Звертаю увагу на цих трьох трупах - Балеті Рамбер, Шотландському театрі балету та Театрі сучасного танцю - тому що вони показують, що танець у Великій Британії розвивається у напрямі некласичного сучасного стилю. Цей напрямок не зможе, ймовірно, позбавити класичну традицію її високого становища, проте він є чимось таким, з чим балет повинен рахуватися.

Також існує одна велика трупа "Фестівал-балет", до якої входять англійські та закордонні танцівники і котра починаючи з 50-тих років протягом 20 років виступала головною суперницею Королівського балету.

Однак Королівський балет має найбільше значення для культурної спадщини Англії з його репутацією кращої на Заході трупи, котра відзначилась створенням особливого «англійського стилю» танцю та хореографії. Це музичний стиль, котрий характеризується скоріше стриманістю та ліризмом, ніж запальною віртуозністю, скоріше чіткістю, витонченістю та швидкістю виконання, ніж пристрастю до пишних ефектів. Цей стиль - дітище хореографії Ештона та системи навчання, початок якої понад 90 років тому поклала Нінетт де Валуа.»[20]. «Її вважають однією з найвпливовіших фігур в історії балету та «хрещеною матір'ю» англійського та ірландського балету»[5].

2.3 Нідерланди

«Традиції класичного танцю в Нідерландах сягають середньовіччя. У ??-??ст. церковні обряди та карнавали супроводжувалися танцями, у ?? ст. вони виконувалися на святах ("кермесах") та публічних турнірах ("ланд-ювелах"). В 1645 році в Амстердамському театрі був представлений "Балет п'яти почуттів". Потім були показані балети, переважно національної тематики, розраховані на широкого глядача: "Балет конюхів" (1657), "Балет дівчат" (1658, де вперше, раніше, ніж у Франції, виступали жінки) та інші. Одночасно існував інший напрямок, що орієнтувалося на французькі зразки. У 18 ст. обидва напрями гармонійно розвивались. В Амстердамі в 1761-69 П. Ньєрі ставив, поряд з пасторалями та арлекінадами, балети про селян і ремісників ("Сільське життя", 1762), котрі сприяли утвердженню дієвого балету. У Гаазі виступали переважно французькі трупи.

У ?? ст. балет зазнав інтенсивного розвитку в Амстердамському театрі, де у 1802-11 працював Ж. Рошфор. На поч. 19 ст. провідною танцівницею була П. де Хеус Кюннінгхамме, танцівником - Я. ван Велл. У 1812-23 П. Грейве ставив екзотич. балети, арлекінади і перші спектаклі, що надали романтичного напрямку у балеті: "Софія Брабантська" (1814), "Альберт і Шарлотта, або Смерть Вертера" (1816). Велике значення для розвитку класичного танцю мала творчість Андріса Войтюса ван Хамме, який виступав як танцівник із 1806 та ставив у 1828-68 багатоактні балети. Саме у ці роки балет набував романтичності. Син Андріса Войтюса ван Хамме, Антон Войтюс ван Хамме був відомим танцівником та балетмейстером ("Німфи та метелик", 1866; "Східне свято", 1875). З 1879 він ставив балети у французькій опері у Гаазі.

Після 1866 року балетні трупи втратили державні дотації та розвиток балету сповільнився. У 90-х роках балет був тільки у вигляді вставних сцен в операх. На той час національні традиції ?? ст. були втрачені, і на початку ?? ст. голландське балетне мистецтво почало формуватися з урахуванням російського балету, німецького експресіоністичного танцю, а також під впливом гастрольних виступів А. Дункан та ін.

Інтенсивний розвиток класичного танцю в Нідерландах почався після закінчення Другої світової війни. Географічне становище країни, зв'язки з Європою та Америкою сприяли тому, що тут працювали і продовжують працювати хореографи та артисти багато інших національностей. В 1941 році відкрилась Амстердамська муніципальна опера, у репертуар були включені "Копелія", "Прометей", " Болеро". У 1946 трупа була реорганізована, її очолила Д. Коллін, чия школа зіграла велику роль для розвитку класичного танцю в Нідерландах. У ті ж роки велике значення мала діяльність С. Гаскелл, яка заснувала в Амстердамі школу (1939) і трупу "Бал рісайтл" (1945). У 1954 році на основі цієї трупи в Гаазі був створений Нідерландський балет. У репертуарі були "Жизель", балети М. Бежара, С. Лифаря та інших. У 1961 Нідерландський балет об'днався з Амстердамським балетом, утворивши Нідерландський національний балет, що базується в Амстердамі.[24]»

«У Нідерландах існують дві трупи зі світовим ім'ям: Національний балет Нідерландів (NBN) та Нідерландський театр танцю (NDT). Репертуар та принципи підходу до художнього матеріалу, осмислення можливостей тіла танцівника у цих компаніях помітно різняться.

Національний балет Нідерландів (NBN) порівняно молода балетна компанія, проте робить все можливе, щоб вийти у лідери: так, у NBN постійно запрошуються найвідоміші хореографи, які створюють вистави спеціально для трупи. Орієнтація на завоювання передових позицій було закладено в основи філософії HNB при його виникненні.

Історія розвитку трупи розпочалася у 1961 році, коли Соня Гаскелл, започаткувала класичний танець у Голландії, відкривши власну балетну студію. З цієї студії, надалі вийшла нинішня перша балетна трупа Нідерландів. Голландці, котрі дуже симпатизують таким відважним першопрохідцям, дбайливо зберігають пам'ять про творця HNB. Навіть далекі від балету люди знають це ім'я, хоча пов'язують його не з національною балетною трупою, а з біографією видатної актриси Одрі Хепберн: юна Одрі брала уроки у пані Гаскелл.

Головний навчальний заклад, котрий готує танцівників - Національна академія балету (Nationale Ballet academie), що розташована в Амстердамі. Вона знаходиться під патронатом відомих представників нідерландського балетного світу: Ханса ван Манена та Теда Брандсен, та вважається головним постачальником кадрів для Національного балету. Проте існує поширена думка, що рівень академії дещо нижчий за рівень хореографічного факультету Королівської консерваторії в Гаазі (Koninklijk Conservatorium Den Haag), біля витоків якого стояла вже згадана Соня Гаскелл. Консерваторія підтверджує свій статус участю як офіційного партнера у програмі одного з найбільш значущих балетних конкурсів Prix de Lausanne; вона входить до переліку шкіл, де переможець може безкоштовно провчитися один рік. Багато випускників академії та консерваторії прагнуть потрапити до ще однієї впливової трупи -- Нідерландського театру танцю.

NDT є простором, де поєднуються різні течії та напрямки. Основу стилю Нідерландського театру танцю становить модерн. Експериментальну основу NDT була визначено під час заснування: у 1959 році група танцівників вирішила створити власну трупу, котра могла б у своїх пошуках вийти за межі звичних уявлень про сценічний танець. Напротязі тридцяти років трупою керував відомий у світовому балетному співтоваристві Іржі Кіліан. За його ініціативою у 1978 році було створено NDT II - проект для молодих танцівників, котрі отримали можливість танцювати у характерних для Нідерландського театру танцю постановках та набиратись досвіду перед вступом до основної трупи. В 1991 році з'явилася ще одна компанія ім'я - NDT III. До неї увійшли артисти основної трупи, котрі переступили сорокарічний поріг.

Нідерландський театр танцю має власний майданчик у Гаазі, тоді як Національний балет Нідерландів влаштувався в Амстердамі. Першим театральним будинком Національного балету Нідерландів був Муніципальний театр Амстердама (Stadsschouwburg) - вражаюча неоренесансна будівля на площі Leidseplein.

Нідерландський танцювальний світ живе насиченим життям і без участі великих світових компаній. Про це свідчить колекція Театрального інституту Нідерландів (TIN), котра раніше презентувалась в Театральному музеї. У фондах організації зберігаються унікальні експонати, котрі розповідають про минуле та сьогодення голландського танцювального мистецтва: сценічні костюми таких відомих танцівниць, як, наприклад, Олександра Радіус, учениця Соні Гаскелл, яка згодом стала балериною NBN та NDT; старі афіші балетних труп; рідкісні фотографії та відеозаписи, що робилися протягом усього XX століття та на початку XXI століття. Розміри та цінність колекції вражають. Проте у 2009 році після того, як він припинив своє існування, через вимушену відмову уряду у фінансуванні частини організацій - тисячі рідкісних експонатів, пов'язаних з історією танцю, були поміщені в сховище TIN і стали недоступними для публіки»[23].

2.4 Туреччина

З найдавніших часів у Туреччині були поширені народні танці різних областей та танці, пов'язані з релігійними церемоніями. Найбільш відомі були обряди Ордену дервішів.

«Розвиток європейського балету в Туреччині почався в 1947 в Стамбулі із створенням Н. де Валуа школи, яку очолила Дж. Ньютон. Уряд Туреччини запропонував педагогині розглянути можливість створення балетної школи в країні, тому згодом, по приїзді, вона відкрила школу за тією ж моделлю, що і її балетна школа Sadler's Wells в Лондоні.»[4]

У 1950 в Анкарі відкрився оперний театр, і школа була перетворена на балетне відділення столичної Консерваторії, де викладали Л. Мосфорд, М. Лейк, Е. Філліпс та інші. Після навчання першого набору учнів у новій школі, Нінет де Валуа приступила до виступів державної балетної компанії. Вона ставила постановки традиційного класичного репертуару, включаючи «Коппелію», «Жизель», «Дон Кіхота», «Лебедине озеро» та «Лускунчик», а також сучасний балет «Фредерік Ештон» та власний балет «Rake's Progress». Перший виступ учнів відбувся в 1949, з 50- х концерти та спектаклі стали регулярними, проте на головні ролі запрошували англійських артистів. У 1960 була показана "Копелія", де роль Сванільди виконала випускниця школи Е. Сунал, у 1963 - "Спляча красуня" з М. Сюменом у ролі Аврори.

«У 1965 році одним з найпопулярніших балетів став поставлений Нінет де Валуа «Чешмебаші» (біля фонтану). Це був балет де вперше пролунала музика турецького композитора Феріта Тузуна, а його хореографія включила елементи турецького народного танцю»[5]. У 70-ті роки. до репертуару увійшли балети: "Марна обережність" Герольда (1973), "Соловей" (1974), "Дон Кіхот" у постановці Р.Цулукідзе (1976). Ряд постановок здійснила Д. Айкал, учениця К. Йосса: "Багато" на муз. І. Танча (1973), "Проникнення" та "Куди йдуть народи" на музику Усманбаша (1974) та інші.

У Стамбулі в 1960 відкрили Театр опери та балету (згорів у 1970) і при ньому - балетну школу (1970). З 1979 трупою почав керувати М. Берк. У Ізмірі державна балетна школа почала працювати з 1968 року під керівництвом англійців.

Сьогодні в Туреччині балет продовжує бути процвітаючим видом мистецтва, а школа балету, яку створила Нінет де Валуа, зараз є частиною Державної консерваторії музики та драми при Державній консерваторії Анкари.

2.5 Україна

«Використання народного танцю в Україні у драматичних виставах має давні витоки. Танці були складовою частиною народних обрядових ігор (веснянок, «Маланки» та ін.). Перший балет був показаний у 1801 р. у виконанні театральної трупи поміщика Д. Ширая, котру складали підготовлені танцюристи та кріпацький оркестр. Для Ширая театр став комерційною справою, тому для постановки балетів він запрошував відомих іноземних хореографів-педагогів та художників-декораторів, надаючи тим самим фахову освіту найкращим кріпосним артистам»[26].

«В творчості вихованих іноземними хореографами артистів-кріпаків поширився класичний танець, що сприяло утвердженню балетного мистецтва й піднесенню музичної та театральної культури України. У кріпацьких театрах, що існували в Україні, часто ставилися класичні балети. Репертуар складався переважно з танцювальної пантоміми на міфологічних сюжетів, (зокрема «Амур і Психея», «Венера і Адоніс», та інші)»[17].

«Класичний танець на українській сцені з'являється не тільки у виставах кріпацьких труп, але й у міських театрах. У Харківському міському театрі, котрий відкрили в 1780 р., можна було побачити уривки з балетів»[29]. Іваницький у 1778 р. відкрив у Харкові балетну студію, де майбутні танцівниці могли опанувати основи класичного танцю.

«В першої половини ХІХ ст. на зміну кріпацькому приходить «вільний» театр. Театральні трупи того часу ставити різні за жанрами класичні балети, котрі за своєю тематикою та хореографією є близькими до балетного репертуару Західної Європи. В 1867 році була створена Національна опера України, Вона включала в себе невелику трупу артистів, котра під час оперних постановок виконувала танці в народному стилі. За п'ятнадцять років вона переросла у достатню групу для постановки великих балетів. Серед перших постановок були народні танці та балети з українськими історіями»[16] («Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Не ходи, Грицю…» та інші).

«Незважаючи на те, що в українській музично-драматичній літературі ХІХ - початку ХХ ст. немає завершених, самостійних балетних творів, проте чітко сформований музичний профіль українського музично-драматичного театру компенсував відсутність національної оперно-балетної справи.»[27]

«Формування характерних рис національної балетної музики та класичної хореографії виразно простежується у численних дивертисментах та окремих танцювальних номерах, котрі розвивали українські класичні опери, оперети та водевілі. Особливо плідним та перспективним виявилось намагання українських композиторів та хореографів удосконалити різні жанри і види танцювального фольклору»[29]. Народний танець і танцювальна музика стали живильним струменем у музично-драматичному мистецтві, збагативши його образно-виражальними засобами і таким чином набули нових якостей та форм.

Як самостійний жанр хореографічного мистецтва балет в Україні починає розвиватись в ?? столітті. «Принципам традиційного балетного спектаклю було протиставлено нові, за допомогою яких танець драматизувався, масові сцени насичувались ігровими моментами та спричиняли введення побутових деталей»[28]. В 1919 році в Києві був поставлений балет «Жизель» А. Адана. У 1925 році у Харкові поставлено балет «Корсар» А. Адана.

Щодо розвитку театрального мистецтва в Україні у 20-30-ті роки за важких умов громадянської війни, інтервенції, розрухи треба було зберегти балет, висунути нових керівників та почати виховання нових артистів. Ціною величезних зусиль це вдалося зробити. «Мистецькі шукання тих років розподілились по двох полюсах - традиції та новаторство. Нові віяння в сценічному мистецтві вплинули на нововведення в українському класичному балеті: переглянулись традиційні балетні форми, образи та техніка; внісся новий зміст»[30] («Коппелія» Л. Деліба, «Дон Кіхот» Л. Мінкуса, «Червоний мак» Р. Гліера тощо). Розвиток української класичної хореографії й професійної освіти почався у 1925 р. з відкриттям театрів опери та балету в Харкові 1925 р., Києві та Одесі з 1926 р., а потім у Полтаві та Вінниці.

«Вперше складний процес поєднання лексики класичного танцю та самобутніх форм українського хореографічного фольклору на основі структури традиційної балетної вистави з канонічними па-де-де, па-де-труа, варіаціями, кордебалетними ансамблями розпочався у створеному в квітні 1931 року героїко-романтичному балеті «Пан Каньовський» М.Вериківського в інтерпретації визначного майстра класичної хореографії, відомого віртуозного танцівника та балетмейстера В. Литвиненка й досвідченого хореографа-фольклориста В.Верховинця.

Досліджуючи історію народження цього першого українського національного балету доводить, що механічне поєднання класичних форм та фольклорних зразків не дає позитивних результатів. Спроби перенесення на балетну сцену точних копій народних танців, котрі записав В.Верховинець, виявилися безрезультатними. У майбутній балетній виставі на етапі репетицій склалась суперечливість і неузгодженість двох різних інтонаційно-контрастних виражальних засобів: класичного танцю та автентичних зразків українського хореографічного фольклору.

З метою гармонійного поєднання в лексиці та структурних формах національного балету класичного та народного танців, балетмейстери-постановники спробували ускладнити фольклорні зразки віртуозними елементами класики. Ці пошуки виявилися ефективними і вперше в історії балетного театру класична та українська народно-сценічна хореографії об'єдналися, ставши плідним ґрунтом для створення своєрідної танцювальної лексики національних балетних вистав.

Вивчення архівних матеріалів, балетознавчих досліджень дає можливість стверджувати про появу своєрідних за виразними засобами дуетів, сольних варіацій, сольних та кордебалетних ансамблів, про утвердження нових форм та оригінальної хореографічної лексики, про трансформацію традиційних канонів балетної вистави на професійній сцені. Аналіз пластичних образів головних героїв балету Любини Бондарівни та козака Яроша Ярмулочка засвідчує, що у процесі роботи над втіленням «Пана Каньовського» були синтезація елементів класичної та української народно-сценічної хореографії.»[18]

Балет «Лілея» К. Данькевича та балетмейстера Г. Березової, прем'єра якого відбулася в серпні 1940 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г. Шевченка, став не тільки творчим продовженням національних класичних музично-театральних традицій, але й новим етапом у розвитку українського балетного театру.

У 1935 р. Київський балет нагороджений золотою медаллю на Лондонському міжнародному фестивалі фольклорного танцю. На Міжнародному танцювальному фестивалі в Парижі 1964 року Київський балет нагородили найвищим призом Французької академії танцю. Вистави Національного балету України в Парижі протягом багатьох років були головними подіями європейського культурного календаря.[18]

«Київське хореографічне училище була засноване Галиною Березовою в 1949 році. Вперше в 1934 році вона відкрила невеличку студію для підготовки артистів балету. В наш час Київське державне хореографічне училище (КДХУ) має статус вищого спеціального навчального закладу, котре єдине такого типу в Україні. Окрім цього на сьогодні найбільш потужною базою у підготовці артистів балету є Київський національний університет культури та мистецтва, котрий має славну історію та досвід підготовки висококваліфікованих фахівців.

«Київський національний балет гастролює за кордоном. У своєму репертуарі має 24 балети та є одним з найбільших у світі, і серед його членів було, є і буде багато відомих танцюристів»[30].

Майже у кожній балетній трупі зі світовим іменем - чи то британський Royal Ballet, чи то австрійська Wiener Staatsoper - працюють колишні студенти Київського хореографічного училища або Київської муніципальної академії танцю. Зокрема, там навчалася прима-балерина берлінського Державного балету Яна Саленко.

Унікальність вкладу України у світовий балет полягає в тому, що без людей, котрі вчилися та творили в Україні, сучасний танець та постановки мали б кардинально інший вигляд. Україна дала світові велику кількість зіркових хореографів та виконавців, проте в беремні для себе часи її досягнення применшували, а найяскравіших артистів офіційна хроніка позначала як представників вітчизняної школи»[31].

2.6 Японія

Народне хореографічне мистецтво Японії виникло ще в давнину. Танці являли собою частину повсякденного життя народу (ритуальні танці-заклинання, танці-моління про послання врожаю чи дощу, танці-подяки, підношення богам та ін.). Їхні окремі елементи увійшли до народних танців, що послужили основою для формування класичної школи японського танцю.

У ? ст. почався розвиток театру та танцювального мистецтва. «Першою танцювальною пантомімою стала гігаку, котра засвідчена історичними хроніками, проте до наших днів не збереглась. У гігаку простежувалися елементи азіатського середньовіччя, що виникли на основі іранської, індійської та середньоазіатської культур, з'єднаних з мистецтвом Китаю, Індокитаю та Кореї.»[12]

Наступне запозичення з материка датується ? ст. Це танці бугаку, котрі остаточно вкоренились до ? ст. та збереглись (у старовинній формі) до ?? ст. Мистецтво бугаку вплинуло на формування всього японського театру. Окремі його елементи склали основу національної музики та хореографії.

До кін. ?? ст. у Японії поширилися різноманітні народні танці - «фурю-одорі (фурю означало смак, елегантність). Фурю-одорі виконувались в ошатному одязі на храмові свята. Ці танці, веселі характером та рухливі формою, різко відрізнялися від аристократичних танців»[12]. У них брали участь багаті жителі, торговці та ремісники. Потім з'явилися бродячі трупи, в яких переважно були жінки, котрі виконували танці, не пов'язані з урочистістю. Звідси виникло «мистецтво кабукі, котре пов'язують з ім'ям Окуні, жриці синтоїстського храму в Ідзумо, що стала потім керівником однієї з таких бродячих труп. Її приїзд до Кіото в 1603 році та виконання релігійних та народних танців для широкої публіки вважається першою виставою кабукі. Слово "кабукі" означало на той час схильність до незвичайного.»[12] Танець кабукі пройшов декілька стадій розвитку, в результаті яких, змінившись та з'єднавшись з хореографією ноо, перетворився на одну з складових частин театру кабукі. Найбільш повно він представлений у танцювальних п'єсах буе-гекі де сюжет розкривається засобами танцю.

Слово "буе" складається з двох елементів, котрі передають специфіку кабукі: "бу" - це май, у перекладі означає "обертання" (народився з кругових рухів храмових танцівниць, що кружляли з бамбуком та гілками сакакі в руках, приносячи землі родючість та спокій), тобто танець, в якому переважають рухи рук, а ноги малорухливі. Танець май став прабатьком японського народного театру ноо, а гілки священних дерев перетворилися на віяла актрис. Зазвичай, такі танці виконуються під спокійну музику; «"е" - це одорі, динамічний танець, заснований на рухах ніг, руки у ньому беруть участь, проте не несуть основного навантаження. Буе отримав розвиток та поширення поза рамками театрів ноо і кабукі. Утворилося декілька танцювальних шкіл (буе рюха)»[12], в яких працювали видатні балетмейстери. Серед них найбільш відомі: Сігаяма, Накамура, Фудзіма, Нісікава, Ханаягі та інші.

Техніка поступово вдосконалювалася, темп зростав. На початку ‡]‡] ст. майстри буе створили танці, котрі відображають новий час. Істотним вкладом у розвиток стали виступи західно-европейських балетних груп, що гастролювали в Японії в 20-ті роки. Японські танці, створені в цей період, мали дещо інший характер і, на відміну від буе, «назвались синбуе (нові традиційні танці). Однак синбуе не є наслідуванням західного танцю, вони засновані на японській танцювальній лексиці, тільки змінено їх темп та характер»[12]. Робляться спроби створення нових сценічних національних танців, відокремлених від пісенного супроводу. Серед творців синбуе найбільш відомі Фудзіма Сідзуе, Ханаягі Кінноске, Ханаягі Токубей, Ханаягі Сумі та інші.

Сьогодні Японія є улюбленим місцем виступів для більшості артистів балету з Європи та Америки. Важко уявити собі уважніших та вдячніших глядачів: після вистав багато хто з них вишиковується в акуратні черги -- щоб отримати автограф, вручити невеликий сувенір або просто поцікавитися, як справи у улюбленого танцівника. Проте інтерес японців до європейського класичного танцю виник зовсім недавно.

Подію, яку можна вважати точкою відліку історії класичного балету Японії, визначити непросто. Історик балету Кеко Кавасіма пише, що перший спектакль, у жанрі якого використовувалося слово «балет», був поставлений у Країні

Вранішнього сонця в травні 1911 року австралійкою, чиє ім'я транскрибувалось як «пані Мікусу» [1]. Однак у більшості досліджень «початком японського балету традиційно вважається діяльність італійця Джованні Вітторіо Росі» [3] - за його власним твердженням, учня знаменитого Енріко Чекетті, танцівника та хореографа, в 1912 році запрошеного працювати в токійському Імператорському театрі. Цей приватний, незважаючи на свою назву, театр, зроблений за європейським зразком, відкрився у березні 1911 року з ініціативи першого прем'єр-міністра Японії Хіробумі Іто.

Першою виставою, поставленою Росі в Японії, стала мімодрама «Гісей» («Жертвопринесення»), яку японські глядачі прийняли з подивом. Трупа, яку одержав у своє розпорядження Росі в Імператорському театрі, була оперною.

Незважаючи на це, на початку роботи в Токіо, - перспективи Росі оцінював дуже райдужно: «Зроблю зі своїх японських учнів відмінних танцівників за шість місяців, хоча зазвичай ми починаємо професійні заняття балетом у віці приблизно восьми років, і лише на вивчення всіх позицій та рухів йде близько 18 місяців. Незважаючи на те, що у мене досить зрілі учні, я зроблю все, щоб моя праця увінчалися успіхом» [3 c. 10].

Проте замість успіху приходили провали та скандальні рецензії. В 1912 Росі поставив «Танець семи покривал» для Сумако Мацуї, знаменитої актриси «Гейдзюцудза» («Художнього театру»), яка виконувала роль Соломії в однойменній п'єсі Оскара Уайльда. У рецензії на спектакль у газеті «Асахі» згадувалися «неприємно кістляві плечі, худі руки, плоскі груди» актриси, проте головною проблемою стало те, що хореограф навчив їх класичним рухам» [3, с. 10]. У відповідь Росі написав листа в газету, «захищаючи європейський балет, свої методи роботи і стверджуючи, що ні постава, ні жести Мацуї не придатні для європейського танцю»[3], а через 7 років роботи в Японії заявив в інтерв'ю американському журналу: «Японці не готові (до балету). Навіть Ямамото, керуючий директор Імператорського театру, визнає, що його люди не готові до мистецтва Терпсихори. Даремно я намагався долучити їх до цивілізації. Вони прекрасні люди, але їхні ідеї та ідеали рівно протилежні тому, що є європейським мистецтвом» [3].

Можливо, тому перший виступ закордонних артистів балету в Японії в червні 1916 пройшов майже непоміченим і недооціненим. Тим не менш, лише через шість років «гастролі знаменитої балерини Анни Павлової в 1922 році докорінно змінили ситуацію. Незважаючи на високі ціни, квитків на її виступи було не дістати: проста публіка та професійні японські артисти відкрили собі новий світ. Як зазначають історики театру, виступи балерини вплинули на реформу театру кабукі» [6].

Можливо, талант Павлової пом'якшив серця строгих глядачів та дозволив по-новому подивитись на невідоме мистецтво, але, зважаючи на все, до цього часу балет вже поступово проник у будні японців.

«Медіатором» цього європейського мистецтва став один із найстаріших універмагів Японії «Міцукосі», заснований у 1673 році магазин кімоно. У 1914 році відкрився флагманський універмаг у токійському районі Ніхонбасі, і саме цей магазин став місцем дії однієї з перших вистав Росі: у лютому 1915 року італієць поставив в Імператорському театрі фантастичний балет «Відділ іграшок універмагу „Міцукосі“», в якому, на звичний казково-балетний манер, вночі оживали та танцювали ляльки різних національностей.

Шанувальників балету в Японії ставало дедалі більше. У 1925 році балерина Олена Павлова організувала в Японії першу балетну трупу, а через два роки в місті Камакура відкрила першу балетну школу, що діяла до 1982 року. Професор Кеко Кавасіма у своїй книзі, присвяченій балерині, охрестила її «матір'ю японського балету» [2]: «деякі учні Павлової стали знаменитими виконавцями та популяризаторами класичного танцю в Японії «[19].

У 1958 році заснувалась Японська балетна асоціація ("Ніхон Баре Кекай"), що об'єднала провідних діячів балету країни. Здійснюються постановки з класичного європейського репертуару. Популярність отримав балет "Марімо", поставлений хореографами за мотивами японських народних переказів, а також балет "Пори року Японії" (балетмейстер Асука Ріє). Поява цих балетів - свідчення сприятливого впливу західної балетної школи в розвиток японської хореографії.

До середини 1930-х років інтерес до європейського балету увійшов у моду серед японських інтелектуалів, класичний європейський танець став невиразним «об'єктом бажання», а згодом любов'ю японського глядача.

Прогрес класичного танцю в Японії було відзначено на міжнародному фестивалі танцю в Парижі.

Висновки

Терміном «класичний танець» користується весь балетний світ, позначаючи їм певний вид хореографічної пластики. Класичний танець є основою хореографії, а його засновники та педагоги-балетмейстри, котрі розвивали його на світовій арені - провідники у прекрасний світ хореографії. Класичний танець - це система виразних засобів хореографічного мистецтва, заснована на ретельній розробці різних груп м'язів, позицій ніг, рук, корпусу голови. На уроці осягаються тонкощі балетного мистецтва і це є великою гармонією поєднання рухів з класичною музикою.

Мистецтво хореографії постійно розвивається та видозмінюється, адже мова пластики, мова танцю, якими володіють її провідні митці, завжди привертатиме увагу та викликатиме захоплення у глядачів усього світу. Ми прослідковуємо багатовікову історії заснування самого танцю: від первісно-общинного ладу до сьогодення. Жага до прекрасного і витонченого призвела до заснування балету, котрий почав формуватись Європі в XVI-XVII ст. при монарших дворах а потім пропагувався по цілому світу.

«Класичний танець протягом своєї тривалої історії розвитку склався в струнку систему рухів і став навчальною дисципліною, котра має продуману, художньо закінчену форму. Він володіє найбільш досконалою системою навчання та тренування учнів, засновану на глибоких анатомічних та фізіологічних закономірностях. Класичний танець займає особливе місце серед інших спеціальних предметів у формуванні танцівника, будучи фундаментом всієї хореографічної підготовки»[10].

Досліджуючи історію заснування класичного танцю я розглянула країни, які на мій погляд варті уваги. Кожна з них по-унікальному хотіла розвинути, доповнити та знайти прекрасне у своїй нації та культурі і їм це вдалось. З своїми труднощами, несприйняттям та перемогами, котрі тільки розвивали та виносили на новий світовий рівень. Потяг до прекрасного, безумовно, залишив слід у кожній з націй, а це і є найголовнішим. Розвиток кожної з культур ми це побачимо в майбутньому.

Наостанок мені хочеться навести слова видатної балерини Майї Плісецької: «Я думаю, що класичний танець - мистецтво з великим та захоплюючим майбутнім. Він неодмінно буде жити, шукати, розвиватися та неодмінно видозміниться. Але як саме, в який бік він піде, з усією точністю передбачити важко. Не знаю. Знаю одне: всім нам - і виконавцям, і балетмейстерам - треба працювати дуже багато, серйозно, не шкодуючи себе. Люди, їх віра в мистецтво, їх відданість театру можуть зробити чудеса. А якими виявляться ці «чудеса» балету майбутнього, вирішить саме життя».

Література