Значення монументального комплексу Свято-Успенського Володимир-Волинського собору для формування християнської культурної ідентичності сучасного українського народу

Голова ради братства Омелян Дверницький опублікував ряд статей у «Київській старовині», «Історичному віснику», «Волинських єпархіальних відомостях», написав і видав у 1889 році книгу «Пам'ятники древнього православ'я в м. Володимир-Волинському», яка була проілюстрована видами цих пам'ятників. До 900-річчя Волинської єпархії (1892 р.) вийшов альбом з описом волинських старожитностей, в якому, зокрема, було опубліковано нарис про Успенський собор [17, с. 47 - 53].

Для збереження старожитностей, різноманітного церковного начиння і книг братчики створили давньосховище і бібліотеку, які розмістилися в будівлі, що прилягала до Мстиславового храму. На кошти братства було виготовлено шафи, стелажі, вітрини, столи. Цікаву колекцію передав у давньосховище професор Андріан Прахов, який зібрав майже 100 фотографій і негативів із зображенням православних храмів. Основою бібліотеки стали пожертвувані братству видання Київської археографічної комісії і книги, добровільно передані приватними особами та придбані на кошти, пожертвувані волинським поміщиком, князем Сергієм Святополком-Четвертинським.

Отець Даниїл Левицький поповнив матеріали давньосховища власноруч віднайденими експонатами, серед яких особливу увагу привертав оригінальний залізний хрест, виявлений на місці давньої Іоакимо-Анненської церкви.

Зберігалося у володимирському давньосховиші старовинне начиння православних храмів: залишки іконостасів, святі ікони, посуд, стародруки і рукописні церковно-служебні книги, фотознімки, гравюри, описи древніх храмів Волині. Серед них було багато цінних речей. Бронзові хрести-енколпіони, знайдені в могильнику поблизу села Цегова, царські врата, двоє бокових дверей і два образи - Спасителя і Богоматері - з іконостасу домової церкви Володимир-Волинських єпископів. Образи писані на золотому чеканному фоні. А також велика колекція древньої цегли, цем'янки, цінини, цвяхів і різноманітних будівельних матеріалів, знайдених під час розкопок в урочищі «Стара катедра», план Успенського кафедрального собору. Фотографії головного вівтаря, ніш з великокняжими гробницями, хорів Успенського собору. Рукописне Євангеліє, пожертвуване 13 січня 1563 року Петром Загоровським, маршалком короля польського і великого князя литовського, та його дружиною Федорою Сангушковою Загорівському монастирю: Рукописний Апостол XVI століття, який належав раніше тому ж монастирю. Рукописне Євангеліє XVI століття, знайдене на дзвіниці Будятичівської церкви. Друковане Євангеліє, рік і місце друку не позначено, подароване будятичівській церкві в 1664 році. Із тієї ж церкви «Анфологіонь, сиречь цветословникь», виданий Львівським братством у 1700 році. Євангеліє, надруковане в місті Москві Волинцем в 1605 році, на якому зберігся напис польською мовою, що книга пожертвувана в церкву села Підгородно Володимир-Волинського повіту 1611 року Флоріаном Підгороденським. Цінною була і старовинна ікона з Іванич «Благовіщення», виконана пензлем майстра Федуска із Самбора у 1579 році [26, с. 34 - 42].

У давньосховищі працювало багато вчених, які приїжджали у Володимир, щоб дослідити предмети старовини. Член історичного товариства Нестора-літолисця при імператорському університеті святого Володимира у Києві професор І.М. Каманін та член Волинського церковно-археологічного товариства О.А. Фотинський звернули увагу на те, що у давньосховищі є багато предметів у двох чи й в трьох примірниках. Вони запропонували передати їх у Житомир, де було створене Волинське єпархіальне давньосховище.

Член Смоленського церковно-археологічного комітету Г.К. Богуславський за результатами роботи у Володими-Волинському давньосховищі видав книгу «Волинські рукописні Євангелія і Апостоли». Один з її примірників є нині у Волинському краєзнавчому музеї.

В архіві братства збереглася записка, що професор І.М. Каманін отримав і, напевно, взяв до Києва для детальнішого вивчення манускрипт XIV століття, який зберігався у Володимирі.

Уже з цього невеликого переліку старожитностей ми можемо уявити, які безцінні і унікальні речі зберігалися в давньосховищі при соборному храмі у Володимирі-Волинському. Заслуга членів братства, котрі зібрали ці пам'ятки старовини, дуже велика. Адже ставлення до багатьох речей було в той час неоднозначне. Царський уряд після ліквідації греко-католицької церкви і придушення польського повстання 1863 року намагався викорінювати усе не російське. Знаходилися і виконавці, які підозріло дивилися на пам'ятки старовини як на залишки унії. Красномовним свідченням такого варварського ставлення до культурної спадщини був напис на пошкодженому рукописному Євангелії XVI століття, що зберігалося у Володимир-Волинському давньосховищі: «Сию книгу надобно подереть, ибо она униатска, а теперь надобно российских» [44, с. 34 - 39]. На щастя, такі випадки були поодинокими.

Більшість предметів давньосховища у серпні 1890 року була виставлена в Луцькому соборному храмі для огляду государем-імператором Олександром Олександровичем і його августійшою сім'єю, які прибули на Волинь. На згадку про перебування царської сім'ї в нашому краї братство віддрукувало портрети імператора, імператриці і цесаревича для роздачі православним школам і кращим людям міста.

Діяльність братства була багатогранною. Але одним із найважливіших своїх завдань воно вважало відновлення древнього Успенського собору - пам'ятника архітектури ХП століття, усипальниці волинських князів і єпископів. Збереглися протоколи засідань братства, де розглядалися питання реставрації храму, підготовки будівельних матеріалів, збереження цінних археологічних знахідок. Члени братства готували наукові реферати і часто виступали з ними перед населенням.

Успенському собору належала чудотворна ікона Божої Матері. Історичні відомості про цю древню православну святиню дуже скупі. На ній не збереглося ніяких написів. Проте вважають, що ця ікона була пожертвувана храму єпископом Вассіаном, який очолював Володимирську кафедру з 1487 по 1497 рік. Свій дар він зробив у 1494 році, коли собор було відновлено після зруйнування його татарськими полчищами. У ХУП столітті ікона була покрита срібною ризою, а у ХУШ до ризи були зроблені деякі добавки. Дослідники вважають, що ікона ця грецького письма. Написана на дерев'яній дошці, величина якої 38x31 вершок (169x138 сантиметрів). Як старовинна пам'ятка Православ'я на Волині ікона разом з багатьма іншими предметами старовини, які зберігалися у давньосховищі, з благословіння архієпископа Модеста 27 серпня 1890 року була перевезена до міста Луцька для огляду імператором і його сімейством. Ця старовинна братська ікона донині зберігається в Успенському соборі.

Володимир-Волинське давньосховище було справжньою скарбницею українських церковних старожитностей. 1911 року колекція давньосховища (в тому числі 100 рукописів і 500 стародруків) була передана в Житомирський єпархіальний музей. Під час першої світової війни ці експонати евакуйовані в місто Харків. У наш час деякі з них зберігаються в Харківському державному музеї українського мистецтва та в Харківській науковій бібліотеці імені В.Г. Короленка. Проте воєнні лихоліття загубили сліди багатьох безцінних пам'яток старовини нашого краю. Деякі втрачені назавжди, інші розпорошені по музеях і архівах за межами України.

3.2 Післяунійний період

На зеленому квітучому пагорбі над древнім містом піднімалися руїни старовинного храму, їх було видно здалека - з навколишніх полів і пасовищ в долині річки Луги, із Зимненського Святогорського монастиря, що стояв за кілька кілометрів від Володимира, і навколишніх сіл. Їх було видно і зблизька - з невеличких міських вулиць, з вікон багатьох будинків. Вони не полишали людей у спокої. Не могли жителі Володимира їх споглядати і проходити мимо, забуваючи свою історію.

У 1795 році Волинь ввійшла до складу Російської імперії і в краї відновилася православна віра. Володимирська уніатська кафедра була скасована. Спочатку храм передали у казенне відомство і він протягом восьми років служив місцем для збереження хлібних запасів та для казенних речових складів. Старовинний пам'ятник минувшини був у жахливому стані. Це були руїни, в яких більше двадцяти років не проводилася служба Божа. Куди поділися старовинні дорогоцінні речі, які описували «візитатори»? Куди зникли рукописні Євангелія та інші книги, у які колись руські і литовські князі власноручно вписували свої благородні пожертвування на користь храму? Про існування цих книг в XVII столітті зберігалися документальні дані.

У 1802 році Волинська казенна палата навіть поставила питання про перебудову зруйнованої споруди для потреб казни. Але єпархіальні власті запротестували і храм було передано у відомство православної церкви. Врятував його тодішній єпископ Волинський і Житомирський Варлаам (Шишацький). Він погодився з висновками Володимир - Волинського духовного правління, яке доводило, що хоч церква зруйнована і в даний час у ній розміщений склад для зберігання зерна, але консисторією вишукуються можливості для її ремонту, а передача церкви у казенне відомство приведе до неправильного розуміння нашої релігії в інших країнах і навпаки потрібно вживати заходів для «возвишення, а не опущення храму, поскільки народ і так говорить з обуренням, що така чудова і головна Руська церква чи собор залишається без уваги і визнання». [47, с. 35 - 43].

Тоді вперше народилася думка про реставрацію історичної святині. 1804 року навіть склали проект відновлення і почалися деякі ремонтні роботи. Але перша спроба була невдалою. Зведений будівельниками під керівництвом архітектора Шельдера пілон, не витримав ваги склепіння і завалився разом з ним. Роботи через нестачу коштів припинили.

За описом 1806 року церква була з трьома куполами: висота середнього - 68 аршинів без хреста, два інших куполи, трохи нижчих, стояли напівзруйновані у кутках західної частини храму. Всі три куполи були увінчані залізними хрестами з позолотою і покриті білою бляхою. Така ж була покрівля і над вівтарною і середньою частиною храму. А з двох боків північна і південна частини були покриті ґонтом і закінчувалися ліпними щитами, на яких також піднімалися залізні позолочені хрести. Стіни були поштукатурені і пофарбовані. Всередині храм мав уніатський вигляд. В глибині середнього східного апсиду, на підвищенні, вимощеному каменем, був влаштований престол, а над ним чудовий балдахін на золочених стовпах. Горне місце на всю висоту стіни було зайняте різьбленим кіотом із зображенням посередині Богоматері і навкруги дванадцяти апостолів в золочених ризах. Тут же стояли дерев'яні фігури трьох великих святителів і ангелів. Для зберігання святих дарів служила срібна дарохранительниця.

Відомо, що між 1805-1809 роками була зроблена ще одна спроба ремонту. Про це залишився наказ Волинської духовної консисторії про поминання на єктеніях «боголюбивого пана Михайла Івановича'' Комбурлея, який в той час був волинським губернатором, за його турботи. Але ці турботи були абсолютно безрезультатними щодо відбудови собору. Інший документ свідчить про витрату 60 злотих - всієї суми, зібраної в той період на оновлення храму.

Майно собору зберігалося в домовій церкві до 17 серпня 1812 року. В той день церкву пограбував один із загонів армії Наполеона. Французькі вояки забрали все, що могли, в тому числі і 1638 злотих церковних грошей. Настоятель церкви протоієрей Мальованський потрапив у полон. З єпископського замку були взяті дві гармати і різна вогнепальна зброя. На десятиліття собор був покинутий людьми і самотньо стояв, нагадуючи про минулі віки.

У березні 1818 року на Волині чекали приїзду царя. Дворянський маршал Володимир - Волинського повіту Пражмовський хотів просити государя про відновлення місцевого соборного храму і вимагав, щоб місцеве духовенство дало йому дані про суть справи. Повідомлення йому підготували, але невідомо, як закінчилися ці наміри.

1819 року Волинська духовна консисторія на прохання володимирського протоієрея Гавриша Левицького видала йому книгу для збору пожертвувань на ремонт собору. Але вдалося зібрати лише 2 руб. 10 коп. Причина такого низького збору, як вказувалося, - мала кількість православного населення в місті.

У 1839 році архітектор Вейцлер склав детальний план єпископських палат перед їх генеральною реконструкцією. Це єдиний документ, який дає нам уявлення про будівлі минулого на подвір'ї собору, які володимирці ще називали «єпископським замочком». [44, с. 34 - 45].

Під час реконструкції було розібрано частину східного крила, що примикала до південної стіни храму. Добудовано дзвіницю, вона стала вищою. Голосники оформлено у вигляді візантійських щілиноподібних вікон з арочним завершенням. Встановлено на даху кований металевий хрест. Колишні єпископські палати підтримувалися у належному стані, адже вони постійно використовувалися, то під школу, то під громадські міські заклади.

Сама ж будівля древнього храму з кожним роком все далі і далі приходила у запустіння. Дійшло до того що там розмістили склад сіна, дров і різних господарських речей, а в прибудові зробили приміщення для утримання худоби. Занедбана будівля храму не могла так довго стояти, вслід за склепінням упав купол. Точної дати, коли це трапилося невідомо, але за переказами люди називали 1829 рік.

Після кількох чергових обвалів будівлю храму залишили напризволяще під відкритим небом для дальшої руйнації і, можливо, повного зникнення з лиця землі. Адже, на жаль, така доля спіткала немало унікальних древніх церковних будівель на волинській землі. Росія переживала в той час період поклоніння перед західноєвропейською культурою, яка відображала в уяві багатих людей зразок кращого життя, у світлі якого все своє і рідне залишалося поза увагою.

Проте наставали моменти, коли погляд людей все-таки повертався знову до старовинного храму. Київський генерал-губернатор А.П. Безак, відвідавши місто Володимир у 1866 році, звернув увагу на руїни древнього кафедрального храму, які залишалися без нагляду і безперешкодно розтягувалися місцевими жителями на різні господарські потреби. Генерал-губернатор відзначив, що потрібно хоча б зберегти залишки храму від дальшого руйнування і доручив підполковнику Ертелю, який завідував у Волинській губернії церковно-будівельними роботами, огородити руїни собору і надалі вирішити питання про його відбудову.

Ертель розробив проект ремонту і склав кошторис на суму 3171 руб. 44 коп., які були представлені тодішньому міністру внутрішніх справ царської Росії Валуєву. Він погодився з представленням генерал-губернатора і розпорядився негайно приступити до укріплення стін собору за рахунок місцевих церковних коштів. За проектом було запропоновано: очистити внутрішню частину храму від сміття і обвалів, очистити і обгородити навколишню територію, покрити залізною покрівлею руїни там, де вони вціліли, зацементувати тріщини в стінах. [44, с. 52 - 58].

У березні 1867 року відбулися торги на виконання робіт. Але сталося так, що ніхто не наважився взяти підряд на ремонтні роботи. Тоді волинське церковне будівельне намісництво доручило своєму архітектору Лінницькому оглянути руїни храму і порівняти їх теперішній стан з проектом Ертеля. Лінницький розробив свій проект. Вартість робіт значно зросла і становила вже 5850 руб. Церковні власті не могли погодитися з такою пропозицією і доручили техніку Вітринському скласти інженерний кошторис, а для перевірки передало його архітектору Вормсу. Звичайне бюрократичне формальне листування тривало понад десять років і не принесло ніяких результатів. Підсумком була втрата проекту Ертеля, який дозволяв зробити хоч щось для збереження стін від ще більшої руйнації.

Переломним моментом переоцінки поглядів стало свято вшанування пам'яті слов'янських першовчителів святих Кирила і Мефодія у 1885 році. Тисячолітня річниця пам'яті цих визначних просвітителів наштовхнула багатьох людей на думку повернутися до своєї історії. Передові люди краю, інтелігенція, церковнослужителі міста Володимира почали ставити питання про відбудову і відновлення святині.

Майже сотню літ древній храм стояв у руїнах і запустінні. Але прості віруючі люди не були байдужими до його долі. У місті часто розповідали легенди про таємниче світло, яке темними ночами світило на старовинні руїни, про чудесні церковні співи, які чути із забутих храмових стін. Ці перекази були яскравим виразом благодійних і жалісних почуттів населення міста до долі напівзруйнованого величного пам'ятника старовини, безмовного свідка слави древнього міста Володимира, яке пережило і часи розквіту, і важкі епохи розорення та занепаду, але ніколи не втрачало віри в майбутнє і надії на кращі часи.

Справді, тоді Володимир був звичайним провінційним містечком царської Росії. Ось яким він постає перед нами в одній з публікацій журналу «Київська старовина»: «На західній нашій околиці, на кордоні Холмщини і Галичини, в стороні від залізничних і шосейних доріг, стоїть над р. Лугом забуте всіма древнє місто св. Володимира, нині занедбане повітове містечко Володимир-Волинський. Кожний сучасний благополучний росіянин, який звик до залізниць і зручностей життя великих міст, потрапивши випадково в м. Володимир, вважає своїм обов'язком пом'янути його міцним словом за його необлаштованість і зарікається ніколи в нього більше не потрапляти». Від його минулої слави, стверджує автор, залишилися лише руїни древнього собору, які височать над містом.

Саме в той час все частіше і частіше стали лунати заклики відбудувати старовинний храм.

1885 року на Волинь прибув новопризначений губернатор, генерал-майор В.В. Фон Валь. Він оглянув руїни древнього храму, які були у повному запустінні. В середині розміщувалися склади сіна, хліба і дров, а на колишньому погості влаштовані стійла для худоби. Але священикам вдалося переконати губернатора, що стіни храму ще міцні, а його основа, незважаючи на руїни, і досі велична. Обмінявшись думками з тодішнім Волинським архієпископом Палладієм, Фон Валь прийшов до висновку, що старовинний Мстиславів храм потрібно відновити.

Була сформована комісія, до її складу ввійшли предводитель Володимир-волинського дворянства Боровиков, настоятель місцевого монастиря архімандрит Олександр, ісправник Володимир-Волинського повіту Вощинін, мировий суддя Омелян Дверницький і священик Даниїл Левицький. Для дослідження руїн храму було запрошено відомих вчених, професора Київського університету В.Б. Антоновича і професора Петербурзького університету А.В. Прахова, секретаря Київської археологічної комісії О.І. Левицького [49, с. 56 - 63].

Комісія розпочала нелегку клопітку роботу. Час і байдужість зробили свою справу. Собор перебував у жахливому стані. Кругом - гори сміття і уламків, які поросли травою та бур'яном. На місці, де стояв іконостас, виросло дерево. Ще одне велике дерево умудрилося закріпитися на одній з високих стін. А на «горньому» місці у вівтарі ріс великий кущ бузини. Над входом звили гніздо лелеки. Стіни поросли мохом.

У роботах по розчищенню будівлі храму та навколишньої території брали участь жителі Володимира і багатьох сусідніх сіл. Було вивезено кілька тисяч возів сміття, яке назбиралося тут за сто років.

Після розчищення за справу взялися спеціалісти-археологи та будівничі. Усі об'єкти були обміряні, сфотографовані і описані, складено плани відбудови. Було встановлено, що древня будова храму має такі розміри: ширина - 31 аршин (один аршин - 71,12 сантиметра), довжина без зруйнованої вежі - 41 аршин. Первісну висоту храму, звичайно, після багатьох перебудов і жахливого руйнування встановити було неможливо. Після прибудови у 1759 році головного фасаду будівля мала довжину 56 аршинів і ширину - 49,5 аршина. Обчисленнями було доведено, що висота головного купола сягала 68 аршинів, тобто трохи більше як 48 метрів.

Древній храм був споруджений у візантійському стилі за зразками київських церковних будівель ХІ - ХІІ століть. Церква кораблеподібна, з трьох поздовжніх і чотирьох поперечних перехресних кораблів. Середній поздовжній закінчувався апсидою. Первісний фундамент був виявлений на глибині 3-4 аршини. Спід фундаменту був викладений каменем, а верх - цеглою розміром 9x5x1 вершок (1 вершок - 4,445 сантиметра). Цеглини з'єднані сірим розчином. Стіни вимуровані з цегли трохи меншого розміру 8x5x1 вершок. Розчинна суміш - рожева з домішком піску і товченої цегли. Накидка розчину 1-2 вершки. Вікна первісної будівлі були вузькі, їх розширили у XVIII столітті при перебудові приміщення. З давнього часу залишилися хори.

У головному вівтарі, де були закладені вікна, дослідники знайшли давні фрески. Подібні орнаменти було виявлено в будівлі у 1881 році академіком архітектури М.Т. Преображенським. Вчені вважали цілком ймовірним, що вони збереглися ще з часів спорудження храму. Було зроблено припущення, що в древні часи храм був розписаний повністю.

Під час очищення подвір'я навколо храму були знайдені старі будівельні матеріали. В середині собору після розчищення від сміття відкрили гранітний поміст із широких кам'яних плит зеленуватого й фіолетового кольорів, подібних до плит у Почаївській Лаврі. Покладені вони були 1753 року під час однієї з перебудов храму. Нижче гранітного помосту знову був товстий шар сміття, переповнений розкиданими частинами людських скелетів. Пройшовши цей шар, дослідники наткнулися на значно давнішу підлогу із цегли різної форми - прямокутної, трикутної, яку можна було віднести до доби спорудження храму. Але ця підлога збереглася лише в окремих місцях, адже протягом шести століть її багаторазово ламали і пробивали для спорудження склепів і опускання домовин в церковні підземелля. Зрозуміло, що всі ці знахідки давали дослідникам цікавий матеріал для роботи по відбудові храму та встановленню його первісного вигляду.

Комісія прийшла до висновку, що «в грандіозних руїнах Володимир-Волинського Успенського собору ми маємо не тільки древню будівлю великокняжого періоду, а саме залишки того храму, який побудований в середині XII ст. правнуком Володимира Мономаха князем Мстиславом Ізяславовичем».

Далі вчені-археологи приступили до обстеження поховань. Під всією площею будови були підземні склепи. В західній частині храму склеп був вщент заповнений домовинами, які стояли рядами, одна на одній в кілька поверхів. Домовини різні: кам'яні, цинкові, у вигляді дубових видовбаних колод, в середині яких були труни з дощок, просмолені зверху, або оббиті шовковими тканинами. Було оглянуто більше двадцяти склепів. На скелетах були костюми і плаття з дорогих тканин - парчі, оксамиту, шовку, залишки яких збереглися. Стало очевидно, що тут протягом століть поховано чимало державних мужів, багатих і знатних людей древньої Волині.

» Найхарактернішою особливістю древньоруських церков, які стояли в найближчому відношенні до відомого княжого роду, так званих «отніх храмов», було влаштування князівських гробниць», - пише О.І. Левицький. - Померлого князя клали в кам'яний гріб, мармуровий чи з шиферних плит, і такий саркофаг не закопували у підпілля, а залишали на поверхні підлоги, наслідуючи древньохристиянські катакомби, а також, заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах (аркасоліях), спеціально для цього облаштованих в стінах. Ці ніші були або на рівні з підлогою храму, чи на декілька вершків вище… Аркасолії влаштовувались звичайно у внутрішній паперті, в південній і північній стінах» [28, с. 58 - 64].

Таких аркасоліїв у стінах Мстиславового храму було виявлено п'ять: два - в південній стіні і три - в північній. Два з них були зовсім зруйновані, очевидно, влаштуванням нових ніш пізніше (невідомо для кого вони призначалися), а три вціліли. Князівські поховання і викликали найбільший інтерес у дослідників. Ці знахідки описує М.І. Теодорович невдовзі після проведення археологічних досліджень у соборі [64].

Один відділ був замурований. Після відкриття крипти виявили чотири скелети - два чоловічі, один жіночий і один дитячий. Один чоловічий скелет був великих розмірів і череп мав тільки ліву половину нижньої щелепи, почорнілі краї якої вказували на якесь патологічне прижиттєве руйнування кістки. На думку вчених, то могли бути останки князя Володимира Васильковича, який похований, за свідченням літописця, саме в цьому храмі. Давні письмові згадки розповідають, що то був чоловік «плечима великий» і помер від раку нижньої щелепи: «почали йому гнити зі споду уста… і опало йому все м'ясо з бороди, і зуби знизу випали всі, і щелепа бороди перегнила…"[47, с. 69 - 75]. Другий чоловічий кістяк міг належати батькові князя - Василькові Романовичу (адже, згідно з літописом, Володимир Василькович був похований «в отчий гроб», тобто в родинному склепі батька). Жіночий скелет, ймовірно, його дружини княгині Олени.

Під нішею, в якій було знайдено ці князівські скелети, виявили дерев'яну осмолену труну з розбитим віком. У труні лежав скелет жінки. На голові ще збереглися завитки русявого волосся, були також залишки туфель, розбите дзеркало в шовковій рамі, шматки грубої шовкової тканини, великий комір з тонкого мережива, шматки чорного оксамиту, шитого золотом, шовковими нитками і крупним бісером. Візерунок шиття зображав оленів, що біжать. Окремо знайдено два золотих перстені. Один з них - масивний з невеликою овальною печаткою, на якій зображений вершник з піднятим мечем (герб Гедеміновичів) та латинські літери А.8.К. з датою 1570. На внутрішньому боці зображено серце і букви А-2. Другий перстень з тонкого дроту трохи менший, на ньому майстерно зображено собаку і до нього на ланцюжку підвішена мініатюрна гирка. На внутрішній стороні напис на латині «sic fidus». Посередині церкви знайдена розбита на декілька частин велика плита з червоного граніту, на якій висічено герб Гедеміновичів, а напис вказував, що похована тут княгиня Анна Сангушко-Каширська. Це була дружина князя Сапіги, воєводи Вітебського.

Окрім князівських у соборі було чимало поховань єпископських. Місце для них побудував ще за життя Володимирський єпископ Мокосій Баховецький. Просторе приміщення завдовжки 18 аршинів було у південній частині собору. Домовини розміщалися попід стінами. При огляді в одній з них знайшли «скуфію», але при скелеті не було хреста, Євангелія чи інших ознак єпископського сану. Цілком можливо, що ці поховання були пограбовані татарами, або злодіями, які шукали коштовностей.

Друга усипальниця була внизу між амвоном і царськими вратами. Археологи прийшли до думки, що то склеп єпископа Іпатія Потія. Адже у своєму заповіті, складеному 1609 року, він наказав поховати його тіло саме в цій частині храму. До склепу вели невеличкі цегляні сходи. Поховання було наповнене розписаними кахлями та сміттям. Коли його розчистили, на дні знайшли декілька списів, шматки напівзотлілого войлоку, декілька глиняних люльок для куріння тютюну і велику кількість порожніх пляшок. Очевидно, то були залишки пиятики військових. У кутку вдалося знайти декілька срібних монет катериненських гривеників, що вказувало на час перебування тут компанії, яка влаштовувала бенкети [49, с. 45 - 52].

Цілком можливо, що цей склеп служив військовим тимчасовим житлом, оскільки з нього було прорубано отвір до північної гробівниці. За заповітом там мав бути похований наступник Потія уніатський єпископ Іоаким Мороховський. Але домовини не було знайдено. Є також припущення, що під кінець унії домовини єпископів були перенесені з собору в інше місце, можливо перепоховані на одному з кладовищ міста.

Безумовно, що в древньому соборі були поховання багатьох православних єпископів, які тут правили ще до прийняття унії. Але доля цих поховань невідома.

Це крихти розгаданих вченими таємниць, які канули у вічність у цих старовинних мурах. Через нестачу коштів і часу дослідження підземель не вдалося провести повністю. Так і не було встановлено, де поховані православні єпископи, не встигли закінчити обстеження численних поховань під підлогою храму, до кінця довести дослідження великокняжих аркасоліїв. Але й те, що вдалося встановити, підкреслювало велике суспільне і релігійне значення собору, як старовинної пам'ятки, святині наших далеких предків.

Виступаючи на одному із засідань археологічної комісії професор А.В. Прахов наголосив: «Храм зберігся настільки, що найближчий аналіз його частин не залишає ніякого сумніву в тому, що ми маємо справу дійсно із спорудою XII століття. Керуючись древньою кладкою, яка переважала в Русі у X-XIII століттях і різко відрізнялася не лише від сучасної, а й від тої, яка була використана після XIII століття, розміром, вимісом і кольором цегли, кольором і товщиною вапнякових швів, можна безпомилково відрізнити в існуючому величному руйновищі древні частини XII століття від усіх пізніших прибудов, перероблень і добавлень, які становлять незначну частину цілого порівняно з частинами XII століття» [49, с. 45 - 58].

Трохи пізніше, 1890 року, виступаючи на VII археологічному з'їзді в Москві з доповіддю про Мстиславів храм, Прахов порівнював його з Софією Київською. У вчених не було сумнівів щодо справжнього походження і великої історичної цінності цієї будівлі.

У листопаді 1890 року церковне керівництво краю знову порушило питання перед обер-прокурором Святійшого Синоду про відновлення Мстиславового храму. Архієпископ Волинський і Житомирський Модест дуже хотів ознаменувати святкування 900-ліття Православ'я на Волині закладанням каменя і плити, які б свідчили про початок відновлення Успенського собору. З цією метою за пропозицією владики було проведено дослідження храму комісією у складі єпархіального архітектора Афанасьєва, голови з'їзду мирових суддів О.М. Дверницького, протоієрея Климента Андрієвського та губернського інженера А.І. Щигельського. Вони склали акт, в якому говорилося: «Після огляду вцілілих зовнішніх частин храму і дослідження фундаментів розкопками на глибину чотири з половиною аршини, до щільного шару жовтої глини, члени комісії прийшли до висновку, що фундаменти, а також вцілілі стіни, окрім вивітрених цеглин у верхніх частинах оголених стін і в цокольному облицюванні, настільки міцні, що можливе відновлення храму не викликає ніяких сумнівів» [27, с. 67 - 72]. Але відсутність коштів не дозволила здійснити наміри владики.

У травні 1892 року Волинь відзначала 900-ліття своєї єпархії, яка була відновлена 1891 року, і православним єпископом призначено Паїсія (Виноградова). Таким чином, після 266-річної перерви Володимир-Волинський знову став єпископією. Підготовча робота до відзначення цього торжества була покладена на братство, якому у її проведенні сприяли не лише міська управа, а й жителі древнього міста незалежно від віросповідання. З ініціативи братства було виготовлено хрестики, образки із зображенням Святого Володимира і брошури до славної дати. Як стверджується в документах, 14 і 15 липня 1892 року роздано нижчим чинам, які брали участь у параді, і народу 3200 брошур, майже 5000 хрестиків і образків. Головні події святкування відбувалися у найдревнішому місті Волині. На свято прибуло багато урядових чиновників з Києва, Житомира, Варшави, Вільна, Кишинева, Холма. Спеціально до урочистостей було привезено образ Почаївської Божої Матері. Свято-Духівське Віденське братство через свого представника - кафедрального протоієрея П.Я. Левицького передало для Мстиславового храму образ святих мучеників Віденських Антонія, Іоанна і Євстафія, освячений на їхніх мощах [28]. Волинське дворянство піднесло Преосвященному Модесту чудовий художньої роботи образ Святого Рівноапостольного князя Володимира, створений академіком Котарбинським за оригіналами Васнєцова, з проханням помістити його в Мстиславовому храмі після відновлення. «Хай буде це подаяння початком відновлення храму, і хай стане храм Мстислава знову окрасою нашої Волині!» - так закінчив свою промову губернський предводитель дворянства граф С.А. Уваров.

Хресний хід рушив головними вулицями міста, у колоні йшло три архієреї, понад 150 священиків. Несли образ Пресвятої Богородиці з Успенського собору. Відбулося загальне водосвяття. Під час опускання хреста у воду пролунав 21 гарматний постріл.

Звичайно, що таке урочисте святкування не могло залишити поза увагою зруйнований храм. Його стіни були прикрашені зеленню, прапорами, а погост переповнений людьми. [5, с. 48 - 56].

3.3 Відродження й освячення відновленого храму

Після детального вивчення і дослідження залишків колишнього собору було прийнято рішення відновити його у первісному вигляді. Звичайно, повної точності гарантувати ніхто не міг. Але будівничі мали зразки численних церковних споруд часів Київської Русі. Професор А.В. Прахов склав проект відбудови. Він пропонував залишити прибудовану пізніше із заходу паперть. Собор, за його задумом, мав бути п'ятиглавим. Головний купол повинен бути зроблений у вигляді митри, а решта - у вигляді скуфії. У пояснювальній записці вчений писав, що за основу він брав греко-руські форми XII століття. При обговоренні проекту відзначалося, що будівля недостатньо вивчена і було прийнято рішення провести нове археологічне і технічне дослідження. У 1891 році Успенський собор обстежив М.Т. Преображенський, а 1893 року Імперською археологічною комісією у Володимир-Волинський були командировані академіки Г.І. Котов і В.В. Суслов. Вони підготували детальний звіт, на основі якого голова комісії граф Бобринський направив лист Київському генерал-губернатору з проханням вирішити питання, на кого покласти складання проекту і кошторису відбудови храму. Вже до початку 1896 року було створено ескіз храму в оновленому вигляді. 17 січня архієпископ Волинський і Житомирський Модест представив ескіз великому князю Костянтину Костянтиновичу, який його схвалив. Котов з помічниками став працювати над проектом відбудови. Невдовзі проект надійшов на розгляд археологічної комісії, а після цього на затвердження Святійшого Синоду.

Новий проект відзначався не лише вищим професійним рівнем, але й був набагато детальнішим. Він підкреслював необхідність зняття усіх пізніших прибудов та нашарувань і передбачав відтворення первісної форми собору. Проект був затверджений у 1896 році археологічною комісією при участі представників Академії мистецтв, технічно-будівельного комітету міністерства внутрішніх справ і запрошених спеціалістів будівельної справи. Святійшим Синодом реставрацію храму було доручено академіку архітектури Григорію Івановичу Котову.

У приміщенні Волинського губернатора відбулося засідання представників місцевого духовенства і влади, які доручили губернському інженеру А.І. Щигельському скласти кошторис відбудови. Було складено два кошториси. Один - для будівництва однокупольного храму на 59051 руб. 47 коп. І другий - для будівництва п'ятикупольного храму на 68295 руб. 7 коп. Обидва були затверджені будівельним відділенням Волинського губернського управління.

Православне братство почало збір коштів на відродження головного храму міста. Щоб підняти авторитет братства його почесними членами обиралися впливові царські чиновники та багаті люди. Окрім Волинського губернатора генерал-лейтенанта В.В. Фон Валя почесним членом став Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор, командуючий військами Київського військового округу, генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії М.І. Драгоманов, які зробили свої внески на відбудову.

Головним опікуном братства був архієпископ Волинський і Житомирський Модест. Він писав: «Треба бачити натовпи селян богомольців, які приходять з дальніх міст Волині, Холмщини і Галичини на поклоніння своїй древній святині і чути їх промови… Ніхто з них навіть не допускає припущення, що ця святиня може бути закинута назавжди і забута, вірять в її найскоріше оновлення і дають слово допомагати своїми трудами і скромними пожертвуваннями. Це високе благоговіння до Мстиславового храму найбільше утверджується на вірі народній, основаній на переказах, що в цьому храмі почивають мощі святого Стефана, єпископа Володимир-Волинського, перенесені з древнішого храму, залишки якого збереглися в урочищі «Стара катедра» [42, с. 45 - 56].

На прохання і листи владики Модеста звернули увагу обер-прокурор Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцев, Київський генерал-губернатор А.П. Ігнатьєв, міністр внутрішніх справ І.Н. Дурнов, міністр фінансів С.Ю. Вітте. Успіх відбудови був гарантований. Сам імператор Микола II взяв цю справу під свою опіку. Для відбудови храму «по височайшему повелінню» було виділено 30 тисяч рублів з державної казни, а пізніше у 1898 році надійшло особисте пожертвування від «августійших осіб імператорського дому» в сумі 12725 рублів.

Надходили гроші і від Волинської духовної консисторії, від багатьох церковних парафій краю. Члени братства ставили в місті і в селах вистави і виручені кошти здавали на відбудову, відбувалися численні виступи духовного хору із збором пожертвувань. Було опубліковано матеріали про історію храму, його релігійну і суспільну значимість у багатьох російських виданнях, видрукувано брошури і листівки, написані помічником редактора «Церковного вісника» Іваном Соколовим, які роздавалися людям, щоб зацікавити їх. Відбудова древньої святині стала всенародною справою. В день Успіння Богоматері відбувався збір коштів на відбудову у всіх церквах Російської імперії. Гроші надходили протягом кількох років. Велика і відповідальна робота по відновленню храму у тому вигляді, яким він «вийшов із рук його будівничого», вимагала величезних затрат. У загальному на відбудову і відновлення собору було зібрано 127 тисяч 550 рублів.

Храм стали оберігати від дальшого руйнування. Було зміцнено його стіни. На кошти, пожертвувані Київською археографічною комісією в сумі 350 рублів, які зібрали за підпискою, було зведено тимчасовий дах з дощок над вівтарною частиною. Це дало змогу відправляти в руїнах храму, окрім зимового часу, літії по похованих тут князях і православних єпископах, проводити богослужіння. Церковні речі і книги зберігалися у кам'яній будівлі, яка прилягала до собору.

У фондах Волинського краєзнавчого музею є документи, які розповідають про початок відбудови. Роботи розпочалися під керівництвом помічників Г.І. Котова - архітектора В.М. Андросова і художника-архітектора Н.П. Козлова. Провели розкопки навколо фундаменту. Спорудження риштування і винесення поховань було покладено на настоятеля храму протоієрея Климента Андрієвського. Розібрали прибудову до собору. На риштування із церковного лісу вирубали 1000 дерев діаметром внизу не менше 5 - 6 вершків. Багато селян із навколишніх сіл, жителів міста безплатно трудилися на цих роботах.

Закладання каменя, який свідчив про початок відбудови соборного храму, стало визначною подією у житті міста Володимира. Братство виділило на це святкування 300 рублів із зібраних коштів. Сценарій свята доручили розробити протоієрею Андрієвському. Така підготовка проводилася не випадково, на закладання відбудови Мстиславового храму прибули височайші особи - великий князь Костянтин Костянтинович із дружиною, великою княгинею Єлизаветою Маврикіївною, а також товариш обер-прокурора Святійшого Синоду В.К. Саблер та багато інших високоіменитих осіб. 15 вересня 1896 року архієпископ Волинський і Житомирський Модест у співслужінні з єпископом Володимир-Волинським Паїсієм, у присутності величезної кількості віруючих людей, здійснили урочисте закладання відновлення Мстиславового храму. Була зроблена спеціальна металева таблиця з написом року і дати освячення початку відновлення храму і приготовлена ніша в східній вівтарній частині, в яку високі особи і їхня свита поклали золоті і срібні монети. Потім архієпископ Модест заклав у нішу освячений наріжний камінь. До місця закладання підійшли великий князь з княгинею і поклали власноручно на розчин на наріжному камені по цеглині, після чого наступні цеглини клали всі імениті гості [29, с. 45 - 56].

Величності цьому торжеству надавав і той факт, що воно відбулося відразу після загальноцерковних урочистостей з нагоди відкриття чесних мощей святителя і чудотворця Феодосія Чернігівського.

Будівельні роботи по відновленню храму проводилися дуже старанно. Спеціально для відбудови було налагоджено виробництво такої плитчастої цегли, яка б повторювала форму старовинної плінфи. Підбиралися спеціальні розчини для її укладки. На будівництві трудилися сотні справжніх майстрів.

Детальні відомості про відновлення храму, про саму його будову після вивчення креслень Г.І. Котова, на яких окремо позначені деталі старовинного собору, що збереглися, і ті, що були добудовані в процесі реставрації подає російський дослідник Павло Раппопорт у статті «Мстиславів храм у Володимирі-Волинському», опублікованій у журналі «Зограф». Вчений також проаналізував археологічні записки А.В. Прахова, пояснювальні записки і доповіді В.В. Суслова та Г.І. Котова, описи храму, зроблені О.І Левицьким та О.М. Дверницьким, знімки фрагментів споруди, зроблені у процесі реставрації, які зберігаються у фотоархівах Санкт-Петербурзького відділення археології АН Росії, та інші документи. [29, с. 50 - 59].

На основі цих матеріалів П.А. Раппопорт описує відбудований Успенський собор. Це - великий трьохнефний храм із шістьма колонами. Загальна зовнішня довжина будови - 34,7 метра, а ширина - 20,6 метра. Величина підкупольного простору вздовж - 8, а в поперек - 7,45 метра. Висота храму до верху центральної закомари біля 18,5 метра. Товщина стін сягає півтора, а в деяких місцях 1,7 метра. Після реставрації собор увінчаний одним масивним куполом.

Досліджена документація дозволяє стверджувати, що за архітектурними формами будівлю вдалося відтворити такою, якою вона була за княжих часів. Лише за новими кресленнями зведена глава храму, оскільки вона не збереглася. З чисто практичних міркувань було зроблено покриття фасаду штукатуркою. Цілком ймовірно, що в древні часи собор не був обштукатурений.

На початку 1900 року відбудову храму закінчили. Залишилося тільки виконати внутрішнє оздоблення і добудувати дзвіницю. Ці роботи були довершені влітку.

Підготовка до освячення собору розпочалася ще в серпні 1900 року. У матеріалах «Волинських єпархіальних відомостей» того часу є чимало цікавих повідомлень і статей про підготовку і проведення урочистостей з нагоди відбудови Мстиславового храму. Було складено детальний план і одержано дозвіл Святійшого Синоду для перенесення на дні святкування у Володимир-Волинський чудотворної ікони Богоматері з Почаївської Лаври.

Напередодні, 3 вересня, в урочистій обстановці на куполі оновленого храму встановили великий позолочений хрест.

9 вересня з Почаєва вирушила багатолюдна процесія з іконою Божої Матері. У придорожніх селах і містах святиню зустрічали сотні і тисячі жителів, встеляли дорогу квітами і полотном, припадали до землі, поклоняючись їй. 15 вересня поблизу Володимира-Волинського ікону зустріли козаки 11-го Донського полку, які вишикувалися на конях з обох боків і супруводжували хід далі, невдовзі до них приєдналася сотня музикантів і хористів драгунів, які виконали гімн «Коль славен». Під вечір хресний хід наблизився до Зимненського Святогорського жіночого монастиря, куди ікона була внесена для молебеня, після якого продовжила свою подорож.

Назустріч святині вийшли хресні ходи з усіх церков міста, які очолив намісник Володимир-Волинського Хресто-Воздвиженського монастиря архімандрит Аркадій. По дорозі до них приєднувалися все нові і нові люди. І ось два хресних ходи зустрілися. Опустилися хоругви. Багатотисячний натовп впав на коліна перед святинею, чулися лише схвильовані вигуки: «Пресвятая Богородице, спаси нас!"[1, с. 36 - 45].

Коли вже зовсім стемніло, хресний хід з іконою вступив у місто. У Різдво-Христовому монастирському храмі в цей час відбувалося вечірнє богослужіння. На величне торжество прибули архієпископ Волинський і Житомирський Модест, єпископи: Гродненський і Брестський Іоаким, Острозький Серафим, товариш обер-прокурора Святійшого Синоду В.К. Саблер, багато інших високих духовних і світських осіб. Ікону внесли в монастирський храм. Володимир-Волинський архієпископ Паїсій разом з прибулим духовенством здійснив Божественну літургію.

На світанку 16 вересня з усіх навколишніх сіл у Володимир-Волинський рушили хресні ходи. До 11-ї години на площі перед монастирською огорожею вишикувалася грандіозна процесія. Усі церкви міста, вулиці і майдани були заповнені народом.

Задзвонили дзвони в усіх церквах. Почалось урочисте перенесення ікони Богоматері у Мстиславів храм. Процесія, яка поділялася на три частини, повільно рушила до Успенського собору. Сотні хоругв сяяли своїм різнобарвям, сонми духовенства, маси народу, архієрейський хор, сотні дітей - вихованців церковних і міністерських шкіл із співом проводжали святу ікону до оновленого храму. Ціла верениця селянських дівчат у білих і вишитих сорочках, у хустках з яскравими візерунками, з вінками із квітів на головах несла ікони своїх сільських храмів.

У Мстиславовому храмі ікону встановили перед царськими вратами. Рівно ополудні почалася панахида по померлих творцях храму, благодійниках і тих, хто трудився тут, тлінні останки яких покояться у його стінах. Богослужіння здійснювали чотири святителі в оточенні величезного сонму білого і чорного духовенства.

Після панахиди сотні людей ішли на поклін до ікони Почаївської Богоматері. Мимоволі кожен надовго зупиняв свій зір, щоб замилуватися оновленим собором. «Велич храму так і приковує увагу кожного, - писав у «Волинських єпархіальних відомостях» священик Костянтин Левицький, - не хочеться і покидати, на що не глянеш, все так і манить і полонить. Іконостас кам'яний з червоного пісковика, низький, масивний. Царські північні і південні врата різьблені, дерев'яні, позолочені. Вівтар та іконостас - точне подобіє вівтаря Києво-Софіївського собору. Зображення Божої Матері - Нерушима Стіна і фігури апостолів на рисунку ті ж, що і в Софії. Підлога з харківських кам'яних плит, красивого за кольорами поєднання, в алтарі - паркетна. Опалення храму - водяне, за системою професора Лукашевича… Світла і простору багато, всюди смак, гармонія ліній, чіткість архітектурного рисунку, краса!"[28, с. 78 - 85].

Та головна подія була попереду. На освячення мав прибути член царського дому Романових, покровитель Православного Свято-Володимирського братства, великий князь Костянтин Костянтинович. Місто на честь його приїзду святково прикрасили прапорами.

Великий князь прибув поїздом до Ковеля, де його зустрічало і вітало багато жителів міста. По дорозі у Володимир-Волинський князівський екіпаж зупинявся майже в кожному селі і містечку, де його чекав народ.

У Володимир-Волинський князь прибув на початку шостої години вечора. Біля спорудженої арки його вітала депутація представників міста із хлібом-сіллю на дерев'яній різьбленій тарелі. З монастирського храму в оточенні численного духовенства назустріч князю вийшов архієпископ Модест з хрестом і водою. Князеві засвідчували свою повагу місцеві чиновники, поміщики, навкруги стояло багато народу. Владика Модест звернувся до його імператорської високості з вітальною промовою. Було відправлено коротку літію з проголошенням многоліття царствуючому дому.

Після цього великий князь Костянтин Костянтинович у супроводі губернатора рушив до Мстиславового храму, де вислухав пояснення архітекторів. На площі перед храмом великий князь прийняв почесну варту драгунського полку і церемоніальний марш драгунів. Квартиру високому гостю було виділено у покоях церковного дому протоієрея Климента Андрієвського.

О шостій годині вдарили в усі дзвони церков міста і оновленого храму. В собор у супроводі духовенства прибув владика Модест. Перед вівтарем уже стояв стіл з усім необхідним для освячення престолу. На лівому крилосі возвишувалася чудотворна ікона Почаївська [1, с. 45 - 56].

Всеношну з благословіння архіпастиря розпочав архімандрит Лаврентій. На правому крилосі співав архієрейський хор, на лівому - учні місцевої двокласної школи. Сотні голосів зливалися в один могутній і урочистий, возносячи хвалу Всевишньому.

Стало поволі темніти. Включили ліхтарі. Яскраво освітлений храм було далеко видно серед нічної темряви, а з відкритих дверей линули богослужебні співи.

Тільки закінчилася всеношна, зблиснуло небо, загуркотів грім і через деякий час полив дощ.

З самого ранку 17 вересня по омитих дощем вулицях міста з усіх сторін до храму йшов люд. О восьмій годині з собору вирушив хресний хід до річки Луги на освячення води, за яким на пагорбі спостерігали тисячі людей. На протилежному березі річки стояли гармати 13-ї кінної батареї. І кожен раз, коли святий хрест занурювався у воду, лунали залпи салюту.

Через годину на площі перед храмом стали шикуватися війська у парадній формі. Хресний хід із свяченою водою рушив у храм, переповнений народом. З почесних гостей на площі перед храмом були присутні: Волинський губернатор камергер Дунін-Борковський і колишній Волинський губернатор генерал-лейтенант Фон Валь, попечитель Київського учбового округу Вельямінов-Зернов, начальник військово-учбових закладів генерал-майор Бутовський, губернський предводитель дворянства гофмейстер Уваров, голова Свято-Володимирського братства Дверницький, начальник 7-ї кавалерійської дивізії генерал-лейтенант Роговський, командир 1-ї бригадної дивізії генерал-майор Прожевальський, академік архітектури Котов, архітектор Суслов, місцеві чиновники і поміщики.

Великий князь Костянтин Костянтинович прибув у супроводі сенатора Саблера. Він обійшов військо, привітався з високими гостями та солдатами і ввійшов у храм.

Архієпископ Модест разом з трьома єпископами розпочав освячення. У богослужінні брали участь ректор Волинської духовної семінарії архімандрит Феодосій, намісник Почаївської Лаври архімандрит Амвросій, настоятель Загорівського монастиря архімандрит Олексій, настоятель Милецького монастиря архімандрит Модест, настоятель Загаєцького монастиря архімандрит Лаврентій, намісник Володимир-Волинського монастиря архімандрит Аркадій, кафедральний протоієрей Микола Трипольський, протоієрей Климент Андрієвський, возведений в сан протоієрея благочинний Матвій Квасницький, ключник кафедрального собору священик Наркис Прокопович, єпархіальний наглядач церковних шкіл священик Костянтин Левицький і єпархіальний місіонер священик Мануїл Нємечек [1, с. 56 - 59].

Після освячення престолу із храму вийшов хресний хід на чолі з архієпископом Модестом у супроводі великого князя для з'єднання з процесіями віруючих інших церков, з якими єпископи Паїсій і Серафим несли з монастиря святі мощі для освячення собору. Сотні людей, ліс хоругв і хрестів рухалися до Мстиславового храму. У воротах владика Модест прийняв святі мощі. З молитвами і співами було здійснено хресний хід навколо собору. Після цього процесія на чолі із святителями ввійшла у храм.