Сутність моделі екологічного менеджменту територій

План

1.Екологічна складова розвитку територій.

2.Концепція екологічного менеджменту в регіональному контексті.

Список використаних джерел.

Сутність моделі екологічного менеджменту територій

1. Екологічна складова розвитку територій

На сьогодні поняття „екологічний імператив" ще не зовсім точно визначено, тому простежуючи його еволюцію можна запропонувати концепцію гармонізації еколого-економічних відносин на всіх рівнях: - від локального до глобального. При цьому екологічний імператив розвитку території є невід'ємною частиною сталого розвитку в тріаді "економіка - людина - навколишнє середовище", під яким розуміють систему обмежень, порушення яких може мати катастрофічні наслідки для подальшого існування як людства, так і навколишнього середовища.

Багаторічна міжнародна співпраця, пов'язана з аспектами глобальних змін навколишнього середовища, демографічних проблем, голоду і бідності спричинила необхідність зосередження уваги державних органів, громадських організацій на всіх рівнях управління на спільних зусиллях задля порятунку від можливих глобальних екологічних і соціально-економічних катаклізмів.

Дослідження і розробки з формування теоретико-методологічних та організаційно-економічних основ екологічного менеджменту, напрямів його практичного застосування були проведені такими вітчизняними вченими, як О.Ф. Балацький, О.О. Веклич, Т.П. Галушкіна, Л.С. Гринів, Б.М. Данилишин, СІ. Дорогунцов, О.Л. Кащенко, Л.Ф. Кожушко, В. Лук'янихін, Л.Г. Мельник, В.М. Навроцький, A.A. Садеков, Ю.М. Саталкін, В.М. Трегобчук, CK. Харічков, О.М. Царенко, В.Я. Шевчук, та ін. Завдяки працям цих вчених проведено аналіз особливостей взаємозв'язків між природою, суспільством і економікою, які підтверджують тісну взаємозалежность між природними та економічними чинниками і розвитком суспільства. Розроблені теоретикометодологічні основи й принципи еколого-збалансованого природокористування та запропоновані основні напрями переходу економіки країни та її регіонів на шлях сталого розвитку.

Модель стійкого розвитку, визначається в Порядку денному на XXI століття» як система гармонійних відносин, що реалізовує збалансоване соціально орієнтований, економічно ефективний і природозахисний розвиток країни на користь задоволення потреб нинішнього і майбутнього поколінь. Основними компонентами стійкого розвитку є соціальна, економічна і екологічна сфери, відповідні ним види діяльності і напрями політики, що забезпечують їх стабільний і взаємообумовлений розвиток. Кожен з компонентів базується на загальних принципах стійкого розвитку і в той же час має свої особливості, цілі та імперативи функціонування і взаємодії в рамках інтеграційного механізму і єдиної політики стійкого розвитку.

Україна належить до екологічно забруднених регіонів планети. Техногенний тиск на території України в 6-7 разів перевищує рівень розвинутих європейських країн. Це є результатом непродуманої ідеології невичерпності природних ресурсів колишнього Радянського Союзу і відсутності обґрунтованої та виваженої екологічної політики на сьогоднішній день.

Важливим фактором, що забезпечує сталий розвиток суспільства, є створення економічних, соціальних, культурних, правових та інших умов для гармонійного розвитку і соціально позитивного способу життя особистості, реалізації загальновизнаних світовим співтовариством конституційних прав і свобод людини. Потребам та принципам сталого розвитку сучасного суспільства відповідає тип гармонійної та всебічно розвиненої, фізично здорової, освіченої і духовної особи, яка веде активний спосіб життя. Розвитку особистості та інтересам суспільства сприяє поступальний розвиток економіки та суспільства, формування сильної держави, забезпечення соціальної консолідації, яка є необхідною умовою як зміцнення демократичних інститутів, так і становлення громадянського суспільства.

Рівень забруднення навколишнього природного середовища України, її повітряного басейну, земельних і водних ресурсів набув критичних розмірів. Так, в процесі суспільного виробництва щорічно використовують біля 1,5 млрд. т природних ресурсів, що в розрахунку на душу населення складає біля ЗО тонн. Такі великі обсяги використання ресурсів пояснюються екстенсивним характером експлуатації природного ресурсного потенціалу. Промислові підприємства і транспорт викидають близько 6 млн. тонн шкідливих речовин чи майже 150 кг в розрахунку на кожного жителя країни. Найбільший обсяг викидів припадає на Донецько-Придніпровський регіон - 79% від загальної кількості викидів по країні. Найвідчутніший внесок у забруднення атмосферного повітря роблять підприємства енергетики - 32%, металургії -25%, вугільної промисловості - 23%. Щорічно у водні басейни України викидається більш як 14 млрд. м3 стічних вод, в свою чергу найвищі показники скидів забруднених вод на одного жителя країни мають Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька області, найнижчі -Тернопільська, Хмельницька, Київська області. Погіршується фізичні і хімічні властивості грунтів, розширюються площі деградованих земель, забруднених стічними водами, хімічними сполуками і радіонуклідами. Ерозією уражено 18% території України. Надзвичайно високою залишається розораність земель України - 55,6%, тим часом, у Німеччині, Франції, Великобританії цей показник не перевищує 32%.

Великої шкоди екології завдають відходи виробництва і побуту. Загальна маса накопичених на Україні твердих промислових відходів нині становить понад 25 млрд. т, а зайнята ними площа земель - 160 тис. га. Не дивлячись на зниження темпів суспільного виробництва, продовжується процес прогресуючого нагромадження відходів в промисловому секторі економіки. Лише частина цих відходів, яка не перевищує 10-12% від маси їх утворення, застосовується як вторинні ресурси.

За даними Міністерства охорони навколишнього середовища середньорічні втрати валового внутрішнього продукту (ВВП) країни внаслідок погіршення екологічного стану досягли 10-15%. Ця оцінка не враховує наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року, яка внесла суттєвий вклад в загострення екологічної ситуації і породила цілий ряд окладних соціальних, економічних, екологічних, технологічних та політичних проблем.

Вищесказане свідчить про те, що Україна сьогодні знаходиться у стані затяжної еколого-економічної кризи, яка має тенденцію до поглиблення. Крім того, як зазначають Т.А. Кірсанова, Е.В. Кірсанова, В.А. Лук'янихін, на перший план висуваються проблеми економічного характеру - інфляція, спад виробництва, безробіття тощо. Екологічні ж проблеми відіграють другорядну роль, хоча вони здійснюють значний негативний вплив на показники функціонування суб'єктів господарювання. Єдиним виходом у ситуації, яка склалася, є поєднання політики економічної стабілізації і зростання з відповідними екологічними заходами, тобто стати на шлях сталого розвитку.

Всесвітній Самміт в Йоханесбургу у 2002р. засвідчив, що, не дивлячись на документи, прийняті в Ріо-де-Жанейро, суспільство продовжує нефективно використовувати природні ресурси, що веде до деградації навколишнього середовища та виникнення нових екологічних проблем. Незважаючи на особливу гостроту, узгоджена в Ріо-де-Жанейро глобальна концепція сталого розвитку, на жаль, не набула в Україні достатнього поширення. Загальносвітова програма "Порядок денний на XXI ст."не знайшла досі належного відображення ні в суспільній думці, ні в національних програмах, ні в державній політиці та економічній системі України.

Пріоритетними напрямками державної та територіальної політики в напрямку здійснення соціально-економічних реформ та необхідною умовою формування національної екологічної доктрини (розробка якої в контексті становлення стратегії сталого розвитку є дуже важливою) повинні стати, на думку Б.В. Буркинського та Т.П. Галушкіної раціональне використання природних ресурсів та екологізація виробництва, оскільки Україна повинна продемонструвати не тільки свою направленість на проголошення принципів сталого розвитку, а й чітко визначити основні пріоритети екологозбалансованої політики на найближчі роки.

На нашу думку, досягти такої консолідації та масової підтримки влади можна лише за умови, що головною метою і реальним пріоритетом розвитку соціальної держави і економіки є здійснення державою такої політики, яка буде спрямована на забезпечення певного рівня добробуту своїх громадян, підтримку соціально вразливих груп населення, на затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Сильна соціальна політика у поєднанні з розкутістю ініціатив найбільш активної частини населення покликана збалансувати інтереси та консолідувати суспільство на основі надійних соціальних гарантій і впевненості в завтрашньому дні.

Соціальна парадигма розвитку території виходить з того, що локомотивом економічного зростання є людина, що володіє кваліфікаційними і трудовими можливостями, соціальною активністю та мобільністю, здатністю легально адаптуватися до наявних умов і ефективно реалізовува можливості своєї діяльності. Таким чином, соціальний аспект екологогічного імперативу розвитку як країни так і окремої територіальної одиниці нами визначається як взаємообумовлений процес економічного зростання і підвищення добробуту народу, що базується на участі всіх громадян у розвитку та справедливому розподілі його результатів, подолання відчуження, експлуатації, нерівності і несправедливості в економіці та суспільстві. Соціальний вектор стратегії сталого розвитку ґрунтується на принципах єдності та взаємозв'язку соціальної сфери, економіки та навколишнього середовища. При цьому важливо забезпечити провідну роль соціальної політики в системі управління суспільством, визначити найважливіші напрями та методи її реалізації, виділити пріоритети, виходячи із завдань сталого розвитку. У соціальній сфері основною метою є досягнення науково обґрунтованих параметрів рівня та якості життя населення, збільшення середньої тривалості життя населення, поліпшення середовища проживання людини, розвиток його соціальної активності, планування сім'ї, раціоналізація масштабів і структури особистого споживання, забезпечення рівних можливостей для отримання освіти, медичної допомоги та відновлення здоров'я; соціальний захист людей похилого віку, інвалідів та інших соціально уразливих груп населення.

При цьому, найбільш важливим на нашу думку є формування і вироблення у населення свідомого ставлення до навколишнього середовища, як фундаменту життя, дотримання законів його розвитку, а також зумовлених ними обмежень і заборон. Мова йде про формування моделі ефективного господарювання, раціонального споживання та природокористування, здорового способу життя. Оскільки, на думку І.В. Конєвої „основним принципом, що визначає підходи до досягнення мети сталого розвитку, стає комплексне врахування факторів економіки, соціальної сфери та екології під час прийняття рішень на всіх рівнях. Принцип виражається через такі постулати: економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі в пустелю; право на дію без екології відкриває шлях до комплексного і поголовного самознищення; екологія без права на дію стає частиною системи поневолення; екологія без економічного розвитку - це злидні для всіх".

Економічний аспект екологічного імперативу розвитку території полягає, в свою чергу, в тому, що національна економічна система країни повинна бути ефективною, конкурентоспроможною і одночасно соціально орієнтованої, ресурсо- та енергоефективної, екологозахисною, що досягається шляхом врахування територіальних екологічних особливостей та соціальних вимог. Найважливішими соціально-економічними складовими сталого розвитку до 2020 р. і предметом особливої уваги (пріоритетами) виходячи з прийнятого Плану виконання рішень Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі є:

підвищення рівня та якості життя населення;

боротьба з бідністю;

зміна структури споживання та виробництва;

охорона і зміцнення здоров'я;

поліпшення демографічної ситуації;

протидія криміналізації житті суспільства.

Екологічний компонент стійкого розвитку являє собою, на нашу думку, фундаментальну основу сталого розвитку в тріаді «людина-навколишнє середовище-економіка». Він повинен бути направлений натри аспекти:

навколишнє середовище, як природно-ресурсний потенціал;

процес взаємодії людини та навколишнього середовища;

екологічну політику, що реалізують екологічний імператив в інтересах всіх сторін життєдіяльності суспільства.

Відповідно, з нашої точки зору перший аспект передбачає при переході до моделі сталого розвитку окремої територіальної одиниці постійне

відстеження та оцінку стану та динаміки природного потенціалу, в тому числі господарської ємності екосистем в цілях неперевищення гранично допустимих рівнів антропогенного впливу на них.

Другий аспект передбачає реалізацію заходів щодо поступового зниження антропогенного тиску на природне середовище, створення умов для зростання ємності середовища існування з відновленням природних екосистем території до рівня, що гарантує стабільність навколишнього середовища, захист біорізноманіття та збереження здоров'я людини.

Третій аспект узагальнює всі системні характеристики екологічного компоненту в цілому і реалізується в процесі розробки і здійснення екологічної політики на основі екологічного імперативу - вимоги узгодження екологічних цілей з цілями соціально-економічного розвитку.

Виходячи із сформованих нами трьох основних аспектів екологічного імперативу розвитку території, необхідно сформувати ряд вимог, на які повинні орієнтуватися органи управління задля ефективної взаємодії економічного, соціального та екологічного асперктів. Одже, підсумовуючи усі розглянуті аспекти екологічного імперативу розвитку території нами були сформовані наступні вимоги стосовно нього:

в центрі уваги має бути людина,який має право на здорову та плідну життя в гармонії з природою;

забезпечити рівність можливостей розвитку та збереження навколишнього середовища як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь;

охорона навколишнього середовища повинна стати невід'ємною частиною загального соціально-економічного процесу і не може розглядатися у відриві від нього;

на відміну від сформованої практики охорони природи акцент слід перенести на здійснення заходів щодо екологізації господарської діяльності, в першу чергу, на усунення причин негативних техногенних впливів, а не їх наслідків;

соціально-економічний розвиток повинна бути спрямована на поліпшення якості життя людей в допустимих межах господарської ємності екосистем;

екологізації свідомості та світогляду людини, системи виховання та освіти.

Ці вимоги виражають сутність екологічного імперативу, нерозривний і органічний взаємозв'язок соціальних, екологічних та економічних цілей сталого розвитку.

Крім того, нами визначено, що у короткостроковій перспективі важливо в рамках зміцнення національної економіки, підвищення її ефективності розширити впровадження сучасних екологічно безпечних технологій, забезпечити здійснення структурних перетворень при строгому виконанні екологічних обмежень.

У середньостроковій перспективі головною метою стає створення ефективної екологічно орієнтованої економіки, що забезпечує екологічну чистоту і конкурентоспроможність продукції, зростання виробничого потенціалу в межах господарської ємності екосистем.

У довгостроковій перспективі основною метою врахування екологічного імперативу розвитку території повинна стати гармонізація взаємовідносин суспільства і природи на основі виховання високих духовно-моральних цінностей.

Основними обмежуючими факторами, які негативно впливають на рівень екологічної безпеки в Україні, як вважають I.A. Сааджан і С.К. Харічков, є:

високий рівень фонового забруднення навколишнього середовища і техногенного екологічного ризику;

високий рівень фізичного і морального старіння основних засобів, в т. ч. природоохоронного призначення;

недостатність фінансових коштів, спрямованих на превентивну діяльність у сфері забезпечення екологічної безпеки;

відсутність належної правової бази, яка протидіє створенню і ввезенню на територію України екологічно небезпечних сировини, матеріалів і товарів, в т. ч. продуктів споживання;

екологічно необгрунтоване просторове розміщення продуктивних сил і відсутність дієвих стимулів для проведення політики раціонального регіонального природокористування;

відсутність механізмів екологічно збалансованої структурної перебудови економіки і зниження частки екологічно прогресивних галузей в загальній структурі виробництва в довгостроковому періоді.

Необхідно зазначити, що зміст та наповнення екологічного імперативу, в залежності від часу і досягнення поставлених цілей змінюються, причому в бік трансформації економіко-екологічних відносин (з перевагою економічних цілей) в еколого-економічні (з перевагою екологічних цілей), а потім і соціально-екологічні відносини природокористування (з перевагою соціальних та екологічних цілей).

Екологічний імператив визначає необхідність виробити на основі ідей та принципів сталого розвитку, що є базисом загальносвітового процесу трансформації суспільства, відповідну екологічну політику і впровадити її в усі сфери життя країни.

Успішність в забезпеченні гармонізації еколого-економічних відносин перебуває у відчутній залежності від вибору ефективної структури системи необхідних інституцій, яких на жаль, в Україні ще недостатньо. Між тим як вважають спеціалісти, ефективна національна інституційна структура управління сталим розвитком - це не тільки інструментарій для досягнення національних цілей, а й передумова успішної загально державної політики у регіональному і міжнародному вимірі. Елементом інституційної структури та інструментом субрегіонального управління на глобальному рівні можуть стати агентства місцевого і регіонального розвитку.

Таким чином, вихід України з економіко-екологічної кризи може бути пов'язаний, передусім, з пошуком та залученням внутрішніх інвестиційних резервів оздоровлення навколишнього середовища. З цією метою необхідно негайно ліквідувати існуючу тенденцію планування дисбалансу між прибутками і витратами всіх рівнів бюджету стосовно ресурсних надходжень та відрахувань на охорону довкілля.

Мається на увазі налагодження системи ефективного екологічного менеджменту, підготовка відповідного базового фундаменту (законодавчого, нормативного, організаційного), який би забезпечив розвиток екологічного менеджменту в Україні.

2. Концепція екологічного менеджменту в регіональному контексті

Вперше дефініція «екологічний менеджмент» пролунала в "Порядку денному на XXI століття", прийнятому в Ріо-де-Жанейро в 1992р., у якому підкреслювалось, що "екологічний менеджмент варто віднести до ключової домінанти сталого розвитку й одночасно до вищих пріоритетів промислової діяльності і підприємництва". Разом з тим на сьогодні не існує єдиних загальноприйнятих визначень екологічного менеджменту.

Дослідження і розробки з формування теоретико-методологічних та організаційно-економічних основ екологічного менеджменту, напрямів його практичного застосування були проведені такими вітчизняними вченими, як О.Ф. Балацький, О.О. Веклич, Т.П. Галушкіна, Л.С. Гринів, Б.М. Данилишин, СІ. Дорогунцов, О.Л. Кащенко, Л.Ф. Кожушко, В. Лук'янихін, Л.Г. Мельник, В.М. Навроцький, A.A. Садеков, Ю.М. Саталкін, В.М. Трегобчук, С.К. Харічков, О.М. Царенко, В.Я. Шевчук, та ін. [27, 37, 59, 105, 109, 167, 173,256]. Завдяки працям цих вчених проведено аналіз особливостей взаємозв'язків між природою, суспільством і економікою, які підтверджують тісну взаємозалежность між природними та економічними чинниками і розвитком суспільства. Розроблені теоретико-методологічні основи й принципи еколого-збалансованого природокористування та запропоновані основні напрями переходу економіки країни та її регіонів на шлях сталого розвитку.

Однак, й досі для України поняття екологічного менеджменту є досить новим та дотепер не закріпленим законодавчо. Тим часом у міжнародній практиці вже є спроби його реалізації в практичних механізмах діяльності зі своєю правовою, нормативно-методичною й економіко-регулюючою базою. При цьому система екоменеджменту і екоаудиту (СЕМА) розглядається як важіль регулювання забруднення, коли відповідальність і партнерство відіграють рівноправну роль в охороні середовища. Разом з тим, це ринково-орієнтований механізм, а не інструмент адміністративно-командної системи.

Для реалій України необхідно відповідне коректування цього поняття, з огляду на, що без трансформації загальної системи керування природоохоронною діяльністю в цілому, тобто в масштабах країни, неможливо говорити про реформування системи управління на локальному рівні, тобто на рівні організацій. Така посилка визначена мотивацією і спонукальними стимулами реалізації СЕМ. Мова йде про підготовку відповідної базового грунту (законодавчої, нормативної, економічної), яка б забезпечувала розвиток екологічного менеджменту в Україні. В даний час можна затверджувати, що системи спонукальних стимулів упровадження СЕМ в Україні і за рубежем дещо відрізняються (рис.5.2).

Для Заходу - це усвідомлене бажання покращити свій імідж та увійти в число лідерів на ринку, що дає додаткові шанси отримати гарантію банку на кредит (позику); для України - прагнення підприємства отримати в законодавчому порядку систему пільг (в оподаткуванні, кредитуванні, соціальних програмах- рис.5.2.). Це пояснюється тим, що для українських ресурсокористувачів ще не сформувалося те доброзичливе макросередовище, яке б спонукало їх до самостійного пошуку дієвих управлінських рішень, до чого призвело слідуюче:

-існуюча централізація в сфері управління природокористуванням в Україні та відсутність цілісної методології, яка дозволяє органічно об'єднати законодавчо-адміністративні та економічні методи регулювання;



Рисунок 5.2. Система спонукальних мотивів (стимулів) упровадження СЕМ

домінування донедавна ще державної форми власності;

недосконале теоретико-методичне забезпечення розвитку процесу адаптації міжнародних стандартів в сфері екоменеджменту до реальних умов в Україні;

недостатній рівень екологічної самосвідомості та розвитку екологічної культури;

низький рейтинг вітчизняних товаровиробників на світовому ринку стосовно екологічної конкурентоспроможності.

У результаті, конкретна участь екологічного менеджменту в моделях ринкових трансформацій в Україні дотепер ще чітко не просліджується. Про це, зокрема, свідчить і аналіз деяких підготовлених Урядом України державних програмних документів, до числа яких належить Програма «Україна-2010», у проекті якої ні в структурному, ні в змістовному плані не відображені критерії екологічної політики і екологобезпечні пріоритети розвитку держави.

Отже, з огляду на, що в даний час йде безупинний процес трансформації економіки України в екологічно безпечну економіку, пошук шляхів реформування в цьому напрямку невіддільний від механізму реалізації системи екологічного менеджменту.

Ця установка закладена, зокрема, у «Основних напрямках державної політики України в сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки». Виходячи з основних постулатів, реформування економічної системи і перехід до ринку повинні підвищити не лише ефективність національної економіки, але і сприяти ліквідації субсидій на використання природних ресурсів і поліпшенню стану навколишнього середовища завдяки застосуванню різних інструментаріїв екологічного менеджменту і екоаудиту.

Щодо перспектив розвитку екологічного менеджменту в Україні можна констатувати, що в даний час уже створені деякі законодавчі й організаційно-правові передумови його впровадження. Однак вони, по оцінках аналітиків, переконливо свідчать про те, що держава має намір узяти під свій контроль і патронаж формування системи державного екологічного менеджменту, яка має чотири основні функції. Це, насамперед:

прийняття і реалізація природоохоронного законодавства; контроль за екологічною безпекою;

забезпечення проведення природоохоронних заходів;

досягнення погодженості дій державних і суспільних органів.

Як справедливо констатує відомий вчений в області економіки природокористування В.Я. Шевчук, з них найбільш розвинуті перші дві функції. Під них створена відповідна організаційна інфраструктура, до якої входять органи екологічної експертизи й екологічної інспекції. Менш розвинуті цільові функції забезпечення й узгодження, що є підставою для удосконалення управлінської піраміди.

Необхідність трансформації цих функцій дуже актуальна, оскільки в Україні розпочалась радикальна економічна реформа, ціль якої - перехід від командної, планово-розподільної економіки до соціально-орієнтованої ринкової моделі.

Таким чином, можна стверджувати, що найважливіший чинник реформування існуючої системи управління природоохоронною діяльністю на нинішньому етапі - це створення організаційних основ і відповідних спонукальних стимулів розвитку екологічного менеджменту в Україні як якісно нової парадигми управління природокористуванням. Однак на сьогодні цей напрям розроблено ще явно недостатньо, тоді як стратегічна мета розвитку України полягає в перетворенні її природно-ресурсного потенціалу в головну опору економічного зростання задля дійсно сталого розвитку (sustainable development) з позиції світової спільноти. Це потребує не тільки підвищення активності щодо розробки програмних дій, а й збільшення їх практичної результативності на основі осмислення нових концептуальних підходів до вибору ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень.

Через це, екологічний менеджмент варто розглядати як якісно нову ідеологію управління природоохоронною діяльністю в ринкових умовах, в основу якої варто покласти такі принципи:

-пріоритетність ідеї стійкого розвитку в контексті економічної й екологічної безпеки країни і її регіонів;

-системність і комплексність у здійсненні стратегії розвитку системи екологічного менеджменту як якісно нової ідеології керування;

-послідовність і цілеспрямованість, що означає розробку покрокової стратегії розвитку СЕМ і конкретного організаційно-економічного механізму на кожнім етапі її становлення

Головна мета - зниження державного впливу на механізми управління природокористування шляхом:

-впровадження на різних рівнях ієрархії стимулів до здійснення усвідомленого ефективного регулювання природоохоронною діяльністю;

-формування концептуально-методичної бази і сценарію розвитку СЕМ в Україні з урахуванням позитивного досвіду, накопиченого за рубежем.

Реформування існуючої практики управління природоохоронною діяльністю та переорієнтація на екологічні імперативи розвитку в процесі поступального зростання України дозволить досягти відчутних економічних і соціальних результатів як на макро, так і на мікрорівнях.

У цьому зв'язку доцільно вивчати прогресивний закордонний досвід екологічного менеджменту (у тому числі стосовно місцевого оподатковування та інвестування екологічних програм; стійкого розвитку ринку екологічних послуг, екологічної сертифікації, ліцензування, екологічного страхування, екологічного аудиту; формування паблік-рілейшнз у даному контексті) з метою розробки сценарію його інтеграції в моделях ринкових трансформацій в Україні.

Екскурс в минуле свідчить, що однією з визначальних рис домінуючої ще донедавна політики в галузі довкілля була відсутність єдиної стратегії державного управління, направленої на реалізацію балансу еколого-економічних інтересів. Все це призвело до збільшення фінансової і екологічної дестабілізації, які насправді є проявами загальноекономічної трансформаційної кризи.

Довгострокова стратегія України щодо інтеграції до СС означає, зокрема, поступове наближення до відповідних стандартів природоохоронного законодавства та забезпечення дієвості механізмів їх впровадження. Ефективність таких зусиль залежить від темпів екологічних реформ в державі, які відбуваються сьогодні.

Доведено, що для налагодження ефективної системи екологічного менеджменту і екоаудиту в Україні необхідно здійснити:

* Адміністративну реформу, яка передбачає систему заходів щодо:

прийняття більш досконалих законодавчих актів і Законів України в сфері природокористування;

- створення дієвої інстигуціональної інфраструктури екологічного менеджменту;

перегляду, уточнення і чіткого розмежування функцій, прав та обов'язків центральних і регіональних (місцевих) органів державної та виконавчої влади стосовно регламентації природоохоронної діяльності;

скорочення адміністративного втручання в виробничу і господарчу діяльність суб'єктів підприємництва за рахунок створення системи стимулів до пошуку і впровадження ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень.

* Реформування податкової і фінансової сфери, яке має містити заходи щодо проведення послідовної фінансово-кредитної і податкової політики в напрямі:

Створення стабільної, стимулюючої раціональне природокористування системи оподаткування і механізму пільг; прийняття податкового кодексу України з урахування в ньому екологічної компоненти;

формування гнучкої системи екологічного страхування з метою акумулювання фінансових коштів на усунення збитку, що завдається довкіллю.

* Трансформацію інвестиційної діяльності з урахуванням екологічного чинника, що передбачає:

впровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності стосовно стимулювання інвесторів, які всебічно сприяють розвитку екологічної інфраструктури та здійснюють внески в реалізацію екологічних проектів;

стимулювання лізингової діяльності в сфері ресурсокористування;

створення еколого-економічних зон зі статусом державного протекціонізму і режиму зон вільного підприємництва.

* Удосконалення організаційно-економічного механізму становлення системи екологічного менеджменту (СЕМ) в Україні, що базується на:

розробці методології формування СЕМ; здійсненні моніторингу чинного екологічного законодавства з метою розробки погоджених рішень;

- реформуванні системи державних гарантій і пільг при створенні організаційно-економічного механізму екологічного підприємництва;

упорядкуванні системи стягнення податків, зборів та інших обов'язкових платежів екологічної" спрямованості і трансформації механізму їх розподілу між бюджетами різного рівню;

створенні регіональної системи екологічного страхування та екоаудиту з метою акумулювання коштів на екологічну санацію території;

опрацюванні пропозицій щодо механізму прогнозування і експертних оцінок наслідків нераціонального природокористування на базі створення екологічного банку даних та розвитку екологічного консалтингу в Україні;

активізації системи зворотного зв'язку відносно прискорення механізму впровадження системи екологічного менеджменту на різних рівнях регіоналізації;

залученні громадськості та неурядових структур (асоціації підприємців, дослідницьких центрів, міжнародних експертів) до перевірки ефективності прийняття заходів щодо розвитку системи екологічного менеджменту в Україні;

- формуванні громадської думки і екологічного світогляду шляхом впровадження в життя принципів безперервної еколого-економічної освіти та ековиховання, просвітницької роботи з масами.

Таким чином, забезпечення поліпшення якості довкілля повинне стати завданням загальнодержавної ваги, а основним шляхом його розв'язання -державна підтримка, розроблення і впровадження систем управління якістю довкілля відповідно до стандартів ISO серії 14000, принципів природоохоронних ініціатив, визнаних у Європі та в світі. В звязку з вищезазначеним, метою Концепції екологічного менеджменту є визначення стратегічних напрямів та пріоритетів, еколого-економічних засад реалізації державної політики у сфері управління якістю довкілля та життєзабезпечення, в т.ч. на регіональному та муніципальному рівнях.

Основними завданнями Концепції є:

визначення стратегічних напрямів, методів і механізмів реалізації державної політики у сфері управління якістю довкілля та еколого-орієнтованого життєзабезпечення;

формування екологічної свідомості індивідууму;

постійне вдосконалення управління та створення національної системи екологічної сертифікації

вдосконалення.регіональної та муніципальної екологічної

політики;

Ця Концепція повинна лягти в основу діяльності органів виконавчої влади, науково-дослідних установ і виробничих структур у сфері управління якістю довкілля та життєзабезпечення та мати зворотній зв'язок між рівнем життєзабезпечення та якістю довкілля.

На сьогодні можуть бути запропоновані напрями активізації розвитку екологічного менеджменту в Україні:

в законодавчо-нормативній сфері:

гармонізація вітчизняного законодавства з вимогами ЄС з метою стимулювання механізмів впровадження стандартів ISO-14000 в Україні;

застосування заходів по удосконаленню і спрощенню реєстраційних, сертифікаційних і адміністративних процедур стосовно ISO-14000;

- розробка відповідного законодавчо - регулюючого механізму відповідальності щодо процесу впровадження систем екологічного менеджменту та екоаудиту в Україні.

в сфері інституціоналізації державної політики підтримки розвитку систем екологічного менеджменту та екоаудиту в Україні:

створення більш сприятливого політичного середовища для стимулювання і підтримки СЕМ (за рахунок мереж, кластерів, тощо);

визначення чітких орієнтирів та цілей щодо політики стандартизації (в тому числі стосовно ISO-14000) в планах національного розвитку, а також уточнення функцій захисту цих інтересів на урядовому, регіональному та місцевому рівнях;

наділення місцевої та регіональної влади повноваженнями допомоги щодо прискорення та активізації впровадження стандартів екологічного менеджменту.

в сфері консалтингових послуг:

створення відповідних консалтингових центрів;

розробка програм консалтингових послуг, адаптивних до місцевих потреб бізнесу;

налагодження координаційних дій по узгодженню системи життєзабезпечення та якості довкілля.

в сфері фінансової підтримки впровадження систем екологічного менеджменту:

залучення банківських та комерційних структур;

створення і розвиток ключових компонентів інфраструктури сектора фінансових послуг (в т. ч. кредитних ліній, лізингу, тощо);

створення фінансових інструментів для підтримки ініціатив щодо впровадження стандартів ISO-14000 на місцевому та регіональному рівнях.

В результаті впровадження Концепції передбачається:

розв'язання завдань збереження та оздоровлення довкілля та життєзабезпечення.

активізація механізмів щодо формування дієвої еколого-орієнтованої системи життєзабезпечення,

нівелювання еколого-економічних розбіжностей між регіонами, підвищення ролі еколого-економічної складової та посилення її значимості як на державному так на місцевому рівні.

в сфері просвіти щодо формування екологічної свідомості індивіда: зміна філософських цінностей життя людини, суспільства, в основі яких мають бути культурні та духовні традиції, соціально-екологічна цілісність середовища існування;

екологічне оздоровлення природних об'єктів, ландшафтів як середовища існування і домінанти життя, скорочення техногенного навантаження на них і консолідування на ціп основі цілей суспільства і держави;

визначення сталості суспільства, соціумів, поселень як мети гармонізації життєдіяльності та рівноваги життєвих сил людини, родини, суспільства та їхньої політичної надбудови - держави;

гуманізація освіти як рушійної сили процесу розвитку, зміцнення і збагачення життєвих сил людини, суспільства, держави;

визначення спрямованості технологічних та Інноваційних змін як способу підтримання стабільності і динамічної рівноваги навколишнього середовища і розвитку;

визнання життєвих сил людини, родини, етносу, суспільства, нації, держави як вищої цивілізаційної цінності.

Доведено, що балансу національних та місцевих інтересів можна досягти лише відпрацьовуючи спільну стратегію формування еколого-орієнтованого життєзабезпечення на принципах сталого розвитку регіонів.

Однак, на жаль зовсім не декларується план дій щодо поліпшення стану довкілля. Ці прогалини,в свою чергу, обумовлені недостатньою насиченістю експертних оцінок, інформованістю та визначеністю стосовно екологічного аудиту територій, замовником якого повинні виступати муніципальні органи управління. На реалізацію цих дій повинна бути направлена концепція екологічної санації територій.

Список використаних джерел

1.Балаж Н.Й. Сталий розвиток територій як концептуальна основа екологізації сільськогосподарського землекористування в Україні// Землевпорядний вісник - № 3, 2005. - 26-31 С.

2.Барановський В.А. Стратегічні аспекти та пріоритети сталого (збалансованого, гармонійного) розвитку. - Територія. Сталий розвиток, Український науково-інформаційний журнал №2,2004. -с.12-13.

3.Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. - М.: Дело, 1994.-720 с 30, с.318.

4.Васюта O.A. Проблеми екологічної стратегії в контексті глобального розвитку: Монографія. - Тернопіль: Гал-Друк, 2001. - 600с.

5.Виробнича нарада „Ліс як сировинний ресурс та його ефективне використання" // Світ меблів і деревини. - 2005. - №2. - С.6, СЮ

6.Галушкіна Т.П., Сударкін О.О. Сталий розвиток прибережних зон: комплексне управління та нова співпраця / Веб-сторінка конференції International Conference on Freshwater, Bonn, Germany; http://www.water-2001.de/2001 c.3-4.

8.Голубець М.А. Екосистемологія. - Львів, 2000. - 316с.

9.Качинський А.Б. Екологічна безпека України: системний аналіз перспектив покращення. - К.: НІСД, 2001. - 312с