Значення монументального комплексу Свято-Успенського Володимир-Волинського собору для формування християнської культурної ідентичності сучасного українського народу

Про роботу тут майстрів з Переяслова свідчить своєрідне формування цегли, яке рідко зустрічається в будовах того періоду, і особливо спеціальна її обробка хвилястими лініями. Подібні форми вчені знаходили при розкопках старовинних церков у Переяславі, які проводилися в середині ХХ століття.

Звязки цих двох міст логічні і тому, що Мстислав деякий час був переяславським князем, а потім після смерті батька перейшов на Влинь, спочатку в Луцьк, а потім у Володимир. Слава Переяслава тоді поступово згасала, а Волинь навпаки піднімалася в політичному плані, зміцнювала свою незалежність і могутність. Тому цілком вірогідно, що князь Мстислав міг забрати кращих будівничих з Переяслава на Волинь для зведення найбільшого і найкрасивішого храму у цьому краї.

1.3 Князівські поховання у соборі

За задумом князя храм повинен був стати місцем вічного покою для нього і його нащадків, що залишать надовго память про свій рід, а тому у фундаментах була зроблена крипта для поховань покійних.

Літописець свідчить, що Мстислав «хотів добра всім серцем» землі Руській, намагався встановити мир між князями, які не припиняли міжусобних війн. Він жив у мирі і злагоді із своїм сусідом галицьким князем Ярославом Осмомислом і навіть з ворогами Мономаховичів - чернігівськими князями. У дружніх родинних зв'язках він перебував і з поляками, його дружина Агнета була дочкою польського короля Болеслава Кривоустого.

Зусилля Мстислава налагодити мирні і добрі стосунки між князями мали позитивні наслідки і згуртували їхні сили у боротьбі проти спільного ворога - половців. Зокрема під керівництвом Мстислава 1167 року об'єднані руські загони розгромили половців і на деякий час їхні напади припинилися. Того ж року після князювання Ростислава, Мстиславу вдалося силою зайняти київський престол, змусивши їхніх родичів відмовитися від нього. Але з цим не могли змиритися Ольговичі і Ростиславичі, особливо син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський. Його війська 1169 року взяли Київ, а Мстислав змушений був втікати назад на Волинь, у Луцьк, а потім у Володимир.

Через рік, маючи сорок літ від роду, він помер. «…Преставився князь Мстислав місяця серпня в дев'ятнадцятий (день). І, поховавши тіло його, з почестю великою і зі співами голосопохвальними положили тіло його у святій Богородиці в єпископії, що її він сам спрорудив у Володимирі», - зазначено в Іпатіївському літописі під 1172 роком.

Про поховання князя Мстислава в Успенському соборі говорять й інші джерела, усні перекази, а також напис над криптою, де захоронений князь.

Нащадки Мстислава, які міцно утвердилися у Волинському князівстві, турбувалися про прикрашення і збагачення храму, у якому покоївся прах їхнього батька і діда. Вважали собор своєю родовою святинею. Тут вслід за засновником храму був похований 1195 року його третій син Всеволод, який спочатку князював у Бельзі, а потім, коли його старший брат Роман зайняв Галич, - у Володимирі.

Старший брат Мстислава Роман мав рішучий і войовничий характер, вів безперервні війни, прагнув збільшити свої володіння. Після смерті галицького князя Володимира, перемігши у 1199 році під Галичем полки Новгород - сіверського князя Ігоря, який хотів поставити тут свого сина, Роман об'єднав галицькі землі з волинськими, а пізніше заволодів усією південною Руссю і став великим князем - волинським, галицьким і київським.

Про його могутність із захопленням розповідають літописці, називаючи «царем у руській землі». Перемоги Романа над кочівниками оспівані в народних переказах, легендах та піснях. Ще більший авторитет завоював він після кількох успішних походів проти половців, які своїми набігами спустошували руські землі. При його правлінні розквітали і міцніли міста Русі, в тому числі і Володимир. Який був розташований на перехресті багатьох торгових шляхів.

На могутнього князя звернув увагу римський папа Інокентій 3. Це був час, коли Константинополь перебував в руках хрестоносців, а папа піднімав свою владу на небувалу висоту, роздаючи корони могутнім князям. 1204 року до князя Романа прибув папський легат, обіцяючи цому папську корону і «меч апостола Петра» з умовою підкоритися римському престолу. Вислухавши посланця, князь Роман вийняв з піхви свій меч і промовив: «Чи такий то меч Петрів у папи? Поки маю при поясі свій, іншого не потребую».

Роман Мстиславович намагався силою навести «добрий лад на Русі», але передчасно загинув влітку 1205 року в битві із своїми родичами польськими князями Лешком і Кондратом. Відомий польський дослідник Ян Длугош робить припущення, що князь Роман також був похований у місті Володимирі у соборі Успіня святої Богородиці, де спочивав вічним сном його батько.

В історії храму були і чудові часи процвітання, і важкі періоди випробувань. Уже на початку 13 століття кафедральна церква почала служити людям і як місце порятунку під час міжусобних князівських воєн та ворожих набігів.

1205 року Галицько-Волинське князівство захопили сіверські князі брати Ігоровичи. У Володимирі сів князь Святослав, далекий родич Романа. Волинянам він не подобався. Цим скористався бельзький князь Олександр Всеволодович. Він попросив допомоги у своїх родичів, польських князів Лешка Білого і Кондрата Мазовецького. Обєднавшись з ними, Олександр з'явився з військом під стінами Володимира. Міщани відчинили йому ворота. Союзники Сіверського князя - поляки, ввірвавшись в місто, стали його грабувати. Жителі в паніці порозбігалися, а частина їх зачинилася у соборній церкві. Грабіжники стали ламати церковні двері, але вони були міцні і не піддалися відразу. Олександру, на щастя, вдалося чужинців зупинити і храм залишився неушкодженим. Так була врятована церква і решта людей, які в ній зачинилися.

Окрім богослужбового, собор у ті часи мав і державне значення. У ньому складали присягу піддані князів. Тут приймалися важливі історичні рішення, підписувалися і скріплювалися клятвою на Хресті і Євангелії міждержавні угоди. Тут проводилася коронація багатьох волинських князів.

2. Монументальні споруди навколо собору

2.1 Фортеці та інші укріплення собору

собор успенський архітектурний кафедральний

Особливо розквітли і зміцніли міста нашого краю за часів правління князя Данила. Він розбудовував фортеці, дбав про церкви і монастирі. Тоді стольний град Володимир був одним з найкрасивіших і найрозкішніших князівських міст і викликав захоплення у сучасників. Як свідчить Іпатіївський літопис, коли 1231 року до міста наблизився із своїм військом угорський король Андрій, який був на сході і об'їздив усю Європу, він був настільки здивований красою і могутністю Володимира, що в захопленні вигукнув: «І в німецькій землі я такої фортеці не бачив. Бо стояли озброєні воїни, і виблискували щити і військо, як сонце». Король так і не наважився наступати на місто, яке мало такі міцні укріплення.

Данило успішно відстоював волинський стольний град від посягань католиків, зокрема Тевтонського ордену, а також відкинув спробу папи римського поширити свій вплив на Галицько-Волинські землі.

Та попереду були тяжкі часи. Зі сходу хлинуло нашестя татарів. На початку 1241 року полчища хана Батия, спустошивши волинські міста, підійшли до Володимира. Дружинники та озброєні жителі міста відбивалися до кінця. А коли впали останні бастіони оборони, вони зачинилися у церквах. Велика кількість людей зібралась під куполом свого головного храму. Але це не врятувало їх. Військо хана взяло місто, не щадило ні старого, ні малого. Церква Пресвятої Богородиці, як і всі інші храми міста, за свідченням літописця «була заповнена трупами».

Археологічні дослідження у різних місцях Володимира - Волинського показали, що багатьох охоронців міста вороги закатували, бо в їх черепах були цвяхи, загнуті під бородою. Але більшість захисників була порубана шаблями серед згарищ та зруйнованих будинків. Татари пограбували та осквернили храм, як це робили вони під час своїх набігів з усіма християнськими святинями, але не завдали йому серйозних ушкоджень. Внаслідок татаро - монгольської навали в 1241 року, Успенський собор зазнав багато лиха, але вірогідно зруйнованим не був. Це припущення опосередковано можна довести цілим рядом подій і фактів. Тут у 1271 р. був похований князь Василько Романович. «І положили його тіло в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській», - зазначив літописець [12]. У соборі заповів свій престол у 1287 році бездітний Володимир Василькович двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу. Тут же князь Володимир був і похований. Отже з усього сказаного видно, що Мстиславів храм і надалі залишався головним собором Волинської землі, водночас будучи усипальницею для княжої родини.

Незважаючи на перемогу, татарські війська були обезсилені і далі не змогли просуватися на Польщу. Пограбувавши Волинь, вони повернулись через Галичину на схід і зупинилися на Волзі, заснувавши державу «Золоту Орду». Після відходу Батия брати Романовичі - Данило, котрий став князювати у Галичині, і Василько, котрий був волинським князем, - спільними зусиллями відбудували спустошене місто. Володимир піднявся з руїн і знову став міцною фортецею, хоч не раз ще зазнавав ворожих набігів.

Немає більшого зла від іга татарського, - говорили колись на Русі. 1259 року на Волинь і Галичину знову посунула орда під проводом Бурундая, який відзначався особливою жорстокістю. У Володимирі ніхто татарів не чекав. Як оповідає волинський літописець, князь Василько справляв весілля своїй дочці Ользі, яка виходила заміж за князя Андрія Всеволодовича з Чернігова. Саме в розпалі весільного гуляння надійшла звістка, що йде із своїм військом окаянний і проклятий Бурундай. У брата на весіллі був князь Данило з синами Левом і Шварном та багато інших князів. Вони не були готові швидко організувати оборону міста і дати відсіч татарським завойовникам.

Бурундай поставив вимогу, щоб його зустріли з почестями і зруйнували укріплення. Не знайшовши іншого виходу, Василько наказав підпалити дерев'яні оборонні стіни. Цілу ніч горіли укріплення столиці Волині. Ханові цього здалося замало, і він наказав ще й розкопати оборонні вали міста. Постраждало укріплення, але місто після відходу татарів продовжувало жити.

Князь Василько користувався великою повагою серед місцевих бояр. 1265 року померла його дружина, княгиня Олена, і була похована в Успенському соборі. Невдовзі, 1269 року, помер і сам князь «і поклали його в церкві святої Богородиці», [12, с. 54] - пише волинський літопис.

1283 року знову спустошливий напад на Володимир здійснив хан Телебуга. Протягом кількох віків місто пережило більше сорока нападів татарів, але вистояло, після погромів відроджувалося, як фенікс, із попелу і знову розквітало, засвідчуючи свою незламну життєздатність.

За часів правління удільних князів, Володимир був визначним осередком культури і писемності. Безперечно, що численні рукописи створювалися при єпископському соборі та в навколишніх монастирях. Але нажаль найдавніші володимирські рукописи та ікони не дійшли до наших часів. Вони загубилися в круговерті століть. Збереглися лише численні згадки про ті книги в літописах.

Зокрема, Успенський собор був предметом гордості і піклування володимирських правителів протягом усього княжого періоду. Так, наприклад, під 1288 р. в Галицько-Волинському літописі зазначається, які дари зробив храмові князь Володимир Василькович. «В єпископії ж, у церкві святої Богородиці образ Спаса великого він окував сріблом, і Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці і Апостола списав апракос і святій Богородиці дав, і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці - таки він дав, і образ Спаса окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе» [20, с. 85]. Це лише один з багатьох фактів турботи володимирських князів про головну святиню міста.

Наступником Василька став його син Володимир - князь добрий, набожний і високоосвідчений, який правив двадцять років. Як розповідає Галицько-Волинський літопис - видатна пам'ятка древньоруської писемності, частина якого укладена у Володимирі наприкінці ХІІІ - на початку XIV століття, Володимир Василькович був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде. З перемишлянським єпископом Мемноном, оповідає літолписець, князь розмовляв про книжки. Він будував і прикрашав храми, постійно дбав і про Успенську соборну церкву, де покоїлися його предки, озолотивши ікони і прикрасивши їх дорогим камінням. «В єпископії ж, у (церкві) святої Бгородиці образ Спаса великого він окував сріблом, (і) Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос (і) святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці - таки він дав, (і) образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе» [26, с. 45].

Коли Володимир захворів, то зробив щедрі подарунки церквам багатьох міст, що входили у його володіння, і єпископським кафедрам інших князівств. Серед інших пожертв літописець перераховує і частково описує 36 фоліантів. У багатьох випадках вказано, як ці книги потрапили до Володимира Васильковича: деякі перейшли у спадщину, дещо купив, ряд рукописів замовив, а дві «сам списа», тобто підкреслена особиста участь князя у творінні книг. Серед названих у тексті є молитовники та літургічні тексти (Євангеліє - апракос, Апостол, Служебник, Тріодь, Октоїх, Паремії, 12 Міней, Ірмологіон), а також книги призначені для читання та підвищення загальноосвітнього рівня: Пролог на дванадцять місяців, Соборник (Збірник), Соборник великий, до яких, очевидно, входили морально - дидактичні статті. Були то його найцінніші книги, «оковані сріблом і деякі поверх шкіри прикрашені золототканним матеріалом і металевими накладками із зображеннями». У той час створена і нова редакція «Номаканона» (юридичного збірника). Отже, бібліотека князя була не тільки великою, а й різноманітною за змістом.

Страждаючи великою невиліковною хворобою і не маючи дітей, перед смертю Володимир вибрав собі наступника - двоюрідного брата Мстислава Даниловича, князя луцького. На останку днів Володимир виїхав, щоб відпочити від нелегких мирських справ у своє улюблене місто Любомль.

Одержавши «Маніфест» на Володимирський уділ, князь Мстислав приїхав із Луцька у Володимир, де зібралося багато народу. В Успенському соборі. в присутності бояр і простого люду, старих і молоді, єпископ Євсигній здійснив обряд коронації нового князя та благословив його хрестом на добрі діла. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь Мстислав засів на столі свого брата Володимира якраз на Великдень року 6797-го (1289), у місяці квітні. Після смерті брата він княжив, ясніючи любов'ю правди супроти бояр і простих людей.

Князь Володимир Василькович прожив у Любомлі все літо й осінь і помер 10 грудня 1289 року. Літописець детально розповідає про його похорон. «…Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію до святої Богородиці, то поставили його тоді на санях у церкві, тому що було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідалися про смерть княжу. А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його (Ольга) і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молоді, плакали над ним. Єпископ же Володимирський Євсигній, і всі ігумени, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і (з) кадилами запахущими, і положили тіло його в отчій гробниці» [26, с. 49].

«І плакало тоді над ним усе множество володимирців - мужі і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали… і нижчі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.» [20, с. 38].

«…Сонце наше зайшло і зостались ми в журбі», - такими словами прощається літописець з князем. Похорони князя Володимира Васильковича здійснив єпископ Євсигній разом з ігуменом Києво-Печерського монастиря Агапітом, у присутності великої кількості народу. У літописі наведена ще одна цікава деталь: «Коли ж сього благавірного князя Володимира, нареченного у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб, і лежало тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім криласом (і), откривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі від гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних, таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страстної неділі» [26, с. 56].

Усі ці події наводимо детально, бо вони відбувалися безпосередньо в успенському храмі, або тісно пов'язані з ним.

Про наступника Володимира князя Мстислава Даниловича збереглося дуже мало відомостей, ми не знаємо, коли він помер і де похований (можливо також в Успенському соборі), невідомо, хто княжив після нього. Але як стверджують літописці, він зробив Володимирську Успенську церкву настільки дивною і славною всім навколишнім краям, подібної якій не було у всій північній землі від сходу до заходу.

При соборі функціонувала художня школа і майстерня, які забезпечувалися від села Купечок, подарованого князем храму, та деяких інших сіл. У середині храм було прикрашено фресками. Тут працювали справжні майстри. Давні живописці користувалися мінеральними фарбами, які просякали вологий тиньк. Завдяки цьому кольори не втрачали яскравості, були легкими майже прозорими. Підлога була вистелена полив'яними керамічними плитами - брунатними, темно-вишневими, жовтими, зеленими.

Іпатіївський літопис закінчується 1292 роком і ми втрачаємо надалі цінне джерело, з якого почерпнули багато цікавих фактів про історію мстиславового храму. Із нечисленних, але цілком достовірних джерел, якими володіє історична наука, ми знаємо, що Волинь ще протягом піввіку (до 1340 року) перебувала під керівництвом власних могутніх князів і той час був сприятливий для її розвитку. Але, нажаль, у них майже немає згадок про Успенський собор у Володимирі.

У 1301 році усі землі Галицько-Волинського князівства зосередилися в руках Юрія Львовича, сина галицького князя Лева Даниловича. Центром князівства знову стала Волинь, а його стольним градом Володимир, Князь Юрій 1 був людиною мужньою, сильною і вольовою, як і його дід Данило Галицькій, встановив собі титул короля. Це значно піднесло його авторитет серед володарів сусідніх держав - Польщі, Угорщини і, навіть, серед татар. Збереглась його печатка. На ній зображений поважний старець з бородою, що сидить на троні, в короні, зі скіпетром в руці. Довкола напис на латині: «Печатка володаря Георгія, короля Русі». На зворотній стороні - вершник із списом в руці і щитом, напис довкруг гласить: «Печатка пана Георгія князя Володимерії».

Про великий авторитет Юрія і його вплив говорить і той факт, що він домігся у патріарха Константинопольського Афанасія і цісаря Андроніка візантійського окремої митрополії з місцем перебуванням у столиці князівства місті Володимирі. До того часу митрополити на Русі як глави церковної адміністрації були лише у Києві. До складу новоутвореної Західної митрополії входили єпископії: Галицька, Володимирська, Холмська, Перемишльська, Туровська, Луцька, які очолив у 1303 році митрополит Ніфонт.

Відомо, що після смерті першого митрополита Гаклицького і Волинського Ніфонта князь Юрій І у 1305 році послав до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра як кандидата у митрополити. Греки не хотіли ділити митрополію і патріарх у 1308 році призначив ігумена Петра митрополитом Київським і всія Русі. Оскільки Київ був зруйнований так, що там не вціліло жодного храму, митрополит Петро перемістився у Володимир-на-Клязмі, а пізніше переїхав у Московію.

Король Юрій 1 встановив тісні зв'язки з московськими князями. У той час Володимир і Москва мали однакові герби, на яких був зображений Юрій Змієборець. Ще за князювання Юрія 1 почалися війни з Литвою, історики припускають, що загинув князь у битві з Гедиміном приблизно 1315 року, захищаючи свою Волинську землю.

У ті часи Волинська кафедра і Мстиславів храм мали велике церковне і загальнодержавне значення. У «Нарисі православної церкви на Волині» Петра Карашевича, наводяться історичні факти, що митрополит Київський і всія Руської землі Феогност під час подорожі на Волинь у 1329 році висвятив в Успенському соборі у Володимирі єпископа в Твер, а в 1330 році - архієпископа в Новгород. Разом з ним хіротонію архієпископа Новгородського Василя, за словами літописця здійснювали чотири єпископи південно-західної Русі: Афанасій Володимирський, Марк Перемишльський, Іоанн Холмський і Феодор Галицький.

Відомо також, що під час подорожі Московського митрополита Олексія в Царгород, Володимирський єпископ Афанасій керував Московською митрополією і від його руки одержав постриг в монашество преподобний Сергій Радонежський, і ним же він був возведений в сан ігумена Свято-Троїцького монастиря, який з благословіння волинського святителя, надалі виріс в знамениту Троїце-Сергієву лавру.

Із наведених фактів ми можемо зробити висновок, що ті часи були періодом значного піднесення і розвитку духовності та культури на Волині, центром якого залишався Володимир. Безперечно, що важливе і помітне місце у цьому розвитку займав кафедральний собор.

У першій половині 14 століття Волинь відійшла до Литовського князівства. 1340 року волинські та галицькі бояри проголосили своїм князем Любарта Гедеміновича. Резиденцією князя стало місто Луцьк. Однією з причин цього була й довголітня війна Любарта з Польщею, в окремі роки йому вдавалося зберегти у своїх володіннях лише центральну частину Волині.

Та князь Любарт, котрий прийняв православну віру, не переставав турбуватися і про Мстиславів храм, даючи щедрі пожертвування на нього, про що свідчать архівні документи. Він віддав у володіння Володимирського собору село Сушично з даниною медовою і грошовою, зі всією землею, і озеро Стобухів, приписуючи, що хто порушить після його життя цей заповіт і почне втручатися в доходи, «то буде судитися з ним перед самим милостивим Богом». Його приклад наслідував і Свидригайло, який князював у 1430-1452 роках. Своєю грамотою від 1444 року він підтвердив фундуш Любарта і подарував додатково маєток Лешню, яку записав церкві володимирській на вічність.

Понад 3 віки, незважаючи на війни і лихоліття, вистояв древній храм, зберігши свою велич і славу. Але далі на нього чекали ворожі нашестя і руйнування. Як розповідає Супрасльський літопис, 1491 року татари десятитисячним військом напали на Волинь і багато горя завдали. Війшовши у Володимир вони попалили всі будівлі і церкви, багато людей порубали шаблями, а хто залишився живим і не встиг втекти, забрали в полон. Значних пошкоджень зазнала і головна церква міста. Єпископ Вассіан після цього доклав немало зусиль для її відбудови. Щоб надалі хоч в якійсь мірі захистити храм від завойовників, жителі міста огородили його фортечним валом, збудувавши за три роки невеличкий оборонний замок, в якому надалі жили єпископи.

Більшість єпископів які очолювали кафедру у Володимирі в ті давні часи, вірою і правдою служили Богу і своїм співвітчизникам, дбали про древній храм, його благоустрій і красу. Від 992 до 1405 року вони іменувалися єпископами Володимирськими і Берестейськими. Єпископів призначали київські митрополити.

Після смерті Свидригайла Волинське князівство перестало бути удільним і Волинь стала провінцією Литви. Ще раніше так звана Кревська унія, тобто злучення Литви з Польщею, за умовами якої великий князь литовський Ягайло у 1386 році був одружений з польською королевою Ядвігою і обраний королем Польщі, поклала початок польсько-католицькому впливу на волинські землі, проти якого боролися князі, бояри, православні діячі краю. Довгий час вони захищали віру предків і свої святі храми. Ще у 1513 році польський король Сигизмунд 1 своєю грамотою підтвердив усі права Успенського собору і пожертвування на його користь. Але змінювалися часи, встановлювалися нові порядки, мінялася суспільно-політична ситуація.

Приблизно в середині XVI століття почався відкритий наступ польських властей на українське Православ'я. Польський король одержав уповноваження від сейму на свій розсуд розпоряджатися єпископськими і монастирськими посадами Православної церкви. Отже, несподівано канонічне право, за яким раніше єпископи обиралися на з'їздах, синодах, соборах, перейшло в руки монарха, котрий вороже ставився до Православ'я. Король міг поставити єпископом будь-кого за вірну службу, чи за щедрі подарунки його величності. Таким чином, на Володимирську кафедру потрапив Іоанн Борзобагатий - світська людина, далека від церковних справ, яка головною метою свого єпископства бачила дальше збагачення за рахунок церкви та парафіян. На нового владику жителі міста зверталися із скаргами у Віленський сейм, писали, що він роздає церковне майно своїм родичам. Скарги дійшли і до короля. Але вони залишалися без уваги, бо один з трьох синів Борзобагатого - Василь - служив королівським секретарем і збирачем податків на Волинській землі.

Іоанн Борзобагатий був на єпископській кафедрі 17 літ, аж поки у 1565 році єпископ Холмський Феодосій Лозовський попросив у короля грамоту на місто Володимир, очевидно, заплативши йому добрий куш. Знаючи, що Борзобагатий добровільно не відступиться від своєї посади, Лозовський зібрав озброєних людей, взяв гармати і вирушив на Володимир. Під собор він прибув з двома сотнями кіннотників та трьома сотнями піхотинців. Почалася боротьба за володимирське єпископство силою. Резиденція Борзобагатого перший штурм витримала. Тоді кількість нападників була збільшена до двох з половиною тисяч. Розставивши зі всіх сторін гармати, Лозовський дав команду відкрити пальбу по укріпленнях єпископського замочку. Було вбито багато людей, зруйновано житлові і господарські будівлі, пошкоджень зазнала і церква. Борзобагатий кілька днів витримував облогу, але, коли підпалили будівлі, змушений був втікати, залишивши і своє, і церковне майно. Через місяць король прислав свого дворянина Івана Богухвала для вручення Феодосію судового позову за скаргою на нього з боку Іоанна Борзобагатого. Дізнавшись, що єпископ перебуває у соборній церкві, дворянин ввійшов туди у супроводі слуг Борзобагатого. Коли їх побачив Лозовський, то дуже розсердився і наказав своїм людям бити їх, сам накинувся на них з посохом і окровавив церкву [20, с. 95].

Силою відвоювавши кафедру і, утвердившись у Володимирі, Лозовський вів себе зухвало, ходив в оточенні озброєних слуг, які часто грабували сусідні маєтки. Розорення зазнавала і церква. Внаслідок байдужості Лозовського під кінець його єпископства кафедральний храм прийшов в крайнє запустіння. На це звернув увагу князь Костянтин Костянтинович Острозький і примусив недбалого єпископа приступити до ремонту і оновлення собору. 25 липня 1588 року єпископ вніс до міського суду заяву, в якій писав, що «згідно з наказом князя Острозького, воєводи Київського, маршалка землі Волинської, старости Володимирського та згідно з його власною доброю волею треба поправити обшарпані замочок і муровану церкву» [47, с. 47].

Була створена комісія з чотирьох чоловік, до якої ввійшли протоієрей собору Єпімах, отець Дмитрій з Прокопівської церкви і двоє міщан Ян Іванович та Федір Дороневич. Дорадниками і наглядачами за роботою комісії були призначені підстароста Андрій Романовський і війт Михайло Дубницький. Комісія визначила обсяги робіт, зібрала кошти, організувала ремонт, на який виділялися прибутки з сіл Бискупичі, Божанки, Купичів, Солотвин, Сушичне, Білишев та містечка Озеряни. Відремонтували стіни, кам'яні склепіння, верхів'я. Тоді ж було вказано, щоб соборна церква мала двох дияконів та двох-трьох дяків, на це єпископ повинен був відпускати прибутки з сіл Грушиці та Полупанщина. Наказано було мати також двох проповідників, на їх утримання призначено маєтки з сіл Городок і Сушибаби. У той час до собору належали як власність два містечка - Квасів і Озеряни, 31 село і 11 рибних озер [13, с. 49].

Храм після занедбання почали приводити у належний вигляд. Але єпископ Лозовський був уже похилого віку. Зважаючи на це, польський король Стефан Баторій дав грамоту на Володимирську єпископію архімандритові Києво-Печерської Лаври Мелетієві Хребтовичу-Богуринському. Згідно з цією грамотою 15 січня 1580 року Лозовський передав посаду, але зберіг за собою церковні прибутки. Жадібність полишила його тільки в останні роки життя.

Нарешті, як стверджують дослідники нашого краю, після номінантів єпископів Борзобагатого і Лозовського прийшов справжній духовник, відданий Богові, церкві і рідному народові. У той час почався наступ католицизму з боку польських можновладців і церковнослужителів. Єпископ Мелетій всіма силами захищав віру предків, відстоював Православ'я, дбав про соборну церкву Володимира. При соборі тоді діяв крилос - духовна колегія з осіб «білого» духовенства, який мав повноваження органу єпархіального духовного суду. Усі найважливіші церковні справи вирішувалися на засіданнях цієї колегії.

2.2 Оборонні укріплення міста

По смерті Мелетія Хребтовича-Богуринського 1553 року на його місце, за рекомендацією князя Костянтина Острозького, був призначений каштелян брестський і сенатор Адам Львович Потій, найменований при посвяченні Іпатієм. У Володимирському Успенському соборі відбувався обряд постриження його в монашество, який урочисто звершив Луцький єпископ Кирило Терлецький у присутності самого князя Острозького, багатьох знатних дворян та численного духовенства.

Пізніше під впливом боротьби з уніатством, ще за життя Іпатія Потія в народі була поширена розповідь про те, що ніби під час тієї церемонії, коли Потій стояв серед церкви в одній довгій сорочці, як вимагав обряд постриження, раптово невідомо звідки знявся вихор і заголив його до самої шиї. Це на думку людей було поганим знаком. Справжнє, чи придумане людьми ознаменування швидко збулося. Іпатій Потій, перебуваючи під впливом католиків, разом з Кирилом Терлецьким став ініціатором створення церковної унії.

1596 року у місті Бресті була підписана церковна унія. В історії храму, який понад чотириста років був для волинян православною святинею, наступає період двохсотлітнього уніатського панування. Мстиславів храм стає кафедрою уніатських єпископів і митрополитів. Вони на чолі з Потієм і стали чинити розправу над православними. У той час з висоти єпископської кафедри в Успенському соборі не раз звучала анафема православним священикам, які відмовлялися переходити в унію і не бажали зрадити вірі своїх батьків і дідів. Під керівництвом уніатського владики було вчинено збройний напад на Іллінську церкву у 1596 році. Докладно зафіксований зухвалий напад у 1601 році на Василівську церкву. За небажання приймати унію Іпатій Потій заборонив проводити службу священику Василівської церкви отцю Мартину. Вночі на Різдво Христове, коли отець Мартин все-таки вирішив відслужити утренню, у церкву ввірвалося двадцять озброєних прислужників Потія. Вони силою відірвали священика від престолу, зірвали з нього ризи і, заломивши руки, повели як злочинця в Успенський собор, де перебував Іпатій Потій. Побачивши отця Мартина, він закричав: «Хвала Богу, що ви його привели!». Переляканий православний священик хотів щось сказати на свій захист, але одержав кулаком в зуби від уніатського владики і з рота потекла кров. Після цього Потій схопив ножиці і вистриг отцю Мартину голову на чотири сторони, трохи заспокоївшись, наказав перукареві остригти його зовсім.

Парафіяни Василівської церкви були дуже обурені цим фактом і жорстоко побили возного Ісакія Долматовського. До міської книги Володимира була занесена скарга Іпатія Потія на парафіян і невдовзі скарга поміщиків Андрія і Олександра Загоровських про напад владики. Судова справа з цього приводу тягнулася два роки. Закінчилося все тим, що люблінський трибунал декретом від 30 травня 1603 року виправдав митрополита.

А тим часом продовжувалися репресії уніатів проти православних священиків, монахів Зимненського Святогорського монастиря і багатьох мирян, котрі захищали свою віру. Ревнителів Православ'я виловлювали і силою приводили до Іпатія Потія, примушували приймати унію, а хто не підкорявся, били палицями, по кілька днів тримали голодними в льосі, брили бороду і стригли голову під католицьких ксьондзів, піддавали іншим тортурам [20, с. 68].

Такі дії часто викликали протест і обурення народу. Дійшло до того, що під час перебування у місті Вільні у 1608-1609 роках на Іпатія Потія було вчинено замах. Але відбувся він лише втратою двох пальців на лівій руці, відсічених шаблею. Відрубані пальці відразу були визнані реліквіями і покладені на вівтар Троїцького монастиря у Вільні.

У часи правління Потія древній храм був благоустроєний, красивий і розкішний. Уже з самого початку свого правління єпископ почав масштабну реконструкцію. Працювали тут навіть іноземні майстри. Дослідник нашого краю Богдан Колосок наводить факт, що Іпатій Потій мав власного муляра влоха Францишка. Цілком ймовірно, що цей муляр був запрошений ще попереднім єпископом Мелетієм. Він повинен був обмурувати дванадцять стовпів від фундаменту аж до верху. Але тільки обмурував два, не встиг закінчити роботу, захворів і помер 7 грудня 1594 року. Італієць Францишек один з багатьох іноземних майстрів того часу, запрошених на реконструкцію собору, що було характерним для другої половини XVI століття.

Вікову православну святиню єпископ Іпатій задумав перетворити в один із головних осередків унії. У 1598 році він за католицьким зразком заснував тут капітулу (замість колишнього крилоса), до якої входили дванадцять найвпливовіших духовних сановників. На потреби капітули призначалися прибутки монастиря Святого Спаса з селами Янів, Підгайці і Радочижі. Пожертвування не були добровільними, оскільки монахи не прийняли унії і монастир залишався православним. Але Іпатій Потій своєї мети добивався силою. А до капітули входили люди, які підтримували його унійну діяльність.

Постать Іпатія Потія складна і суперечлива. І, звичайно, не можна її оцінювати однозначно. О.А. Левицький пише, що Іпатій Потій вважався найвпливовішим священиком серед прихильників унії. Йому латино-уніатські письменники присвоїли титут «апостола унії». [28, с. 45-51]. Він відзначався великим природним розумом і непорушною силою волі, поєднував у собі глибоку і різнобічну освіту, значний літературний талант, полум'яну відданість своєму покликанню. Триматися при владі і здобути величезний авторитет серед прихильників унії йому допомагала багатостороння досвідченість, яку встиг набути на різних державних посадах, включаючи і сенаторське крісло.

Іпатій Потій сам писав і розповсюджував твори на захист унії. Йому ж належала думка про створення василіанського ордену. У 1599 році був посвячений у митрополити. Служив в сані уніатського митрополита і разом володимирського єпархіального єпископа 14 років і за цей час встиг не лише значно зміцнити унію у волинському краї, але й підготував надійних помічників і своїх послідовників - Рутського, Мороховського, Кунцевича.

Помер 18 липня 1613 року, маючи 72 роки, і був похований, згідно з його заповітом, у соборній Успенській церкві «перед вратами царськими, між амвоном і дверима». Обряд поховання був здійснений нареченим уніатським митрополитом Іосифом Рутським, у співслужінні єпископів: Луцького Євгенія Єловича-Малинського, Перемишльського Афанасія Крупецького і грека Іоасафа - єпископа Мегленського.

У часи правління уніатів древній храм зазнавав змін і перебудов. Наступник Іпатія Потія єпископ Іоаким Мороховський укріпив свою резиденцію і кафедральний двір кам'яними стінами з вежами, на яких стояло чотири невеликих гармати і три гаковиці - довгі фортечні рушниці. У своєму заповіті писав, щоб вони зберігалися довічно.

Наступник Мороховського єпископ Іосиф Мокосій-Баковецький, який раніше був архімандритом Жидичинського монастиря, ознаменував свій прихід на Володимирську кафедру тим, що дізнавшись про королівське рішення повернути Луцьку єпископію православним, пограбував у Луцьку кафедральну церкву Івана Богослова. Було забрано частину животворного древа Хреста Господнього і частину мощей святого великомученика Пантелеймона, які колись привіз з Греції князь Дмитро Любартович. Все це разом із старожитним церковним начинням було пренесено у Володимирський кафедральний собор.

Православні жителі Луцька добивалися повернення відібраних святинь, заявляли про це насильство на сеймах, виклопотали навіть спеціальний «королівський лист» до Баковецького з наказом повернути церковні цінності, але нічого так і не добилися.

Баковецький, як і його попередники володимирські уніатські єпископи, любив займатися будівництвом у своїй резиденції. Він спорудив кам'яний архієрейський дім на місці дерев'яного, а під південним вівтарем Успенського собору влаштував склеп для поховання померлих володимирських єпископів і каплицю в ім'я Святої Трійці для проведення заупокійних служб.

Восени 1648 року, під час визвольної війни українського народу, запорізькі козаки ввійшли у Володимир, вигнали з міста всю польську шляхту, забрали її майно. Увірвалися вони і в Успенський собор, який був уніатським, надіючись, що там польське панство поховало свої скарби. Але, не знайшовши ні золота, ні срібла, козаки, поважаючи святість храму, залишили його, не завдавши ніякої шкоди.

Після Зборівського миру (1649 р.) Баковецький разом з іншими втікачами повернувся на свою кафедру. Але визвольна війна українського народу продовжувалася і уніатський владика невдовзі знову був змушений податися в Польщу. У таких гоніннях та постійних тривогах провів престарілий єпископ останні роки свого життя. Помер 1655 року і був похований у тій самій каплиці Святої Трійці, яку перед тим побудував у вівтарному склепі храму.

Страшна пожежа у 1683 році спопелила майже все місто Володимир. Сильно постраждав і Мстиславів храм, на ньому згоріла покрівля, потріскали верхні куполи. А невдовзі і стіни стали руйнуватися.

Капітально відбудував храм тодішній уніатський єпископ Лев Зеленський. Навколо владичого замочку він звів нову кам'яну стіну, а також спорудив нову дерев'яну дзвіницю. Але храм не зазнав значних змін. Приход був малим внаслідок запустіння українських міст, а головне тому, що все ж таки більша частина жителів дотримувалася Православ'я.

1695 року Успенську церкву ревізували призначені єпархіальною владою «візитатори» і склали її детальний опис, який дає нам уявлення про тодішній стан храму після столітнього перебування у ньому уніатів. Незважаючи на численні перебудови і капітальний ремонт 1683 року, внутрішній вигляд храму в той час суттєво не змінився: у ньому, як і раніше, був тільки один вівтар, престол стояв посередині нього, а з боку були жертовники і святі дари зберігалися у срібній гробниці. Вівтар відділявся від основної частини храму іконостасом з намісними образами, «Деісусом» і прекрасними за художнім виконанням царськими вратами. Все це, за твердженням «візитаторів», було старосвітське і від часу потемніле. У храмі привертав увагу чудотворний образ Богоматері, на якому була срібна, з позолоченими квітами і променями, риза з великою кількістю підвісок з дорогоцінного каменю. Було в той час у церкві чимало старовинних речей. Це - чудової роботи кам'яна хрестильниця, яка залишилися ще з тієї далекої православної епохи, коли хрещення обов'язково здійснювалося в храмі і через занурення у воду, а не обливання, а також рукописні книги. Біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця, на ній був годинник. Найбільший дзвін називався «Геннадієм» в честь православного єпископа Геннадія, за часів якого (середина XVI ст.) був відлитий, другий дзвін називався «зекгар», бо відбивав години, третій - «доброглас», а четвертий - «починальник». Опис «візитаторів» зберігався в актовій книзі Володимирського суду 1728 року, №1098 (л. 1244).

Ще одна згубна пожежа трапилася за часів Володимирського єпископа і одночасно митрополита Льва Кишки. Ні точний час, ні розміри біди невідомі. Можна вважати, що пожежа спалахнула за рік чи два до 1717-го, поскільки в цьому році в Супраслі була видана книга «Gedr mistyczny», присвячена Кишці, яку написав ієромонах-василіанин Дмитрій Занкевич, секретар Житомирського монастиря. У цій книзі Лев Кишка прославляється і як великий реставратор володимирської кафедральної церкви. Але реставрація не була закінчена за життя цього єпископа. [26, с. 46 - 49].

У 1753 році при уніатському єпископі Феофілі Годебському храм був обмурований, що надало йому рис католицького костелу. Так, до древньої споруди із західної сторони було добудовано новий фасад, у декорі якого форми бароко поєднувалися з елементами класицизму. Архітектори вказують, що на перший погляд фасад був схожий на браму грецького міста Мілета (III ст. до н. є.). Було також покладено нову підлогу з кам'яних плит, прорубано в стінах нові і розширено старі вікна. Деякі простінки споруджено і всередині. До західної стіни були прибудовані хори. Проте ця перебудова і численні прибудови, які змінили зовнішній і внутрішній вигляд, не змінили розмірів і древнього плану собору.

Ми можемо подивуватися, з якою вмілістю, точними розрахунками, надійністю будували наші предки, древні майстри. Але численні ремонти і перебудови порушили стійкість масивної споруди. Та й, зрештою, час робив свою справу. Коли в 1782 році останній з уніатських єпископів Симеон Млодський розпорядився прорубати в середній колоні з північної сторони новий вихід до проповідницької кафедри, не витримав прорубаний стовп, обвалився, впала і частина склепіння, яка трималася на ньому, поволі стала тягнути за собою інші.

Храм став аварійним, перебувати в ньому було небезпечно і богослужіння відправлялося в домовій, також Успенській церкві, відкритій у 1765 році уніатським єпископом Феліціаном Володковичем, яка розмістилася в побудованих ним же кам'яних двоповерхових палатах, що примикали до південної вівтарної частини соборного храму. В 1796 році домова церква була освячена за православним обрядом і ще довго заміняла прихожанам опустілий соборний храм, поки її 1859 року не знищила пожежа.

2.3 Церковна школа у замочку

Віддавна при Володимирській кафедрі була школа, у якій готували майбутніх священиків для Волині та інших українських земель. Її історія нерозривно пов'язана з історією древнього храму, з долею міста. Вважають, що школа була заснована ще першими єпископами. В XI столітті у Володимирі вже було декілька училищ. У 1097 році інспектувати училища міста приїжджав преподобний Нестор-літописець, про що він сам і засвідчив.

Головним завданням училищ при єпископській кафедрі була підготовка достойних пастирів церкви, які б добре знали і розуміли книжне писання. Протягом століть напрямок їх освітньої діяльності мав чисто церковний характер. Архівні книги зберегли записи, що ще в 1586 році учителем був священик соборної церкви.

У той час володимирським старостою був відомий поборник Православ'я і освіти на Волині князь Костянтин Острозький. Він заснував у місті Острозі греко-слов'яно-латинську колегію, яку ще називали академією. Стараннями князя Володимирська школа в 1588 році одержала деякі кошти, за які при ній мали можливість утримувати двох бакалаврів (учителів), один з яких викладав грецьку, а другий - церковнослов'янську мови. Гроші на ці потреби збиралися з людей, що проживали в селах, підданих єпископії і соборній церкві.

Князь також настояв, щоб єпископ Феодосій Лозовський віддав під школу мурований будиночок в замочку, а для вчителів дерев'яну хату.

Школа особливо почала розвиватися за часів Іпатія Потія. Відразу після свого приходу на Володимирську єпархію, будучи ще православним єпископом, Потій випросив у 1595 році для школи у короля Сигизмунда III привілей - на неї призначалися доходи з монастиря Святого Спаса і його земель. Єпископ записав у 1609 році на потреби школи 3,5 тисячі злотих щорічно і 350 злотих вчителеві. Документи про це, які ввійшли до міських книг, підписані також протопопом Іваном Вербицьким.

Одним із перших ректорів школи, яку поновив Іпатій Потій, був Федір Мелешко, котрий 1626 року став єпископом Холмським.

Після запровадження унії єпископи і митрополити докладали багато зусиль для розвитку школи. Жертвували гроші, віддавали доходи з монастирів, вишукували інші джерела фінансування, щоб утримувати хороших вчителів. Іпатій Потій у 1609 році пожертвував для потреб школи 2500 злотих. При уніатському єпископі Іоакимі Мороховському школа стала яскраво вираженим римо-католицьким єзуїтським закладом. Навчалися у ній переважно діти заможних людей-міщан і шляхти, яких виховували у католицькому дусі. Титулувалися вони вже студентами і відзначали лише католицькі свята, співали на латині, дотримувалися єзуїтських звичаїв і обрядів.

При королі Владиславові IV православні володимирські міщани повернули собі декілька міських церков і при одній з них, а саме П'ятницькій, відкрили церковно-слов'янську школу. На погості тієї церкви збудували шкільний будинок і утримували одного бакалавра (учителя). Тут навчалося не менше учнів, ніж у кафедральній католицькій школі, і крім міщанських та шляхетських дітей були й діти бідняків. Окрім загальної грамоти тут навчали співу у церковному хорі і готували учнів для прислуги у церкві. Як довго проіснувала та школа, немає ніяких даних.

Деякий час була православна школа і при Василівській церкві. Про це свідчать документи за 1695 рік. У них згадується церковний будинок, в якому розміщувалися школа і госпіталь.

У другій половині XVII століття володимирська кафедральна школа іменується уже колегіумом. До кінця свого існування вона була у розпорядженні отців василіан. Тоді студенти навчалися по три, чотири і навіть п'ять років. Викладачі мали звання професорів, а керівники навчального закладу - ректорів. В основному викладали у школі впливові церковні діячі, настоятелі місцевих уніатських монастирів, як, наприклад, Маркіян Кульчицький - доктор богослов'я, ігумен Зимненського монастиря (у 1695 році), Іаннурій Огурцевич - архімандрит Дерманського монастиря (у 1708 році) та інші.

1784 року у василіанській школі навчалося 380 учнів. Але приміщення її було вже старим. Через два роки школа перейшла у хороші кам'яні будинки, споруджені у 1755 році поміщиком Ігнатієм Садовським для монастиря і костелу єзуїтів. 3 1773 року, після вигнання єзуїтів, ці будівлі пустували. В них і розмістився колегіум, який досяг у той час найбільшого розквіту. Він став шестикласним. Навчання вели шість професорів. Тут викладали не лише французьку й німецьку, а й італійську та англійську мови. Август III 1746 року підтвердив усі привілеї надані колегіуму. У грамоті польського короля зазначалося: «взнав від рідних панів, що велебні василіани литовської провінції уже здавна утримують в м. Володимирі школи і учать в них шляхетну молодь добре, старанно і з немалою користю, і дозволив надалі утримувати в м. Володимирі школи і публічно вчити в них включно до класу філософії; разом з тим заборонив всякому іншому духовенству як в самому Володимирі, так і в його околицях, на віддалі п'яти миль, влаштовувати будь-які нові школи на противагу вельможним василіанам Володимирського колегіуму». [44, с. 34 - 45].

Після повернення Волині в Росію колегіум був перейменований у п'ятикласне училище. 3 1803 року воно перейшло у підпорядкування Віденського навчального округу і під керівництво відомого полонізатора Фадея Чацького. Викладання велося лише польською мовою. Багато учнів були католиками. Вони мали сильний вплив на дітей, які походили з православних сімей. Польський заколот 1831 року поклав кінець існуванню василіанського училища.

Впродовж 38 років у Володимирі зовсім не було училища. І лише у 1869 році відкрили двокласне. У запустінні перебував Мстиславів храм. Поділяла його сумну долю і школа, яка протягом віків діяла при ньому.

Коли постало питання про відбудову храму, то разом заговорили і про відновлення церковної школи, 3 ініціативи голови повітового відділення єпархіальної училищної ради, протоієрея Климента Андрієвського було створено двокласну церковно-приходську школу. Її відкриття 11 травня 1892 року стало справжнім святом для жителів міста. Почався новий період відродження духовності і оcвіти.

3. Релігійно-культове значення Успенського собору

3.1 Православне братство

Православне Свято-Володимирське братство було засноване 1887 року на пам'ять про 900-ліття Хрещення Русі Святим Рівноапостольним князем Володимиром. Його центром стала Василівська церква. Братство створювалося для зміцнення віри, згуртування православного населення краю, але головною метою було збереження і охорона церковних пам'ятників.

Власне, приводом для створення в місті братства стали підготовчі роботи до відбудови Мстиславового храму. Засновники, справжні охоронці і сподвижники Православ'я писали: «Відомо, що Волинь належить до числа місцевостей найбагатших пам'ятниками древності: рідко яка церква в нашій єпархії не зберігає ніяких залишків старовини. Не треба й говорити про те, як важливо і в науковому, і в релігійному, і, навіть, в політичному відношеннях дбайливе збереження і вивчення цих нерідко дуже дорогоцінних пам'ятників Православ'я і Руської народності в нашому краї». [44, с. 50 - 58].

Було прийнято братський статут, у якому викладено програмні цілі. Ставилося завдання в міру своїх можливостей розповсюджувати книги Святого Писання, молитовники, хрестики, образки, книги та брошури релігійно-морального спрямування і твори з історії Православ'я в межах древнього Волинсько-Галицького князівства. Члени братства зобов'язувалися сприяти намірам уряду у відновленні древнього кафедрального собору, побудованого князем Мстиславом, збирати на це пожертвування, оберігати храм від подальшого руйнування, а належне йому майно бережно охороняти в інших церквах міста.

Братство складалося з почесних і дійсних членів, засновників і братчиків. Почесні члени обиралися з числа осіб, які зробили вагомий внесок для його діяльності, а також значні грошові пожертвування. Усі інші повинні були платити у спільну казну річні і одноразові пожертвування.

Слова братчиків не розходилися з ділом. Відразу ж приступили до збору коштів на оновлення і збереження колишнього кафедрального собору Успіння Божої Матері. Було виправлено значні пошкодження в стінах і пілонах храму. Цеглини, які перетліли і розвалилися, замінені міцними древніми цеглинами, покладеними на цемент. Розроблено проект відбудови домової єпископської церкви поряд з Мстиславовим храмом. Для зміцнення релігійно-моральних почуттів і підняття народного духу була влаштована братська крамниця, де продавалися хрестики, іконки, букварі, книги і брошури духовного змісту.