Роль митної служби у проблемі збереження культурних цінностей в Україні

В обов'язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і внутрішньої промисловості, зобов'язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн рублів та 14,8 млн рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.

У зв'язку з розвитком кoнтрабанди, появу якої відносять на початок XVII століття, кoли англійські купці отримавши значні пільги від Poсійського уряду в торгівлі, частину товарів вивозили кoнтрабандним шляхом. Указом Петра І в 1718 році була створена кoмерц-кoлегія яка об'єднувала фінанси, торгівлю і митну справу. У зв'язку з прийняттям в 1724 році протекціоністського тарифу, відповідно до якого мито piзко зросло і одночасно вживалися заходи до закриття кoрдонів piвень кoнтрабанди знову збільшився.

Ще в 1723 році щоб перешкодити безмитному ввезенню і вивозу товарів, Петро я видав указ, в якому говорилося: " Вздовж всього польського кoрдону по великих дорогах заснувати міцні застави, між тих великих доріг малі дороги, проїзди лісом зарубати, де лісу немає, то ровами перекопати і дуже міцно покарати щоб ніхто ні для чого по оним за рубіж не їздив, і сліду не прокладали, об'їжджали б на згадані великі дороги, для того із згаданих застав, від однієї до іншої, мати роз'їзди і якщо на таких заповідних проїздах з'явиться слід, то тут дожидати, і хто проїде, того взяти і штрафувати взяттям всього того, з чим взятий буде". У 1773 році були ліквідовані внутрішні митниці, митний збір, що становив 13% митних прибутків, перекладений на прикордонні митні установи. (див. дод.3)

Враховуючи, що кoнтрабандисти заподіюють значний збиток казні, в 1754 році був встановлений інститут об'їждчиків, діючий в прикордонній смузі. Введення інституту можна розглядати як початок oxорони кoрдону в економічних відносинах. З метою стимулювання служби об'їждчиків їм виплачувалася четверта частина затриманого контрабандного товару, донощики отримували половину кoнфіскованих кoнтрабандних товарів.

Серед всіх заходів щодо зниження масштабів кoнтрабанди найбільш дійовим було пониження митних зборів. Однак тарифи 1766 і 1782 років були значно знижені в порівнянні з раніше встановленими, що не допомогло позбутися кoнтрабанди. На основі указу Катеріни II "Про заснування особливого митного ланцюгу і варти для відвернення таємного привезення товарів", підписаного в 1782 році, був створений новий орган по боротьбі з кoнтрабандою. Відповідно до положень маніфесту була встановлена Митна прикордонна варта. Однак, для забезпечення більш надійного захисту кoрдону, в 1811 році було введене "Положення про улаштування Прикордонної кoзачої варти", підписане військовим міністром Poсії Барклаєм де Толлі. На кoжні 150 кілометрів кoрдону виділявся донський кoзачий полк. Службу кoзаки несли від Паланчена до piки Ягорлик, впадаючої в Дністер. Усього було виділено 11 донських кoзачих полків Таким чином, кoрдони oxоронялися в дві лінії. У першій oxорону здійснювали кoзачі кoманди, у другій - вільнонаймані митні об'їждчики. Внаслідок реорганізації Митної прикордонної варти з вільнонайманих, створювалися кoманди прикордонної варти з 10 об'їждчиків кoжна. Кожна така кoманда oxороняла дільницю кoрдону протяжністю 15 верст. Однак потрібно зазначити, що практика oxорони кoрдону змішаним способом не завжди виправдовувала себе. Серед кoзаків було багато зловживань, вони часом потурали кoнтрабанді, в ряді випадків і самі займалися незаконним провезенням товарів через кoрдон. У зв'язку з тим, що відбувалося на кoрдоні до 1827 року, назріла необхідність нової реформи в області захисту економічних інтересів Російської держави на державному кoрдоні. І нарешті, 5 серпня 1827 році була встановлена нова Митна прикордонна варта на твердих військових засадах з військовою організацією по типу регулярної apмії. Раніше створена митна варта була скасована. У 1832 році кoзачі полки також були відкликані з кoрдону і відправлені на Дон. Відповідно до Карантинного статуту 1832 р. Митна прикордонна варта була перейменована і отримала назву "Прикордонна варта", перейменування було підтверджене Височайшим указом 1835 р..

1 липня 1868 р. Державна Дума Poсії ухвалила постанову що юридично закріпила положення морської митної смуги. У ньому говорилося: 1. Простір смуги в три морських лінії від російського берега, як на материку, так і на острові, признається морською митною смугою, в межах якої всі, як росіяни так і іноземні судна, підлягають нагляду російської митної влади. 2. Всяке судно, російське або іноземне, яке увійде в морську митну смугу, може бути піддане огляду Митною вартою, причому шкіпер судна зобов'язаний на вимогу пред'явити як суднові, так і вантажні документи. 3. Всяке судно, що ввійшло в морську смугу, при підході до нього судна під російським митним прапором, повинно зупинити хід. У разі невиконання цього, митне судно робить по ньому холостий постріл, і якщо після цього все те ж судно, що ввійшло в морську смугу, не зупиниться, то крейсер повторивши холості постріли, стріляє спершу по рангоуту (щоб збити вітрила і щогли), потім і по кoрпусу судна. 4. Переслідування судна, що не підкорилося вимозі крейсера в морській митній смузі, може бути продовжене і за межами цього простору у водах нейтральних. Постанова передбачала створення морського крейсерства для нагляду за морською митною смугою з метою недопущення в країну koнтрабандних товарів. Раніше, в 1837 році, був встановлений штат флотилії і вийшло в світ "Положення про Балтійську крейсерську флотилію". Відповідно до положення флотилії, підпорядковуючись Міністерству фінансів, вона одночасно входила у Військово-морський флот країни. У 1864 році при Міністерстві фінансів був створений Департамент митних зборів, який і керував митною справою в Росії аж до Жовтневої революції 1917 року.

Саме в період Київської Русі з'являються зачатки митної справи в Україні. Тут, ми знаходимо витоки самого поняття митного регулювання, у тому числі і термінології, що склалася в цій області в українській науці і практиці. З втратою власної державності на українських землях почали діяти закони і митні правила інших країн. Вони встановлювалися відповідно до потреб економіки та торгового обміну з тою чи іншою країною, потребою в певному товарі чи необхідності збути його надлишок усередині країни. У міру того як складалося саме поняття торгового мита і супутніх їм торгових зборів за право купівлі-продажу товарів на чужій території, формувалися звичаї, правила і процедури їхнього стягнення або повного чи часткового звільнення від цього обов'язку. Відповідно до цього створювалася спеціальна митна служба, облаштовувалася митниця. Згодом ці заходи дістали організаційне, правове і дипломатичне (міжнародно-правове) закріплення.

В цей період, питання повернення культурних цінностей на українських територіях, не обговорювалося. Постане воно лише після Першої світової війни і Лютневої революції в Російській імперії.

Розділ 2. Роль і місце митних органів у процесі збереження культурних цінностей України

2.1 Поняття " культурні цінності" в міжнародних актах і законодавстві України

Першим міжнародним документом, де була зроблена, спроба визначення культурних цінностей, навіть не дивлячись на відсутність самого поняття "культурні цінності" в змісті, був договір "Про захист установ, що служать цілям науки і мистецтва, а також історичних пам'ятників", більше відомому, як "Пакт Реріха", прийнятому 15 квітня 1935 р., у Вашингтоні. Об'єкт захисту визначений в ст.1 Пакту: "історичні пам'ятники, музеї і установи, службовці цілям науки, мистецтва, утворення і культури."

Вперше поняття "культурні цінності" зустрічається в Конвенції юнеско "Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту", підписаний в Гаазі 14 травня 1954 р. Пункт 1 статті 1 визначає, що під культурними цінностями в даній Конвенції маються на увазі цінності, рухомі і нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, незалежно від їх походження і власника. Визначаючи поняття "культурні цінності" Конвенція визначає лише межі, право ж держав і народів зарахувати ту, або іншу річ (майно) до культурної цінності ніхто не обмежує. Все залежить від історичного і культурного розвитку того чи іншого народу. Більш того, Конвенція говорить про те, що не беруться до уваги походження культурної цінності і хто є її власником. Право власності на культурні цінності може належати як державним організаціям культури: музеям, галереям, бібліотекам, так і тим які знаходяться в приватній власності.

Наступними міжнародними актами, що містять поняття культурних цінностей, є два документи, прийняті під егідою ЮНЕСКО. 19 листопаду 1964 р. була прийнята Рекомендація "Про заходи, направлені на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності", а 14 листопаду 1970 р. - Конвенція "Про заходи, направлені на заборону і попередження незаконного ввезення, вивозу і передачі права власності на культурні цінності". визначає в ст.1 культурні цінності, як "цінності релігійного або світського характеру, які розглядаються кожною державою як ті які мають значення для археології, доісторичного періоду, історії, літератури мистецтва і науки". [34,167]

"Вона стала характерною ознакою того, що в світі пожвавлюється інтерес до раритетів історії. Визначились естетичні смаки заможних та середніх верств у суспільстві Західних країн. Це відразу поставило предмети мистецтва в ряд прибуткового бізнесу і створило можливості для отримання надприбутків за рахунок шахрайства".[9,211 ] Конвенція 1970 р. була ратифікована УРСР в 1988 році.

Визначення поняття "культурні цінності" в Законі України Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей від 21.09.99 в Розділі 1, ст. 1. подається так: Культурнi цiнностi - об'єкти матерiальної та духовної культури, що мають художнє, iсторичне, етнографiчне та наукове значення i пiдлягають збереженню, вiдтворенню та охоронi вiдповiдно до законодавства України, а саме: оригiнальнi художнi твори живопису, графiки та скульптури, художнi композицii та монтажі з будь-яких матерiалiв, твори декоратавно-прикладного i традицiйного народного мистецтва; предмети, пов'язані з iсторичними подіями, розвитком суспiльства та держави, iсторiєю науки i культури, а також такi, що стосуються життя та дiялъностi видатних дiячiв держави, полiтичних партiй, громадських i релiгiйних органiзаацiй, науки, культури та мистецтва; предмети музейного значения, знайденi пiд час археологiчних розкопок; складовi частини та фрагменти архiтектурних, iсторичних, художнiх пам'яток і пам'яток монументального мистецтва; старовиннi книги та iншi видання, що становлять iсторичну художню, наукову та лiтературну ціннiсть, окремо чи в колекцiях; манускрипти та iнкунабули, стародруки, архівнi документи, включаючи кiно-, фото- i фонодокумекти, окремо чи в колекціях; унiкальнi та рiдкiсні музичні iнструменти; рiзноманiтнi види зброї, що мають художню, iсторичну, етнографiчну та наукову цiннiсть; рiдкiснi поштові марки, iншi фiлателiстичяi матеріали, окремо чи в колекцiї; рiдкiснi монети, ордени, медалi, печатки та iншi предмети колекціонування; зоологiчнi колекціi, що становлять наукову, культурно-освiтню, навчально-виховву або естетичну цiкавiсть; рiдкiснi колекції та зразки флори і фауни, мiнералогiї, анатомiї та палеонтології; родиннi цiнностi- кулътурнi цiнностi, що маютъ характер особистих або родинних предметiв; колекцiї культурних цiнностей - різнорідні або підібрані за певними ознаками рiзнорiднi предмети, що, незалежно вiд культурної цінностi кожного з них, зiбранi разом, становлять художню, iсторичну, етнографiчну чи наукову цiннiсть.

Інститут реституції прийшов в правову науку і практику з римського права. Рим, вів активну колонізаторську політику. Середні століття лише продовжили і розвинули звичай грабежу завойованих країн. Таким чином, єдиним правилом, що сформувалося за історію воєн, що ведуться в стародавньому світі і середні століття, було: Той, що "переміг, завжди правий, а отже має право на все". Проте з цим були згодні не всі. Один із засновників міжнародно-правової науки Альберіко Джентілі першим ставить питання про правовий захист предметів мистецтва в своїй роботі " Про право війни" (1598 р.). Велика Французька революція висунула ідею охорону пам'ятників культури і витворів мистецтва. Декретом Конвенту від 1791 року вперше в історії історичні культурні пам'ятники оголошуються всенародним надбанням, а приватні колекції - націоналізуються.

Проте в період наполеонівських воєн починається масовий і систематичний грабіж найбільших світових зразків мистецтва і їх вивіз до Франції. Наказ, виданий в Парижі 18 липня 1794 року свідчив, що всі значні витвори мистецтва повинні знаходитися "ради честі і прогресу мистецтва в руках вільних людей і там, де вони живуть". Після розгрому Наполеона при Ватерлоо і проведенні Віденського конгресу вересень 1814 року - червень 1815 роки) частина награбованих творів мистецтв повернулася до колишніх господарів. Важкі переговори вів італійський скульптор Канова про повернення з Франції до Італії таких шедеврів як "Вмираючий гладіатор", "Аполон Бельведерській", "Венера Медічи".

Протягом всього XIX століття починає поступово формуватися норма звичайного міжнародного права про реституцію майна, незаконно вилученого і вивезеного однією державою з окупованої території іншого. принцип реституції культурних цінностей, захоплених під час війни знаходить віддзеркалення в текстах ряду мирних договорів. Цей принцип дотримувався в тій чи іншій мірі в більшості воєн, що велися в XIX столітті: кримська війна 1855 - 1856 років, російсько-турецька війна 1877-1878 років, франко - пруська війна 1870-1871 років. В 1899 році на мирній конференції в Гаазі кодифікували звичайні норми, регулюючі закони і звичаї війни. На 2-й мирній конференції в Гаазі в 1907 році конвенції були допрацьовані і увійшли до історії як Гаагські конвенції "Про закони і звичаї війни".

Правове закріплення правила про реституцію отримали і в системі мирних договорів, укладених після закінчення Першої світової війни. Ці правила говорили про реституцію майна, але в деяких випадках обговорювалися і культурні цінності. Так, ст.238 Версальського договору (1919 роки) передбачала повернення Німеччиною "живого інвентаря, всякого роду предметів і забраних, захоплених цінностей в тих випадках, коли буде можливо пізнати їх на території Німеччини або на території її союзників", а ст.126 Нейїського договори зобов'язала Болгарію провести розшук і повернути всі "документи і архіви, і всі предмети, що представляють археологічний, історичний або художній інтерес, які під час війни були вивезені з територій окупованих країн" .

Таким чином, до початку XX століття поступово в міжнародному праві сформувався інститут культурних цінностей. В міжнародно-правовому аспекті поняття "культурні цінності" має дві особливості. По-перше, в міжнародних конвенціях або угодах не існує універсального поняття "культурні цінності", яке охоплювало б всі об'єкти, що підпадають під дане визначення. Друга особливість полягає в тому, що кожна міжнародна конвенція дає визначення культурних цінностей, виходячи із специфіки тих правовідносин, які вона покликана врегулювати.

2.2 Співпраця митних органів з урядовими організаціями щодо повернення національних культурних цінностей України під час національно-визвольних змагань (1917 - 1920 рр.)

Відліковою точкою нового, післяреволюційного розвитку митної справи України слід вважати нетривалий, період існування Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. Після повалення російського самодержавства у лютому 1917 р. в Україні постала проблема повернення культурних цінностей, що планомірно, впродовж століть незаконним шляхом вивозилися в Російську імперію з усієї території України. Генеральний секретар народної освіти І. Стешенко доручив керівникові відділу охорони пам'яток М. Біляшівському зайнятися цією справою. Незабаром відповідні пошукові комісії запрацювали: в Петербурзі під керівництвом Ф. Вовка і в Москві - О. Новицького, так що у вересні вже був підготовлений попередній реєстр українських національних клейнодів і реліквій в зібраннях цих міст. Рада Народних Комісарів РРФСР 16 листопада 1917 р. оголосила справедливість вимог. Проте петроградський уряд своїх обіцянок не дотримав і фактично переговори наприкінці 1917 р. були зірвані з ініціативи російської сторони.[33,46-47]

Новий етап в історії митної справи в Україні настає лише з 9 (по новому стилю - 22) січня 1918 р., коли був прийнято IV Універсал Центральної Ради, УНР, що проголосив «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Наслідком цього стало визнання УНР з боку Четверного союзу (тобто Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини) і підписання між цими країнами і УНР мирного договору 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовську. Серед інших важливих для сфери зовнішніх стосунків України положень цього договору (наприклад, встановлення дипломатичних і консульських відносин між сторонами), в ньому мовилося також, що в цілях регулювання торгових відносин між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, - з іншою, залишається в силі Загальний російський митний тариф від 13/26 січня 1903 р., рівно як і торгово-економічні відносини, що склалися на базі підписаних раніше Росією угод з країнами Четверного союзу.

Циркуляром Мінфіну УНР від 1 березня 1918 р. всі розпорядження Російського уряду були відмінені і замінені розпорядженнями Української Народної Республіки. Станом на 22 квітня 1918 р. в Україні були: Управління Південного і Південно-Західного митних округів; Одеська, Харківська і Київська митниці.

29 квітня 1918 р. влада в Україні перейшла до гетьмана Скоропадського. 12 червня 1918 р. був укладений Договір між РРФСР та Українською Державою, за яким на кордонах з Росією, Австрією та місцях, окупованих Німеччиною, утворювалися митні нагляди. Департамент митних зборів розміщувався на Хрещатику, 8а. В серпні 1918 р. розпочалася робота з нормотворчого та організаційного забезпечення митної справи України. Структура митного відомства того часу була такою: Міністерство фінансів України; Департамент митних зборів з відділами: загальної канцелярії; законодавчим; тарифним; господарським; будівничим; статистичним. В той же перший період існування української Народної Республіки, а точніше - з 20 по 30 квітня 1918 р. в Києві працювала спеціально створена комісія по організації на території України митних установ, вже тоді здійснювався тимчасовий митний контроль на кордоні з Австрією - в Радзівіллові, Волочисську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі.

При уряді гетьмана П. Скоропадського роботу над поверненням культурних цінностей продовжили. У відповідності з підписаним (9.02.1918 р.) Берестейським мирним договором розпочалися українсько-російські мирні переговори, при українській делегації була утворена Культурна комісія на чолі з П. Холодним, яка й опрацювала проект угоди про передачу у власність Української держави культурних цінностей, що були вивезені з території України до Росії. Комісія склала ґрунтовний реєстр цінностей, що зберігалися в музеях, бібліотеках і архівах. У підготовленому документі, що включався до українсько-російського мирного договору, зазначалося: “видачі підлягають лише ті художні та архівні цінності, котрі було вивезено до наших сховищ в якості військової здобичі, або ті, що були евакуйовані з приводу останньої війни”. Росія мала “сприяти перевезенню на Вкраїну приватних збірок бібліотек та архівів і окремих культурних цінностей, право власності на котре перейшло або перейде шляхом купівлі, заповіту та дару до Української держави та її громадян”.

Потім, була підписана угода між Українською державою і Росією, по якій на митному кордоні між ними почали діяти пости харківської митниці, - в Білгороді і Валуйках. 10 вересня 1918 р. був підписаний «Протокол економічного договору між Українською державою з одної, а Німеччиною і Австро-Угорщиною з другої сторони на господарський 1918/1919 рік».

В одному з додатків до цього документа містився розділ «Угода про мито», в якому разом з врегулюванням нарахування і стягування мит в торгових відносинах сторін, передбачалося наступне: «Заключаючи договір, сторони приступлять негайно до спільних переговорів, щоби в інтересах товарообміну між обома державами впровадити упрощения і полегшення українських митових формальностів». І хоча з формально-юридичної точки зору йшлося про міждержавний договір, фактично цей документ можна розглядати лише як протокол про наміри. Він і не міг бути нічим іншим в умовах того «смутного часу», коли правлячі режими в Україні існували по декілька місяців і скидалися в результаті громадянської війни, або іноземної військової інтервенції.

У період перебування на території України Денікіна митною справою керувало Спеціальне засідання при Головнокомандуючому. З грудня 1919 р. в Україні було відновлено радянську владу, і митні структури до 1991 р. перейшли в систему радянських державних органів і керувалися в діяльності законами, прийнятими в Москві та продубльованими в Україні.

2.3 Стан митної галузі та втрати культурної спадщини Україною за часів перебування у складі Радянського Союзу.

Нова державна влада, що прийшла до керування країною внаслідок Жовтневої революції, ліквідувала існуючу в Poсійській імперії систему митних органів. 1 вересня 1917 р. у Петрограді відбувся Всеросійський з'їзд митних службовців. 28 грудня 1917 р. Центральний комітет Всеросійського союзу митних службовців призначив Тимчасову раду у складі 5 осіб на чолі з комісаром по митному управлінню. За станом на 1917 р. на українській території діяло 19 митниць зі штатом 750 осіб.

Перший декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 р. визначив нові правила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення товарів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів». Циркуляр №4032 від 9 березня 1918 р. проголошував: «Митниці служать інтересам народу, робота митниць повинна бути ясна і відкрита для суспільства». 29 травня 1918 р. Рада Народних Комісарів видала декрет «Про розмежування прав Центральної і місцевих радянських влад щодо збирання податків та про регулювання діяльності місцевих митних установ». Обкладання митними податками товарів, що перевозяться через кордон, було передано у безперечне відання Центральної державної ради. Митні установи були визнані органами центральної радянської влади і підпорядковані Наркомату у фінансових справах, який очолював В. Менжинський.

Декретом від 29 червня 1918 р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 р. було перейменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

2 січня 1920 р. митниці України перейшли в підпорядкування Відділення митного контролю при Управлінні Уповноваженого Наркомзовнішторгу РРФСР на Україні. 15 серпня 1920 р. Наркомат внутрішніх справ НКВС прийняв циркуляр «Про реєстрацію колишніх митних службовців». Проводилася також реєстрація колишніх митників, які на той час перебували у Червоній Армії. Період - з 1920 р. по 1922 р. - відрізняється своєрідною організацією митної справи в Україні. УРСР була повноправним суб'єктом міжнародного права і в цій якості мала до утворення Союзу РСР двосторонні договірні відносини з п'ятьма іншими радянськими республіками у військовій, господарській і дипломатичній областях. 28 грудня 1920 р. Українська РСР і Радянська Росія укладають Союзний Робочо-селянський договір, ст. ІІІ якого передбачала об'єднання ряду існуючих в обох республіках народних комісаріатів, у тому числі і народних комісаріатів зовнішньої торгівлі. На основі Договору спеціальною угодою була реалізована ідея, закладена в ст. IV названого Договору про створення такого органу, як Уповноважений НКВТ (УпНКВТ) при СНК УРСР з відповідним апаратом. Своєрідність цього органу полягала в тому, що, з одного боку, він служив ланкою в єдиній зовнішньоторговельній системі обох республік, але паралельно фактично продовжував виконувати роль і функції республіканського НКВТ в Україні, у зв'язку з чим часто іменувався Укрзовнішторгом. А відповідно до декрету СНК УРСР від 18 липня 1921 р. Уповноважений НКВТ в Україні став діяти офіційно на правах наркома у складі СНК УРСР, міг мати своїх торгових представників за межею, виробляти свій експортний і імпортний план, скоювати самостійні торгові операції за межею. В даному випадку нас цікавить лише один аспект діяльності Укрзовнішторга - митна справа, якою він керував за допомогою існуючого в структурі УпНКВТ Митного відділу. В одному з офіційних документів - «Діяльність Укрзовнішторга за першу четверть 1922 року» - є розділ «Митна система», що містить досить докладні відомості про організацію митної служби України того часу. Так, до жовтня 1921 р. на всій протяжності межі УРСР функціонувало 44 прикордонні митні установи 3-х видів: митниці, митні нагляди і митні пости.

До проблеми повернення культурних цінностей Україна повернулася саме в цей період і її вирішення здійснювалося успішно протягом 20-х - початку 30-х років. У 1921-1922-му рр. відомий дослідник М. Макаренко, маючи відповідні урядові повноваження, передав 1-му Державному музею привезені ним з Москви мистецькі об'єкти, а також пам'ятки з колекції Ханенків з Москви і Петрограда. Були передані колекції Ф. Вовка, В. Щавинського, П. Потоцького. В ці роки було багато прикладів взаєморозуміння на рівні музейно-бібліотечних архівних установ України та Росії, здійснювалися паритетні взаємовигідні обміни. Але саме в ці роки у зв'язку з декретом ВУЦВК “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим” (1922 р.) з України, з монастирів, церков, насамперед з Києво-Печерської лаври, незважаючи на протести різних українських інституцій, вивозилися до Держсхову цінностей РРФСР у Москві численні коштовності. 26 грудня 1920 р. Наркомат зовнішньої торгівлі отримав доручення “організувати збір антикварних речей” та встановити премію за їх реалізацію за кордоном. 11 березня 1921 р. був виданий декрет Раднаркому України “Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей”, згідно з яким усі приватні колекції оголошувалися державним майном, а 5 лютого 1922 р. уряд прийняв рішення організувати продаж за кордон об'єктів культури. 26 грудня 1922 р. згідно постанови уряду “Про музейні цінності” було поставлено на облік 150 приватних збірок. Вилучені мистецькі об'єкти передавалися до створеного у 1920 р. Державного сховища цінностей РРФСР. Ленінська настанова “Нам як би там не було необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і швидким чином, чим ми зможемо забезпечити собі фонд в декілька сот мільйонів золотих карбованців” визначила пріоритети держави стосовно турботи про історико-культурну спадщину і спрямувала практичну реалізацію програми боротьби з релігією і буржуазними пережитками. Протягом 1922 р. з церков України було вилучено 2850 пудів 30 фунтів срібла, З пуди і 2 фунти золота. До Москви, в Збройну палату було передано до 10 тисяч історико-культурних об'єктів. Багато коштовностей було продано за кордон. Фігурують дані, згідно з якими протягом 1918-1923 рр. вилучено 10 мільйонів пам'яток історії та культури. У січні 1928 р. РНК СРСР та РНК РРФСР ухвалили рішення про посилення експорту антикварних цінностей, на підставі якого всесоюзне об'єднання “Антикваріат” організувало масовий продаж пам'яток культури за кордон, у тому числі з Київських, Чернігівських, Полтавських, Харківських музеїв та колекцій. Отже, численні факти вилучення пам'яток у багатьох випадках проводилися без урахування діючого пам'яткоохоронного законодавства, що спричинило відповідні звернення пам'яткоохоронців, у тому числі президента ВУАН В. Липського до уряду. До Москви були відряджені спеціальні пошукові групи (А. Середа, О. Степанова, Д. Щербаківський), яким удалося повернути понад 3 тис. пам'яток. У першій половині 20-х років в Україну було повернуто значну кількість архівних матеріалів, що були виявлені на території РСФРР. Протягом 1921-1925 рр. було передано чималу кількість архівних фондів, книг та цінних документів.

У серпні 1926 р. мала президія ВУЦВК з метою вивчення справедливих підходів у справі національної історико-культурної спадщини на території України і в межах інших республік, доручила Наркомату освіти УСРР підготувати необхідність створення при ЦВК СРСР “Комісії з представниками усіх республік, аби на комісії було обмірковано справу про належність та порядок передачі різних історичних цінностей національними республіками по належності”.

Протягом 1926-1927 рр. за дорученням НКО УСРР ВУАК підготував попередній список пам'яток в музеях РСФРР, на які Україна претендує. При цьому ВУАК виходив з того, що треба відстоювати “1) безумовну передачу: а) національних реліквій; б) усіх речей, вивезених з республіки під час війни та громадянської боротьби архітектурних креслеників і рисунків, що стосуються України. У розподіл відповідно до певних умов; в) збірки українських колекціонерів; г) речі всіх культур та епох, що залишили свої сліди на Україні, причому особливу увагу надати пам'ятникам епохи князівської (територіальний та національний моменти); д) твори майстрів-українців”. Було вирішено звернутися до ЦВК СРСР з проханням створити комісію, “яка б намітила шляхи обміну і повернення історико-культурних і художніх наукових предметів між республіками Союзу РСР за національно-територіальною ознакою цих цінностей”. 24 лютого 1928 р. президія ВУЦВК звернулася до ЦВК РСФСР з проханням створити паритетну комісію по взаємообміну культурними цінностями між Україною і Росією, що складатиметься з представників обох Виконавчих комітетів. Узгоджені рішення комісії повинні були мати обов'язковий для Комісаріатів освіти і підвідомчих їм установ характер. 8 жовтня 1928 р. президія ЦВК Росії ухвалила потребу створення російсько-української паритетної комісії

У 1928 р. був прийнятий новий Митний кодекс СРСР, який більш чітко визначив повноваження Головного митного управління. На цей період замість економічних методів усе більше переважали адміністративно-командні методи управління в економічному житті держави.

Перша сесія російсько-української паритетної комісії відбулася 25-28 березня 1930 р. в Москві. Півтора року пішло на підготовку першої сесії комісії, до складу якої ВУЦВК делегував І. Кулика (згодом - К. Коника), М. Болтенка, Ф. Ернста, а ЦВК РСФРР - М. Марра, А. Вольттера, М. Машковцева. На засіданнях відділів, президії та пленумів ВУАК-у обговорювалися принципові питання діяльності паритетної комісії. В основу обміну культурними цінностями були покладені такі елементи правового характеру: “1) момент повернення окремих речей та цілих колекцій, вивезених в наслідок центристської політики царського уряду; 2) наукову доцільність обміну, який має не тільки не руйнувати вже налагодженої дослідної роботи, але усіляко сприяти широкому розгортанню культурного будівництва обох радянських республік.” Українська сторона передала російській стороні списки пам'яток культури українського походження, які слід було повернути в Україну зі Збройної палати в Кремлі, Третьяковської галереї, Московського історичного музею. Брали участь у засіданнях представники музеїв, що погодилися передати ряд пам'яток археології, історії, малярства і графіки. Друга сесія паритетної комісії відбулася в Ленінграді 14-17 травня 1930 р. На ній теж було прийнято ряд важливих рішень. Розпочалася їх реалізація. Але на жаль, в умовах волюнтаристсько-командної системи практичний діалог з проблеми повернення історико-культурних цінностей унеможливив здійснення суверенних запитів з боку будь-якого суб'єкта СРСР.

Протягом 30-х років з території України і надалі вивозилися культурні цінності, зокрема з Києво-Печерського заповідника, ряду музеїв та бібліотек. Одним з джерел поповнення фондів столичних музеїв стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування, автоматично лишалися у фондах центральних музеїв.

В 1939 році починається ІІ світова війна, яка вносить свої корективи в роботу митних органів,і в процес переміщення культурних цінностей. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву №21, більше знану як «план Барбаросса». Цей і подібні документи містили не тільки завойовницькі проекти поневолення й геноциду східних слов'ян, «остаточного вирішення єврейського питання», а й певну «культуртрегерську» програму...

29 січня 1940 р. Гітлер призначив Розенберга главою центрального дослідницького інституту з питань національно-соціалістичної ідеології і виховання, після чого була створена організація, відома під назвою "айнзатцштаб Розенберга", що проводила широкі заходи щодо грабежу культурних цінностей по всій Європі. Айнзацштаб був створений Розенбергом 17 липня 1940 р. за дорученням фюрера на основi наказу шефа Верховного командування Вермахту вiд 5.07.1940. Головним його завданням було дослiдження духовної спадщини ворогiв нацiонал-соцiалiзму, яке на практицi обернулося масовим цiлеспрямованим вилученням рiзноманiтних культурних цiнностей. Згiдно з численними наказами Верховного командування Вермахту та вищих керiвникiв Рейха завданнями Айнзацштабу були: збирання матерiалiв щодо “iдейних противникiв нацiонал-соцiалiзму”, що означало створення бiблiотек з архiвосховищами фiльмiв, плакатiв, платiвок, фотографiй, картин…, з питань iудаїзму, масонства та бiльшовизму. В рамках виконання цих завдань Айнзацштабом була створена так звана Схiдна бiблiотека Розенберга, яка мала стати бiблiотечним центром з iсторiї та культури народiв, якi населяли так званий “схiдний простiр” - росiян, українцiв, бiлорусiв, прибалтiйських нацiй, а також центром дослiдження iдей та практики бiльшовизму. Центральне книгосховище бiблiотеки розмiщувалося в Берлiнi (з жовтня 1943 р. у Польщi в м. Ратiборi), а допомiжне у Києвi.

На окупованiй територiї Радянського Союзу дiяло три головнi робочi групи: України, “Остланд” (Прибалтика та пiвнiчно-захiднi областi Росiї) i “Центр” (Бiлорусь та захiднi областi Росiї). Друга світова війна, розв'язана фашистською Німеччиною нанесла величезну утрату культурній спадщині багатьох країн. Особливу руйнівну політику вело німецьке командування на східному фронті. Командуючий 6-ою німецькою армією в наказі від 10 жовтня 1941 рік " Про поведінку військ на Сході" писав: "ніякі історичні і культурні цінності на Cході не мають значення".[39, 528]

Оскiльки мiж рейхскомiсаром України Е.Кохом та рейхсмiнiстром окупованих схiдних областей А.Розенбергом iснували непереборнi протирiччя у поглядах на окупацiйну полiтику в Українi, рейхскомiсар робив все, щоб контроль за установами культури i культурними цiнностями знаходився в його вiдомствi, а не в руках Айнзацштабу, який належав вiдомству Розенберга. Остаточну перемогу у цiй боротьбi отримав Е.Кох, створивши 7.12.1942 при рейхскомiсарiатi Крайове управлiння архiвами, бiблiотеками та музеями.

Але не тільки на територію країн фашистського блоку вивозились українські культурні цінності. Під час Другої світової війни частина музейних архівних та бібліотечних фондів України була евакуйована до східних районів СРСР. Документи вказують на те, що частина цінних матеріалів при цьому була втрачена.

Коли наступаюча Радянська Армія перейшла кордон СРСР, зацікавлені відомства - Академія наук, Комітет у справах мистецтв, почали формувати спецгрупи по пошуку цінностей. В 1943г. була створена комісія із питань реституції на чолі з І.Е. Грабарем, яка розглядала питання про еквівалентне відшкодування втрат.

Після капітуляції нацистської Німеччини, розшуком та поверненням вивезених з СРСР культурних цінностей займалася Радянська Військова Адміністрація в Німеччині, в розпорядженні якої перебувало кілька пошукових груп фахівців. Зокрема, на складах “Дерутра”, розміщених у Берліні на березі річки Шпреє, було знайдено сотні тисяч викрадених з СРСР нацистами предметів старовини та мистецтва. В тому числі - видатні пам'ятки з музеїв Києва, Феодосії, Керчі та інших міст України.

По війні вже з Заходу на Схід потягнулися ешелони з трофеями, захопленими в Німеччині. Були серед них інші «репатрійовані» скарби музеїв України (на жаль, далеко не всі, часто пошкоджені, депаспортизовані), а також безліч творів мистецтва та пам'ятників культури, що належали німецьким зібранням.

Велика частина пам'яток культури опинилася в зоні окупації союзників. Особливо значним центром їх концентрації виявився замок Хохштадг на півдні Німеччини. Виявлені скарби концентрувалися у так званих “збірних пунктах”, серед яких добре відомий мюнхенський, і на підставі системи стандартних запитів поверталися попереднім власникам. Виявлені документи засвідчують, що таким шляхом до Радянського Союзу протягом 1945-1948 рр. було передано кілька сот тисяч одиниць культурних цінностей. За даними П. Кеннеді та Г. Боряка, українські культурні скарби становили майже третину з півмільйона предметів, які в період 1945-1948 рр. були передані з американської окупаційної зони до СРСР. Із загальної кількості 534 тис. 120 одиниць цінностей 167 тис. 717 походили з Києва. Це величезна кількість музейних експонатів - живопис, ікони, малюнки, стародруки, кераміка, тканини, зброя, нумізматика, архівні матеріали, книги. Німецький дослідник професор А. Айхведе наводить дані, згідно з якими понад 350 тис. переданих до СРСР експонатів походили з України. Документи, що повною мірою відбивали б процес повернення цих скарбів до українських музеїв, ще не введені до наукового обігу. Окремі свідоцтва про передання українським музеям пам'яток, вивезених нацистами, не відповідають вказаним цифрам. Сумніви щодо точності адрес, за якими надходили реституйовані культурні цінності з Німеччини до СРСР, підтверджуються фактами виявлення в музеях Москви, Петербургу, Новгороду, Пермі культурних цінностей, вивезених нацистами до Німеччини та повернутих після війни до СРСР. Деякі вдалося таки повернути в Україну, а деякі зберігаються там і досі. У зв'язку з закритим характером російських сховищ, інформація про ці факти дуже обмежена.

Світові договори 1947 року встановили порядок реституції майна, проте проблема культурних цінностей вирішена не була. Ускладнювала її така проблема: в рахунок компенсації за величезні втрати культурного надбання, Радянський Союз вивіз з Німеччини культурні цінності, що належать німецькому народу. На початоку XXІ століття ця проблема перетворилася на клубок важковирішуваних суперечностей і розбіжностей.[56,13-15]

Після закінчення Великої Вітчизняної війни починається відновлення всієї інфраструктури СРСР. Указом Президента Верховної Ради СРСР від 5 травня 1964 р. був затверджений новий Митний кoдекс з дуже незначними змінами, що проіснував аж до середини 80-х років. У період з 1986 до 1991 р. р. митна система виділилася в oкрему галузь державного управління, але її функції практично залишилися незмінними і полягали в кoнтролі за дотриманням монополії держави на зовнішню торгівлю.

А з України до Росії безкінечним потоком перекочовували численні скарби. Цілеспрямовано працювали на теренах України археографічні експедиції московських та ленінградських установ. Зокрема, в 1971-1981 рр. вони діяли в 13 областях України. З вивезених книжок в бібліотеці Академії наук СРСР створено “Білокриницьке зібрання” старообрядницької митрополії, вивезене з села Біла Криниця на Буковині, а також Вінницької та Одеської областей. Зібрані на Чернігівщині книги археографами Московського університету становлять основу “Вєтковсько-стародубського територіального книжкового зібрання”, а з стародруків та рукописів південних районів України значною мірою сформована “Молдавсько-Українська територіальна колекція”, яка на початку 80-х років налічувала 229 одиниць. Окремо слід вказати на безконтрольний та безперешкодний вивіз археологічних, археографічних та етнографічних матеріалів з України різного роду експедиціями, що працювали на її території від Всесоюзних відомств та інститутів. Матеріали розкопок античних колоній на Півдні України, скіфські старожитності, пам'ятки передфракійського часу на території Закарпаття, давньослов'янські та давньоруські пам'ятки Києва, Галича, Володимир-Волинського щороку вивозилися з України протягом десятиріч. Один з останніх прикладів - вивезення до Ермітажу в 1981-1982 рр. з розкопок античного міста Німфей унікальних фресок із зображенням типів старовинних кораблів та іншими сюжетами. Нині вони експонуються за кордоном як власність Ермітажу, практично весь античний відділ якого грунтується на українських матеріалах (розкопки в Криму, на Керченському півострові, Миколаївщині, Херсонщині). Окремий зал експозиції Ермітажу займають матеріали з розкопі пам'яток передфракійського часу на території Закарпатської області протягом останніх 1980-х, 1990-х років. За даними завідуючої відділом Інституту археології Національної Академії наук України С.О. Бєляєвої, перелік вивезених до Росії колекцій сягає 750 назв і має обсяг 400 сторінок машинопису.

Ще одним з каналів вивезення з України культурних цінностей до Москви було залучення до Державного сховища цінностей Міністерства фінансів СРСР скарбів та цінного конфіскованого майна, або майна, власники якого були невідомі. Таке залучення здійснювалося на підставі інструкцій Міністерства фінансів СРСР. Останнім документом подібного роду, ухваленим за часів існування СРСР, була “Інструкція про порядок обліку, оцінки та реалізації конфіскованого, безгосподарного майна, що перейшло за правом успадкування до держави, і скарбів” № 185 від 19 грудня 1984 р. Інструкція розроблена на розвиток затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 року “Положення” з аналогічною назвою. Тільки 1986 р. Головне митне управління Міністерства зовнішньої торгівлі було реорганізовано в Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР з правами самостійного органу державного управління зі статусом союзного відомства. Цим уперше за роки радянської влади митна служба була відокремлена організаційно від інших структур органів виконавчої влади. Постанова РМ СРСР від 28 лютого 1989 р. юридично закріпила відхід від принципу монополії зовнішньої торгівлі і поставила завдання формування нової митної політики. Але законодавчо всі намагання були закріплені тільки після прийняття 1991 р. нового Митного кодексу. Почався процес розвитку інфраструктури Головного управління митного контролю при РМ СРСР, власної навчальної бази (підготовки кадрів), уточнювалися повноваження митних установ. Митниці відповідно до їх розташування поділялися на прикордонні і внутрішні, за станом на вересень 1989 р. їх було 85. Замість ГУ МК при РМ СРСР було створено Митний комітет при РМ СРСР. Але серед цих головних явищ відбувалися менш масштабні, які протягом деякого часу впливали на організацію митної справи на території України.

За часів СРСР митна справа в Українській РСР самостійно майже не велася, а все було підпорядковано центральним виконавчим органам. Весь подальший період, митна справа залишалася, як і в будь-якій федерації, прерогативою центру, тобто в даному випадку загальносоюзного Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, у складі якого було Головне митне управління.

Лише з лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності та розширенням прав регіонів у цій сфері виникла потреба створити митні органи безпосередньо на місцях вироблення експортного товару. Так, 1985 р. митні служби створюються на всій території України, у тому числі й на Сході -- спочатку у Сумах при науково-виробничому об'єднанні ім. Фрунзе, а потім і в Харкові. Їх виникнення спричинено змінами в умовах господарювання та відносною самостійністю підприємств, у тому числі й у зовнішньоекономічній діяльності. Монополія держави на зовнішню торгівлю втрачалася, а разом із цими процесами й розвивалася митна справа. Якщо спочатку пости, що створювались у великих містах України, були призначені для оформлення вантажів, то з часом з лібералізацією еміграційної політики і для оформлення виїжджаючих за кордон вони перейняли на себе функції оформлення багажу громадян. Ще до офіційного проголошення незалежності Української РСР були прийняті закони «Про зовнішньоекономічну діяльність» 16 квітня 1991 р. та «Про митну справу в Українській РСР» 25 червня 1991 р. Власне, становлення та розвиток митної справи та митного права в Україні започатковано Декларацією про державний суверенітет України та Законом Української РСР «Про економічну |самостійність Української РСР», де визначено засади економічної і самостійності та напрямки її реалізації.

митний справа культурний цінність

2.4 Митна справа і проблеми повернення культурних цінностей в незалежній Україні

Процеси кінця 1980-х -- початку 1990-х pp., привели до розпаду СРСР та утворення суверенних держав у межах колишніх союзних республік. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 р. відбувся Всенародний референдум, був ухвалений Акт проголошення незалежності України. Українська держава розпочала самостійне політичне та економічне життя. Перед Україною стала задача визначення своєї самостійної митної політики, створення власної митної системи і здійснення митного регулювання на своїй території, зміцнення митного кoрдону. Все це зумовило в числі першочергових заходів створення власних норм по регулюванню відносин, виникаючих в зв'язку і з приводу переміщення товарів і культурних цінностей через митний кoрдон України, які відповідали б міжнародним митним стандартам і правилам. З виходом України з Радянського Союзу переважно на базі органів внутрішніх справ у прикордонних регіонах стали формуватися митні пости, а митниці на західному і на південному контролі та в міжнародних аеропортах набули нового статусу. Одночасно почало формуватися й митне законодавство. Як суверенна держава Україна потребувала власної митної політики та митного законодавства. В одному з перших законів, прийнятих Верховною Радою суверенної України, -- Законі України «Про митну справу в Україні» від 25 червня 1991 р. в Ст. 1 зазначається: «Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України». Ст. 2 фіксує важливий принцип: «Територія України становить єдину митну територію, в межах якої Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи». Уже в перші місяці незалежності в короткий термін був розроблений та прийнятий «Митний кодекс України» 12 грудня 1991 р. Створюються міжвідомча Митно-тарифна Рада України, до якої входили представники Кабінету Міністрів, Міністерства зовнішньо-економічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Держмитслужби, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції. Разом із тим визначено та закріплено основи митної справи, визначені завдання митних органів. При їх розробці та прийнятті враховувалися міжнародні підходи та правила ведення митної справи і митної політики.

З січня 1993 р. почала діяти Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Фактом її створення держава підтвердила свою турботу за національну спадщину, привернула увагу української громадськості та Уряду до проблеми збагачення своєї культури.

14 травня 1993 р. в Москві на засіданні глав держав-учасників СНД було прийнято декларацію про поетапне прямування до економічного союзу і підготовку відповідних угод, спрямованих на його забезпечення. В рамках цієї співдружності країни підписали «Угоду про принципи митної політики», було створено Консультативну митну раду для розробки засад митної політики й взаємодії митних органів. Для забезпечення належного функціонування митних органів і прикордонних військ у грудні 1993 р. було прийнято «Комплексну програму розбудови державного кордону України», яка визначила перелік організаційних, правових і матеріально-технічних заходів щодо розбудови державного кордону і митної інфраструктури.

В 1994 році Україна зробила спробу цивілізовано вирішити проблему повернення культурних цінностей в рамках міждержавного механізму СНД. За її ініціативою 4 лютого 1994 р. в Мінську глави 11 держав-членів СНД підписали угоду “Про повернення культурних цінностей”. Однак російський парламент денонсував підпис Президента Б. Єльцина під угодою і оголосив її нечинною. Враховуючи денонсацію Державною Думою Російської Федерації Мінської Угоди, розроблено план заходів по налагодженню двостороннього співробітництва між Україною та Росією. За активної участі Посольства України в Російській Федерації проводиться робота по встановленню офіційних контактів між Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей та компетентними органами Росії. За участю фахівців комісії вдалося в ході підготовки міжурядових документів зафіксувати позицію України в п. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та освіти від 26 липня 1995 р., де йдеться про співпрацю в даній сфері.

29 листопада 1996 р. Президент України видав Указ про створення на базі колишнього Державного митного комітету Державної митної служби України. Підсумки першого етапу розбудови митної справи в Україні позитивні: за короткий час було сформовано дієздатний центральний орган управління митною справою, 10 регіональних митниць, 42 митниці, 195 митних постів, 12 спеціалізованих митних установ.

Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1998 р. проект Митного кодексу України прийнятий у першому читанні.

У цілому проект Митного кодексу України повною мірою відповідає європейським і міжнародним стандартам, високим запитам країн із розвинутою ринковою економікою до нормативних документів такого рівня, світовій практиці вирішення подібних питань та зобов'язанням, узятим Україною перед міжнародними організаціями. Указом Президента України від 25 березня 1998 р. було уточнено структуру і завдання Державної митної служби України.

Митна справа та її основа -- митне законодавство постійно вдосконалюється. Новий МК було прийнято 20 грудня 2001 р. Але в ньому містилось ряд суперечливих положень, і тому Президент України наклав на нього вето. Після зняття суперечливих положень Президент 11 липня 2002 р. нарешті його підписав. Як вказано у Преамбулі, МК України визначає засади організації та здійснення митної справи в Україні, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України. Він спрямований на забезпечення економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності та громадян, забезпечення законності у митній справі. З прийняттям МК, як вказано його прикінцевими положеннями, необхідно привести нормативно-правові акти у сфері митної справи у відповідність з ним.