів та відправили їх в Париж. На сесії в липні 2008 р. ЮНЕСКО розглянула дане питання і з 2009 р. ці філії Національного заповідника «Софія Київська» перебувають в статусі кандидатів на занесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Другим об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в м. Києві є Києво-Печерська Лавра - монастир, заснований за правління князя Ярослава Мудрого у 1051 р. Свою назву він отримав від печер, в котрих оселялися їх мешканці - ченці, що й закладали основи традиції чернецтва на давньоруських землях. Архітектурний ансамбль монастиря формувався протягом ХІ - ХХ ст., а його ядром став собор Успіння Пресвятої Богородиці, котрий сформував новий тип храму на Русі, оскільки після створення собору в Києві почали з'являтися схожі храми і в інших давньоруських містах.

Вже в ХІІ ст. монастир став значним осередком духовно-культурного життя Східної Європи, свідченням чого стало отримання статусу лаври у 1169 р., що певною мірою означало утвердження автономії та зменшення залежності від Константинопольського патріарха. В той же час, монастир неодноразово зазнавав розорення кочовиками - у 1096 р. від половців, в 1240 р. від монгольського хана Батия, у 1482 р. від кримського хана Менглі-Гірея.

Примітною ознакою монастиря був той факт, що Собор Успіння Пресвятої Богородиці з середини ХIV ст. став усипальницею князівських та інших знатних родів.

Як і у випадку із Софійським собором, архітектурний образ Києво-Печерської лаври значною мірою сформувався за гетьманування І. Мазепи, котрий власним коштом збудував монастирський мур із баштами та брамами та церкву Всіх святих над економічною брамою, а також відновив Свято-Троїцьку церкву над Святою брамою та позолотив бані собору Успіння Пресвятої Богородиці. Окрім того, до собору було прибудовано окремі приділи. Меценатську справу на користь Києво-Печерської лаври продовжив наступний гетьман І. Скоропадський. Символом барокової доби в історії лаврського комплексу стала побудова у 1731 - 45 рр. Великої лаврської дзвіниці за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя. Особливого значення у XVIII ст. набула лаврська друкарня, головний центр українського друкарства цього періоду історії. До початку ХХ ст. продовжувалося формування архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер, тривало спорудження келій, галерей та інших споруд.

Монастир було закрито радянською владою в 1929 р. Жахливої втрати зазнав комплекс Києво-Печерської лаври у роки Другої світової війни, коли 3 листопада 1941 р. собор Успіння Пресвятої Богородиці був підірваний радянськими саперами.

Початок лібералізації суспільного та духовно-культурного життя в СРСР у 1985 р. та особливо святкування 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р. посприяли передачі частини архітектурного комплексу Лаври у користування православної церкви. Нині на території монастиря розміщуються резиденція Київського митрополита Української православної церкви Московського патріархату, духовні семінарія та академія. Церква займає 16 споруд комплексу Дальніх та 19 споруд Ближніх печер. На верхній території Лаври розташовані заповідник, декілька музеїв та ряд інших установ.

Монастирський комплекс Лаври було визнано державним історико-культурним заповідником ще у 1926 р. Міжнародне визнання свого унікального історичного та мистецько-культурного значення Києво-Печерська лавра здобула на XIV сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань збереження всесвітньої культурної та природної спадщини у м. Банф (Канада), що проходила 7 - 12 грудня 1990 р. На сесії було прийнято рішення про внесення архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври до Списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Слідом за визнанням з боку ЮНЕСКО статус Лаври був переглянутий українською державною владою і 13 березня 1996 р. заповіднику було надано статус національного.

Привернення уваги громадськості та органів державної влади до проблем збереження історичного комплексу монастиря посприяло вирішенню питання відбудови Успенського собору - історичного ядра лаврського архітектурного ансамблю. Вже 9 грудня 1995 р., до офіційного набуття Києво-Печерською лаврою статусу Національного заповідника, Президент України Л. Кучма видав Указ про відновлення Успенського собору. Відновлювальні роботи проходили у великому поспіху, оскільки перед будівельниками було поставлено завдання здати об'єкт до святкування 950-ліття Києво-Печерської лаври у 2001 р. Як наслідок поспішності, було вирішено використовувати при будівництві сучасні будівельні матеріали. Період відбудови тривав з 1998 по 2000 рр.; собор Успіння Пресвятої Богородиці був відновлений у барокових формах, в яких він перебував на час своєї руйнації у 1941 р. Автентичні частини храму, що збереглися на час відновлення, були залишені як складові відбудованого собору. Після кількох років робіт собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври був освячений Київським митрополитом Володимиром на День незалежності України 24 серпня 2000 р.

Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» являє собою розгалужений музейний та науково-дослідний комплекс, котрий займається охороною та збереженням як рухомих, так і нерухомих об'єктів історико-культурної спадщини. На його території функціонують Музей книги і друкарства України, Музей історичних коштовностей України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Виставка мікромініатюр М. Сядристого, Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара, Державна історична бібліотека України, керівні органи Українського товариства охорони пам'яток історії і культури та його Київської організації, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, Науково-дослідний інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. Громашевського Академії медичних наук України та ряд інших установ.

Після внесення комплексу Лаври до Списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО постало питання наукового дослідження та взяття на облік об'єктів культурної спадщини, що входять до ансамблю монастиря. Державний реєстр національного культурного надбання у 1999 р. визначив перелік 110 пам'яток архітектури, котрі переходили під охорону держави та складали об'єкт світової спадщини ЮНЕСКО. Окрім власне пам'яток Києво-Печерської лаври, до юрисдикції заповідника належала пам'ятка давньоруської архітектури - Церква Спаса на Берестові. Втім, зважаючи на відсутність взаєморозуміння між керівництвом заповідника та редколегією тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України, існують певні розбіжності у визначенні кількості пам'яток та їх найменуванні: так, третя частина першої книги тому «Київ» Зводу наводить перелік 112 пам'яток архітектури, 7 пам'яток археології, 107 пам'яток історії та 33 пам'яток мистецтва, розташованих та території лаврського комплексу.

Найбільш болісним питанням у сфері охорони та збереження архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври є перебування частини його території у користуванні УПЦ МП. Наукові комісії неодноразово підкреслювали численні порушення режиму зберігання рухомих та нерухомих пам'яток історії та культури з боку церковників, зокрема постійні порушення температурно-вологового режиму, що несприятливо відображаються на стані предметів образотворчого мистецтва, зокрема живопису, нашарування кіптяви тощо. Однак найбільш загрозливим виглядає ведення церквою самовільної забудови території Києво-Печерської лаври. З початку передачі церкві перших територій у 1988 р. кількість новобудов, знесених та перебудованих об'єктів Нижньої лаври сягнула вже кількох десятків. З 66 переданих УПЦ МП архітектурних об'єктів станом на 2009 р. було перебудовано 36, з'явилося 10 новобудов. Печери, котрі знаходяться в аварійному стані, нині продовжують активно експлуатуватися церквою. Сукупність цих факторів призводить до стрімкого руйнування історичного ландшафту Києво-Печерської лаври.

Найбільшого розголосу здобув скандал, пов'язаний з руйнуванням протягом однієї ночі західної брами Лаври у жовтні 2007 р. Громадська думка пов'язувала його з умисним задумом церковного керівництва, адже вантажні автомобілі не могли завозити на територію монастиря будівельні матеріали для проведення забудови. 9 грудня цього ж року ворота були відбудовані, але вже у більшому розмірі, таким чином, їх історико-культурна автентичність була втрачена.

Виразним є дисбаланс у фінансування заповідника і монастиря: так, протягом 2005 - 07 рр. монастир отримав з державного бюджету 25 млн. грн., в той час як заповідник - лише 3 млн.

Реакцією на претензії православної церкви на території Національного заповідника стало встановлення Київською міською радою мораторію на відчуження або передачу нерухомого майна і землі Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника 13 грудня 2007 р. У тому ж 2007 р. Президент України В. Ющенко вирішив не передавати пам'ятку давньоруської архітектури Церкву Спаса на Берестові у користування УПЦ МП.

Зважаючи на існуючі проблеми охорони та збереження пам'яток на території Києво-Печерської лаври Національний заповідник регулярно виступає з ініціативами у пам'яткоохоронній сфері, зокрема пропонує сприяти утворенню Міжвідомчої незалежної експертної групи, що займалася б моніторингом ситуації та подоланням труднощів у нормативно-правовій сфері, а також розглянути та затвердити Концепцію та Комплексну програму розвитку Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, котрі мають стати основою Генерального плану.

ЮНЕСКО не залишалася осторонь тривожних тенденцій у справі охорони та збереження об'єктів світової спадщини в Києві. Ситуація загострилася у березні 2009 р., коли експертна група ЮНЕСКО відвідала з інспекцією Київ. Експерти висловили занепокоєння станом буферної зони об'єктів ЮНЕСКО, оскільки Україна не узгоджувала забудову зони із міжнародною спільнотою, що вона зобов'язувалася робити під час внесення Софійського собору та Києво-Печерської лаври до Списку всесвітньої спадщини. Окрім цього пункту, експерти ЮНЕСКО висловили свою стурбованість через забудову схилів Дніпра, котрі призводять до їх поступового сповзання, а також відсутність контролю за несанкціонованою забудовою з боку Державної служби з питань національної культурної спадщини при Міністерстві культури. Залишивши невтішні висновки, експерти ЮНЕСКО полишили столицю України.

За підсумками даного візиту відбулася нарада у Секретаріаті Президента України 8 червня 2009 р., в якій взяли участь представники Міністерств культури і туризму, закордонних справ, регіонального розвитку та будівництва, Київської міської державної адміністрації, Національної комісії у справах ЮНЕСКО, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Національного заповідника «Софія Київська» та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. За підсумками наради було прийнято рішення про терміновий аналіз стану забудови в буферних зонах навколо об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, зокрема існуючої та запланованої забудови в історичних районах міста.

11 червня 2009 р. Верховна рада України розглянула проект постанови «Про збереження комплексу Києво-Печерської Лаври та подальший розвиток Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». Проект був розроблений парламентським Комітетом з питань культури і духовності. В ньому проголошувалося, що неузгодженість дій Київської міської державної адміністрації та органів центральної влади призвели до загрози виключення Лаври зі Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та навіть його фактичного знищення. Пропонувалося передати весь комплекс Києво-Печерської Лаври у власність держави під юрисдикцію Міністерства культури і туризму України, розробити новий Генеральний план національного заповідника, котрий відповідав би вимогам Закону України «Про охорону культурної спадщини», Земельного кодексу України, інших законодавчих актів та міжнародних договорів, ратифікованих державою. Ще однією важливою вимогою було примусове виселення з території монастирського комплексу фізичних осіб та організацій, діяльність яких не відповідає цілям діяльності національного заповідника. Проект постанови містив амбітні плани щодо матеріально-технічного переоснащення науково-дослідних установ, вдосконалення проектної документації та запровадження суворого контролю за режимом забудови заповідної території. Втім, під час голосування проекту не вистачило п'яти депутатських голосів щоб бути прийнятим.

Тим часом питання охорони та збереження Лаври та Софії Київської в черговий раз привернуло увагу світової громадськості. 22 - 30 червня 2009 р. відбулася XXXIII сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в столиці Андалусії м. Севілья (Іспанія), на котрій було розглянуто питання про стан Києво-Печерської лаври та Софійського собору. Був розроблений пакет рекомендованих українській владі заходів задля збереження об'єктів історико-культурної цінності у Києві, а саме:

- запровадження мораторію на будівельні роботи в буферних зонах, зокрема забудови навколо території земляних валів «Мистецького арсеналу», готельного комплексу неподалік Церкви Спаса на Берестові та інших об'єктів у межах буферних зон;

- об'єднання у рамках Генерального плану Києва основних і детальних планів розвитку міста, історичних пам'яток та буферних зон;

- вживання заходів щодо реставрації Лаврських печер.

Хоча дані вказівки носили рекомендаційний характер, їх злісне невиконання загрожувало занесенням об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО в Києві до переліку пам'яток, що знаходяться під загрозою.

Останнім на даний момент візитом офіційних представників ЮНЕСКО до України стала робоча поїздка міжнародної делегації, приурочена до 60-річчя членства України в організації. Делегацію очолила генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова; в ході візиту було проведене урочисте засідання Президії НАН України за участю представників Міністерства культури України. Офіційна сторінка Мінкульту у соціальній мережі Facebook виклала в мережу короткий звіт зустрічі.

Загалом, зважаючи на існуючі проблеми у сфері охорони об'єктів всесвітньої спадщини в Україні загалом та в Києві зокрема, відносини між українською владою та ЮНЕСКО є вельми ускладненими. Ситуація із Софію Київською та Києво-Печерською лаврою є ідентифікатором основних труднощів та протиріч у пам'яткоохоронній сфері, поступ на шляху вирішення яких означатиме не лише поліпшення відносин зі світовою спільнотою, але й фундаментальні зрушення на шляху збереження об'єктів історичної та культурно-мистецької цінності в українській столиці.

4. Стан справ в охороні окремих категорій пам'яток історії та культури в Києві

4.1 Охорона пам'яток археології в м. Києві

Археологічні пам'ятки є цінним джерелом для вивчення давньої та середньовічної історії України, матеріальної культури, рівня розвитку господарських можливостей окремих археологічних культур.

Археологічна спадщина Києва представлена значною кількістю пам'яток різних історичних епох. В українській столиці взято на облік та поставлено під охорону держави 69 пам'ятки археології, серед них 23 пам'ятки національного значення, 35 місцевого та 11 нововиявлених, визначено археологічні та архітектурні заповідні охоронні зони, а також зони регулювання забудови трьох категорій та зони охоронюваного ландшафту.

Особлива цінність культурного шару на території Києва полягає в тому, що вони відображають безперервність історії заселення міської місцевості починаючи з епохи пізнього палеоліту. Так, видатним археологом В. Хвойкою ще в 1893 р. була відкрита т.зв. Кирилівська стоянка первісних людей, вік котрої оцінюється приблизно у 20 тис. років. Однак найбільш потужним є давньоруський культурний шар, перші пам'ятки котрого датуються Х ст. та відображають історію міста періоду його піднесення за років правління великих князів київських Володимира (980 - 1015) та Ярослава Мудрого (1019 - 54), котрі дали умовні назви виявленим територіям київських міських укріплень - дитинців, котрі формували історичне ядро міста (т.зв. «місто Володимира» та «місто Ярослава»).

Специфіка охорони археологічних пам'яток Києва полягає в тому, що культурні шари минулих епох знаходяться на території сучасного міста. Це з одного боку робить можливим їх дослідження переважно лише в зонах будівництва, а з іншого - саме під час земляних робіт, пов'язаних з будівництвом, звичайно і відбувається їх руйнування.

З метою упорядкування ведення таких робіт і уникнення можливості випадкового руйнування будівельними організаціями археологічних пам'яток, виконкомом Київської міської Ради народних депутатів ще 10 березня 1973 р. було прийнято рішення №422 «Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон і архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охоронюваного ландшафту», яким було визначено зони суцільного залягання культурних шарів.

Надалі, після доопрацювання фахівцями різних галузей наявної на той час інформації, виконкомом Київської міської Ради було прийнято нове рішення №920 від 16 липня 1979 р. «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві», яким відкореговано межі охоронних зон, а ділянки, де залягають унікальні культурні шари з особливо важливими історико-культурними цінностями отримали статус археологічних заповідників. Це рішення є чинним і сьогодні.

На даний час визначено межі восьми археологічних заповідників: парку-музею «Стародавній Київ», Михайлівської гори, району Видубицького монастиря і Звіринецьких печер, гори Щекавиці, урочища Церковщина, Китаєва у межах городища і трьох курганних груп, Пирогівського та Хотівського городищ.

Разом із цим, було визначено межі трьох археологічних зон: перша з них охоплює територію історичного центру міста (до неї включені Поштова площа, Володимирський узвіз, вул. Трьохсвятительська, вул. Костельна, Майдан Незалежності, вул. Пушкінська, вул. Прорізна, вул. Ярославів Вал, Львівська площа, вул. Бульварно-Кудрявська, вул. Обсерваторна, вул. Кудрявська, вул. Смірнова-Ласточкіна, вул. Верхній і Нижній Вал, вул. Кирилівська (проектна траса), вул. Нижньоюрківська, схили гір до Кирилівських висот, Врубелівський узвіз, вул. О. Теліги, вул. Кирилівська, вул. Оленівська, вул. Набережно-Лугова, вул. Набережно-Хрещатицька.); друга охоплює територію колишнього Микільського монастиря, третя - Кловського монастиря.

Функціонування археологічних заповідників та зон покликане сприяти збереженні культурного шару, перш за все на території ядра Києва X-XIII ст. - Старокиївській горі, яка разом із горами Замковою і Дитинкою увійшла до складу парку-музею «Стародавній Київ». Прилегла до неї Михайлівська гора також була включена до археологічного заповідника.

Аналогічна ситуація склалася і з горою Щекавицею, де у 1981 р. було виявлено давньоруську кам'яну церкву XII ст., а в 1992 р. відкрито великий могильник Х - ХІІ ст., який повністю досліджено в 1995 р. Тоді ж, дослідженнями східної частини гори підтверджено існування тут потужного культурного шару давньоруського часу, що свідчить про щільність забудови гори і відповідно про її важливу роль у структурі міського простору стародавнього Києва.

Поділ, який був торгово-ремісничим посадом давнього Києва, з огляду на велику глибину залягання тут культурних шарів давньоруської доби, віднесено до археологічної охоронної зони, яка, на відміну від заповідної, не складає суцільного просторового масиву. До охоронної зони також увійшли окремі розрізнені ділянки на Печерську та схили лук'янівського плато з боку Подолу до Кирилівських висот.

Існуючий нині розподіл заповідних зон не відповідає результатам новітніх наукових напрацювань: так, скажімо, історичне передмістя давнього Києва Копирів кінець розміщується поза межами заповідних зон.

Важливе значення для дослідження археологічного потенціалу міста мало створення у 1970 р. Київської постійно діючої археологічної експедиції при Інституті археології АН УРСР (нині НАН України). Експедицію очолив П. Толочко. Експедиція протягом тривалого часу займається дослідженнями культурного шару стародавнього Києва та розробкою практичних заходів задля його збереження.

Впродовж свого існування Експедиція проводила дослідження пам'яток археології Х - ХVІІІ ст. Подолу, Гончарів та Кожум'як, Печерська та Верхнього Києва. У 2001 - 02 рр. члени Київської експедиції брали участь у дослідженні західної частини «міста Ярослава», в ході котрого було виявлено не лише залишки житлових споруд Києва різних періодів міської історії, але й археологічні знахідки, датовані епохою енеоліту (IV-III тис. до н.е.), а в 2006 р. було проведено ряд археологічних досліджень Києво-Печерської лаври в районі Ближніх печер, що дозволило зібрати колекцію знахідок, яка має велике значення для вивчення середньовічної історії Києво-Печерської лаври.

В роки незалежності України активізувалися спелео-археологічні дослідження стародавнього підземного будівництва на території Києва, котрі проводилися зусиллями відділу охорони археологічної спадщини Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень спільно с Музеєм історії міста Києва. Були здійснені розкопки Звіринецьких, Гнілецьких та Китаївських печер, обстежені підземелля в Старому міста, на Печерську, Щекавиці, Кирилівських висотах та Смородинському узвозі, створений каталог київських підземель, що нараховує понад 300 пам'яток.

Значною проблемою для дослідників археологічної спадщини Києва є періодичне руйнування культурного шару під час ремонтно-будівельних робіт. Одним із прикладів може слугувати дослідження території Старого арсеналу, де у XVII-XVIII ст. розміщувався жіночий Вознесенський монастир, а в 1764 р. постали будівлі Арсеналу. Під час досліджень було виявлено, що монастирський некрополь, розміщений на території монастиря, був значною мірою поруйнований ще під час будівельних робіт XVIII-XIX ст.

Іншим завданням у справі охорони та збереження археологічних пам'яток Старого арсеналу є їх музеєфікація, тобто, створення в структурі Мистецького Арсеналу спеціалізованого археологічного музею, що мав би власну науково-методологічну та матеріально-технічну базу. Музеєфікація пам'яток історії - найбільш оптимальний варіант для залучення історико-культурної спадщини міста до розвитку туристичної галузі як способу популяризації міської історії Києва.

Пріоритетною є справа відновлення раніше втрачених пам'яток археології, однак реконструкція має проводитися лише на основі детального наукового аналізу та відповідно з міркуваннями доцільності. Україна ратифікувала Ризьку хартію 2000 р. «Про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини». Згідно з нею, реконструйована пам'ятка не повинна спотворювати містобудівне або ландшафтне середовище та завдавати шкоди наявній історичній забудові.

Реконструкція історичних пам'яток без проведення детального наукового аналізу не може вважатися повноцінним відновленням об'єкту історичної та культурної цінності, адже в такому випадку його автентичність втрачається. Саме відсутність можливості провести наукову експертизу стала на перешкоді реконструкції Десятинної церкви та Литовського замку в Києві, незважаючи на те, що плани щодо їх відновлення виношувалися міською владою з перших років української незалежності.

Кроком вперед у справі охорони археологічних пам'яток стало прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини» 18 березня 2004 р., покликаного оновити термінологічну базу, визначити права та обов'язки дослідників-археологів, оптимізувати регулювання суспільних відносин, пов'язаних з охороною пам'яток археології. Разом із прийняттям даного закону, Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини від 18 січня 1992 р. Конвенція проголошувала археологічну спадщину частиною європейської історичної пам'яті та підкреслювала необхідність її збереження. Українські органи державної влади даними кроками намагалися наблизити справу охорони археологічних пам'яток в Україні до передових західноєвропейських стандартів. З цією ж метою Кабінетом Міністрів України була прийнята «Комплексна програма паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003-2010 роки». Втім, складна ситуація в українській економіці не дала змоги реалізувати амбітні задуми повною мірою.

Особливу пильність науковці мають проявляти під час проведення будівельних робіт. Комерціалізація будівничої справи в Києві, стрімке поширення новобудов та слабкість або відсутність контролю за цими процесами з боку органів державної влади часто призводять до знищення численних археологічних пам'яток, котрим ніколи не судилося потрапити у поле зору науковців-археологів. Проблема поєднання історичного ландшафту разом із сучасною забудовою - плодом модерної цивілізації, - є одним із найбільш актуальних викликів для українського суспільства.

Певні труднощі існують також в охороні підземних пам'яток, оскільки значна частина археолого-спелеологічних пам'яток залишаються немузеєфікованими. Задля їх збереження має бути встановлений особливий режим охорони та використання територій, на котрих вони розташовані, згодом пам'ятки мають бути каталогізовані та музеєфіковані.

Серед проблем практичної сфери, з котрими регулярно зіштовхуються археологи у своїй діяльності - активізації процесів роздержавлення та приватизації земельних ресурсів після зламу світової соціалістичної системи. Згідно з Законом України «Про перелік пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» землі історико-культурного призначення, до яких належать також землі з розміщеними на них археологічними пам'ятками, не можуть бути приватизовані, а будь яка діяльність, не пов'язана з їх цільовим призначенням, заборонялося. Але при видачі державних актів на право приватної власності та виготовленні проектної документації на будівництво чимало пам'яток археології не були враховані і, таким чином, опинилися у приватних руках. Подібні випадки призвели до втрати багатьох цінних пам'яток археології як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.

Таким чином, активна господарська діяльність людини, відсутність чіткої державної політики у сфері охорони археологічних пам'яток, недостатність фінансування археологічних досліджень, потрапляння значної кількості пам'яток археології у приватну власність - головні проблеми, з котрими зіштовхуються науковці та небайдужа громадськість на цьому шляху.

4.2 Охорона та збереження пам'яток архітектури та містобудування

Пам'ятки архітектури та містобудування складають переважну частину нерухомих пам'яток історії та культури Києва та є цінними джерелами з історії міста, його економічного, соціально-політичного та духовно-культурного розвитку. Архітектурні пам'ятки є основною категорією пам'яток, котрі створюють образ міста, його історичний ландшафт та культурну неповторність, а тому квартали історичної забудови охороняються органами державної влади в усіх цивілізованих країнах світу.

Станом на 2012 р. на державному обліку в Києві перебувало 719 пам'яток архітектури та містобудування, з них 390 - національного значення. Автори тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України обстежили та ідентифікували 1749 пам'яток архітектури та містобудування в Києві, втім, не всі вони взяті державою під свою опіку й охорону.

Початки містобудування на території Києва простежуються ще з додержавних часів в історії східних слов'ян у VII-VIII ст., коли, як вважається, на Старокиївській горі виникло перше укріплене городище. Укріплення Давньоруської держави призвело, в свою чергу, до зростання Києва як політичного, економічного та культурного центру східного слов'янства. В роки правління київських князів Володимира (980 - 1015) та Ярослава (1019 - 54) формуються декілька міських анклавів, котрі формували в період Середніх віків міську одиницю: укріплені дитинці - «місто Володимира» та «місто Ярослава», котрі становили політичний центр Києва, слугували захистом для навколишнього населення в періоди ворожих навал, а пізніше склали основу Старого міста; торгово-ремісничий посад - Поділ на монастирський комплекс на Печерських пагорбах. У загальних рисах подібне районування Києва зберігалося аж до активізації містобудівних процесів у ХІХ ст., а саме до 1833 р., коли Київ було поділено на п'ять адміністративно-територіальних частин: Печерськ, Старий Київ, Двірцеву частину, Поділ, Плоську слободу.

Доба правління Ярослава Мудрого стала часом найбільшого піднесення Києва в середньовічний період його історії: було завершено будівництво Софійського собору (хоча новітні дослідження дозволяють співвіднести його фундацію із завершальними роками правління Володимира Великого) та закладено Києво-Печерський монастир (у 1051 р.), котрі зараз є єдиними об'єктами Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві. Монгольська навала та руйнування Києва ханом Батиєм у 1240 р. призвели місто до запустіння, а також призвели до втрати однієї з найбільш визначних пам'яток середньовічного Києва - Десятинної церкви, котра, як вважається, була першим кам'яним храмом на Русі.

Найбільш значні зміни архітектурного образу Києва в стильовому аспекті спостерігалися протягом XVIII - ХІХ ст., коли існуючим пам'яткам було надано рис бароко, а також відбувалися інтенсивні містобудівні процеси, в ході яких три існуючі міські осередки Києва - Верхнє місто, Поділ та Печерськ, - були об'єднані в єдину міську структуру.

Рішучі трансформації відбулися також після Другої світової війни, коли центр міста - нинішні Хрещатик та Майдан Незалежності, зазнали значних руйнувань та після її завершення були перебудовані без збереження автентичності будівель.

Архітектурна та містобудівна спадщина Києва збагачувалася в усі періоди міської історії починаючи від заснування першого городища на Старокиївській горі у VII-VIII ст. Стурбованість українського суспільства питанням збереження історичного образу міста змусила шукати можливі способи відповіді на виклики новітньої доби.

Дана стурбованість була властива не лише для української, але й для світової громадськості. У 1985 р. Рада Європи ініціювала ухвалення «Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи» у м. Гранада (Іспанія), котру Верховна Рада України ратифікувала 20 вересня 2006 р. Даний документ давав юридичне визначення пам'яткам архітектурної спадщини, їх класифікацію та правові процедури їх охорони та збереження. Конвенція мала на меті утвердити високий світовий стандарт юридичної основи правоохоронної діяльності, а також забезпечити координацію між національними урядами європейських країн у питаннях охорони та збереження архітектурних пам'яток виняткової історико-культурної цінності.

Конвенція дає також визначення основним категоріям об'єктів архітектурної спадщини:

- пам'ятки: будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи всі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення;

- архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення та характеризуються спільністю чітких територіальних ознак;

- визначні місця: створені спільно людиною та природою частково забудовані ділянки, які мають чітко визначені характерні й однорідні риси, характеризуються спільністю чітких територіальних ознак і мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення.

Міжнародним органом координації у справі охорони пам'яток архітектури та містобудування є Міжнародна рада з питань пам'ятників та визначних місць (англ. абр. ІКОМОС), заснована у 1965 р. Згідно з її термінологією, пам'яткою вважається архітектурна споруда або частина її, що збереглася, і територія з усім оточенням, нерухомими або рухомими цінностями, котрі з нею пов'язані. Таким чином, європейська пам'яткознавча думка схиляється до тези, що кожен населений пункт, котрий має свої унікальні риси, є цілісною історичною пам'яткою.

При підготовці матеріалів Зводу пам'яток історії та культури України були вироблені основні категорії пам'яток архітектури та містобудування для користування українською науковою спільнотою та органами державної влади. До основних категорій були віднесені: історичні міста, об'єкти садово-паркового мистецтва, містобудівні комплекси - міські центри, монастирі, замки, садиби з їх оточенням та ін., а також окремі елементи міського планування та забудови - площі, вулиці, набережні, бульвари, квартали, окремі архітектурні ансамблі, залишки стародавнього планування, сади й парки з їх плануванням, забудовою, природними та штучними ландшафтами, що мають історико-містобудівну цінність.

Серед головних проблем, котрі існують у сфері охорони архітектурних та містобудівних пам'яток, головними є:

- протиріччя між потребами міського благоустрою та необхідністю захисту пам'яток архітектури;

- непристосованість старої частини міста до зростаючої кількості автотранспорту;

- забруднення довкілля та пов'язане з ним руйнування історичних споруд;

- складність збереження пам'яток архітектури на приватних територіях;

- комерціалізація будівельної справи та потрапляння архітектурних та містобудівних пам'яток в залежність від інтересів приватних інвесторів;

- невизначеність механізмів державного регулювання пам'яткоохоронної сфери;

- слабкість матеріально-технічного забезпечення ремонтно-реставраційних робіт щодо пам'яток архітектури;

- регулярні порушення режиму будівництва в охоронних та заповідних зонах;

- часте нехтування принципами автентичності пам'яток, що призводить до спотворення першочергового вигляду архітектурних споруд внаслідок перебудов фасадів будівель, додавання надбудов, проведення реконструкцій та реставрацій без належної науково-дослідної підготовки;

- труднощі функціональної адаптації окремих архітектурних пам'яток минулого (зокрема, пам'яток житлової архітектури Києва ХІХ - поч. ХХ ст.);

- порушення висотною новобудовою архітектурного силуету історичних кварталів міста.

Підставою для взяття архітектурної пам'ятки під охорону держави є її занесення до Національного реєстру пам'яток архітектури та містобудування. При занесенні пам'ятки до Реєстру одним із основних параметрів є автентичність пам'ятки, втім, дана вимога часто не виконується. Так, на сьогоднішній день до Реєстру в Києві внесено 390 об'єктів архітектури та містобудування, серед них 105 - споруди Музею народної архітектури та побуту, тобто, не автентичні, а відтворені пам'ятки.

Порушення принципів автентичності завжди викликає серйозні протиріччя в науковому середовищі. Так, відтворення Золотих воріт у Києві у 1980 р., котре було більшою мірою витвором фантазії архітектора, стали негативним прикладом для ініціаторів реконструкцій історичних пам'яток наступних десятиліть. Певні побоювання існували також при відбудові Михайлівського золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1990-х рр.

Загалом, міжнародна пам'яткознавча думка схиляється до тези про допустимість проведення реконструкції втрачених архітектурних пам'яток лише у виняткових випадках. Так, «Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» 2000 р. наголошує на припустимості процедури реконструкції лише у тому випадку, якщо втрачена пам'ятка становить надзвичайну художню цінність, а її відновлення є необхідною умовою збереження історичного середовища.

Збереження пам'яток архітектури, котрі знаходяться на утриманні держави, ускладнене фактором недостатності фінансування ремонтно-рестравраційних робіт з коштів державного бюджету, застарілістю матеріально-технічної бази в порівнянні з передовими західноєвропейськими та північноамериканськими аналогами. Тому зволікання з реставрацією архітектурних споруд призводить до їх подальшого руйнування, котре спостерігається як в Києві, так і в інших українських містах.

Особлива вразливість пам'яток архітектури та містобудування полягає в тому, що їх історико-культурна цінність напряму пов'язана зі збереженням навколишнього ландшафту та візуальної доцільності забудови, а урбаністичні процеси новітньої доби, пов'язані із будівництвом в історичних кварталах міст новобудов, що не вписуються в стильовий образ історичної місцевості, може суттєво знизити культурну цінність архітектурних пам'яток. Суміжною проблемою, що не впливає напряму на процес руйнації пам'яток архітектури та містобудування, але може зменшити їх культурно-естетичну цінність внаслідок спотворення стильового образу історичних кварталів міста, є поширення малих архітектурних форм (кіосків, пунктів роздрібної торгівлі тощо) та зовнішньої реклами. Якщо вирішити питання регламентації функціонування малих архітектурних форм київська міська влада ставить собі за мету вже тривалий час, то боротьба із засиллям яскравої споживацької реклами, що порушує цілісність візуального сприйняття історичної місцевості, може стати справою віддаленого майбутнього.

Для повноцінного функціонування механізму охорони пам'яток необхідно оновити нормативно-методичну базу пам'яткознавства, зокрема, прийняти нормативні документи щодо встановлення чітко визначених меж охоронних зон, а також вдосконалити порядок ведення Державного реєстру нерухомих пам'яток України, запровадити чіткі та зрозумілі штрафні санкції на випадок порушення норм Закону України «Про охорону культурної спадщини». Головним слабким місцем української пам'яткоохоронної сфери є відсутність стандартизованих механізмів реалізації юридичних норм, пов'язаних зі збереженням та охороною пам'яток історії та культури.

Іншим першочерговим завданням є правове забезпечення залучення недержавних інвестицій до справи утримання, охорони, реставрації та використання архітектурних споруд. Завдяки запровадженню нових елементів в існуючу нормативно-правову базу стане можливим врегулювати існуючі протиріччя у випадку оренди будівель, що мають історико-культурну цінність, приватними особами та організаціями, а також звільнити від оподаткування неприбуткові організації, котрі сприяють охороні та збереженню об'єктів історичної та культурної спадщини.

Вирішення першочергових завдань оновлення законодавчої бази у пам'яткоохоронній сфері дасть нагоду не лише сприяти збереженню існуючих пам'яток, але й стимулювати туристичну галузь шляхом залучення до туристичних та маршрутів об'єктів історико-культурної спадщини Києва.

4.3 Проблеми охорони пам'яток монументального мистецтва в Києві

Пам'ятки монументального мистецтва складають важливу частину історико-культурної спадщини Києва. Їх існування як окремої категорії пам'яток юридично закріплене Законом України «Про охорону культурної спадщини». До даної категорії належать твори образотворчого мистецтва, як самостійні, так і пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками, тобто, частини певних пам'яткових комплексів (ансамблів). Зазвичай пам'ятки монументального мистецтва прийнято розділяти на три групи: монументальну скульптуру, монументальний живопис та монументально-декоративне мистецтво.

Інколи виділяють окрему категорію пам'яток монументального мистецтва, що можуть не мати власної історичної чи художньої цінності, але увічнюють певні важливі історичні події минулого.

У Києві представлені всі три групи пам'яток монументального мистецтва, котрі хронологічно належать до VI-XXI ст. За даними Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, на державному обліку станом на 2003 р. перебувало 314 пам'яток монументального мистецтва, а на 2008 р. - вже 287, що пояснюється зняттям з обліку численних пам'ятників В. Леніну та радянсько-компартійним діячам. Кількість пам'яток монументального мистецтва в Києві станом на 2012 р. оцінювався вже числом у 213 об'єктів, з них 25 - національного значення, 126 - місцевого, і 62 - щойно виявлених об'єктів. Серед останніх тенденцій у динаміці кількості взятих на облік пам'яток монументального мистецтва в Києві, слід відзначити періодичні спроби демонтажу пам'ятників більшовицьким діячам, часто стихійні, що відбуваються без участі представників державної влади. Серед останніх випадків - стихійне знесення пам'ятника В. Леніна по бульв. Т. Шевченка у Києві 1 грудня 2013 р. під час масових громадсько-політичних акцій протесту у київському середмісті. Загалом в Києві на 1991 р. на обліку перебувало більше 50 пам'ятників радянським діячам, з них лише пам'ятників В. Леніну було 26.

Втім, точна кількість пам'яток монументального мистецтва в Києві продовжує залишатись невизначеною. Так, у трьох частинах першого тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України описано 250 пам'яток мистецтва різних груп, при цьому не була врахована кількість надгробних пам'ятників, що мають особливу історичну та культурну цінність.

Найбільш чисельною групою пам'яток монументального мистецтва є пам'ятки скульптури. Монументально-скульптурний масив представлений наступними різновидами пам'яток: