Модернізм. Течії модернізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модернізм. Течії модернізму

Вступ

У 90-Х роках ХІХ століття в Європі почав створюватися новий стиль -- модерн. Визначилася програма нового мистецтва. Його ідеолог А. Ван де Вельде писав у 1894 році: "...художники, що звалися до цього часу "декадентами", перетворилися у борців, які кинулися у потік нової, багатообіцяючої релігії".

Модерн -- особливий тип мистецтва, що поставив собі за мету перевернути створену ще з часів Відродження традицію європейського мистецтва.

Звичайний предметний світ не цікавить модерністів: в їхній інтерпретації він набув форми справжнього абсурду. Своїм гаслом вони проголосили створення "нової дійсності", яка і є "абсолютно реальною". Численні модерністичні напрями, втілені в літературі та інших видах мистецтва, які виникали як на початку ХХ століття, так і в другій половині, відрізняються один від одного своїм завданням та засобами виразності. Але за всього розмаїття модерністичних течій їх об'єднувала одна риса -- прагнення відобразити світ у формі вираження почуттів та настрою митця, утвердження самоцінності естетичних переживань, пріоритету чуттєвого відбиття над можливостями раціонального пізнання.

Протягом усього ХХ століття цей новий стиль викликав багато дискусій, у його течій з'являлися і прихильники, і супротивники. Проте сьогодні можна стверджувати безперечну істину: модернізм -- помітне і вагоме явище всієї світової культури.

У другій половині ХІХ -- на початку ХХ століть великий вплив на мистецтво мали філософські теорії А.Шопенгаура, Ф.Ніцше, А.Бергсона, З.Фрейда.

Артур Шопенгауер (1788-1860) -- німецький філософ-ідеаліст. Його основний твір "Світ як воля і уявлення" вийшов у 1819 р., однак широкої популярності набув у другій половині ХІХ століття. філософ утверджував невгамовний і непоправний хаос життя, тому що понад усім буттям, за його словами панує "світова несвідома воля", невблаганна і зла. Втім існує й об'єктивація цієї волі. Першою такою об'єктивацією є світ ідей, другою -- матеріальний світ. На думку Шопенгауера, "зла воля" спричиняє всесвітній абсурд і катастрофи, тому вона виключає будь-які закономірності природи й суспільства, звідси -- неможливо пізнати й подолати цю волю за допомогою законів логіки та розуму. Справжній вихід за межі "світової волі" -- це заглиблення в інтелект, споглядання волі без участі в її процесах, тобто "лише уявлення", а не безпосередня дія.

Філософ підкреслював значення людської особистості, вважаючи, що уявлення про світ залежать лише від суб'єкта. Цінність особистості абсолютна, вона є умовою щастя, яке, на думку Шопенгауера, полягає не в матеріальних, а в духовних благах, у внутрішньому багатстві душі: "Усі насолоди та розкіш, сприйняті туманною свідомістю дурня, виявляються жалюгідними порівняно зі свідомістю Сервантеса, який пише у тісній в'язниці свого Дон-Кіхота." За словами Нішце, відмову від дійсності, самозаглиблення інтелекту Шопенгауер проголосив як "самостійні цінності". Ці ідеї привернули увагу письменників другої половини ХІХ століття, які стали більше цікавитися процесами людської свідомості й підсвідомості, надаючи перевагу суто естетичним принципам.

Учнем Шопенгауера вважав себе Ф.Нішце, який у багатьох питаннях пішов далі свого вчителя.

Австрійський лікар Зігмунд Фрейд (1856-1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічного прогресу, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості й підсвідомості. Він розглядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку Фрейда, над душею особистості як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод і підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється у світ свої фантазій, "щоб знайти там насолоду". Усвідомлення письменником власних емоційних конфліктів -- шлях до "одужання душі й світу". У цьому плані З.Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.

Теорія Фрейда позначилася на естетичних пошуках Т.Манна, А.Ленормана, В.Набокова, О.Хакслі, В.Підмогильного та інших письменників.

В загалі, виникнення модернізму передовсім пов'язане з принципово новим баченням людини та мистецтва. Людина, як ніколи дотепер, стала величною й цікавою для митців. Вони поставили її в центр своїх творів, зробивши її внутрішній світ головним об'єктом мистецтва.

Революцію у мистецтві засвідчили малярські полотна П.Сезанна і П.Пікассо, поезії Г.Аполлінера, Т.-С.Еліота і Р.-М.Рільке, романи Дж.Джойса і М.Пруста, вистави П.Дягилєва, Вс.Мейєрхольда, Л.Курбаса, музика М.Равеля та І.Стравінського, кіно Дж.Гріффіта, С.Ейзенштейна, О.Довженка та ін. модернізм імпресіонізм символізм неоромантизм

У модернізмі художній твір усвідомлюється як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. У модерністських творах головна увага зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, притаманних реалізму та натуралізму, можливостях досягнення "високої всезагальності", тобто на відкритті універсальних тенденцій духовного розвитку людства.

У своєму розвитку модернізм пройшов два етапи: ранній (остання третина ХІХ -- 10-ті роки ХХ ст.) і зрілий (з 10-х років ХХ ст. до останньої третини ХХ ст.).

Ранній модернізм -- умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині ХІХ ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму (символізм, імпресіонізм, неоромантизм). Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення "життя у формах життя". Головною у творчості митців стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як "засіб суспільного прозріння і виховання", а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.

Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму, натуралізму ХІХ ст. Однак зовсім іншим було його до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш.Бодлер, Леся Українка та ін.). не випадково в Німеччині і Австрії явища літератури кінця ХІХ століття об'єднували під спільною назвою. Неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли неприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу й мистецтва, поетику контрасту і антитези.

Зрілий модернізм складається в 10-х роках ХХ ст. У ньому простежується відхід відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г.Аполлінера, Т.-С. Еліота, Б.Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм, акмеїзм та ін. У першій половині ХХ століття остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини і мистецтва, прагнення до роз'єднаня часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися у творчості Ф.Кафки, Дж.Джойса, М.Пруста, У.Фолкнера та ін.

Загалом модернізм -- це динамічна відкрита система, яка використовує різні художні традиції та стилі. Тому невипадково в модернізмі поширюються течії та школи з префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко, неоготика тощо.

Течії модернізму

Ранні модерністські течії спочатку розвивалися паралельно з іншими напрямами -- реалізмом, натуралізмом, пізнім романтизмом,-- але поступово виходили на перший план, відкриваючи широкий простір для подальших мистецьких пошуків, для інших течій модернізму. На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне пояснення подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють -- вони лише фіксують зрушення в суб'єктивному й об'єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи заперечували й методи натуралізму з його конкретністю та фактографічністю, для них головне -- знайти узагальнену глибинну сутність. Однак ранній модернізм спирався на традиції романтизму, який ставив понад усе творчу волю і свободу митця. Модерністи протиставили реальності новостворений ними світ, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які необхідно усвідомити. На перше місце вони висували інтуїцію, яка мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошували не науку, а художню творчість, здатну одухотворювати дійсність, відкривати нікому не відомі глибини індивідуального життя.

Імпресіонізм (фр. impression -- враження) -- течія модернізму, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Сформувався у Франції у другій половині ХІХ ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К.Моне "Імпресія. Схід сонця", 1873). Його представники -- художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін.-- головним завданням вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. "Я малюю те, що зараз відчуваю",-- зізнався К.Піссарро.

Імпресіонізм виявився плідним і для музики (М.Равель, К.Дебюссі, М. де Фалья, Дж.Пуччіні, С.Скотт та ін.). У літературі представниками імпресіонізму були брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, П.Верлен, С.Цвейг, М.Коцюбинський та ін. Імпресіоністи змальовували світ таким, яким він видавався в процесі безпосереднього бачення. "Бачити, відчувати, виражати -- в цьому все моє мистецтво",-- так словами братів Гокурів могли б сказати про себе майстри імпресіонізму. Для імпресіоністичних творів характерні суб'єктивність зображення, підкреслений ліризм, використання тропів (метафор, епітетів, символів тощо), які створюють певний настрій, посилюють асоціативність почуттів і вражень. Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, велике значення в низ мають засоби відтворення кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, які передають зміну внутрішнього стану автора, його почуттів. Часто письменники використовують ліричний монолог, незакінчені фрази і думки, які допомагають показати плин настроїв та вражень героя.

Символізм (гр. symbolon -- знак, символ, ознака) -- одна з течій раннього модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого "життя душі" і пошуку "вічної істини".

Виник у Франціїї в 60--70-х роках ХІХ ст., звідки поширився на інші країни.

Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння.

Символісти розуміли поета як божество, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїцію ототожнювали з містичним прозрінням, бо завдяки їй поет пізнає правду "більш таємничу і більш гостру, ніж правда матеріальна" (М.Метерлінк).

Заглиблюючись у світ духовних переживань особистості й шукаючи "вічну істину", символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музичність, абстрактність образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.

Найвідомішими світовими представниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме, М.Метерлінк, В.Боюсов, О.Блок.

Неоромантизм -- стильова течія модернізму, визначальною рисою якої є подолання розриву між ідеалом і дійсністю, характерною для романтизму, завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне.

Характерні ознаки неоромантизму відчуваються у творчості К.Гамсуна, Г.Гауптмана, Р.-Л. Стівенсона, Р.Шилінга, представників "Молодої Польщі", М.Гумільова.

Починаючи з кінця ХІХ ст., художній текст усвідомлюється модерністами як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. Він повинен відображати порухи людської душі, враження і відчуття особистості, а також проникати в глибинну сутність буття й духу. Модерністи активно шукають для своїх творів нову мову -- метамову, яка має стати, на їхню думку, новим універсальним засобом відображення непізнаних зв'язків. Це зумовило взаємодію різних видів мистецтва, яка почитається в період раннього модернізму і триває протягом ХХ ст. На межі століть простежується творчий синтез можливостей музики та живопису в літературі. Імпресіоністи, символісти, неоромантики надають великого значення кольорам, відтінкам, звукам, напівтонам, ритму кожної фрази, що давало змогу відтворити найменші переживання й найпотаємніші мрії особистості. Письменник Ш.Моріс у статті "Література сьогоднішнього дня" (1889) зазначав, що "характерною ознакою сучасного мистецтва є синтетичність: воно намагається показати цілісну людину засобами цілісного мистецтва", а "всесвітній естетичний синтез -- спроба повернути світові втрачені гармонію, єдність, красу".

Імажизм (від фр. image -- образ) -- модерністська течія в англомовній поезії, основою якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору.

Виник у 10-х роках ХХ ст. в англо-американських мистецьких школах. Теоретиком вважається Т.-Е.Г'юм -- засновник клубу "Школа імажизму". Цей напрям у літературі представляли Т.-С.Еліот, Р.Олдінгтон, Е.Лоуелл, Е.Паунд, Х.Дулітл, Дж.Флетчер та ін. У центрі естетичної системи імажизму -- образ як інтелектуальний і емоційний комплекс, що одночасно вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетики.

Імажисти впроваджували верлібр (вільний вірш), а також японські хоку. Вони протиставляли романтичному переживанню відтворення "об'єктів", виділених із системи зв'язків і відношень; особливості їх становлять першооснову образу. Вірш, згідно з уявленнями імажистів, -- це ланцюжок споріднених образів, які втілюють дійсний порядок речей у світі на противагу "неточному" емоційному світосприйняттю романтиків.

Поетика імажизму вимагала ясності мови, відмови від традиційних метрики та строфіки. Імажизм сприяв збагаченню форм англійського вірша. Він був одним із ранніх проявів тенденції до персоналізації, властивої модерністській літературі. В українській поезії певні ознаки імажизму мала творчість Б.-І.Антоновича.

Особливе місце в літературі першої половини ХХ ст. посідає школа "потоку свідомості".

"Потік свідомості" -- засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу.

Термін належить американському філософу і психологу У.Джемсу, який уперше скористався ним наприкінці ХІХ ст. Він заперечував існування об'єктивної реальності, утверджуючи пріоритет свідомості людини, що постає у вигляді потоку ріки, в якій думки, відчуття, раптові асоціації постійно змінюються і химерно переплітаються.

Спираючись на досягнення психологічної прози Л.Толстого, Дж.Конрада, Г.Джеймса, Дж.Мередіта, європейські письменники початку ХХ ст. все більше заглиблюються у внутрішній світ особистості, перетворюючи "потік свідомості" із художнього прийому на загальний метод зображення дійсності, що претендує на певну універсальність. Літературна школа "потоку свідомості" виникла у 10-30-ті роки ХХ ст. у творчій практиці Дж.Джойса, М.Пруста, В.Вулф та ін. Для розкриття складного духовного життя людини письменники використовують численні спогади, внутрішні монологи, різноманітні асоціації, ліричні відступи тощо.

Антироман -- жанровий різновид французького модерного роману 1040-1970-х рр.; в антиромані немає "відображеної дійсності", конфлікту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій.

Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого"(1947). Представники цього жанру (Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Протиставляючи себе майстрам класичного роману щодо змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф. Соллерс, Ж. Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного показу людини.

Отже, літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. була притаманна різноплановість пошуків, однак багатьох митців об'єднує спільне -- любов до краси та прагнення пізнати духовну сутність людини і світу.

Використана література

1. Зайцева І.Є. Модернізм як художньо-естетичне явище культури ХХ століття//Всесвітня література в середніх навчальних закладах України, 2003.-- с. 55-59

2. Затонський Д.В. Про модернізм і постмодернізм.-- К., 1972.

3. Ніколенко О.М., Мацапура В.І. Літературні епохи, напрями, течії.-- К.: Педагогічна преса, 2004.

Размещено на Allbest.ru