Історія розвитку макроекономічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

«Люди, які ніколи систематично не вивчали економічну теорію, схожі на глухих, які намагаються оцінити звучання оркестру»

П. Самуельсон

Є області знань і життєвого досвіду, про яких, здається, може судити будь-кого з нас. Крім політики, до таких сфер відносяться медицина і, звичайно ж, економіка. Це не випадкове, адже економіка - наука емпірична, пов'язана з практикою безпосередньо. Кожний з нас, незалежно від підготовки, повсякденно стикається з економічними явищами. Всі ми трудимося - створюємо цінності або підвищуємо свою кваліфікацію, отримуємо прибутки, звертаємося до ринку, стежимо за цінами, є споживачами. Економіка вивчає “homo economics" - економічну людину, його дії і інтереси. І також як в медицині, де для постановки діагнозу треба добре знати функціонування здорового організму, необхідно передусім розібратися в законах функціонування здорової економіки.

Економіка покликана визначати, як максимально ефективно використати обмежені ресурси - природні запаси, капітали, трудові резерви. Детально всім іншим галузям знань, економіка включає набір аксіом і доказів, придатних для аналізу в будь-яких конкретних умовах. І в цьому вузькому значенні вона не може бути національною, також як не може існувати американської фізики або німецької математики. Ціни товарів всюди визначаються співвідношенням попиту і пропозиції, із зростанням прибутку відбувається зменшення споживаної його частини і зростання що нагромаджується.

Але у економіки є принципова відмінність від точних і природних наук: вона має справу не з окремою людиною на незаселеному острові, але з членом суспільства, схильного до впливу традицій, національного менталітету і політичних інститутів. Інструментарій економіста має тому національну специфіку.

ХХ вік був в історії економічної думки етапом макроекономіки. Велика система - це не тільки безліч малих підсистем - фірм і галузей, але вже і нова якість. Її діями управляють інші механізми. Макросистема не може бути описана категоріями мікросистеми (ціною, прибутком, конкуренцією і інш.). Тут необхідні нові макро-показники, нові методики і інструменти.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що макроекономічний аналіз стає основою державної політики, розробки програм, виборчої (??крапкових??) методів впливу. Але макроекономічні знання аж ніяк не є далекими від підприємництва. Адже такі формули, як зворотна залежність між інфляцією і безробіттям в масштабі суспільства, або між банківським процентом і темпами зростання валового продукту, між зростанням інфляції і пониженням обмінного курсу вітчизняної валюти необхідно знати, хоч би для того, щоб передбачувати зміни кон'юнктури і вірогідні контрдії уряду, напрям державного регулювання економіки.

Основні проблеми теми:

Макроекономіка - складова економічної науки.

Об'єкт, суб'єкт макроекономіки.

Функції макроекономіки.

Історія розвитку макроекономічної науки.

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ МАКРОЕКОНОМІКИ

1.1 Предмет макроекономіки

Широковживаним і добре відомим є визначення макроекономіки як науки, що вивчає економіку з точки зору її цілосності. Макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення відображає той факт, що її висновками керуються ті, хто формує і здійснює економічну політику.

Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства в цілому. Слід розрізняти макроекономіку як сферу народного господарства і макроекономіку як науку. М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин. Отже, предмет макроекономіки включає:

- національну економіку як єдине ціле, тобто макроекономічну систему,

- окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їх економічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництва, державний і приватний сектори, сфера домашніх господарств тощо),

- сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту),

- економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини),

- стратегію економічної поведінки держави, тобто макроекономічне регулювання і основи економічної політики.

Макроекономіка - це той особливий погляд на економічні відносини, яким на них має дивитись керівник уряду, державний діяч, політик, зрештою, будь-який громадянин, коло зацікавлень якого не обмежується родинними проблемами.

Слід розрізняти макроекономіку як сферу народногподарства і макроекономіку як науку. М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин.

Виходячи з цього,потрібно розмежувати дві сторони предмету макроекономіки - позитивну і нормативну. Позитивна М. це теоретична макроекономіка, специфічне завдання якої - привести в систему,пояснити і узагальнити факти, що стосуються механізму функціонування народного господарства як цілого.

Нормативна М. - це практичні рекомендації державі по проведенню певної економічної політики, пов'язаної з регулюванням е.с. чи переходом до іншої е.с.

При цьому слід пам'ятати слова Дж.М.Кейнса щодо значення економічної теорії взагалі: "Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій,які застосовують безпосередньо в господарській практиці. Вона є скоріше методом,ніж вченням, допомагаючи тому,хто оволодіє нею,приходити до правильних висновків".

Необхідно виділяти і прикладну макроекономіку - конкретну економічну науку, що розробляє конкретні моделі розвитку економічної системи.

Ми вивчаємо теоретичний аспект макроекономіки.

Теоритична макроекономіка застосовує специфічний набір методів і прийомів дослідження свого предмету.

Будь-яка наука, яка досліджує природу і суспільство,є емпіричною у тому розумінні, що виходить із даних процесів і явищ.М. також виходить із фактів життя. При цьому проводиться різниця між відомими і невідомими даними -перші використовуються для наступних теоретичних узагальнень,а другі є результатом теоретичного аналізу.

Ігнорування фактичних даних може привести до порушення відповідності теорії реальній дійсності. Приклади такого роду можна знайти в багатьох школах економічної науки-зокрема, марксистсько-ленінському аналізі суспільних процесів. Тому абсолютно неприпустимим є довільний відрив теорії від відомих фактів, макроекономіка повинна забезпечувати фактологічну коректність теоретичних формулювань.

1.2 Функції макроекономіки

Функціональне призначення М. випливає із її предмету. До основних функцій М. слід віднести: теоретичну або пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну(прогнозування розвитку економічної системи); практичну(розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей); методологічну(М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).

Теоретична М. - одна із базових економічних наук в структурі економічної теорії, або " економікс". Окрім неї в "економікс" виділяють політичну економію, теоретичну мікроекономіку.

М. в комлексі "економікс" є теоретичним фундаментом для цілої системи економічних наук. М. як наука фундаментальна разом з іншими теоретичними дисциплінами започатковує вивчення системи економічних наук.

фізіократія марксизм сміт економіст

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

2.1 Класичний період

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла в 30-і роки ХХст., у період світової економічної кризи.

Але свій початок макроекономіка бере ще у XVIст. У 1576 році француз Жан Боден обгрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю грошей та товарів.

Макроекономічну спрямованість також мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г.Кинга, які біля 300-т років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.

Першими авторами наукової політичної економії є У. Петті (Англія) і П. Буагільбер (Франція). Одного з них -- У. Петті називають Колумбом політичної економії.

Як відомо, Колумб не збирався відкривати Америку, а лише шукав морський шлях до Індії. До кінця життя він не знав, що відкрив новий континент. Щось подібне сталося і з У. Петті, який, як всі економісти того часу, друкував памфлети, що переслідували конкретні, інколи навіть корисні, цілі. Найбільше, що він приписував собі,-- це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії. Це і є справжня "економічна Америка", відкрита новим Колумбом.

У. Петті про багатство і шляхи його примноження

Отже, Уільям Петті є засновником політичної економії в Англії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60 -- 80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його "батьком політичної економії" і "найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом".

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку У. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця -- це батько і активний принцип багатства, а земля -- його мати".

Для збільшення багатства країни У. Петті пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед працею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у господарському житті. Тому, уточнює У. Петті, якщо якась держава вдається до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи цю тезу, У. Петті звертає увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У цих та інших роздумах У. Петті проявляє себе як прихильник кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, необхідних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція щодо ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатство", з іншого -- У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, фокусуючи увагу виключно на ролі грошей як засобу обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринком, що випливає з функції грошей як засобу збереження цінностей.

Тому багато в чому справедлива критика меркантилізму супроводжується в працях У. Петті і деякими тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх У. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під якими розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Неприйняття меркантилістичних ідей відбилося у творчості У. Петті як у характеристиці суті багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

Заробітну плату У. Петті зводив до мінімуму засобів існування. "Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату такої ж кількості праці". Пізніше його погляди будуть поділяти й інші представники "класичної школи", наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга У. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину. У. Петті розуміє , що вартість, створена працею робітника, -- це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є джерелом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований У. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, У. Петті виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати "ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки".

Він прозірливо писав про важливість вирахування національного доходу і національного багатства країни -- показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. У. Петті вперше здійснив підрахунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знехтував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т.д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагальненій формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживання, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т.д.

У. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював із законами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

У. Петті трактує гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається розмірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку -- кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

Теорія грошей і кредитів протягом наступних двох століть здебільшого розвивалася в рамках цих ідей, висловлених У, Петті, або у полеміці з ними.

2.2 Фізіократія - французький варіант класики

В ученні фізіократів можна знайти вже систему теоретичних економічних поглядів.

М. Кондратьєв

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIIIст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кугообороту, так звану “Економічну таблицю” (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часом. Ф.Кене був одночасно і економістом, і лікарем. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно пов'язані один з одним. При цьому кожен орган, виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію, еквівалентно обмінюється своєю “роботою” з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

Франсуа Кене -- визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго,В. Мірабо, В. Дюпонде Немур, Г. Летронтаін.), яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації. ...Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологія дослідження

Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму". За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "верховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупними земельними власниками; останні, об'єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розоріння, безладдя, несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.

Проте слід відзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичними та практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу, який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієї теорії та месіонізм у поглядах на свою роль.

Вчення про "чистий продукт" і класи

У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля -- це єдине джерело багатства" -- та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства -- класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу власників -- землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу -- всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Положення про капітал, гроші і торгівлю

Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обгрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією -- основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією -- оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою -- "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Аналіз кругообігу господарського життя

Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обгрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки .Ним виявлений взаємозв' язок, який він характеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням".

Розглядаючи "Економічну таблицю" Ф. Кене як першу спробу макро-економічного дослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворення землі у джерело цінностей, таін.

Разом з тим "Економічна таблиця" втілила в собі всі основні положення вчення фізіократів: 1) суспільство поділяється на три класи (земельних власників, фермерів і "некорисних"); 2) чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві; 3) для промисловості характерно лише додавання вартостей; 4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції; 5) капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіталу і доходу.

В "Таблиці" Ф. Кене гроші -- не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці у "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому -- на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомію та фізіологію. Це -- перший в історії економічної думки досвід макроеко-номічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене -- перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї -- це зародки майбутніх економічних теорій.

2.3 Економічна теорія Адама Сміта

Центральний мотив -- душа "Багатства

народів"-- це дія "невидимої руки";

отримуємо ми свій хліб не з милості

пекаря, а з його егоїстичних інтересів.

Марк Блауг

Головний недолік “Економічної таблиці” Ф. Кене полягав у тому, що вона не давала пояснення, як в економіці забезпечуються “природні закони”, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це запитання відповіли представники класичної теорії. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Представник цієї теорії - Адам Сміт. Сміт розглядає дві ціни: 1) природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку, 2) ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Згідно із вченнями Сміта, ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта-- видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки -- теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер лишається живою фігурою економічної науки.

Природа багатства

Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" він виділив як її центральну проблему -- економічний розвиток суспільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожного народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зрозуміти, що економіка будь-якої країни, заСмітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кожного народу".

Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті -- доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.

Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого -- для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства і доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти -- підвиїцуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали окремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспільства чином".

Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насамперед слід звернутися до особливостей його методології.

Сутність "економічної людини"

Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",-- така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює , наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.

Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцінкою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, продовжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як досконалий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.

А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг досконалої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.

Проблеми торгівлі і поділу праці

Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім --промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркантилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім національну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам меркантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на друге -- зовнішню, а на третє -- транзитну. В останній частині аргументи А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держави, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за розміром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами споживання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношеннях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдання політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могутності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предметами споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж сприяти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".

Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для майбутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.

Теорія вартості

Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією економічної науки.

Ознайомимося з теорією вартості А. Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між корисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.

Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то ".. .більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість якого постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.

Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вартості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення -- вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Про продуктивну і непродуктивну працю

До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основних постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі другої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також закріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як завершена праця". Відповідно -- непродуктивна праця, за Смітом,-- це послуги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною -- працю, яка обмінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної теорії він був подоланий.

Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.

Теорія грошей і доходів

Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особливими положеннями. Але як й інші його теорії, вона приваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргументованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзначає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, золото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі першої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується мер-кантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатство полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність навпаки -- у їх нестачі.

Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інакше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.

Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласники). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя країни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.

Доход робітників -- заробітна плата -- за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,-- попереджає автор "Багатства народів,"-- "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з методо не підвищувати заробітну плату робітників вище за її існуючий рівень".

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних виступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у теорії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".

2.4. Економічне вчення Карла Маркса

Значення Маркса для сучасної економічної полягає в тому, що його роботи -- це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності.

Василь Леонтьєв

Протилежний підхід до оцінки регулюючих можливостей ринку пропонує марксистська ідея. К.Маркс розробив дві моделі господарського кругообороту - моделі простого та розширеного відтворення. Він дійшов висновку, що в умовах постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до зниження. Ця обставина, на думку Маркса, позбавляє капіталістів бажання перетворювати неспожиту частину додаткової вартості в інвестиції. Внаслідок цього процес господарського кругообороту гальмується, скорочується виробництво, виникає криза, відбувається зубожіння людей, що зрештою руйнує капіталістичну ринкову систему.

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи (1825,1836,1847 рр.) мали місце виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Перші твори марксизму

Першим політекономічним твором марксизму вважається праця Фрідріха Енгельса(1820--1895 рр.)"Нариси до критики політичної економії" (1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи.

У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після завершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що становлення капіталістичної промисловості є результатом промислового перевороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використовував цю працю Енгельса.

Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К. Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демократія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями видатних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав автор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної теорії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта--Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб'єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об'єктивно.

Методологія дослідження

За визнанням самого К. Маркса, методологічно він виходив одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта--Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля--Фейєрбаха і французького утопічного соціалізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивної праці тощо, у других -- ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх -- поняття класової боротьби, елементи соціального устрою суспільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т.п.

Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини -- виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість".

Капіталізм і теорія класів

На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою багатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку капіталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу доходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілковитої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неантагоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробництва не будуть більше об'єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Характеристика капіталу

На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К. Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії "капітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і встановлення влади над робочою силою.

У К. Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них очевидне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість -- минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Капіталу" про взаємозв'язок походження додаткової вартості і самозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".