Загальний огляд культури України

Переважним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим, що пов'язано історично з 1242 p., коли Крим був завойований татаро-монголами й увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, в Криму й набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв'язку з розпадом Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 р. ввійшло до складу Османської Порти. На чолі мусульманського духовенства Криму стояв муфтій як вища духовна особа після халіфу - турецького султана. У XVIII ст. лише в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби й медресе. У 60-их p. XIX ст. в Криму було 23 медресе й 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 р. Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною здобуло самостійність, але в 1783 р. вона була втрачена, й Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. Це стосується не лише Криму, а й усієї мусульманської громади в українських містах, де заборонялася побудова мечетей й мінаретів, проходило компактне відселення мусульман в певні райони міст (як в Одесі турок й албанців в с Татарка). Як результат у другій половині XIX ст. Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 р. татари становили лише 36,6 % сільського й 11,35 % міського населення Криму. В цей же час татарська буржуазія робить спроби пристосувати іслам до своїх інтересів. Розгортається дискусія між кадимістами (прихильниками догматичного ісламу) й джадідами, котрі виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму й за часів Радянського Союзу. У травні 1944 р. з Криму було виселено 188 626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму й відродження мусульманських релігійних громад. В Україні на початку 1996 р. діяло 176 мусульманських громад, більшість із яких знаходиться в Криму. Мусульманські громади України діють у структурі трьох об'єднань - Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного ДУМУ й ДУМУ Криму. В більшості великих міст України працюють Арабські Культурні Центри, які на практиці являють собою релігійні й культурні осередки українських і іноземних громадян, що сповідують іслам [8, c. 39-41].

Більшість сучасних релігійних течій, як уже зазначалося вище, представлено в Україні. їхню характеристику див. у відповідному розділі підручника. Зазначимо лише, що більшість церков, сект, релігійних угруповань, що діють в Україні, пройшли реєстрацію, працюють офіційно, а подеколи являють своєрідну прикрасу великих міст. Наприклад, влітку в Горсаду Одеси можна спостерігати релігійне дійство представників Руху «Харе Крішна» (Міжнародного Товариства Свідомості Крішни), якому надано офіційного дозволу на діяльність в Україні 1990 р., а в 1995 р. зареєстровано Всеукраїнський центр громад Свідомості Крішни, який є керівним органом об'єднання послідовників кришнаїзму. У всіх областях України діють 46 громад МТСК, з них зареєстрованих - 26. Найбільші центри - Київ, Донецьк, Одеса. МТСК проводить соціально важливі благодійницькі акції: «їжа для життя», боротьба з наркоманією, реабілітація ув'язнених тощо. Крім «модних» тепер орієнталістичних релігійних течій, які поєднують східну традицію з сучасними досягненнями в науці й психології, з'являються й суто сайєнтологічні релігійні групи. Більшість сайєнтологічних та езотеричних груп намагаються поєднати (часто через медитативні практики) ідеї високої духовності, філософічність й оздоровчі програми. Сам термін сайєнтологія походить від анг. science ? «наука» й грецького кореня logos ? «вчення». З самої назви видається, яке значення набувають останні досягнення людського знання в цих релігійно-філософських теоріях. Більшість із них виникли в Америці (як діанетика Л. Рона Хаббарда). Вульгаризований психоаналіз з психотренінгами (розчинення «енграм» ? матеріалізованих душевних травм) зводиться на рівень нової релігії, яка своїх вірних здійме до рівня управителів Всесвіту й фінансової еліти країни. У різних містах України діють ще не зареєстровані громади Церкви Сайєнтології, часто виступаючи в якості чогось проміжного між Еліт-клубом і групою мережного маркетингу.

Можливо, однією з характерних рис сучасної української релігійної ситуації є космологізація й естетизація релігійності. На цій хвилі працюють такі езотерично-космологічні громади, як Реріхівське товариство (тільки в Одесі -- 2 громади, які будують свою роботу навколо вчення сім'ї Реріхів й книги О. Реріх «Агні Йога») й послідовники вчення Олеся Бердника, що в своїх фантастичних повістях описував майбутнє, в якому находять місце знання та вміння древніх слов'янських волхвів і чаклунів (був репресований у період «застою»).

Поруч з науково-філософським осмисленням старих релігій, існує в Україні й неоязичництво. Це спроба реабілітувати й опоетизувати дохристиянське поганство й на цьому ґрунті створити базу для національно-держаного єднання українців. Такі вірування мають окультно-синкретичний характер із явними елементами екологічності. Організації типу Українська Рідна Віра (РІдновіра), РУНВіра, Ягновірство, Ладовірство тощо включають в себе творчу інтелігенцію, характеризуються утворенням різного структурного роду організацій (від всеукраїнських організацій до клубів по інтересах). Дехто лише виступає на сторінках популярних видань на кшталт «Українського Світу». Подекуди переїздять на природу задля зустрічі язичницьких свят. Одні з них дотримуються екологізованого політеїзму, інші філософськи виводять монотеїзм на чолі з Дажбогом. Вони вбачають у християнстві чужу для України релігію, яка веде до знищення національної ідентичності й оточуючого природного середовища. Одначе чинників перетворення рідновірських течій в масове релігійне явище не багато.

Незначну частину релігійного життя України складають і радикальні сатанинські секти, майже повсюди незареєстровані. їхніми основними вірними є молодь, яка сприймає це об'єднання як змогу разом слухати «тяжку» музику й проводити «змістовно» час.

На закінчення короткого огляду чинників релігійної ситуації в Україні треба сказати, що Україна дотримується в питаннях свободи конфесійної належності «Всезагальної декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1948 p., «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» та інших міжнародних правових документів. Одним із основних документів, що регламентують свободу конфесійної належності й нормує державне законодавство з цього приводу, є «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань» (1981) і «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (1992) Генасамблеї ООН. Згідно з цим свобода конфесійної належності може бути обмежена в своєму конкретному вираженні лише в тому разі, коли вона суперечить справедливим загальнолюдським вимогам моралі, орієнтує на порушення громадського порядку й підрив загального добробуту в демократичному суспільстві.

Висновки

Розмаїття культурних напрямків ХХ ст. уособлює загальний розвиток світової культури. На основі неупередженого аналізу бачимо, що культурно-мистецькому процесу притаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків сусідніх культур. Можна стверджувати, що культура ХХ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток.

Освіта ХХІ сторіччя - це складне і багатовимірне питання, якому слід надати великого значення не тільки серед громадськості, але вона має посісти вагоме місце у державній політиці, оскільки, дедалі очевиднішими стають ті недоліки в українській освіті, які були створені ще за часів Радянського Союзу.

Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має визначити мережу і структуру підготовки.

Освіта ХХІ століття - це освіта для людини. ЇЇ стрижень - розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв'язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.

Окремої і найпильнішої уваги потребує питання національного виховання. Наша освіта має бути гуманістичною і спрямованою на формування конкретної людини - громадянина України, який би пишався тим, що живе у незалежній, національній та високоосвіченій державі!

Кількісна та якісна характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення, складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні - це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) й західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є Українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП),

Зростають кількісно громади мусульманського віросповідання. Створені умови для діяльності іудаїстських громад. Серед новітніх релігійних течій набувають поширення громади неохристиянських рухів (Церква Повного Євангелія, Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Останньою Завіту - Вісаріонівці та ін.), релігії орієнталістського напряму (Товариство Свідомості Крішни, буддисти, Шрі Ауробіндо тощо;, різні езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи (Реріховське товариство, послідовники Олени Блаватської, Олеся Бердника, віра Бахаї, діанетика Хаббарда та ін.). Започаткували свою діяльність неоязичники: рідновіра, РУНВіра, Великий Вогонь тощо.

У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності й гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу - з одного боку, і соціологічних досліджень - з другого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).

релігійний освіта християнство протестантський

Перелік посилань

1. Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2003 - 2-ге вид., стереотип. - 136 с. - Бібліогр.: с. 131-133;

2. Гончарук Т.В. Культурологія: Навчальний посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2004. - 213 с. Бібліогр. 68 назв.;

3. Історія світової культури: Навч. посібник//Керівник авт. Колективу Т. Левчук. - К.: 2000;

4. Фуллан Майкл “Проблема і потенціал освітніх змін”// Мандрівець. - 2001. - №1-2. - с.18-30

5. Українська освіта ХХІ ст.: завдання і проблеми: інтерв'ю з міністром освіти і науки України Василем Кременем// Диво слово. - 2004. - №2. - с.2-4

6. Філософія освіти ХХІ ст.: проблеми і перспективи// Педагогічна газета. - 2001.- №2. - с.4-5

7. Згуровський М. “Проблеми і перспективи/ освіта ХХІ сторіччя”// Рідна школа. - 1997. - №3-4. - с.2-6

8. Єленський В. Нація і релігія: Україна // Людина і світ. - 2003. - № 6. - C. 39-48

9. Бондаренко В. Релігійне життя в сучасній Україні: стан, тенденції та проблеми розвитку // Людина і світ. - 2003. - № 12. - C. 36-39

10. Бондаренко В. Світська школа і церква в сучасній Україні: у пошуках співпраці // Освіта. - 2005. - № 45. - C. 13

11. Гудзик К. Релігія та церква в українському світі // День. - 2006. - № 144. - C. 4

12. Дудар Н. Релігія і церква в суспільному житті України // Національна безпека і оборона. - 2002. - № 10. - C. 6-11

13. Дудар Н. Релігійність українського суспільства: останні дослідження // Людина і світ. - 2003. - № 1. - C. 8-13

14. Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні у 2004 році : Інформаційний звіт Держкомрелігій України // Людина і світ. - 2005. - № 3. - C. 39-43

15. Сергієнко Г. Конституційно-правове регулювання відносин Української держави і релігійних організацій та гарантування свободи віросповідання : до питання їх взаємозв'язку // Право України. - 2004. - № 12. - С.12-16.

16. Тупик О. До питання про появу та діяльність неоязичницьких течій в Україні // Історичний журнал. - 2003. - № 1. - C. 66-71

17. Юраш А. Православ'я і католицизм у сучасній Україні: ідеологічні міфи і реалії взаємодії // Людина і світ. - 2004. - № 10. - C. 16-24

18. Яроцький П. Релігійний фактор у сучасній Україні // Людина і світ. - 2004. - № 4. - C. 2-8

19. Яроцький П. Протестантизм в Україні: динаміка змін// Людина і світ. - 2004. - № 7. - C. 2-10.

Размещено на Allbest.ru