Основи екології

Основні екологічні правила

1. Правило 1%: для біосфери загалом частка можливого споживання чистої первинної біологічної продукції ( на рівні консументів вищих порядків) не перевищує 1%.

2. Правило 10% (правило піраміди енергії Р.Ліндемана): з одного трофічного рівня екологічної піраміди переходить на інший вищий рівень у середньому близько 10% енергії.

3. Правило внутрішньої несуперечливості: у природних екосистемах діяльність видів, що до них входять, спрямована на підтримання цих екосистем як середовища власного існування.

4. Правило харчової кореляції: у процесі еволюції зберігаються лише ті популяції, для яких швидкість розмноження скоригована з кількістю харчових ресурсів середовища їх існування.

5. Правило генетичної пристосованості: будь-який вид організмів може існувати доти і настільки, наскільки навколишнє середовище відповідає генетичним можливостям пристосованості цього виду до змін і коливань екологічних чинників даного середовища.

6. Правило взаємопристосованості (К.Мебіуса - Г.Морозова): усі види в біоценозі пристосовані один до одного настільки, що їх співтовариство становить єдине і взаємовизнане несистемне ціле.

Правило економіко-екологічного сприйняття, сформульоване американцем Дж.Стайкосом у 1970 р. показує, що проблеми довкілля в суспільстві сприймаються в чотири етапи: перший етап - ні розмов , ні дії; другий - одні розмови і повна бездіяльність; третій - розмови і початок діяльності і четвертий - припинення розмов і рішучі природоохоронні дії.

Відомий еколог Д.Чирас визначив чотири загальні основні принципи, на підставі яких функціонує і розвивається природа:

- рециклічності, або повторного багаторазового використання найважливіших речовин;

- постійного відновлення ресурсів;

- консервативного споживання, коли живі істоти споживають лише необхідне і в необхідній їм кількості;

- популяційного контролю - природа не допускає вибухоподібного зростання популяцій, регулюючи кількість особин того чи іншого виду створенням відповідних умов для його існування та розмноження.

В своїй діяльності людське суспільство порушує всі чотири принципи функціонування і розвитку природи, справляючи тим самим великий тиск на довкілля, що призводить до антропогенних екологічних криз і екологічних катастроф.

Закони охорони природи П.Ерліха

1.Зростання населення і охорона природи принципово суперечать одне одному.

2. Економічна система, охоплена манією зростання, і охорона природи принципово суперечать одне одному.

3. Брати до увагт при прийнятті рішень щодо використання Землі одні лише найближчі цілі і негайне благо людини є смертельно небезпечним не лише для людей, а й для біосфери.

Охорона природи має бути не тільки закликом (який мало хто чує), а й пріоритетом державної та міжнародної політики , а також пріоритетом в діях кожної людини.

Тема: Раціональне природокористування та охорона навколишнього середовища

природокористування біосфера антропогенний

Мета: Ознайомити студентів з основними тенденціями природокористування, сформувати розуміння необхідності раціонального природокористування і основних шляхів управління природоохоронною діяльністю.

Контрольні питання теми

1.Природокористування, визначення поняття, аспекти природокористування.

2. Ресурсокористування, тенденції в розвитку ресурсокористування.

3. Раціональне і нераціональне природокористування, причини нераціонального природокористування.

4. Економіка природокористування, основні завдання її.

5. Шляхи управління природоохоронною діяльністю об'єктів господарювання:

- Адміністративний шлях управління.

- Економічні механізми управління.

6. Основні шляхи природоохоронної діяльності.

7. Природно-заповідна мережа України.

М.Реймерс визначає природокористування як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження.

Природокористування може бути визначено як процес застосування людиною природних цінностей для досягнення своїх цілей (соціальних, господарських, рекреаційних, наукових, естетичних та ін.). Неправильно зводити природокористування тільки до ресурсокористування, бо ресурсами не вичерпується все, що дає нам природа, Звичайно, ресурсокористування є одним із основних видів природокористування, але необхідно виділяти ще і другі аспекти природокористування(соціально-економічний, екологічний, медико-гігієнічний, технологічний та ін.).

Людина завжди задовольняла свої життєві потреби за рахунок споживання природних ресурсів. З самого початку господарювання людство прагнуло досягти найбільшого ефекту при мінімальних затратах. Отже з самого початку існування людського суспільства закладався економічний принцип: досягнення максимального ефекту при мінімальних затратах.

Незважаючи на безперервне зростання життєвих потреб, людство впродовж всього часу свого існування завжди задовольняло їх за рахунок довкілля. Для задоволення зростаючих потреб людям завжди вистачало природних ресурсів біосфери. Тому в людському суспільстві склалося хибне враження, що природні ресурси невичерпні і їх можна споживати в будь-якій кількості необмежений час.

До середини ХХ століття критерієм ефективності людської діяльності було одержання максимальних благ за мінімальних витрат і неконтрольована, хижацька експлуатація природних ресурсів, а головним принципом ставлення до природи - панування над нею і цілковите підкорення її людиною.

У ХІХ і особливо у ХХ столітті відбувся машинний і індустріальний розвиток людського суспільства, Це призвело до широкого використання металів, а для їх одержання - великої кількості енергії, потреби в якій задовольнялися викопним паливом. Людство почало розуміти, що ресурси, що створювалися мільйонами років, можуть скоро вичерпатись. Починаючи з другої половини ХХ століття у багатьох країнах почали говорити про еколого-економічний принцип господарювання: одержання максимального економічного ефекту за якнайменшої шкоди для довкілля.

Після об'єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат, яких зазнає людство в останній час, стало зрозуміло, що якщо ми хочемо вижити, принципи природокористування повинні бути іншими.

Провідним принципом природокористування в наш час повинен стати еколого-економічний, за якого критерій ефективності господарювання має бути: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними витратами й мінімальними порушеннями природного середовища.

Однак, це потребує вкладання значних коштів у природоохоронну сферу, що значно зменшує прибутковість виробництва. Тому економічні і екологічні інтереси завжди стикаються і, на жаль, частіше перемагають економічні. Сьогодні вартість природних благ і послуг або зовсім не визначена, або її набагато занижують, що призводить до прийняття анти екологічних рішень, до спотворення оцінки екологічного ризику через традиційні показники валового національного продукту.

Природокористування може бути раціональним і нераціональним.

Раціональне природокористування - це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів.

Нераціональним вважається таке природокористування, при якому природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні і оздоровчі умови.

Нераціональне природокористування може бути зумовлено планово-економічними й проектними прорахунками, тимчасовими й вимушеними «позиками» у природи (перехідні періоди розбудови держави, стихійні лиха, війни, тощо), недбалим обліком та оцінкою природних ресурсів, вузьковідомчими, егоїстичними підходами в економіці та ін.

Найскладніше оцінити наслідки антропогенних негативних впливів на природу, коли треба дати довгостроковий прогноз збитків від нераціонального використання природних ресурсів.

Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природокористування й темпів забруднення довкілля з одночасним вичерпанням природних ресурсів і погіршенням здоров'я населення зумовило формування економіки природокористування - галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, колообігу речовин у природі. Нині зроблено кілька підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів і послуг. Найбільш комплексний підхід ґрунтується на загальній економічній вартості, до якої входять вартості зруйнування природи, її відновлення та охорони.

Основні завдання економіки природокористування:

1.Визначення збитків, заподіяних економіці держави, галузі, підприємства, району чи окремій людині через нераціональне природокористування.

2. Визначення розміру витрат, необхідних для ліквідації наслідків негативних техногенних впливів на довкілля.

3. Оцінка абсолютної та відносної ефективності витрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності та використання природних ресурсів.

4. Розробка економічних методів керування природоохоронною роботою і способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.

До найважливіших проблем економіки природокористування належить об'єктивна оцінка природних ресурсів. Економічна оцінка природних ресурсів - це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Необхідно, щоб ціну мали всі об'єкти навколишнього середовища (земля, вода, грунти, повітря, корисні копалини, весь рослинний і тваринний світ. Нормативи плати за використання природних ресурсів повинні визначатися з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, можливості утилізації відходів, умов переробки та ін. І головне в тому, щоб із цих надходжень в повній мірі виділялись кошти на повне відновлення порушених об'єктів навколишнього середовища.

Відомо, що власне природоохоронна діяльність не дає прибутку, тому ніхто ніколи її не буде виконувати, якщо це не буде вигідно. Іншою причиною відсутності зацікавленості об'єктів господарювання в природоохоронній роботі є розбіжність в часі забруднення, або завдання шкоди довкіллю в іншій формі з моментом відшкодування збитків. І відшкодовувати ці збитки повинні будуть уже інші суб'єкти. Люди схильні більше думати про сьогоднішній день, ніж про майбутнє, не замислюючись, що на усунення майбутніх збитків необхідно буде значно більше коштів, ніж прибуток, отриманий шляхом порушення законів екології.

У зв'язку з цим основним завданням держави є створення таких умов діяльності підприємств, коли б вони були змушені займатися природоохоронною діяльністю, або були матеріально зацікавлені у реалізації заходів у цій галузі.

Перший шлях - це адміністративний механізм управління, який базується на встановленні законів, норм, стандартів, правил природокористування. Але він малоефективний, так як потребує постійного контролю і великої кількості контролерів.

Ефективнішим може бути шлях економічного стимулювання, коли за допомогою різних економічних важелів з боку держави стає вигіднішим, більш прибутковим дотримання природоохоронного законодавства, ніж його порушення. Але економічні методи не підсилені безпосереднім примусом у найбільш важливих екологічних проблемах, теж не завжди забезпечують необхідний якісний рівень та термін здійснення природоохоронних заходів.

Адміністрування, не пов'язане з матеріальною зацікавленістю, теж не може змусити підприємство постійно, ефективно й дбайливо ставитись до довкілля. Тому найкращих результатів можна досягти при розумному поєднанні економічної зацікавленості з достатньо жорстким примусом.

Адміністративний шлях управління природоохоронною діяльністю включає:

1. Правова основа - це закони міжнародної і внутрішньодержавної ваги. В них наводяться обов'язкові для всіх громадян вимоги, виконання яких забезпечує нормальне функціонування екосистем та раціональне використання природних ресурсів. В нашій державі основним законодавчим документом у цій галузі є «Закон України про навколишнє природне середовище», прийнятий Верховною Радою 1 липня 1991 р. До важливих природоохоронних актів належать також другі закони: «Про охорону атмосферного повітря», «Водний кодекс України», земельне та лісове законодавство та ін.

2. Система екологічних стандартів. Є стандарти міжнародні, державні, галузеві і стандарти підприємств. Всі стандарти з охорони природи об'єднані під загальним номером 17.

3. Нормативи якості довкілля: гранично допустимі концентрації для різних середовищ довкілля (ГДК), гранично допустимі рівні (ГДР), гранично допустимі викиди (ГДВ), гранично допустимі скиди (ГДС) та ін.

4. Система екологічного контролю. На державному і міждержавному рівнях створені різні організації, зобов'язані стежити за виконанням законів і здійснювати моніторинг навколишнього середовища. Система екологічного контролю постійно дає інформацію про стан екосистем і здоров'я людей в тому чи іншому районі.

В систему екологічного контролю крім різного виду екологічного моніторингу також входять:

- Екологічна експертиза - оцінка впливів на довкілля й здоров'я людей усіх видів господарської діяльності та відповідності цієї діяльності чинним нормам і законам з охорони навколишнього середовища, вимогам екологічної безпеки суспільства. За українським законодавством проведення експертизи обов'язкове для будь-якої діяльності, що впливає на довкілля, для будь-якого проекту технологій будівництва реконструкції, тощо. Основні завдання експертизи - сприяти дотриманню природоохоронних законів та оцінювати рішення щодо підтримання й відновлення довкілля.

Екологічні експертизи бувають кількох типів: державні, громадські, відомчі, змішані; за призначенням вони можуть бути первинні й вторинні; за масштабами - локальні, районні, регіональні, державні й міждержавні.

- Екологічний паспорт - комплексний документ, який містить характеристику взаємовідносин будь-якого об'єкта з навколишнім середовищем. У ньому є загальні відомості про об'єкт, сировину, енергію, площу, працівників, технологічні схеми виробництва, продукцію, системи природоохоронних заходів, зберігання відходів та ін.

- Екологічний аудит - екологічне обстеження підприємства, перевірка здатності виробничих систем до самоочищення й випуску екологічно чистої продукції. Екологічний аудит дає можливість оцінити екологічну ефективність керування підприємством.

- Екологічний менеджмент - система ефективного управління природоохоронною діяльністю з використанням адміністративних механізмів управління та економічного стимулювання.

Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю має ряд інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств та окремих працівників.

Лімітування природокористування - коли діяльність підприємства регулюється не нормативами, а індивідуальними лімітами.

Довгий час в колишньому Радянському Союзі, до якого входила і Україна до 1992 р., природокористування було безкоштовним. Підприємства використовували природні ресурси і забруднювали довкілля безкоштовно. Це породжувало нераціональне природокористування. На початку 90-х років ХХ століття в нашій країні запроваджено платність природокористування, що передбачає плату за всі природні ресурси, за забруднення довкілля, за зберігання в ньому відходів виробництва та за інші впливи на природу. При цьому плата за понадлімітне використання природних ресурсів та понаднормове забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення в межах наданих лімітів.

Важливим методом економічного стимулювання є фінансування чітко визначених природоохоронних заходів. Воно може бути за рахунок державного бюджету, власних коштів підприємства, різних екологічних фондів.

Дієвим економічним методом управління може бути матеріальне стимулювання. До таких заохочувальних заходів належать:

- встановлення податкових пільг;

- звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;

- пільгове кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють охорону довкілля;

- спеціальне додаткове оподаткування екологічно шкідливої продукції, екологічно небезпечних технологій.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливим є наявність та дотримання міжнародних домовленостей. Спільне використання міжнародних ресурсів повинно базуватися на співробітництві, а не на протиборстві. Найбільші проблеми виникають при сумісному використанні рибних запасів та мігруючих тварин і птахів. Часто виникають конфлікти, викликані браконьєрством, в так званих економічних зонах тих чи інших країн.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрих зазнають всі міжнародні та міжнаціональні ресурси.

Проблема гармонізації відносин суспільства і природи набула глобального значення. Виникла необхідність розробки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів планети, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги. Рішення усіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва на основі двосторонніх та багатосторонніх угод.

Українська держава з перших днів незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього середовища займає важливе місце в міжнародній політиці України. Українські вчені підтримують ділові стосунки зі своїми колегами з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Болгарії та інших країн. Спільними силами ведуться дослідження екосистем Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

Ідею охорони природи висловив вперше Ж.Ж.Руссо, а загальне визнання вона отримала після І-го Міжнародного з'їзду з охорони природи, який відбувся у 1913 році в Швейцарії. У 1980 р. була проголошена Всесвітня стратегія охорони природи та природних ресурсів. У 1982 р. ООН прийняла Світову хартію охорони природи, яка стала документом світового значення. Під охороною природи зараз розуміють систему наукових знань і практичних заходів до раціонального використання природних ресурсів, захисту природного середовища від антропогенного забруднення та збереження видів флори і фауни від знищення. Особливо актуальною стала охорона природи в кінці ХХ століття.

Стратегія охорони природи включає в себе:

- збереження біологічного різноманіття в природних біомах;

- вирощування рослин і розведення тварин в ботанічних садах і зоопарках;

- реінтродукцію рослин і тварин у місцях їх попереднього проживання;

- тривале збереження генетичної інформації у формі кріобанків.

Швидка антропогенна зміна навколишнього середовища призвела до необхідності збереження природних еталонів, які ще не зазнали впливів. Основи теорії еталонів заклав В.В.Докучаєв у книзі «Російський чорнозем». На основі цієї теорії сформувалася система створення заповідних територій різних рангів. Новим підходом в охороні природи стало створення так званих місць проживання видів, оскільки в багатьох випадках види вимирають від розорення їх місць проживання. Розробка теорії охорони природи привела до висновку, що території, що охороняються, мають бути досить великими, що на локальному рівні не можлива охорона місць проживання.

Природно-заповідна мережа України є основною ланкою біорізноманіття і ландшафтного різноманіття нашої країни. Показник кількості природно-заповідних територій нашої країни уже наближається до відповідного співвідношення в центральноєвропейських країнах.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» передбачає формування екологічної мережі як частини єдиної просторової системи території країн Європи з природним, або частково зміненим ландшафтом.

Значення природно-заповідних територій нині зростає у всьому світі. В 15 країнах Європейського Союзу прийнята програми «НАТУРА - 2000». Основними напрямами формування природоохоронної мережі цієї програми є охорона місцезнаходжень (екотопів) рідкісних рослин і тварин, рідкісних угруповань.

Одним із найбільш важливих завдань охорони природи є збереження біологічного різноманіття. Починається охорона біологічного різноманіття зі збереження генофонду живих організмів. Збереження має стосуватися усіх живих істот планети. Кількість їх видів точно не визначена і лежить між 5 і 80 мільйонами (залежно від різного трактування обсягу видів вірусів і бактерій).

На території України проживає45 тисяч видів тварин, у тому числі 17 видів земноводних, 20 - плазунів, близько 400 видів птахів, 200 - риб. Флора вищих рослин налічує 4997 видів. В охороні загального біологічного різноманіття ключову роль відіграє збереження рослинного покриву, який здійснює синтез первинної біологічної продукції та є їжею для тварин. Без збереження рослинності неможливо зберегти тварин.

Види живих організмів, що потребують охорони, поділяють на п'ять категорій: зникаючі, ті, що знаходяться під загрозою знищення, рідкісні, повністю зниклі та з невизначеним статусом. Міжнародний Союз охорони природи запропонував близький, але більш детальний поділ видів на 8 категорій.

Анахронізмом, не сумісним із сучасними екологічними знаннями, є поділ живих організмів на корисні та шкідливі. У трофічних мережах і екосистемах усі вони корисні і, головне незамінні, виконують кожен свою специфічну біосферну функцію.

Перелік видів рослин і тварин, що потребують охорони наводять у так званих Червоних книгах. Перша Червона книга була видана у 1966 р. з ініціативи Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів. У Червоній книзі України знаходиться 429 видів судинних рослин, 28 видів мохів, 30 видів грибів, 27 видів лишайників, 17 видів водоростей та 382 види тварин. Створення Червоних книг є одним із методів зниження темпів антропогенного вимирання живих організмів.

Відповідно до концепції, висунутої В.А.Кордюмом (1982), елементарними одиницями еволюції виступають не окремі види, а вся біосфера, невд'ємною частиною якої є рослинні угрупування. Спрощення і знищення рослинних угрупувань знижує загальну інформаційну ємність біосфери і робить її менш здатною до адаптаційної мінливості. На сучасному етапі охорони рослинних угрупувань поставлено завдання зберегти фітоценофонд планети як сукупність фітоценотичних таксонів. Українські ботаніки першими у світі поставили питання про необхідність охорони рослинних угрупувань і розробили методологічну основу їх реєстрації у вигляді Зеленої книги. Перший список рідкісних рослинних угрупувань Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році С.М.Стойко, а перша Зелена книга України була видана у 1987 р.

Зелена книга України виділяє як рідкісні та зникаючі ценози (усього 127), так і типові ценози. Серед них лісових угруповань - 61, степових - 26, лугових - 16, водних - 16, болотних - 12, чагарникових - 5. Охорона рідкісних ценозів може здійснюватись тільки як частин відповідних екосистем і ділянок біосфери.

Охорону екосистем, включаючи всі їхні живі компоненти, покликані здійснювати так званні охоронні території. У 1992 р. у світі під різного виду охороною знаходилось до 5% площі суходолу. У 21 столітті передбачається довести цю величину до 10-12%.

Чітка класифікація категорій охоронних об'єктів відсутня. В нашій країні розподіл за категоріями охоронних природних об'єктів і територій розроблений у Законі України «Про природно-заповідний фонд». Ці об'єкти поділяються на природні та біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам'ятники природи та інше.

Природний заповідник - це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. Статус природного заповідника передбачає повну заборону на його території господарської діяльності. У світі є понад 2 тисяч природних заповідників. У нашій країні - це Поліський, Розточчя, Дунайські плавні, Кримський,Дніпровсько-Орільський, Канівський та ін..

Біосферний заповідник - територія міжнародного значення, що виділяється для збереження в природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу і вивчення природного навколишнього середовища. Господарська діяльність в них не дозволяється. На 1990 рік у 76 країнах світу було близько 300 біосферних заповідників. Площа кожного з них коливається від 300 га до 2млн га. У нас біосферними заповідниками є Асканія нова, Чорноморський, Карпатський та ін.

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони й вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. Концепція національного парку була вперше сформульована у 1872 р. при організації в США Йеллоустонського національного парку.

Національний парк - це завжди велика територія, на якій охороняються ландшафти або їх ділянки разом з усіма природними компонентами. У природних національних парках поєднується охорона природи із завданням відпочинку людей та їх екологічного виховання.

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. Їхнє завдання - зберегти ландшафт як комплекс екосистем. У світі зараз налічується близько 300 ландшафтних парків.

До охоронних територій відносяться також заказники, пам'ятки природи (Гранітно-степове Побужжя), заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам'ятники садово-паркового мистецтва («Софіївка», м. Умань).

До кінця 2001 року заповідний фонд України включав 6939 територій і об'єктів із загальною площею 2 млн 500 тис. га. Частка природних охоронних територій в Україні наближається до європейських стандартів і становить близько 4,2%.

Тема: Філософсько-екологічна методологія збереження життя на Землі

Мета: Ознайомити студентів з сутністю поняття «Ноосфера» і необхідними умовами її побудови, з сучасними поглядами вчених на ідею ноосфери, а також з сучасними розробками шляхів виходу з глобальної екологічної кризи.

Контрольні питання теми

1. Ідея ноосфери В.І.Вернадського, його бачення перспектив майбуття людства.

2. Критика ідеї ноосфери Л.Гумільовим.

3.Американський еколог Ю.Одум про можливість побудови ноосфери.

4. Відношення до ідеї ноосфери російських вчених Т.Акімової та В.Хаскіна.

5.В.Горшков про неможливість керування біосферою і його теорія біотичної регуляції та стабілізації навколишнього середовища.

6. Результати експеримента «Біосфера - 2» та «Біос - 3», як докази неспроможності керувати біосферою на сучасному етапі.

7. Концепція біотичної регуляції В.Данілова-Данільяна і К.Лосєва.

8. Міжнародний екологічний форум 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, Концепція сталого розвитку «Порядок денний на 21 століття».

9. Перспективи розвитку людства в світі рішень Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі (2002).

10. Проблеми гармонійного розвитку України.

Серед численних соціально значущих проблем, що встали перед народами на порозі третього тисячоліття, головне місце зайняла проблема виживання людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як і екологічні, науково-технічні і інші моменти, неодноразово інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала, за словами президента Римського клубу А.Печчеї, сама для себе ахілесовою п'ятою. З цієї точки зору дуже важливо зрозуміти саме той першооснов ний факт, як саму причину виникнення тієї чи іншої проблеми, усвідомити шлях, що треба знайти, і чи приведе цей шлях до бажаної кінцевої мети, чи заведе ще далі.

Початок третього тисячоліття людство змушене зустрічати новим сплеском загострення суперечностей між різними країнами, між різними партіями і конфесіями, розростанням екологічної, економічної та соціальної криз як у різних регіонах планети, так і в глобальному масштабі. Це є наслідком вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в межах існуючих природно-ресурсних і екологічних умов.

Для вирішення цієї глобальної проблеми необхідна консолідація всіх країн для пошуків і реалізації нових шляхів, для переходу на новий, екологічний стереотип мислення, який певною мірою виражає стратегія екологічно збалансованого розвитку. Важливо усвідомити різницю та пріоритетність ролей у відносинах Людина - Природа - Цивілізація. Сліпа віра в рівноправне та взаємовигідне положення цих першооснов життя призвело до кризи в тому чи іншому розумінні цього слова. Це співіснування уже давно перестало бути взаємовигідним та взаємокорисним, що зумовило антропогенні зміни в природі, яка, в свою чергу, теж певним чином впливає на людську істоту.

Сьогодні уже всім ясно, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні й духовні потреби.

Без глобальної перебудови відносин в системі «Людина - Природа» всі заходи економічного, екологічного, науково-технічного характеру будуть мати лише приватне значення і не можуть стати скільки-небудь серйозною перешкодою на шляху екологічної катастрофи, що насувається. Кінцевий висновок фахівців, що займаються цією проблемою досить жорсткий: Або людина повинна змінитися, або вона зникне з лиця Землі.

Останнім часом вчені світу уже почали глибоко вивчати закони розвитку Природи, Біосфери, складні взаємозв'язки її живих і неживих компонентів, місце і роль людини в Біосфері, почали активно шукати шляхи виходу з тих кризових ситуацій, у яких опинилася наша цивілізація на початку 21 століття. З'явилася велика кількість концепцій розвитку людства, які пропонують нові форми його поведінки, діяльності, ставлення до Природи і її ресурсів.

Ідея ноосфери. Ноосфера - надзвичайно важливе поняття, уявлення про яке серед багатьох учених-природничників до останнього часу залишається неузгодженим. За визначенням В.І.Вернадського ноосфера - це сфера розумного життя. Цей термін запропонував французький філософ Е.Ларуа, а природознавець П.Тейяр де Шарден та В.І.Вернадський наповнили його змістом. В.І.Вернадський виклав своє бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив майбуття людства як космічного феномену. Він писав: «Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. Й перед ним, його думкою та працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого».

У 1925 році в своїй статті, що була опублікована в Парижі, В.Вернадський писав: «У біосфері існує велика геологічна, можливо космічна сила, планетарну дію якої зазвичай не беруть до уваги в уявленнях про космос . . . ця сила є розум людини, цілеспрямована і організована воля її як істоти суспільної».

Згідно з тлумаченнями В.І.Вернадського, ноосфера є вищим етапом розвитку земної природи, результатом спільної, скерованої людиною еволюції природи і суспільства. Біосфера завдяки розумній діяльності й технічній могутності людини має набути нової функції - функції гармонійної стабілізації умов життя на планеті. В.Вернадський припускав, що людство в майбутньому стане автотрофним, тобто незалежним від органічних ресурсів..

В основі ідеї В.І.Вернадського лежить його соціальний оптимізм і впевненість у величезній силі науки, якій, як він вважав, вдасться об'єднати людство. На жаль у працях В.Вернадського немає наукового опису процесу ноосферогенезу з чіткими характеристиками його складових елементів та етапів розвитку.

Велика гуманістична привабливість концепції, з одного боку, і її неповнота, з іншого, зумовили чимало спекуляцій та вільних тлумачень щодо ідеї ноосфери.

Учення про ноосферу одні учені (В.Казначеев, 1985; О.Яншин, 1988, В.Комаров, 1990 та інші) вважають як одне з найважливіших наукових досягнень, як основний закон соціальної екології, а інші (В.Кутирев, 1990; М.Реймерс, 1994; В.Данілов-Данільян, 2000 та інші) сприймають як утопію, прекрасну мрію про світле екологічне майбутнє, яке практично не може бути вибудовано за низки реальних об'єктивних причин.

Деякі вчені стверджували, що ноосфери уже існували як сфери розуму, продуктом яких були технічні досягнення різного рівня. Інші вважають, що формування ноосфери лише почалося, ще інші - що ноосферогенез вже йде повним ходом, розуміючи під цим наступ техносфери на біосферу.

Науково-технічний прогрес нині в 100000 разів перевищує швидкість біоеволюції. Сумарне споживання енергії людиною за час існування цивілізації збільшилося в 5000 разів. Антропогенне навантаження на природне середовище збільшилося в сотні тисяч разів, результатом чого стали неконтрольований розвиток у багатьох регіонах планети незворотних процесів деградації екосистем, поява кризових екологічних ситуацій.

У біосфері, в системі, де в процесі тривалого мільйонорічного розвитку формувалися збалансовані біохімічні, геофізичні, та геохімічні процеси саморегуляції, самоочищення й самовідновлення, з'явилася підсистема, створена людиною, яка дуже швидко перебрала на себе потоки енергії, необхідні багатьом іншим підсистемам, і це завдало останнім непоправної шкоди.

У ноосфері техніко-економічний прогрес почав замінювати еволюцію, розвиваючись агресивно без координуючих зворотних зв'язків і врахування екологічних законів, без орієнтування на екологічно збалансований розвиток. Нині етика й мораль не сприяють еколого-економічно збалансованому розвитку цивілізації та нормальному функціонуванню біосфери, а спрямовані на створення якомога ефективніших технологій використання всіх видів природних ресурсів, їх виснаження з одночасним утворенням абсолютно несприятливої для біосфери кількості відходів, які не можуть включатися в коло обіг речовин та енергії.

Цікаву думку щодо ідеї ноосфери висловив один з найвідоміших спеціалістів у галузі етногенезу Л.Гумільов: «А что дала нам ноосфера, даже если она действительно существует? От палеолита остались многочисленные кремневые отщепы и случайно оброненные скребки да рубила; от неолита - мусорные кучи на местах поселений. Античность подарила нам развалины городов, а средневековье - руины замков . . . И вряд ли в наше время найдется человек, который предпочел бы видеть на месте лесов и степей груды отходов и бетонированные площадки».

Л.Гумільов був одним із перших вчених в колишньому СРСР, який виступив проти ідеї ноосфери у 1980-х роках, не маючи таких фактів і розрахунків, якими оперували В.Горшков, В.Кутирєв та інші. Він вважав (1989), що «сфера розуму» не може бути розумною, якщо її розвиток веде до заміни живих процесів, якщо «людська творчість каміння перетворює на піраміди або Парфенон, вовну - на піджаки, метал - на шаблі і танки. А ці предмети позбавлені саморозвитку. На противагу В.Вернадському Л.Гумільов відмічав просторово-часову неоднорідність людства, етногенезу. Він підкреслював важливість розподілу людства на етноси, тому що кожний етнос має свою сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і своє незбориме прагнення (переважно неусвідомлене) до діяльності. За думкою Л.Гумільова, саме пасіонарність як явище, яке не підкірне людині і яке керує людиною, змінює Землю.

У 1986 році американський еколог Ю.Одум висловив думку, що незважаючи на величезні можливості й здібності людського розуму та здатність керувати природними процесами, ще рано говорити про ноосферу, людина ще не здатна передбачити всі наслідки своїх дій.

Російські вчені Т.Акимова та В.Хаскін також зазначають, що перетворене людиною довкілля не може бути названо «сферою розуму». Вони вважають (1998), що критерії розумності взагалі не варто застосовувати до людського суспільства, краще - критерій доцільності. Варто поставити питання, чому Біосфера, що складається з незбагненної кількості різноманітних і нескорельованих істот, які не мають розуму, виявляє всі властивості надзвичайно точної, збалансованої і стійкої організації, тоді як людське суспільство, суспільство носіїв високого розуму, не тільки не має позитивних якостей, а й своєю стихійною неорганізованістю та поведінкою загрожує існуванню біосфері і самого себе.

За останні 50 років на Заході у працях провідних вчених учення про ноосферу практично не згадувалося, а у колишньому СРСР воно глибоко вкоренилося у наукові праці і вважалося надійним теоретичним підґрунтям природоохоронної діяльності. Кілька років тому в Москві створено Міжнародну академію ноосфери; в Україні також проходять дискусії щодо створення Академії ноосфери.

Аналіз праць В.Вернадського, присвячених ноосфері («Біосфера і ноосфера», «Кілька слів про ноосферу», «Наукова думка як планетарне явище», «Філософські думки натураліста») показав, що постановка автором завдання охорони навколишнього середовища і живої природи має суто утилітарний характер - зберегти лише корисні для людини види. Проблема охорони довкілля в широкому розумінні - збереження біорозманіття, відтворення екосистем, тощо не розроблялася, знищення «дикої» не займаної людиною природи як некорисної для суспільства В.Вернадський часто висвітлював у позитивному контексті. Формування ноосфери передбачало докорінну зміну біосфери, використання її як будівельного матеріалу. Ідея розумного збалансованого співіснування біосфери й техносфери цілком ігнорувалася. Біосфера не розглядалася як така, що має самостійну цінність, завдання про її збереження не ставилося, причини й наслідки глобальних негативних змін біосфери під впливом техногенних навантажень не розглядалися. В перспективах розвитку В.Вернадський ігнорував роль соціальних процесів.

Сучасні дослідники стверджують, що головною причиною розвитку глобальної екологічної катастрофи є перенаселення планети, яке породжує пере виснаження ресурсів, перевиробництво та перезабруднення довкілля.

Демографічна проблема нині залишається поза розумним контролем і керуванням. Та й сам контроль людства над біосферою принципово неможливий. Кількісні показники інфраструктурних можливостей біоти екосфери на 20 порядків перевищують можливості людини.

Видатний російський еколог М.Реймерс неодноразово наголошував, що жодні технократичні «вдосконалення» біосферних природних процесів, або їх дублювання не будуть екологічно оптимальними, тому що « протез завжди гірше».

В.Хаскін і Т.Акімова говорять, що людство не наближається до ноосфери, а віддаляється від неї з великою швидкістю, і якби В.І.Вернадський міг це бачити, він засумнівався б у можливості реалізації ідеї ноосфери, Життя нам дає багато фактів, які суперечать прогнозам пропагандистів ноосфери: техносфера набула здатності до саморозвитку, почали з'являтися ознаки, які не планувалися людьми; це також численні «сюрпризи» самої біосфери у вигляді невідомих нам небезпечних хвороб, біологічних явищ.

Некерованим стає розширення прірви між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами, розшарування суспільства практично в усіх країнах на невеликий відсоток дуже багатих і великий відсоток дуже бідних.

Наукові знання завжди формалізують реальні відносини й процеси, тому Ю.Пузаченко (1993) вважає, що ідея побудови гармонійного несуперечливого світу засобами наукових знань недосяжна. В.Горшков вважає абсолютно утопічною ідею керування біосферою. З 1970 року він розробляє теорію біотичної регуляції та стабілізації навколишнього середовища. Головним досягненням розробок В.Горшкова є визначення дуже важливого поняття-критерію, який він назвав рубежем сталості (стійкості, витривалості) екосфери щодо антропогенних навантажень, або несучою ємністю біосфери. Ця величина становить 1% чистої глобальної первинної продукції біоти, що дорівнює 0,74 ТВт/рік (Т - тера= 10¹²). За оцінками різних фахівців сучасне пряме споживання людством біопродуції становить від 7% до 12%, тобто в 10 разів більше від рубежу стійкості біосфери. Валова потужність енергетики нашої цивілізації становить близько 18 ТВт, що в 24 рази більше енергетичної межі. Єдиний висновок з цих розрахунків - це необхідність негайного зменшення цього тиску на біосферу. Шляхи зменшення цього тиску дехто бачить в зменшеності чисельності населення планети та екологізації всіх сфер виробництва.

Сучасні розробки шляхів виходу з глобальної екологічної кризи

В поглядах на ідею ноосфери всі вчені, незважаючи на деякі розбіжності між ними, досягли єдності в головному: у тому вигляді, в якому ця ідея була подана і обґрунтована півстоліття назад, без урахування змін, що відбулися за цей період, вона не може слугувати базою для розробки шляхів виходу нашої цивілізації з глобальної екологічної кризи та розбудови еколого-економічно збалансованого суспільства. Потрібні нові підходи, нове бачення біосферно-техносферних процесів і зв'язків, нові форми поведінки в довкіллі, сформовані на засадах нової, екологічної, культури.

В.Зубаков розглядає два сценарії майбутнього людства: перший - песимістичний, за яким людство не зможе стримати розвиток глобальної екологічної кризи і через 30 - 40 років розпочнеться активна деградація, вимирання людства, наступ техносфери.

За другим сценарієм за той же час людство або істотно загальмує, уповільнить розвиток глобальної екологічної кризи, або навіть зможе її подолати. Для цього необхідно здійснити політичне об'єднання людства, контроль кількості населення, повну екологізацію виробництва та реалізацію торжества соціальної справедливості. Побудова такого єдиного і благополучного суспільства, як зазначив К.Петров, є утопією.

Доволі песимістичні міркування про ноосферу висловлює і відомий український біолог В.Межжерін, який характеризує ноосферу як нову релігію. Він стверджує, що «Сила цивилизации и разум ноосферы - вещи несовместимые! На базе существующей действительности ноосфера не может сформироваться. Главным результатом мыслительной деятельности становится не процесс познания об'єктивно действующих законов, а творение собственных миров, представляющих собой утопии. Цивилизованный человек порывает с подлинным миром. Между ними возникает конфликт, который разрешается одним единственным способом - гибелью цивилизации. При этом главной причиной, по которой это происходит, является потеря разума. Потеря разума и формирование ноосферы - сферы разума остаются явлениями несовместимыми. Из того, что отсутствует, нельзя что-либо воздвигнуть, Более того, ноосферу не строят, она приходит сама как природное явление. Для того чтобы это пришло, Природа расчищает себе дорогу. Она забирает разум у человека и его же руками уничтожает цивилизацию, обеспечивает возврат к действительному миру, в основе которого лежат вечные и неизменные законы, отображающие господствующий в природе порядок и разум».

Яскравим прикладом неспроможності людини керувати біосферними процесами навіть на обмеженому, спеціально облаштованому просторі можуть бути кілька грандіозних експериментів, виконаних американцями («Біосфера - 2») і росіянами («Біос - 3»). Експериментатори прагнули показати, що за допомогою найсучасніших технічних засобів можна ізолюватися від світу в штучних резерваціях, створити там мини-біосфери з необхідною для життя кількістю екосистем, рослин і тварин. Набутий досвід мав бути використаний для створення можливостей тривалого перебування на космічних станціях та інших планетах.

Потужний вплив суспільства на довкілля свідчить про витискання біосфери техносферою. Немає уже ніяких сумнівів стосовно того, що продовження тих економічних, демографічних, екологічних і політичних тенденцій, які склалися, неминуче веде до створення глобальних умов, за яких людство загине.. Тому немає ніяких сумнівів і в тому, що необхідна докорінна зміна способу життя, необхідний перехід на нові шляхи розвитку цивілізації. І серед багатьох варіантів моделей функціонування майбутнього суспільства перевага надається не технократичним, а екологічним підходам. Усі дослідники одностайні в наступному: необхідно різко знизити навантаження на біосферу, змінивши концепцію екологізації людської діяльності.

Протягом останніх десяти років різними вченими в різних країнах розроблені численні концепції розвитку людства у 21 столітті., які зменшують техногенний тиск на біосферу, але кардинально проблему не вирішують.

Група вчених з Інституту біофізики Сибірського відділення РАН (І.Гітельзон, С.Барцев, В.Охонін та ін., 1997), спираючись на результати глибокого наукового аналізу програмних матеріалів міжнародного екологічного форуму в Ріо-де-Жанейро (1992), а також на дані експериментів виживання людини в невеликих замкнених штучних екосистемах, розробили і запропонували свій варіант симбіотичного шляху розвитку людства, відкидаючи ідеї сталого розвитку. Вони пропонують вирішити проблему біоресурсів і зменшення техногенного тиску на біосферу за рахунок конструювання складних симбіотичних систем. На думку цих учених, досвід створення замкнених систем життєзабезпечення показав, що не варто надто драматизувати глобальні проблеми забезпечення людства продуктами харчування: за всіма оцінками, якщо ефективно і правильно організувати господарство, то на Землі може вижити майже 50 млрд. людей.

Учені намагаються довести, що зростання народонаселення ніякої загрози глобальній екологічній рівновазі не становить. На їхню думку, розробка високо- екологічних технологій та значне поширення їх в країнах третього світу не погіршить екологічної ситуації на планеті. Небезпеку використання країнами третього світу неекологічних технологій варто розглядати як допоміжний стимул до глобальної конверсії технологій, а не як привід до зниження чисельності населення у цих країнах. Однак виникає інша проблема - у найближчі десятиліття люди мають відмовитися від використання викопного палива і перейти на нові джерела енергії (більш екологічні, технічно доступні для використання і достатні для забезпечення економіки майбутнього). При цьому необхідно враховувати, що розвиток, зорієнтований на ресурсозбереження і обмеження ресурсокористування, неодмінно призведе до непорозумінь і суперечностей між окремими країнами.

Досить критично оцінюючи стратегію сталого розвитку, основні принципи якої викладені у Звіті Міжнародної Комісії з охорони навколишнього середовища і ресурсів та у матеріалах конференції в Ріо, Т.Акимова і В.Хаскін (1994, 1998) пропонують свої принципи екологічного розвитку. Вони аргументовано засвідчують спираючись на аналітичні дані 1992 - 1998 років , що концепція сталого розвитку намагається примирити непримирене: зберегти концепцію споживання і гіперспоживання і при цьому вирішити завдання збереження природи у межах цивілізації, яка знищує цю природу. У концепції сталого розвитку не йдеться про спробу бодай частково припинити економічну гонитву й хижацьке ресурсоспоживання, в ній чітко проглядається слабо завуальоване бажання багатих країн і верств населення стримати намагання бідних підвищити свій добробут, а також соціально-політична дискримінація.

Базові принципи екорозвитку Т.Акимової і В.Хаскіна спрямовані на розв'язання практичних завдань на національному і регіональному рівнях. Їх висновки здебільшого збігаються з висновками авторів багатьох інших концепцій і стратегій сталого розвитку.

Головним недоліком їхньої концепції є ігнорування природних екосистем, відсутність розгляду особливостей їх життєво важливих процесів у взаємозв'язку з динамікою техногенних навантажень.. Питання об'єктивної і ефективної оцінки несучої ємності екосистем, кількісно розрахованого допустимого господарського навантаження на екосистеми, яке може витримати і переносити впродовж тривалого часу сукупність реципієнтів і екологічних систем території залишається нерозв'язаним.

І.Шварц та інші (2993) намагаються довести, що антропогенний вплив на біосферу виявляється перш за все на регіональному і локальному рівнях, а в глобальних масштабах екологічної шкоди не завдає, що сталий розвиток може бути досягнений лише шляхом розв'язання регіональних і локальних екологічних конфліктів.

Ф.Клементс, В.Сукачов, В.Василевич стверджують, що стійкість біологічних угрупувань, біоценозів підтримується за умов постійного порушення їх цілісності. Але тут має значення який рівень екологічної дестабілізації має місце і за який період вона настає. Якщо дестабілізація настає швидко й екологічні чинники наближаються до межі витривалості, то годі казати про динамічну сукцесію.

Р.Баландін та інші стверджують, що ГОМО сапієнс не належить керівна роль у біосфері, що людина розумна - це сліпа гілка еволюції, що в біосфері існують групи організмів, які наділені потенціальною можливістю мутагенного вибуху і народження нових видів, які здатні протистояти екологічним стресам як природного так і техногенного походження.

У 2000 році вийшла цікава і ґрунтовна робота відомих російських екологів В.Данілова-Данільяна і К.Лосєва «Экологический вызов и устойчивое развитие», в якій проаналізовано і узагальнено сучасні уявлення про гармонійний розвиток, але більш глибоко, з використанням величезного обсягу найсучасніших екологічних і соціально-економічних матеріалів, представлена розроблена авторами концепція біотичної регуляції навколишнього середовища. Вважається, що за умов сьогодення вона є найбільш обґрунтованою і можливою для реалізації в разі доповнень і вдосконалень.

Одним із важливих міжнародних документів, де розглядаються еколого-економічні проблеми людства і наводяться пропозиції щодо їх розв'язання, є «Порядок денний на 21 століття», ухвалений на Міжнародному екологічному форумі в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Цей документ - концепція сталого розвитку, висунута Комісією з навколишнього середовища і ресурсів ООН - включає понад 100 програм, які охоплюють проблеми від подолання бідності до підсилення ролі громадськості у розв'язанні екологічних негараздів. Але такі проблеми як демографічні, структура споживання, борги країн, що розвиваються, військові витрати і блоки та їх роль в еколого-економічному збалансованому розвитку, експорт небезпечних відходів, співіснування релігій як чинник стабілізації тут навіть не розглядалися.

В цьому документі використано чимало застарілих догм. Час, який пройшов з моменту появи документу, засвідчує, що жодна мета, поставлена в ньому не досягнута. Навпаки, триває активне загальне погіршення екологічних ситуацій на континентах і в Світовому океані, стрімко зростає розрив між багатими і бідними країнами і людьми, збільшується кількість як природних, так і техногенних катастроф, військових конфліктів, тощо. Виявилося, що людство в найближчий час не в змозі відмовитися від нарощування матеріальних благ, йде глобалізація способу життя і стереотипу поведінки, які не сумісні зі сталим розвитком.

Незважаючи на те, що концепція сталого розвитку є нині єдиним найбільш визнаним і головним інструментом глобальної екологічної політики через згадані факти дедалі більше вчених ставляться до неї досить критично і навіть негативно.