Культура України в період НЕПу (20-ті роки ХХ ст.)

Основні тенденції розвитку культури України в 20-ті рр. ХХ ст., політика українізації. Освіта і наука в Україні в період НЕПу. Літературне життя: вплив революції, пролеткульт, діяльність ВАПЛІТу. Українське мистецтво: розвиток живопису, течії і напрямки.

Рубрика Культура и искусство
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 25.02.2012
Размер файла 36,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Донецький національний університет

Кафедра філософії

Реферат

за дисципліною

Історія української культури

Культура України в період НЕПу (20-ті роки ХХ ст.)

Виконала: студентка І курсу

групи 0505 «А»

Новікова Ольга

Перевірив: Литвиненко О.М.

Донецьк - 2011

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1.Основні тенденції розвитку культури України в 20-ті роки ХХ

Розділ 2. Політика українізації

Розділ 3. Освіта та наука в Україні в період НЕПу

3.1 Освіта

3.2 Наука

Розділ 4. Літературне життя в 20-ті роки ХХ ст.

Розділ 5. Українське мистецтво в період НЕПу

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Економіку 20-х років часто називають «золотим часом», а що ж відбувалося в культурі в цей час? Культурне життя України зазвичай було відставлене на другий план, бо країна мала відбудовуватися після Першої світової війни та Революції. Але тим не менш культура Україна відновлювалася одночасно з її економікою. Сучасна влада може ставити у приклад досягнення культури після перенесення збиткових війн, розрухи, політичної нестабільності. Тому дана тема є досить актуальною.

Ця робота складається з 5 розділів, що повідомляють про стан та тенденції культурного життя в Україні в 20-ті роки ХХ ст., розвиток основних напрямів в сфері культури - освіти, науки, літератури та мистецтв, а також висновки, зроблені автором на основі розглянутого матеріалу.

Розділ 1. Основні тенденції розвитку культури України в 20-і роки ХХ ст.

Культурний розвиток України у 20-і роки - один з феноменів української історії. Адже країна пережила найважчу війну, втратила багатьох видатних вчених, письменників в наслідок їх загибелі чи еміграції, мала відновлювати абсолютно зруйновану економіку. Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Майстрами української культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які, розвиваючи національну культуру, вбачали певну альтернативу незалежності, яку не вдалося досягти. В умовах НЕПу та внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Але розвиткові культури сприяли також негативні фактори: зневажливе ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. Стара та художня інтеліґенція не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Таким чином, культура України переживає справжній злет, як висловився історик О. Субтельний, “багатогранний спалах творчої енергії ”, внаслідок впливу на неї як позитивних, так і негативних факторів. Розвиток культури в період НЕПу часто називають «золотим часом української культури».

Розділ 2. Політика «українізації»

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Ця політика суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття. Зважаючи на ці небезпеки (подібні були й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення у шкільництві, установах культури, пресі тощо, збільшився наплив українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру, відкривалися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник. В офіційних документах було підкреслено, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. До позитивних прикмет українізації належить зміцнення позицій українців в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті, спроби поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) -- і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, деякі сприймали її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу. Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячись зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках. Але остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У, у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Таким, чином при всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше: ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки.

україна культура мистецтво література

Розділ 3. Освіта та наука в Україні в період НЕПу

3.1 Освіта

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то до 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження - для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса де відновили університети. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак освітній процес ускладнювався через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Таким чином, в період НЕПу активно розвивалася освіта на Україні, якій був притаманний націоналістичний характер: ліквідувалася неписьменність, були організовані навчально-виховні заклади для дітей-сиріт та безпритульних, збільшилася кількість шкіл і вузів української мови навчання, розширилася мережа робітфаків і вузів.

3.2 Наука

Видатною подією цього періоду стало відкриття Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Вона стала центром української науки, мала три відділи: історико-філологічний,фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція куди входили М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції, реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції, М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

У розвитку української науки активну участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М. Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

В галузі мовознавства було засновано Інститут української мови, який видавав термінологічні словники та вирішував проблему використання термінів природничих та точних наук.

Істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 році. Села почали інтенсивно радіофіковуватися.

Таким чином, великі дослідження відбувалися в галузях української науки в 20-ті роки ХХ ст.: активно розвивалися гуманітарні, зокрема історія та мовознавство, сильний імпульс отримали природничі науки:біологія, мікробіологія, гігієна, фізіологія та медицина. Ці наукові досягнення використовуються й зараз.

Розділ 4. Літературне життя в 20-ті роки ХХ ст.

Революція в своєму літературному і комуністичному аспекті мала великий вплив на літературу України. На думку Миколи Зерова в той час в літературі України під впливом Росії і Заходу мало місце “двовладдя” неореалізму та неоромантизму.

З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів" Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (Михайло Яловий), Олекса Слісаренко), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко). Велика кількість літературних гуртків, груп та організацій була викликана тогочасною культурною політикою партії. Українська інтелігенція прагнула до національного самовизначення. Більшовики ж розуміли важливість доктрини й теорії для того щоб навіть не допустити думки про будь-які спроби здобуття незалежності, навіть літературної. В Україні, як і в Росії мала місце заангажованість літератури. Радвлада сприймала літературу і мистецтво як засіб пропаганди серед мас. Було кинуто гасло про “масовізм” в літературі. Пролетарські письменники в таких літературних організаціях, як “Гарт” та ”Плуг” закликали до “масовізму” і віддавали перше місце членам комуністичної партії, комсомольцям і робітникам від верстату без огляду на їхню мистецьку кваліфікацію. Всі намагались дійти до справжньої марксистської теорії, до дійсно пролетарської літератури. Вже саме зосередження лише на теорії і організації прикривало вбогість самої літературної творчості. Однією з найважливіших літературних організацій України 20-тих років була ВАПЛІТ (Вільна академія пролетарської літератури), яку було засновано в листопаді 1925 року. Серед її членів були такі видатні українські письменники: Бажан, Хвильовий, Куліш, Сосюра, Панч та ін. Платформа ваплітян була елітарною і не погоджувалася з партійним закликом “культура в маси”. Головною метою нової організації стало осягнення якості, а не кількості, та піднесення культурного рівня України: “Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й відповідальність. Ми ще юнаки в розумінню знання, ми навіть в деякій мірі невігласи... Тож берімося за все це. Вчімся, вчімся і вчімся...” - О. Слісаренко. Це повністю перекликалося з думками Миколи Зерова, який був свідомий відсталості української поезії. Літературні теорії Хвильового і Зерова мали багато спільного, але це лише на перший погляд. Основною відмінністю в їх поглядах було те що Зеров та інші “неокласики” стояли осторонь будь-яких політичних відносин. Їхнім життям була література. Вони вважали, що для розвитку літератури потрібні три речі:

1. Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів.

2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання.

3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників [7; 580].

Хвильовий був настроєний більш радикально. На його думку, мусить розвиватися незалежно від російських впливів. Хвильовий не вірив в “українізацію”. Він писав, що український культурник “здібний тільки повторювати зади, мавпувати...”

Хоча доба розквіту української радянської літератури, була короткою, вона надзвичайно важлива в історії цієї літератури. І ми бачимо, що “неокласики” відіграли в ній важливу роль. Гасло “до джерел”, “національна культура” знайшли відгук в серцях української інтелігенції того часу.

Розділ 5. Українське мистецтво в період НЕПу

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка (твори самостійного значення, які нерідко становлять цикли, серії, об'єднані спільними темами) та живопис (М. Жук, І. Падалка, В. Заузе). У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Трут, О. Монастирський, І. Курплас. У 1925 році в Києві виникає «Асоціації революційного мистецтва України» (АРМУ) під керівництвом свого засновника Михайла Бойчука. Вона виступала за консолідацію революційних художніх сил і створення мистецтва в довершених сучасних художніх формах, які відповідали б класовій ідеології пролетаріату, декларувала рівноцінність ужиткового й образотворчого мистецтва, відстоювала перевагу монументального мистецтва над станковим. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України" - творче об'єднання українських художників, засноване в 1927 групою майстрів, які вийшли з АРМУ (А. Петрицький, А. Шаронов, І. Беклемішева, Д. Шавикін та інш.). Творчість членів об'єднання було збагачене тогочасним світовим мистецтвом, орієнтоване на народне світобачення, якому не властива розважливість високого академічного малярства чи замкнена розрахунковість конструктивізму. Навпаки, лише в тих простих формах світ побачено наче вперше, де поєднані органічно космічне і побутове, загальне й окреме, природа та людина, сподівання революції та її трагедії.

На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О. Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф. Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В. Коровчинського ("Селяни").

Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур.

У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль” - український театр-студія, заснований у 1922 році у Харкові (нині Харківський Український академічний Драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Зараз назву «Березіль» носить мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т.Г. Шевченка. Один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця -- березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 -- у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період -- філософським. Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання “Березіль” отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша “Народний Малахій", “Мина Мазайло". Уже перші кроки українського радянського кіно засвідчили взаємозв'язок прогресу соціального і художнього: головним героєм екрана стала суспільна людина, яка будує новий світ. Пошуки нового героя і екранних засобів для його втілення особливо активізуються в середині і наприкінці 20-х рр. В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом. Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей. Для цього потрібні були творчі кадри, митці, віддані ідеалам цього суспільства, потрібна була матеріально-технічна база, централізоване управління, здатне налагодити випуск кінофільмів, насамперед хронікально-документальних, для розв'язання невідкладних завдань революції. При Харківському філіалі кінокомітету був створений фонд науково-популярних фільмів, що забезпечував потреби культосвітніх організацій, заснована Науково-педагогічна рада з групою кваліфікованих лекторів, які виступали перед кіносеансами. Проходила націоналізація кінотеатрів Харкова - «Ампір» (потім - Перший комсомольський кінотеатр ім. К. Лібкнехта), «Модерн» (потім - кінотеатр ім. Рози Люксембург) та «Мішель» (потім - кінотеатр ім. III Інтернаціоналу).Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф". Художні відкриття 20-х рр. у сфері зображення героя підготували і майбутні перемоги радянського кіно в фільмах братів Васильєвих, Г. Козинцева і Л. Трауберга, О. Зархі й І. Хейфіца, О. Довженка та І. Савченка. Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві). Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі.

Отже, українське мистецтво вийшло на новий етап свого розвитку. Воно було підпорядковано радянській системі та виконувало функцію пропаганди комуністичної ідеології. В живописі, як і в літературі, окрім звичних напрямів з'являються нові течії, які провокують дискусію між різними угрупованнями. Українське радянське кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце у всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Театр під впливом українізації переходить на українську мову та ставить твори видатних українських письменників та драматургів, особливий розквіт отримав театр «Березіль» Леся Курбаса. В архітектурі великий вплив має раціональність та комфорт, які з одного боку, мали більш широке використання, а з іншого, витіснили українське бароко.

Висновки

Культура в Україні розвивалася в складному перетині позитивних та негативних факторів: занепад самодержавства, активізація суспільно-політичних процесів зумовили зріст інтересу населення до національної культури. У роботі розглянуто основні тенденції розвитку культури: боротьба «старої» інтелігенції та «нової» - пролетарії, революція та зневага радянської системи, еміграція видатних вчених, письменників. Важливе місце посідає політика «українізації», яка вплинула на розвиток національної науки, освіти, літератури, але найголовніше - на становлення української мови. Одне з її найважливіших досягнень - створення Всеукраїнської академії наук, яке спричинило піднесення української науки в світі. Нажаль багато досягнень культури було зруйновано тоталітарним жорстким режимом, але сучасне покоління має ставити ці досягнення у приклад та дбати про їх піднесення і збереження, адже нація без культури вже не може вважатися нацією.

Список використаної літератури

1. В.С. АРМУ // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. -- Т. 1. -- С. 60.

2. Гришко В. Український націонал-комунізм на іст. пробі доби українізації (1923 -- 33). Житомир: Сучасність, ч. 12. - 1978. - С.132-135.

3. Зеров Микола Європа - Просвіта - Освіта - Лікнеп // Зеров М.К. Твори. - Т.2. -К.: Дніпро, 1990.

4. Історія Українського Радянського кіно 1917-1930.-Т.1.-К.1986.-С.18-27, 233-235

5. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - ДО.:Освiта, 1992.- испр. і перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.

    реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010

  • Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012

  • Характерні риси просвітництва Ренесансу в Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду. Розвиток усної народної творчості, театрального мистецтва і музики. Стан тогочасної освіти та літератури, архітектури, скульптури та живопису.

    лекция [104,4 K], добавлен 22.09.2010

  • Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст. Українська книга доби незалежності. Розвиток театрального мистецтва, кінодраматургії та бібліотечної справи. Вплив засобів масової інформації та їх проблематика в культурній галузі України.

    курсовая работа [50,7 K], добавлен 23.11.2014

  • Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Специфічні риси постмодернізму. Напрямки і особливості розвитку музичної культури. Український театр в системі національної культури. Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва.

    реферат [36,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Історія розвитку української культури. Розвиток освіти і наукових знань, початок книгодрукування. Українське мистецтво XIV-XVIII ст. Києво-Могилянська академія як центр освіти і науки України в XVIII ст. Внесок Сковороди в історію духовної культури.

    реферат [16,2 K], добавлен 09.05.2010

  • Розгляд поняття та практичної задачі милосердя як основної проблеми етики та сучасного життя суспільства. Характеристика ключових етапів розвитку української культури. Особливості розвитку театрального, образотворчого та кіномистецтва в післявоєнні роки.

    контрольная работа [21,7 K], добавлен 20.10.2010

  • У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості. Розвиток освіти та її вплив на культуру XVIII–XIX ст. Мистецтво й нові галузі науки.

    реферат [42,1 K], добавлен 25.04.2008

  • Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.

    реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010

  • Культура - термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають їй сенсу і значимості. Розвиток української культури від часів Київської Русі до наших днів. Культура незалежної України, її роль у сучасному житті.

    реферат [33,1 K], добавлен 26.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.