Світоглядна система Жан-Жака Руссо

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Жан-Жак Руссо як ідеолог просвітництва

2. Руссоїстські ідеї та їх вплив на європейську культуру

3. Вплив руссоїзму на французьку революцію 1789 року

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

руссо французький революція

Руссоїзм - система поглядів французького письменника і філософа Жана-Жака Руссо. Світоглядна система Жан-Жака Руссо завоювала величезну популярність ще за життя, він був визнаним володарем дум більшості французів другої половини XVIII століття. Його породила певна історична епоха, але і він своїми блискучими і оригінальними творами сприяв її народженню.

Вчення Руссо, котре з'явилося реакцією проти панування розуму і що проголосило права почуття, засноване на принципі сентименталізму в поєднанні з двома іншими принципами: індивідуалізму і натуралізму; коротко воно може бути визначене, як троїстий культ: почуття, людської особистості і природи. На цьому базисі ґрунтуються всі ідеї Руссо: філософські, релігійні, моральні, суспільно-політичні, історичні, педагогічні та літературні, що отримали масу послідовників.

Якщо в першу половину XVIII ст. у Франції панувало вольтеріанство з його раціоналізмом, скептицизмом, зневірою і духом глузування, то в шістдесятих роках в боротьбу з ним вступає руссозїм - з його сентименталізмом, релігійністю, моралізмом і пафосом, що розростається поступово у вельми впливову течію. Ще за життя Руссо, його твори, особливо «Нова Елоїза» і «Еміль», справили дуже сильне враження у Франції та за її межами і породили значні групи шанувальників і наслідувачів. Десятиліття після смерті Руссо до початку революції (1778 - 1789) руссоїзм знаходить собі широке поширення. Зароджується літературна школа Руссо, до якої, перш за все, треба віднести Леонора (1744 - 1793), Треогата (1752 - 1812) , Себастьяна Мерсьє (1740 - 1814), особливо багато сприяв проповіді руссоїзму, Ретифа де ла Бретонн (1734 -1806) та ін.

Епоха революції була часом справжнього апофеозу Руссо, який з письменника, пригніченого й переслідуваного владою при «старому порядку», переродився в офіційно визнаного новим урядом натхненника революційного руху, пророка і філософа революції. Вшанування Руссо поширилося по всій Франції. Такі революційні діячі, як Мірабо, Робесп'єр, Барер, Сен-Жюст, Марат, пані Ролан та ін., були захопленими руссоїзмом і писали в такому дусі.

У той же час виступили на літературне поле двоє найбільш видатних французьких руссоістів XVIII ст. Бернарді де Сен-П'єр (1737 - 1814) та Андрій Шеньє (1762 - 1794); перший прославився в області роману ( «Павло і Віргінія» ) і художніх описів екзотичної природи (у чому він пішов далі свого вчителя ), другий свої руссоїстські настрої направив у натхненну лірику, що в свою чергу значно вплинула на поезію романтиків. Ці письменники стоять вже на роздоріжжі від сентименталізму до романтизму, багато елементів якого (життя почуттям, індивідуалізм, культ природи) вже були у вченні Руссо, чому він і вважається попередником романтичного руху.

Якщо у XVIII ст. Руссо цінувався всього більше як сентименталіст і політичний мислитель, то в перші десятиліття XIX в. він розглядався як родоначальник романтичного руху, що проклав йому дорогу своїми творами , а також творами письменників своєї школи. До цієї школи близько підійшли предтечі французького романтизму пані Сталь (1766 - 1817) і Шатобріан (1768 - 1848) ; перша зібрала у собі всі елементи вчення Руссо, за винятком його песимізму і опозиції «Просвіті»; другий, навпаки того, особливо сприйняв ці два пункти, висуваючи разом з тим, вперед релігійність Руссо.

Ідеї Руссо охопили чимало країн того часу і достатньо вагому вплинули на міркування, світогляд та культуру в цілому. Багато країн, окрім Франції знайшли собі певне тлумачення через голос різних просвітителів в гаслах руссоїзму.

1. Жан-Жак Руссо як ідеолог просвітництва

РУССО, Жан Жак (Rousseau, Jean Jacques -- 28.06. 1712, Женева - 02.07.1778, Ерменонвіль, побл. Парижа) -- французький філософ, письменник, композитор.

Народився в сім'ї годинникаря. Мати Жана Жака померла під час пологів. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, він залишився без батька, котрий утік із Женеви. Ставши учнем гравера, Руссо зазнав багатьох принижень, господар часто кривдив його. Руссо ще не було й 16 років, коли він був змушений покинути Женеву і податися на пошуки кращої долі. Невідомо, як би склалися його подальші мандри, але від голодної смерті Руссо врятував щасливий випадок: юнакові надала притулок пані де Варане, і в серці Жана Жака спалахнуло глибоке і сильне почуття до неї. Деякий час Руссо був лакеєм в аристократичних домах, але це надзвичайно принижувало його. Невдовзі він повернувся до маєтку пані де Варане. Тут минуло 12 найспокійніших років життя Руссо. Він багато читав -- Ф. Рабле, Вольтера, Дж. Локка, інших гуманістів та просвітників, компонував музичні твори і розробляв нову систему записування нот за допомогою цифр.

У 1741 p. Руссо вирушив у Париж. Він бачив, як аристократи, придворні Людовіка XV, розкошують і розважаються, зовсім не зважаючи на те, що серед простого люду дедалі більше поширюються злидні, голод і відчай. На деякий час Руссо пощастило влаштуватися секретарем французького посольства у Венеції. Проте у дипломатичній царині панували зловживання і політичні махінації, відтак Руссо змушений був відмовитися від посади. Він знову опинився у Парижі, налагодив приязні взаємини з видатними просвітниками: Д. Дідро, Ж. Д'Аламбером, іншими філософами, котрі саме тоді почали працювати над «Енциклопедією». Дідро запропонував Руссо написати низку статей для музичного розділу «Енциклопедії».

У 1749 р. Діжонська академія організувала конкурс філософських праць на тему «Чи сприяло відродження наук і мистецтва поліпшенню звичаїв». За порадою Д. Дідро Руссо узяв участь у конкурсі, а запропоновану тему він вважав особливо знаменною: «...Йдеться про одну з тих істин, від яких залежить доля людства». Так з'явився перший значний твір письменника «Роздуми про науки та мистецтво «(«Discours sur les sciences et les arts», 1750).

Перша частина «Роздумів» починається з уславлення освіченої людини. Величним і важким завданням Р. вважає необхідність вивчення людини і пізнання її природи, обов'язків і покликання. Проте освіта, на думку Руссо, зовсім не завдячує своїми успіхами наукам і мистецтву. Вони потрібні деспотам, котрі «обплітають гірляндами квітів залізні кайдани, якими окуті люди, придушують у їхніх душах природне відчуття свободи, для якої люди, здавалося б, і народилися на світ, примушують любити своє рабство і формують так звані цивілізовані народи». Мистецтво та науки прищеплюють цивілізованим народам («щасливим рабам») зовнішні риси чеснот, яких вони не мають, виховують «духовну дріб'язковість, яка понад усе необхідна для рабства». Народам, які проміняли свободу на сумнівні досягнення цивілізації, Руссо протиставляє дикунів Америки. Чому їх не лякає небезпека тиранії? Руссо відповідає на це питання так: «Американські дикуни, що не знають одягу і промишляють полюванням, непереможні: справді, яким чином можна уярмити людей, котрі не мають жодних потреб?» Завдання істинного просвітника, на думку Руссо, полягає в утвердженні доброчесності. Прикладом справді доброчесного життя письменник вважав, зокрема, діяльність античного мислителя Сократа.

У другій частині трактату письменник розглядає конкретні види мистецтва і досягнення наук, наводить приклади на доказ своєї думки про шкідливість цивілізації для духовного життя людства. Стиль трактату вирізняється серйозністю і пристрасністю. Мова Руссо емоційна, насичена риторичними вигуками та запитаннями. Наріжним каменем його аргументів є не стільки логіка, як почуття. Руссо радше не переконує, а захоплює своїм відверто суб'єктивним ставленням до теми, яка цікавить його не просто як ученого, адже він виявляє найвідвертіші, найособистіші думки письменника.

Трактат приніс Руссо гучну славу. Наступні покоління літераторів неодноразово зверталися до цього раннього викладу доктрини Руссо. Якщо Ш.Л. де Монтеск'є чи Вольтер виступали від імені всього «третього стану», то Руссо вже у першому своєму трактаті репрезентував найбіднішу частину суспільства -- селянство. Про це він писав у наступних соціально-політичних трактатах: «Роздуми про походження і засади нерівності між людьми» («Discours sur l'origine et les fondements de l'inegalite parmi les hommes», 1754) «Про суспільний договір» («Du Contrat social, ou Principes du droit politique», 1762). У «Роздумах» Руссо аналізує такі важливі проблеми, як виникнення приватної власності і держави, проблему прогресу. Письменник вважає, що «від природи люди так само рівні, як і звірі». У першій частині трактату описується щасливий стан первісних людей, яких мислитель ідеалізував відповідно до своєї ідеї «природної людини».

2. Руссоїстські ідеї та їх вплив на європейську культуру

В Англії головні твори Руссо з'являлися в перекладі незабаром після їх виходу в оригіналі і жваво обговорювалися на сторінках журналів. Великий інтерес до Руссо з'явився насамперед у Еразма Дарвіна, діда видатного натураліста, а першим типовим англійським руссоістом був Томас Дей, що видав під впливом «Еміля» педагогічний роман «Сентферт і Мертон» ( 1783).

Руссо вплинув на шотландську школу «філософії здорового глузду», на чолі якої стояв Джемс Бітті (1735-1799), автор «Досвіду про істину», «Досвіду про поезію і музику» та ін. Суспільно-політичні доктрини Руссо відбилися у Прістлея (Treatise on Civil governement 1768), Прайса (Observations on Civil History 1775), Тома Пена ( Rights of man 1791), і особливо у Вільяма Годвіна ( «Political Justice» 1791, 2-е вид. - 1796, 3- тє - 1798).

Хоча Руссо був сам багатьом зобов'язаний англійському роману з Річардсоном на чолі , він вплинув у свою чергу на Стерна (Sentimental Journey, 1768), Гольдсміта (Векфільдський священик 1766, «Трістрам Шенд» 1760 - 1768 ), Генрі Брука (The fool of Quality 1716), Генрі Макензі (The man of feeling, 1771), пані Інчбалд (« Проста історія», 1791) та ін. Поет Вільям Каупер ( 1731 - 1800 ) має багато точок дотику з Руссо, з яким його зближує природна схожість; в його поезії не рідкість схожість із руссоїстськими мотиви , але руссоїзм проявляється у нього в пом'якшеній формі , що не суперечить його консервативним переконанням. У знаменитого народного поета Роберта Бернса (1759 - 1796) навпроти того, натуралізм і чутливість поєднуються, як і в Руссо, з політичним радикалізмом і демократичними симпатіями.

У Німеччині Шиллер (1759 - 1805) в дні юності також знаходився під чарівністю ідей Руссо і вшанував його могилу захоплюючими віршами; його особливо захоплювала проповідь звільнення особистості, що знайшла яскраве вираження в юнацьких драмах і в ліриці; образ маркіза Пози в «Дон Карлосі» уворився як під впливом просвітніх ідей взагалі, так і специфічних рис руссоїзма.

У Росії XVII ст. руссоїзм виявився в менш сприятливих умовах, ніж вольтеріанство, внаслідок того, що Катерина II діяльно листувався з Вольтером, ставилася вороже до Руссо, вважала його революціонером і презирливо називала «напівмудрець сього століття». Проте багато хто з членів знаті, що оточували імператрицю, були шанувальниками Руссо: Потьомкін в 1768 - 70 рр. переклав «Нову Елоїзу» і три інших його твори, К.Т. Розумовський бажав побачитися з ним у Страсбурзі в 1765 р., гр. Орлов запрошував його оселитися в одному зі своїх маєтків і в травні 1772 року кілька разів бачився з ним у Парижі, де через три роки його відвідав Л.В. Шувалов; кн. А.І. Білосільських вступив з ним у листування, гр. Головкін виховував свого сина по «Емілю» і т. д.

Слідом за знаттю багато письменників високо цінували Руссо. Фонвізін вважав його «найшанувальніше та чесніше із філософів нинішнього століття». Майбутній масон І.В. Лопухін споруджував у своєму маєтку храми на честь Русс. Під його впливом склалися, певною мірою, історичний світогляд Болтіна і суспільно-політичні погляди Радищева. Найбільш впливовіше ідеї Руссо позначилися на пустелях сентиментального напряму з М.М. Карамзіним (1766 - 1826) на чолі, який в молодості спілкувався в Москві з видатним німецьким руссоістом Ленцем, покинутим туди долею, і в «Листах російського мандрівника» проявив свої симпатії до Руссо.

3. Вплив Руссо на французьку революцію 1789 року

Pуссо проводив в політичному житті принципи народовладдя і рівності, вони йому були навіяні традиціями його батьківщини, женевської республіки. Женева, домігшись за допомогою реформації повної незалежності від свого можновладного єпископа і герцога Савойського, стала народоправством , суверенною демократією.

Повновладне загальні збори громадян ( le Grand Conseil ) заснувало державу, встановило для нього уряд і навіть дало йому релігію, оголосивши вчення Кальвіна державною релігією. Цей демократичний, повний старозавітних теократичних переказів дух ожив у Pуссо, нащадку гугенотів. Правда, з XVI ст. цей дух ослаб у Женеві: уряд ( le Petit Conseil ) насправді стало вирішальною силою. Але саме з цієї міською управою Pуссо був не в ладах; її переважанню він приписував все те, що йому не подобалося в сучасній йому Женеві - її відпадання від первісного ідеалу, як він собі його уявляв. І цей-то ідеал носився перед ним, коли він став писати свій «Суспільний договір». Десять років по тому після смерті Pуссо, Франція вступила в кризу , аналогічний тому.

У листі до Грімму він навіть вигукує: «дійсно зіпсовані й не так ті народи, у яких закони погані, скільки ті, хто їх зневажає». З тих же причин Pуссо, коли йому довелося мати справу хоча і з чисто теоретичними міркуваннями про політичні реформи у Франції, поставився до них з надзвичайною обережністю. Розбираючи проект абата де Сен-П'єра, який пропонував королю оточити себе виборними радниками, Pуссо писав: «для цього потрібно було б почати з руйнування всього існуючого, а кому невідомо, як небезпечний у великій державі момент анархії і кризи, необхідно передує встановленню нового ладу. Вже одне введення у справу виборного початку повинне спричинити страшне потрясіння і швидше провести судорожне і безперервне коливання кожної частки, ніж надати сили всьому тілу... Якби навіть всі переваги нового плану були безперечні, то який розсудлива людина осмілився б знищити стародавні звичаї, усунути старі принципи і змінити ту форму держави, яка поступово створювалася довгим рядом тринадцяти століть?...» і цей самий боязкий людина і недовірливий громадянин став Архімедом, вибівшім Францію з її вікової колії. Важелем послужив «Суспільний договір» і виведений з нього принцип невідчужуваного, нероздільного і непогрішимого народовладдя. Вихід з фатальної дилеми, що настала для Франції навесні 1789 - «реформа чи революція» - обумовлювався вирішенням питання, чи збережеться установча влада уряду або безумовно перейде до національним зборам. Питання це був вирішений наперед трактатом Pуссо - тим глибоким переконанням у святості догмату народовладдя, яке він у всіх вселив. Переконання було тим глибше, що воно коренилося ще в іншому принципі, проведеному Pуссо, - в принципі відстороненого рівності.

«Суспільний договір» знає владний народ лише у вигляді однорідної маси, цурався всяких відмінностей. І Pуссо не тільки сформулював принципи 1789 р., він дав і саму формулу переходу від «старого порядку» - до нового, від генеральних штатів - до «національним зборам». Знаменита брошура Сіейса, яка підготувала цей переворот , вся полягає в наступних словах Pуссо: «те, що певною країні відважуються називати третім станом ( tiersйtat ), це - то і є народ. Це прізвисько виявляє, що на першому і на другому плані поставлений приватний інтерес перших двох станів, громадський же інтерес поставлений на третьому місці». До числа принципів 1789 належить свобода, яку національні збори довго і щиро намагалося оселити; але вона стала несумісна з подальшим нестримним ходом революції. Pуссо дав гасло до переходу в другій фазис революції - якобінський, - визнавши законним примус, тобто насильство для цілей свободи. У цьому роковому софізм - все якобінство. Даремно став би хто-небудь відзначати вислови, якими Pуссо наперед засуджував окремі риси якобінської політики і терору. «Там немає, - каже, наприклад, Pуссо, - загальної волі, де окрема партія так велика, що бере гору над іншими». З цієї точки зору проголошена в 1793 р. якобінську диктатура противна принципом народовладдя. Pуссо презирливо відвертається від тієї частини народу, яка була згодом знаряддям якобінського панування - від «черні отупілого, недолугої, підбурювані баламутами, здатної лише продати себе, що віддає перевагу хліб свободи». Він відкидає з обуренням самий принцип терору, вигукуючи, що принести в жертву невинного для порятунку натовпу - один з найбільш огидних принципів тиранії. Такі антіякобінскіе витівки Pуссо дали одному з самих ярих прихильників політики «громадського порятунку» грунтовний привід проголосити Pуссо «аристократом», гідним гільйотини. Незважаючи на це, Pуссо був головним предтечею того перевороту, який наприкінці XVIII ст. стався у Франції. Справедливо було сказано, що революційний характер Pуссо проявляється головним чином в його почуттях. Він створив той настрій, який забезпечував успіх теорії суспільного договору. Що йде від Pуссо струмінь революційних почуттів виявляється в двох напрямках - у викритті «суспільства» і в ідеалізації «народу» . Протиставляючи суспільству свого часу осяяну блиском поезії і ідилічного почуття природу, Pуссо приводить в збентеження суспільство своїми докорами в штучності і вселяє в нього сумнів у самому собі. Його філософія історії, викриваючи походження суспільства з кривди й насилля, стає для нього живим докором совісті, позбавляє його полювання постояти за себе. Нарешті, злісне почуття, яке Pуссо живить до вельможних і багатим і яке він майстерно вкладає в уста аристократичного герою ( «Нова Елоїза» ), спонукає його приписувати їм пороки і заперечувати здатність їх до чесноти. Зіпсованому верхньому шару суспільства протипостаэ «народ ». Бліде раціоналістичне уявлення про народ - владиці отримує - завдяки ідеалізації маси, що живе інстинктом і не попорченной культурою - плоть і кров, збуджує почуття і пристрасті. Поняття народу в Pуссо стає всеосяжним: він його ототожнює з людством або заявляє: «те , що не входить до складу народу, так мізерно , що не варто праці його рахувати». Іноді під народом розуміється та частина нації, яка проживає в спілкуванні з природою, в близькому до неї стані: «сільський народ становить націю». Ще частіше поняття народу звужується у Pуссо до пролетаріату: під народом він тоді розуміє «жалюгідну» або «нещасну» частину народу. Він сам себе до неї зараховує, то розчулюючись над поезією бідності, то уболіваючи про неї і виступаючи «печальник» про народ. Він стверджує, що даний державне право ще не вироблено, тому що ніхто з публіцистів не брав у розрахунок інтересів народу. Pуссо з різкою іронією дорікає своїх знаменитих попередників за таку зневагу до народу: «народ не роздає ні кафедр, ні пенсій, ні академічних посад, а тому-то книжники і не дбають про нього». Сумна частка народу наділяє його в очах Pуссо нової симпатичної рисою: в бідності він бачить джерело чесноти. Постійне думка про власну бідності, про те, що він жертва громадської тиранії, злилася у Pуссо з свідомістю його моральної переваги перед іншими. Це уявлення про добро, чутливому і пригніченому людині він переніс на народ - і створив ідеальний тип доброчесного бідняка, який і є насправді законний син природи і істинний пан всіх скарбів землі. З цієї точки зору не може бути милостині: благотворіння є лише повернення боргу. Гувернер Еміля, який подав милостиню, пояснює своєму учневі: «друг мій, я роблю це тому, що коли бідні зволили, щоб були на світі багат , останні обіцяли годувати тих, хто не може утримувати себе ні своїм майном, ні за допомогою праці». Саме таким поєднанням політичного раціоналізму та соціальної чутливості Pуссо став духовним керівником революції 1789 - 94 рр.

Висновок

Таким чином руссоїзм охопив Європу та певним чином вплинув на подальший розвиток культурної думки та життя в цілому багатьох країн. Він виявився двосічною зброєю, яку можна було використовувати як в прогресивних, так і в реакційних цілях. Оскільки романтичний настрій виходив із руссоїзма в широкому сенсі слова, майже всі французькі романтики, в тій чи іншій мірі, випробували на собі вплив з боку Руссо, тим більше, що і поезія «світової скорботи», поширена в романтичну епоху, була пов'язана з його ім'ям. Сюди відноситься Балланш (1776 - 1847) , Сенанкура (1770 - 1846) , Бенжамен Констан (1767 - 1830), Ламартін (1790 - 1869) і т. д., але особливо пройнята руссоїзмом Жорж Санд (1804 - 1876), яку називали «дочкою Жан Жака».

У силу зазначених вище причин, співчутливе ставлення до Руссо не рідкість і у німецьких романтиків, також як і у англійських. Найблискучішим проповідником ідей Руссо з'явився в поезії Байрона (1788 - 1824), злив руссоїзм із поезією «світової скорботи»; таке ж поєднання помічається і у Лермонтова (1814 - 1841) і у деяких інших.

Руссоїзм не зник і в другій половині XIX ст., але його прояви робляться більш невловимими і ускладнюються різного роду іншими тенденціями. Педагогічні ідеї Руссо до цих пір не втратили значення. Його принципи - «повернення до природи», спрощення і т.д. - знаходили собі нерідко співчуття у багатьох письменників. Моралісти та соціальні утопісти часом надихалися їм. Найяскравішим виразником руссоїзму, глибоко, звичайно видозміненого, згідно з новими потребами епохи та індивідуальними особливостями письменника, з'явився в наш час Л.М. Толстой з його різкою критикою культури, моралізмом, закликом до релігійних, демократичних ідеалів, індивідуалістичними прагненнями в суспільно-політичній сфері і т.д.

Список використаної літератури:

1. Розанов М. Ж.Ж. Руссо и литературное движение в конце XVIII в. и начале XIX в. ;

2. Руссо Ж.-Ж. Общественный договор // Руссо Ж.-Ж. Философские сочинения. М.: Наука. 1990. С. 242;

3. Верцман И.Е. Жан-Жак Руссо и романтизм // Проблемы романтизма. Сб. статей. М.: Искусство. 1971;

4. Руссо, Жан-Жак. Про суспільну угоду, або принципи політичного права / Пер. з фр. та ком. О. Хома. -- К: Port-Royal, 2001 . -- 349 с.;

5. Верцман И. Ю. Жан-Жак Руссо., М., 1976;

6. Дворцов А. Т. Жан Жак Руссо, М., 1980;

7. Damrosch, Leo (2005). Jean-Jacques Rousseau: Restless Genius. New York: Houghton Mifflin;

8. Дімітріс Кіцікіс , Jean-Jacques Rousseau et les origines franзaises du fascisme. Nantes: Ars Magna Editions, 2006.

Размещено на Allbest.ru