Держава і ринок: філософія взаємодії

Соціологічну теорію держави розробив німецький юрист Р. Ієрінг. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави (К. Маркс і Ф. Енгельс) наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, на їхню думку, -- це комітет, який управляє загальними справами всієї буржуазії.

Науковий інтерес становить сучасне розуміння держави. Узагальнюючи різні підходи, можна сказати, що держава -- це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантує права і свободи громадянам.

З погляду політології, держава -- це апарат, механізм, який захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства, у тому числі за допомогою примусу. Тобто державна влада передбачає можливість примусу з боку держави, застосування певних «силових» засобів. В окремих державах це призводить до порушення прав окремої людини, до приниження її гідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільства загалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини.

Над питаннями про причини і шляхи виникнення держави люди почали замислюватися давно. Створювалися найрізноманітніші теорії, які по-різному тлумачили зазначені питання. Пояснюється це насамперед відмінностями історичних і соціальних умов, у яких жили автори цих теорій, розмаїтістю їхніх ідеологічних і філософських позицій.

Узагальнюючи різні літературні джерела, що стосуються сутності держави, можна виділити три підходи до дослідження цього питання. Перший -- політико-філософський (античний), який відстоювали представники стародавньої філософії Аристотель та Цицерон. Згідно з цим підходом держава розглядається як свого роду спілкування, організоване заради спільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ--держава». В основі цих відносин лежить спільність інтересів.

Другий підхід -- класовий. Його представники розглядають державу як результат поділу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим. Це марксистсько-ленінський підхід. Третій підхід -- організаційно-правовий. Він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин. Теорії про походження держави стали виникати разом з еволюцією самої держави, відображаючи рівень розвитку економічного ладу і суспільної свідомості.

Сучасна теорія держави і права виділяє в теоріях походження держави дві великі групи: так звані класичні теорії й інші. До класичних теорій відносять: Афінську, яка трактує виникнення держави як результат внутрішніх суперечностей [1]; Римську, що пов'язує виникнення держави з боротьбою між плебеями та патриціями; та Германську, яка вважає, що держава виникла внаслідок захоплення одним племенем великих територій та необхідності створення єдиного центру з управління ними [2].

Учені й сьогодні сперечаються щодо причин виникнення держави. Частина з них ці причини пов'язує з тим, що внаслідок розвитку людського суспільства, підвищення продуктивності праці і появи надлишків продуктів серед людей поступово виникала нерівність. Водночас формувалися неоднакові, часом протилежні інтереси різних груп людей -- рабовласників і рабів, феодалів і селян тощо. Щоб утримати владу у своїх руках, не вистачало власних сил, авторитету. Необхідний був певний механізм, який допомагав би керувати суспільством, примушувати, в разі потреби, до покори.

У контексті такого висновку залишаються актуальними думки Ф. Енгельса: «Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них -- державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів» [3], причому виникнення апарату державної влади не є результатом зусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомому ступені його розвитку.

Отже, основні причини появи держав були такі:

Необхідність удосконалення керування суспільством. Це удосконалення, у свою чергу, було пов'язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, виокремленням соціальних структур, їх укрупненням, зростанням чисельності населення, яке проживає на певній території, і т. п.

Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання для їх виконання великих мас людей. Це особливо було властиво тим регіонам, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримання їх у робочому стані і т. п.

Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розпаді первісного суспільства, з неминучістю ведуть до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, яка зазнає експлуатації.

Необхідність підтримання в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, захист від можливого негативного зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтриманням правопорядку, застосуванням різних заходів, у тому числі і примусових, з тим, щоб усі члени суспільства дотримувалися норм права, що зароджується, навіть якщо ці норми не відповідають їхнім інтересам.

З погляду соціальної нерівності виникнення держави пояснюється з двох позицій: класової і позакласової. Існують такі теорії позакласового підходу: патріархальна, договірна, теологічна, психологічна, теорія насильства, космічна.

Патріархальна теорія. Згідно з цією теорією держава виникла з сім'ї. Вважається, що держава з'явилася ще тоді, коли люди жили родами і керував життям батько патріарх. Сім'я зростала, і патріарх поступово перетворювався на главу держави, сімейна влада -- на державну.

Договірна теорія. Окремі вчені XVIII ст. пояснювали появу держави досягненням угоди між людьми про розподіл функцій у суспільстві, коли одні керуватимуть, а інші -- підкорятимуться. У цьому сутність договірної теорії походження держави.

Теологічна теорія. Згідно з цією теорією держава створена Богом, джерелом державної влади, як і всього сущого на Землі, є воля вищої сили -- Бога.

Психологічна теорія. Ця теорія доводить, що через свої психологічні особливості одна частина населення повинна панувати, а інша -- підкорятися.

Теорія насильства. Стверджує, що держава виникла внаслідок насильства в результаті завоювання одного племені іншим. Адже переможцю потрібно було утримувати в покорі переможених.

Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава на Землю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.

Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників, докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникнення держави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу є соціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держави соціально-економічними причинами.

Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної (відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошової одиниці і фінансової системи.

Виникнення держави пов'язане з необхідністю регулювання відносин між людьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності між ними.

Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна (природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.

Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об'єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікур вперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Але якщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ--XVІІІ ст. М. Горація, Б. Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набула повного свого розвитку.

Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичного акта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським витвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов'язується з механічним уявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утворенням свідомої волі людей, котрі погодилися об'єднатися заради кращого забезпечення свободи і порядку.

Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичний досвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права і свободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членом суспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній владі і беруть зобов'язання підпорядковуватися, а держава зобов'язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, -- основа законної влади. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі -- це уповноважені народу, які зобов'язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.

Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часом правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян -- як на своїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо, вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих і бідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності: перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.

Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють досить неоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати Сполучені Штати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основі договору між республіками був утворений і Союз Радянських Соціалістичних Республік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.

Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьми суспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів, груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспекту договірної теорії, то з ним пов'язані демократичні засади в економічних відносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, а також підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватних економічних структур, їх змінюваності тощо.

Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панували уявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства. Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо. Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавна розрізняли дві функції держави -- забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вчення про класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою для дослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окреслених класів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальні суперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальність організоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівень матеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широким верствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людську гідність.

Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізу історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетними стають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своє відображення в найбільш розвинутих країнах -- правових, демократичних, соціально орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому. Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси.

На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з погляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава є особливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, об'єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собою форму організації суспільства, яка:

об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

об'єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія -- це матеріальна база держави;

об'єднує все суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

є представником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншими державами;

об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхнього життя;

є верховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

є централізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ) вищим, і насамкінець -- загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхнього життя. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповідними соціальними об'єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов'язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх «самостійного» життя -- важлива ознака цивілізованості держави і суспільства.

Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальні умови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогою механізму держави -- сукупності органів влади й управління, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Форми державної діяльності можуть бути різні -- управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність -- установлення загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний час дозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіх держав даного періоду, або різні типи держав.

Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристику держав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління, субординації повноважень суб'єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку, цільової спрямованості тощо.

Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з'ясувати, яку форму управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості розвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія форми держави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способу реалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави -- не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути відповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвитку суспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний вплив на становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичні традиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. На форму держави впливає також характер взаємин держави і його органів із недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою та іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].

Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням, якими методами вона здійснюється.

Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця теза ґрунтується на такому:

у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;

лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;

лише держава має право виступати від імені свого народу;

лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов'язковими для всього населення країни [6].

Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всі аспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організація публічної влади -- система закладів, що управляють економічною, політичною і соціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішній територіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу -- вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах.

Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління, розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них -- це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі -- це монархія, якщо багатьом -- аристократія, якщо всім -- демократія, або республіка. Існування такої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].

Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні мова може йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).

Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:

обрання органів державної влади на певний термін і її колегіальний характер;

наявність обраного на певний термін глави держави;

такий характер державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;

юридична відповідальність глави держави.

За історичними періодами свого існування республіки поділяються на античні (держави-поліси -- Афіни, Рим); середньовічні (феодальні -- Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.

Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичне об'єднання вільних громадян, які є самостійними суб'єктами господарського й суспільного життя.

Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави, відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії і критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнє все-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властиві такі ознаки:

наявність правлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни;

поєднання в одній особі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;

наділення глави держави диктаторськими повноваженнями;

формальний характер партійних і державних виборів;

підвищення ролі партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;

відсутність юридичної відповідальності глави держави й партії.

Відомі такі види республік:

1) президентська;

2) парламентська;

3) президентсько-парламентська (змішана).

Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).

У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на склад уряду і його політику.

Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, що глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).

На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх поділ між складовими держави.

Форма державного устрою показує:

якою є внутрішня структура держави;

як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;

у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території [9].

За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:

унітарна;

федеративна;

конфедеративна.

У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) і складний.

Унітарна держава -- це таке державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2 Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

верховне керівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі й судові органи;

на території унітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

складові унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

унітарна держава, на території якої проживають значні за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;

усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади [11].

Ступінь і форми контролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарних державах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовану унітарну держави.

Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можуть змінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:

принцип демократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачає усвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави на здійснення, охорону та захист основних прав людини;

принцип національної рівноправності -- визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі;

принцип законності -- спрямування діяльності держави на виконання законів, організація державного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;

принцип суверенності державної влади -- єдність і незалежність державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу, його права на самовизначення;

принцип «розподілу влади» -- розподіл основних функціональних напрямів діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;

принцип ненасильства -- пріоритет у державній діяльності організаційних та виховних методів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);

принцип «громадянськості» -- виконання державою своїх функцій із залучення муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань, співпрацюючи з ними.

2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект

Із становленням та розвитком державності в Україні нерозривно пов'язаний і процес зародження та розвитку підприємництва. Ці процеси в Україні, по суті, почалися в один і той самий час і постійно супроводжують один одного. З прийняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схваленням 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України було започатковано незворотний процес державотворення в Україні.

Зауважимо, що цей процес в Україні досить складний. Наукового обґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Такий досвід, власне, обмежений періодом від прийняття Парламентом України Конституції України та відповідного великого пакету законів. Відсутність філософії і ідеології державного будівництва в Україні нерідко призводить до виникнення колізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, що, у свою чергу, може спричинити порушення законів громадянами, підприємцями погіршення політичної та економічної ситуації в країні.

На сучасному етапі особливо важливим є питання взаємодії держави і ринку. У розвинутих країнах це питання знайшло своє вираження у формуванні моделі «змішаної економіки». Змішана економіка посідає проміжне місце між командною та суто ринковою економікою. Під ринковою розуміється економіка вільної конкуренції, яка в чистому вигляді в реальній практиці практично не існує. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкуруючих приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такої взаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізму цін, тоді як держава коригує сукупний рівень виробництва через податкову, фіскальну грошово-кредитну та бюджетну політику, перерозподіляючи доходи задля задоволення суспільних потреб.

У сучасних умовах зростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу і грошей стабільність та необхідні пропорції в економіці не можуть бути забезпечені через ринковий механізм, тому з боку держави виникає потреба не тільки його регулювання, сьогодні вже цього замало. Потрібне постійне державне узгодження всіх економічних потоків, що може бути реалізовано через систему державного управління економікою. Однак воно має бути принципово відмінним від державного управління в умовах адміністративно-командної економіки.

Криза адміністративно-командної системи зумовила необхідність радикального реформування економічної системи, основною метою якої був перехід до ринкового механізму господарювання. Домінування державної власності та її монополія в усіх галузях народного господарства перетворила кожного учасника господарської діяльності у простого виконавця команд, що подавалися зверху, тим самим підривались його ініціатива і підприємливість. Адміністративно-насильницька система примусу до праці перетворила людей у рабів, у гвинтиків із стереотипним, нав'язаним партійною ідеологією мисленням. Розподільний принцип зрівнялівки підірвав економічний механізм зацікавленості в результатах діяльності. У нинішніх умовах трансформації економіки пересічний громадянин України був шокований безмежною свободою діяльності і радикальною зміною політичних, соціально-економічних і моральних цінностей. Проте старі стереотипи рухнули, а нові ще не народилися. Настав період вакууму, у якому і виникли деформовані, порівняно з загальноцивілізаційними, цінності і гіпертрофована економічна система. У вакуумі хаотичності й анархічності організації суспільства і в боротьбі за переділ власності й багатства було загублено головного суб'єкта активно функціонуючого ринкового господарства -- масового середнього підприємця, який становить економічну і соціальну основу індустріального капіталістичного суспільства.

Узагальнення світового досвіду розвитку підприємництва має велике значення для формування підприємницького середовища в Україні. Підприємець, підприємництво, підприємство і тощо є категоріями, що виражають сутність одного явища. Способи і форми взаємовідносин між державою і підприємцем завжди були в центрі уваги діяльності законодавців, урядовців і політиків. Для науковців дослідження цієї проблеми є головною вимогою при розробленні теоретичних моделей регулювання економіки. Стисло викладемо своє бачення зазначеної проблеми.

Макс Вебер визначав капіталістичне підприємництво як економічну активність, що орієнтована на ринок і спрямована на отримання доходу шляхом обміну на ринку. В економічній літературі справедливо наголошують на взаємозалежності підприємництва і капіталізму. На думку Вебера, термін «капіталізм» застосовується лише до ситуацій, у яких економічні вимоги суспільства знаходять ресурси у вигляді капіталістичного підприємництва. Пітер Л. Бергер звернув увагу на найпоширеніше визначення капіталізму як виробництва для ринку підприємливими індивідами чи об'єднаннями їх з метою отримання прибутку [12].

Підприємництво як особлива сфера діяльності людей передбачає існування економічної свободи у виборі виду діяльності та джерел її організації, прийняття управлінських рішень, свободи у розпорядженні власними доходами. Найважливішими рисами підприємця як персоніфікатора підприємництва є ініціативність, готовність до ризику, відповідальність, орієнтація на ефективність та якість, цілеспрямованість, організованість, раціональність у виборі ресурсів і в споживанні тощо. Підприємство як організаційно-економічна форма підприємництва, відображає відокремлену структурну ланку, в межах якої здійснюється самостійно кругообіг матеріальних і фінансових ресурсів, формується підприємницький дохід. Величина доходу прямо залежить від зусиль та ініціативи підприємців. Можна зробити висновок, що підприємництво передбачає як обов'язкову умову економічну свободу, вільний доступ до ресурсів і ринків збуту, свободу ціноутворення тощо.

Зауважимо, що сьогодні в Україні необхідно застосовувати сучасні форми підприємництва, з тим щоб не повторювати помилок і суперечностей інших країн. Це можливо за умови наукового пізнання, всебічного вивчення найпередовішого досвіду інших країн у розвитку підприємництва і становлення державності. При цьому повинні не сліпо копіювати ті чи інші елементи господарювання, а застосовувати їх з урахуванням економічних, соціальних, культурних і ментальних особливостей суспільного буття України.

Сучасному підприємництву властива раціональна калькуляція за допомогою подвійної бухгалтерії, яка принципово відмінна від клерикальної техніки обліку, свідомо і раціонально розраховується очікуваний розмір прибутку, отриманню якого підпорядкована вся підприємницька діяльність.

Досконала правова система й усезагальна комерціалізація економіки перетворили сучасне підприємництво в особливий фактор виробництва. Альфред Маршалл прирівнює організацію підприємництва до четвертого фактора виробництва. Дж. Б. Кларк приписує підприємцю функцію координації. П. Найт уводить менеджера, який здійснює координацію. Тобто сучасне підприємництво є достатньо усвідомленою і надто раціональною діяльністю, яке для отримання високих прибутків використовує передову науку і технологію, сучасні форми організації виробництва й економічні закони, право й інформацію.

У сучасних умовах, коли посилюється взаємозалежність і взаємодія великої кількості факторів підприємницької діяльності, підвищуються вимоги до професійного й інтелектуального рівня його підготовки. У процесі прийняття рішень підприємець мусить сьогодні враховувати й інституційні фактори розвитку суспільства, що вже прямо стосується функцій держави.

Слід зауважити, що активна підприємницька діяльність можлива лише в умовах свободи ринку, де механізм ціноутворення і конкуренції виконує відповідну роль у формуванні підприємницького доходу. Приватна власність є обов'язковою передумовою конкуренції. Але, як підкреслює Вальтер Ойкен, «... приватна власність залежно від форми ринку кожен раз означає дещо зовсім інше» [13]. Тобто, з одного боку приватна власність створює можливість для формування конкурентного середовища, а з іншого, зворотного, -- форма конкуренції відображає реальні можливості реалізації приватної власності.

В умовах досконалої конкуренції діяльність підприємців-власників отримує свободу і повноваження розпоряджатися факторами виробництва з метою задоволення потреб народного господарства. При цьому не обмежуються свобода і право діяльності інших власників, що веде до утворення стану рівноваги в розподілі економічної влади. Так, в умовах монополізації приватна власність виявляє свою внутрішню природу самовідтворення за рахунок перерозподілу необхідного продукту, тобто за рахунок експлуатації, що призводить, як це підтверджує історичний досвід, до соціально-економічної кризи. Монополізація підриває також умови стану рівноваги в розподілі економічної влади між приватними власниками, а значить, і конкурентний механізм саморозвитку суспільства. В. Ойкен підкреслював, що приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. У даному випадку форма конкуренції відповідає формі власності, тим самим створюються найбільш сприятливі умови для підприємницької діяльності всіх приватних власників.

Зауважимо, що кінець ХІХ ст. характеризується зародженням монополії, яка підриває конкуренцію. Процеси монополізації, розширюючись вглиб і вшир, стали стримуючим чинником розвитку вільного підприємництва. Механізм ринкового саморегулювання в умовах монополізації не спрацьовує, тому ще в 30-ті роки Д. Кейнс правильно доводив необхідність державного регулювання економіки, а значить і відносин приватної власності, підприємницької діяльності. Але не всяке державне регулювання може бути спрямоване на підтримання вільного підприємництва. Феодальна форма державності чи держава при командній системі економіки виконували відповідні їм функції, узаконюючи і підтримуючи господарські порядки, які навіть не передбачали свободи підприємницької діяльності.

Отже, розвиток вільної конкуренції, а значить і підприємництва, неможливий в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілля можновладців. Розвиток ринкових відносин потребує державної гарантії приватного привласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг як у межах країни, так і поза її межами. Характер, ступінь і ефективність економіки вільного підприємництва в кожній окремій країні залежать від соціально-економічних, правових, культурних і ментальних особливостей кожної окремої національної країни. Іншими словами, ринок опирається на соціально-економічні, право-політичні інструкції та організації, які значною мірою детермінуються національно-історичними імперативами і логікою.

Відсутність в Україні сталих і розвинутих інститутів державності, як і відсутність політичної волі щодо вдосконалення економічної системи уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Негативно впливає на процес реформування і низький рівень знань ринкової економіки.

Держава як організаційно-політична форма функціонування суспільства може бути і гальмом подальшого прогресу, як це було при феодальній державі, коли народжуване дрібнотоварне підприємництво стримувалося феодальними законами. З іншого боку, державний устрій може бути головним чинником прогресу і стабільності суспільства, як це сталося у США і багатьох країнах світу. Проголошена понад 200 років тому Конституція США поклала край багатолітній війні і відкрила шлях до створення наймогутнішої країни світу з найбільш вільним і ліберальним розвитком різних форм підприємництва. Головна ідеологічна ідея державності США полягає в тому, що держава повинна підкорятися праву. Держава як суспільна угода людей, що довів Джон Локк у своїй праці «Трактати про врядування», зобов'язана визнавати і захищати сфери свобод і права кожного громадянина. Ідею правової держави як противаги держави примусу знаходимо вже в грецькій філософії. Ця ідея втілена і в реальному житті деяких держав. На жаль, Україні ще далеко до реалізації ідеї правової держави. Зауважимо, що в правовій державі свобода власності і підприємництва захищається державою від свавілля не тільки державних адміністративних органів, а й від громадян, які мають відповідний вплив у суспільстві.

Кінець ХІХ і ХХ ст. характеризуються суперечливими тенденціями становлення правової держави і підтримання свободи підприємництва. Епоха вільної конкуренції і ліберальної економіки ХІХ ст. відповідала потребам формування інститутів правової держави. Але процеси монополізації економіки якісно деформують саму сутність приватної власності, підриваючи її мобілізуючу силу зсередини й одночасно обмежуючи свободу підприємницької діяльності інших суб'єктів господарювання. Приватне підприємництво потребує контролю з боку конкуренції. Оскільки монополія підриває вільну конкуренцію, а значить і механізм контролю, то виникає необхідність цього контролю з боку держави. Перші антитрестівські закони в США мали на меті саме обмеження процесів монополізації і підтримання вільної конкуренції.

У сучасних умовах становлення державних структур в Україні і формування приватних монополізованих власників процес регулювання монополізації і підтримання конкурентного середовища ускладнюється. Спостерігається тенденція органічного поєднання і взаємозалежності владних структур та новоявлених монопольних власників, що є основною і головною причиною затухання малого підприємництва. Для цього використовуються економічні, політичні і навіть законодавчі засоби. Парламент, Президент і Уряд України повинні усвідомити незаперечну істину, яку переконливо підтверджує історичний досвід, що без дрібного власника, без свободи підприємницької діяльності розвиток економіки України не має перспективи. Монополізоване підприємництво, яке розбавлене кримінальними елементами, веде суспільство до деградації, оскільки обмежує будь-яку ініціативу і почин мільйонів людей. Ця мільйонна енергія і творчість залишаються сьогодні осторонь суспільних процесів, а самі їх носії внаслідок цього також втрачають професійні якості, моральні переконання, віру в можливість досягнення прогресу.

Необхідно також зважити і на спадщину, яка дісталась Україні від розпаду Радянського Союзу. У командно-адміністративній системі не тільки не було підприємців, кожна людина виконувала роль гвинтика великої машини насильства. Старі правила були виразом соціальних, моральних і економічних ідей радянського періоду утопізму, романтизму й догматизму; вони були скоріше продуктом почуттів, ніж розуму, і відбивали свавілля в економіці й політиці невеликої групи осіб. Якщо в Англії чи іншій розвиненій країні нова нація підприємців виростала з тих, хто самостійно створив власне багатство, тобто з людей сильних, рішучих, підприємливих, то в Україні генерація підприємців походить з тих, хто володів до реформи відповідною економічною чи політичною владою. А враховуючи те, що раніше наше суспільство було розподільним, то й сучасні підприємці, як правило, є носіями розподільної ідеології, а не ідеології трудового примноження багатства, розбудови держави.

Викладений вище недостатньо розвинений стан державних інституцій, а також негативний вплив корпоративного капіталу на економічну політику держави, спричинили в Україні анархію владних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядку Вальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [14].

2.3 Еволюція суспільних функцій держави

Аналіз еволюції суспільних функцій держави має не тільки суто пізнавальне, академічне, а й політико-практичне значення.

З його допомогою можна глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, взаємодію державних та ринкових важелів функціонування сучасної економічної системи, чіткіше визначити як загальні тенденції, так і особливості цієї взаємодії на кожному історичному проміжку часу та в кожній окремій країні з трансформаційною економікою. Іншими словами, щоб краще зрозуміти сучасний механізм взаємодії держави і ринку, потрібно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їх утворення, становлення, розвиток, зміну їх форми і змісту.

Держава є вищою за рівнем організації і значимості інститутом, який за своєю соціально-економічною природою повинен забезпечувати одночасну реалізацію особистих і суспільних інтересів, що досягається через виконання державою певних функцій. Висвітлення ролі і значимості кожної суспільної функції з погляду єдності логічного й історичного допоможе з'ясувати логіку динамічного поєднання ринку та держави залежно від історичного періоду та особливостей розвитку суспільства. Така постановка питання є вкрай необхідною, оскільки дає змогу зрозуміти мінливість форм і методів взаємодії держави і ринку залежно від цілей та можливостей, а також уможливлює використання інструментарію цієї взаємодії задля упорядкування суспільних відносин у країнах з трансформаційною економікою.

Треба зазначити, що сьогодні держава націлена передусім на виконання суспільних функцій, а значить становить основний стержень здійснення політики. Власне сама держава як організація була створена людством з єдиною метою -- виконання суспільних функцій. Держава, здійснюючи відповідну політику, напрямляє всю діяльність кожного громадянина в суспільне русло. Платон свого часу дав таке визначення політики: «Політика -- це мистецтво жити разом», підкресливши цим важливу об'єднувальну функцію держави.

Суспільна сутність держави полягає в тому, що, відображаючи в цілому волю всіх громадян, вона таким чином визначає загальний напрям розвитку суспільства. Утвердження загального напряму відбувається не автоматично, а в досить важкій і складній боротьбі, через систему державного управління суспільством у цілому, та національною економікою зокрема. Тому важливо назвати три аспекти, які визначають ступінь реалізації державою своїх суспільних функцій. Перший аспект показує, якою мірою держава враховує загальні потреби, інтереси, цілі та волю громадян, другий -- як вона враховує особливі інтереси кожного громадянина, громади чи інтереси окремих груп людей, які не вписуються в русло загальних суспільних інтересів, і третій аспект -- яким чином держава забезпечує розвиток суспільства в цілому та поєднання суспільних та особистих інтересів.

Аналіз розвитку суспільних функцій держави дає можливість зрозуміти, яким чином одні методи державного регулювання ринкової економіки змінюють інші, їх межі, результативність та доцільність. Отже, потрібен не простий перелік суспільних функцій, які виконує держава. На наш погляд, особливо важливим є аналіз значимості тієї чи іншої суспільної функції виходячи з потреб розвитку самої економіки, яка становить матеріальну основу розвитку суспільства взагалі. Під таким кутом зору й розглянемо державу.

Суспільні функції держави є основними напрямами її діяльності і виражають сутність і призначення державного управління суспільними справами. Функції держави встановлюються залежно від основних завдань, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі розвитку, і є засобом реалізації цих завдань. Зміст завдань визначається внутрішніми і зовнішніми факторами. Відповідно до цього розрізняють внутрішні і зовнішні функції держави.

Функції держави -- це насамперед сукупність функцій управління. Основними управлінськими функціями держави є керівництво, координація, організація, контроль, прийняття рішень з метою збереження і розвитку соціуму, впорядкування його структури і діяльності, забезпечення безпеки громадян, створення оптимальних умов для їх різнобічної життєдіяльності.

Залежно від різноманітних критеріїв (рівня, галузі, характеру та обсягу управління) можна виокремити різні види державного управління: координаційне, субординаційне, галузеве, територіальне, стратегічне, тактичне, оперативне, антикризове, регіональне, муніципальне, приватне та ін.

Отже, держава проявляє себе як унікальна й універсальна організація суспільства, яка наділена різноманітними і динамічними характеристиками та виконує унікальні функції з управління всіма важливими сферами суспільної діяльності.

Держава одночасно виступає соціально-політичним арбітром у суспільстві. Роль держави-арбітра пов'язана з неоднорідною структурою суспільства, різноманітні групи й окремі особистості якого мають власні інтереси. Тому й виникає необхідність розроблення загальних принципів, які б визначали розподіл суспільних цінностей: на охорону здоров'я, освіту, соціальне забезпечення і т. п. Втручання держави в цей розподіл дає змогу коригувати його з урахуванням соціальної справедливості і стабільності в інтересах усього суспільства. Особливість соціально-політичного арбітражу держави в тому, що він здійснюється як контроль від імені усього суспільства, в інтересах самого суспільства. У цьому розумінні держава в ідеальному плані має бути соціально нейтральним інститутом, протистояти будь-якому впливу і нейтралізувати спроби впливати на нього. Здійснюючи соціально-політичний арбітраж, держава може надавати певні гарантії одним (допомоги, пенсії) і встановлювати обмеження іншим. Система гарантій і обмежень, які держава постійно розробляє й використовує, і є вихідним методологічним пунктом до розуміння діалектики співвідношення держави й ринку. Тому можна зробити перший висновок, що ще до зародження ринкових відносин у суспільстві держава вже застосовувала інструменти (наприклад, збори та податки) для перерозподілу створеного продукту.

Держава є арбітром у вирішенні спірних питань (національних, класових, релігійних), шукає форми компромісів, які б зберігали основи соціальної системи. Організаційно держава забезпечує реалізацію своїх суспільних функцій завдяки використанню легітимного права на застосування насилля. Воно може бути у вигляді застосування кримінальної відповідальності, адміністративних, майнових та інших санкцій. У виняткових випадках гострої боротьби протидіючих сил арбітраж держави може набирати специфічних форм: може запроваджуватися надзвичайний стан, заборонятися діяльність окремих партій і об'єднань, мітингів, демонстрацій, якщо вони дестабілізують ситуацію в країні. Легалізоване насилля проводиться від імені всього суспільства і застосовується до тих осіб та організацій, які порушують установлені в законодавстві правила поведінки.

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони держави, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошуваний раніше жорсткий зв'язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв'язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним -- на функції держави впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови і чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальні проблеми). Справді, функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності саме і характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше -- різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціального інституту, як держава.

Суспільні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це виявляється в тому, що по-перше, зміст кожної функції держави визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності.

По-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Іншими словами, суспільні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значимим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.