Історія розвитку макроекономічної науки

Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна будова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом. Саме через це поняття він переходить потім до ще більш важливої, на його думку, характеристики -- норми експлуатації, яка визначається як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом. Поділяючи капітал на постійний і змінний (а не як Сміт-- Рікардо -- на основний і оборотний), К. Маркс має на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку впливу кожної з цих частин на масу додаткової вартості у вартості продукту. Зокрема, про рух капіталу докладно говориться у розділі 8 другого тому "Капіталу", де мова йде про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капітал переносить свою цінність на створюваний продукт частинами, а змінний -- цілком, тобто підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу. Різниця тут у тім, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або в машини і обладнання, або в необхідну для виробництва сировину і додаткової вартості не створює.

Безпосередньо з грошовим капіталом пов'язане марксистське розуміння поняття цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г -- Т -- Г + г, де гроші використовуються для наживи, придбання додаткового капіталу, отримання прибутку. К. Маркс визначає капітал, як самозростаючу вартість, створену додатковою працею робітників.

Він звертає увагу на те, що капітал -- це не річ, а характеристика певних виробничих відносин у рамках буржуазного суспільства. Незважаючи на те, що К. Маркс у ряді місць "Капіталу" говорить про постійний, грошовий, товарний капітал, але всі ці форми служать лише зовнішнім проявом і виразом капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім виразом, за яким нерідко приховується істинна суть економічних відносин, автор "Капіталу" намагається розкрити справжню причину самозростання капіталу, яка полягає у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.

Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додаткової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюється, що це протиріччя можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку. Перше зводиться до показника, який розраховується як відношення додаткової вартості до змінного капіталу . Друге (оскільки мова йде про "зовнішню форму" додаткової вартості) розглядається як відношення додаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінного капіталу, виражене у відсотках.

При цьому, як вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв'язки полягає в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не у відповідності до положення Рікардо--Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності, яке виникає через демографічні фактори і спадну (в силу "закону") родючість землі, а через рух органічної будови капіталу у бік зменшення в загальному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженням капіталу. У свою чергу нагромадження капіталу -- це, за Марксом, процес збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто "концентрації і централізації" капіталу, який одночасно супроводжується зростанням "промислової резервної армії" або, іншими словами, ростом абсолютної величини безробіття і "офіційного пауперизму". Таку суть нагромадження капіталу К. Маркс назвав "абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження". У третьому томі "Капіталу" К. Маркс аналізує процес виробництва капіталу в цілому, перетворення додаткової вартості у прибуток, утворення норми прибутку.

Трудова теорія вартості

Однією з основних у "Капіталі" К. Маркса є трудова теорія вартості, спираючись на яку він потім висуває теорію додаткової вартості і висновки, які з неї випливають, про антагоністичну та експлуататорську сутність капіталізму.

Про трудову теорію вартості мова йде вже у першому розділі першого тому "Капіталу", де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до вартості і пропорційно кількості праці, яка потрібна для їх виробництва.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принципове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в товарі, К. Маркс надав їй виключного значення, вважаючи, що в цьому, фактично, і полягає вся таємниця критичного розуміння питання.

З одного боку, К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне -- необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме в формі конкретної і абстрактної праці. В листі до Ф. Енгельса від 24 серпня 1867 р., відразу ж після завершення підготовки до публікації першого тому "Капіталу", К. Маркс писав: "Найкраще в моїй книзі: 1) підкреслений уже в першому розділі двоїстий характер праці залежно від того, чи виражається вона в споживній, чи в міновій вартості (на цьому грунтується все розуміння фактів); 2) дослідження додаткової вартості незалежно від її окремих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т.д.".

Конкретна праця -- це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця -- це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витрата людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історичним явищем товарного виробництва.

З урахуванням якісних відмінностей праці, тобто неоднакової інтенсивності і кваліфікації праці, далі вводиться положення про середню суспільну працю, а точніше -- "суспільно необхідний робочий час" або про витрати часу "при середньому в даний час рівні вправності та інтенсивності праці". Таким чином, трактування вартості, засноване на вимірі трудових витрат, є, за Марксом, єдино правильним, незважаючи на те, що залежно від попиту і пропозиції ціна товару може зростати або падати відносно вартості.

К. Маркс не відмовляється від трудової теорії вартості. Просто, заявляє він, у розвиненій економіці у перетворенні вартості в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження основа -- праця, і тому "ціна виробництва" -- це те, що Адам Сміт називає природною ціною, Рікардо -- ціною виробництва, або вартістю виробництва, а фізіократи -- необхідною ціною, оскільки в подальшій перспективі ціна виробництва є обов'язковою умовою пропозиції (розділ 10, том III).

Вартість робочої сили

Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім'ї. її рівень залежить від продуктивності праці, яка в свою чергу зумовлена ступенем механізації і технологічного оснащення виробництва, що в остаточному підсумку є перешкодою для росту заробітної плати, тому що техніко-еко-номічний прогрес породжує постійний надлишок робочої сили. Останній визначає результат обміну між капіталістами і робітниками не на користь Робітників.

Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "неоплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".

Згідно з переконанням К. Маркса, реальна заробітна плата "ніколи не зростає пропорційно до збільшення продуктивної сили праці" і навіть профспілки, на які б могли розраховувати робітники, в умовах економіки вільної конкуренції не можуть як-небудь серйозно змінити таку ситуацію. Більше того, як дає зрозуміти автор "Капіталу", зниження вартості товарів і послуг у грошовому виразі завдяки росту продуктивності праці буде кожного разу спричинювати адекватне зниження цін на товари, які купує робітник, і реальна заробітна плата в результаті істотно не збільшується, а звідси недалеко і до обіцяної їм "пауперизації" і "розумової деградації" робочого класу.

Теорія додаткової вартості

Виробництво додаткової вартості -- ключова проблема першого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоретичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів -- власників засобів ви-робництва.

1. За Марксом, товар, по-перше, спроможний задовільняти потреби людей, тобто має споживну вартість; по-друге, виробляється для обміну, може обмінюватись на інші товари, тобто має вартість. В основі цієї двоєдиної якості лежить висунуте Марксом положення про двоїстий характер праці-В умовах товарного виробництва праця виробників є, з одного боку, конкретною працею, яка створює споживну вартість, а з іншого -- абстрактною, яка створює вартість. Праця -- творець вартості -- є праця не для себе, а для інших, для обміну, для продажу на ринку.

2. В основі вартості товару лежить тільки одне джерело, один виробничий фактор -- праця найманого робітника. Всі товари є продуктами людської праці. Вимірником вартості товарів служать витрати робочого часу, причому не індивідуальні, а суспільно необхідні, усереднені витрати.

3. Найманий робітник отримує за свою роботу заробітну плату. Заробітна плата оплачує не працю, а специфічний товар -- "робочу силу". Особливість робочої сили полягає в тому, що вона має властивість створювати продукт (товар), вартість якого вище вартості самої робочої сили, тобто того, що необхідно для підтримки життя робітника і його сім'ї.

4. Отже, капіталіст, наймаючи робочу силу, оплачує її здатність до праці і набуває права примусити робітника працювати понад той час, який необхідний робітникові для забезпечення деякого мінімуму життєвих засобів. У результаті створюється різниця між вартістю, створеною працею виробника товару, і вартістю робочої сили -- заробітною платою, яку оплачує капіталіст як "ціну" товару "робоча сила". Ця різниця і являє собою додаткову вартість -- частину матеріалізованої у товарі праці робітника, яка безплатно присвоєються власником підприємства.

5. Додаткова вартість лежить в основі доходів власників капіталів -- підприємницького прибутку, торговельного прибутку, відсотка.

"Таємниця" експлуатації, за Марксом, криється в тому, що робоча сила, як будь-який товар, має дві якості: вартість і споживну вартість. Додаткова вартість є не "відрахування із праці робітника" (як вважав Рікардо.-- Авт.), а результат еквівалентного обміну. Робоча сила продається і купується за вартістю, але її вартість, або "ціна", нижча, ніж вартість створеного нею продукту.

Тому висновок автора "Капіталу" такий -- джерелом додаткової вартості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які продають свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні К. Маркса -- це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї робочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додаткового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капіталістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом -- "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" -- це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили -- змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капітал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою Цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)

У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю роботою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить питання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політекономія у широкому розумінні -- це наука, яка вивчає всі суспільні формації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві".

Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, економічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і споживанням.

2.5 Дж. М. Кейнс: Теорія ефективного попиту

"Загальна теорія..." жахливо написана книга, вона погано організована...

Вона повна ілюзій і плутанини... Коли її врешті-решт подолаєш,

то виявляється, що аналіз у ній явний і у той же час новий.

Коротше кажучи, це -- праця генія.

Тіол Семюелсон

Макроекономічні ідеї Маркса не дістали визнання за межами країн соціалізму. М. стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 роках не підтвердила також основного постулату класичної теорії - здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї. Виникла необхідність в новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанської. Кейнс вперше висунув ідею про те, що ринкова рівновага - це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути “рівновага за неповної зайнятості” і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фінансову і грошову політику, а об'єктом впливу вважав сукупний попит.

Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі “Загальна теорії зайнятості, процентна і грошей” (1936 р.), де показав, що держава, впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки. Ця теорія стала домінуючою протягом кількох десятиліть.

Починаючи з 30-х років, коли робилися спроби поєднати старі, традиційні засоби використання простору і матерії з інноваційними механізмами, у галузі соціальної економіки мала місце гостра боротьба економістів навколо питання про державне втручання і свободу економічної діяльності, протекціонізму і фритредерства. Породжені у зв'язку з цим нові проблеми наукових досліджень і до наших днів не втратили своєї актуальності, оскільки основний їх зміст -- державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З того часу беруть свій початок орієнтовані на розв'язання цих проблем теорії, які з позиції сьогодення правомірно розділити на два напрями. Один з них виходить з учення Дж. М. Кейнса і його послідовників, а рекомендовані ними засоби державного втручання в економічні процеси отримали назву кейнсіанських. Другий напрям -- це теорії, що обґрунтовують протилежні кейнсіанству концепції. Його представників прийнято називати неолібералами.

Суть та особливості еволюції теорій першого напряму і соціально-економічних моделей, що випливають з них і спрямовані на прийняття державою відповідних заходів законодавчої, виконавчої і контролюючої дії, є предметом викладення у цьому розділі.

Основний зміст своєї концепції Дж. Кейнс виклав саме в книзі "Загальна теорія..." Основна відмінність теорії Кейнса від класичної -- заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток економіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у Рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене безробіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю а саме -- з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва! спричиненого ними безробіття.

За оцінками багатьох економістів, "Загальна теорія..." Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику і в нинішній час. її основна і нова ідея полягала в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегулюючою, що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Сприйняття цієї ідеї прогресивним суспільством як належної було зумовлено тим, що до 30-х років XX ст. теза про існування конкуренції між багатьма дрібними фірмами, які є на кожному ринку, була необгрунтованою і безпідставною, оскільки "нерівність", яка виникла в результаті існування монополії й олігополії, розповсюджується на порівняно вузьке коло людей і саме тому вона може бути виправлена втручанням держави.

Новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані полягала, по-перше, у застосуванні макроекономічного аналізу, що зробило автора засновником макроекономіки як окремого розділу економічної теорії, і, по-друге, -- в обгрунтованій концепції так званого ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державою попиту. Спираючись на власну, "революційну" на той час методологію дослідження, Дж. М. Кейнс, на відміну від своїх попередників і всупереч пануючим економічним поглядам, стверджував необхідність недопущення з боку держави зниження заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також те, що споживання, внаслідок психологічно зумовленої схильності людини до заощадження, зростає набагато повільніше доходів.

У роботі "Загальна теорія..." Дж. Кейнс зосередив увагу на недостатній ефективності споживчого попиту. Саме попит, на його думку, відіграє вирішальну роль у стимулюванні і розвитку виробництва.

У теорії Кейнса національний доход і рівень зайнятості -- залежні змінні Розмір національного доходу зумовлений рівнем зайнятості. Сам же національний доход, з одного боку, виступає як фактор, що впливає на ріст споживчого попиту (споживчий попит росте, але не в тій мірі, що доход), з іншого боку, ріст національного доходу залежить від інвестицій.

Теорію Кейнса називають теорією ефективного попиту, виділяючи тим самим найголовнішу ідею. А вона полягає в тому, щоб через активізацію і стимулювання сукупного попиту (загальної купівельної здатності) впливати на виробництво і пропозицію товарів і послуг, підвищити рівень зайнятості. Якщо, наприклад, норма прибутковості дорівнює 12%, а процентна ставка -- 6%, то очікувана ефективність капітальних вкладень досить висока і приваблива для інвесторів. Якщо ж норма прибутковості дорівнює 6% і процентна ставка також 6%, то розрахунок на отримання досить високих доходів від розширення і модернізації виробництва, збільшення запасів сировини і комплектуючих виявляється необгрунтованим. Попит на інвестиційні товари падає.

Згідно з висновками, до яких дійшов Кейнс, економічна рівновага визначається в остаточному підсумку рівністю між заощадженням і нагромадженням. А головною проблемою є недостатність сукупного попиту, якому перешкоджає, як уже відмічалось, скорочення граничної схильності до споживання, зниження прибутковості капіталу, розміри котрого зростають, надзвичайна перевага ліквідності (готівки).

Кейнс показав, що у сучасних умовах немає вільного руху цін у бік зниження. Неможливо без кінця знижувати процентну ставку. На якомусь етапі може виникнути така ситуація, коли власники грошей почнуть виявляти обережність і припинять давати їх як позику, будуть тримати гроші в запасі на випадок якихось непередбачених обставин.

Виділимо основні положення, на яких грунтується аналіз автора "Загальної теорії...":

1. Сукупний попит не рівнозначний сукупному доходу. Доходи в найбільш загальному вигляді розпадаються на дві частини: споживання і заощадження.

2. Заощадження не обов'язково дорівнюють інвестиціям, вони через різні причини "відстають" і не перетворюються в інвестиції.

3. При аналізі ситуації, коли виникає нерівність на макрорівні, слід іти не від виробництва, а від попиту. Розміри попиту відіграють більш важливу роль при забезпеченні зайнятості і завантаження виробничих потужностей, ніж рух і "гнучкість" цін.

4. Розглядати функціональні зв'язки між найважливішими категоріями слід на макрорівні, що дозволить виявити фактори, які впливають на економічний ріст і рівновагу.

Крім теоретичних основ, слід відзначити і "рецепти", запропоновані Кейнсом з метою забезпечення ефективного попиту як визначального фактора росту і підвищення рівня зайнятості.

1. Грошова політика, регулювання процентної ставки. Пропонувалося знизити проценти на кредити, що дозволить збільшити розрив між вартістю кредитів і очікуваною прибутковістю капіталовкладень, а пізніше -- їх "граничну ефективність". Підприємці будуть вкладати кошти не у цінні папери, а в розвиток виробництва. Але зниження процентної ставки -- це не головний шлях. Кейнс попереджав, що не виключена ситуація, коли грошова маса продовжує зростати, а зниження процентної ставки практично зупиняється. Виникає "пастка ліквідності".

2. Бюджетна політика. Щоб стимулювати ефективний попит, Кейнс пропонував збільшити державні витрати, збільшити державні інвестиції і державну закупівлю товарів. Пропонувалося також зменшити податки. Але все ж основним Кейнс вважав нарощування витрат. У подальшому збільшення витрат частини держбюджету буде компенсуватися новими податковими надходженнями, які утворюються за рахунок збільшення виробництва і розширення зайнятості.

Розрахунок робився на те, що держава "буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій". Передбачалось, що розширення інвестиційної діяльності держави буде спрямовано насамперед на організацію суспільних робіт -- будівництво шляхів, освоєння нових районів, спорудження підприємств.

3. Перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп, які отримують найбільш низькі доходи. Така політика була покликана збільшити попит цих соціальних груп, підвищити груповий попит масових покупців. Схильність до споживання у суспільстві має збільшитися.

4. Політика повної зайнятості, спрямована на недопущення значного безробіття, на розширення системи соціального забезпечення. Пропонувався комплекс заходів соціального характеру, включаючи виплату грошової допомоги, розвиток системи довгострокового кредиту і т.п.

Як основний інструмент Кейнс розглядав бюджетну політику, у тому числі збільшення видатків та "розширення" інвестиційної діяльності самої держави. Непрямі методи регулювання, зокрема зниження процентної ставки, вважалось малоефективним.

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє концепція мультиплікатора.

Сказане свідчить про те, що в методології дослідження Дж. М. Кейнса враховуються і такі не менш важливі щодо впливу на економічний ріст неекономічні фактори, як держава, що стимулює споживчий попит на засоби виробництва і нові інвестиції, та психологія людей, яка визначає ступінь усвідомлених взаємовідносин господарюючих суб'єктів. Разом з тим, кейн-сіанське вчення являє собою сукупність методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки і сам Дж. М. Кейнс, і його послідовники, як і неоліберали, дотримуючись ідеї "чистої економічної теорії" і виходячи із пріоритетного значення в економічній політиці суспільства насамперед економічних факторів, визначали їх кількісні показники і зв'язки між ними, як правило, на основі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.

З часу, коли була запропонована Кейнсом модель, пройшло більше піввіку, і хоч такі важливі змінні, як доходність і процентна ставка враховуються в сучасній теорії попиту на гроші, в цілому сучасна модель істотно відрізняється від кейнсіанської. Різниця полягає в тому, що сучасна модель розглядає також інші форми грошових активів, а не тільки готівкові гроші і вклади до запиту.

Концепція мультиплікатора

Нарощування інвестицій і зумовлений цим ріст національного доходу і зайнятості населення може розглядатися як бажаний економічний ефект. Ос-танній здобув в економічній літературі назву ефекту мультиплікатора і означає, що "збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на величину більшу, ніж початковий ріст інвестицій". У розгадці механізму цього "ефекту" міститься відповідь на питання, чому в наукових дослідженнях Дж. М. Кейнса так багато уваги приділено концепції мультиплікатора. За його словами, цей термін увів в економічну теорію ще в 1931 р. Р.-Ф. Кан. У перекладі з англійської, мультиплікатор означає множник, а мультиплікаційний ефект -- такий, що збільшує, посилює результат.

Однак, характеризуючи "мультиплікатор зайнятості" -- співвідношення між збільшенням сукупної зайнятості в галузях, безпосередньо пов'язаних з інвестиціями, запропонований власний коефіцієнт Дж. М. Кейнс назвав "мультиплікатором інвестицій". Він, на відміну від мультиплікатора Р.- Ф. Кана, характеризує положення про те, що "коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то доход збільшується на суму, яка в К разів перевищує приріст інвестицій". Причина цього, підкреслює Дж. М. Кейнс, полягає в постійно згадуваному ним же "психологічному законі", згідно з яким "по мірі того, як реальний доход зростає, суспільство бажає споживати постійно зменшувану його частину".

У теорії Дж. Кейнса під мультиплікатором розуміється коефіцієнт, або множник, який показує залежність зміни прибутку від зміни інвестицій.

У своїй економічній програмі Кейнс дотримувався положення, що "держава має здійснювати свій скеровуючий вплив на схильність до споживання частково через систему податків, частково -- шляхом фіксування норми процента та іншими методами".

Кейнс пропонував регулювати не тільки інвестиції, але й національний доход. Засобом для цього він вважав податки, вимагаючи їх підвищення з метою вилучення заощаджень для збільшення державних інвестицій.

Далі він доходить висновку про те, що "принцип мультиплікатора" дозволяє дати загальну відповідь на питання, яким чином коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, характерізуються значно більшою амплітудою. Але, за його твердженням, "навіть якщо в нерозвиненому суспільстві розміри великі, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятість буде набагато сильнішим у розвиненому суспільстві, оскільки можна припустити, що саме в останньому поточні інвестиції становлять значно більшу частку поточної продукції".

Через кілька десятиріч, розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, Гелбрейт писав, що "ці доходи мають бути інвестовані і, таким чином, витрачені або компенсовані витратами ще когось. В іншому випадку споживча спроможність буде знижуватись. Товари будуть залежуватися на полицях, обсяг замовлень зменшиться, обсяг виробництва спаде, а безробіття зросте. У результаті відбудеться спад виробництва ".

Підсумком свого дослідження Кейнс вважав створення теорії, яка "вказує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які тепер в основному належать приватній ініціативі, тому що "саме у визначенні обсягів зайнятості, а не в розподілі праці тих, хто вже працює, існуюча система виявилась непридатною". Тому, затвердженням Дж. М. Кейнса "запровадження централізованого контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, потребує значного розширення традиційних функцій уряду...Але при цьому залишаються широкі можливості для виявлення приватної ініціативи і відповідальності".

Слід зазначити, що до Кейнса економісти не звертали належної уваги на те, що заощадження властиві споживачам, а інвестиції -- виробникам, Рішення перших і других не завжди узгоджуються між собою. Тому ло-ічним є те, що ефективний попит і насамперед інвестиції мають стати об'єктом державного регулювання.

Кейнсіанська революція дійсно мала місце. Проте, слід зауважити, щ0 революція відбулася не просто в економічній політиці, а й у теорії. Це не означає, що всі елементи цієї теорії були відразу визнані.

Навпаки, перше видання "Загальної теорії..." ще не було розпродане, як почалася критика окремих частин учення Кейнса, яка з того часу не припиняється. Невдовзі вчення Кейнса спіткала доля теорій Рікардо, Маркса, Вальраса і Маршалла: його інтерпретували, зводили до графіків і альтернативних математичних моделей "Кейнс 1", "Кейнс 2" і т. д. У результаті Кейнс став автором, якого всі цитують, але ніхто не читає.

В цей час значний внесок в розвиток макроекономіки зробили англ. вчений Кларк, амер. економіст українського походження С.Кузнец, амер. економіст російського походження В.Леонтьєв та ін.

Проте в період нової світової економічної кризи 70-х років ХХ ст. виявилось, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний результат і що вплив держави на сукупний попит у період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію.

На цьому тлі почала інтенсивно розвиватися “неокласична” теорія (70-і роки ХХ ст.). її виникнення, з одного боку, було реакцією на марксизм з його критикою капіталізму, з іншого - спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень, висновків, що підтверджували б саморегулюючу здатність ринку. Неокласична теорія має багато напрямків (теорія добробуту, вперше ввела поняття “суспільні блага”, “зовнішні ефекти”, “монополії”).

Неокласична теорія включає ряд теорій, які суперечать кейнсіанській теорії (монетариська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін.).

Отже, сучасна М. не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх суб'єктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.

РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ І РОСІЇ

3.1 Розвиток ідей класичної школи

Жоден з напрямів економічної науки не виник у вакуумі, а кожен з них має відповідне конкретно-економічне підгрунтя... Україна, незважаючи на своє минуле недержавне становище, була батьківщиною вчених-економіс-тів загальновизнаного світового авторитету.

Степан Злупко

Відмітною рисою розвитку та викладання політичної економії в університетах України було те, що воно грунтувалось на вищих досягненнях світової економічної думки. З початку XIX ст. чітко простежується зв'язок з ідеями А. Сміта, на животворному грунті яких формувалася та розвивалася політична економія в Україні. Видатний український вчений-економіст М. А. Балудянський (1769 -- 1847) у своїй "економічній системі" першим з українських економістів у 1806 -- 1808 рр. виклав і спробував розвинути основні положення "Багатства народів". Він правильно визначив "теорію Адама Сміта , основану на праці й обміні", як систему, що вбачає багатство народу "в міновій цінності всіх виробів". У 1802 -- 1806 рр. чернігівський віце-губернатор М. Політковський зробив перший повний російський переклад праці Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів". Скорочений переклад "Багатства народів" А. Сміта українською мовою у 1913 р. видав О. Михалевич у Львові.

Харківський, Київський та Новоросійський (нині -- Одеський) університети стали своєрідними опорними пунктами класичної політичної економії не лише в Україні, але й у всій Російській імперії. Найбільш відомими представниками класичної школи тут були професори Т. Ф. Степанов, І- В. Вернадський, Г. М. Цехановецький, М. М. Вольський та ін. Українські вчені відчутно надавали пріоритет трактовкам проблем вартості і розподілу, капіталу, грошей тощо А. Сміта та Ж.-Б. Сея. Разом з тим у них не було спрощеного зведення природи людини до примітивного "гомо еко-номікуса" А. Сміта (тобто "людини економічної", яка в своїй діяльності керується виключно особистими егоїстичними інтересами). Турбота про примноження національного багатства поєднується у них з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства. Звідси -- критика положень Сміта про продуктивну і непродуктивну працю, багатство, більш широке і правильне розуміння предмету політичної економії.

Для переважної більшості українських політекономів класичного періоду характерним було різко критичне відношення до економічної теорії марксизму (М. X. Бунге*, Д. І. Піхно, А. Я. Антонович таін.). Разом з тим окремі представники економічної науки (М. Зібер, М. Коссовськийтаін.) докладно аналізували теорії вартості (цінності) та інші теорії класичної політичної економії і марксизму, досить прихильно ставились до економічної теоріі К. Маркса і популяризували її.

Глибинну основу інтересу суспільства до економічної думки завжди становила необхідність відшукати вирішення актуальних і складних проблем суспільно-економічного життя в той чи інший період. Зрозуміло, що ці проблеми змінювались у залежності від змін у розвитку суспільства та економіки. Тому в розвитку ідей класичної школи в Україні досить помітно вирізняються два етапи. Перший з них охоплював період до 60-х рр. XIX ст. і характеризувався впливом фізіократії та пізніших варіантів класичної політичної економії. Найбільш відомим представником фізіократичної школи в Україні, яка розвинулась дещо пізніше, ніж на Заході, був Василь Каразин (1773--1842), ініціатор заснування Харківського університету і реформи освіти в Російській імперії. Досить оригінально український вчений вирішував питання про зв'язок народного добробуту, підприємництва та управління. Він підкреслював, що "народна розкіш лише породжує і підтримує дух промисловості у державах". В. Каразин розрізняв матеріальний, моральний і політичний добробут народу, ставив його в пряму залежність від зростання народонаселення, а також від способу управління.

У прикладному аспекті фізіократія знаходила свій вияв у працях видатних випускників Києво-Могилянської Академії, агрономів-економістів Андрія Самборського (1732--1815), Михайла Ліванова (1751 --1800), Антона Прокоповича-Антонського (1762--1848) та ін. Завдяки діяльності випускників Києво-Могилянської Академії в Україні склалися агрономічні осередки: Батуринський, Харківський, Ніжинський, Миколаївський таін.

Видатну сторінку в розвитку ідей класичної школи в Україні склали праці першого викладача політичної економії Харківського університету (1805--1806 та 1810--1819 рр.) професора Йозефа Ланга. Випусник юридичного факультету Фрайбурзького університету (Німеччина) під час своєї педагогічної діяльності в Харкові написав всі свої твори на економічні теми.

В першій праці "Про вищий принцип політичної економії" (1807) Й. Ланг розвиває ідеї "Економічної таблиці" Ф. Кене і також створює трьохсекторну модель народного господарства. Але на відміну від "Економічної таблиці" Кене він ділить економіку на сільськогосподарський, промисловий і грошовий сектори. Кругооборот в народногосподарській системі Ланг аналізував за допомогою простих лінійних рівнянь та цифрових прикладів, створюючи три так звані національні баланси. Говорячи мовою сучасної термінології, Ланг дав у своїй праці статичну модель економічної рівноваги.

У другій праці "Основні напрями політичної арифметики" (1810) Ланг поглибив свою першу макроекономічну модель народногосподарського кругообороту. Хоч і тут він розробляв трьохсекторну модель економіки, але сектори виділені дещо інші. Ланг визначив їх як три класи: сільськогосподарський, промисловий та служилий (двір, чиновники, церква та ін.). Між ними вирізняються потоки продуктів та послуг і знову розраховуються три баланси у вигляді системи лінійних рівнянь. Окрім абстрактних схем Ланг намагався тут на основі своєї моделі зіставити економіку тодішньої Російської імперії з економікою інших європейських країн.

Нарешті, в роботі "Що є гроші?" (1815, її оригінал знаходиться в Історичній бібліотеці в Москві) Ланг пішов ще далі. Він створив елементи того, що в сучасній економічній науці називається таблицями Г1о\у оі Гипйз (РОГ) або 8осіа1 АссоипїМаігісе8(8АМ). Вони розроблені в 70-ті рр. XX ст., тобто Й. Ланг висунув свою ідею цих матричних таблиць за півтора століття до їх сучасного оформлення.

За оцінками ряду сучасних вчених, професор Харківського університету Й. Ланг хронологічно займає місце між Ф. Кене і К. Марксом, а за рівнем економічного аналізу його теорія суспільного відтворення або кругообороту суспільного капіталу не тільки зіставна з теоріями Ф. Кене та К. Маркса, але в дечому переважає їх.

У галузі політичної економії українські вчені Д. Журавський, Т. Сте-панов, І. Вернадський та інші представники класичної школи використовували теорію трудової вартості, фритредерство для обгрунтування необхідності капіталістичного шляху соціально-економічного розвитку. Криза феодально-кріпосницької системи, поступове зростання капіталістичних відносин у всіх галузях і сферах економіки -- та вісь, навколо якої оберталась полеміка і до якої застосовували ключові поняття класичної політекономії.

На другому етапі розвитку ідей класики, що охоплював другу половину XIX ст., центральною стала проблема вже капіталістичного розвитку економіки України в складі Російської імперії. Відповідно змінилась не лише проблематика досліджень, але й створились більш сприятливі умови Для розвитку економічної науки. Праці українських представників класичної політекономії другої половини XIX ст. А. Антоновича, Г. Цехано-вецького, М. Коссовського та ін. відзначалися критичним аналізом попередніх теорій вартості і розподілу доходів, пошуком нових концепцій.

3.2 Ідеї марксизму в роботах українських економістів

Основні праці М. Зібера: "Основи політичної економії" (1873), "Життя і праці Д. Рікардо" (1874), "Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885) та інші. Цінною є складена М. Зібером програма проведення статистичних досліджень, опублікована в 1875 р. під назвою "Досвід програіми для збору статистико-економічних відомостей"; вона вважалася тоді однією з кращих і була використана земськими статистиками Чернігівщини, які, до речі, своїми дослідженнями збагатили статистичну науку. Зібер адресував свої статистико-методичні праці дослідникам не тільки селянського життя, а й міського населення, зокрема робітництва ("Матеріали для спостереження (вивчення) над суспільно-економічним життям міста").

Праця М. Зібера "Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" за своїм задумом і глибиною посідає помітне місце у світовій економічній літературі. Своє дослідження

М. Зібер починає з розгляду вартості та її елементів, маючи на увазі передусім економістів англійської школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, Мак-Кулох). При всій повазі до економістів класичної школи, М. Зібер мав свій погляд на питання вартості й капіталу і всіляко його відстоював. Дослідник зауважив, що економісти нерідко різні явища розглядали без урахування їх відмінних якісних характеристик, і це призводило до вульгаризації у відображенні господарської діяльності. В останній вчений вимагав чітко розрізняти приватне і суспільне господарство. На думку Зібера, метод економічної науки має бути науковим, що вимагає дотримання відповідних правил і принципів.

На основі проведеного аналізу різних поглядів на вартість вчений дійшов висновку, що "спеціально корисна праця є єдиним елементом споживної цінності, так само, як відділена від своїх спеціальностей загальнолюдська праця є єдиним елементом вартості й мінової вартості". Отже, М. Зібер став на позицію трудової теорії вартості.

Регулятором економічних процесів і явищ М. Зібер вважав працю. "Якщо дивитися на суспільну економію з висоти пташиного польоту,-- писав дослідник,-- то не можна не переконатися, що регулятором мінових пропорцій може служити лише одна праця, втілена у продукті". Наведені слова свідчать про те, що М. Зібер досить категорично висловився на користь трудової теорії вартості, з позицій якої критично оцінював теорію витрат виробництва, попиту і пропозиції тощо. Здається, вже під впливом К. Маркса він дещо недооцінював розгляд споживної вартості в системі економічного аналізу. "Відводити споживній вартості або просто корисності речей у відношенні до потреб таке почесне місце,-- писав М. Зібер,-- є справою вкрай не науковою і тому такою, що не веде до пізнання дійсних законів обміну".

Спираючись головним чином на матеріал першого тому "Капіталу", М. Зібер виклав його основні проблеми, а саме: теорію вартості та грошей, поняття про капітал, про виникнення і збереження капіталу, про причини прибутку з капіталу і вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, про просту і складну суспільну кооперацію, машини і крупну промисловість, теорію нагромадження капіталу та капіталістичний закон народонаселення. Згідно з твердженням М. Зібера, К. Маркс здійснив визначення тих економічних понять, які школою А. Сміта -- Д. Рікардо були доведені до рівня теоретичної ясності та конкретизації. Проблеми вартості, грошей, капіталу і т.ін. український учений поставив, так би мовити, на відповідне місце, яке ніколи не влаштовувало доктринерських марксологів.

М. Зібер урахував складність сприйняття марксової теорії недостатньо підготовленими читачами. Через те вчений робив спеціальні відступи від тексту, пояснюючи в них аргументації автора "Капіталу". Тому й не викликав здивування той відомий факт, що багато прихильників марксизму знайомились з його економічним ученням на основі названого дослідження М. Зібера, а не завдяки читанню "Капіталу".

До "Капіталу" М. Зібер у цілому поставився позитивно, виділивши вузлові економічні проблеми і так докладно їх виклавши, що важко буває розрізнити авторство. Саме через те дослідження М. Зібера можна було використати для пізнання економічної теорії К. Маркса. Воно створює певні труднощі при установленні текстів, написаних М. Зібером, манера викладу якого не завжди сприяє виявленню спільностей і відмінностей у підходах до господарських явищ. У цьому полягала сила і слабкість зіберов-ського тлумачення "Капіталу", яке високо оцінив сам Маркс.

К. Маркс визнав в особі М. Зібера вченого європейського масштабу, що є, звичайно, компліментом усій українській економічній науці. Зробивши наголос на методі дослідника, він тим самим підтвердив, що мета М. Зібера зовсім не зводилась до коментування і популяризації "Капіталу".

Завдання вченого полягало в доведенні еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії, підвалини якої заклали представники наукової школи Сміта -- Рікардо.

Слід відзначити значне дослідження М. Зібера щодо проблеми закономірностей розвитку світової економіки -- "Нариси первісної економічної культури"(1881). Нагадавши про те, що останнім часом у вивченні різних сторін життя первісних народів досягнуто великих успіхів, учений підкреслив: "Общинні форми господарства в їх різних стадіях становлять універсальні форми економічної діяльності на різних щаблях розвитку". М. Зібер спростував концепцію російської моделі общинного соціалізму, проти якої виступали українські та європейські вчені. У цьому зв'язку досить згадати видатного українського економіста І. Вернадсько-го (старшого сучасника М. Зібера), котрий почав свої наукові дослідження в період народницького месіанства, що виникло, спираючись на факт існування общин у Росії та їх відсутності в Україні.

"Нариси..." М. Зібера є не тільки економічним дослідженням, вони дають широкий культурний спектр, що охоплює поступову зміну господарського побуту народів, серед яких окреме місце посідають і українці. "Малороси (тобто українці. --Авт.) вважають єдиним джерелом багатства землеробську працю... Працю народ вважав всезагальним справедливим способом для набуття права власності. Він не визнає, наприклад, права на ліс недоторканим, тому що на ліс не використано людської праці, внаслідок чого і порубку чужого, особливо казенного лісу, народ не вважав крадіжкою в повному розумінні цього слова, тим часом як бортняне дерево вважається недоторканим, тому що на нього вкладено працю".

М. Зібер відзначив в історії українського народу надзвичайно цікаву рису -- зв'язок економічних прав особистості з характером праці, розподілом праці, господарськими обов'язками в сім'ї. "Те, що господиня сама зробить,-- відзначає вчений,-- вона може подарувати або продати кому-небудь, і гроші, отримані від продажу, використати на шати своїм дочкам, купуючи намиста, сережки, каблучки, хустки, пояси та інше". Що стосується чоловіка, то він повинен всю свою сім'ю "годувати", "обу-вати", "споряджати верхній одяг", наприклад, свитку, шапку, кожух, кожушанку і пояс. Крім батька і матері відповідні права та обов'язки, що визначалися працею, мали інші члени сім'ї.

Уявлення українців про працю і власність М. Зібер порівнював із ставленням до цих явищ інших народів. На цій підставі він зробив висновок, що "універсальність того способу бачення гідна всякого подиву".

Стверджуючи загальні тенденції капіталістичної природи в економічному розвитку Росії, М. Зібер визначив її національні форми і особливості нагромадження капіталу. Наприклад, казнокрадство він зарахував до таких джерел зростання капіталу, що його можна було назвати винятково російською "спеціальністю". Свої докази дослідник ілюструє багатьма фактами, які свідчили про російську економічну відсталість, зумовлену зокрема збереженням суспільно-економічної та правової опори деспотизму. "Община та артіль,-- писав він,-- забезпечують існування народу і запобігають утворенню пролетаріату на певному рівні свого розвитку, але вони ж моляться, як можуть, самодержавному правителю і тим фатально і безповоротно роблять його тираном над собою". Протидіяти негативним наслідкам капіталізму потрібно, але про повну його ліквідацію, поки він сам не вичерпає себе, не можна й думати, бо то все одно, що самого себе підняти за волосся. Таким був висновок М. Зібера з приводу розвитку капіталізму в етнічній Росії, утворенню якого мала перешкодити община, що давно перестала існувати в рідному краї вченого -- захисника економічної і політичної свободи народів. Недарма дослідник згадував підприємництво і свободолюбство козаків, котрі захищали волю з надзвичайною енергією і котрих саме за це паплюжив московський уряд.

Видатний економіст торкався різних тем, заглянувши у процеси економічного розвитку багатьох країн світу. Це община і держава в Нідерландській Індії, общинно-земельні відносини в середньовічному Ельзасі, історія Швейцарської альменди, доля общинного володіння в Швейцарії, аграрне питання в Ірландії, стан землеробства в Англії та інші. Насичені багатим фактологічним матеріалом, виконані на базі тогочасних досягнень економічної теорії та історії ці дослідження М. Зібера не втратили пізнавального і джерелознавчого значення і досі.

Наявні факти засвідчують помітний вплив М. Зібера на розвиток української економічної думки, персоніфікованої такими видатними особистостями, як І. Франко, С. Подолинський, М. Драгоманов, О. Терле-цький та інші. Позитивно оцінював наукову творчість дослідника М. Ту-ган-Барановський. Творчість ученого мала широкий міжнародний резонанс. Особливо плідним був вплив Зібера на російську економічну Думку, яка шукала теоретичної опори в подоланні народницької ідеології.

Таким чином, М. Зібер залишався вірним класичній школі Сміта -- Рікардо, на продовження традицій якої претендував К. Маркс та його прихильники. Не будучи послідовником марксизму в цілому, М. Зібер все ж чимало зусиль віддав засвоєнню та пропаганді його економічних доктрин. Його творчість була чи не останнім намаганням захистити, відстояти трудову теорію вартості в політичній економії на основі наукової аргументації.

ВИСНОВКИ

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла в 30-і роки ХХст., у період світової економічної кризи.

Свій початок макроекономіка бере ще у XVIст. У 1576 році француз Жан Боден обгрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю грошей та товарів.

Макроекономічну спрямованість також мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г.Кинга, які біля 300-т років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIIIст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кугообороту, так звану “Економічну таблицю” (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часом. Ф.Кене був одночасно і економістом, і лікарем. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно пов'язані один з одним. При цьому кожен орган, виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію, еквівалентно обмінюється своєю “роботою” з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

За аналогією з людським організмом Ф.Кене поділяє суспільство на три класи:

продуктивний (селяни),

заможний (землевласники),

безплідний (ремісники).

Головний недолік “Економічної таблиці” полягав у тому, що вона не давала пояснення, як в економіці забезпечуються “природні закони”, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це запитання відповіли представники класичної теорії. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Представник цієї теорії - Адам Сміт. Сміт розглядає дві ціни: 1) природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку, 2) ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Згідно із вченнями Сміта, ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.