Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України

- монументи, пам'ятники, скульптурні групи, погруддя, меморіальні ансамблі;

- меморіальна (надгробна) скульптура - рельєфні хрести, плити, саркофаги, стели, надгробні скульптурні композиції тощо;

- статуї, скульптурні групи та рельєфи на фасадах або в інтер'єрах споруд;

- садово-паркова скульптура - статуї, погруддя, фонтани тощо;

- меморіальні дошки.

Особливістю пам'яток скульптури є те, що при їх віднесенні до рухомих чи нерухомих пам'яток виникають протиріччя: так, меморіальні дошки віднесені авторами тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України до категорії рухомих пам'яток, таким чином, вони не описуються у матеріалах Зводу.

Також виникали періодичні проблеми при визначенні скульптурного твору як пам'ятки. В СРСР у 1920-30-х рр. утвердилася теза про те, що мистецький твір набуває статусу пам'ятки і, таким чином, потрапляє під охорону держави при спливанні 30-річного терміну від часу його створення. На засіданні відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського 30 квітня 1999 р. було прийнято рішення, що існування подібного 30-річного бар'єру є невиправданим. На противагу цьому було ухвалено вважати твір мистецтва пам'яткою при визнанні експертами її художньо-естетичної цінності, що додавало суб'єктивності та не давало відповіді на актуальні питання пам'яткознавства.

Найдавніші пам'ятки монументальної скульптури в Києві збереглися ще з давньоруських часів та являють собою зразки декоративне різьблення на камені (наприклад, різьблення, що прикрашає парапети хорів Софійського собору). З розвитком давньоруської матеріальної культури скульптурні твори стають дедалі більш складними та витонченими, виникають нові види скульптурних творів, так як, наприклад, одні з перших зразків давньоруської меморіальної скульптури - біломармурові різьблені саркофаги, котрі приписуються великим князям київським Ярославу Мудрому та Володимиру Мономаху. Саркофаг Ярослава Мудрого взагалі вважається деякими науковцями найдавнішою пам'яткою монументального мистецтва в Києві: він був привезений з Візантії та, за однією з версій, датується ще VI-VII ст.

Дуже небагато пам'яток залишив період з XIII до XVI ст., що було пов'язано із загальним занепадом міста внаслідок монгольської навали 1240 р. Широко представлена рельєфна пластика XVIII ст., передусім в оздобленні дзвіниці Софійського монастиря, перебудованого протягом 1746 - 48 рр., коли ансамблю Софії Київської було надано барокових рис.

Справжній розквіт монументальної скульптури в Києві спостерігався у ХІХ ст. під час загальноміського будівельного буму. В цей час було відкрито найбільш відомі київські пам'ятники - монумент великому князю київському Володимиру Великому, відкритий на Володимирській гірці у 1853 р. (скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, архітектор О. Тон) та пам'ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому на Софійській площі, відкритий у 1888 р. (скульптор М. Микешин, архітектор В. Ніколаєв).

Унікальною пам'яткою архітектури та монументального мистецтва є «будинок з химерами» - будинок архітектора В. Городецького на вул. Банковій, 10, споруджений протягом 1901 - 03 рр. Група скульпторів під керівництвом італійця Е. Сала, прикрасила його інтер'єр та екстер'єр численними скульптурними зображеннями фантастичних тварин та рослин, а внутрішнє оздоблення будинку складається з виконаних у стилістиці модерну скульптурних елементів й живопису, що робить «будинок з химерами» видатною пам'яткою комплексного характеру.

Втім, більша частина пам'ятників Києва з'явилася вже у роки радянської влади та була переважно поставлена на служіння комуністичної ідеології. Окремий масив становлять пам'ятники, присвячені подіям Другої світової війни. У Києві було споруджено 419 пам'ятників, обелісків, меморіалів, монументів на честь перемоги СРСР у війні.

Із проголошенням незалежності України у 1991 р. в монументальній скульптурі Києва з'явилися нові пам'ятки, позначені актуалізацією раніше татуйованих тем суспільного життя. Серед них були пам'ятні знаки жертвам Голодомору 1932 - 33 рр. на Михайлівській площі (1993 р.), жертвам Чорнобильської катастрофи (1994 р.), пам'ятники М. Грушевському (1998 р.), М. Драгоманову (2002 р.) та ін. Одним із найбільш визначних скульптурних об'єктів Києва за доби незалежності став відкритий у 2001 р. на місці демонтованого у 1991 р. пам'ятника Жовтневій революції Монумент на честь проголошення незалежності України «Оранта-Україна» (скульптор А. Кущ, архітектори С. Бабушкін, О. Комаровський, Р. Кухаренко та О. Стукалов).

Питання демонтажу пам'ятників та монументів радянської доби регулярно піднімалося київською громадою, передусім політичними партіями та громадсько-політичними об'єднаннями. Найбільшого поступу на цьому шляху було досягнуто у 2007 р., коли в Київській міській державній адміністрації було складено Реєстр пам'ятників вождів тоталітаризму, до котрого входило 29 пам'ятників та пам'ятних знаків. Серед них - пам'ятники В. Леніну, Н. Крупській, Ф. Дзержинському, Г. Петровському, С. Косіору, Д. Мануїльському, В. Чубарю та ін. радянсько-компартійним діячам. Втім, заплановані заходи щодо їх демонтажу не були розпочаті.

Іншою акцією стало виключення з Державного реєстру пам'яток України 11 пам'ятників осіб, причетних до організації та здійснення Голодомору, що відбулося рішенням Міністру культури і туризму України від 31 жовтня 2008 р.

Оцінювання культурно-естетичного потенціалу об'єктів монументальної скульптури ускладнене, перш за все, тим фактом, що пам'ятники часто виконують не лише мистецьку, а й пропагандистсько-ідеологічну функцію. Київський краєзнавець М. Кальницький пропонував оцінювати пам'ятники за трьома параметрами: ставлення до зображеної особи, художні якості монумента та доцільність його розташування в конкретному місці. В мистецькому плані найбільш цінними вважаються київські пам'ятники ХІХ - поч. ХХ ст. Серед них виділяються чотири об'єкти, котрі належать до пам'яток національного значення - архітектурний монумент «Пам'ятник Магдебурзького права» (в ХІХ ст. перейменований на пам'ятник Хрещення Русі; 1802 - 08 рр., архітектор А. Меленський), згадані вище пам'ятники князю Володимиру та Богдану Хмельницькому, а також пам'ятник композитору М. Глинці у Міському саду (1904 р., архітектор В. Ніколаєв). Загалом, до нашого часу збереглося дуже мало пам'ятників царської доби, оскільки більшість з них була знесена більшовиками з ідеологічних міркувань протягом 1920-х рр.

Таким чином, головною проблемою у сфері охорони пам'яток монументальної скульптури є її залежність від ідеологічних основ, котрі часто ними репрезентуються. Іншою важливою проблемою є високий рівень суб'єктивності при оцінці культурно-мистецького потенціалу, котрий мають пам'ятки монументальної скульптури.

Іншою групою пам'яток монументального мистецтва є пам'ятки монументального живопису. До них належать:

- зовнішні та внутрішні розписи стін та перекриттів (фрески, мозаїки, сграфіто, іконостаси тощо);

- зображення на склі (вітражі);

- самостійні мозаїчні стели;

- діорами та панорами.

Найдавніші пам'ятки монументального живопису Києва були створені за часів Київської Русі та датуються ХІ - ХІІ ст. Вони представлені оздобленням перших кам'яних християнських храмів на Русі, зокрема, собору Святої Софії. При його оздобленні був створений величний комплекс фресок та мозаїк, загальною площею 3 тис. кв. м. та 260 кв. м. відповідно, першозразком створення яких слугувало оздоблення духовного центру східного християнства - Софійського собору в Константинополі. Окрім давньоруського живопису, у Софійському соборі представлений також живопис XVII-XVIII ст.

Фрагменти фрескового розпису ХІ - ХІІ ст. були виявлені також в інших храмових спорудах, котрі дійшли до нас з княжої доби - Михайлівській церкві Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, Кирилівській церкві та церкві Спаса на Берестові.

Особливу роль у становленні комплексу монументального живопису Києва відіграла малярська школа Києво-Печерської лаври, розквіт котрої прийшовся на час стильового домінування бароко в українському мистецтві у XVIII ст. Найбільш відомим зразком барокового живопису є розписи Свято-Троїцької церкви над Святими воротами Лаври, виконані в 1734 р. під керівництвом майстрів Іоанна (Максимовича) і Феоктиста (Павловського). Іншим зразком барокового живопису XVIII ст. є розписи Андріївської церкви.

Примітним є також живопис ХІХ - ХХ ст., яким оздоблювалися як культові, так і світські споруди. Зокрема, можна виділити розписи Володимирського собору (1888), Миколаївського костьолу (1899-1909), а також церкви Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, що були виконані під керівництвом художника І. Їжакевича.

Окрім культових споруд, пам'ятками монументального живопису є також ряд світських, наприклад маєток купця С. Могилевцева по вул. Шовковичній, 17/2.

Найбільшою проблемою для збереження пам'яток монументального живопису є дотримання необхідного режиму їх збереження. Оскільки розписи наносяться на стіни та перекриття будівель, з плином часу вони псуються. Життєво необхідним є дотримання сприятливого температурно-вологового режиму, завдяки чому негативний вплив довкілля на об'єкти живопису може бути мінімізований.

Значно ускладнює ситуацію той факт, що чимало пам'яток монументального живопису створені в культових спорудах, котрі знаходяться в користуванні церкви. Духовенство не здатне створити оптимальний вологого-температурний режим, а також уникати інших порушень, котрі негативно впливають на стан збереження пам'яток. Зокрема, неодноразово спостерігалися утворення кіптяви на фресках, механічні пошкодження живопису тощо. Без активної участі органів державної влади цінні пам'ятки монументального живопису можуть втратити свою унікальну історико-культурну цінність.

Третю групу пам'яток монументального мистецтва становлять пам'ятки монументально-декоративного мистецтва, котрі включають в себе:

- орнаментальні розписи стін, стель, склепінь, колон тощо;

- декоративне різьблення на камені й по дереву на фасадах та в інтер'єрах споруд;

- твори декоративно-прикладного мистецтва (мальована та рельєфна кераміка груб, камінів, керамічні панно, мозаїчні підлоги, литий та кований метал огорож, ґрат тощо).

Монументально-декоративне мистецтво представлене в Києві лише одиничними пам'ятками, котрі переважно пов'язані з культовими спорудами. Найбільш примітні зразки - садиба О. Терещенка на вул. Л. Толстого, 7/2 (1897 - 98), в якій збереглися декоративна дерев'яна аркада з балюстрадами, відкрита галерея з ажурною огорожею та викладена керамічними кахлями підлога; житловий будинок 1909 р. на вул. А. Тарасової, 4 у стилі модерн зі збереженими деталями інтер'єру, виготовленими з металу способом тонкого лиття.

Незначна кількість пам'яток монументально-декоративного мистецтва в Києві пояснюється передусім тим фактом, що елементи мистецького оформлення архітектурних споруд дуже рідко обстежувалися окремо від будівлі загалом і не ставилися, відповідно, на державний облік. Значна частина споруд з елементами монументально-декоративного мистецтва знаходяться у приватній власності, і власники далеко не завжди дають дозвіл науковцям на дослідження архітектурно-мистецьких особливостей будівель.

Культові споруди значно постраждали в роки радянської влади, особливо під час масового руйнування храмів в СРСР у 1920-30-х рр. Події Другої світової війни також призвели до руйнації значного відсотку культових споруд Києва та перлини історико-культурної спадщини міста - Успенського собору Києво-Печерської лаври. При відбудові окремих храмів в роки незалежності України питання автентичності відновлюваних елементів декору також не було першочерговим, а тому їх історична та культурна цінність зменшувалася.

Станом на сьогоднішній день точний облік пам'яток монументально-декоративного мистецтва не ведеться, також не існує фахових наукових праць, присвячених пам'яткам даної групи в Києві.

Загалом у сфері збереження пам'яток монументального мистецтва в Києві на сьогоднішній день спостерігаються значні труднощі, пов'язані з об'єктивними (необхідність врегулювання нормативно-правової бази, недостатність фінансування ремонтно-реставраційних робіт існуючих пам'яток, невизначеність статусу окремих об'єктів тощо) та суб'єктивними (проблема оцінки художньо-мистецького та історико-культурного значення пам'яток, значення ідеологічного фактору в їх оцінці) чинниками. Для подолання існуючих труднощів у пам'ятоохоронній сфері активне втручання держави та консолідація зусиль громадського активу Києва життєво необхідне.

4.4 Пам'ятки воєнної історії в Києві

Важливе місце в історико-культурній спадщині Києва займає комплекс пам'яток воєнної історії. Чимала кількість воєнних конфліктів, в які так чи інакше виявились втягненими українські землі, сприяла тому, що на українських теренах залишилося багато пам'яток, котрі свідчать нам про історію воєн, військової справи та організації минулих епох.

До пам'яток воєнної історії належать будинки, споруди, окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих (загиблих військовослужбовців, у т. ч. іноземців), які загинули у війнах, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських, річкових суден, у т. ч. із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями.

Юридичне закріплення терміну «пам'ятки воєнної історії» відбулося у 1978 р. після прийняття Закону УРСР «Про охорону та використання пам'ятників історії та культури». В радянській пам'яткоохоронній практиці першочерговий пріоритет надавався групам пам'яток, пов'язаним із подіями Жовтневої революції 1917 р. та Другої світової (Великої Вітчизняної) війни 1941 - 45 рр.

Пам'ятки воєнної історії можна класифікувати наступним чином:

- оборонні споруди - вали, рови, фортеці та їх залишки, башти, брами, оборонні лінії тощо;

- військово-інженерні споруди - ділянки укріпрайонів, командні пункти, траншеї, доти, дзоти, батареї, редути, окопи, капоніри, бункери, землянки та ін.;

- пам'ятні місця та об'єкти, пов'язані з дислокацією військових частин, з'єднань, партизанських формувань, розміщенням комісаріатів, військових міністерств, управлінь, штабів, командних пунктів, казарм, шпиталів, військових таборів;

- пам'ятні місця бойових дій;

- пам'ятні місця розташування концтаборів, гетто, таборів смерті, місця масових страт та поховань військовополонених, цивільного населення під час воєнних дій та окупації;

- будинки і пам'ятні місця, пов'язані з життям, навчанням, діяльністю видатних військових діячів армії і флоту;

- зразки зброї та воєнної техніки, які збереглися на місцях боїв і пов'язані з важливими воєнними подіями;

- храми - усипальні, збудовані на честь воєнних подій або загиблих воїнів;

- військові цвинтарі, ділянки поховань, братські та одиничні поховання воїнів, партизанів, підпільників, учасників національно-визвольних рухів.

Пам'ятки воєнної історії у Києві хронологічно простежуються з княжої доби. Рештки укріплень Києва - дерев'яні вали, рови, башти, фортеці та їх залишки є важливими історичними свідоцтвами того часу. «Місто Володимира» (ІХ - 1-а пол. ХІІІ ст.) на Старокиївській горі являло собою фортецю, оточену потужним земляним валом з дубовою огорожею, воротами, мостами через глибокий рів. За часів княжіння Ярослава Мудрого продовжувалося будівництво по захисту південних кордонів Русі від кочовиків. Навколо «міста Ярослава» були зведені нові потужні укріплення. Залишки Золотих воріт, збудованих за часів Ярослава Мудрого - фрагменти автентичної пам'ятки, яка як сама по собі, так і через збудований над нею сучасний павільйон - варіант реконструкції їх загального вигляду, дає уявлення про оборонний комплекс ХІ ст. у Києві. Оборонні споруди, вежі і брами навколо Києво-Печерської лаври, фундаменти Десятинної церкви у Верхньому місті складали основу міської фортифікації на час взяття Києва монголами у 1240 р.

Окремі київські культові споруди можуть розглядатися через призму воєнної історії як місця поховання видатних діячів козацтва XVII-XVIII ст. Так, на території Києво-Межигірського монастиря похований фастівський і полтавський полковник С. Палій, гетьман Правобережної України Є. Гоголь, у Богоявленській церкві київського Богоявленського братського монастиря - гетьман України П. Конашевич-Сагайдачний, в Іллінській церкві в Суботові (Черкаська обл.) - гетьман України Б. Хмельницький.

Комплексною пам'яткою архітектури і воєнної історії являється Київська фортеця, побудована царським урядом у ХІХ ст.

Окремі пам'ятки воєнної історії у Києві пов'язані з подіями національно-визвольних змагань 1917 - 20 рр. Це, зокрема, Луцькі казарми у Києві, де у 1918 р. містилася Сердюцька дивізія, завод «Арсенал», центр більшовицького повстання у січні 1918 р. та ін.

Звісно, найбільший за обсягом сегмент воєнно-історичних пам'яток у Києві представлений пам'ятками Другої світової війни. У Києві споруджено 419 пам'ятників, обелісків, меморіалів, монументів, присвячених подіям воєнних років, воєнні поховання періоду Другої світової війни зустрічаються на 17 київських цвинтарів. Окремою пам'яткою є урочище Бабин Яр, де у вересні 1941 р. проводилися масові розстріли німецькими окупаційними військами цивільного населення, передусім євреїв, циган, караїмів та представників інших народів. Питання увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру регулярно піднімалося в незалежній Україні. У вересні 2005 р. Президент України В. Ющенко виступив з розпорядженням до Кабміну розглянути питання присвоєння Бабиному Яру статусу державного історико-меморіального заповідника. Відповідне рішення було прийняте 1 березня 2007 р.

Величезна кількість пам'яток воєнної історії поповнили колекції Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», котрий був відкритий у 1981 р.

Охорона та збереження воєнно-історичних пам'яток у Києві супроводжується типовими труднощами та проблемами, властивими іншим пам'ятковим категоріям. Надзвичайно актуальною є проблема залежності пам'яток даного типу від ідеологічних факторів, адже більша їх частина хронологічно та тематично відноситься до радянської доби в історії України. Ідеологічна конфронтація в політичному житті суспільства нерідко має наслідком поширення випадків цілеспрямованого вандалізму стосовно окремих пам'яток, що уславлюють радянську перемогу у Другій світовій війні.

Тематичне викривлення при науковому дослідженні, каталогізації, охороні та збереженні пам'яток історії убік радянського трактування історичних подій продовжує зберігатись і донині. Частка воєнно-історичних пам'яток, пов'язаних з подіями національно-визвольних змагань українського народу, є мізерною. Після проголошення незалежності України з'явилася можливість для утвердження більш національно орієнтованого підходу при вивченні та дослідженні актуальних питань воєнної історії, однак подолати окремі негативні наслідки панування комуністичної ідеології у пам'яткознавстві можливо лише на довготривалому проміжку часу.

4.5 Охорона історико-культурної спадщини національних меншин

Зміна вектору українського політичного та духовно-культурного життя з космополітичного на національно-орієнтований напрям після проголошення незалежності України актуалізувало питання збереження історико-культурної спадщини нетитульних націй та народів на території України загалом та Києва зокрема. Українська держава в нових умовах формувала власну концепцію співіснування представників різних етнічних груп та утворення з них українського громадянського суспільства та політичної нації.

Культурне життя недержавних народів в цивілізованому світі регламентується не лише законами держави, а й окремими елементами міжнародного права. У 1992 р. XLVIII сесія ООН прийняла «Декларацію про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин». Декларація передбачала, що кожна з держав-членів ООН сприяє збереженню самобутності недержавних народів, в т.ч. шляхом збереження для їх представників права користування культурними реліквіями свого народу.

Питання сприяння культурному розвитку національних меншин розглядалися також на міжнародних форумах НБСЄ у Копенгагені у 1990 р. та Ради Європи у Відні у 1993 р.

Підбило підсумок міжнародній законотворчості у сфері прав національних меншин прийняття у листопаді 1994 р. Радою Європи «Конвенції про захист національних меншин». Цей документ акумулював попередні напрацювання міжнародних організацій світового та європейського значення. Уряд України підписав Конвенцію у 1995 р., а в грудні 1997 р. Верховна Рада провела процедуру її ратифікації, що стало свідченням прийняття Україною передових здобутків світової законотворчої думки.

Окрім актів міжнародного права, сфера охорони та збереження пам'яток історії та культури національних меншин регулюється українським законодавством, зокрема Декларацією прав національностей України від 1 листопада 1991 р. та Законом України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Закон, окрім базових прав громадян у культурній сфері, гарантував національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного розселення.

1 березня 1999 р. була також затверджена постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України на період до 2001 року». Проблеми національних меншин також розглядалися у Розпорядженні Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви» від 23 вересня 2005 р.

Втім, варто зазначити, що слабким місцем існуючої нормативно-правової бази, присвяченої питанням збереження історико-культурної спадщини національних меншин, є її безсистемність та відсутність чітких механізмів регулювання практичних питань.

За даними перепису населення України у 2001 р., у м. Києві налічувалося 2,567 млн. мешканців, з них 2,11 млн. українців, 0,337 млн. росіян, 0,017 млн. євреїв, 0,0165 млн. білорусів, 0,0069 млн. поляків, 0,0049 млн. вірменів; частка інших національностей становить менше 0,2% від загальної кількості постійного населення.

Пам'ятки історії та культури етнічних меншин Києва відображають багатовікову динаміку етнічної історії міста. Існуючий масив пам'яток національних меншин представлений наступними різновидами об'єктів:

- пам'ятки сакральної архітектури;

- маєтки, садиби, пам'ятки садово-паркового мистецтва;

- будинки-пам'ятки історії, пов'язані з життям та діяльністю визначних осіб-представників національних меншин;

- будівлі органів самоврядування, освітніх, медичних та культурних закладів, наукових установ та періодичних видань;

- пам'ятники монументального мистецтва;

- меморіали й надгробки представників національних меншин, некрополі та поховання;

- пам'ятні місця трагічних подій воєнної історії.

Серед пам'яток сакральної архітектури Києва, можна виділити будівлі хоральної синагоги на вул. Ш. Руставелі, 13, караїмської кенаси на вул. Ярославів Вал, Миколаївського костелу на вул. Великій Васильківській та німецької євангелічно-лютеранської кірхи на вул. Лютеранській, 22. Особлива складність у справі збереження подібних споруд пояснюється тим фактом, що в роки гонінь на культи в сталінському СРСР чимало храмових споруд різних конфесій було зруйновано, і лише деяким вдалося уникнути подібної участі завдяки тому, що ці будівлі використовувалися не за призначенням - як клуби, кінотеатри, театри тощо. Так, скажімо, в будівлі Київської хоральної синагоги у 1948 - 55 рр. розміщувався Театр юного глядача, а караїмську кенасу взагалі було переобладнано під Будинок актора, який експлуатується й понині. Нецільове використання колишніх сакральних споруд національних меншин призвело до тяжких наслідків - їх перебудови та, як наслідок, втрати ними власної автентичності та унікальної історичної та культурно-мистецької цінності.

Надзвичайно малою є кількість збережених маєтків та палацових споруд в Києві. З певними застереженнями пам'ятками етнічних меншин можуть вважатися палацові комплекси та будинки, зведені на кошти російського дворянства в імперський період міської історії. Справжньою окрасою палацової архітектури Києва є Маріїнський палац, збудований у 1748 - 52 рр. за проектом архітектора Б.-Ф. Растреллі у бароковому стилі. Будівництво здійснювала об'єднана російсько-італійська команда архітекторів у складі С. Каріна, Т. Невського, П. Нейолова, М. Салкова, А. Спірідонова, А. Демарко та К. Пеллі. На жаль, саме Маріїнський палац останнім часом став символом нехтування українською політичною елітою питаннями збереження історико-культурної спадщини міста: під час масових політичних маніфестацій у Києві взимку 2013 - 14 рр. прилягаючий до палацу Маріїнський парк став місцем базування активістів т.зв. «Антимайдану», що обернулося справжньою екологічною катастрофою локального масштабу. Вона була пов'язана зі значним засміченням палацової території та руйнуванням історичного ландшафту, оточуючого палац. Подібні випадки грубого порушення режиму охорони політичною елітою держави є свідченням низького рівня естетичної культури в суспільстві, що робить неможливим ефективне збереження існуючих історичних пам'яток міста.

Окрему категорію пам'яток нацменшин становлять будинки-пам'ятки історії, пов'язані з життям та діяльністю видатних історичних особистостей.

В різний час в Києві мешкали росіяни О. Пушкін, М. Горький, В. Маяковський, П. Чайковський, М. Глинка, поляки А. Міцкевич, євреї Г. Мейер, Шолом-Алейхем, І. Еренбург, Й. Якір та ін., грузин Д. Гурамішвілі, вірмени І. Айвазовський, С. Параджанов, угорець М. Залка, чех Я. Гашек та чимало інших персоналій.

Окремої уваги заслуговує постать князя Костянтина Іпсиланті - учасника грецького національно-визвольного руху проти панування Османської імперії, господаря Молдавського князівства у 1799-1801 рр. та Валахії у 1802 - 07 рр. У Києві на вул. І. Мазепи, 6-б зберігся будинок кінця XVIII ст., де мешкав князь. До того ж, Костянтин Іпсиланті був похований у Києво-Печерській лаврі, а в 1997 р. на місці його поховання було споруджено надмогильний пам'ятник.

Обов'язком держави та наукових установ у даному випадку є проведення наукових досліджень, пов'язаних з перебуванням у Києві видатних особистостей, та увічнення їх перебування шляхом встановлення меморіальних дощок. Об'єкти, позначені меморіальними дошками, потрапляють під державну охорону, включаються в розробку туристичних маршрутів та екскурсій, покликаних популяризувати наукові напрацювання краєзнавців.

Чимало архітектурних споруд, пов'язаних із діяльністю в Києві національних громад, було виявлено та досліджено під час підготовки тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України. Зокрема, було досліджено будівлю музично-драматичної школи єврея С. Блуменфельда, котра існувала на вул. Михайлівській, 16 у 1893 - 98 рр. Також було досліджено будинок колишнього єврейського училища на вул. Горького, 69, споруджений протягом 1903 - 04 рр.

У Києві також зберігся ряд будівель, в котрих містилися редакції періодичних видань, котрі видавалися громадами національних меншин. Так, на вул. Прорізній, 9 містилася редакція польської газети «Dziennik kijowski», на вул. Володимирській, 34 - редакція газети «Чехослов'янин», в котрій певний час працював видатний чеський письменник Я. Гашек. Зберігся також ряд будівель єврейської громади: студія єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна ліга», котра діяла на вул. Володимирській, 61-б у 1919 - 24 рр., інфекційний корпус Єврейської лікарні, збудований у 1905 - 06 рр. у стилі модерн та ін.

Особливе місце займають поховання та некрополі Києва. Так, історичний Байковий цвинтар у Києві розділений на православну, католицьку та лютеранську зони, де знаходяться поховання багатьох видатних городян різних національностей. Існують також окремі поховання вояків періоду другої світової війни: братські могили вояків зенітного дивізіону Війська Польського, що загинули під час взяття Києва 1943 р. на Дарницькому кладовищі, поховання солдатів з Чехословаччини на Святошинському кладовищі тощо.

Першочерговою проблемою, пов'язаною з існуванням пам'яток національних меншин, є періодичні акти вандалізму по відношенню до окремих об'єктів. Політизація та ідеологізація українського суспільства вкупі з недостатньо високим рівнем естетичної культури українських громадян створюють несприятливу атмосферу для ефективного збереження пам'яток історії та культури суспільством.

Визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення необхідності збереження культурного спадку як титульної нації, так і національних меншин, мусить культивуватися в якості суспільної парадигми.

Важливу роль у вивченні, збереженні та ідентифікації пам'яток національних меншин виконують неурядові організації. Благодійні фонди, громадські об'єднання, наукові товариства поступово нівелюють «білі плями», пов'язані з історією, нерідко трагічною, етнічних громад Києва, та культивують у суспільстві атмосферу поваги й толерантності по відношенню до культурної спадщини інших народів.

Тривалий час ведеться дискусія щодо прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини», в котрому були б прописані реальні зобов'язання та функції держави у сфері стимулювання та сприяння культурному розвитку нацменшин. Вирішення даного питання мусить відбуватися в контексті комплексного оновлення нормативно-правової бази в пам'яткоохоронній сфері.

Доконаним фактом є слабкість реального міжкультурного діалогу в Україні. Прийняття комплексної програми з проведення громадських конференцій, круглих столів, пам'яткознавчих студій, могло б посприяти налагодженню культурних зв'язків між представниками різних народів, сприяло б нівелювати окремі ксенофобські стереотипи в українському соціумі.

Висновки

На основі ряду історіографічних джерел та нормативно-правових актів було проведено дослідження сучасного стану справ у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва.

Київ - одне з найдавніших міст Східної Європи, столиця України та історичний центр розвитку цивілізації у східних слов'ян. Літописна традиція пов'язує датує заснування Києва 482 р. н.е., результатами археологічних досліджень доведено, що заселеність місцевості Києва слов'янами не переривалася з VII-VIII ст.

Протягом свого багатовікового існування Київ акумулював у собі культурні здобутки різних епох та культур, а його історичний та культурний спадок є свідченням унікальності історичного розвитку міста, котре знаходилося на рубежі західної та східної цивілізацій.

Історико-культурна спадщина Києва представлена як рухомими, так і нерухомими пам'ятками. У даному дослідженні основний акцент зроблено на нерухомих пам'ятках історії та культури.

Справа охорони об'єктів, що мають унікальне історичне та культурне значення, є прерогативою держави. Діяльність органів державної влади у пам'яткоохоронній сфері регламентовано рядом законодавчих актів, а також міжнародних декларацій та конвенцій, ратифікованих Україною.

Основним документом, що визначає норми й принципи охорони історико-культурних пам'яток, є Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р. Окрім цього, пам'яткоохоронна сфера регулюється рядом інших законів, на кшталт Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 2004 р.

Україна також у різний час ратифікувала ряд документів міжнародного значення: «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини» ООН від 1972 р., «Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи» Ради Європи від 1985 р., «Ризьку хартію про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини» від 2000 р. тощо. Слабкість вітчизняної нормативно-правової бази у пам'яткоохоронній сфері полягає в тому, що вона є переважно декларативною, а запровадження дієвих механізмів державного контролю можливе лише шляхом оновлення українського законодавства.

Основними напрямами діяльності державної влади щодо охорони історико-культурної спадщини Києва є розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів, здійснення заходів щодо збереження історичного ландшафту Києва, проведення за державний кошт ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятках, що цього потребують, проведення наукових досліджень та обліку історичних пам'яток, запобігання та усунення порушень охоронного режиму, а також співпраця зі світовим співтовариством в особі ЮНЕСКО в пам'яткоохоронній сфері.

Однією із проблем є міжвідомча розпорошеність при виконанні державних зобов'язань щодо охорони пам'яток історії та культури. На даний час переважну більшість функцій розподілили між собою Міністерство регіональної політики і будівництва та Міністерство культури і туризму України. Переважна частина управлінських справ розподіляється між органами самоврядування на місцях. Відсутність міжвідомчої координації суттєво зменшує ефективність зусиль держави.

Держава також опікується проведенням наукових досліджень через діяльність державних науково-дослідних установ, передусім підрозділу НАН України Центру пам'яткознавства та Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України.

Надзвичайно важливою справою є видання тому «Київ» у трьох частинах Зводу пам'яток історії та культури України. Науковці, що готували матеріали до публікації, беруть участь в дослідженні, каталогізації пам'яток історії та культури міста; окрім науково-просвітницьких функцій Звід також є своєрідним реєстром: занесення пам'ятки до матеріалів Зводу є підставою для взяття її під охорону держави.

Поряд із державними інституціями важливу роль у збереженні та відновленні історико-культурних надбань відіграють громадські об'єднання, найбільш чисельне серед яких - Українське товариство охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), утворене ще у 1966 р. Серед наймасштабніших проектів Товариства - створення у 1996 р. Музею народної архітектури та побуту у с. Пирогів під Києвом, що було приурочено до 30-ї річниці заснування УТОПІК. Серед іншого, члени Товариства власним коштом проводили ремонтно-реставраційні роботи на окремих столичних об'єктах, зокрема, Золотих воротах. Окрім УТОПІК, значний внесок у справу охорони та збереження історичних пам'яток Києва зробили такі громадські та наукові об'єднання як Український фонд культури, Національна спілка краєзнавців України, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська асоціація захисту історичного середовища та ін.

Україна тісно співпрацює у справі охорони та збереження пам'яток історії та культури з міжнародним товариством, уособленим в ЮНЕСКО. У 1990 р. ЮНЕСКО занесла перші дві пам'ятки України - архітектурні ансамблі Софії Київської та Києво-Печерської лаври, до Списку всесвітньої спадщини як об'єкти, котрі становлять цінність для всього людства. Наразі ці два об'єкти залишаються єдиними в своєму роді в Києві. ЮНЕСКО періодично виділяє фінансову допомогу на ремонтно-реставраційні об'єкти, ініціює створення програм зі збереження пам'яток в Україні. На жаль, співпраця України з ЮНЕСКО не завжди є безпроблемною: особливо складна ситуація склалася з Києво-Печерською лаврою, де керівництво відповідного Національного заповідника регулярно конфліктує з церковним керівництвом, котре отримало лаврські споруди в користування. Недотримання необхідного режиму використання споруд комплексу призвело до погіршення загального стану архітектурного комплексу Лаври.

Наразі в Києві існують численні труднощі, пов'язані з охороною та збереженням історичних та культурних пам'яток міста. Окремі групи проблемних питань пов'язані з комерціалізацією господарського життя столиці (псування образу історичних кварталів міста у зв'язку зі зведенням новобудов, потрапляння значної кількості пам'яток у приватну власність з невизначеним статусом), недоліками нормативно-правової бази (відсутність чітких механізмів регулювання пам'яткоохоронної сфери, запобігання та усунення порушень в режимі охорони та збереження пам'яток, невизначеність охоронних зон тощо, незацікавленість меценатів у пам'яткоохоронній діяльності), труднощами економічного характеру (недостатність фінансування державою ремонтно-реставраційних робіт, нераціональність використання бюджетних коштів). Окремі проблеми пов'язані з достатньо низьким рівнем естетичної культури українського суспільства (поширення діяльності т.зв. «чорних археологів», регулярні випадки вандалізму тощо).

Для подолання негативних чинників у пам'яткоохоронній сфері та утвердження ефективної національної концепції збереження культурної спадщини необхідне активне втручання держави, що не лише включало б себе оптимізацію нормативно-правової бази та перегляд обсягів фінансування ремонтно-реставраційних робіт на історичних та культурних пам'ятках, але й проведення активної просвітницької діяльності серед населення з метою вироблення традицій поваги до культури та історії міста серед громадян.

Лише за умов перегляду основ державної політики стосовно пам'яток історії та культури можлива її модернізація та наближення до передових стандартів країн Західної Європи та Північної Америки.

Список джерел та літератури

1. UNESCO World Heritage Centre - World Heritage List. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://whc.unesco.org/en/list

2. Архів оригіналу засідання 14-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/1990/cc-90-conf004-13 e.pdf

3. Архів оригіналу засідання 22-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/1998/whc-98-conf203-18 e.pdf

4. Архів оригіналу засідання 29-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2005/whc05-29com-22 e.pdf

5. Архів оригіналу засідання 31-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2007/whc07-31com-24 e.pdf

6. Архів оригіналу засідання 35-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2011/whc11-35com-20 e.pdf

7. Архів оригіналу засідання 37-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2013/whc13-37com-20-en.pdf

8. Архів оригіналу засідання 33-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2009/whc09-33com-20 e.pdf

9. Архів оригіналу засідання 34-ї сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. - [Електрон. ресурс] // Офіційний сайт ЮНЕСКО. - Режим доступу: http://whc.unesco.org/archive/2010/whc10-34com-20 e.pdf

10. Декларація прав національностей України. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1771-12

11. Закон України «Про національні меншини в Україні». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2494-12

12. Закон України «Про охорону археологічної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1626-15

13. Закон України «Про охорону культурної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1805-14

14. Інститут Генерального плану м. Києва. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://kievgenplan.grad.gov.ua/ua/tekstovi-materiali/15-generalny-plan/63

15. Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи (укр./рос.). Гранада, 3 жовтня 1985 року. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_226

16. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_089

17. Конституція України. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

18. Наказ міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №64 від 02.06.2011 р. «Про затвердження Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0781-11

19. Постанова Кабінету Міністрів України №308 від 1 березня 2007 р. «Про Державний історико-меморіальний заповідник Бабин Яр». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/308-2007-п

20. Рішення Київської міської ради IІ сесії ХХІV скликання «Про затвердження Програми створення страхового фонду документації міста Києва на період 2002-2005 роки та Програми створення страхового фонду документації на пам'ятки містобудування, архітектури та історії міста Києва на

період 2002-2005 роки» від 11 липня 2002 року №94/94. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/94297F45C873AC6BC22573C0004D4D1E? OpenDocument

21. Про деякі питання встановлення пам'ятних знаків в місті Києві (Розпорядження №516 від 28 квітня 2014 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/1399480064.html

22. Про захист історико-культурного середовища та припинення хаотичної забудови історичної частини міста Києва (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №817 від 12 травня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/30068.html

23. Про захист традиційного характеру середовища та об'єктів культурної спадщини м. Києва (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №886 від 12 липня 2007 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/1185910581.html

24. Про збереження історичного ареалу між Софійською та Михайлівською площами міста Києва (Рішення №295/3386 від 16 березня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/12520.html

25. Про спорудження пам'ятника Шота Руставелі в місті Києві (Розпорядження Київської міської державної адміністрації №1486 від 9 жовтня 2006 року) // Хрещатик: газета Київської міської ради. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/doc/30197.html

26. Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІІІ скликання «Про зарахування будівлі Успенського Собору Києво-Печерської Лаври до комунальної власності територіальної громади міста Києва» від 23 грудня 1999 року №183/685. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/CAE928A813A79112C22573C000534104? OpenDocument

27. Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІІІ скликання «Про повернення до комунальної власності територіальної громади міста Києва Андріївської церкви» від 23 грудня 1999 року №179/681. - [Електрон. ресурс].

- Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/5815B77EE09F8FAFC22573C0004CB0D0? OpenDocument

28. Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІV скликання «Про затвердження Порядку утримання, ремонту, реконструкції, реставрації фасадів будинків та споруд на території міста Києва» від 27 листопада 2003 року №220/1094. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/59F485FD766981AAC22573C000530E70? OpenDocument

29. Рішення Київської міської ради VI сесії ХХІV скликання «Про створення державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ»» від 25 вересня 2003 року №59/933. - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/FC08D810CDE96458C22573C000526DD3? OpenDocument

30. Розпорядження Президента України №1172/2005-рп «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua./documents/3197.html

31. Постанова Кабінету Міністрів України №308 від 1 березня 2007 р. «Про Державний історико-меморіальний заповідник Бабин Яр». - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/308-2007-п

32. Указ Президента України «Про Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/422/96

33. Указ Президента України від 11 грудня 2000 р. №1328 «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам'яток історії та культури України». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://histans.com/LiberUA/NPDokZvid/UkPrZvid/1.pdf

34. Указ Президента України від 28 листопада 2007 р. №1156/2007 «Про додаткові заходи з підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам'яток історії та культури України». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://histans.com/LiberUA/NPDokZvid/UkPrZvid/2.pdf

35. Указ Президента від 02 січня 2013 р. №1/2013 «Про Велику українську енциклопедію». - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://histans.com/LiberUA/NPDokZvid/UkPrZvid/3.pdf

36. Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева / Ю.С. Асеев - К.: Будівельник, 1982. - 160 с.

37. Баланюк Ю.С. Збереження об'єктів культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні: проблеми та перспективи / Ю.С. Баланюк // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. - К., 2013. Випуск 77 - 2013. - С. 274 - 277.

38. Берлинський М.Ф. Історія міста Києва / М.Ф. Берлінський - К.: Наукова думка, 1991 р. - 320 с.

39. Бойко Л. Українське товариство охорони пам'яток історії та культури як об'єкт наукових досліджень / Л. Бойко // Вісник Книжкової палати, 2010. - №8. - С. 42 - 44.

40. Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ / АН Української РСР. Інститут історії. - К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - 163 с.

41. Бобровський Т.А. Підземні споруди Києва від найдавніших часів до середини ХІХ ст. (спелео-археологічний нарис) / Т.А. Бобровський - К.: Вид-во «АртЕк», 2007. - 176 с.

42. Будзинська Н. Барокова краса Києва / Н. Будзинська. - [Електрон.

ресурс]. - Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/History/Kupola/Vol05/KyivBarocco.html

43. Визволення Києва у пам'ятках історії та культури / Г.Г. Денисенко, О.А. Денисенко // Краєзнавство. - 2006. - №1 - 4. - С. 76 - 78.

44. Візит до Києва Генерального директора ЮНЕСКО Ірини Бокової / Від Міністерства культури України - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: https://www.facebook.com/media/set/? set=a. 228207487376455.1073741854.166636283533576&type=1

45. Галайба В. Хроніка старого Києва / В Галайба. - К., 2003. - 176 с.

46. Гевель К.М. Проблеми та перспективи державного управління сферою збереження та охорони історико-культурної спадщини / К.М. Гевель - [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://www.dbuapa.dp.ua/zbirnik/2009-02/09gkmksu.pdf

47. Горбик В., Денисенко Г. Воєнна історія України в пам'ятках України. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - 177 с.

48. Денисенко Г. Підготовка «Зводу пам'яток історії та культури України»: наукові напрацювання та перспективи / Г. Денисенко // Краєзнавство. - 2012. - №3. - С. 118 - 125.

49. Демиденко О. Нерухомі пам'ятки історії та культури доби гетьмана І. Мазепи в Україні / О. Демиденко // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. - Збірник наукових праць. - К., 2008. - С. 242 - 256.

50. Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури України) // Пам'ятки України. - 1999. - №2 - 3. - С. 7 - 13.

51. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 1: А - Л / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін.; Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1999. - 584 с.

52. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 2: М - С / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2004. - С. 585-1216.

53. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 3: С - Я / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. - К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2011. - С. 1217-2197.

54. Звіт правління Національної спілки краєзнавців України (доповідь голови правління Спілки академіка HAH України Петра Тронька) // Краєзнавство. - 2009. - №1 - 2. - С. 12 - 21.

55. Ивакин Г.Ю. Киев в XIII-XV веках. - К.: Наук. думка, 1982. - 104 с.

56. Иконников В.С. Киев в 1654-1855 гг. Исторический очерк. - К.: Тип. Император. Ун-та св. Владимира Акцион. о-ва печ. и изд. дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1904. - 355 с.

57. История Киева: В 2-х т.: / Ред. кол.: В.А. Голобуцкий, О.К. Касименко, П.П. Гузенко, О.А. Парасунько, П.Т. Тронько - К.: Изд-во АН УССР, 1963. - 663 с.

58. Івакін Г.Ю., Климовський С.І. Проблеми охорони археологічних пам'яток м. Києва // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини - 1999. - №3. - [Електрон. ресурс] - Режим доступу: http://archaeology.kiev.ua/pub/ivakin_klimovsky.htm

59. Історико-культурні заповідники України. Довідкове видання. - К.: Фенікс, 2007. - 176 с.