Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність. Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історичної національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку. Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов'язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім. Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь, відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо багато прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Цей сумний трагічний перелік сягає нинішніх днів. Нині висвітлюється багато "білих плям" в історії, в тому числі і втрати історико-культурних цінностей одина з найтрагічніших сторінок в історії України. В умовах зовнішнього, а часом і внутрішнього спротиву ідея культурної пам'яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.

Однією з проблем загальнодержавного характеру є питання охорони пам'яток культури. Небезпека, якій піддаються культурні цінності, має подвійну природу. По-перше, це об'єктивні проблеми, що стосуються збереження пам'яток, зважаючи на їх природне старіння. Сюди входять питання реставрації, різних форм і методів охорони від фізичного руйнування. По-друге, проблеми, джерелом яких служить саме людство, оскільки війнами і озброєними конфліктами, крадіжками і розкраданнями воно завдає шкоди культурним цінностям у декілька разів більше, ніж природні катаклізми або фізична дія часу на пам'ятки культури.

На сторожі охорони і збереження культурної спадщини України, окрім відповідних організацій і державних органів, важлива роль належить митній службі. Саме через митний кордон України, контрабандним шляхом, незаконно, намагаються вивозити культурні цінності за межі нашої держави. І кому як не митникам, в першу, чергу доводиться запобігати цим спробам. Саме цьому діяльність митної служби є неоціненна і актуальна.

Проте, охорона культурних цінностей не може відбуватися лише на рівні державного регулювання. Тут необхідна взаємодія держав, об'єднання їх зусиль, що мають кінцеву мету - збереження культурної спадщини всього людства і передача його майбутнім поколінням. В цьому значення регламентації питань охорони культурних цінностей в міжнародних двосторонніх і багатобічних угодах. із сторони держави вагому роль у вирішенні таких питань посідає митна служба. Митна справа у своєму змісті означає діяльність, здійснювану митницею і взаємодіючими з нею іншими державними і недержавними організаціями.

В світі нерідко виникають ситуації, коли культурне надбання, що належить одній країні, через різні обставини переміщується на територію іншої. В зв'язку з цим виникає ситуація, в ході якої необхідно визначити міжнародно-правовий статус культурних цінностей і порядок їх повернення тій стороні, якій вони належать по праву. Одна з найскладніших -- проблема пошуку об'єктивної достовірної інформації про долю українських культурних цінностей. Зібрані матеріали, в кращому випадку, ставали надбанням архівних сховищ. Як наслідок, переважна більшість установ культури, які постраждали, досі не мають реєстрів втрачених цінностей.

Слід відновити історичну справедливість, привернути увагу спеціалістів та світової громадськості щодо добровільного повернення історико-культурних надбань України, яка втратила їх внаслідок входження до інших держав, та воєнних конфліктів. Вивчення й узагальнення втрати історико-культурних цінностей України важливе й тому, що розбудова держави, завдання духовного відродження України, визначення перспектив в усіх галузях національної культури, дальший розвиток демократії, національної свідомості вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям. Потрібно на підставі неупередженого аналізу з'ясувати та виділити низку чинників, які спричинили втрату архівних, музейних і бібліотечних фондів України, вивчити механізми вилучення та шляхи міграції культурних цінностей, встановити місця їх перебування, узагальнити й окреслити масштаби завданих збитків, а також роль митниці у врегулюванні цих негативних процесів. З одного боку, одним з безпосередніх наслідків цього процесу став той факт, що після здобуття Україною незалежності їй доводиться докладати значних зусиль, аби відкрити себе світовому співтовариству як самобутній чинник загального культурно-історичного процесу з давніми історичними та культурними традиціями. З другого боку, величезна кількість вилучених з України пам'яток історії та культури є фактично недоступними для українських вчених та аналітиків, вони виведені з загального культурного обігу та культурно-просвітницької праці в Україні.

Останнім часом збільшилася кількість крадіжок з музеїв, галерей, приватних колекцій і перепродаж вкрадених цінностей в інші держави. Розквіт даного виду злочинів пояснюється тим, що починаючи з середини XIX століття культурні цінності починають розглядатися деякими заможними людьми не скільки, як витвір мистецтва, а як вигідне вкладення капіталу. Як відомо, попит народжує пропозицію. Крадіжки культурних цінностей приносять значні дивіденди. Не дивлячись на свій кримінальний характер, вони існуватимуть і існуватиме необхідність протистояти цій діяльності саме митній службі.

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки з сивої давнини. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини, допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих, проблем митної справи і митної політики суверенної України. І тому спеціалізовані підрозділи української митної служби повинні зосередити особливу увагу на збереженні української спадщини. Потрібно усвідомити складність і політичну гостроту питання про культурну пам'ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення пам'яток культури.

Вибір теми викликаний безперечним інтересом до даного питання. Бажанням більше дізнатися про історію створення митних органів та умови розвитку митниці на українських територіях на різних етапах державотворення. Розібратися в питаннях, пов'язаних з вивезенням, ввезенням та переміщенням культурної спадщини України і роллю митної справи в цьому процесі. Тим більше, що в різних дослідженнях тема ролі та участі митної справи у процесі збереження української культурної спадщини розглядалась тільки фрагментарно.

Мета і завдання дослідження: проаналізувати процес створення і роль митної служби у проблемі збереження культурних цінностей в Україні

Мета роботи визначила такі завдання:

- вивчити історію створення і функціонування митної справи України;

- розкрити масштаби втрат історико-культурних цінностей України;

- дослідити процес переміщення українських культурних цінностей;

- визначити місце і роль держави у контролі над вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей;

- проаналізувати на прикладах умови повернення культурної спадщини в Україну.

Об'єктом дослідження є історія створення і діяльність митної служби України.

Предметом дослідження роль митної служби України у збереженні культурної спадщини .

Питання вивчення діяльності митної служби і організацій відповідальних за повернення культурних цінностей, як в світі так і в Україні висвітленні в роботах українських дослідників М.Грушевського, Д. Дорошенка, О. Ключевського, А. Яковлєва, В. Акуленка, С. Кота та ін., у зарубіжних джерелах варто відзначити роботи А.Джентіні, Г.Боряка, П. Кеннеді, А. Айхведе, Й. Данко останнім часом результати деяких досліджень і окремих статистичних даних можна знайти в мережі Інтернет.

Розділ 1. Історія започаткування і становлення митної справи в світі, та на території України

1.1 Перші відомості про виникнення митної справи і поняття контрабанда

Митні відносини нерозривно пов'язані із виникненням і розвитком економічного обігу і особливо зовнішньої торгівлі. У період між Х і ІІІ тисячоліттям до н.е. з'явились міста-держави, збільшилося населення в них, що активізувало і торгівлю. Остання проходила через певні правила, які з появою письма і чисел закріпилися як ритуали і слугували активізації зовнішньої торгівлі. Саме намагання уніфікувати порядок обміну товарами при появі грошей дозволило створити перші тарифи, організувати внутрішній та зовнішній торговий простір, наповнити товари логічною інформацією і економічним змістом.

Започаткування та становлення митної справи відноситься до глибокої давнини. Ще в III і в II тисячолітті до н.е. митні відносини простежуються в державах Стародавнього Сходу: Єгипті. Ассирії, Вавилоні. Збиралось мито й у Стародавній Греції, де вперше була лібералізована митна політика й знижене мито. Такі заходи давали змогу уникнути воєнних конфліктів, або при необгрунтованому збільшенні мита й забороні пропуску товарів, слугували приводом для війни. Відомо також, що найбільш розвинутою митна система була в Римі, з огляду на досконалість римського права та його явну спрямованість на обслуговування товарообігу. Митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V--VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. Напис на мармуровій плиті, вивезеній із Ольвії, знайденої на березі Босфору в Малій Азії в руїнах древнього капища Зевса, датованої 4 століттям до н.е., доніс до нас одну із статей закону: „...[1.] Дозволяється ввіз і вивіз усілякого карбованого золота і карбованого срібла. [2.] Кожен, бажаючий купити чи продати карбоване золото чи срібло, повинен купувати і продавати на монети екклесіатерії, хто ж продасть або купить в іншому місті, підлягає покаранню конфіскацією: продавець - проданого срібла, а покупець - ціни, за яку купив. (3.) Продавати ж і купувати все на міські гроші - на мідь і срібло ольвіонолітів, хто ж продасть чи купить на інші, буде позбавлений: продавець - того що продасть, а покупець - ціни, за яку купить... [4.] Золото продавати і купувати по десять з половиною статерів за статер кізікський, ні дешевше і не дорожче; а всяке інше карбоване золото і карбоване срібло продавати і купувати по взаємній згоді. [5.] Мита ніякого не брати ні за карбоване золото, ні за карбоване срібло, ні з продавця, ні з покупця...”

Прославилась й залишила яскравий слід в історії та термінології митної справи митна система Андалузії. Відомо, що в III ст. до н.е. в місті Тарифі в теперішній Андалузії, на півдні Іспанії, що знаходилася на той час під владою Карфагену, була вперше складена спеціальна таблиця. До неї заносилися назва товару, одиниця його виміру та вказувалася величина мита (збору) за його провезення через Гібралтарську протоку. Сама таблиця, що систематизувала порядок стягнення та величину мита, на честь міста потім була названа тарифом і започаткувала тарифне регулювання.

Гносеологічно тариф та митна справа є одним із напрямів здійснення фіскальної функції держави та засобом наповнення державної казни. Тому при провезенні товару чи пересуванні через митну територію тарифи стали стягуватися окремими князівствами, що з часом стало заважати пересуванню товарів. Тому й виникла потреба законодавчого врегулювання цих відносин на рівні країн. Але як вагоме джерело поповнення казни митна справа швидко розповсюдилася в Європі, а потім й на інших континентах. З цього часу й існують дві протилежні тенденції. Держава намагається стягнути мито, а особи, які переміщають товари, уникнути його сплати чи зменшити його правдами й неправдами.

Можна стверджувати, що з появою митної справи з'явилась й контрабанда. Контрабанда -- це незаконне переміщення товарів, валюти, цінностей та інших предметів через митний кордон. [35,325]

В Європі контрабандою займаються принаймні з XIV сторіччя. Ця незаконна діяльність була дуже поширеною, й у фольклорі майже кожного народу є романтичні оповідання про пачкарів, або контрабандистів, а декотрі з них взагалі стали народними героями. Контрабанда -- незаконна діяльність і в цілому шкідливе явище, але деколи від неї була користь. Наприклад, у XVI сторіччі в Англію таємно ввезли примірники заборонених там частин Біблії в перекладі Вільяма Генделя. В 1940 році, коли фашистські війська окупували Францію, контрабандисти завдяки своїй обізнаності з непомітними стежками й путівцями Нормандії були найкращими постачальниками у французькому Русі Опору. Тепер, контрабанда у розквіті, але це вже лихо, а не благо.

1.2 Митні порядки в Київській Русі

Митна справа безпосередньо пов'язана із товарним виробництвом та міжнародною торгівлею і обміном. Поява у східних слов'ян спеціалізованих закладів: торговельних та постоялих дворів, пунктів промислового обміну, перевалки та складування товарів, відноситься до VIII століття та пов'язується багатьма істориками із започаткуванням та розвитком торгівлі із Візантією та іншими державами. Історично це розвивалось і в рамках Київської Русі та окремих князівств і йде від стягнення грошових чи натуральних зборів із реалізованих товарів в районах пожвавлення торгівлі чи на перехрестях торгових шляхів.

Митна справа у давніх русичів започаткована знаменитим договором князя Олега із Візантією. М. Грушевський пише: «Перші письменні звістки про руську торгівлю на Чорнім морі сягають 1-ої пол. IX ст. На початку X ст. русько-візантійська торгівля була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прерогативами, які здобула собі вона наслідком походів руських князів на візантійські землі в IX і XI в. знайомлять нас докладнійше умови з Візантією князя Олега в перших роках X ст., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 р. і оповідання Костянтина» [11,234].

За свідченням М. Грушевського, руські купці платили ще в першій половині IX в. десятину візантійському уряду з свого товару, що продається там, то після вельми вдалого у військовому відношенні походу київського князя Олега в 907 р. вони одержують відчутні переваги, а саме - право безмитної торгівлі у Візантії. З договору князя Олега 907 р. вперше знаходимо в офіційному документі і термінологічні витоки даного питання - а саме: йдеться про терміни «мито. У Київській Русі серед численних зборів та мит були поширені «осьмині» (восьма частина від вартості товару) та «мит». Ці збори стали йменуватися з часом митом «мыть», а ті місця, де вони стягувалися, -- митниці. На Русі у старовину були напрочуд гнучкі мита. Розрізняли мито водяне і сухе, проїждже і торгове.

У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом. Київські князі підтримували досить широкі торгові зв'язки, перш за все з Візантією, що служила основним ринком збуту таких відвічно руських предметів експорту, як хутра, мед, віск...

Окрім цього, на митну політику по відношенню до окремих країн впливали й суб'єктивні чинники. Наприклад, російський історик В. Ключевський вважав, що порядок торгових відносин Київської Русі з Візантією на безмитній основі і взаємному сприянні, визначений договорами князів Олега й Ігоря, був головним підґрунтям, що підготував прийняття християнства Руссю, і саме з Візантії. Не треба й забувати поєднання родин руських князів, що впливало на зміст митних відносин і формування митних режимів.

Після монгольської навали в митний лексикон увійшли терміни: мито -- основний збір за провезення товару; «посажене» -- мито за розмір ввезеного у саженях; «промит» -- подвійне мито, яке стягувалось у разі спроби уникнути обкладення митом і об'їзду митниці; «головщина» -- мито із кожного проїжджаючого на ладді. З часів монгольської навали започатковано такі поняття, як «тамга», від якої й пішли слова «тамжить», «таможня» та «таможенник». Крім цього, відомі такі терміни, як «митчики» і «митарі».

Вигідна Золотій Орді роздробленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. А на період монголо-татарської навали, Київська Русь як єдина держава фактично перестала існувати.

1.3 Розвиток митної справи в період козацтва

Використовуючи феодальну роздробленість руських земель, їх політичну роз'єднаність і слабкість унаслідок залежності від Золотої Орди, швидко набираюче сили Велике князівство Литовське, а потім Польща і Московія, незабаром стали захоплювати сусідні землі колишньої південно-західної Русі, на яких, в XIII- XVII ст. почала формуватися українська народність.

Починаючи з XІV в. Україна вступає в період своєї історії, який прийнято іменувати епохою козацтва, але про митні справи можна судити лише по деяких документах, що відносяться до існування в 1648-1654 рр. української козацької держави, що склалася на території, - Війська Запорізького, і потім в період Гетьманщини.

Систему митної справи козацько-гетьманська Україна мала. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито -- за часи Богдана Хмельницького покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському універсалі 1654 р. визначалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Україну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави. Б.Хмельницький, уклавши договір 1654 р. з Російською державою, і тим самим остаточно порвавши з Польщею, відразу ж вжив заходів по приєднанню до України деяких територій Білорусі, а саме: Могильова, Гомеля, Нового Бихова. Як пише Дмитро Дорошенко „це приєднання мало значення для України не тільки з причин стратегічних, захищаючи її від півночі, але й з економічних: через білоруські землі полегшувався торгівельний шлях до Балтійського моря, куди йшов український експорт. У Старого Бихові, Хмельницький встановив навіть «вільний порт»". Останнє положення підтверджує той факт, що організація митної справи в Україні будувалася з урахуванням досвіду багатьох європейських країн того часу.

Про створення митної межі України після договору 1654 р. пише О.Ф.Скакун: «у перший час після Переяславської ради 1654 р. Україна мала своєрідне (якого не мала жодна інша адміністративна одиниця Росії) козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони».

Про розрив договору 1654 краще всього сказано в роботі А.Яковлева: не «дивлячись на подальші порушення Москвою умов договору 1654 р. та обмеження прав України, московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу, права якої та окремішність від Москві особливо яскраво виступали у момент зміни особи гетьмана як голови держави та носія її верховної влади. Що року 1654 не сталося приєднання України до московської держави та що Україна, як була так і залишилася окремою державою, про це свідчать іще факти відносин Москви з Україною через взаємне висилання посольств і послів та через Московський Посольський наказ, пізніше через Колегію закордонних справ. Про це також свідчать такі факти: перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москві господарською системою і політикою, самостійними торгівельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; друге, між Україною та Москвою, існував державний кордон, прикордонні митниці, збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з іншого боку заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі».

Настав час, відомий в українській історії як епоха «Руїни», коли знищувалось багато що з того, що було досягнуте при Богдані Хмельницькому. І лише до кінця XVII в. поступово відновлюються безпосередні торгові відносини із закордоном Лівобережної України, що залишилася за умов Андрусівського перемир'я 1667 р. у складі Росії. Остання до середини XVII в. в цілому не утрудняла зовнішню торгівлю тодішньої Малоросії, але перешкоджала її стосункам із Запорізькою Січчю. При цьому, українцям заборонялося привозити до Росії вино і тютюн, якщо тільки це робилося не по казенних підрядах. Що стосується митних зборів, то вони «віддавалися на відкуп охочим людям з наданням на користь їх всього, втаєного на митниці і що забороняється до ввезення до Росії». Але згодом, по мірі насадження центральних органів і демонтажу атрибутів козацької держави, вона була підпорядкована загальній митній політиці Росії.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Кримом, Литвою, Польщею, Росією і Туреччиною, як наголошується в одній з робіт по історії держави і права України, «за договором 1649 р. турецького султана з «Військом Запорозьким і народом руським», тобто з Україною, сторони узяли на собі такі обов'язки. Османська імперія - надавала запорожцям пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків. А Україна - перешкоджати запорозьким і донським козакам нападати на Османську Імперію». [50,117]

Використовуючи природні умови, запорожці могли одноразово, як про те свідчать історичні архівні документи, запускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козацька флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту безмитно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю.

Перші ж десятиріччя XVIII в. ознаменувалися посиленням протекціоністських почав в митній політиці Росії, направленої на всемірну підтримку нової мануфактури, що з'являється в ній. Так, в 1714 р. Петро I заборонив ввезення до України панчох, золотих і срібних ниток, дорогих матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна - з тим, щоб примусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західно-європейських виробників, як було раніше. До того ж прийнятий в 1724 р. митний тариф передбачав високі ставки мит. Наприклад, при ввезенні з території України льняної пряжі і необробленої шкіри мито досягало 37%, а знов дозволені до ввезення українські горілка і тютюн обкладалися тепер 30% митом - крім того, що при вивозі доводилося платити ще і гетьманську «евекту».

Але найдраматичніші в питанні митних відносин України і Росії події відбувалися в середині XVIII в. Почалося з того, що за пропозицією Петра Шувалова - фактичного керівника російського уряду - 20 грудня 1753 р. був виданий указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягуваних ними різних мит і зборів (всього 16 видів). Була встановлена єдина ставка внутрішнього мита - «з того, що привіз і отвозного товару» - 13 коп. з кожного рубля його вартості.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу ...

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії. Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської.

Ввезення і вивіз предметів заморської торгівлі портові митниці обкладали по ставках російського тарифу 1731 р. (в єфимках).

Єдині митні збори були поширені на Україну 18 січня 1754 р. указом Сенату був визначений порядок митного обкладення товарів, що експортуються Україною через порти на території Росії в західноєвропейські країни. До цього, з часу переходу до петровської протекціоністської політики, українські купці, як пише Д.Дорошенко, при їх закордонних операціях на українсько-російській межі платили особливе мито в російську казну, а потім за той же вантаж при вивозі його за межу через російські порти доводилося платити ще раз - від 5 до 10% від вартості товару - і неодмінно в золоті 20. Кожна договірна в тій або іншій міжнародно-правовій формі держава зберігає свою автономію в митній справі, свій митний тариф і своє митне законодавство. Так було і в Україні - до того часу, поки не були прийняті названі вище укази, а потім - Митний статут Російської імперії (1 грудня 1755 р.), розділ XI якого містив норми, що стосуються нової організації митної справи в Україні, - але вже з позиції російського законодавства.

І оскільки Україна до цього часу вже не мала права на самостійні зовнішні стосунки із зарубіжними країнами, а зараз була позбавлена і митній самостійності, втрата нею державності стала лише питанням часу. Що незабаром і відбулося. Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебувала у складі Російської імперії, характеризується великою економічною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об'єктивні причини тому -- завершення формування Російської імперії в Європі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб'єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлення до України, її економічну самостійність. Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського на Соловки, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі. Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити суттєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації. А в 1781 р. - і сама Гетьманщина була включена до складу Російської імперії і перестала існувати як окрема держава.

Після втрати самостійності Українською державою митна справа розвивалась на її території за загальними правилами та на основі законодавства Росії, де склалась система митних органів на чолі із Наказом Великої казни. На місцях створювались повітові хати, де справлялося мито. Разом з тим, як стверджується в багатьох джерелах, внаслідок особливого геоекономічного положення розвитку цукрової промисловості, виробництва горілки та інших товарів в Україні розвиток митних органів й митної справи загалом йшов попереду інших регіонів Росії.

Отже, з другої половини XVIII в. і до відновлення державності в Україні (після утворення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки) митна справа на більшості територій України регулювалася законодавством Російської імперії.

1.4 Митна політика Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії на українських землях

Оскільки власної державності український народ з ХІІІ не мав, на землях, що відійшли до Литви, діяло, природно, її законодавство, у тому числі і митне. Митних зборів було дуже багато, що вони часто мінялися, і що литовський уряд передбачав строгі санкції за спробу обійти у прямому розумінні, об'їжджаючи іншими дорогами ті міста і місця, де стягувалися мита. Серед них згадуються, наприклад, Чернігів, Київ, Чорнобиль. Так, в Чернігові ставки мита в даний період складали 2 гріш з в'юка товару і 3 гріш з воза, хоча сучасному читачу це, мабуть, мало про що говорить, тим паче, що там же згадується про Київ, де мито було вже зовсім іншим - тридцять гроша з воза. При всьому тому, що мита значно різнилися між собою, все ж таки можна сказати, що найпоширенішим видом мита вважалося саме таке «відстібання» на користь збирача мит певної частини з вартості товару. Дослідник митної старовини, І.Козловський пише, наприклад, про те, що торгові люди платили або «пятинную деньгу», або (найбільш часто) «десятинну», або навіть «одне тридцяте».

Митна система Речі Посполитої впливала на торгівлю в Галичині. В королівській люстрації за 1565 рік записано: „Мито як від купців, так і від зварачів та інших гостей, як і від коней і від великої худоби і соляних панів та інших, в Галичі вибирають в той спосіб, як у Коломиї”. Як відомо, на той час мито в Галичі виорендував жид Давид Александр - той, що і в Коломиї. Тоді він не зміг дати пояснення королівським люстраторам про митний збір, оскільки лише в тому році почав вибирати мито. Але королівські ревізори визначили час, коли орендар повинен подати пояснення до сейму. В люстрації вказувалося, що це виорендоване мито бралося в Галичі разом зі спасним по 1 шелягу (1,248 г срібла - 187,5 проби) з вола від купців, які гнали волів з Молдавії або Покуття. Запис в люстрації свідчить про те, що головним Волоським шляхом, який пролягав через Галич, вже в XVI ст. купці переганяли на продаж стада волів з Молдавії і Покуття. Крім того, галицький жид, який виорендовував мито, давав щорічно до замку 10 каменів візини-риби, яку купці привозили з-над Дунаю. А далі дається у люстрації пояснення, що через „тривоги з Волощиною”, тобто внаслідок польсько-молдавських конфліктів 15-16 ст., обсяг цього товару зменшився. Як королівська скарбниця, так і старости з метою одержання прибутку чітко визначали шляхи, якими могли проїжджати купці, особливо Волоський, що виходив з Молдавії і через Снятин, Коломию прямував на Тисменицю й Галич в напрямку Львова. Не випадково в інструкції галицького сеймику, що відбувався у Галичі 20 вересня 1666 року, шляхта вимагала, ”щоб ніхто з гостинця галицького і снятинського не звертав”. Заборонялося під загрозою штрафу і конфіскації товарів обминати митні шляхи. Тому купці Коропця, Коломиї, Галича, які направлялися до Кременця або інших міст Волині, змушені були їздити через Тернопіль і платити податки від кожного воза на користь міста. В люстрації 1565 року записано, що мито „торгове, ярмаркове, тижневе від певних речей, привезених на торг, беруть звичайним способом на замок. Також звичайно беруть мито торгове від солених і свіжих риб, які привозять на торг”. Очевидно, що таке мито від товарів брали здавна у купців, які торгували на галицькому ринку. Сучасник писав, що з внутрішнього і зовнішнього мита припадав „добрий пожиток”, тобто грошовий прибуток. Навіть у 1565 році „мав такий пожиток” від збору мита галицький війт. Головна митниця (комора) Речі Посполитої на її південно-східних кордонах знаходилася в Галичі, оскільки саме в цьому місті перехрещувалися такі важливі внутрішні й міжнародні торгівельні шляхи, як: Львів - Стрілище - Рогатин - Галич; Львів - Стрілище - Ходорів - Букачівці - Галич; Львів - Долина - Калуш - Мартинів - Галич; Галич - Жидачів - Стрий - Дрогобич - Самбір - Перемишль; Галич - Монастириська - Бучач - Теребовля - Кам'янець-Подільський; Галич - Єзупіль - Тисмениця - Коломия - Снятин. Окрім головної митниці, існували ще три так звані підкомори (проміжні митниці), на яких з купців, які подорожували „волоським” та теребовлянським шляхами, збирали мито (цло) та різні додаткові збори. На волоському шляху такі підкомори були в Коломиї і Тисмениці, а на теребовлянському - в Підгайцях. У Тисмениці спеціальна митна поліція в основному виявляла тих купців, яким усе ж таки вдавалося об'їздними дорогами обминути інші митниці. (В даний час такі функції виконують підрозділи митної варти.) У таких купців, як правило, вилучався весь товар і тяглова сила, а в кращому випадку - накладався штраф. Крім того, тут чужоземні та польські купці сплачували загальне мито від кількості товару, який ввозили чи вивозили. Для кожного типу товару існувала відповідна шкала цін, величина якої залежала від попиту та наявності цього виробництва в Польщі. Наприклад, на привізну сіль чи волів з Волощини мито було більшим, ніж на галицьку сіль та мазовецьких волів. Збирався на проміжних митницях і так званий дорожній збір, що його запроваджували власники міст та міські уряди. Особливо чимала сума набігала коли, наприклад, переганяли кілька тисяч волів, за кожного з яких потрібно було заплатити 3 гроші. Велике мито платили купці за привезені солодкі грецькі та кіпрські вина, за делікатесні види риб (білуга, форель, судак), за суконне полотно та вироби з нього і з інших товарів. Часто власники містечок та сіл, через які проходили головні й внутрішні торгові шляхи, нападали зі своїми слугами на купецькі каравани й „конфісковували” частину товару або заставляли проїжджати через їхні містечка, що знаходилися осторонь торгового шляху, й змушували сплачувати мито. Так, купці з Тисмениці Микита Колтанович і Валента Протас скаржилися до галицького суду на власника Тернополя шляхтича Круковського, який силою завернув їх з дороги на Теребовлю до Тернополя.У Галичі, Теребовлі, Калуші, Рогатині, Тлумачі й Тисмениці збиралося також спеціальне мито з привізної солі в розмірі однієї гривні (48 грош) з воза (у 1635 р. це мито було зменшене до 12 грош). Митними зборами уряд захищав власних виробників солі на теренах Галицького й Коломийського повітів від зовнішніх конкурентів.

З 1654р. до 1917р. більша частина України входила до складу Російської держави, пізніше Російської імперії, і всі торгові відносини, що розвивалися на її території, були підпорядковані відомствам держави. Пізніше митна політика почала ускладнюватися в зв'язку з розвитком інституалізації і ндустріалізації, збільшенням об'єму товарообороту через митні кордони що привело до підвищеної уваги на митні території і кордони. Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централізовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. У 1680 р. у Москві діяли Велика митниця, Посольська нова митниця (митне оформлення товарів іноземців), Митний дім (митно-податкове оформлення худоби, сіна тощо), Конюшенний приказ (контроль над торгівлею кіньми), Помірний дім (оформлення оптової торгівлі зерном, овочами тощо). В усіх містах були утворені митні дома на чолі з митними головами, якими обирали купців першої гільдії. Заслуговує на увагу система стимулювання їхньої праці: якщо митний збір зростав, вони отримували нагороду; а якщо митний збір зменшувався, то з них до скарбниці стягувалася нестача. При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані про купців, товари та розміри -- суми митних зборів. Так формувалася митна документація і народжувалася митна статистика. (див. дод.1) З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц -колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. -- оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І німецькими порядками. Для забезпечення митної політики Петро І направив регулярні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фортець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь таможенные яхты -- служители для всяких отправлений купеческих дел». [51,243]

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, порядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що ширина зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострілу гармати. Митні реформи 1753--1754 pp. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону. Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії. Незабаром прикордонна варта поповнилася козачою та митною вартою, до складу якої входили митні об'їжджі, що патрулювали в прикордонній смузі (до 3--5 км). У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордонним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних установ. Інструкція детально регламентувала функції прикордонних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників. Період 1790--1820 pp. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбувалися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина узгодили свою торговельну і митну політику щодо експорту та імпорту товарів у цю державу. Політика тиску змінилася після розгрому Наполеона. Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність митної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контрабандою розумілося не тільки провезений, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала боротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди -- незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням. Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних установ. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопутному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. Вперше митниці залежно від обсягу роботи поділялися на митниці першого класу (Московська, С.-Петербурзька, Архангельська), другого класу (Євпаторійська та ін.), третього класу (Миколаївська, Маріупольська та ін.). Митниці одного регіону групувалися у митні округи: С.-Петербурзький, Ризький, Ревельський, Одеський… Посилювалися вимоги і до особового складу митниць. Зокрема, начальниками митних округів і керівниками митниць не могли бути призначені особи, які до цього не служили по митній лінії в зв'язку з тим, що «таможенная служба требует чиновников опытных, в верности испытанных и доверия достойных» (ст. 68 Статуту). Статут знову підкреслив самостійність, автономність і незалежність митних установ від цивільного та військового начальства. Навпаки, на вимогу митного начальства місцеві начальники і чиновники повинні були надавати необхідну допомогу. Заслуговують на увагу положення, які забороняли митним чиновникам вимагати та отримувати подарунки, гроші чи послуги. За хабар карали і митного чиновника і особу, яка сприяла втягуванню митника у службовий злочин. (див. дод.2) На захист митника була спрямована законна вимога, яка визначала грошовий штраф від 10 до 25 рублів сріблом на користь казни за невиконання митних положень. За опір силою, образу митника словом чи ділом вводилася кримінальна відповідальність. На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду. Водний простір завширшки у З морські милі визначав митну смугу, в межах якої всі іноземні судна повинні були пройти митне оформлення. На сухопутному кордоні митна варта із піших і кінних об'їжджих встановлювала засади, здійснювала огляд товару, транспортних засобів на відстані вже не З--5 верст, а 20--50 верст від державного кордону. Ефективність митної справи того часу характеризують такі показники: митні збори складали 14,5% активів царського бюджету на початок XX ст., або близько 200 млн рублів на рік. Про складний розвиток митної справи та необхідність постійного державного корегування цього процесу свідчать факти прийняття основних правових документів, що регулювали митну діяльність. Зокрема, тільки митні статути приймалися у 1819, 1842, 1867, 1882, 1892, 1904 та 1910 рр. Міністерство фінансів, куди входив Департамент митних зборів (Росія перейшла на систему державного управління -- міністерств у 1802 p., але закон «Общая организация министерств» було прийнято 1811 p.), видавало періодичні видання, у тому числі видання статистичного відділення Департаменту митних зборів. Було налагоджено своєчасне друкування та розповсюдження змін у митних тарифах. Закон «Організація митного управління з європейської торгівлі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було викликане об'єктивною необхідністю -- встановити тверді й однакові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії. Департамент митних зборів складався з: першого відділення -- зовнішніх торговельних відносин; другого відділення митного. Питання змін у тарифах та змісті торговельних статутів, кількості, якості та асортименту товару, який ввозився в державу, становили завдання першого відділення. Функції митного Департаменту 1864 р. були такі: фіскальна -- забезпечення надходжень митних податків до державного бюджету; економічна -- регулювання ввезення та вивезення товарів з метою стимулювання розвитку економіки Російської імперії; поліцейська -- обмеження та контроль за ввезенням предметів, небезпечних з точки зору державної та громадської безпеки; статистична -- збір даних щодо імпорту та експорту товарів, транзитних товарів. Департамент також вирішував справи по фактах контрабанди, здійснював попередній розгляд справ про злочинні дії, по яких у подальшому мало проводитися судове слідство про контрабанду. Заслуговує на увагу той факт, що Державний банк постійно надавав Департаменту митних зборів інформацію щодо прикмет підроблених цінних паперів, кредитних білетів. Ця інформація конфіденційно розсилалася по митницях. Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні округи, а з 1913 р. -- митні дільниці. До складу митних округів входили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були розташовані на території округів. Кількість округів змінювалася: 1857 р. їх налічувалося 16; 1892 р. -- 23; 1897 р. -- 9, із них на українських землях -- 4: Варшавський, Південний, Радомський, Радзивілівський. Управління митним округом здійснювалося з міста, де розташовувалася головна митниця округу. Начальник округу повинен був контролювати і роботу, і результати боротьби з контрабандою кожної митниці. До 1899 р. він командував також митною вартою округу. Наприкінці року окружний начальник звітував про стан справ в окрузі директору Митного департаменту Мінфіну. До складу Митного Департаменту у 1864 р. входили: начальник митного відділення, 4 столоначальники, 8 помічників, 1 перекладач, чиновники -- письмоводителі, лікар, архіваріус, 12 охоронців, 4 кур'єри. Відділення здійснювало такі функції: збір даних та інформування керівництва Департаменту про стан справ у митних округах, митницях і заставах; складання термінових даних щодо суден, які прибували в країну чи відправлялися з неї та розмір зібраного мита; контроль за складанням карт мережі шляхів у прикордонній смузі та портів і причалів; нагляд за правильністю митних зборів; ведення справ з розбудови митної інфраструктури; забезпечення митних установ печатками, штемпелями, діловодськими бланками; ведення справ з особового складу митних установ. Митне відділення мало три так званих столи: 1-й -- провадження справ у митницях на європейському кордоні, на Білому, Балтійському, Чорному, Азовському морях; 2-й -- провадження справ на азіатському кордоні та Каспійському морі; 3-й -- провадження справ про призначення та звільнення чиновників митних установ. За Статутом 1829 р. всі митні установи поділялися на 4 класи відповідно до обсягу виконуваної роботи: 1-й клас -- складські митниці; 2-й клас -- головні сухопутні та портові митниці (термін збирання мита -- 2 міс); 3-й клас -- деклараційні митниці сухопутні й портові (термін митного очищення товару -- 1 міс); 4-й клас -- митниці й застави: митні оформлення певного переліку товарів здійснювали на місці, перевезення товарів до інших митниць не дозволялося. Митна варта в 1811--1899 рр. входила структурно до митних округів разом із прикордонною вартою. Головним її завданням було забезпечувати провезення всіх іноземних товарів у державу через митні установи. Було встановлено, що відстань у 2 версти від кордону є митною зоною. Згодом були створені додаткові контрольні митні огляди на відстані від 50 до 100 верст від кордону. Цю роботу виконували команди із рядових об'їжджих (відставних військовослужбовців, які мали атестат про «відмінну поведінку»). Одна команда із 10 осіб обслуговувала 15 верст. У 1827 р. у кожному митному окрузі було організовано бригади, напівбригади, поділені на роти, та окрема кінна рота об'їжджих і піших вартових. Роти поділялися на загони: кінні об'їжджі і піші вартові. Загоном командував вахмістр, пішими вартовими -- фельдфебель. Завданнями митної варти були боротьба з контрабандою, затримання в прикордонній зоні дезертирів, бродяг, осіб без паспорту і вирубників лісу; контроль за зоною у 875 саженів від кордону де не можна було будувати домівки. Морська митна варта оглядала усі судна і шлюпки, контролювала, щоб не було фальшивих маяків та не розводили вогонь на відстані 50 верст від маяка, вела карантинну службу, надавала допомогу, рятувала тих, хто зазнав корабельної аварії. У 1893 р. митна варта була виведена із митного управління і сформована в Окремий корпус прикордонної варти з підпорядкуванням міністру фінансів. Управління корпусу складалося з 31 бригади, 2 особливих загонів, флотського корпусу. Чітко був визначений віковий ценз служби: помічник командуючого корпусом -- 67 років, генерал -- до 58 років. Митний статут 1904 р. надав міністру звання "шефа прикордонної варти". Стосовно обсягу його прав, то достатньо зазначити, що він писав подання імператору на присвоєння звань «генерал і полковник». Інші офіцерські звання присвоював самостійно. Щодо накладання стягнень на чини прикордонної варти його влада дорівнювалася правам головного начальника військового округу. Міністр фінансів як шеф прикордонної варти, мав право збільшувати винагороду за виявлення контрабанди до 750 рублів (корова на той час коштувала до 5 рублів). При міністрі фінансів працювала Рада міністра, яка розглядала скарги на рішення . Департаменту митних зборів у справах про контрабанду на суму більше 300 рублів. У випадках незгоди того, хто подав скаргу, з рішенням Ради міністр надсилав документи до Сенату. Наприкінці XIX ст. Департамент митних зборів мав 5 відділень (п'ятнадцять столів), канцелярію, архів, контролера, 6 чиновників з особливих доручень, спільного журналіста, 4 перекладачів, екзекутора, старшого архітектора, лікаря. На утримання Департаменту надавалося із казни 152 164 рублів, а в казну надходило більше 2000 млн рублів (1:15). У 1916 р., за останньою зміною організаційної структури, Департамент налічував 10 відділень, у тому числі: 1) тарифне; 2) судове; 3) хімічне; 4) мануфактурне 5) механічне; 6) статистичне; 7) канцелярія;; 8) архів. При Департаменті митних зборів (при керівнику) було створено "Особливе присутствіє" (на зразок Митно-тарифної ради) у справах по застосуванню тарифів до товарів, до якого входили представники капіталістів, купців та ін. Департамент за участю своїх дорадчих органів -- "Особливого присутствія" та особливої комісії Департаменту розробляв проекти законів, нормативних актів із митної справи (статути, інструкції). До цієї роботи залучалися спеціалісти інших відомств. Неухильно дотримувався порядок: хто ініціював підготовку нового нормативного акту, змін до чинного, той зобов'язаний був узгоджувати всі питання із зацікавленими відомствами перед доповіддю міністру фінансів. У 1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо "запровадження місцевого митного правління". З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління. На українських землях були створені такі інспекторські дільниці: Південно-Західна; Одеська. Управляв дільницею дільничий митний інспектор -- фактично начальник митного округу, права й обов'язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управління дільницею покладалося на окружного ревізора. Штат митної дільниці був таким: дільничий митний інспектор; помічник дільничого митного інспектора; секретар; помічник секретаря; канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці; архітектор; експерт-техніки. Повноваження кожного визначалися законом "Про встановлення місцевого митного управління" та "Інструкцією для інспекторів митних дільниць та чинів, що при них перебувають". Характерно, що спочатку були детально розроблені закони, інструкція, посадові обов'язки, а потім проведено реформу. Кожний, хто був на посаді, знав, що йому належить робити. На той час митницями 1-го класу були складські митниці Києва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класами були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севастополі діяв митний нагляд. Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зобов'язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари видавалися зворотні атестати для пред'явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені. Митні наглядачі очищали митом провізію та дрібні речі, "привезені на казенних суднах із-за кордону". Із загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки. Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повертати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, термін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20 % йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір податку. Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отримали право здійснювати митне очищення товару за 6--8 місяців. Митниці були установами колегіального характеру і мали "Загальне присутствіє митниці", на розгляд якого подавалися найважливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків... ( на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінансів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ».