Держава і ринок: філософія взаємодії

На сучасному етапі в Україні здійснення трансформації національної економічної системи супроводжується такими ознаками: 1) тотальною приватизацією створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградацією основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих Конституцією України прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров'я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванням раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переходом до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму із властивою йому байдужістю до технологічного укладу економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно на розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму -- макроекономічної нестабільності, соціальної диференціації суспільства за доходами і добробутом тощо, а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Можна констатувати, що в Україні досі відсутня чітко сформульована соціальна складова її економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформатори відмовилися від паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку, прагнучи забезпечити швидкість реформ. Натомість швидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить виразно підкреслило цілі та на-
слідки такої політики, яка не може служити основою довіри до влади та її підтримання з боку народу. Так, разом із безперечними частковими досягненнями, що стосуються становлення недержавного сектору економіки та прошарку підприємців, деякої демократизації економіки, зародження національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формування підвалин ринкової інфраструктури, розширення зовнішньоекономічних зв'язків та низки інших переваг, перехід до ринкових відносин характеризується виникненням сплетіння негативних соціально-економічних явищ у нашій країні, що надали глибокій кризі перманентного, системного характеру, головними серед яких слід вважати такі: 1) структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; 2) висока енергомісткість виробництва; 3) екологічна небезпечність виробництва; 4) високий ступінь фізичного й морального зношування основних виробничих фондів; 5) низька продуктивність праці (на відсталому обладнанні), але високий рівень напруженості праці та високий рівень експлуатації, зокрема у виробництві; 6) низький рівень заробітної плати; 7) низький рівень інвестування у людський капітал; 8) втеча «мізків»; 9) втеча капіталів з України; 10) некомплексне формування ринкової інфраструктури; 11) зростання боргового навантаження на економіку; 12) низький рівень платіжної дисципліни; 13) велика «тінізація» економіки; 14) гіпертрофована диференціація населення за рівнем доходів; 15) формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, бездоглядних дітей) з числа тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х років, а житло -- внаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; 16) збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; 17) криміналізація суспільства; 18) ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; 19) порушення прав людини з боку владних структур; 20) витіснення більшості громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур при потуранні цим діям влади; 21) неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо.

Вирішення проблеми обмежень соціального розвитку визначає межі соціалізації економіки за критеріями її гуманізації, оскільки обмеження формуються залежно від кількості тих, хто залишився без роботи і без житла, а іноді і без документів унаслідок недосконалості законодавства або недотримання виконання його вимог щодо обмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна чисельність таких людей за різними оцінками становить 10 % міського населення, проте насправді їх значно більше з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники -- джерело їхніх доходів, вони на вулицях живуть, на вулицях і помирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Ці явища існують на тлі постійного повторення основної мети трансформаційних реформ -- побудови соціально орієнтованої економіки.

Таке насильство над масами, що проявляється у благозвучності намірів і протилежності дій, лежить в основі парадоксальної ситуації, що саме тепер, після проголошення демократії, люди перестали цікавитися політикою. Але цей парадокс розкривається просто: у психології переживання відомо, що людина, яка не бачить ніякого виходу з існуючої ситуації, впадає в стан фрустрації (поводиться цілком не відповідно до ситуації, наприклад б'ється головою об стіну або, навпаки, лежить на підлозі, нерухомо дивлячись у стелю). Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про викривлення суспільних структур, відсутність у структурі суспільних цінностей загальноцивілізаційних морально-етичних норм. Цим обумовлена необхідність зміни структури суспільних і політичних відносин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки нинішня українська економіка несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

Аналіз досвіду радикального реформування економіки України повністю підтверджує тезу щодо індиферентності ультралібералізованого ринку до вирішення проблем соціальної складової економічного розвитку. Наймані працівники приватного сектору економіки найчастіше позбавлені елементарних соціальних надбань -- соціального захисту і забезпечення. Компрадорському капіталу через егоїстично обмежене переважання власних інтересів і товарний підхід до людини властиво віднімати, а не поновлювати ресурси, особливо трудові. Досить сказати, що нині переважна більшість працівників приватного сектору позбавлена елементарних соціальних благ щодо оплати відпусток, часу хвороби, подекуди відпустки не застосовують або їх тривалість скорочена до 10 неоплачуваних робочих днів тощо. Згадані соціальні негативи не є чимось несподіваним, непередбачуваним, особливо з огляду на низький рівень моралі, відсутність духовних і моральних орієнтирів «соціальної меншості», але можна вести мову про абсолютну несумісність таких явищ із інтересами соціальної більшості. Отже, невідкладне практичне завдання полягає в тому, щоб забезпечити імперативний соціальний напрям розвитку економіки в Україні.

Рушійною силою перетворень соціальної сфери для відтворення системи соціального захисту населення може стати лише держава, хоча це не означає повного повернення до патерналістської системи соціального захисту. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає за певним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства. Отже, з огляду на це таким важливим є посилення ролі держави в розподілі та перерозподілі прибутків, соціалізації перехідного періоду з метою уникнення суспільних конфліктів.

За цим аспектом держава є найважливішим елементом соціальної ринкової економіки, що повинна формуватися, уникаючи тих кроків перехідної економіки, безперспективність яких в Україні очевидна. Це виявилося у безпрецедентному для мирного часу рівні деградації всіх галузей соціальної сфери та утворенні найгіршого типу соціальної структури суспільства, яке дедалі виразніше поділяється на різні полюси, на одному з яких невелика частина населення (до 2 %), що становить олігархічну верхівку влади, на другому полюсі -- бідні люди (близько 60 %), розмір заробітної плати яких нижчий прожиткового мінімуму, пенсіонери, маргінали, паупери, пролетаріат, люмпен і бомжі, бездомні діти, які приречені на злидні, зубожіння, жебрацтво. Крім цих полярних груп, 10 % населення обслуговує багатіїв і 25 % -- це так званий середній клас. Подібне нагромадження таких негативів є наслідком розвитку в Україні монополістичного капіталізму, а не соціально орієнтованої ринкової моделі економіки, що загрожує конфліктами між різними соціально-економічними групами і верствами суспільства та суперечить державній економічній політиці демократичних західних суспільств [1].

Суттєвою вадою соціалізації української економіки є те, що в ній використовуються переважно неадекватні методи підтримання соціальної сфери, позбавлені комплексності щодо врегулювання соціально-трудових відносин. У цій сфері й досі застосовується патерналістська політика всеохопної опіки населення, що мала місце за радянських часів. Ця політика все одно неспроможна підвищити рівень мінімально необхідних умов життєдіяльності та відтворення робочої сили з огляду на те, що левова частина бюджетних коштів витрачається на підтримання неефективного підприємництва, а не на соціальні цілі [2]. Подібний тип витрачання державних коштів не є ринковим і не здатний розв'язати жодної проблеми -- ні піднесення економіки, ні підвищення добробуту громадян. За такого марнотратства суспільних коштів підвищення добробуту громадян, формування і підтримання підприємництва й середнього класу як основної ланки, що зацікавлена у реформаційних перетвореннях, та гаранта політичних свобод і демократичних прав стають в Україні неможливими.

Життєздатність соціально орієнтованої економіки забезпечується дотриманням необхідних меж соціального захисту, оскільки лише тоді створюються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої здібності, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки -- значний прошарок економічно активного населення, так званий середній (між найбагатшими та бідними) клас матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати двигуном економіки за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромаджувати трудові прибутки.

Світовою практикою доведено, що без середнього класу успішний розвиток країн у сучасних умовах неможливий. Так, у розвинутих країнах середній клас, основою якого є сімейний бізнес, становить 2/3 суспільства, наприклад, у Швеції, Норвегії, Нідерландах, Бельгії це близько 70--75 % населення. Стандартними параметрами середнього класу є розмір ВВП на одну людину, рівень освіти, тривалість життя, наявність приватної власності та достатньої кількості майна (насамперед нерухомості), високий рівень достатку для процвітання власної сім'ї та усвідомлення себе щасливою людиною, тобто середній клас формує власне і суспільне багатство, оскільки створює робочі місця, споживає послуги і творить навколо себе заможний ареал [3]. На жаль, нині в Україні відсутні суспільні умови для створення середнього класу, його становлення за деякими оцінками не відбулося і не планується у найближчому майбутньому [4], навпаки, непомірні податки, через які вилучається до 90 % доходу фізичної або юридичної особи, інфляція, яку панівні групи використовують як інструмент перерозподілу влади, грошей і власності на свою користь, свідчать про субоптимальний характер економіки [5]. На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляють себе як середній клас працівники державного менеджменту середнього рівня, які певним чином адаптувалася до трансформаційних умов, чиновники середнього рангу, власники середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів. Проте слід зауважити, що такий середній клас не включає найбільш освіченої та кваліфікованої групи населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування наближена до межі бідності або на рівні мінімального забезпечення.

Наявність і чисельне зростання середнього класу в українському суспільстві може стати запорукою формування ринкової економіки на основі приватної власності, економічної свободи, розвитку демократії, ліберально-демократичних цінностей та створення власної національної еліти, оскільки до основних принципів функціонування еліти суспільства відносять насамперед морально-етичні та духовні цінності, а не рівень матеріального багатства. І навпаки, зі зменшенням середнього класу в суспільстві формується соціальна невизначеність та відповідний ризик відкритої фази соціального конфлікту [6]. І якщо існування привілейованого прошарку підприємців підриває конкуренцію, сприяє монополізації економіки, то соціалізація ринку передбачає розширення й активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Натомість нині маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває панівного характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їх свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання.

Отже, за цим напрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху.

До того ж перехідна економіка України потерпає від невизначеності не тільки меж соціалізації, а й відсутності теоретичного обґрунтування та перспективної концепції щодо вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Тому спроби соціалізації видаються малозрозумілими, непослідовними і непереконливими, а популістські рішення, що спираються на кон'юнктурні цілі, мають наслідком руйнування логіки соціальних пере-
творень і часто фінансово не забезпечені, а зобов'язання держави у соціальній сфері, установлені законодавчо, значно перевищують фінансові можливості реальних бюджетів.

Українському суспільству необхідно виробити нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінювання її ролі в суспільному розвитку. Їх основою має бути визнання того, що людина -- центр формування економічних і соціальних відносин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва. Тому одним із суттєвих завдань у сфері праці та соціальних відносин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент.

Крім того, сфери праці і соціальних відносин повинні регулюватися з урахуванням соціальних ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист і соціальна справедливість, забезпечення належного життєвого рівня та захист від ризиків життя, медичного обслуговування та освіти, підтримання високого рівня зайнятості й удосконалення її структури. У будь-якому разі не повинна проводитися така соціально-економічна політика, яка спричинює збагачення одних соціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недотримання соціально-економічних засад справедливості в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та економічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об'єктивного принципу, завдяки якому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиного життєвого порядку, через це вони мають відповідати один одному, тобто економічний порядок має бути адекватним економічному зростанню та не підривати економічних стимулів. Утім в Україні давно підтримується невідповідність між економічним та соціальним, адже українська економіка давно забезпечила можливості суттєвого підвищення заробітної плати й усієї соціальної сфери, але це штучно стримується [7]. Отже, розірвано взаємозв'язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку та взаємозв'язок і взаємодоповнюваність соціальної та економічної сфер.

Досвід розвинутих країн слід урахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення обумовили свого часу необхідність поглибленого аналізу відносин між працівниками в трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який забезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Це розкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до людського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталу формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов'язані з рівнем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров'я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їх економічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріального виробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм -- як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.

Зростання соціалізації -- це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.

6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки

Згідно з основними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринкової економіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формування норм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структури суспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізацію насамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім'ї, національного суверенітету держави та ін.).

Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічного розвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики. Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілу благ у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу через бюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політиці доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти -- різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

Соціалізація повинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов'язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби. Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідність переоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.

Зміни у соціальній сфері тісно пов'язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна функціональна залежність від економіко-політичної, гуманітарної та інших сфер суспільної взаємодії. Таке визначення соціального розвитку має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, духовне вдосконалення суспільства через вплив на особистість тощо. Йдеться про політичну, громадянську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як обов'язкову передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод, тобто всіх тих детермінант, що визначають категорію добробуту в суспільстві.

Зазначимо, що духовні фактори разом з культурою буття народу, яка має спиратися на високий рівень суспільної моралі, справляють особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, унаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення -- об'єктивна передумова діяльності індивідів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб. Цей закон управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна, вона відтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим та виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об'єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Економічний прогрес тісно пов'язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв'язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити такий зв'язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного -- характерна риса системного суспільного розвитку. У ньому економічна якість прогресу однаковою мірою поєднується з соціальною якістю, що концептуально має передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства виступає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов'язані з об'єктивною і суб'єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як суттєві, необхідні, стійкі системоутворювальні зв'язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв'язку з суспільством взагалі. Ці закони мають об'єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні єдності об'єктивного та суб'єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб'єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери відбувається своїм шляхом, проте взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам'яті обертається на практиці трагедіями для великої кількості людей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої є зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат, яким треба запобігати, а не приймати як невідворотне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та є кращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби -- це матеріальні потреби людини, у тому числі ті, що пов'язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби -- це потреби людини як особистості, що первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв'язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму. Пов'язано це з тим, що є угоди та дії, які гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічних. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона є безпосередньою рушійною силою економічного розвитку між незалежними економічними суб'єктами.

У сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який обумовлює поступовий розвиток. Отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі на основі змін (це слід особливо підкреслити) в економічній стратегії, що полягають у визнанні пріоритетності структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступового переходу до посилення ринкового саморегулювання;

цілеспрямоване підтримання державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

максимальне залучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки, використання історично сформованого менталітету економічних суб'єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб'єктами господарювання на ринку;

стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних відносин та їх урахування з метою усунення деформацій і забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду дає змогу виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки: формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень суспільного виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою повинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Проте економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення, тому має бути сформована соціальна база для її втілення за умови дотримання соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає стримування погіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація грошово-фінансової сфери, тобто включати стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захист довкілля тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб'єктів до розширення й удосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил із послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення -- нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен охоплювати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосування обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

Здійснення економічної стратегії за згаданими напрямами вимагає реалізації певних стратегічних завдань, які передбачають: переорієнтацію системи державних витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їхніх пріоритетів і перспектив; сприяння збільшенню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб'єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури тощо. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні мають стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення з невеликим терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головним є активне кредитування із застосуванням диференційованості процентних ставок залежно від їх цільового спрямування й суворого контролю за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена стратегією кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням, зокрема через створення несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. Інвестиційна стратегія при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, у тому числі іноземних, та зміну структури їх використання. Проте головним інвестором України має стати його народ, а для цього насамперед необхідно, щоб кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні, а не на рівні жебраків. В Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька, і водночас у кредитно-фінансовій сфері невиправдано завищена. Неприпустимо, що нині до бідної частини населення належить інтелектуальна його частина -- працівники науки, освіти, охорони здоров'я, культури. Причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і працівників соціальної сфери зокрема не відповідають рівню можливостей економіки України. До того ж ні середня, ні, тим більше, мінімальна заробітна плата в Україні не виконує функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні. Споживчий бюджет населення навіть з середніми доходами за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування. Проте слід пам'ятати, що низький рівень оплати праці -- це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Чим менші доходи, тим менший (відповідно до попиту) рівень виробництва. Отже, нинішні низькі доходи населення -- фактор стримування розширення внутрішнього ринку та технологічного оновлення виробництва.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською, що у специфічних українських умовах стали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки є найбільш надійною основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову стала перед вибором напряму економічних перетворень. З огляду на викладене та з урахуванням уже набутого досвіду можна виділити такі стратегічні напрями:

пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

пріоритет реального сектору над спекулятивним та легітимної економіки над тіньовою. Будь-якими засобами, у тому числі адміністративними, необхідно розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору до реального. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади -- створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

перебороти демонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.

Першочерговими заходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життя населення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними більш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні виділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства щодо неконкурентоспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційне та інвестиційне підтримання всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску на суб'єктів та ліквідація тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки -- масовий прошарок економічно активного населення, яким виявляє себе середній клас, здатний стати двигуном економіки і виявляти вплив на проведення активної соціальної політики державою, що має стати головним пріоритетом у її діяльності.

6.3 Інституційні основи соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб'єктом економічних відносин формування інституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формування різноманітних подібних інститутів іншими суб'єктами економічних відносин.

Соціальні функції держави впливають на її обов'язки перед суспільством, регламентуються Конституцією України і об'єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду; відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров'я, професійного рівня тощо; забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров'я, освіти, культури; поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити на: 1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідного регулювання доходів.

Формування сильних інститутів справедливо вважається більш важливим, ніж швидкість проведення реформ, проте на становлення інституційної системи в Україні гальмівну дію виявляє фактор спадкоємності, коли в умовах інституційної невпорядкованості приватизація відбулася в інтересах вузької групи суспільства з особливими інтересами, що призвело до утворення переважно неефективних власників та розподільних коаліцій. Це, у свою чергу, суттєво впливає на створення і розбудову нової інституційної системи українського суспільства.

Такий підхід до реформування інституційної системи в Україні (особливо формальних норм) обумовив гостру політичну та адміністративну боротьбу як між різними політичними угрупованнями та економічними групами, так і всередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб), боротьба між якими точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах груп.

Результатом такої боротьби стало викривлення неформальних норм, пов'язаних зі сприйняттям законодавчої бази суспільством, що стає індикатором політичної нестабільності. Наслідками цього стали розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп, коли непривілейований приватний сектор позбавлений можливості функціонувати у ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватися як суспільне марнотратство. Отже, недосконалість інституційної системи виявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб'єктів ринку.

Як наслідок, гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи людини та гарантій рівних умов для саморозвитку, рівноправної участі у ринкових процесах усього працездатного населення. Натомість за необмеженої державної влади «левіафана» та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й можливість зловживання владним становищем.

Інституційні пастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процеси формування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється за рахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла, відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю за діяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненого психологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави, у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням -- надто складний процес. Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженої турботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.

Без скасування цих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створення повнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайно низькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери та загальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життя та іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.

Отже, соціальна орієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкого кола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв'язок, коли економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб'єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших -- гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров'я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового» інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.

Формування соціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутів усієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливу інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації досить різноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, що охоплює сфери освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам. Сукупність суспільних інститутів -- це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формування соціальних інститутів зростання -- приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.