Екологічні коридори: екологія та економіка

Природно-заповідний фонд. Національні і регіональні екологічні коридори: загальна характеристика, типи та територіальне розповсюдження. Екологічна мережа як шлях до відтворення екологічної стабільності. Закон України "Про екологічну мережу України".

Рубрика Экология и охрана природы
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 13.05.2013
Размер файла 53,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

«Екологічні коридори: екологія та економіка»

Вступ

Поняття про екологічний коридор тісно пов'язане з поняттям екологічної мережи (екомережа); він є невід'ємною складовою екомережі і може включати в себе різні за функціональним призначенням ключові, сполучні та буферні території. Екомережа є комплексною багатофункціональною природною системою, основними функціями якої є збереження біорізноманіття, стабілізація екологічної рівноваги, підвищення продуктивності ландшафтів, покращення стану довкілля, забезпечення збалансованого сталого розвитку держави (Розбудова національної екомережі, 1999). В основу створення екомережі покладена ідея цілісності природи, взаємопов'язаності та нерозривності її складових систем усіх рівні.

Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в тому, що екологічні коридори мають важливу роль в перспективних економічних, соціальних та екологічних інтересів суспільства.

Метою роботи є обґрунтування економічних та екологічних причин, які обумовили формування та відновлення довкілля.

Для досягнення мети було визначено наступні завдання:

1) Визначити особливості формування екологічної мережі;

2) Розглянути Законодавство про природно-заповідний фонд;

3) Навести приклади екологічних коридорів України;

Об'єкт діяльність людини в плані створення екологічних коридорів.

Предмет курсової роботи створення екологічних коридорів різного рівня.

1. Екологічні коридори (Екологія)

1.1 Природно-заповідний фонд

Природно-заповідний фонд становить ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об'єкти які мають особливу наукову, естетичну, рекреаційну, природоохоронну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Правові засади створення екомережі в Україні були закладені ще в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища, де зазначено, що природні території та об'єкти, які підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України. Відносини, пов'язані з формуванням, збереженням і використанням екологічної мережі, регулюються Законами України «Про природно-заповідний фонд України», «Про рослинний світ», «Про тваринний світ», «Про Червону книгу України», «Про охорону культурної спадщини», «Про планування та забудову територій», а також Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом «Про надра», міжнародним природоохоронним законодавством. Закон України «Про екологічну мережу» вперше був опублікований в 1992 році. Він складається з розділів, статей їх пунктів і підпунктів в яких викладено програму збереження, охорони і розбудови екологічної мережі. У зв'язку з цим законодавством України природо-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони відтворення і використання. Розглядається цей фонд як складова частина світової системи природи, території та об'єкти, що перебувають під особливою охороною.

Закон також складається з загальних положень та статей. У загальних положеннях визначені завданням законодавства України про природно-заповідний фонд України, що є регулювання суспільних відносин щодо організації охорони і використання об'єктів природно-заповідного фонду.

До природно-заповідного фонду України належать: природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендропарки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Закон визначає форми власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду, про правові засади функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, про охорону територій та об'єктів, що мають особливу наукову, естетичну, господарську, а також історично-культурну цінність, визначає основні засоби збереження територій природно-заповідного фонду.

Збереження встановлюється шляхом:

1) встановлення заповідного режиму;

2) організації системи спостережень;

3) додержання вимог щодо охорони територій;

4) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони.

5) здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони.

6) економічні засоби забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду

Ефективна організація і функціонування природно-заповідного фонду забезпечуються на основі використання таких економічних засобів:

1) економічного обґрунтування організації та розвитку фонду

2) економічної оцінки територій

3) диференційованого вивчення джерел і нормативів фінансування

4) надання відповідним підприємствам та організаціям, що забезпечують функціонування природно-заповідного фонду, податкових та інших пільг

5) компенсації у встановленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про природно-заповідний фонд

До природно-заповідного фонду також належать 4 категорії штучно створених об'єктів. Ботанічні сади призначені для акліматизації і розмноження рідкісних та типових видів місцевої, вітчизняної та іноземної флори шляхом створення ботанічних колекцій. З 20-ти ботанічних садів України найвідомішими та найбагатшими за видовим складом є Донецький, Нікітський та сади Харківського і Київського університетів. Дендрологічні парки створюються для збереження різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій у спеціально підготовлених умовах. Найдавніші та найвідоміші серед них - «Олександрія» (м. Біла Церква, Київська область), «Софіївка» (м. Умань, Черкаська область), «Тростянець» (Чернігівська область). Визначні та цінні зразки паркового будівництва оголошуються парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва. Дуже часто вони поєднуються з палацами (Алупкінський парк у Криму, Підгорецький у Львівській області, Качанівський у Сумській області та ін.). Більшість з них створені у невеликих містечках і селах. В Україні є 13 зоологічних парків, найбільші з яких - в заповіднику «Асканія-Нова», Київський, Миколаївський.

1.2 Національні і регіональні екологічні коридори

заповідний природний екологічний національний

Визначення довготних екокоридорів не становить труднощів, оскільки їх спрямованість збігається з напрямком головних річок України, долини яких якнайкраще відповідають розв'язанню цієї проблеми.

Значно складнішим є питання широтних екокоридорів. Як уже говорилося, у згаданих законах затверджено чотири а саме: Поліський, Галицько-Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережноморський. Екологічний коридор - велика за масштабами територія, яка може включати в себе різні за функціональним призначенням ключові, сполучні та буферні території.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біотичного різноманіття, включають середовища існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тварин і рослин. Переважно мають у своєму складі території та об'єкти природно-заповідного фонду, відсоток яких значно перевищує аналогічний в цілому по країні, а також інші території, що відповідають умовам, визначеним національним природоохоронним законодавством або міжнародними нормативно-правовими актами (конценціями, угодами, договорами тощо).

Сполучні території (екологічні коридори місцевого рівня) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Сполучні території можуть мати самостійне значення для збереження біо - та ландшафтного різноманіття. Перелік сполучних територій екомережі включає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі.

Буферні території забезпечують ключових та сполучних територій від антропогенного впливу. Є перехідними смугами між природними територіями і територіями господарського використання. Перелік буферних зон екомережі включає території навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативн ому впливу господарської діяльности на суміжних територіях.

Характеристика національних екологічних коридорів

Визначення довготних екокоридорів не становить труднощів, оскільки їх спрямованість збігається з напрямком головних річок України, долини яких якнайкраще відповідають розв'язанню цієї проблеми.

Значно складнішим є питання широтних екокоридорів. Як уже говорилося, у згаданих законах затверджено чотири а саме: Поліський, Галицько-Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережноморський.

Суттєве значення для екомережі національного рівня має ширина її еко-коридорів. На думку авторів, їх пересічна ширина має становити від 8-10 до 25-30 км зі зменшенням у степовій, практично розораній, зоні до мінімаль­но можливої ширини, яка б забезпечувала міграційні потоки ратичних тва­рин. У такому разі ширина може становити лише 1-2 км у випадку лісового коридору і 3-5 км - коридору відкритих угруповань. Неабияке значення має і характер буферної зони екокоридору при переході до сільгоспугідь, зокрема полів. У найзагальнішому випадку він має бути поступовим, а не раптовим, що значно зменшить втрати представників тваринного світу.

Стосовно природних ядер або біоцентрів, то доцільно, щоб їх площа становила, за окремими винятками, не менше 5-10 тис. га. Виходячи з існуючої в Україні мережі заповідних об'єктів вищого і середнього рангів, вона в середньому становитиме 20-50 тис. га і лише, як виняток, понад 200 тис. га.

На території України виділяють такі національні екокоридори: Поліський, Галицько-Слобожанський, Степовий екокоридор, Прибережноморський, Сиваський екокоридор, Західний та Східний приморські екокоридори, Передгірний екокоридор та інші гірські екокоридори Карпат та гірського Криму.

Поліський екокоридор проходить через усю зону широколистяних (мішаних хвойно-широколистяних) лісів і має важливе значення, насамперед, у гідрологічному відношенні. За площею, вкритою природною рослинністю, та її збереженістю Українське Полісся поступається лише Карпатам. Це самобутній регіон, на теренах якого зберігається значна кількість бореальних видів і угруповань - лісових, болотних та лучних. Українське Полісся простягається із заходу на схід на 750 км. є важливою складовою транснаціонального екокоридору Європи. Воно є одним з головних міграційних шляхів птахів та осередком специфічної післяльодовикової рослинності та флори.

Поліський екокоридор призначений для збереження дубових, дубово-соснових, дубово-липових, дубово-грабових та соснових пралісів, лук та всієї різноманітності боліт: оліго-, мезо - та евтрофних, включаючи унікальний грядово-мочарний комплекс, який південніше вже відсутній.

Він забезпечує збереження 98 видів рослин і грибів та 145 видів тварин, занесених до Червоної книги України, або, відповідно, 18 та 33% їх загальної кількості, зокрема, судинних рослин - 80 видів, мохів - 5, водоростей - 7, лишайників - 1, грибів - 5, ссавців - 23, птахів - 43 види, атакож 26 синтаксонів, або 20,4% їх загальної кількості із Зеленої книги України.

Галицько-Слобожанський (лісостеповий) екокоридор, на відміну від інших, має: найбільшу протяжність, сильно звивисту конфігурацію і розгалуження у східній частині на північну та східну гілки. За своїм географічним положенням та значенням він є центральним і перетинає весь Лісостеп. Його призначенням є збереження біорізноманітності унікальних для України центральноєвропейських ялицево-сосново-букових, реліктових присередземноморських звичайнодубових, скельнодубових пралісів, дубово-грабових і унікальних для рівнинної частини України пухнастодубових лісів та центральноєвропейських лучних степів, які знаходяться на межі ареалу, а також причорноморських степів. Особливо цінною є його частина, розташована на схід від Харкова на території Старобільщини, шо має риси древнього лісостепу. Саме тут збереглася реліктова крейдяна так звана «гісопова флора» з численними ендемами.

Екокоридор забезпечує охорону 73 видів рослин і грибів та 63 видів тварин з ЧКУ, які, відповідно, становлять 13,5 та 16,5% їх загальної кількості, у т. ч. судинних рослин - 60, лишайників - 1.грибів - 2, ссавців - 10, птахів - 25, риб - 1, комах - 22 та 5 видів з інших систематичних груп. Із ЗКУ екокоридор забезпечує збереження 33 синтаксонів, або 25,9% їх загальної кількості.

Степовий екокоридор проходить через усю степову зону України зі сходу на захід приблизно по 48-й паралелі, дуже відхиляючись на південь у західній частині. Має значні відгалуження, звуження, розширення та подекуди паралельні траси, що пов'язано як з майже повним освоєнням степової зони, передусім її плакорів, так і з територіальними особливостями розташування об'єктів природно-заповідного фонду. Його призначенням є збереження та відновлення біорізноманітності зональностепових та іктразональних (лісових, лучних, болотних, солонцевих, петрофітних тощо) екосистем, типових для смуги барвистих, багаторізнотравно-типчаково-ковилових степів України, значною мірою унікальних для всієї Євроазіатської степової смуги. Серед інтразональних екосистем збереженню і відтворенню підлягають байрачні дубові ліси з участю середземноморських і степових видів-вербові, осокорові, вільхові та в'язово-дубові ліси річкових заплав, а також заплавні луки. Попри все сказане, найважливішим значенням екокоридору є збереження і відновлення фонових плакорних ковилових степів.

В екокоридорі налічуються 83 види рослин і грибів та 88 видів тварин з ЧКУ, що, відповідно, становить 15 та 23% їх загальної кількості, у т. ч. 80 - судинних рослин, 3 - лишайників, 9 - ссавців, 14 - птахів, 57 - комах і 8 видів з інших систематичних груп. Із ЗКУ екокоридор забезпечує збереження 15 синтаксонів, або 11,8%.

Прибережноморський екокоридор простягається вздовж узбережжя Азовського і Чорного морів, займаючи вузьку літоральну смугу і материкову частину узбережжя. За своїм географічним положенням і природними особливостями коридор чітко поділяється на дві ділянки: Чорноморську й Азовську. Хоча остання і проходить через досить заселену бальнеологічно - рекреаційну смугу Приазов'я, проте природними ядрами забезпечена відносно непогано. Екокоридор має охороняти угруповання галофітно-лучно-болотної літоральної, колосняково-миколайчикової псамофітної та псамофітно-черепашкової рослинності з великою участю ендемів на дуже вразливих екотопах, а також залишки материкових полиново-типчаково-ковилових і типчаково-ковилових степів. Окрім них, у межах екокоридору поширена плавнева, галофітна та водна рослинність. Саме до його складу ввійде більшість водно-болотних угідь Рамсарської конвенції. Він забезпечує транскордорнний зв'язок з екомережами Росії та Румунії.

Із занесених до ЧКУ видів на Азовській ділянці охороняються 31 вид рослин і грибів та 62 види тварин, або, відповідно, 5,7 і 16,2% їх загальної кількості, у т.ч. 25 видів судинних рослин, 4 - лишайників, 2 - грибів, 6 - ссавців, 34 - птахів, 3 - риб, 12 - комах та 7 видів - з інших систематичних груп. Вона забезпечить збереження 13 синтаксонів із ЗКУ, або 10,2% їх загальної кількості. Відповідно на Чорноморській ділянці - 3 види лишайників, 1 - ссавців, 38 - птахів, 15 - риб, 45 - комах та 27 видів з інших систематичних груп, а також 12 синтаксонів із ЗКУ, або 9,4% їх загальної кількості.

Сиваський екокоридор розташований на території Кримської АР та Херсонської обл. і є найкоротшим порівняно з іншими екокоридорами. Репрезентує унікальний комплекс біорізноманітності загальноєвропейського значення і створений пустельними полиново-злаковими степами.

На його території відзначені 16 видів рослин та грибів і 26 видів тварин з ЧКУ, що, відповідно, становить 3,0 та 6,0% їх загальної кількості, у т.ч. 8 видів судинних рослин 1 - водоростей, 3 - лишайників, 4 - грибів, 1 - ссавців, 18 - птахів, 3 - комах та 4 види з інших систематичних груп. Сиваський екокоридор також забезпечує збереження 4 синтаксонів із ЗКУ, або 3,2% їх загальної кількості.

Крим займає лише 4,2% території України, є одним із загальноєвропейських центрів біорізноманітності і найбагатшим за цим показником в Україні. На його території відзначено близько 60% видів флори і майже стільки ж фауни України. За багатством біорізноманітності, кількістю ендеміків, реліктів і рідкісних видів він перевищує всі інші природні регіони України. Зокрема, кількість видів ЧКУ становить: для рослин - майже 40%, для тварин - 55%. Це ж стосується і ландшафтів, геологічних та історико-культур них об'єктів світового і національного рівнів, зокрема гірських печер, гірського карсту, грязьових вулканів, вулканічного масиву Карадаг, каньйонів тощо. Як і переважна більшість регіонів України, Крим, за винятком середнього та верхнього гірських поясів, уже досяг критичного для сталого розвитку рівня антропогенного навантаження, а в рівнинній частині, як і у степовій зоні загалом, значно перевищив його. Так, малозмінених територій залишилося лише 25%, що значно ускладнює вирішення цієї проблеми.

На південь від західної та східної його частин уздовж узбережжя до Гірського Криму простягайся, відповідно, західний та східний приморські екокоридори.

Західний приморський екокоридор забезпечуватиме збереження чагарникових, різнотравно-типчаково-ковилових та петрофітних варіантів типчаково-ковилових степів з комплексом галофітної рослинності вздовж морського узбережжя.

Тут охороняються 43 види рослин і 28 видів тварин з ЧКУ, тобто, відповідно, 7,3 та 7,3% їх загальної кількості, у т.ч. 32 види судинних рослин, 3-водоростей, 8 - лишайників, 5 - ссавців, 11 - птахів, 12 - комах, а також 7 синтаксонів із ЗКУ, або 5,5% їх загальної кількості.

Регіональні екологічні коридори

Проведені дослідження свідчать, що на території Полтавської області є необхідні ресурси для розбудови регіональної екологічної мережі (РЕМ), які увійдуть до екокоридорів та природних ядер: об'єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ) загальнодержавного та місцевого значення (три регіональних ландшафтних парків - «Диканський», «Кременчуцькі плавні», «Нижньоворсклянський», 151 заказник, 50 заповідних урочищ, 116 пам'яток природи, 1 дендрологічний парк, їй парків-пам'яток садово-паркового мистецтва), водні об'єкти, ліси І групи віком понад 50 років, курортні та лікувально-оздоровчі території, рекреаційні зони, залишки природної та напівприродної рослинності, сільськогосподарські угіддя, зайняті багаторічними та однорічними культурами. Розробці РЕМ значною мірою сприятиме розвинена гідрологічна мережа, яку складають річки (головні з них - Ворскла, Сула, Псел та їх численні притоки), болота, озера, штучні водойми. Вздовж долин головних річок зосереджені основні площі природної рослинності. Крім того, в заплавах річок спостерігається найвища концентрація заказників загальнодержавного значення. Тому вважають за доцільне визначити три екологічних коридори по долинах головних приток Дніпра - Ворсклянський, Псільський, Сулинський. На півдні області вони з'єднуються з національним меридіональним Дніпровським екокоридором, а в центральній частині регіону - з широтним національним Галицько-Слобожанським екокоридором. Серед заповідних територій області найважливішу роль біоцентрів екоко-ридорів відіграють об'єкти охорони ландшафтів та біотопів - ландшафтні та гідрологічні заказники, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, які розташовані в заплавах річок. Це, передусім, об'єкти загальнодержавного значення, серед яких переважають заказники. В межах проектованих екокоридорів їх концентрація нерівномірна, тому для функціонування біоцснтрів необхідно створити нові заповідні території - регіональні ландшафтні парки (РЛП) та ландшафтні заказники.

Об'єднанню всіх екокоридорів РЕМ сприятимуть малі річки, яких в регіоні нараховується понад 100. У південній частині Лівобережного Придніпров'я проходить частина національного Дніпровського меридіонального екокоридору, з яким безпосередньо будуть з'єднані вказані регіональні екокоридори. Слід відмітити більш-менш рівномірну насиченість природними ядрами середньодніпровської частини Дніпровського екокоридору. Кож­не з них (Лучківсько-Кишеньківське, Білецьківсько-Кременчуцьке, гирло Сули) репрезентує унікальні природні комплекси не тільки для Середнього Дніпра, а й у цілому і для лісостепової зони. Ландшафтний заказник Сулинський - еталон ділянки прибережно-водних, водяних, заболочених та лісових екосистем. Основні площі займає гідрофільна рослинність. Меншу площу займає водна рослинність - занурена та з плаваючим листям. Територія заказника відзначається переважанням акваторіальної частини в його складі, різноманіттям ґрунтів та рослинного покриву, що зумовлює ба­гатство тваринного світу, насамперед, орнітофауни та іхтіофауни. В цілому ландшафтний заказник «Сулинський» репрезентує флористич­не та фауністичне різноманіття природ­них водно-болотних комплексів лісос­тепової зони України і має важливе водоохоронне значення. У південній частині Лівобережного Придніпров'я проходить частина національного Дніпровського меридіонального екокоридору, з яким безпосередньо будуть з'єднані вказані регіональні екокоридори. Слід відмітити більш-менш рівномірну насиченість природними ядрами середньодніпровської частини Дніпровською екокоридору. Кожне з них (Лучківсько-Кишенькіиське, Біленьківсько-Кременчуцьке, гирло р. Сули) репрезентує унікальні природні комплекси не тільки для Середнього Дніпра, а й в цілому і для лісостепової зони України.

1.3 Екологічна мережа як шлях до відтворення екологічної стабільності

Вся історія формування життя нашої планети є історією формування цілісної, структурованої, унікальної, саморегулюючої, нескінченно самовідновлюваної біотичної системи, що виконує головні планетарні функції. За сутністю це історія нескінченного розвитку різноманіття форм і функцій життя, як єдиного, цілісного, унікального планетарного явища. Вся різноманітність форм живого на різних рівнях його організації (генетичному, популяційно-видовому, флористичному, ценотичному, екосистемному) і є біорізноманіттям. Біологічне різноманіття - це «мінливість живих організмів усіх екосистем, включаючи земні, морські та інші водні екосистеми та екологічні комплекси, частиною яких вони є; сюди належать різноманіття в межах різновиду, між різновидами і екосистемами» (Джонсон, 1992).

Терміном «екомережа» позначають сукупність ділянок відносно недоторканої природи, де тварини і рослини практично позбавлені впливу людини (ядра екомережі), та шляхів, якими ці ділянки сполучаються між собою (екологічні коридори). Так наприклад, ядрами екомережі можуть бути два ліси, а коридором - річка, що протікає між ними. Руслом і берегами річки тварини зможуть пересуватися з однієї ділянки лісу в інший. Це приклад локальної мережі; такі системи поєднуються у більші, котрі в свою чергу формують глобальну екомережу, що охоплює всю планету. Територія екологічної мережі - це свого роду данина, це той мінімум, який ми лишаємо живим істотам Землі, і який обов'язково має бути звільненим від впливу господарської діяльності людини.

На жаль, у реальності все не так просто, як у теорії. Часто можна спостерігати, як вирубують останній ліс у районі або розчищають і випрямляють русло річки. Такі місцевості стають непридатними для життя рослин і тварин і вже не можуть виконувати роль складових екологічної мережі. Таким чином розривається одна з ланок Природної системи. А коли порушення її цілісності відбувається повсюдно, то саме існування дикої флори і фауни Землі опиняється під загрозою. Тварини вимирають, а на місці дикорослих рослин починають зростати бур'яни.

На мою думку зі збереженням біорізноманіття, вирішенням цієї проблеми може стати створення офіційно затвердженої екомережі кожного району, області, країни. Для цього необхідно оцінити реальний стан території, розробити схему, що включатиме ядра і коридори мережі, врахувати зв'язок з сусідніми територіями і законодавчо затвердити статус новоствореного об'єкту. Належна охорона таких охоронюваних територій, підкріплена співпрацею урядів та неурядових організацій різних країн, надасть дикій природі можливість жити і розвиватись.

Зменшення біорізноманіття обумовлюється рядом причин:

1) Втрата середовища існування. Характеризує результати втручання людини в середовище існування у глобальному масштабі.

2) Розповсюдження екзотичного різновиду. Іноді це відбувається випадково, як, приклад, сталося із шкідливими бур'янами та шкідниками.

3) Незаконне полювання і систематичне рубання лісу для одержання енергії або виробництва деревного вугілля. Внаслідок інтенсивного збирання лікарських рослин перебувають під загрозою зникнення.

4) «Взаємозалежні» ефекти. Різновид, що розвивається сумісно з іншим, буде вимирати, якщо другий вод пари перебуватиме під загрозою зникнення.

5) Забруднення і глобальна зміна навколишнього середовища. Усі ці причини мають одну спільну рису - вони викликані діяльністю людини. Це робить діяльність людини однією з най серйозніших причин сучасного погіршення біорізноманіття. Тому багато аспектів впливу людини на різноманіття разом з безпосередніми причинами його погіршення мають важливе значення для визначення пріоритетів і протидій існуючим негативним тенденціям.

6) Зростання кількості населення. Взаємозв'язок між втратою біорізноманіття і кількістю населення, його темпами зростання і густотою досить складний. Ці фактори впливають на земельні і водні ресурси, особливо при виробництві продовольства, а також при створенні інфраструктури. Зростає споживання ресурсів і їх деградація.

7) Структура виробництва і надмірне споживання. Збільшення обсягів виробництва і споживання енергії веде до перетворення середовища існування і надмірного використання екосистем.

З усього різноманіття сучасних проблем однією з найскладніших є проблема наростання суперечностей між природними процесами та процесами соціально-економічного розвитку і використання природних ресурсів. Розвиток промислового й аграрного виробництва, використання значної кількості природних ресурсів, урбанізація та інші складні антропогенні процеси стали чинниками, які суттєво впливають на цілісність природних екосистем і структурно-функціональну організацію ландшафтів, зумовлюють глибокі зміни у біогеоценотичному покриві, руйнування біологічного і ландшафтного різноманіття, знижують ступінь біотичної модифікації ландшафтів. За сучасних моделей споживання і виробництва природні ресурси продовжують використовувати швидше, ніж вони можуть відновлюватися. Недотримання у процесі виробничо-господарської діяльності законів, правил і принципів природокористування призвело до порушення стійкості ландшафтних систем, виникнення негативних екологічних ефектів (забруднення навколишнього середовища, зникнення видів рослин і тварин, ерозія ґрунтів, обміління рік, паводки та ін.), погіршення умов середовища життєдіяльності людей.

Надання пріоритетності політиці нерегульованого споживання природних ресурсів зумовлює нарощування антропогенного навантаження на ландшафтів і хід природних процесів у них. Потенційні можливості природних екосистем протидіяти цим процесам перебувають на грані вичерпання. Освоєння нових територій і нових ресурсів призвело до ущільнення географічного простору і необхідності обмеження певних параметрів розвитку в сфері економіки, споживання ресурсів та простору.

Відповідно до цього потрібно вживати адекватні організаційно-господарські заходи щодо переходу до режиму інтегрального керування природними територіальними комплексами. Найфундаментальнішою ідеєю і реагуванням на дигресивні процеси у природі, зумовлені хаотичним і в основі споживацьким природокористуванням, є ідея сталого розвитку, один із принципів якої - збереження природного середовища, біологічного і ландшафтного різноманіття.

Вважають, що ідея формування екологічної мережі є інтегральною у справі збереження природного середовища, оптимізації ландшафтів, збереження генофонду живої природи, формування сприятливих умов для життєдіяльності людини. У Європі вона вже набула певного розвитку і є головним напрямом реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біологічного і ландшафтного різноманіття (Софія, 1995). На міждержавному рівні формування екологічної мережі координує програма «Natura-2000», ухвалена у 15 країнах Європейського Союзу. У разі поєднання природоохоронних територій з Всеєвропейською екологічною мережею «Emerald» буде забезпечено охорону біорізноманіття і генофонду видів усієї Європи та невиснажливе використання природних ресурсів.

Програма формування національної екологічної мережі України передбачає виділення ключових районів, екологічних коридорів, відновлювальних і буферних територій з урахуванням біогеографічних зон; відбір збережених екосистем і ландшафтів, типів середовищ існування видів (екотонів) регіонального і національного значення. Згадані питання є методологічною базою вивчення біологічного і ландшафтного різноманіття, аналізу стану ландшафтів як основи формування регіональної екомережі й оптимізації ландшафтів на території Вінницької області.

Проблема формування регіональної екологічної мережі та оптимізації ландшафтів для Вінниччини особливо актуальна, оскільки внаслідок антропогенного впливу значно порушена генетична цілісність, висотна диференціація і структурно-функціональна організація природних ландшафтів, які функціонували раніше, як саморегульовані системи з високим порогом стійкості. Природними і напівприродними угрупованнями (ліси, сіножаті, пасовища, водно-болотні угіддя. Освоєння території супроводжується поширенням «хвиль» впливу людини на природні ландшафти і впровадженням антропогенних комплексів у структуру природної ландшафтної мозаїки. У корінному біогеоценотичному покриві Вінницької області ще у І тисячолітті н. е. переважали лісові ландшафти. Найпоширенішими процесами цілеспрямованих перетворень природних ландшафтів було вирубування лісів з метою формування необхідного для людини життєвого простору, створення пасовищ, сіножатей і орних земель.

У результаті денатуралізації природного середовища утворилось різноманіття сучасних природно-антропогенних ландшафтів, які є побічним продуктом економічної діяльності людини. Заміна природних біоценозів агроценозами й урбанізованими екосистемами призвела до зменшення біогеоценотичної товщі, спрощення структури природних ландшафтів, погіршення водного балансу території, зниження енергетичної ефективності продукційного процесу.

Останніми роками простежено значний інтерес до ландшафтів та їхньої охорони з огляду на деструктивну та неконтрольовану їхню зміну, а також процес ландшафтної гомогенізації. З урахуванням важливості ландшафту як невід'ємної частини і важливого елемента в житті людини висловлено низку пропозицій щодо збереження та керування ландшафтами, зокрема: розвиток стратегії дій для ландшафтів Європи; концепція індикаторів ландшафту та його оцінки в рамках Європейського союзу, а також вивчення зв'язків між традиційними ландшафтами і регіональною економікою для розробки планів, дій щодо їхнього пріоритетного використання і збереження ландшафтного різноманіття.

З огляду на щораз більше антропогенне навантаження на природні ландшафти особливого значення набуває формування екологічної мережі як єдиної структурованої системи територій регіонального і національного рівнів з природними або частково зміненими ландшафтами. Регіональну екологічну мережу на території області створюють згідно з «Програмою формування регіональної екологічної мережі в Вінницькій області на 2004-2015 рр.» Метою програми є формування цілісної системи, яка б забезпечувала збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, природних екосистем, видів і популяцій рослин і тварин та середовищ їхнього існування, а також природних шляхів їхнього поширення і міграції.

Найважливішим і водночас складним завданням формування екомережі є просторова організація антропогеннотрансформованих ландшафтів - агроландшафтів. Це докорінно змінені людиною ландшафти із переважанням у структурі угідь орних земель, значною строкатістю елементів територіальної структури і порушеними речовинно-енергетичними потоками. З огляду на це необхідна регульована реконструкція й оптимізація агроландшафтів з наближенням їхньої просторової структури і речовинно-енергетичного обміну до рівня природних ландшафтів з урахуванням двох системно-екологічних рівнів - ландшафтного і водозбірного. Ландшафтно-водозбірний принцип передбачає структуризацію угідь, формування в межах водозбору складної мозаїчної просторової структури й оптимального співвідношення угідь (ліси: луки: рілля).

Удосконалення структури землекористування ґрунтується на концепції еколого-господарського балансу території, згідно з якою землі, зайняті природною рослинністю (ліси, луки), розглядають як землі екологічного фонду, з яких формується екологічний каркас території. У разі оптимального співвідношення і просторового розміщення лісові насадження у поєднанні з сільськогосподарськими угіддями й іншими компонентами ландшафту утворюють єдину парагенетичну систему і формують новий вид антропогенного ландшафту - лісоаграрний, у якому відновлюється екологічна і біологічна рівновага.

Оптимізацію агроландшафтів, підвищення біорізноманіття території забезпечують шляхом формування системи лісових насаджень - сукупності створених у межах водозбору з урахуванням особливостей рельєфу, ґрунтів, умов формування поверхневого стоку, стокового навантаження та інтенсивності водно-ерозійних процесів різних за формою і призначенням лісових насаджень, об'єднаних у функціональне ціле внаслідок причинно-наслідкових взаємозв'язків між її елементами.

Згідно з теорією систем, властивостей системних об'єктів лісові насадження набудуть лише в тому випадку, коли захисний ефект виявлятиметься на всій території. Тому їх необхідно створювати і розмішати на всій площі водозбору, охоплюючи землі привододільного і прияружного фондів, а також землі гідрографічної мережі. Вимога системності підпорядкована меті впорядкування та надання створеним на водозборі лісовим насадженням властивостей цілісного утворення, здатного підтримувати природну рівновагу. Створювати лісові насадження з водоохоронними, протиерозійними, середовищетворними функціями та розміщувати їх у межах водозбору потрібно диференційовано з урахуванням морфоструктури водозборів та структури земель за категоріями інтенсивності їхнього використання, особливостей рельєфу, виділяючи ключові елементи, де лісова рослинність найбільше виконує водоохоронно-захисну функцію (передусім стокорегулювальні лісосмуги, землі з високим ерозійним потенціалом та ділянки стоковідвідної інфраструктури ландшафту - днища улоговин, ярів, балок та ін.).

До системи лісових насаджень на водозборі належать:

1) смугові насадження на сільськогосподарських угіддях (стокорегулювальні, прияружні та прибалкові лісосмуги, улоговинно-смугові насадження);

2) сукупність різних за формою та призначенням насаджень на еродованих землях і землях гідрографічного фонду (насадження на ярах і балках, уздовж берегів річок і водойм тощо);

3) наявні на водозборі природні ліси.

Екологічна мережа буде формуватися також завдяки природно-відновним територіям - залишкам первинних або вторинних екосистем із певним потенціалом видів. Природно-відновні території будуть створювати і в сільськогосподарських ландшафтах шляхом ренатуралізації (консервації) орних земель, передусім, еродованих. Важливими складовими регіональної екомережі є ліси та землі водного фонду.

Створення регіональної екологічної мережі дасть змогу:

1) Об'єднати у цілісну систему землі природно-заповідного фонду, інші природні та напівприродні території;

2) Забезпечити збереження, відтворення і невиснажливе використання природних ресурсів, біологічного і ландшафтного різноманіття, уникнути втрат генофонду;

3) Підвищити стійкість ландшафтів до антропогенних навантажень, відновити саморегулювальну і самовідновну здатність природних екосистем;

4) Забезпечити позитивні зміни стану довкілля, сформувати екологічно безпечне середовище життєдіяльності людей;

5) Поліпшити гідрологічний режим рік, запобігти ерозії ґрунтів, поліпшити якість природних вод;

6) Розширити придатні для рекреаційного використання території, забезпечити розвиток збалансованого туризму;

Наступним завданням досліджень є всебічна якісна і кількісна характеристика ландшафтів з урахуванням їхніх антропогенних змін та обґрунтування заходів щодо невиснажливого використання природних ресурсів, збереження та відтворення природного середовища.

Базовими елементами екологічної мережі є: природні ядра, буферні зони, екологічні коридори; відновлювані території та території природного розвитку. В своїй неперервній єдності вони і створюють екомережу, яка функціонально об'єднує осередки різноманіття в єдину національну і континентальну систему. Природні ядра (ядра біорізноманіття або ключові природні території) - це території збереження генетичного, видового екосистемного і ландшафтного різноманіття, а також середовищ існування організмів, тобто території важливого біологічного і екологічного значення, добре інтегровані в ландшафти. Вони характеризуються великою і різноманітністю видів, форм ландшафтів і середовищ існування, відіграють виняткове важливе значення для збереження ендемічних, реліктових і рідкісних видів.

В природному ядрі розрізняють біоцентри і буферні зони. Біоцентри - це території найбільшої концентрації біорізноманіття з високим ступенем природності, рідкісності тощо. Як правило, вони відносяться до об'єктів із суворим режимом заповідання. Буферні зони оточують зовні природні ядра і є їх захисними зонами (смугами), тобто від попередніх вони відрізняються своїм функціональним призначенням.

2. Екологічні коридори (економіка)

2.1 Закон України « Про екологічну мережу України»

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біотичного різноманіття, включають середовища існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тварин і рослин. Переважно мають у своєму складі території та об'єкти природно-заповідного фонду, відсоток яких значно перевищує аналогічний в цілому по країні, а також інші території, що відповідають умовам, визначеним національним природоохоронним законодавством або міжнародними нормативно-правовими актами (конценціями, угодами, договорами тощо).

Закон розпочинається з загальних положень в яких викладені основні тези. Стаття Законодавства України про екологічну мережу дає уявлення про відносини пов'язані з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологічної мережі регулюються відповідно до Конституції України, Закону України «Про Загальнодержавну програму формування національної екомережі України на 2000-2015 роки», цього Закону а також законів України, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них та міжнародних договорів України.

У сучасних нестабільних економічних та екологічних умовах України особливої ваги набуває принцип розумної достатності, згідно з яким при обґрунтуванні екологічної екомережі необхідно виходити не лише з пере­лічених принципів, а й максимально враховувати варіант найбільш екологіч­но й економічно можливий для здійснення. Тому, спираючись на сказане і аналіз біорізноманітності України, автори статті пропонують варіант тери­торіального розташування екокоридорів мережі національного рівня, з яких, як відомо, у згаданих уже законах затверджено чотири, а саме: Поліський, Галицько-Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережно морський. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.

Закон України « Про екологічну мережу України», дата набуття чинності: 1 січня 2005 року. Цей Закон регулює відносини, пов'язані з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологічної мережі.

Згідно Закону екологічна мережа - це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і підлягають особливій охороні.

До складових структурних елементів екологічної мережі Закон відносить:

1) території та об'єкти природно-заповідного фонду;

2) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;

3) землі лісового фонду;

4) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження;

5) землі оздоровчого призначення;

6) землі рекреаційного призначення;

7) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України тощо.

Включення територій та об'єктів до переліку територій та об'єктів екологічної мережі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні земельні ділянки та інші природні ресурси, їх власника чи користувача.

Державне управління у сфері формування, збереження та використання екологічної мережі здійснюють:

1) Кабінет Міністрів України;

2) Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

3) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності та його територіальні органи;

4) інші центральні органи виконавчої влади;

5) місцеві органи виконавчої влади;

6) органи місцевого самоврядування.

Розділ ІІІ Закону визначає засоби забезпечення формування, збереження та раціонального використання екологічної мережі.

Фінансування заходів, пов'язаних з формуванням, збереженням та невиснажливим використанням екологічної мережі може здійснюватись за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, інших джерел не заборонених законом. Також Закон встановлює порядок проектування екологічної мережі.

2.2 Стратегія Державної екологічної політики України

Антропогенне і техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в Україні у кілька разів перевищує відповідні показники у розвинутих країнах світу.

Тривалість життя в Україні становить у середньому близько 66 років (у Швеції - 80, у Польщі - 74). Значною мірою це зумовлено забрудненням навколишнього природного середовища внаслідок провадження виробничої діяльності підприємствами гірничодобувної, металургійної, хімічної промисловості та паливно-енергетичного комплексу.

Першопричинами екологічних проблем України є:

1) успадкована структура економіки з переважаючою часткою ресурсо - та енергоємних галузей, негативний вплив якої був посилений переходом до ринкових умов;

2) зношеність основних фондів промислової і транспортної інфраструктури;

3) існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регулювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування природоохоронних та господарських функцій;

4) недостатня сформованість інститутів громадянського суспільства;

5) недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження навколишнього природного середовища та переваг сталого розвитку;

6) недотримання природоохоронного законодавства.

Основними інструментами реалізації національної екологічної політики є:

1) Міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін; оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного середовища;

2) Удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природного середовища;

3) Екологічна експертиза та оцінка впливу об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища;

4) Екологічний аудит, системи екологічного управління, екологічне маркування;

5) Екологічне страхування;

6) Технічне регулювання, стандартизація та облік у сфері охорони навколишнього природного середовища, природокористування та забезпечення екологічної безпеки;

7) Законодавство у сфері охорони навколишнього природного середовища;

8) Освіта та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики;

9) Економічні та фінансові механізми;

10) Моніторинг стану довкілля та контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки;

11) Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Економічна роль у сфері охорони навколишнього природного середовища:

1) Міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін

2) Оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного середовища

3) Удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природного середовища

4) Екологічна експертиза та оцінка впливу на стан навколишнього природного середовища

5) Екологічний аудит та системи екологічного управління

6) Екологічне страхування

7) Технічне регулювання та стандартизація у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки

8) Законодавство у сфері охорони навколишнього природного середовища

9) Освітнє та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики

10) Економічні та фінансові механізми

11) Моніторинг стану довкілля і контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки

12) Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки

Виконання стратегії дасть змогу:

1) Створити ефективну систему інформування населення з питань охорони навколишнього природного середовища та підвищити рівень екологічної свідомості громадян України;

2) Поліпшити стан навколишнього природного середовища до рівня, безпечного для життєдіяльності населення, з урахуванням європейських стандартів якості навколишнього природного середовища;

3) Постійно зменшувати та поступово ліквідувати залежність між економічним зростанням та погіршенням стану навколишнього природного середовища;

4) Припинити втрати біо - та ландшафтного різноманіття і сформувати цілісну та репрезентативну екомережу;

5) Створити систему екологічно збалансованого використання природних ресурсів;

6) Мінімізувати забруднення ґрунтів небезпечними пестицидами, агрохімікатами, важкими металами та відходами;

7) Забезпечити перехід до системи інтегрованого екологічного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та розвиток природоохоронної складової в галузях економіки;

8) Здійснити реформування податкової системи з метою посилення значущості екологічного оподаткування як стимулятора зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище, розроблення дієвого економічного механізму природокористування;

9) Вдосконалити державну систему моніторингу навколишнього природного середовища та систему інформаційного забезпечення процесу прийняття управлінських рішень.

Висновки

У сучасних нестабільних економічних та екологічних умовах України особливої ваги набуває принцип розумної достатності, згідно з яким при обґрунтуванні екологічної екомережі необхідно виходити не лише з пере­лічених принципів, а й максимально враховувати варіант найбільш екологіч­но й економічно можливий для здійснення. Тому, спираючись на сказане і аналіз біорізноманітності України, автори статті пропонують варіант територіального розташування екокоридорів мережі національного рівня, з яких, як відомо, у згаданих уже законах затверджено чотири, а саме: Поліський, Галицько-Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережно морський.

Список використаних джерел

1) Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. - К.: Либідь, 1993. - 224

2) Царик Л.П. Природні заповідні території. Тернопіль 1998. 60 с.

3) Основи екологічних знань /ред. В.І. Поліщук, Л.П. Царик/, Тернопіль

4) «Тернопіль», 1994 с 157-160.

5) БорейкоВ.Е. История заповедного дела в Украине.К.:1995,183 с.

6) Василюк О. та ін…… Деснянський екологічний коридор. Під заг. ред. В.

7) Костюшиної. Є. Прекрасної. - К.: НЕЦУ, 2010. - 164 с. з дод.

8) Яницький Т.П., Годунько Р.Й., Коновалова І. Б. Формування екологічної мережі та збереження ентомоценозів західного регіону України / Науковий вісник Ужгородського університету Серія Біологія, Випуск 23, 2008: 249-253 с.

9) Природно-заповідний фонд Української РСР. К.:Урожай, 1986,224 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Екологічна психологія як наука та її прикладні аспекти, усвідомлення результатів впливу людини на довкілля, екологічні кризи. Екологічна свідомість, її формування і розвиток. Розвиток екологічної свідомості в процесі соціогенезу та екологія культури.

    учебное пособие [6,2 M], добавлен 06.04.2010

  • Основні міжнародні і громадські екологічні організації. Основні напрямки екологічної політики в Україні. Організаційно-правовий механізм екологічної політики в Україні. Можливості імплементації зарубіжного досвіду в екологічну політику України.

    контрольная работа [222,0 K], добавлен 06.05.2014

  • Закони України "Про екологічну експертизу", "Про охорону навколишнього середовища". Позовна заява про визнання висновку державної екологічної експертизи недійсним. Аналіз та оцінка можливого впливу діяльності на навколишнє середовище.

    реферат [16,3 K], добавлен 16.04.2007

  • Аналіз сучасного стану навколишнього природного середовища світу і України. Загальний стан природних ресурсів України, еколого-економічні проблеми їх використання. Вивчення основних причин розростання екологічної кризи. Охорона природно-заповідного фонду.

    реферат [36,7 K], добавлен 02.11.2014

  • Екологічна криза-порушення взаємозв'язків в системі географічної оболонки або незворотних явищ у біосфері. Поняття глобальної екологічної кризи ХХІ століття та її причини. Основні екологічні проблеми, зумовлені науково-технічних прогресом й людиною.

    реферат [19,2 K], добавлен 09.12.2007

  • Ознайомлення із природними умовами Поліської низовини. Характеристика та особливості природно-заповідних територій лісової зони України: Черемського та Рівненського заповідників, Швацького, Мезинського та Деснянсько-Старогутського національних парків.

    курсовая работа [53,6 K], добавлен 21.09.2010

  • Території природно-заповідного фонду: природні заповідники, заказники, біосферні заповідники, пам’ятники природи. Основні завдання природних заповідників. Аналіз природного заповіднику "Єланецький степ". Результати створення природно-заповідного фонду.

    реферат [42,9 K], добавлен 01.02.2012

  • Вплив різних джерел забруднення на екологічний стан природних компонентів території. Екологічні дослідження геологічної структури та рельєфу як складових стану довкілля. Екологія та охорона природно–територіальних та природно–антропогенних комплексів.

    дипломная работа [132,4 K], добавлен 12.12.2011

  • Екологічна безпека поняття. Екологічна безпека поняття. Першочерговими заходами в досягненні екологічної безпеки. Стан та оцінка загроз в екологічній сфері. Міжнародна торгівля відходами. Cучасний екологічний стан України. Визначених пріоритетів.

    контрольная работа [46,5 K], добавлен 30.03.2007

  • Поняття про заповідну справу та природно-заповідний фонд України як пріоритет сучасної природоохоронної політики держави. Національна екомережа, класифікація природно-заповідних територій. Червоні книги в системі охорони біологічного різноманіття.

    реферат [31,9 K], добавлен 12.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.