Держава і ринок: філософія взаємодії

1. Необхідність збільшення іноземних інвестицій зумовлена тим, що Україна, як і всі країни з перехідною економікою, пов'язує з ними трансформацію всієї системи господарювання і розв'язання таких внутрішніх економічних проблем, як нерівномірність регіонального розвитку, структурних диспропорцій в економіці, безробіття тощо. Визначальним чинником низької активності іноземних інвесторів є політична, фінансова і валютна нестабільність, у зв'язку з чим і виникає потреба вирішення цих проблем.

2. З метою активізації постприватизаційної інвестиційної підтримки підприємств необхідно розробити нову методику грошової приватизації, яка б охоплювала матеріальну зацікавленість і штрафні санкції за постприватизаційне фінансування підприємств, розмежувати функції Фонду державного майна як управлінця продажами державних підприємств та управлінця вже приватизованими підприємствами, передавши останню функцію іншому відомству.

3. Участь іноземних інвесторів передбачає наявність розвиненої ринкової інфраструктури, особливо формування ефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринку цінних паперів з метою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємств і створення можливостей мобілізації капіталів; реальне залучення в приватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок і нерухомості.

4. Необхідно конкретно і предметно підвищити творчий і конструктивний вплив інституційних чинників на формування здорового і довірчого інвестиційного клімату в економіці України, необхідно вкрай зменшити роль і вплив на економічний розвиток тіньової економіки.

5. Розробити теоретичну концепцію державного управління інвестиційними процесами, яка б ураховувала підвищення питомої ваги інвестування за рахунок державного бюджету, оскільки прямі зарубіжні інвестиції спочатку позитивно впливають на стан платіжного балансу України, а пізніше цей вплив стає негативним у зв'язку з тим, що інвестор планує не тільки окупити свої витрати, а й отримати прибуток.

Література до розділу 7

1. Перехідна економіка / Під. ред. В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. -- К.: Вища школа, 2003. -- 591 с.

2. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. -- М.: Соцэкгиз, 1962.

3. Перехідна економіка / Під ред. В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. -- К.: Вища школа, 2003. -- 591 с.

4. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. -- № 7--8.

5. Пигу А. Экономическая теория благосостояния. -- М., 1985. -- Т. 1. -- С. 326.

6. Костусєв О. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. -- № 7--8. -- С. 23--28.

7. Підлісний В. Контроль за виконанням антимонопольного законодавства // Бухгалтерія -- 2001. -- № 14/2. -- С. 29--34.

8. Потапенко В. Проблеми компетенції органів АМКУ // Юридичний журнал.-- 2003. -- № 11. -- С. 27--28.

9. Річний звіт АМКУ за 2000 рік.

10. Захист економічної конкуренції в Україні: стан і проблеми / О. Костусєв // Економіка України. -- № 7--8.

11. Ці та інші використані цифрові дані взято з журналу Економіка України. -- 2003. -- № 8. -- С. 13--19. -- № 7. -- С. 4--9.

12. Супрун В. П. / Проблеми державного регулювання природних монополій в Україні: розвиток та перспектив // Актуальні проблеми економіки. -- 2003. -- № 12--21. -- С. 22, 24.

13. Галиця Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. -- 2002. -- № 6. -- C. 58.

14. Див.: Robertson D. A Study of Industrial Fluctuations. -- London, 1915.

15. Alvin H. Hansen. Cycles of Prosperity and Depression in the United States, Great Britain and Germany [University of Wisconsin Studies in the Social Sciences and History № 5], Madison, 1921.

16. Панасюк В. Криза платежів: шляхи її подолання // Економіка України. -- 1997. -- № 11. -- С. 11--12.

17. Милль Дж. Ст. Основы политической экономии. Т. 2. -- С. 276--278.

18. Маршалл А. Принципы экономической науки: Пер. с англ. -- М., 1993. -- Т. 2. -- С. 302.

19. Классики кейнсианства: В 2-х Т. -- Т. 2. Экономические циклы и национальный доход. Ч. III--IV / Э. Хансен. Сост.: А. Г. Худокормов. -- М., 1997. -- С. 72.

20. Долан Е. Дж. и др. Деньги, банковскоедело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ. -- Л., 1991. -- С. 247.

21. Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества: Пер. с англ. -- М., 1976. -- С. 49.

22. Кемпбелл Р. Макконнел, Стенли Л. Брю. Економикс. -- М.: Республика, 1992. -- С. 155--156.

23. Чепінога В. Г. Приватизація як фактор інвестиційної діяльності в Україні // Інвестиції і підприємництво в Україні. -- К.: Манускрипт, 1996. -- С. 54--55; Малый И. И. Економико-правовые гарантии доходности инвестиций в Украине // Рынок, предприниматель, инвестиции. -- К.: Манускрипт, 1995. -- C. 150--151.

24. Inwestoren engagiren sich ctarker in Peru // Nachr. Aussenhand. -- 58. -- № 181. -- S. 1--2.

25. Jordanien mit neuem Inwestitionsgesetz // Nachr. Aussenhand. -- 58. -- № 198. -- S. 7.

26. Der Spiegel. -- 1993. -- № 39. -- S. 58.

27. Олійник О. Чи відкриє Євробанк фінансові шлюзи в Україну? -- Урядовий кур'єр. -- 1996.-- 1 жовтня. -- С. 5.

28. Luxemburg will kunftig investieren // Nachr. Aussenhand. -- 1995. -- 58, № 171. -- S. 2.

29. Staatliche Investtijnen in Uruguay rucklaufig // Nachr. Ausenhand. -- 1995. -- 58, № 136. -- S. 2.

30. Див.: Доповідь Прем'єр-Міністра України про Програму діяльності Кабінету Міністрів України на сесії Верховної Ради 15 жовтня 1996 р. // Голос України.-- 1996. -- 18 жовтня. -- С. 4.

Розділ 8. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ

8.1 Економічна політика в системі узгодження економічних інтересів суспільства

Органічне поєднання принципів ринкового та державного регулювання економічних процесів є необхідною умовою пристосування економічної системи суспільства до постійно мінливих детермінант інтернального та екстернального характеру. Відповідно до ускладнення детермінованості економічної системи державне регулювання поповнюється новими інструментами і методами.

У теоретичному плані держава являє собою абстрактну форму організації суспільства, у дійсності -- це владний суб'єкт, наділений надзвичайними повноваженнями. Аргументом останнього є як обсяги державної власності, так і відповідне її місце в інституційній системі суспільства. Держава створює умови для того, щоб діяльність людей, спрямована на задоволення своїх безперервно зростаючих потреб, здійснювалася згідно зі схваленими суспільством нормами, правилами і звичаями.

Однак, незважаючи на те, що примус -- основний інструмент реалізації державної влади, його використання має свої межі. Останні визначаються легітимністю дій владної структури суспільства, що передбачає і легітимність інструментів державного впливу на економічні процеси. Реалізація економічних функцій держави включає насамперед забезпечення економічних інтересів нації, створення відповідних умов для розвитку цивілізованого суспільства.

Формування правової бази соціально-економічних відносин між суб'єктами господарювання виходить безпосередньо за рамки економічної сфери. Держава встановлює правила «економічної гри» для виробників (підприємств), споживачів (населення) та її самої. Необхідність проведення державою спеціальної політики в економіко-правовій сфері поділяють політики й економісти практично всіх країн з розвинутим ринковим економічним устроєм. Важливе місце у розробленні питань економіко-правової політики належить, зокрема, німецькому вченому В. Ойкену [1].

Економічна політика держави, її економічні функції формуються нині в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика -- результат певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодіюча сила. Функції держави як інструменту реалізації класових економічних інтересів обмежуються, дедалі більше поступаються місцем її загальноекономічним і загальносоціальним функціям.

Самостійність інститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки. Зокрема, відносна самостійність держави та апарату, який її обслуговує, може призвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересами суспільства. Ось чому навіть у високорозвинутих країнах залишається актуальною проблема забезпечення контролю за механізмом прийняття державних рішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.

Усі форми втручання держави в економіку утворюють цілісну систему. Кожна модель державного регулювання економіки являє собою певне поєднання елементів і реалізується у вигляді комплексу заходів економічної політики і відповідних державних інституцій, що розробляють і реалізують ці заходи. Окремі напрями економічної політики повинні координуватися. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів економічної політики може істотно обмежити ефективність конкретних дій. Наприклад, заходи, спрямовані на скорочення витрат державного бюджету, неспроможні істотно знизити інфляцію, якщо вони не супроводжуються контролем над грошовою масою і жорсткою кредитною політикою центрального банку.

Відповідно до поширеного у 1990-ті роки науково-практичного підходу трансформація планової економіки в ринкову відбувається тим ефективніше, чим інтенсивніше просуваються ринкові реформи. Проте цей підхід належною мірою не враховує розбіжностей у стартових умовах, що дісталися в спадщину від планової економіки. Про це свідчать, наприклад, досягнення країн з перехідною економікою, які не дотримувалися традиційного підходу, згідно з яким процес лібералізації неминуче сприятиме поліпшенню стану економіки. Виявилося, що для цього необхідний ще й цілий комплекс інших чинників. До найважливішого з них належить наявність сильних й ефективно діючих державно-політичних інституцій. Очевидно, що лібералізація економіки у разі слабкості або деградації цих інституцій неспроможна дати бажаних результатів. Тут визначальними є не просто радикалізм чи ступінь лібералізації, поступовість чи прискорення темпів реформування, а сила або слабкість державних інституцій: слабка владна система створює сприятливий ґрунт для свавілля з боку державних органів і чиновників, а відповідно і для корупції та хабарництва.

Досить поширеним у спеціальній літературі є визначення економічної політики держави як діяльності її органів влади й управління, спрямованої на розроблення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, а також засобів для їх досягнення з метою забезпечення стабільного економічного зростання. Складовими економічної політики є діалектичний взаємозв'язок економічної стратегії та економічної тактики [2].

Економічна стратегія -- це всебічний комплексний план (програма), спрямований на досягнення довгострокової мети, що органічно включає напрями, завдання та пріоритети економічного розвитку.

Економічна тактика -- це система форм і методів реалізації економічної стратегії, тобто комплекс заходів впливу держави на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів, які визначені завданнями економічної стратегії. Базовою метою економічної стратегії держави є досягнення загального добробуту народу. У цьому плані держава як суб'єкт стратегії ототожнює себе з усім суспільством.

Напрями державної економічної стратегії повинні відповідати принципу повноти функціонування структур господарювання, тобто системної самодостатності відтворювальних циклів. Проте, незважаючи на всі існуючі відмінності, колишні соціалістичні країни раніше мали в цілому однакову економічну систему, основану на централізованому плануванні. Конкретні ж проблеми, що стоять перед цими країнами нині, вони успадкували від колишньої системи. Тому ці проблеми багато в чому схожі: низька ефективність виробництва, глибокі диспропорції і перекоси в структурі економіки, дефіцит товарів, інфляція, значна зовнішня заборгованість і т. п. Різняться ж вони за ступенем радикальності, термінами і послідовністю проведення, засобами розв'язання поточних завдань.

Завдання державної економічної стратегії визначаються особливостями соціально-економічної системи і являють собою досить гнучкий набір цілей і пріоритетів, які мають бути досягнуті в результаті реалізації економічної політики держави. За сучасної ринкової економіки до таких цілей належать: створення економіко-правового середовища та умов економічного зростання; формування ефективної структури виробничого потенціалу; забезпечення повної зайнятості та справедливого розподілу (перерозподілу) доходів; створення грошової системи та досягнення зовнішньоекономічного балансу (рівноваги). Слід підкреслити, що набір пріоритетів державної економічної стратегії формується залежно від конкретного стану соціально-економічної системи. Інакше кажучи, стратегія трансформації постсоціалістичних економік полягає у виборі пріоритетів, завдань лібералізації або системних, насамперед інституційних, змін у формуванні раціональної системи інтересів.

Суттєвою особливістю, що характеризує роль і місце держави в перехідних економіках, є те, що тут самі інституційні трансформації змушують постійно доводити легітимність свого існування та своєї економічної політики (як і політики взагалі). У даному аспекті особливого значення набуває консолідація економічних інтересів, як показується в дослідженні, на двох рівнях. Перший -- це так званий традиційний рівень, коли держава формує систему узгодження інтересів основних економічних суб'єктів. Другий рівень передбачає консолідацію інтересів влади (на жаль, як правило, корумпованих і монополістичних); основної маси населення; самої держави. У разі деформованості цієї системи держава може опинитися під впливом певних кланових груп, що призведе до нехтування інтересами решти суб'єктів та деструктивних наслідків. Тому посилення ролі держави, яка перебуває під впливом корпоративних інтересів певних економічних (олігархічних) груп, веде до загострення конфліктів у системі інтересів, суттєвого викривлення легальних процедур в економічній сфері та поширення впливу кримінальних структур. За такого становища ці структури починають виконувати функції розподілу дефіцитних ресурсів (наприклад, в Україні паливно-енергетич-них), кредитування суб'єктів господарювання (через свої «кишенькові» банки) тощо. Наші реалії свідчать, що охоплення значної маси суб'єктів господарювання мережею таких суспільно нелегітимних (а фактично кримінальних «послуг») істотно підриває дієздатність держави. При цьому має місце реальне використання органів державної влади для задоволення своїх вузькокорпоративних інтересів.

Економічні інтереси формуються соціальними й економічними умовами діяльності суб'єктів. Але реальна дійсність (умови) завжди відображається у свідомості людей і не завжди вона є адекватною умовам. При цьому державний механізм регулювання має враховувати, що стан суб'єкта економічного інтересу у системі господарських відносин зумовлює вибіркове відношення суб'єкта інтересу до можливих напрямів діяльності в межах існуючого (відносно суб'єкта) механізму господарського регулювання. Останній і обумовлює діапазон вибору і реалізації економічного інтересу, а тому такий інтерес працює на відтворення відповідного механізму регулювання економічних процесів, а в кінцевому підсумку тієї чи іншої економічної системи. Таким чином, економічний інтерес розглядається як об'єктивна необхідність нового способу діяльності, який система задає суб'єкту як засіб власного розвитку.

Дані положення і є методологічною основою про правомірність і необхідність посилення координуючої і регулюючої ролі економічної політики держави як фактора узгодження економічних інтересів у перехідній економіці України.

Як свідчать результати дослідження, шлях до національного успіху ринкових реформ передбачає: застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій; поєднання традиційних і специфічних заходів економічної політики та забезпечення спадковості її раціональних «зерен»; визначення чітких часових меж, у яких відповідні «набори» регулюючих інструментів зберігатимуть ефективність; оперативну та адресну зміну інструментарію економічної політики до зміни її об'єкта; поєднання стратегічних цілей і тактичних засобів їх досягнення. Без останнього може бути досягнутий лише тимчасовий, або локальний, позитивний ефект (балансування бюджету, мінімізація темпів інфляції тощо). Так, суперечність між стратегією і тактикою, в основі якої лежить суперечність економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набула в Україні особливої гостроти. Конкретним виявом цього є розрив між стратегічними завданнями інноваційно орієнтованого прискорення зростання і формування соціально орієнтованої економіки та потребами дотримання поточного фіскального і платіжного балансів. Тому для нашого механізму регулювання економіки важливою є проблема своєчасного коригування завдань та пріоритетів, а також конкретних його інструментів, які виконали своє призначення або віджили себе, і введення у склад механізму регулювання нових інструментів, здатних взяти на себе функцію реалізації завдань, які необхідно вирішити на наступних етапах переходу до соціально орієнтованої, постіндустріальної економіки. Гальмує і спотворює дію досліджуваного механізму змішування цілей та засобів ринкових реформ. Досить рельєфно таку плутанину можна простежити за 1990-ті роки на прикладах постановки кількісних параметрів приватизації, зменшення бартеризації економіки тощо. Але ж дієздатність стратегії державного регулювання насамперед полягає в забезпеченні позитивного ефекту трансформаційних змін.

При цьому економічна стратегія держави має бути спрямована прямо чи опосередковано на діяльність окремих (приватних, корпоративних тощо) економічних суб'єктів і формуватися в розрахунку на їхню раціональну господарську реакцію. Бо регулятори господарського механізму за своїми засобами, формами є діями економічних суб'єктів, що захищають власні інтереси.

Запропоновані узагальнення і положення дозволяють зробити такі теоретико-практичні висновки: раціональне функціонування механізму господарського регулювання можливо лише за умови здатності економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні стратегії; суттєва причина надмірної тривалості трансформаційного спаду (кризи) в Україні випливає з того, що об'єктом економічної стратегії держави у 1990-х роках були в основному кількісні показники, а не конкретні економічні суб'єкти, саме тому істотно погіршувався і стан підприємств, передусім реального сектору економіки, де більшість підприємств практично втратили здатність до ведення самостійних відтворювальних процесів. Останнє, у свою чергу, також негативно відбилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблем податкових надходжень, формування кредитних ресурсів як головних складових ресурсно-фінансової основи державної політики.

Усе згадане особливо вагоме для країн, що здійснюють перехід до ринкової економіки, оскільки тут слабкі як ринкові структури, так і владна система. Акцент має бути зроблений на підвищенні ролі держави у ринкових перетвореннях. Водночас зусилля мають бути спрямовані на зміцнення державних інститутів, створення нових інститутів, правил і норм, що стимулювали б чиновників діяти в інтересах суспільства. Цьому можуть сприяти повномасштабне впровадження ліберально-демократичних інститутів, що забезпечують незалежність судів, системи стримування і противаг, основаної на поділі гілок влади, ефективного контролю громадськості над діями держави, установлення достатньо високих окладів посадовим особам, підвищення їх морального і професійного рівня.

Перспективним, але поки що малодослідженим засобом підвищення ефективності держави, є використання нею ринкових принципів і механізмів діяльності. З цією метою, як вважає Дж. Стігліц, держава може діяти в кількох напрямах:

«вдаватися до аукціонів як при закупівлі товарів і послуг, так і при розподілі суспільних ресурсів; укладати контракти на здійснення значної частини функцій, що раніше виконувалися державою; використовувати методи оплати виконаної роботи тільки залежно від досягнутих результатів навіть у випадках, коли укладання контрактів не є можливим або бажаним;

орієнтуватися на ринкову інформацію; наприклад, держава може покладатися на ринкові оцінки при здійсненні закупівель або використовувати інформацію про ставки процента щодо субординованої заборгованості за банківськими позичками для визначення відповідності розміру премії за ризик при страхуванні депозитів» [3].

Важливою функцією державної економічної політики є впровадження схеми суспільної поведінки, яка сприяла б досягненню компромісу між інтересами економічних суб'єктів і можливостями на даний час суспільної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів та формування спільних цілей, які генерують прийняття відповідних правових рішень. Отже, державна політика надає стихійному розвитку усвідомленості, координуючи й спрямовуючи дії окремих суб'єктів господарювання.

Вище вже зазначалося, що головним орієнтиром державної економічної політики має бути суспільний інтерес, сутність якого полягає в досягненні сталого і збалансованого суспільного прогресу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає у процесі їх узгодження та реалізації, тим менший, чим ближчою є державна економічна політика до об'єктивно зумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона покликана всебічно аналізувати передумови і наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні правові, економічні засоби координації інтересів. Водночас через різні причини держава може опинитися під впливом інтересів певних політичних груп (партій) та їхніх лідерів, що при нехтуванні іншими (економічними) інтересами призводить до деструкції суспільної системи і навіть країни. На важливість держави як фактора організації економічної політики вказували представники різних наукових шкіл, напрямів та ідеологічних поглядів -- від Ф. Ліста до Дж. Кейнса та В. Ойкена, а також їхні послідовники.

При аналізі місця і ролі держави в трансформації економічної системи особливої уваги заслуговує дослідження взаємодії економічних відносин із надбудовою. Самі по собі надбудовні відносини не є предметом економічної теорії, зокрема політекономії. Але вони, як відомо, активно взаємодіють з економічними відносинами. Тому взаємозв'язки економічних і надбудовних відносин повинні стати об'єктом політико-економічних досліджень. Однак в економічній літературі економічні відносини нерідко розглядаються поза їх зв'язком з надбудовою. Це призводить до штучного, «рафінованого» аналізу. Таке відокремлення цих відносин з метою їх дослідження, звичайно, необхідне. Але, з іншого боку, поряд з аналітичним потрібен і синтезуючий підхід. Якщо ж аналітика домінує над синтезом і економічні відносини подаються в «препарованому» (чистому) вигляді, то вони істотно відрізняються від реальних відносин.

У цьому зв'язку доречно нагадати аксіоматичне свого часу положення про визначальну роль базису щодо надбудови. Але воно, на наш погляд, має безумовне значення в плані історичного генезису суспільних відносин. Будь-які реальні відносини в основному адекватні тим матеріальним умовам, в яких вони відбуваються. Якісні зміни в економічних відносинах можливі лише на ґрунті та в результаті відповідних змін у матеріальних умовах життєдіяльності. Разом з тим з позиції функціонування економічних відносин, їх розвитку, щоб упорядкувати політичні відносини, потрібна певна організація взагалі і державна влада зокрема. Тому політичні відносини опосередковуються державою та іншими суспільними інститутами. Об'єктами політики стають усі соціально значущі, насамперед економічні, реалії суспільного життя.

Щодо економічної політики, то вона, на думку багатьох авторів, належить не до надбудови, а до базису 4; 5; 6. Такий підхід правомірний. Економічна політика охоплює істотні, принципово важливі економічні відносини. Очевидно, що за інших рівних умов чим досконалішою є політична структура суспільства, чим вищий рівень правової культури, громадянської свідомості та моралі його членів, тим краще функціонують і розвиваються економічні відносини. Взяті в соціально-груповому, класовому аспекті, вони реалізуються через економічну політику. Остання, безумовно, має свою специфіку. За формою реалізації це -- особлива, опосередкована державою сфера економічних відносин, які мають свій економічний зміст. Цю політику не слід ототожнювати з економікою. Але й протиставляти їх також було б неправильно.

Економічна політика є відображенням економіки, тобто особливою формою існування економічних відносин. Це положення підкреслює два моменти. По-перше, економічна політика у своїй основі зумовлюється матеріальними інтересами тих чи інших класів, соціальних груп. По-друге, у сферу економічної політики «втягується» не вся маса економічних відносин, а лише найсуттєвіші з них. Вона регулює основні сторони між суб'єктами господарювання. При цьому залежно від об'єктів цих відносин виокремлюють економічну політику в таких сферах, як регулювання виробництва та його структурна перебудова, відтворення трудових ресурсів, ціни, доходи, податки, фінанси і кредит, НТП тощо.

Звідси логічно випливає, що економічна політика -- це стрижень економіки і належить вона не до надбудови, а до базису. Її об'єктом є особливий вид економічних відносин, які має вивчати політична економія як наука. Вилучення економічної політики з предмета політекономії істотно збіднює останню та орієнтує дослідження на емпіризм. Тому багато її концепцій і пропозицій, які не збігаються з реаліями економічної політики, залишаються некорисними (марними).

Конструктивність державної влади полягає як у її здатності розробити напрями та цільові орієнтири економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені нею нормативні акти, прийняті рішення (закони, укази, постанови тощо). В інституційній системі виконавчої влади слід виокремити галузево-функціональні, регіональні, узгоджувальні державні і недержавні інститути: галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до конкретного суб'єкта; узгоджувальні забезпечують збалансованість інтересів між суб'єктами і сприяють прийняттю кваліфікованих, легітимних рішень, регіональні -- узгодженню економічної політики на відповідному рівні; недержавні спрямовані на структурування інтересів економічних суб'єктів, узгодження підприємницьких дій на мікро- і макрорівнях. Але всі ці інститути мають бути вмонтовані у державні узгоджувальні органи. Якщо такий зворотний зв'язок у реалізації державної економічної стратегії є досконалим, то можуть розроблятися пакети договірних умов (держава -- підприємці -- профспілки), в яких формулюються узгоджені напрями, завдання та пріоритети стратегічного розвитку, зокрема національної програми (плану) соціально-економічного розвитку або планів нижчих рівнів.

У західній економічній літературі при розгляді державної активності в економіці стосовно характеристики діючого суб'єкта на національному рівні вживають термін «уряд». З нашого ж погляду, у даному разі правомірніше застосовувати термін «держава», ураховуючи традиційні компоненти. Таким чином, поняття «суб'єкт державної економічної політики» набуває повнішого змісту, що дає змогу розглядати особливості владної структури (держави) як один із чинників процесу регулювання суспільного, у тому числі й соціально-економічного, прогресу. Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і громадську атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності всі економічні суб'єкти. Це можуть бути різні показники: норми оподаткування доходів; обсяг і структура державних бюджетних витрат і кредитно-грошового забезпечення економіки тощо. Держава, здійснюючи централізоване регулювання, надає своїм заходам загального характеру. Відсутність селективного підходу забезпечує стабільність такого регулювання і сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на макро- та мікрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як через опосередковане регулювання, так і безпосереднім (прямим) втручанням у діяльність господарських об'єктів. Це можуть бути під-
приємства природної монополії (транспорту, енергетики, зв'язку), а також інших галузей, які перебувають у безпосередній державній власності. У розвинутих країнах Заходу від 20 до 30 % виробничих фондів є державною власністю; державі належить близько 1/3 національного багатства. Держава перерозподіляє через бюджет половину ВНП, здійснює до 20 % капітальних вкладень в економіку. Державний сектор відіграє важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства. Завдяки йому держава виступає безпосереднім суб'єктом економічних відносин.

За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального -- 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.

Найбільшого успіху в процесі стабілізації здобули країни, які здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої мав в основі досягнення попереднього і формував передумови для наступного. Виходячи з наявного досвіду, найефективнішою можна вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим збільшенням частки управлінських функцій у приватних економічних суб'єктів у міру їх готовності до цього. Тобто успішною є така економічна стратегія держави, що реально сприяє розвитку ефективних приватних економічних стратегій.

У ході реалізації економічної політики держави можуть виникнути ряд чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки і потребують цілеспрямованого коригування у руслі підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як унаслідок об'єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних методів економічної політики держави. Серед згаданих перешкод варто виокремити такі.

Невідповідність методологічної бази. У ході розроблення і реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільних економічних систем, мало місце прикладне використання високоабстрактних теорій і моделей у перехідній економічній політиці України.

Недотримання базисних принципів економічної політики. Операціоналізація цільових пріоритетів економічної політики реалізувалася за принципами легкості виміру та необхідності локалізації короткострокових проблем (наприклад, мінімізація темпів інфляції, збалансування бюджету, стабілізація валютного курсу тощо). Більше того, формулювання цільових пріоритетів економічної політики відбувалося шляхом зважування базисних індикаторів економічного розвитку на специфічні вузькогрупові інтереси розподільних коаліцій. Подібні суперечності, в основі яких лежить конфлікт економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набули в Україні значного поширення. Конкретним проявом цього став розрив між завданнями інноваційно орієнтованого прискореного зростання і побудови соціально орієнтованої економіки та потребами дотримування поточного фіскального і платіжного балансів.

Певним підсумком дії перелічених чинників і зворотним боком низької дієздатності держави є розвиток корупції і «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ в економічному полі України є одним з найпомітніших свідчень низької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, демонструє наявність вагомих стимулів для відходу суб'єктів господарювання від дотримання легальних норм і процедур через їх надмірну обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність держави реалізувати свою владу належним чином.

Вище державна економічна політика розглядалася з позицій вироблення і досягнення довгострокових орієнтирів. Водночас конкретні економічні інтереси завжди підпорядковуються досягненню чітко визначених завдань. У зв'язку з цим стратегічна складова економічної політики обов'язково потребує відповідної підсистеми реалізації, якою є економічна тактика. До кола її завдань входить вивчення потенційних можливостей і закономірностей реакції суб'єктів на тактичні заходи та їх здійснення. Суб'єктами економічної тактики виступають окремі державні органи й установи, на які припадає відповідна частка функцій тактичного регулювання. Об'єкт економічної тактики -- діяльність економічних суб'єктів, яка регулюється прямо або за допомогою впливу на набір економічних параметрів, що використовуються ними при формуванні своєї діяльності. На відміну від економічної стратегії, що орієнтується на суспільний інтерес, економічна тактика має виходити з інтересів нижчих рівнів, а також може виявляти значну самостійність. Отже, динамічність економічних процесів викликає нагальну потребу в здійсненні оперативних дій з тактичного, або короткострокового, регулювання стратегічних цілей органами виконавчої влади. У зв'язку з цим у світі історично склалася тенденція до концентрації виконавчої влади в авторитетного суб'єкта. Компетентність такого органу зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, дає змогу уникнути їх хибних варіантів, авторитетність забезпечує виконання управлінських рішень.

Стратегія і тактика перебувають у постійній діалектичній суперечності, в основі якої -- об'єктивна суперечність між інтересами різних економічних суб'єктів. Розв'язання й одночасне відтворення цієї суперечності здійснюється як у процесі змін економічної тактики, так і модифікації державної економічної стратегії. Звідси можна стверджувати, що узгодження напрямів стратегічних і тактичних дій окремих суб'єктів в інтересах розвитку економічної системи здійснюється відповідною економічною політикою держави. Ця політика виступає категорією якісно вищого порядку, оскільки її об'єктом є суспільно-економічна система в цілому. Проте кожний елемент економічної політики перебуває в органічному взаємозв'язку і взаємодії з іншими складовими. Тому часткова реалізація економічної політики в кращому випадку забезпечує часткові результати, а частіше призводить до погіршення економічної ситуації. Успіх при здійсненні економічної політики залежить від якомога швидкого приведення в дію всіх елементів, необхідних для зміни існуючої економічної системи. Отже, кожна економічна система має бути гнучкою стосовно тих чи інших змін. Це означає, що при застосуванні економічних, правових, адміністративних важелів слід виходити з конкретної економічної ситуації [7, с. 58--59.

Криза фінансів мікрорівня, катастрофічні звуження місткості внутрішнього ринку, надвисокий податковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів. Частина підприємств почала «зрощуватися» з владними структурами з метою одержання «ренти» у вигляді пільг, преференцій, послаблень у дотриманні нормативно-правових вимог. Це призвело до обтяження державної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість і збалансованість. Інша частина підприємств перемістилася до «тіньової» економіки, що також негативно позначилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблеми податкових надходжень як головної складової ресурсно-фінансового фундаменту державної політики.

Згідно з даними Рахункової палати, на кінець 2003 р. розвинута система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвели до бюджетних втрат на суму 36 млрд грн. Загальний обсяг пільг з оподаткування в 2003 р. зріс майже на 40 %, порівняно з 2000 р., і сягнув 65 млрд грн. З них найсуттєвішими є пільги з податку на додану вартість, обсяги яких зросли за той самий період у 3,5 раза (з 15,9 до 56,7 млрд грн).

У цьому аспекті слід наголосити, що діючі умови надання пільг шляхом установлення різних підходів в оподаткуванні, дискримінують більшість учасників економічної діяльності. В Україні пільгами з оподаткування користувалися 103,7 тис. осіб або кожен шостий зареєстрований платник (15,2 %).

Справжня економічна влада проявляється у здатності забезпечити стабільність перехідних економічних процесів. Її сегментація правомірна внаслідок чисельності форм власності: вона реалізується як в інституціоналізації форм власності і ринку, у роздержавленні і приватизації, так і в післяприватизаційному сприянні приватному підприємництву та ефективному управлінню державними підприємствами. Економічна влада юридичних і фізичних осіб являє собою відносини власника, що забезпечують використання об'єкта власності в інтересах суб'єкта господарювання. Чим активніша економічна влада, тим успішніше функціонує перехідна економіка. До речі, останнім часом в Україні державне регулювання поступово стає каталізатором реалізації усіх форм економічної влади.

У міру становлення перехідної економіки формується економічна еліта, яка сегментується за вертикаллю (центр, регіон, підприємство) і горизонталлю (адміністрація, фінанси, виробництво, торгівля, зовнішньоекономічні зв'язки). На нашу думку, пріоритет тут мають людські якості і знання регіонів та галузей.

8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічної політики

Соціальні суперечності політики перехідного періоду щодо забезпечення стабільного економічного зростання змушують проаналізувати її складові та оцінити перспективи майбутніх змін у контексті створення умов, які б сприяли сталому економічному розвитку в Україні. Ще у період здійснення «перебудовної» політики багато хто з вітчизняних і зарубіжних учених-економістів дискутували та аналізували питання обґрунтування головних причин тривалого спаду економіки як колишнього СРСР, так і України [8; 9; 10]. За результатами подібних досліджень з'ясувалося, що політика прискорення розвитку і перебудови не створила можливостей для ефективного використання ресурсів і накопичення капіталу, тому і не розпочався процес форсування економічного розвитку на інтенсивній основі. Не відбулися й прогресивні структурні та інституційні зміни. Навпаки, економіка дедалі деградувала і врешті-решт стала схожою за характером скоріше на економіку рентного типу, ніж навіть на економіку, притаманну класичній, а тим паче неокласичній індустріальній моделі розвитку суспільства. Саме в останній, на противагу ринковій економіці, виникають і зберігаються механізми, сформовані у період планового втручання в економічні процеси, через що і не спостерігається позитивного суспільного розвитку [11, с. 55].

Курс на соціально орієнтовану ринкову економіку в Україні, що був проголошений на початку 90-х років і набув особливого звучання з кінця 1994 р., не приніс суттєвих позитивних змін. Що ж відбувалося в останні роки в економіці країни? Невже, незважаючи на видимі складові нової економічної політики, стара система продовжувала переважати? Наявність подібних чинників означала б, що фактори невдалого реформування зумовлені не лише помилками в економічному розвитку та умовами і факторами, що визначають функціонування економіки, а й іншими складовими, які, на нашу думку, і полягають у соціальному і духовному факторах.

Оскільки економічні відносини майже завжди мають соціальні наслідки, вони соціальні за своєю природою. Отже, посилення подібної (соціальної) орієнтації економіки має стати найважливішою характерною ознакою соціально-економічного розвитку України. Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку.

Сучасний період характеризується економічним усуспільненням, але особливістю сьогоднішнього функціонування є переорієнтація економічного усуспільнення в соціальне. Тому соціальне усуспільнення стає висхідним, основним і завершальним в суспільному розвитку.

Традиційні підходи розглядають соціальну сферу як похідну від економічної, що надає соціальному розвиткові рис додатка економічного прогресу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства і не враховував того, що НТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується шляхом упровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямовано зростаючого рівня людських цінностей і потреб.

Перехід до сучасної соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване [12]. Високий професіоналізм, ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення -- такі вимоги висуваються до якості трудової поведінки людини за нових умов. Вони зумовлені розвитком НТР, який спричиняє перетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб. А найголовніше -- НТР потребує розвитку самої людини, набуття нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство і виробничий процес. Вона вимагає і гуманізації праці. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, а економічний прогрес пов'язаний з прогресом соціальним.

Таблиця 8.1

ОБСЯГ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНIЧНИХ РОБIТ, ВИКОНАНИХ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ НАУКОВИХ ОРГАНIЗАЦIЙ, ЗА ВИДАМИ РОБIТ

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

Новим етапом у розвитку поглядів на процес зростання соціальної орієнтації стала поява теорії «людського капіталу». Зміни у структурі робочої сили, підвищення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення причин диференціації доходів залежно від професії і набутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки звичайно підвищуються з віком, але в уповільненому темпі. При цьому швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов'язані з рівнем освіти [13, с. 109].

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення призвели до необхідності поглибленого аналізу відносин між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць ряду економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудящих», «якості трудового життя» [14, с. 11].

З метою максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив для широких мас населення гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, не породжуючи, проте, утриманства і паразитизму. Це розкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї цінності, формуванню дієздатної особистості, для якої характерні економічна і соціальна активність, раціональність мислення і поведінки, здатність самостійно приймати рішення.

Трудову активність слід розглядати як результат реалізації особистості у процесі праці, який тим вищий, чим змістовнішою є праця і досвідченішим та кваліфікованішим сам працівник. Звідси -- необхідність у реконструкції процесу праці, збагаченні її сутності, перетворенні технологічної бази виробництва, вкладенні інвестицій у саму людину, тобто в освіту, культуру, охорону здоров'я і т. п. Добробут людини, пов'язаний з рівнем розвитку соціальної сфери, стає визначальним у соціально-економічному розвитку в усьому світі. За ступенем розвинутості соціальної сфери і добробуту народу оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Така оцінка відображається також у рівні освіченості, тривалості життя та ін.

Важливим завданням соціальної орієнтації є, на нашу думку, поєднання інтересів суб'єктів господарювання на різних рівнях економічної системи. Річ у тім, що сучасна економіка являє собою систему, що складається з різнорідних інституційних елементів (підприємницьких структур різноманітних форм власності; інститутів ринкової інфраструктури; держави, інтереси якої виражають регіональні і центральні органи влади; недержавних інституцій і т. д.), що діють на різних рівнях (мікрорівні, регіональному, галузевому і міжгалузевому, макрорівні, міждержавному). Кожний із цих елементів, крім загальнодержавних інтересів, має свою іманентну систему інтересів, породжувану його природою і конкретним станом у загальній економічній системі. У цілому або частково системи інтересів різних елементів можуть збігатися. Проте досить часто спостерігаються ситуації, коли ці системи інтересів або окремі інтереси суперечать одне одному. А це -- об'єктивна основа для виникнення конфліктів в економіці та в суспільстві в цілому.

Соціальна орієнтація має бути спрямована на прогнозування та виявлення конфліктів, усунення їх причин, а в перспективі й ліквідацію їх з мінімальними наслідками. Також важливим завданням економічної політики має стати несуперечливе узгодження інтересів різних суб'єктів економічної системи з загальнодержавними інтересами або, іншими словами, приведення різноманітних інтересів економічних суб'єктів до загального знаменника. Крім того, необхідно враховувати, що й сама система інтересів окремих суб'єктів ринкового механізму -- не суто статична, і для неї характерна відповідна динаміка.

Важливою складовою соціальної орієнтації економіки є розподіл доходів, рівень номінальної і реальної заробітної плати і проблеми соціальної справедливості.

У ринковій економіці розподіл доходів відбувається залежно від ефективності внесків власників капіталу, засобів виробництва і робочої сили. Рівності у розподілі не існує. У будь-якому суспільстві є люди, які не мають факторів виробництва, не можуть застосувати свою працю (безробітні) або не бажають працюватися через власні міркування. Розподіл доходів, таким чином, не гарантує кожній людині прийнятний рівень доходів. У цьому і полягає соціальна несправедливість ринку. При цьому мається на увазі, що нерівність доходів -- обов'язкова умова ефективного функціонування ринкової системи, тільки вона створює дійові стимули до праці та інвестування.

При переході до ринку диференціація також неминуча, проте якщо вона переходить за певну межу, то стає фактором соціальної дестабілізації. У нашій країні розрив у доходах 10 % найменш і 10 % найбільш забезпеченого населення у 1997 р. становив, за офіційними даними, 13,2 раза. У розвинутих країнах Західної Європи він становив 5--6, у США -- майже 11 раз [15].

Розрив у рівні життя цих груп збільшився з 7 разів у 1997 р. до 8 разів у 1999 р. Однак, за період 2000--2003 pp. спостерігалася стійка тенденція до зростання номінальних та реальних наявних доходів населення (табл. 8.2). Реальні наявні доходи населення зростали вищими темпами, ніж ВВП. Частка працівників, які вчасно не отримували заробітну плату, в загальній кількості працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, зменшилася з 65,5 % на початок 2000 р. до 11,3 % на початок 2004 р. і становила 1,3 млн осіб. За цей період практично стабілізувалися параметри, що характеризують диференціацію населення за рівнем життя (індекси Джині за розподілом сукупних витрат по децильних групах населення у 2000--2002 pp. становили 0,29). Рівень бідності за ці роки був близько 27 %, а рівень крайньої бідності -- 14 %.

Таблиця 8.2

ДИНАМІКА ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ (у відсотках до попереднього року)

* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.

У перехідній економіці України склалася унікальна ситуація: економіка базується на багатоукладності і найманій робочій силі, проте за своєю сутністю ще не є ринковою. Роздержавлення власності на засоби виробництва, лібералізація цін, майже повне відсторонення держави від управління економікою, фінансами і банківською системою, створення нових систем бюджетних і позабюджетних доходів ще не достатні для того, щоб економіка перетворилась на ринкову, здатну не тільки підтримувати поточне виробництво, а й забезпечувати розширене відтворення. Розглянемо цю сентенцію на прикладі оплати праці працівників.

Як відомо, за соціалізму діяв неринковий механізм заробітної плати, що базувався на державному регулюванні її найважливіших складових (тарифи, преміальна винагорода та ін.). У процесі перебудови, а потім реформування економіки він був замінений на інший механізм, який головні питання регулювання заробітної плати переніс на рівень підприємств, перетворивши заробітну плату з частки трудящих у національному доході, на частку працівника у доході підприємства. Форми і системи, розмір оплати стали визначатися не на рівні суспільства, а на рівні підприємства. Між тим у ринковій економіці заробітна плата являє собою ціну робочої сили або ціну трудової послуги. Ціна праці визначається на ринку, а не на підприємстві. Будь-яка країна має свій, специфічний характер установлення праці на ринку праці, а не на підприємстві. Проте для всіх країн спостерігаються загальні риси: вони включають багаторівневу систему договірного регулювання, систему мінімальних державних гарантій у галузі оплати праці, податкову систему і систему інформації про рівень і динаміку заробітної плати (за галузями, категоріями працівників, професійно-кваліфікаційними групами тощо) (табл. 8.3).