Розвиток сільських територій Карпатського регіону на основі створення вівчарського кластеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток сільських територій Карпатського регіону на основі створення вівчарського кластеру

У статті розглянуто шляхи забезпечення конкурентоспроможності територій Карпатського регіону та їхніх жителів в умовах глобалізації через сталий розвиток сільських територій та модернізацію сільської економіки - створення кластерів, оскільки це сприятиме створенню робочих місць для економічно активного населення, яке вивільнятиметься з сільського господарства.

У процесі економічних реформ перед Україною постає багато завдань, одними з яких є інноваційне оновлення галузей та підвищення впливу нашої держави в світі. Саме Україна, на нашу думку, повинна посісти вагоме місце у світі через її сприятливе географічне положення, завдяки родючим землям й сприятливому клімату, а ще через збільшення населення та зменшення кількості оброблюваний земель у світі.

В Україні в останній час активно досліджували проблеми сталого розвитку, але більше уваги при цьому надавали екологічному аспекту, менше приділяли уваги розвитку сільського господарства і розвитку сільських територій. Проте наше село в екологічному відношенні виглядає краще міст і зарубіжних сільських населених пунктів, а в економічному та соціальному плані навпаки деградує. Чому ж тоді сталий розвиток сільських територій не став актуальним у дослідженнях українських науковців?

У 60-70-х років минулого століття людство зіткнулося з негативними чинниками, що загрожують життю сучасного і майбутнього поколінь: дефіцит мінерально-сировинних ресурсів, розширення масштабів бідності й зростання «прірви» між бідними та багатими, продовольча криза і розповсюдження голоду, міжетнічні конфлікти тощо. Тому науковці світу визнають, що сталий розвиток характеризується трьома аспектами екологічним, економічним та соціальним.

Поняття "сталий розвиток" знаходиться в процесі опрацювання, тому його необхідно розглядати як категорію, що має складний, багаторівневий, багатоаспектний і суперечливий зміст. У літературі є різні визначення сталого розвитку. А.В. Лісовий проаналізував думки вчених і визначив найголовніші з них.

Академік В.П. Кухар вважає, що сталий розвиток -- це розвиток, що самопідтримується, це ідеологія розумної й обґрунтованої діяльності людини, що живе у злагоді з природою, та створює умови для кращого життя собі й наступним поколінням.

Академік О. Невелєв визначає сталий розвиток як економічно, соціально й екологічно збалансований розвиток певних територій і розташованих на них населених пунктів, спрямований на узгоджене формування та функціонування економічної, соціальної й екологічної складових цього розвитку на основі раціонального використання всіх видів ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інформаційних тощо).

Професор В. Барановський вважає, що точнішим у даному разі був би термін не сталий розвиток, а збалансований розвиток, тобто такий, що має збалансовану динамічну рівновагу між компонентами інтегрованої геосистеми "природа-суспільство". Збалансованість - це пропорційність; баланс - кількісне співвідношення між елементами системи, що визначає збереження її якісних характеристик, близьке до збалансованості поняття гармонійності.

Таким чином сталий (гармонійний, збалансований) розвиток - це розвиток, що забезпечує певний тип рівноваги, тобто баланс між соціально-економічними та природними його складовими.

Спираючись на різні погляди вважаємо, що під сталим розвитком слід розуміти такий напрям світового економічного зростання, при якому забезпечується якість життя громадян, що опирається, з одного боку, на сучасні досягнення науково-технічного прогресу, які задовольняють його поточні потреби, але своєю дією на навколишнє середовище не загрожують майбутнім поколінням, з другого боку -- забезпечується якісне зростання по рівнях матеріального, житлово-побутового, соціального забезпечення, охорони здоров'я, екологічної та особистої безпеки.

Сільська економіка представлена різними галузями, але розвиток сільських територій більшою мірою залежить від стану сільського господарства як найбільшої сфери економіки, що забезпечує збереження природи і догляд за культурним ландшафтом. Сталий розвиток сільського господарства розуміється як постійне та достатнє постачання населення продовольством на основі передових екологічно орієнтованих технологій, скорочення безробіття, підвищення рівня доходів з метою боротьби з бідністю.

Оскільки сільські території поняття ширше ніж сільське господарство (яке насправді є лише одним із видів економічної діяльності в сільській місцевості), то й сталий розвиток сільського господарства є поняттям вужчим, підпорядкованим, це тільки частина, одна із підгалузей сталого розвитку сільських територій. О.В. Шубравська узагальнила різні підходи до визначення цієї категорії і дала наступне визначення: «Сталий економічний розвиток сільського господарства визначається його здатністю забезпечити власне зростання і умовах дотримання оптимальних пропорцій свого внутрішнього розвитку і збалансованості з розвитком економічної, екологічної та соціальної систем.»

Так А. Брячіхін пов'язує його з відновленням на сільських територіях нормальних соціальних, економічних і політичних умов.

Під сталим розвитком сільської території Р. Абдулатіпов розуміє такий стан, коли населення має нагоду реально поліпшувати своє життєзабезпечення, відчувати гаранті стабільності, мати впевненість у своєму майбутньому і майбутньому своїх дітей.

Ч.Р. Шніпер вважає, що основними характеристиками сталого розвитку сільської території є надійність її економічної підсистеми, тобто адаптивність та еластичі відтворення до різного роду змін.

Таким чином, у визначеннях фахівців є натяки на такі якісні характеристики територіального розвитку, як здатність протистояти згубним діям, адаптуватись до змін, одночасно розв'язувати проблеми не тільки стабілізації, але й здатність до постійного оновлення й удосконалення, наявність у населення можливостей реально поліпшувати своє життєзабезпечення.

Поняття сталого розвитку сільських територій базується на здатності території не стільки повертатися в початковий стан після збурювальних управлінських дій, скільки в якості переходити в новий якісний стан, пов'язаний передусім з неухильним і стабільним поліпшенням якості життя громадян, що проживають на цій території.

Виходячи з сучасних трактувань, сталий розвиток сільських територій можна охарактеризувати як рівномірне нарощування позитивних соціальних показників (життєвого рівня населення, освіти, здоров'я і т.д.) у повній відповідності з економічна та екологічним розвитком сільської місцевості». [1, C. 142]

На нашу думку, сільська територія - це територія, що включає в себе населення, яке проживає на ній, об'єкти виробничої інфраструктури, сільськогосподарські підприємства, особисті господарства населення і керується органами місцевого самоврядування.

Сталий розвиток сільських територій будується на позиціях: виконання сільськими територіями економічних функцій (виробництво продовольства, сільськогосподарської сировини, інших несільськогосподарських товарів і надання послуг, благ, надання рекреаційних послуг, збереження сільського способу життя та сільської культури, соціальний контроль над територією, збереження історично освоєних ландшафтів); зростання рівня і поліпшення якості життя сільського населення; підтримка екологічної рівноваги.

Забезпечення сталого розвитку сільських територій можливе за умови економічної стабільності; збалансованого розвитку економіки; забезпечення економічного зростання в сільському господарстві; розширення несільськогосподарської зайнятості населення в сільській місцевості; створення на селі близьких до міських умов одержання доходів і громадських благ; поліпшення умов доступу господарюючих суб'єктів до ринків матеріально-технічних, кредитних, інформаційних та інших ресурсів.

Подолання сільської кризи нині є пріоритетним завданням не тільки аграрної, але й загальної соціально-економічної політики, бо відставання села загрожує країні рядом ризиків: втрата продовольчої безпеки; скорочення територій традиційного проживання і праці; дестабілізація соціально-політичної ситуації; загострення соціальної кризи в містах, бо міграція часто є єдиним способом розв'язання соціальних проблем для сільських жителів (особливо молодих), які (у разі переїзду в місто) складатимуть конкуренцію міським жителям на ринку праці й житла.

Сільська криза зумовлена постійним соціально-економічним відставання села; недостатньою ефективність аграрної політики, фактичним (на відміну від проголошеного) виключенням сільського господарства з числа пріоритетних галузей; відсутність політики щодо зближення рівня і якості життя в місті та селі; вузькогалузевий підхід до розвитку села; обмеженість доступі сільського населення до ринків матеріально-технічних, фінансових та інформаційних ресурсів; слабкість сільського самоврядування; інформаційна ізольованість села [1, С. 144].

Лісовий А.В. наполягає на створенню державного акту, що законодавчо визначив б мету та основні принципи політики сталого сільського розвитку, розмежовував повноваження в галузі розробки і реалізації політики сталого розвитку сільських територій між органами державної влади та місцевого самоврядування, установлював систему показників оцінки діяльності державних органів влади при здійсненні сільського розвитку, упорядковував механізми бюджетування сільського розвитку, установлював єдині соціальні стандарти забезпечення сільського населення об'єктами і послугами підприємств та установ соціальної інфраструктури, визначав правові механізми моніторингу і державного статистичного спостереження за розвитком територій, передбачав заходи щодо стимулювання інвесторів, що виділяють кошти на облаштування сільської місцевості, активізацію сільського житлового і культурно-побутового будівництва, залучення в сільську місцевість кваліфікованих кадрів та молоді, стимулювання народжуваності, розвиток сільських районів, що знаходяться в особливо несприятливих умовах [1, С. 145].

Саме регіональні та місцеві програми по соціально-економічному розвитку сільських територій забезпечать підвищення зайнятості й доходів сільського населення, сприятиму покращенню роботи місцевого самоврядування, стимулюватимуть до несільськогосподарського бізнесу в сільській місцевості.

Потреба в продуктах харчування є однією з найважливіших соціально-економічних проблем сьогодення. Саме село, що здавна годувало країну може задовольнити ці потреби. Економічною базою розвитку сільських територій було, є і буде агропромислове виробництво.

Україна спираючись на досягнення світового досвід має створити кластерну організацію виробництва, що базується на розвитку зональної інтеграції, створенні сприятливих умов для функціонування всіх організаційних форм господарювання, даючи можливість досягти стійкого розвитку сільських територій.

Шанько А.В. констатує: «На фоні небезпеки продовольчої світової кризи наша держава має певні конкурентні переваги перед виробниками агропромислової продукції інших країн. Одним із основних підходів для повної реалізації потенціалу та підвищення конкурентоспроможності АПК на регіональному рівні, як свідчить світова практика, є створення кластерів, у межах яких відбувається поєднання виробничих процесів із науково-інноваційною діяльністю і які зарекомендували себе як активні „точки зростання" економіки» [4, C. 33]. Згідно з Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ІІМ РАО), визначення сільської території має задовольняти двом критеріям, один з яких належить до місця проживання та розселення (відкриті території з низькою густістю населення та високою часткою незаселеної землі та/або землі, що використовується видобувною промисловістю, сільським, лісовим та рибним господарствами), тоді як інший критерій пов'язаний з основним типом зайнятості жителів (сільське господарство).

Основною причиною голоду є нездатність розподіляти приріст обсягів сільськогосподарського виробництва серед більш широких верств населення.

У розвинутих країнах зниження рівнів бідності в сільських громадах найчастіше відбувалося одночасно з розвитком несільськогосподарської зайнятості на фоні зменшення зайнятості в аграрному секторі [5, C. 134].

Тільки при створенні ефективної та стійкої системи взаємовідносин між виробництвом, розподілом, обміном і споживанням на основі оптимального поєднання ринкових відносин і планомірного державного регулювання можливе вирішення продовольчої проблеми.

Конкурентні переваги АПК, слідуючи світовому досвіду, повинні створюватися на рівні регіонів. Регіони повинні забезпечувати соціально- економічний розвиток своєї території за допомогою передових технологій в організації та управлінні регіональним розвитком, підвищувати конкурентоспроможність агропромислового сектору держави, на основі кластеризації агровиробництва, що базується на відході від галузевого принципу розвитку економіки регіонів, і переходу до комплексного використання потенціалу [6, C. 40].

Терміном, за допомогою якого характеризується властивість до концентрації певних суб'єктів підприємництва в межах певної географічної території, є кластеризація.

Формування територіальних агропромислових кластерів забезпечить збалансованість територіального розвитку і сприятиме досягненню конкурентоспроможності.

Щодо світового досвіду він показує , що перші кластерні утворення зароджувалися самостійно, а вже потім їм надавалася державна підтримка й вони досягали значних успіхів як у розвитку виробництва, так і територій взагалі. Щодо України та інших пострадянських країн очевидним є що на перший план у соціально-економічному розвитку територій виходять кластери, як одна з найбільш конкурентоспроможних структур на ринку.

Питаннями формування та функціонування кластерів, дослідження управління в аграрному секторі шляхом кластеризації агропромислового виробництва та сільських територій, переліку учасників кластера, мотивів до об'єднання, особливостей їхньої діяльності, регіональних особливостей реалізації кластерного підходу присвячено праці багатьох вчених: М.Ф. Кропивка, Г.К. Броншпака, Н.Н. Волкової, Г.В. Сахно, Г.М. Заболотного, А.В. Іванька та ін. карпатський конкурентоспроможність вівчарський кластер

Основоположником досліджень по кластерам був Майкл Портер. Він зазначав, що „чим більше розвинені кластери в окремій країні, тим вище в цій країні рівень життя населення і конкурентоспроможність компаній". Під „кластером" він розумів об'єднання взаємозв'язаних і взаємодоповнювальних підприємств, організацій, установ і зв'язаних з ними за географічною й функціональною ознаками органів державного управління, наукових закладів, різних інфраструктурних складових, працюючих на певній території, з певною метою [7, С. 169].

Кластер - це група, мережа близьких, географічно взаємозв'язаних компаній та організацій, що співпрацюють із ними у певному виді бізнесу, які характеризуються спільністю напрямів діяльності та взаємодоповненням один одного [8, С. 29].

Ми розуміємо кластер, як згусток територіальної структури, ціллю якого є забезпечити конкурентні переваги профіль новому виробництву. Аналог в колишньому ССР- регіональні міжгалузеві комплекси.

Регіональний кластер в свою чергу-міжгалузева кооперація взаємопов'язаних компаній, постачальників товарів, уряду, наукових установ.

Рівень конкурентоспроможності фірм залежить також від узгодженості цілей та дій власників, менеджерів і персоналу.

Наявність більшої кількості людських ресурсів та ідей у межах кластеру дає змогу генерувати й опрацьовувати нові комбінації розвитку. Численні взаємозв'язки всередині кластера створюють нові можливості в опрацюванні стратегічних і тактичних дій та надають можливість оцінювати різні шляхи ведення конкурентної боротьби. Кластер стає засобом для подолання ізольованості, інертності, відсутності гнучкості, замкненості на внутрішніх проблемах, антиринкових угод між конкурентами, що блокують розвиток конкуренції та появу нових підприємств.

До складу аграрного кластера серед суб'єктів підприємництва можуть входити виробники сільськогосподарської продукції, суб'єкти, що здійснюють переробку продукції та постачання ресурсів. Наявність серед учасників-представників місцевих органів влади надає кластеру переваг щодо питань маркетингової діяльності.

До ознак регіонального агропромислового кластера Бакум В.В. відносить : добровільне об'єднання підприємств, що займаються агропромисловим виробництвом, установ або інших організацій регіону, однієї чи кількох (як правило, суміжних із сільськогосподарською) галузей, що знаходяться територіально досить близько (географічна локалізація агровиробництва) в технологічно-фінансову структуру; конкуренція за завоювання споживача, яку веде не окреме агровиробниче підприємство, а територіальний комплекс організацій - кластер; довгострокова кооперація та взаємодоповнюваність високого рівня розвинутості між організаціями даної структури; об'єднання одним технологічним циклом виробництва агропромислової продукції по всьому логістичному ланцюгу; високий ступінь конкурентоспроможності кінцевої продукції, що виробляється агропромисловим кластерним утворенням. Формування кластерів здійснюється на засадах добровільності входження та взаємовизнання прав й обов'язків кожного з незалежних і неформально пов'язаних між собою учасників кластерного утворення [6, С. 44].

Для утворення кластеру характерним є: географічна близькість його учасників; діяльність в одній чи кількох суміжних сферах і взаємодоповнення при цьому один одного; висока конкурентоспроможність продукції, що випускається; високий рівень розвитку кооперації; ефективна конкуренція на ринку за завоювання й утримання споживача; незалежність суб'єктів, що входять до кластера; можливість отримати синергетичний ефект [9, С. 22-23].

Розглянемо Карпатський регіон. Через своє специфічне географічне положення у Західній частині України біля Карпатських гір, виробництво саме тваринницької продукції повинно стати провідною галуззю спеціалізації, що дозволить реалізувати регіональні переваги.

У Карпатському регіоні здавна розводили овець, тому збереглися традиції, кваліфіковані кадри, структура виробництва потребує вдосконалення, галузі АПК недостатньо співпрацюють у даному регіоні. Осторонь від виробничих підприємств залишаються наукові установи (хоча на території областей Карпатського регіону розміщена потужна наукова база).

Тому назріває необхідність повної взаємодії і створення кластеру за участі наукового інтелектуального потенціалу, що займатиметься питаннями формування діяльності кластеру, генеруватиме і розповсюджуватиме нові знання, що сприятиме збільшенню продукції. Водночас така взаємодія створить умови для професійного й матеріального заохочення талановитих наукових кадрів до наукового вирішення проблем кластерів та обґрунтування способів їх розв'язання, сприятиме більш повному аналізу агропродовольчого ринку регіону.

Основні дослідження ринку в основному показують, що йому притаманні суттєві недоліки, зокрема: обмежена прозорість та суттєва диференціація цін за каналами реалізації продукції; значна часова варіація цін на основні види сільськогосподарської продукції; незавершеність формування єдиного ринкового середовища, що проявляється в значній територіальній (просторовій) варіації цін [4, С. 36].

Географічне розташування Карпатського регіону поряд із державними кордонами позитивно впливатиме на потенціал регіону і дасть змогу збільшити залучення інвестицій для реалізації проектів у межах відповідного кластера та підвищити конкурентоспроможність вівчарських підприємств [4, С. 34]. Формування кластера вівчарства в найпримітивнішому вигляді включатиме вирощування овець, первинну обробку продукції вівчарства та повне використання продуктів, що підвищить зайнятість сільського населення.

Проте, якщо не буде створено кластеру то багато селян можуть стати безробітними через конкурентоспроможність з боку зарубіжних виробників вівчарської продукції.

Кластер вівчарства можна представити об'єднанням підприємств і постачальників ресурсів, що являє собою локально сконцентрований ринок праці. Це дає змогу підприємствам галузі вівчарства вийти на більші масштаби діяльності, пропонувати продукцію більшій кількості споживачів, користуватися послугами ширшого кола продавців. Одними з основних критеріїв оцінки конкурентоспроможності продукції виступають її якість, собівартість і ціна, кластер сприятиме підвищенню якості завдяки поєднанню декількох видів діяльності (ланцюг від виробництва до переробки, а потім до споживання). Загальна конкурентоспроможність кластера є інтегрованим показником, в якому враховані рівні конкурентоспроможності різних видів діяльності.

Отож, кластер виробництва вівчарської продукції включає: вирощування овець, заготівля кормів для овець, переробка вівчарської продукції, внесення гною від овець на поля як органічне добриво, виробництво сирів з молока, виробництво напівготових продуктів (напівфабрикати-шашлик зі спеціями та ін.) з баранини, виробництво одягу з вовни, зберігання та реалізація вівчарської продукції, одержання побічної продукції для різних цілей, зокрема для удобрення полів, підкластер харчових виробництв (де основний компонент - вівчарська продукція).

Щодо вирощування (одержання) вівчарської продукції, то структура цієї частини кластера буде представлена двома видами організацій: постачальниками ресурсів, що необхідні для даного виробництва (підприємствами, фірмами, установами тощо) та безпосередньо самими виробниками продукції (сільгосппідприємствами, що спеціалізуються на вівчарстві, фермерськими господарствами й особистими селянськими господарствами). Структура підприємств переробки продукції включатиме також дві групи організацій: підприємства, фірми, комбінати з переробки продукції, зокрема легкої промисловості та заводи, фірми, що займаються виготовленням машин і обладнання для переробки. І нарешті підприємства харчової промисловості - включає харчові виробництва, де одним із основних компонентів є продукт, що одержують при переробці вівчарської продукції (молока, баранини, ягнятини). До кластерного утворення також потрібно залучити організації, підприємства, фірми, заклади, що тісно співпрацюють з вищенаведеними трьома видами виробництв. Координаційний та виконавчий органи вівчарського кластера мають узгоджувати свою діяльність із ринком споживачів продукції, що виробляють її (особливо з іншими агропромисловими кластерами).

Розглянемо формування вівчарського кластера Карпатського регіону. Перша група виробництв представлена постачальниками молодняку, добрив (органічних, мінеральних), агрохімікатів - для удобрення полів, де випасають овець, організаціями, що розробляють технології вирощування різних видів овець (науково-дослідні організації, навчальні заклади), інженерно-технічне та енергетичне забезпечення виробництва продукції вівчарства. Споживачем даних послуг є вівчарські підприємства. Щодо другої групи виробництв - переробки вівчарської продукції, то вона представлена підприємствами, зокрема легкої промисловості, що їх переробляють, одержуючи одяг з вовни та інші види одягу з овчин та смушок (шуби, шапки, дублянки, рукавиці). Також входять і заводи, фірми, які виробляють машини та обладнання для переробки вовни на одяг. Третя група виробництв - харчові - це переробка молока на різні види сирів, приготування з ягнятини і баранини готових страв та т. ін. До складу кластерного утворення необхідно також включити такі організації, підприємства, фірми, установи, заклади: зберігання та реалізація продукції, тари - упакування, транспортування, маркетингові фірми, що формуватимуть імідж виробників та створюватимуть рекламу, навчальні заклади, науково-дослідні організації [6, С. 45].

Як бачимо, наш теоретичний кластер є багатовекторним, тому є можливість поділити його на технологічні підкластери, роботою яких займатиметься координаційна рада та виконавча адміністрація. Бакум В.В. виділяє у кластері три під кластери: «Підкластер вирощування овець заради молока, м'яса, вовни; відтворення поголів'я; виробництво органічних добрив з гною. Підкластер забою тварин; переробки молока, м'яса та сала (виробництво сирів, м'ясопродукції: м'яса та сала для реалізації, ковбас, м'ясних консервів, копченостей і т. ін); зберігання та реалізація молока, м'яса, сала і м'ясопродукції виробництво кісткового борошна; вичинка шкур і виробництво вовняних виробів, та верхнього одягу і т.ін. Підкластер харчового виробництва, де одним із основних компонентів є молоко, м'ясо, сало чи м'ясопродукти: консерви з додаванням м'яса, молоко на масло та йогурти, їжа швидкого приготування; м'ясні страви в системі харчування; напівфабрикати з м'ясом тощо» [9, С. 27].

Створення кластеру сприятиме поліпшенню якості життя в сільській місцевості, освіти й охорони здоров'я. Також спонукатиме молодь переїжджати до цього регіону через нижчу вартість життя та забезпечення високооплачуваною роботою і житлом, а людей похилого віку через сприятливий для здоров'я клімат та менший рівень злочинності.

Узгодження дій різних суб'єктів, що виробляють продукцію вівчарства та діють у рамках продуктово-товарного технологічного кластеру вівчарства, дає змогу одержати нижчу собівартість одиниці продукції. При цьому кластеризація уможливлює, досягнення зниження вартості одиниці послуг із технічного обслуговування, якими користуються учасники кластера.

Економічний розвиток може по-різному впливати на діяльність кластера.

Висновки

Кластеризація агропромислового виробництва є одним із. основних чинників забезпечення стійкого розвитку сільських територій, бо може поліпшити демографічну ситуацію на селі, дозволить ефективніше впроваджувати інновації, зберігати природне середовище, забезпечувати належний рівень функціонування соціально-культурної й духовної сфери, забезпечити належний рівень життя селян.

Останнім часом належний рівень конкурентоспроможності більшою мірою залежить як від виробничих факторів, так і від здатності підприємств створювати та застосовувати знання й новітні технології.

Кластер узагальнено можна охарактеризувати як концентрацію певних виробництв або виробників у межах певної території. В світі кластер символізує собою організаційне оформлення існування сукупності багатьох виробників певної продукції на певній території держави.

Кластер може бути прив'язаним до наукових установ та університетів, які допомагають йому своїми науковими досягненнями.

Потрібно знайти головну фірму чи створити мережу вівчарських підприємств, що здійснюватимуть процеси виробництва, постачання і реалізації.

Радикально-ліберальні економісти виступають за максимальне державне втручання в економіку і заперечують ідеї підтримки сільських територій на основі «точок росту» і в цілому кластеризацію.

Справді в Карпатському регіоні спостерігається висока географічна концентрація взаємопов'язаних підприємств і господарств населення

Тому держава повинна таким регіонам надати статус особливих зон, де інвесторам надаватимуться пільги при умові їх участі у кластерах, також створити програми спільного фінансування комерційними банками проектів для АПК, особливо для створення кластерів, які пройшли конкурс і таким чином можуть отримати доступ до державних інвестиційних ресурсів, надати комерційним банкам гарантій по участі в інвестиційних проектах підприємств АПК, забезпечити механізм закупок вітчизняної техніки та обладнання для вівчарства на умовах кредитування та лізингу, надавати підтримку кластер ним структурам. Розвиток кластерних структур у регіонах забезпечується за рахунок суспільної злагоди і довіри населення, що приведе до зростання кількість робочих місць, підвищить продуктивність праці, сприятиме запровадженню ефективних стимулів праці, сприятиме поліпшенню соціального стану в регіоні й підніме його рейтинг [9, С. 28].

Необхідність державної програми підтримки кластерних ініціатив від виробництва сільськогосподарської продукції через переробку до реалізації кінцевої продукції полягає у організації у вигляді регіональних конкурсів на кращі кластерні проекти, ефективність якої підтверджується світовим досвідом. Підтримка з боку держави необхідна [10, С. 50].

Основними факторами, які перешкоджають інноваційному розвитку агропромислового сектору, є недостатня фінансова й інфраструктурна підтримка інноваційної діяльності з боку держави, бо держава поки що кластерам приділяє мало уваги, оскільки, мабуть не бачать економічного ефекту від інтегрованого групування виробничих, наукових, навчальних, управлінських структур [9, С. 28].

Список використаної літератури

1. Лісовий А.В. Сталий розвиток сільських територій: виникнення, сутність, принципи. // Економіка АПК.- 2007. - №4. - C.140-145/

2. Абдулатипов Р.Г. Россия на пороге XXI века. Состояние и перспективы федеративного устройства. -- М.: Слав, диалог. - 1996. - 253 с.

3. Шнипер Р.И. Регион: диагностика и прогнозирование. - Новосибирск: Наука, 1996. - 206 с.

4. Шанько А.В. Розвиток аграрного сектору регіону на основі кластерного підходу. // Економіка АПК.- 2009. - №4. - C. 32-37.

5. Косрдій Р.П. Проблеми сільського розвитку в умовах глобалізації. // Економіка АПК.-2009.-№4.- С.132-137.

6. Бакум В.В. Методологія розробки агропромислових кластер них утворень регіону. // Економіка АПК.-2009.-№4.- С.38-45.

7. Портер М. Конкуренция.: Пер. с англ..: - М.: Издательский дом «Вильямс», 2005. - 608 с.

8. Іванько А.В. Розвиток аграрного сектору регіону на основі кластерного підходу.// Економіка АПК.-2009.-№6.- С.26-31.

9. Бакум В.В. Самоорганізація в агропромислових регіональних кластерах.// Економіка АПК.-2009.-№1.- С.21-28.

10. Броншпак Г.К. Государственная поддержка кластерных инициатив: вертикально интегрированные структуры в АПК.// Економіка АПК.-2007.-№4.- С.45-50

11. Soulie D. Filieres de Production et Integration Vertical. Annales des Mines, Janvier, 1989. - P. 21-28.

12. Соколенко С.И. Производственные системы глобализации: сети, альянсы, партнерства, кластеры. - К.: Колос, 2002- 546 с.

13. Маршалл Альфред. Принципы экономической науки: В 3 т. Т.1. Экономическая мысль Запада. - М.: Прогресс, 1993. - 416 с.

14. Andersson T. The Cluster Policies. Whitebook. / T.Andersson, S.Schwag, 2004. -P.29-31.

15. Мигранян А.А. Теоретические аспекты формирования конкурентоспособных кластеров в странах с переходной экономикой [Электронный ресурс] // Вестник Кыргызско-Российского Славянского университета, 2002. - Т.2. - №3

16. Цихан Т.В. Кластерная теория экономического развития [Электронный ресурс] // Теория и практика управления. - 2003. - №5

Размещено на Allbest.ru