Історичний аналіз створення та розвитку екологічного права в Україні

В.І. Вернадський обґрунтував роль живої речовини як найбільш потужного геохімічного та енергетичного факторів - провідної сили планетарного розвитку. У його роботах ясно простежується значення для космосу життя на планеті Земля, а також значення космічних зв'язків для біосфери. Згодом ця космічна лінія в екології була розвинена в працях А.Л. Чижевського, засновника сучасної науки геліобіології. В. І. Вернадський розкриває провідну роль живих організмів в акумуляції сонячної енергії та перетворення речовин, що складають оболонки Землі: «По суті біосфера може бути розглянута, як область земної кори, зайнята трансформаторами, що переводять космічні випромінювання в дієву земну енергію», писав він [1]. «Жива речовина» виробляє величезну «геохімічну» роботу, формуючи склад і структуру поверхні Землі. Глини, вапняки, доломіт, залізняки, боксити - це все породи органічного походження.

В.І. Вернадський простежив еволюцію біосфери і прийшов до висновку, що діяльність сучасної людини, що перетворює поверхню Землі, за своїми масштабами стала порівнянна з геологічними процесами на планеті. У результаті стало ясно, що використання природних ресурсів планети відбувається без урахування закономірностей і механізмів функціонування біосфери. Тим не менш завершальним етапом еволюції біосфери він вважав поява ноосфери - сфери розуму. В.І. Вернадський зазначав, що життя в геологічно осяжний період завжди існувала у формі біоценозів - складно організованих комплексів різних організмів. При цьому живі організми завжди були тісно пов'язані з середовищем проживання, утворюючи цілісні динамічні системи. У ході розвитку життя неодноразово відбувалася зміна одних груп організмів іншими, але завжди підтримувалося більш-менш постійне співвідношення форм, що виконують ті чи інші геохімічні функції.

У 1927 р. Ч. Елтон випустив перший підручник-монографію з екології. У ньому було описано своєрідність біоценотичних процесів, дано поняття екологічної ніші, обґрунтовано «правило екологічних пірамід», сформульовані принципи популяційної екології. Незабаром були запропоновані математичні моделі зростання чисельності популяцій та їх взаємодії (В. Вольтерра, А. Лотка), проведено лабораторні досліди з перевірки цих моделей (Г. Ф. Гаузе). Таким чином, у 20-30-ті роки сформувався напрям екології популяцій, в 30-ті роки - поняття екосистеми. З особливою переконливістю ці висновки були сформульовані англійським геоботаніком А. Тенслі, якому належить честь введення в 1935р. терміна для позначення екологічної системи - екосистема. Під екосистемою розуміли сукупність організмів і неживих компонентів середовища їх проживання, при взаємодії яких відбувається більш-менш повний біотичний кругообіг (за участю продуцентів, консументів і редуцентів). У той же час тривали широкі кількісні дослідження функціональних особливостей різних екосистем - їх структури, продуктивності, умов їх стійкості, трофічних зв'язків в екосистемах. А. Тенслі послідовно розвинув погляд на екосистему як на освіту надорганізменного рівня, що включає не тільки організми, але і всю сукупність фізичних умов місцеперебування. Він звернув увагу на неможливість відділення організмів під впливом їхнього оточення, разом з якою вони утворюють одну систему - екосистему, цілісну підсистему природи, в якій як організми, так і неорганічні фактори знаходяться у відносно стійкій рівновазі.

У вітчизняній науковій літературі уявлення про екосистеми з'явилися в 1942 р. в роботах В.М. Сукачова (1880-1967), який обґрунтував концепцію біогеоценозу (синонім терміну «екосистема»), що мала велике значення для розвитку теоретичної бази екології. У 50-ті роки сформувалася загальна екологія, основну увагу в якій приділяється вивченню взаємодії організмів і структури утворених ними систем. У цьому навчанні знайшли відображення ідеї про єдність організмів з фізичним оточенням, про закономірності, які лежать в основі таких зв'язків, про обмін речовинами та енергією між ними.

Середина ХХ століття була відзначена розширенням комплексних досліджень екосистем (В. І. Жаднюг, Г. Г. Винберг, Р. Ліндеман, Г. Одум і Ю. Одум, Р. Маргалеф і багато інших). У 1956 р. під редакцією В.І. Жаднюга видається 4-томну працю «Життя прісних вод»; в 1961 р. виходить монографія В.І Жаднюг і С.В. Герда «Річки, озера і водосховища СРСР». У цих роботах описуються особливості водних екосистем. У 1964 р. колективом авторів під керівництвом В.М. Сукачова була опублікована книга «Основи лісової біоценології». У ній зроблена спроба шляхом синтезу інформації розкрити кількісні закономірності функціонування і еволюції такої складної динами чеський системи, як лісовий біогеоценоз.

У ХХ ст. в рамках екології сформувався самостійний напрямок фізіології, присвячене дослідженню механізмів адаптації. У нашій країні представниками цього напрямку, які досягли розквіту в 60-70-х роках ХХ століття, були Н.І. Калабухов, А.Д. Слонім, а в останні роки - акад. І.А. Шилов.

Однак ефективна реалізація методології системного підходу до вивчення екосистем стала можливою лише на початку 70-х років ХХ століття, коли в розпорядження екологів надійшли потужні ЕОМ і були розроблені методи моделювання динамічних систем, які в сукупності з експериментами та спостереженнями отримали назву системного аналізу.

Успіхи у вивченні і моделюванні екосистем, особливо реалізація проектів у рамках міжнародного співробітництва, сприяли остаточному утвердженню в другій половині ХХ століття екосистемної концепції як основи сучасної екології.

До 70-х років ХХ ст. склалися напрямки, звані «фізіологічної» і «еволюційної» екологією. У наші дні отримали розвиток «кількісна» екологія та математичне моделювання біосферних і екосистемних процесів.

Паралельно зі згаданими розвивалися географічне і геологічне напрямки екології, а саме ландшафтна екологія та динамічна геологія - система наук про взаємодію геосфер Землі і вплив на них антропогенних факторів.

П'ятий період історії екології - це сучасна екологія. В останні два десятиліття змінився погляд на екологію як на суто біологічну науку. Вже з початку століття в екології, крім антропоцентричного (гр. anthropos - людина) напрямку, який розглядає людську спільноту як окреме царство, що піднімається над царствами мінералів, рослин і тварин, з'явилося біоцентріческое напрямок. Представники останнього вважають людину продуктом еволюції біосфери; люди, як і інші ссавці, підкоряються законам природи, і їх розвиток йде паралельно з розвитком інших організмів. Тому зараз Homo sapiens (людина розумна) з усією його різноманітною діяльністю включають у сферу інтересів науки екології.

Зростання суспільного інтересу до екологічних проблем зробив глибокий вплив на академічну екологію. До 1970р. на неї дивилися, головним чином, як на один з розділів біології. Хоча і зараз екологія сягає своїм корінням в біологію, вона вийшла за її рамки, переросла в нову інтегровану дисципліну, що зв'язує природничі, технічні та суспільні науки. У деяких великих університетах розвинених країн введені міждисциплінарні кваліфікаційні ступеня з екології. Усе більше визнання набувають погляди на екологію як науку не тільки про природні, але і створених людиною екосистемах.

Сучасна екологія не тільки вивчає закони функціонування природних і антропогенних екосистем, а й шукає оптимальні форми взаємини природи і людського співтовариства.

Ця точка зору стала домінантною у сучасному суспільстві, яке усвідомило небезпеку екологічної кризи, катастрофічних перетворень планетарної системи. Запобігти руйнування біосфери можна тільки на основі екологічних знань, які допомагають раціонально експлуатувати природні ресурси, керувати природними, аграрними, техногенними та соціальними системами у відповідності з об'єктивними законами природи. «І немає сили на Землі, писав В. І. Вернадський (1940), яка могла б утримати людський Розум в його прагненні» [1]. Він вірив, що перебіг подій майбутнього може бути визначено волею і розумом людини, планета вступить в новий етап еволюції - ноосферу (гр. noos - розум, sphaira - область) - еру, керовану людським розумом, що гарантує прогресивний розвиток на основі екологічно грамотного використання та примноження природних ресурсів. «Все людство, взяте разом, представляє незначну частку маси планети. Міць його пов'язана не з матерією, а з його мозком. В історії біосфери перед людством відкривається величезне майбутнє, якщо воно не буде вживати свій розум і працю на самознищення »(цит. за кн.:« В. І. Вернадський ». М., 1994).

Основне завдання сучасної екології - знайти шляхи збереження біосфери і управління природними, антропогенними системами і людським суспільством відповідно до законів природи, а не всупереч їм, знайти гармонію між економічними та екологічними інтересами людини.

3.1 Становлення екологічного права України

Після набуття статусу незалежної держави, Україна отримала у спадщину досить важку екологічну ситуацію, яка була викликана безмірною, науково не обґрунтованою експлуатацією природних ресурсів; невдалими спробами змін законів природи; безладним промисловим розвитком; нехтуванням екологічними потребами людей, їх здоров'ям, а значить і майбутнім всього людства. Не дивлячись на те, що ще наприкінці 50-х років XX ст. було прийнято цілу низку нормативно-правових актів, що стосувалися охорони довкілля, вони не мали реального втілення в життя, адже вступали в суперечку з тогочасним плановим господарюванням. Слід підкреслити, що за радянських часів не було прямо задекларовано право особи на сприятливе довкілля. Вперше таке право було проголошено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. (розділ VII "Екологічна безпека"), де було сказано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління [14].

Конституцією України (КУ) у 1996 році було ще раз підкреслено, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека в Україні є найвищою соціальною цінністю" (ст. 3). Таким чином охорона життя і здоров'я людини втому числі і від негативного впливу оточуючого природного середовища є пріоритетним напрямком державної діяльності. Стаття 16 КУ так і зазначає: "забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи..., збереження генофонду українського народу є обов'язком держави". Ще багато статей Конституції України прямо чи опосередковано торкаються питань охорони довкілля та екологічної безпеки людей (наприклад, ст. 13, ст. 14, ст. 50, ст. 66). Ст. 50 Конституції України є досить прогресивною за своїм змістом, адже вона не тільки закріпила одні з найважливіших прав людини, а й дала поштовх для розвитку цілого масиву екологічного законодавства. Перша частина цієї статті проголошує право на безпечне довкілля та право на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, друга - гарантує вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту. Все це автоматично вимагає від законодавця конкретизуючих нормативно-правових актів в цій сфері, що, є передумовою становлення та розвитку екологічного права в цілому.

Зміна відносин власності на природні ресурси також спричинила подальший розвиток екологічного права як галузі кількісно і якісно змінюючи його.

Слід зазначити, що після проголошення незалежності екологічне право отримало бурхливий розвиток, екологічне питання було одним з ключових. Довіра до "зелених" та до держави, як до гаранта екологічної безпеки, була на досить високому рівні. Народ України повірив у можливість молодої держави забезпечити належний рівень охорони навколишнього середовища та екологічної безпеки. В цей час набрали сили еколого-правові розробки, спрямовані на створення природоохоронного законодавства. Тому період 1991-1998 рр. можна назвати періодом найбільш бурхливого розвитку екологічного законодавства в Україні. Саме в цей час було прийнято найбільшу кількість нормативно-правових актів у цій сфері. Серед них: Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.), Закон України "Про плату за землю" (1992 р.), Кодекс України "Про надра" (1994 р.),

Водний кодекс (1995 р.), Лісовий кодекс (1994 р.), Закон України "Про тваринний світ" (1993 р.), Закон України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.), Закон України "Про екологічну експертизу" (1995 р.), Закон України "Про природно-заповідний фонд" (1992 р.), Закон України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення в наслідок Чорнобильської катастрофи" (1991 р.). Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" (1995 р.) і т. ін.

В цей час, на початку 90-х років, коли почався стрімкий розвиток екологічного законодавства України, виникло питання про його кодифікацію шляхом прийняття Екологічного кодексу України, але такого акту в системі українського законодавства й досі не існує, хоча його розробка передбачена Рекомендаціями парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, схвалених Постановою Верховної Ради України № 565 від 20 лютого 2003 року [15].

Важливо зазначити, що одночасно з розвитком екологічного законодавства в Україні пішов процес екологізації законодавства [16], що регулює відносини у сфері матеріального виробництва, яке є епіцентром виникнення екологічних проблем. Зокрема, норми екологічного змісту були включені в Закони України "Про підприємства в Україні" (1991 р.), "Про основи містобудування"(1992р.), "Про транспорт" (1994р.), "Про трубопровідний транспорт" (1996р.), "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" (1997р.), "Про видобування і переробку уранових руд" (1997 р.) і т. ін.

Діюче законодавство, яке ще не так давно являло собою значний прогрес навіть у порівнянні з європейським, зараз застаріває. На сьогодні увага від екологічних проблем і законодавчого їх вирішення відвернута "більш актуальними" політичними та економічними проблемами України. Хоча Україна має й багато власних відкриттів в галузі екологічного права, які ще невідомі в інших країнах. Серед них -- Закон "Про охорону атмосферного повітря", у якому йдеться про оплату використання повітря у промислових потребах. Природний ресурс використовується для виробництва, і ніхто за це не платить. Хоча після прийняття закону і були дані вказівки про розроблення відповідних нормативів по визначенню і нарахуванню платні, але саме через відсутність цих методик згодом Мінекобезпеки поставило питання про скасування ряду положень закону замість відкладення введення відповідних статей у дію.

З дня у день система екологічного законодавства втрачає свою цілісність та збалансованість, нові нормативно-правові акти приймаються стихійно.

На сьогодні інтерес до екологічної проблематики став набагато меншим, причому як у всього суспільства, так і у представників державної влади. Спад інтересів суспільства можна пояснити відсутністю реальної можливості реалізації екологічних прав громадян, суперечністю деяких нормативно-правових актів, неузгодженістю екологічного права з іншими галузями. Також більшість правових актів неможливо втілити в життя за відсутності певних механізмів їх реалізації, тому увесь потенціал існуючого законодавства не використовується.

Тому на сьогодні однією з нагальних проблем науки екологічного права є пробудження нового інтересу до вирішення екологічних проблем, бо це може зробити саме оточуюче середовище.

Говорячи про становлення екологічного права, слід особливо підкреслити, що ми вважаємо його повноцінною галуззю права. Те, що екологічне право існує в системі права як її елемент вже майже не викликає ніяких сумнівів, воно є об'єктивною реальністю, але його приналежність до галузевого рівня системи права ще досі викликає деякі сумніви.

Популярною є концепція згідно з якою виділяють природоохоронне (екологічне) право, одночасно виокремлюючи природоресурсне право (земельне, водне, лісове та інші природоресурсні галузі) [17]. Таким чином, в системі права виділяють декілька еколого-правових галузей. Важко погодитись з необхідністю такого розмежування, адже охорона природного середовища та раціональне використання природних ресурсів настільки взаємопов'язані, що між ними важко провести чітку межу. Так, будь-яке використання природних ресурсів повинно проводитись на засадах охорони довкілля. В "чистому вигляді" важко виділити норми по використанню природних ресурсів, що не пов'язані з охороною природного середовища. Розподіл на дві галузі (природоохоронне та природоресурсне право) неодмінно спричинить певні проблеми по віднесенню деяких норм до однієї чи іншої галузі. Не потрібно ділити те, що фактично є єдиним, а земля, атмосферне повітря, води, ліси, гори - це частини єдиного оточуючого середовища.

В цьому випадку виділення декількох галузей права в екологічній сфері проходить не за предметом правового регулювання, а за впливом економічного фактору, наприклад, фактору власності.

Наводячи визначення природоресурсного та природоохоронного права як окремих систем правових норм, деякі науковці в обох визначеннях зазначають, що це норми, які регулюють (окрім іншого) раціональне використання природних ресурсів [18]. Таким чином, предмети обох галузей в певній частині співпадають, чого не повинно бути.

Фактично предмет екологічного права єдиний, хоча в ньому можна виділити три великі блоки в залежності від форм задоволення екологічних потреб:

- охорона навколишнього природного середовища;

- використання природних ресурсів;

- екологічна безпека (захист людини від несприятливого впливу навколишнього природного середовища).

Всі ці три блоки мають єдині основні принципи, єдині об'єкти, єдині засоби та пріоритетні цілі правового регулювання. Тому окремий розгляд природоресурсного та екологічного права приведе до дублювання певного законодавства, існування, так званих, «зайвих» [19] законів, що значно знижує ефективність всієї системи законодавства.

Правове регулювання всіх об'єктів сфери раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища взагалі має єдину основу, "їх взаємне тяжіння може в певні періоди посилюватись або слабшати, але зовсім не зникне." Незалежно від різноманітних економічних та політичних умов, "відповідні суспільні відносини будуть прагнути єдиної правової спільності - права оточуючого середовища" [20]. Екологічне право тільки як цілісна система здатне забезпечити єдність та ефективність правового регулювання охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Чітка розробка та з'ясування структури екологічного права вносить системність в наукові розробки, в навчання, а також сприяє упорядкуванню законодавства України в екологічній сфері. Що стосується викладання екологічного права як навчальної дисципліни, то наше бачення його як цілісної галузі ніяк не перешкоджає розподілу його за окремими навчальними дисциплінами (наприклад, за підгалузями, можна окремо викладати земельне право, водне право і т. ін., а можна викладати їх окремим природоресурсним блоком), адже екологічне право - це складна ієрархія підгалузей та інститутів, яку іноді важко охопити в одній навчальній дисципліні.

У багатьох навчальних закладах земельне право (іноді воно включає й інші природоресурсні галузі, утворюючи земельне право в широкому сенсі) [21] є окремою від екологічного права (у вузькому значенні - виключно як природоохоронне) навчальною дисципліною [22].

Необхідність підвищення рівня екологічної освіти, зокрема, поглиблення вивчення механізму правового забезпечення екологічної безпеки в Україні, є очевидною, особливо для сучасного покоління випускників вищих навчальних закладів юридичної спрямованості. Від їх правосвідомості, професійного рівня певною мірою залежить, наскільки вірно та розумно будуть прийматись рішення в екологічній сфері, а значить, залежить і наша екологічна безпека в майбутньому. До того ж складність екологічного та процесуального законодавства потребує наявності юристів з вузькою спеціалізацією в галузі екологічного права. Практика застосування законодавства з охорони навколишнього середовища за кордоном, наприклад, у США говорить про наявність і необхідність існування окремої групи юристів, що займаються виключно справами в галузі охорони оточуючого середовища та захистом екологічних прав [23].

На сьогодні в Україні існують різноманітні громадські організації, які займаються захистом екологічних прав громадян. Зокрема в Харкові здійснює відповідну діяльність міська громадська організація "Екоправо-Харків", яка в рамках співпраці з Асоціацією Американських юристів по проекту "Правова ініціатива для країн Центральної та Східної Європи" створила Центр Громадської Екологічної Адвокатури [24]. Такий центр надає допомогу громадянам у вигляді консультацій, представництва інтересів в суді, а також проводить тренінги з екологічного законодавства для суддів та прокурорів.

Таким чином, розробка екологічного права, створення на його основі досконалої системи законодавства є важливими факторами побудови соціальної та правової держави в Україні.

3.2 Специфічні риси сучасного екологічного права України

У нашій державі склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи, але наскільки вона діюча Науковці, виконуючи покладені на них завдання, та за власними переконаннями розробляють методологічні засади екологічного права, але цього, на мою думку не досить, саме органи виконавчої та судової влади повинні контролювати і регулювати не тільки своєчасну сплату податків за використання природних ресурсів, а і стояти на їх захисті де-факто.

Обґрунтовано постає питання подальшого розвитку системи екологічного права, аналізу і врахування сучасної еколого-правової думки у цій галузі. Екологічне право сьогодні - це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, екосистеми та навколишнього природного середовища в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.

З нормативної точки зору, екологічне право - це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

Сьогодні в Україні реалізовується концепція широкого розуміння екологічного права, як інтегрованої спільності і комплексної галузі права, що об'єднує такі складові як природноресурсне право, природоохоронне (середовищеохоронне) право і комплексний міжгалузевий інститут правової екології людини, право екологічної безпеки або антропоохоронне право), норми яких регулюють екологічні суспільні відносини в галузі природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки (Андрейцев В.І., 1996).

Предмет екологічного права

Предметом екологічного права є загальні (екологічні) відношення в галузі взаємодії суспільства та природи, які поділяються на дві групи:

галузеві - земельні, водні, лісові тощо.

комплексні - відношення до природних територій, комплексів, рекреаційних зон (що охороняються) тощо.

Специфіка - вони виникають та розвиваються з охорони навколишнього природного середовища в цілому.

На думку В.І. Андрейцева [2], предметом екологічного права три групи суспільних відносин:

- природоресурсні (земельні, лісові, з приводу об'єктів рослинного світу, з приводу об'єктів тваринного світу, водні, гірничі, з приводу атмосферного повітря);

- природоохоронні (з проводу охорони навколишнього природного середовища);

- антропоохоронні, або відносини із забезпечення екологічної безпеки.

На думку Ю.С. Шемшученка, під предметом українського екологічного права розуміють «специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем» [10].

Як вважають В.К. Попов та Г.В. Анісімова, предметом екологічного права є «відносини, які складаються між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів» [6].

У російській правовій доктрині існує вузьке розуміння предмету екологічного права - як «суспільних відносин, що виникають з приводу охорони навколишнього природного середовища від шкідливих хімічних, фізичних та біологічних впливів, забезпечення режиму особливо охоронюваних природних територій, а також охорони та використання тваринного світу» [5].

Предметом екологічного права є суспільні екологічні відносини, що складаються з приводу використання природних ресурсів та охорони довкілля.

Екологічні правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відносини щодо використання, відтворення та охорони різних об'єктів природи. Залежно від об'єктів природи, їх можна поділити на сім груп: відносини, що виникають з приводу використання і охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр і рослинного світу.

Сьогодні можна говорити, що в Україні склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи.

3.3 Методи екологічного права

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини [6], їх певну сферу [7], соціальне середовище [8]. Підходи до проблеми методів екологічного права можна поділити на три групи:

1) Деякі вчені вважають, що кожній галузі права властивий лише один [9] або кілька [10] методів правового регулювання. Специфічний метод екологічного права у доктрині визначають як сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки [11].

Існують погляди, за якими для екологічного права характерна низка специфічних методів правового регулювання: метод екологізації, екологічне нормування, ліцензування, стандартизація, тощо.

2) Більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод координації), де перевага надається приписам та заборонам [12]. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи [13].

Відповідно, вважається, що екологічне право як комплексна галузь права не має унікального методу правового регулювання, а “запозичує” методи інших галузей права, що правда, ці методи “стикуються" в екологічному праві на засадах їх екологічної модуляції”, “екологічний імператив об'єднує методи правового регулювання" [14].

В юридичній літературі переважають підходи, за якими для екологічного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання - адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного) [15], виділення окремого “еколого-правового методу” є недоцільним [16].

3) Деякі дослідники вважають, що метод правового регулювання має універсальний, надгалузевий характер [17]. Для виділення галузі права (у т. ч. екологічного права) достатньо наявності відокремленого предмету правового регулювання, який регулюється правовими нормами, що складають завершену систему.

Особливість екологічного права як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим екологічне право включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища. Це, зокрема. Закон про охорону навколишнього природного середовища, постанова Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. № 18, яка встановлює порядок стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища, та ін., які визначають можливість самого носія суб'єктивного права діяти певним способом, і примусово забезпечити виконання юридичних обов'язків.

Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Джерелами, тобто нормативно-правовими документами екологічного права, виступають закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення місцевих рад народних депутатів.

Екологічне право взаємопов'язане з іншими галузями права і може бути реалізоване тільки в такій взаємодії. В цьому проявляється єдність як правової системи в цілому, так і екологічного права зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів.

Еколого-правові норми регулюють порядок використання природних ресурсів, порядок розміщення відходів у навколишньому природному середовищі та визначають конкретний перелік екологічних правопорушень. Санкції ж за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавстві.

В Україні до 1982 р. діяв Адміністративний кодекс 1928 р., від якого залишились чинними трохи більше десятка статей. А прийнятий 1982 р. Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення важко віднести до вершин правотворчої праці. Зокрема, розділ про правопорушення в галузі охорони та використання природних ресурсів відзначався недосконалістю та відсутністю системного підходу ще з часу прийняття цього законодавчого акта.

На даний момент ми ще не готові до розроблення комплексного законодавчого акта, який охопив би всі напрями адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, і цілком нормальним тут є використання наробок інших галузей юридичної науки. Наприклад, зрозуміло, що в рамках еколого-правової науки можна більш повно сформулювати всі склади адміністративних еколого-правових порушень, які потім будуть додатково включені в адміністративний кодекс.

Висновок

Отже, екологічне право характеризується надзвичайною інтенсивністю розвитку. У своєму історичному розвитку, воно подолало багато періодів. У перший період охорона природи в основному зводилася до охорони лісів і тваринного світу, зокрема від браконьєрства, до розвитку системи заповідників. У 19 столітті виникають акти, що регулюють охорону вод і атмосферного повітря при розміщенні промислових підприємств, розвиваються норми про кримінальну відповідальність за недотримання цих актів. На початку 20 століття обговорюється питання про створення спеціального органу з контролю за виконанням правил охорони природи при Академії наук або міністерстві освіти, розробляється проект Закону про охорону природи. У радянський період ставлення законодавця змінювалося від природоресурсового до природоохоронного, екологічному підходу у правотворчості. Кінець 80-х характеризується прийняттям найважливіших рішень у сфері державної екологічної політики. На сучасному етапі законодавець прагне оновити багато застарілих актів, наприклад законодавство про надра та ін.. Екологічне законодавство стало інтенсивніше розвивається, і було прийнято багато нових законів регулюють екологічні правовідносини. За два-три десятиліття створюється різноманітне і детальне регулювання, масив різних гірше або краще узгоджених між собою норм: від заповідної справи до обмежень на виробництво пакувальних матеріалів, від охорони рідкісних рослин до конституційного права кожного на сприятливе навколишнє середовище. Показовою в цьому плані і законотворча діяльність починаючи з 1995 р. Тільки на федеральному рівні були прийняті десятки законодавчих актів, в тому числі найважливіші спеціальні екологічні закони - про екологічну експертизу, генно-інженерної діяльності, радіаційної безпеки, про використання атомної енергії, про відходи виробництва та споживання і багато інших. Обговорюється питання про систематизацію екологічного законодавства.

Отже, особливість екологічного права як самостійної, комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування в галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, а й включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання.

Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони довкілля в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля. Екологічне право взаємопов'язано з іншими галузями права і може бути реалізовано тільки в такій взаємодії. У цьому виявляється єдність як правової системи загалом, так і екологічного права зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів. Таким чином, екологічне право - це комплексна галузь права, яка об'єднує правові норми, що регулюють різноманітні відносини в сфері охорони довкілля. Екологічне право існує і реалізується в тісному взаємозв'язку з іншими галузями права.

Список використаних джерел

1. Л.І. Цвєткова, М.І. Алексєєв, Ф.В. Кармазін; Є.В. Невєрова - Дзіопак, Б.П. Усанов, Л.І. Жукова. Екологія. Підручник для технічних вузів. Санкт - Петербург, 2001.

2. Н.Ф. Реймерс. Екологія (теорія, закони, правила, принципи і гіпотези) - М.: Росія Молода, 1994.

3. Н.І. Ніколайкін, Н.Є. Ніколайкіна, О.П. Мелехова. Екологія. Підручник для вузів. М.: Дрофа, 2003.

4. В.І. Коробкін, Л.В. Передільське. Екологія в питаннях і відповідях. Уч. посібник. Ростов-на-Дону: Фенікс, 2002.

5. А.А. Горєлов. Екологія. Уч. посібник. М.: Центр, 2002.

6. В. А. Ситаров, В. В. Пустовойтов. Соціальна екологія: Учеб. Посібник для студ. вищ. пед. навч. закладів. ѕ М.: Видавничий центр «Академія», 2000.

Боголюбов С.А. Екологічне право Росії. - М.: Пріор, 2004.с. 216

8 Екологічне право: навчальний посібник / Ю.М. Трунцевскій, Н.Є. Савич. - М.: АТ "Центр ЮрИнфоР", 2004.с. 164

9 Єрофєєв Б.В. Екологічне право Росії. - Москва: ТОВ «профосвіту», 2003. с. 85

10 Петров В.В. Екологічне право Росії. - М.: Изд-во «БЕК», 2007.с. 148

11 Бринчук М.М. Екологічне право. - М.: ЮНИТИ, 2007.Дубовік О.Л. Екологічне право Росії. - М.: Омега-Л, 2006.с. 194

12 Коментар до Лісового кодексу РФ / під ред. С.А. Боголюбова. - М.: Инфра-М, 2006.с. 45

13 Дубовик О.Л. Екологічне право Росії. - М.: Омега-Л, 2006.с. 185

14. Єрофеєв М.І. Питання кодифікації екологічного законодавства // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. -2004. - Вип. 1. - С. 7.

15. Бринчук М.М., Боголюбов С.А., Дубовик О.Л., Супатаева О.А. Проблемы развития российского экологического законодательства // Государство и право. - 1995, № 2. - С. 61;

16. 10Єрофеєв М.І. Питання кодифікації екологічного законодавства // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2004. - Вип. 1. - С. 7.

17. Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2000. - 216 с. - С.15-16.

18. Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2000.-216 с-С.

19. Бринчук М.М., Боголюбов С.А., Дубовик О.Л., Супатаева О.А. Проблемы развития российского экологического законодательства // Государство и право. - 1995, № 2. - С. 53.

20. Васильева М.И. Предмет и система экологического права // Вестник московского университета. Серия 11. Право. - 1996, № 1. -С.16.

21. Обсуждение вузовской программы по экологическому праву // Государство и право, 1996. - № 8.-С.60.

22. Васильева М.И. Предмет и система экологического права // Вестник московского университета. Серия 11. Право. - 1996, № 1. -С.16.

23. Кравченко С.Н. Проблемы совершенствования и применения экологического законодательства на Украине // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1996. - № 1. - С. 27.

24. Довідник недержавних громадських організацій м. Харкова. - Виданий Благодійним фондом "Громадські ініціативи". - X., 2000. - С. 70-71.

Размещено на Allbest.ru