Основи екології

Програма гармонійного розвитку містить п'ять основних суперечностей, які пропонується вирішувати з використанням різних сценаріїв розвитку (суперечності між реальним життям і життям в гармонії з природою, між реальним розвитком і довкіллям, суперечності інтересів сучасного і майбутнього поколінь, суперечності між багатими і бідними, внутрішньо економічні суперечності).

Відповідно до сучасного екологічного підходу гармонійний розвиток - це такий розвиток, який не виводить глобальну цивілізацію за межі господарської ємності біосфери, не викликає у біосфери процесів руйнування, деградації і виникнення непридатних для життя людини умов.

У стратегії сталого розвитку США з 16 принципів розвитку 7 присвячені економічному зростанню, розвитку й ефективності. Екологічні проблеми, які згадуються в 12 пунктах зводяться до боротьби із забрудненнями, відходами, до локальної очистки довкілля. Суперечності між економікою і екологією залишаються. Американці планують поширити свій «досвід» на інші країни, які не мають ні американського багатства, ні могутності, ні технічних можливостей. Між рядками американської стратегії розвитку читається, що весь світ буде охороняти довкілля під керівництвом США для їх економічного процвітання і соціальної справедливості.

В.Данілов-Данільян і К.Лосєв дійшли висновку, що справжньою критичною межею, зімкнення з якою представляє реальну загрозу для людства, є не критичні ресурси надр, запаси прісної води, доступні для використання джерела енергії, а господарська ємність біосфери - гранично допустиме антропогенне навантаження на біосферу, перевищення якого приводить її у стан збурення, а потім і до розвитку деградаційних процесів. На противагу розглянутим вище концепціям розвитку людства вони наводять свою - концепцію біотичної регуляції навколишнього середовища.

Завдяки біотичній регуляції придатне для життя на Землі природне середовище відновлювалося після будь-яких локальних і регіональних катастроф, біотична регуляція ніколи не переставала діяти в глобальних масштабах. Ця регуляція забезпечується перш за все роботою бактерій і грибів, які споживають до 90% енергії, що запасається в органічній речовині, синтезованій рослинами. Дрібні безхребетні споживають ще близько 10%, практично всю залишкову частину потоків енергії. Хребетні використовують менше 1% потоку енергії в угрупованні. Їхня робота, яка виконується в рамках біотичної регуляції довкілля, становить мізерну частку тієї роботи, що виконується рештою живих організмів. А це означає, що 99% праці самої людини, спрямованої на управління потужності цивілізації, мають витрачатися на стабілізацію довкілля. На саму ж людину залишається менше 1% від усієї енергії, яку вона створила.

Єдиним засобом збереження придатного для життя людини довкілля в глобальних масштабах є відновлення угруповань природної біоти не в межах мізерних площ заповідників, а на великих територіях земної поверхні. Це вимагає остаточного припинення освоєння дикої природи і рекультивації значної частини освоєних земель, скорочення загального енергоспоживання, поступового припинення економічного зростання, зменшення чисельності населення до можливо прийнятного рівня на основі планування сім'ї. Необхідно зауважити, що і ця пропозиція є також утопічною.

Вже в 70-х роках ХХ століття Римським клубом для недопущення можливої екологічної катастрофи пропонувалося обмеження речовинно-енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи. Але виник новий комплекс проблем, що стосується умов, можливостей і шляхів реалізації цього ідеалу. Як можливо обмежити споживання природних ресурсів при демографічному тиску, як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки з вимогами обмеження безперервного зростання виробництва і споживання? Як повинна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, яка досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи?

Н.Федоров писав, що світ йде до кінця. а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація, що експлуатує, а не поновлює, не може мати іншого результату, крім прискорення кінця. Влада над природою повинна означати таку здатність втручатися в природні і суспільні процеси, яка дасть можливість конструктивного вирішення виникаючих колізій і труднощів, зрозуміти той загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загально планетарний порядок, бо біосфера і суспільство це єдине ціле, і ніякі локальні заходи щодо порятунку того або іншого не можуть дати задовільного результату.

Сьогодні вже ясно, що на порядку денному настійно встало питання якомога більш широкої екологізації суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у всі інші форми суспільної свідомості (політичну, правову, мораль, мистецтво).

Визначаючи подальшу стратегію розвитку людства і цивілізації, нові етично-філософські пріоритети у взаємовідносинах з природою, потрібно пам'ятати, що біосфера існувала до появи на Землі людини і може існувати без неї. А людина без біосфери існувати не може. Тому виконання принципу спільного розвитку, забезпечення коеволюції біосфери і суспільства вимагає від людини певної регламентації в своїх діях, відповідних обмежень.

З метою надати новий імпульс реалізації «Порядку денного на 21 століття» з 26 серпня до 4 вересня 2002 року в Йоганнесбурзі (Південна Африка) відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку. Задачею його було знайти відповіді на виклики сталому розвитку, розробити механізм і плани дій, а також графіки їх реалізації на всіх рівнях земного соціуму. На саміті , перш за все, була дана характеристика глобальних тенденцій в основних сферах:

1. Глобалізація. Головна надія в світовій економіці 90-х років - глобалізація потоків товарів, послуг, фінансів в результаті приватизації і дерегуляції економічної діяльності. На сталий розвиток ще більше стали тиснути ТНК - (Транснаціональні компанії) провідні об'єкти світового зла. Стало характерним збільшення фінансових засобів ТНК і зниження потенціалу національних урядів. ТНК відіграють руйнівну роль економік і культур, особливо країн, що розвиваються.

2. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій став другою силою після глобалізації економік.

3. Адаптація до нових умов. Більшість народів світу не отримали переваг від глобалізації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, країни та підприємства, які адаптувалися до цих змін, почали процвітати, а ті, що не зуміли, опинилися на другому боці.

4 Екологічні процеси.

5. Трансформація економік.

6. Міжнародні фінансові потоки.

Проаналізовані також і другі суспільно і екологічно значимі явища.

Споживання. Частка споживання 15% населення Землі в країнах з високим доходом становить 56%, а 40% найбіднішого населення в країнах з низькими доходами отримують лише 11% із загального споживчого балансу.

З точки зору ЮНЕП необхідним достроковим завданням є десятикратне скорочення споживання ресурсів в розвинених країнах.

Харчування. З 815 млн людей, які недоїдають. 777 млн проживають в країнах, що розвиваються, 27 млн - в країнах з перехідною економікою і 11 млн - в розвинутих країнах. Простежується тенденція зростання споживання їжі: у країнах, що розвиваються від 2100 до 2700 ккал, у розвинутих країнах - від 3000 до 3400 ккал.

Ліси. Швидкість знеліснення на глобальному рівні оцінюється 14,6 млн га за рік.

Для покращання стану на саміті на період до 2015 року були намічені орієнтири по основним напрямкам. Основні із них:

1. До 2015 року зменшити вдвоє частку людей, чий доход становить менше 1 дол. (зараз 1,2 млрд. людей за межею бідності).

2. Створити спільний світовий фонд для ліквідації бідності.

3. До 2015 року зменшити вдвоє частку населення, яке не має доступу до ресурсів безпечної питної води ( зараз 1 млрд.чоловік). В наш час через забруднену воду на Землі щороку гине 2,2 млн чоловік.

4. До 2015 року зменшити вдвоє частку населення, яке не має доступу до санітарного забезпечення.

5. Запровадити інтегроване управління водними ресурсами.

6. До 2015 року на 2/3 знизити смертність дітей віком до 5 років і материнської смертності на 70% відносно 2000р.

7. До 2005 року зменшити на 25% розповсюдженість ВІЛ серед молоді.

8. Розширити доступ до сучасних систем енергозабезпечення населенню, яке його не має.

Прийняті також орієнтири і по другим напрямкам, всього 21 пункт.

Ймовірність виконання цих заходів сумнівна, так як тут немає механізмів реалізації їх. Щодо покращання екологічного стану планети при досягненні намічених орієнтирів нічого не можна сказати, так як виконання передбачених заходів планується за рахунок подальшого економічного зростання на основі існуючих технологій.

Проблеми гармонійного розвитку України

Україна, як європейська держава. Також проголосила свої наміри щодо вибору сталого розвитку як стратегічної мети ХХІ Століття. Поняття сталий розвиток ще остаточно не визначено і продовжує дискутуватися. Пропонується прийняти визначення «гармонійний розвиток», що відповідає сутності процесів розвитку, який бачать екологи і яким має піти людство.

Національний шлях України до гармонійного розвитку повинен ґрунтуватися на критичному усвідомленні сучасної ноосферної ідеї як системотворної теоретичної бази сталого розвитку. Перш за все, необхідно визначитися з теоретичною і методологічною базою гармонійного розвитку, виходячи з особливостей тенденцій розвитку України.

Розробку науково обґрунтованої концепції гармонійного розвитку України стримує відсутність узгодженого системного підходу до вибору теоретико-методологічних засад його, роз'єднанність і нескоординованість українських учених у визначені місця і ролі ноосферогенезу з урахуванням національних особливостей гармонійного розвитку.

Гармонійний розвиток, як геополітичний орієнтир виживання людства на планеті - це багатофакторний і багатозначний процес, кінцева мета якого - гармонійне соціально-економіко-екологічно збалансоване співіснування Людини і Природи. Гармонійне існування означає відповідність законів і принципів життєдіяльності людей законам Природи, законам екології.

Аналіз наукових розробок українських учених стосовно майбутнього гармонійного розвитку як окремих регіонів, так і держави загалом, свідчить, що ці розробки умовно можна класифікувати як:

*філософсько-теоретичні (науково-просвітницькі, філософсько-екологічні);

* регіональні ресурсно-економічні;

* економіко-технократичні;

*біосферно-біоекологічні;

*адміністративно-директивні;

* популістські (демагогічно-гаслові).

Усе це свідчить про те, що в Україні останніми роками стихійно формується система теоретичних і практичних засад гармонійного розвитку, яку необхідно систематизувати, доопрацювати, узгодити, затвердити і втілити на загальнодержавному рівні. Необхідно сформувати національну науково-теоретичну школу гармонійного розвитку.

При визначенні теоретико-методологічних засад гармонійного розвитку необхідно зважати на негативні наслідки світового розвитку з ринковими механізмами надмірного споживання природних ресурсів. Ринкове реформування не може бути самоціллю розвитку суспільства. Всім уже зрозуміла «згубність» нерегульованого ринку.

Одне з найприорітетніших і найактуальніших завдань - це формування екологічного світогляду державних, політичних, громадських діячів України та підприємницьких кіл.

Соціально-еколого-економічні стратегії переходу України до гармонійного розвитку визначаються пакетом офіційних документів, базовим серед яких є «Основні напрями державної політики Україні у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5.03.1998 р. Нині в Україні здійснюється соціальна переорієнтація економічної політики з огляду на пріоритети гармонійного розвитку.

Тема: Екологічне право, юридичні аспекти взаєможії суспільства та природи. Екологічна освіта та виховання

Мета: Ознайомити студентів з системою природоохоронного законодавства України, державною системою управління природоохоронною діяльністю, а також з задачею і організацією в Україні екологічної освіти та виховання.

Контрольні питання теми

1. Основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання по використанню природних ресурсів і охорони природи.

2. Основні задачі екологічного законодавства.

3. Система екологічного законодавства України і основні його вади.

4. Державна система управління охороною довкілля, трьохрівнева система реалізації державної політики, органи управління, що здійснюють реалізацію політики охорони довкілля.

5. Міжнародне співробітництво України в галузі охорони природи, державне і громадське.

6. Екологічна освіта і виховання, мета і задачі. Роль освіти і виховання в вирішенні екологічних проблем. Система екологічної освіти в Україні.

Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України має супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля для життєдіяльності суспільства і кожної людини, спираючись на досконалу правову систему, яка базувалась би на гуманістичних і демократичних ідеях та принципах міжнародного права.

Як підкреслювалось на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, «людство здатне зробити розвиток сталим - забезпечити, щоби він задовольняв потреби сучасного, не піддаючи ризику здатність наступних поколінь задовольняти свої потреби».

У цьому процесі центральне місце належить законодавству у галузі регулювання відносин по використанню природних ресурсів, охороні довкілля і забезпеченню екологічної безпеки. Екологічне законодавство України виходить з того, що сучасний стан соціально-економічного розвитку в країні характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на місцевому, регіональному і національному рівнях.

За роки становлення незалежної суверенної України було значно вдосконалено систему екологічного законодавства, яка включає такі основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання:

1. Конституційне регулювання екологічних правовідносин, яке закріплює найбільш важливі принципи та форми використання природних ресурсів, декларує низку екологічних прав громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державо-правових структур розподілу влади

2. Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища», своєрідної «екологічної конституції», який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в Україні.

У його розвиток прийняті інші закони та підзаконні акти: Закон України «Про екологічну експертизу» (1995), Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси України, Кодекс України про надра (1994), Закон України «Про тваринний світ» (1993), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про природно-заповідний фонд» тощо.

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого колу позитивної діяльності - законотворчої, виконавчо-розпорядчої, науковотехнічної, підприємницької, зовнішньоекономічної, тощо.

4. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського союзу, дво- та багатосторонніх угод з іншими державами світу з наданням приорітету міжнародним еколого-правовим нормам у процесі реалізації екологічного законодавства.

5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності за екологічні правопорушення.

Сучасний період систематизації екологічного законодавства передбачає необхідність врахування наступних принципів та умов:

1. Уточнення кола екологічних відносин, які підлягають врегулюванню на рівні законів та підзаконних актів;

2. Встановлення термінів підготовки, розгляду та прийняття актів екологічного законодавства;

3. Обґрунтування, розробка та прийняття нових законодавчих актів, внесення до чинних актів змін і доповнень, що випливають із потреб практики, забезпечення екологічної безпеки і екологічних прав громадян;

4. Обов'язковість наукового обґрунтування системи нормативних актів, здатних забезпечити правове регулювання відносин у галузі використання природних ресурсів, охорони природного середовища;

5. Визначена органів держави та інституцій, наукових, навчальних закладів, спроможних на рівні сучасних світових вимог розробити проекти відповідних актів екологічного законодавства.

6. Обґрунтування економічного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення розробки, розгляду, прийняття та реалізації актів екологічного законодавства;

7. Гарантування поєднання в екологічному законодавстві економічних і екологічних інтересів, врахування особливостей правового регулювання екологічних відносин в реальних умовах;

8. Спрямованість актів екологічного законодавства на послідовне і поступове поліпшення екологічного стану в Україні;

9. Визначення механізму реалізації екологічного законодавства.

В Україні нині сформовано одну з найрозвиненіших в Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Для втілення основних напрямів державної політики охорони довкілля в повсякденне життя в нашій країні діють близько 250 законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні відносини між Природою та людьми. Основним базовим законом є Конституція України, прийнята в 1996 році, відповідно до якої розробляються правові основи державної політики України у сфері охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

Серйозною вадою чинного на сьогодні природоохоронного законодавства нашої країни є той факт, що формується воно за по ресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові, атмосферо охоронні та інші відносини, Такий підхід не забезпечує комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного організму.

Державна система управління охороною довкілля, раціональним природокористуванням та екологічною безпекою має на меті:

- формування і впровадження державної політики в природоохоронній сфері;

- створення наукового і технічного потенціалу;

- створення ефективного законодавства в сфері екологічної діяльності;

- створення організаційно-технологічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;

- вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної безпеки.

Основною метою державної екологічної політики є створення ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заходів та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої й технологічної структури виробництва в напрямі зменшення його негативного впливу на довкілля. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: національному, регіональному та місцевому.

На національному рівні вирішуються питання розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення державної політики щодо зон екологічних ситуацій, регулювання використання ресурсів державного значення, встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів, проведення єдиної науково-технічної політики, реалізації міжнародних угод і т.п.

Екологічна політики та екологічне управління - складові частини загальних систем управління (державою, галуззю, регіоном, підприємством) і мають і мають відповідні ієрархічні структури.

Державне управління в сфері охорони довкілля здійснює Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноважені державні органи. До останніх належить орган над відомчого управління і контролю в галузі екології Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі охорони природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення і навколишнього середовища від негативного впливу господарської діяльності. Серед головних завдань Міністерства - і захист екологічних інтересів України на міжнародній арені, державний контроль за додержанням вимог законодавства України з питань охорони навколишнього середовища. Крім цього Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання щодо використання природних ресурсів, організовує і проводить державну екологічну експертизу, обґрунтовує доцільність розроблення державних і регіональних екологічних програм. До складу Міністерства входить 19 структурних підрозділів.

До спеціально уповноважених державних органів також належать обласні управління екологічної безпеки, міські та районні інспекції, що входять до системи управління Міністерства, а також установи санітарно-епідеміологічної служби України, спеціалізовані органи по ресурсних Державних комітетів (водних, земельних ресурсів, з геології, з нагляду за охороною праці та інші).

Функції охорони й використання окремих об'єктів природи виконують названі відповідні відомства. Координацію діяльності всіх цих органів у сфері природокористування здійснюють органи Міністерства охорони навколишнього середовища Контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища виконує Міністерство охорони здоров'я.

В природоохоронній діяльності важливу роль мають громадські природоохоронні організації і об'єднання. Вони розробляють і пропагують власні природоохоронні програми, створюють фонди охорони природи, здійснюють разом з державними органами управління перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних заходів і планів, дотримання вимог екологічного законодавства.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони природи. Зростаючий вплив людської діяльності на довкілля викликає небажані зміни в природному середовищі. Проблема гармонізації відносин суспільства і Природи і охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Виникла потреба розробки ефективних міжнародних механізмів розумного використання ресурсів планети, їхньої охорони, екологічної рівноваги. Рішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва на двосторонній і багатосторонній основах. Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, що координують спільні зусилля з охорони довкілля, укладання офіційних договорів та угод, а також діяльність міжнародних громадських партій та організацій.

Історія міжнародної екологічної співпраці почалася понад 100 років тому. У 1875р.Австро-Угорщина та Італія прийняли декларацію про охорону птахів. У 1897р. Росія, Японія та США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані.

Перша міжнародна конвенція була укладена деякими європейськими країнами у 1902 році в Парижі про охорону корисних птахів.

В наш час в межах міжнародного співробітництва в галузі охорони природного середовища вирішуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти: спільні інженерні й технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових забруднень, запобігання забруднень під час проведення сільськогосподарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення заповідників та інше.

Особливу групу проектів складають дослідження впливу діяльності людини на клімат, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення довкілля.

Реалізацією цих проектів займаються різноманітні спеціалізовані як урядові, так і громадські організації, в тому числі: ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), створена в 1973 році, котра координує всі види діяльності в галузі захисту природного середовища, розробляє програми подальших спільних дій в цій галузі; ВМО (Всесвітня метеорологічна організація); ЮНЕСКО (Організація ООН з питань освіти науки і культури); ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я); ЄЕК (Європейська економічна комісія); МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту); МСОП (Міжнародна спілка охорони природи, природних ресурсів( та інші.

З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Грінпіс (Зелений світ), з котрою співпрацюють представники громадськості і нашої країни. Її головним завданням є недопущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утворена в 1971 році в Північній Америці. Вона діє в 30 країнах світу, в Україні працює з 1990 року.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів. У 1972 році відбулася Стокгольмська конференція ООН з навколишнього середовища. День відкриття її 5 червня був проголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища. У 1075 р. в Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, у 1990р. в Москві - Глобальний форум з проблем виживання, у 1992р. в Ріо-де-Жанейро - Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку.

Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (3 - 14 червня 1992р. в Ріо-де-Жанейро) організована для підведення підсумків двадцятирічної охорони навколишнього середовища. Вона зібрала близько 15 тисяч делегатів від 178 країн. Основні ЇЇ рішення: Декларація, в якій сформульовані принципи політики охорони навколишнього середовища та розвитку; «Порядок денний - 21 століття», яка є всесвітньою програмою дій на 21 століття для забезпечення сталого розвитку; Заява щодо принципів охорони та раціонального використання лісів усіх кліматичних зон; конвенція про охорону біологічного різноманіття. Було також прийняте рішення створити комісію ООН по навколишньому середовищу та розвитку для розробки проекту Конвенції по пустинях та засушливих зонах.

Особливе значення має головний документ прийнятий на конференції - «Порядок денний - 21 століття» - всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного поступу суспільства, коли життєві потреби людей будуть задовольнятися з врахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з однієї сторони, та неприпустимими розкошами - з іншої.

Одне з перших починань ЮНЕП - створення всесвітньої системи спостереження (моніторингу) за станом і змінами біосфери. Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, що проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на виживання; Конвенція про зміну клімату; Конвенція про біологічну різноманітність; Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.

У 2002 році в Йоганнесбурзі відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку, про задачі і результати роботи якого ми говорили в попередній лекції.

Таким чином екологічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнародних відносинах. Українська держава бере активну участь в міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охорони природного середовища займає одно з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна, як член ООН, є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод.

Екологічна освіта і екологічне виховання

Упродовж тисячоліть в людському суспільстві культивувалася споживацька свідомість у відношенні до природи. І тільки в другій половині 20 століття, коли невідновні природні ресурси, які природа накопичувала мільярди років, почали стрімкими темпами вичерпуватись, людство збагнуло, що природні ресурси вичерпні, а деякі з них уже перебувають на межі вичерпності. Стало зрозумілим, що невідновні ресурси вичерпуються швидше, ніж людство здатне перебудувати свою економіку.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової екологічної свідомості і екологічної культури. Проблема формування екологічної культури постала наприкінці 20 століття, коли у 1992 році конференція ООН визначила формування екологічної культури населення планети як головне приорітетне завдання людства. Екологічна культура - це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться «всередині нас» і проявляється певними діями щодо природи. На відміну від цього існує «зовнішня культура» як сукупність цінностей, створених протягом розвитку людської цивілізації. Наша епоха - час великої дисгармонії між зовнішньою культурою та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу.

У наш час багато екологічних принципів та вимог не діють, оскільки вони є чужими технократичному суспільству. Дефіцит екологічних знань та екологічної культури проявляє себе у тому, що екологічна інформація не включається у споживацьку сферу особистості. Люди розуміють, що промислове та сільськогосподарське виробництво забруднюю середовище життя, але не хочуть відмовитися від екологічно небезпечних виробництв та їхньої продукції.

Необхідно усвідомити і завжди пам'ятати, що екологічна криза має не техногенні коріння, вона випливає насамперед, з низької екологічної культури людства. Забезпечити екологізацію суспільної свідомості може тільки система екологічної освіти та виховання.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової екологічної свідомості - бережливого ставлення до природи. Особливо гостро ці проблеми стоять в Україні, зважаючи на екологічну і духовну кризу та низький рівень екологічної культури нашого суспільства, Правовий нігілізм, повсюдне нехтування чинних законів, корупція та хабарництво призвели до відчутної руйнації всіх інститутів, пов'язаних з охороною природи. Охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів та екологічна безпека нехтуються нашим суспільством в виробничій діяльності і в повсякденному житті.

Для подолання екологічної кризи в країні у Державній програмі охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і екологічної безпеки передбачається запровадження загальної екологічної освіти та виховання. Вона має охопити всі верстви населення, починаючи від дитячого садка і закінчуючи вищою школою.

Основним завданням екологічної освіти та виховання в країні повинно бути формування екологічної свідомості про необхідність гармонійного співіснування людського суспільства з природним середовищем та охорону довкілля від антропогенних забруднень. На це мають бути спрямовані вся структура, зміст і методи навчання. Екологічна освіта і виховання мають організовуватися на чотирьох рівнях: загальна (для всього населення), дошкільна ( для дітей дошкільного віку), шкільна і вища.

Метою загальної освіти має бути формування екологічного світогляду, забезпечення екологізації суспільної свідомості, прищеплення любові до рідного краю, розуміння необхідності охорони природного середовища на роботі і в побуті, навичок бережливого і раціонального споживання природних ресурсів і обґрунтованого самообмеження використання невідновних ресурсів.

Дошкільна екологічна освіта має бути спрямована на прищеплення любові до рідного краю, пізнання понять життя і смерті, формування навичок бережливого ставлення до живої та неживої природи.

Шкільна екологічна освіта повинна мати на меті вивчення основ загальної екології, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки біосфери на рівні викладання біології, хімії, фізики, географії в середній школі.

Метою екологічної освіти у вищій школі має бути підготовка фахівців вищої кваліфікації для організації суспільного життя і виробництва. Тут потрібно фундаментально вивчати загальну теоретичну та прикладну екологію.

Моральне ставлення до природи включає три взаємопов'язані аспекти:

- релігійний, що спирається в своїх рекомендаціях про бажаний тип взаємовідносин людини з природою на принципи тієї чи іншої релігії;

- гуманістичний, що має в своїй основі розуміння того, що шкода. Заподіяна навколишньому середовищу, рівноцінна школі, заподіяній майбутнім поколінням людей;

- моральний, що допускає рівноцінність усього живого.

Ключовим моментом є їхнє функціонування в одному напрямку. До цього докладаються певні зусилля. У 1986 р. була надрукована спільна Декларація п'яти світових релігій про духовну відповідальність віруючих за стан природного середовища. У 1988 році в спільній заяві Папи Римського і Далай Лами знову була підтверджена орієнтація християнства та буддизму на природоохоронну орієнтацію віруючих. Сучасна церква чітко визначила свою позицію у сфері охорони природи, визнавши, що бог створив людину як частину природи та запропонувала віруючим керуватися заповіддю «Борони та оберігай Землю і все на Землі».

Особливу небезпеку на сучасному етапі становить розрив між екологічними знаннями та можливістю приймати управлінські рішення, особливо в нашій країні при функціонуванні стихійної ринкової економіки.

Навчальні екологічні програми розробляються в багатьох країнах. У країнах Європейської Ради існує до800 навчальних екологічних програм. Розрахованих на термін від 2 до 72 годин. Однак логічно чіткої та ефективної системи екологічної освіти і виховання не має в жодній країні. Для забезпечення результативності екологічної освіти та виховання для забезпечення екологізації мислення необхідний міждисциплінарний синтез та вивчення екології в єдності з іншими науками.

Навчально-методична література

1. Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології, теорія та практикум. Навчальний посібник. - 2002.

2.Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього середовища. Навчальний посібник. - 2000.

3. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології. - К. 2001.

4. Злобін Ю.А. Основи екології. - К. 1998.

5. Кучерявий В.О. Екологія. - Львів. 2000.

6. Цебржинський О.І., Черно В.С.Вибрані лекції з екології. - Миколаїв. МДУ. 2006.

Довідникова і наукова література

1. Андрейцев В.І., Пустовойт М.А. Екологічна експертиза, право і практика. - К.,1992.

2. Барановський В.А. Екологічний атлас України. - К. 2000.

3. Вернадський В.И. Философские мысли натуралиста. Сборник. - 1988.

4. Вернадский и современность. Отв. ред. А.Г.Назаров. - М.1986.

5. Горшков В.Г. Устойчивость биосферы и сохранение цивилизации.// Природа. - 1990. №7, с.23.

6. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С.Экологический вызов и устойчивое развитие. - М., 2000.

7. Дідух Я.П. Популяційна екологія. - К., 1998.

8. Програма дій «Порядок денний на ХХ1». - К., 2000.

9. Реймерс Н.Ф. Экология. Теории, законы, правила, принципы и гипотезы. - Россия молодая..1994.

10. Н.Н.Федоров Философия общего дела. - М., 1982.

11. Шевчук В.Я. та інші. Ріо-де-Жанейро - Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє. - К.,2002.

Размещено на Allbest.ru