Системи інвестицій: поняття, структура, принципи функціонування

Певна частина коштів, що надходять на грошовий ринок по каналу "заощадження", використовується для поповнення запасу грошей (збільшення обов'язкових резервів банків, поточної каси економічних суб'єктів) і не спрямовується в інвестиції. Ця частина функціонує як гроші і трансформується через сектор "ринок грошей". Решта заощаджень використовується як капітал і трансформується в інвестиції через сектор "ринок капіталів". Проте для власника заощаджень цей факт не має значення, і всю розміщену їх суму на ринку він розглядає як дохідний актив, як інвестицію. Тому у своєму подальшому аналізі ми абстрагуємося від осідання частини заощаджень у грошових запасах.

3. Заощадження населення, що надійшли на грошовий ринок і не мобілізовані урядом для своїх потреб та не осіли в грошових запасах, мають бути позичені сектором "фірми" для інвестування.

Інакше на грошовому ринку виникне надлишок коштів, а на товарних ринках (на ринку продуктів передусім) - відсутність попиту на товари. Неінвестовані заощадження неминуче викличуть кризу збуту, скорочення виробництва, зниження доходів і заощаджень у секторі "сімейні господарства". У нереалізованих товарних запасах будуть "заморожені" значні капітали.

На підставі наведених трьох висновків можна формалізувати зв'язок між інвестиціями та заощадженнями в такому вигляді: Ip = З - Дn

де Ір - інвестиційні ресурси, що надходять у розпорядження фірм;

З - загальна маса заощаджень, що надійшла на грошовий ринок;

Д, - сума приросту державних позик, розміщених на грошовому ринку.

Дотримання цієї рівності є необхідною передумовою збереження рівноваги на грошовому ринку, а отже - передумовою нормального функціонування банків та інших фінансових посередників, оскільки формування кредитних ресурсів буде відповідати попиту на кредит.

У проблемі "заощадження - інвестиції" важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу збережень у сімейному секторі, а й повна трансформація цих збережень в інвестиції. Грошовий ринок покликаний створити ефективний механізм такої трансформації.

Проте чи в змозі грошовий ринок справитися з цим завданням? Однозначної відповіді на це питання не дала ні західна, ні вітчизняна економічна наука. Представники різних економічних шкіл дають різні відповіді: монетаристи відповідають "так", а кейнсіанці - "ні".

Якщо визнати правоту монетаристів, треба погодитися з тим, що ринкова система має внутрішній механізм саморегулювання, здатний відвернути економічні кризи. Якщо ж визнати правоту кейнсіанців, то слід погодитися з тим, що ринкова економіка не здатна до саморегулювання і внутрішньо нестала, потребує постійного регулятивного втручання ззовні. [9, с. 719].

Монетаристи виходять з того, що грошовий ринок має механізм, який одночасно впливає на підприємців (фірми) та на сімейні господарства (фізичних осіб), стимулюючи перших і других інвестувати та заощаджувати рівновеликі маси грошових коштів. Таким механізмом є динаміка процентної ставки як плати за використання грошових заощаджень.

Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а й сама ставка процента змінюється під впливом не лише попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень.

Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження і про інвестиції приймають різні економічні суб'єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями.

Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується своїми власними інтересами, які можуть бути зовсім не пов'язаними з рухом процентної ставки. З іншого боку, рішення про інвестування приймають мільйони підприємців (фірм), кожний з яких керується насамперед можливістю одержати прибуток. Ставка процента інтересує інвестора лише у зв'язку з визначенням затрат на реалізацію інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.

Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населення - не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бути гроші "поточної каси" населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сімейних господарств.

Незважаючи на логічність цих доказів кейнсіанців, в цілому їх позиція має істотні вади. [10, с. 51-53].

2.2 Функції інвестицій

Зміст інвестиційної діяльності та принципи управління нею формують її мету та завдання. Розглядаючи головну мету управління інвестиційною діяльністю, слід зазначити, що вона нерозривно пов'язана з головною метою господарської діяльності підприємства в цілому і реалізується з нею в єдиному комплексі. З розвитком інвестиційної теорії змінювалися і підходи економістів до визначення головної мети інвестиційної діяльності, і, зрештою, дослідниками було сформульовано три основні підходи.

Представники класичної економічної теорії стверджують, що головною метою інвестиційної та інших видів господарської діяльності підприємства є максимізація прибутку. Згідно з теорією А. Сміта максимізація прибутку окремих суб'єктів господарювання приведе до максимізації всього суспільного добробуту. Високий рівень прибутку підприємства може досягатися за високого рівня інвестиційного ризику, що генерує загрозу банкрутства, а тому в ринкових умовах максимізація прибутку є одним із найважливіших завдань інвестиційної діяльності підприємства чи критеріїв оцінки ефективності окремих видів його інвестицій.

За теорією стійкого економічного зростання, яка постійно розвивається, головною метою інвестиційної діяльності є забезпечення фінансової рівноваги підприємства в процесі його функціонування та розвитку. Реалізація цієї мети забезпечує тривалий безкризовий розвиток підприємства та поступове розширення обсягу його господарської діяльності у процесі інвестування.

Представники сучасної економічної теорії головною метою інвестиційної діяльності підприємства вважають забезпечення максимізації добробуту власників підприємства, що отримує конкретне вираження в максимізації ринкової вартості підприємства. Такий підхід поділяють усі сучасні теоретики у сфері інвестиційного менеджменту тому, що, на їхню думку, він якнайкраще реалізує фінансові інтереси власників підприємства (прибуток і ризик з урахуванням фактора часу).

Враховуючи викладене, І.О. Бланк зазначає, що головною метою інвестиційного менеджменту є забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах.

Головна мета інвестиційної діяльності -- забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії підприємства. У процесі реалізації основної мети механізм інвестиційного менеджменту має бути спрямований на вирішення таких найважливіших завдань або цілей, а зокрема забезпечення:

-- високих темпів економічного розвитку підприємства, його конкурентоспроможності за рахунок ефективної інвестиційної діяльності;

-- максимальної дохідності (чи прибутковості) або досягнення соціального ефекту від інвестиційної діяльності підприємства;

-- мінімізації ризиків при впровадженні інвестицій і здійснення інвестиційної діяльності;

-- оптимальної ліквідності інвестицій і можливостей швидкого реінвестування капіталу за зміни зовнішніх і внутрішніх умов щодо здійснення інвестиційної діяльності;

-- достатнього обсягу інвестиційних ресурсів та оптимізації (форми та методів усіх можливих джерел) і погодженості їх структури з прогнозом;

-- фінансової стійкості та платоспроможності підприємства у процесі інвестиційної діяльності (прогнози щодо впливу інвестиційної діяльності на рівень своєї фінансової стійкості та платоспроможності);

-- пошук ефективних шляхів прискорення реалізації діючої інвестиційної програми підприємства та інвестиційних проектів.

Усі розглянуті завдання інвестиційної діяльності взаємозалежні, взаємодоповнюючі, і тому їх слід розглядати та враховувати сукупно з особливостями кожної окремо. Об'єкт дослідження -- це процеси управління інвестиціями, які містять у собі об'єкт, суб'єкт і функції управління. [11, с. 426].

3. Проблеми формування інвестиційного клімату в Україні

3.1 Аналіз прямих іноземних інвестицій в Україні

Економічна ефективність здійснення прямих іноземних інвестицій узагальнено визначається впливом міжнародного руху капіталу на прибутки власників капіталу.

Оцінка прямих іноземних інвестицій. Оцінити обсяги прямих інвестицій в історичній ретроспективі практично неможливо. Це пов'язано як із відсутністю національної статистики прямих інвестицій, так і з істотними розбіжностями в їх визначенні і композиціями, прийнятими в різних країнах. Історичні дані про прямі інвестиції існують тільки як окремі приклади. У наш час усі прямі іноземні інвестиції оцінюються в поточних ринкових цінах. Це означає періодичну переоцінку активів і пасивів порівняно з початковою ціною у момент їх придбання. Багато статистичних видань містять інформацію про прямі інвестиції в історичних цінах і в поточних ринкових цінах. При цьому для перерахунку використовуються поточні котирування акцій підприємств з іноземними інвестиціями на найбільших фондових біржах. Найповніші дані про щорічні прямі зарубіжні інвестиції містяться у зведеному платіжному балансі всіх країн світу, що випускає щорічно МВФ. Через те, що до мандату МВФ у початковому періоді його діяльності не входило спостереження за міжнародним рухом капіталу, ця статистика з'явилася у більш-менш повному вигляді тільки з початку 70-х років XX ст. Докладні дані про американські прямі інвестиції за рубежем публікує департамент торгівлі США. Найбільший аналітичний інтерес становлять дані про щорічний вивіз і ввіз прямих інвестицій, а також про накопичувальний (кумулятивний) підсумок їх вивозу і ввозу впродовж кількох років.

Більша частина прямих іноземних інвестицій здійснюється між розвиненими країнами у формі перехресного інвестування. Основними прямими інвесторами є провідні індустріальні країни, зокрема США, Японія, ФРН, Великобританія, Франція. Останніми роками, наприклад, США інвестують за кордон приблизно стільки ж капіталу, скільки іноземного капіталу інвестується у США. Серед держав, що розвиваються, основними інвесторами є нафтовидобувні (Саудівська Аравія, ОАЕ) і нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур). Ввіз і вивіз прямих інвестицій країнами з перехідною економікою поки що за міжнародними масштабами незначний.

Отже, прямі іноземні інвестиції є предметом тривалого інтересу з боку резидента однієї країни (прямого інвестора) до підприємства-резидента іншої країни (підприємства з прямими інвестиціями). Основною метою прямого інвестора є його прагнення розмістити капітал у тій країні й у тій галузі, де він буде давати максимальний прибуток і диверсифікувати ризик. Міжнародне переміщення капіталу приводить до збільшення сукупного світового виробництва завдяки ефективнішому перерозподілу і використанню факторів виробництва. Держава заохочує прямих іноземних інвесторів, надаючи їм державні гарантії через страхування, виключення подвійного оподатковування, врегулювання інвестиційних суперечок за допомогою дипломатичних і адміністративних каналів. [11, с. 426].

3.2 Інвестиційна привабливість економіки України

В умовах глобалізації економічний розвиток будь-якої країни тісно пов'язаний зпідвищенням її інвестиційної привабливості для іноземних інвесторів. У період становленняринкової економічної системи в Україні проблемам інвестиційної привабливості булоприсвячено низку праць вітчизняних вчених-економістів. Проте все ще залишаютьсяневирішеними питання політики сприяння та покращення інвестиційної привабливості країни.

При прийнятті інвестиційного рішення про розміщення виробництва в тій чи іншій країнііноземний інвестор, насамперед оцінює її потенційний інвестиційний ринок. Визначенняінвестиційної привабливості країни належить до числа складних завдань, розв'язання якихґрунтується на застосуванні різних підходів.

Аналіз найвідоміших підходів до оцінки інвестиційної привабливості країни показує, щоміжнародні агентства як основні параметри використовують макроекономічні показники, а саме:динаміку приросту і структуру ВВП, стан платіжного балансу країни, фінансового ринку,обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу.

Мета таких досліджень - оцінка політичного,економічного і соціального стану країни. Серед різних міжнародних методик оцінкиінвестиційної привабливості варто виділити Moodys Investors Service, Standard & Poors Rating

Services, Fitch Ratings, Heritage Foundation / Wall Street Journal, Transparency International,Euromaney, Economic Intelligence Union та інші.

Так, за версією Economist Intelligence Unit (EIU), Україна за показниками якості бізнес-середовища посідає 75 місце серед 82 країн. Попри прогнози цієї організації щодо певногоз ростання рейтингу протягом 2007-2011 рр. (на 5 позицій), Україна й надалі суттєво відстає від основних конкурентів за іноземні інвестиції на світовому ринку [12, 120].

За даними проведеного у 2006 році рейтингу Heritage Foundation / Wall Street Journal Україна знаходилася на 133 місці, тобто була віднесена до країн з недостатнім рівнем економічної та політичної свободи. Характерними рисами даної підгрупи країн є проведення на державному рівні політики валютних обмежень, маніпулювання банківською системою.

Оцінка інвестиційної привабливості України згідно з іншими рейтинговими агентствами досить схожа - Україну визначають як інвестиційно-непривабливу країну. Проте, ми вважаємо, що при визначенні інвестиційної привабливості країни рейтингові агентства можуть отримати не зовсім вірний результат, оскільки в їх дослідженнях існують певні недоліки. Наприклад, до числа недоліків проведених рейтингів варто віднести обмеження вибірки дослідження тільки группами бізнесменів, компаній, організацій, котрі здійснюють діяльність на внутрішньому ринку України, що призводить до виключення з аналізу інших груп потенційних інвесторів. Крім того,включення в рейтинг питань, що визначають мотиви і перешкоди для інвестування, без урахування їх вагових часток в цілому при прийнятті інвестиційних рішень, не може бути джерелом отримання іноземними інвесторами об'єктивної інформації про інвестиційне середовище.

За даним рейтингом неможливо визначити, частка якого з факторів у ваговому вимірі є домінуючою.

Звідси випливає необхідність удосконалювання способів статистичного збору інформації,використання загальних критеріїв оцінки і сучасних методик оцінки з метою одержання об'єктивної інформації. Адже застосовувані показники мають відбивати стан і результати діяльності країни, бути актуальними, динамічними, прогнозованими і порівнянними при проведенні комплексної рейтингової оцінки.

На нашу думку, для отримання правдивої, точної інформації щодо рівня інвестиційної привабливості країни, насамперед, необхідно активізувати діяльність організацій, що виконують функції інвестиційної оцінки економіки, з метою її спрощення. До того ж, враховуючи відсутність в Україні агентства, здатного забезпечити якісний аналіз усіх суб'єктів господарської діяльності на основі єдиної бази даних й уніфікованої методики, вважаємо доцільним створення великої рейтингової структури, яка не повинна залежати від впливу державних органів і 53 зацікавлених осіб, насамперед замовників, що буде спрямовано на створення єдиної бази даних і використання уніфікованої методики оцінки інвестиційної привабливості.

Проте, слід відзначити, що навіть створення в Україні спеціалізованої рейтингової структури не змінить ситуації, яка і визначає Україну як непривабливу для іноземних інвесторів.

Для підтвердження цього можна навести такі дані: за останні 10 років прямі іноземні інвестиції в

Україну становили 88 доларів США надушу населення, в той час як невикористаний потенціал для поліпшення даного показника можна побачити, порівнюючи його хоча б із Чеською Республікою, де на душу населення припадає 3100 доларів США прямих іноземних інвестицій[2,с. 20].

Ми вважаємо, що в даному випадку для збільшення обсягів іноземного капіталу доцільно було б створити систему диференційованих податкових пільг, які б компенсували несприятливий інвестиційний клімат або можливі ризики. До такої системи пільг необхідно включати субсидії за рахунок державного і місцевих бюджетів на інвестування проектів у пріоритетні галузі економіки, звільнення від оподаткування коштів підприємств, які направляються на розвиток власного виробництва.

Напрями покращення інвестиційної привабливості країни доцільно було б доповнити такими діями:

- реалізація інвестиційних проектів за рахунок коштів державного, місцевого бюджету, а також іноземних інвестицій та кредитів;

- виконання заходів державних та регіональних цільових програм;

- розгляд інвестиційних проектів, в тому числі включення їх до бази даних;

- впровадження передового досвіду інших країн у сфері інвестиційної діяльності;

- реалізація заходів по залученню банків до фінансування проектів;

- впровадження заходів з розвитку інвестиційної інфраструктури - методичних семінарів, виставок, форумів, "круглих столів", презентацій інвестиційних проектів, зустрічей з інвесторами;

- створення центрів з проектного управління та бізнес-планування.

Реалізація цих заходів в першу чергу залежить від державної політики, головним завданням якої на сучасному етапі розвитку є структурна перебудова економіки. Метою цієї перебудови є забезпечення економічного зростання, виходу на шлях стійкого розвитку й досягнення конкурентоспроможності на світовому ринку. Відповідно до цього, пріоритетними напрямами для залучення і використання іноземних інвестицій, на думку вітчизняних вчених-економістів повинні стати:

1) завершення формування відповідної нормативно-правової бази;

2) подальше реформування податкової системи;

3) досягнення політичної стабільності;

4) зміцнення фінансово-кредитної системи, створення небанківських фінансових установ, особливо лізингових і страхових компаній, венчурних фондів;

5) сприяння розвитку інститутів фондового ринку;

6) стимулювання залучення інвестицій у науково-технічну та інноваційну діяльність.

Отже, формування в Україні привабливого для іноземних інвесторів середовища, насамперед, слід починати з системи активних дій держави, спрямованих на зміну політичного,економічного та правового поля в країні. [13, с. 8-18].

3.3 Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні

Роль держави в інвестиційній діяльності

Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика -- це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України "Про інвестиційну діяльність" (1991 р.), "Про іноземні інвестиції" (1992 р.), "Про цінні папери та фондову біржу" (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (1993 р.) та ін.

На активізацію інвестиційних процесів була спрямована "Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки", затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

фінансування об'єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;запровадження системи страхування інвестицій.

Комплексний підхід до державного регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв'язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 1).

Рис. 1. Основні напрями державного регулювання інвестиційної діяльності

Визначення пріоритетних сфер та об'єктів інвестування

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об'єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України.

У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медична та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісо- промисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв'язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. [15, с. 559].

Проте, хоч які важливі є ці пріоритети, однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації. Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.

Теоретичним підґрунтям податкового регулювання стала відома в економічній літературі бюджетна концепція американського вченого А. Леффера, котрий ще в середині 1970-х р. довів, що податкові надходження є одночасно продуктом і податкової ставки, і податкової бази (суми прибутку). Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. Якщо підприємці заінтересовані в чистому (після сплати податків) доході, то введення податку перешкоджатиме виробництву оподатковуваного товару. Спричинене в такий спосіб (на певному рівні податкових ставок) зменшення виробництва може звести нанівець будь-який передбачуваний приріст бюджетних надходжень. На цій підставі було зроблено загальний висновок: пожвавлення ділової, передусім інвестиційної активності, можна досягти радикальним полегшенням податкового тягаря, точніше -- оптимальним оподаткуванням. [16, с. 405].

Істотним чинником активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти.

Національний банк справляє істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів. Норми обов'язкових резервів для комерційних банків встановлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в Національному банку зберігаються на їхніх рахунках. За збільшення кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.

У порівнянні з ринком цінних паперів банківська система у фінансовому та організаційному плані більше готова до активного включення в інвестиційні процеси. Однак і досі переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це має місце в промислово розвинених країнах, так і не створено. Необхідно стимулювати процес створення, таких банків, пропонуючи вигідніші економічні нормативи їхньої діяльності, орієнтуючись на мінімальну визначену частку довгострокових інвестиційних кредитів. Установлений на законодавчому рівні принцип децентралізації інвестиційної діяльності треба підкріпити відповідним блоком заохочень до нагромаджень та реінвестування. Банківська система має вже неабиякий капітал, придатний для інвестицій. Необхідно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгострокового інвестування. Активізувати участь комерційних банків в інвестиційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.

Регулювання інвестиційної діяльності проведенням гнучкої амортизаційної політики Амортизаційна політика є одним з головних важелів, що дають можливість державі на макрорівні впливати на інвестиційну сферу. У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств, найбільш вагомі.Аналізуючи процеси відтворення основних фондів в Україні більшість економістів погоджується з тим, що існуюча амортизаційна політика не сприяє, а навпаки, протидіє накопиченню інвестиційних ресурсів. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кількадесят разів меншими від сум, реально необхідних для відтворення основних фондів. За останні десять років амортизаційні фонди українських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для фінансування інвестицій.

З метою активізації інвестиційних процесів доцільно: проводити індексацію основних фондів відповідно до темпів зростання цін з періодичністю не менше ніж один раз на рік; відмовитись від застосування знижувальних коефіцієнтів до норм амортизації; припинити практику вилучення амортизаційних нарахувань до бюджету; дозволити підприємствам самостійно вибирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні; запровадити систему контролю цільового використання амортизаційних фондів на цілі інвестування у виробництво.

Регулювання участі інвесторів у приватизації Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери", Державної програми приватизації на поточний рік, яка щорічно затверджується Верховною Радою, та інших нормативних актів. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів, однак на реальних процесах приватизації це поки що суттєво не позначилося. [17, с. 379].

Нині сертифікатну приватизацію в Україні завершено. Вона забезпечила швидкі темпи роздержавлення, право всіх громадян на безоплатне отримання частки державного майна, але відбувалася тоді, коли грошові заощадження населення поглинула інфляція, а політична нестабільність відлякувала не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора. Наслідком цього стало те, що підприємства, вибрані для сертифікатної приватизації, не одержали інвестицій. Замість реальних власників з'явилася безліч дрібних акціонерів, котрі, як правило, не впливають ні на управління підприємствами, ні на вироблення стратегії їх розвитку.

Перехід до грошового етапу приватизації дасть змогу залучити більшу кількість інвестицій. До того ж у 1999 р. передбачено було провести приватизацію привабливих підприємств вітчизняної економіки -- об'єктів енергетики, нафтогазового комплексу, хімічної промисловості, металургії та машинобудування. Це дало можливість виконати програму приватизації у частині надходження коштів до державного бюджету на 85%.

Головна мета такої приватизації полягає в появі ефективних власників, які здатні здійснити необхідні капітальні вкладення та налагодити нормальний виробничий процес. [18, с. 24-35].

У ринковій економіці фондовий ринок є інструментом реалізації регулятивної функції закону попиту і пропозиції. Фондовий ринок створює ринковий механізм вільного переливання капіталів у найефективніші галузі господарства. Фондовий ринок є сегментом як грошового ринку, так і ринку капіталів, які також включають рух прямих банківських кредитів, перерозподіл грошових ресурсів через страхову галузь, внутрішньофірмове кредитування тощо. За умов розвинутих ринкових відносин фондовий ринок функціонує у вигляді ринку цінних паперів. Перерозподільний механізм фондового ринку показано на рис.3

У процесі регулювання фондового ринку держава може застосувати прямі та непрямі методи впливу на інвестиційну активність.

До методів прямого впливу належать:

Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб вона впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.

Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава здатна впливати на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.

Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змішаною формою власності.

Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, установлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку.

Рис. 3. Перерозподільний механізм фондового ринку

Держава може здійснювати й непряме регулювання фондового ринку через податкову політику, регулювання грошової маси й обсягів кредитів, установлення облікової ставки та резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами. [20, с. 321].

Висновки

Твердження про те, що сьогодні соціально-економічна система України знаходиться в кризі, не відповідає дійсності. Не потрібно передчасно лякати світову спільноту. Допущені неточності не лише завдають шкоди іміджу держави, а й негативно впливають на інвестиційний клімат. Адже по багатьох макроекономічних показниках відмічається зростання, тому стверджувати, що ми перебуваємо в кризі, просто недоречно, Між тим, мають місце тенденції, які змушують нас негайно поміняти підходи у внутрішній і зовнішній політиці, без зміни підходів та принципів якої країна може опинитись в кризі.

Так, темпи зростання ВВП за січень-квітень поточного року до показників минулого року зменшились у 2,37 разу. Зменшення на 2 % ВВП призводить до збільшення на 1 % рівня безробіття, а це, в свою чергу, не лише не відповідає задекларованим намірам нової влади, а ще глибше погіршує соціально-економічну ситуацію. У 2,36 разу по відношенню до торішніх показників зменшились темпи зростання промислового виробництва. За цей же період відбулося скорочення експорту на 18,2 %, також знизились темпи приросту капіталовкладень в основні фонди, капіталовкладення в будівництві скоротились на 20 %. Відбулось суттєве погіршення якості, структури та обсягів прямих іноземних інвестицій, проте посилилось інфляційне навантаження на економіку [1, с. 112].

Враховуючи реалії, наявні та потенційні загрози нашій країні, вважаю, що пріоритетом державної політики номер один має стати забезпечення національної безпеки держави і, в першу чергу, її основної ланки - економічної безпеки. Якщо ми не виконаємо це завдання, витрати часу і ресурсів на усі інші будуть марними.

Чому саме безпека? Тому, що безпека - це гарантований захист життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, це забезпечення стабільності, живучості, адаптованості, гармонії та сталого розвитку нашої держави. Зворотною стороною цих процесів є системна деградація.

Пропоную при розробці та реалізації сучасної економічної політики привести соціально-економічну систему держави до критеріїв економічної конвергенції та порогових значень економічної безпеки.

Кабінету Міністрів України слід розробити та внести на обговорення та затвердження Верховної Ради розроблені на сучасній науково-методичній базі доктрину, концепцію, стратегію соціально-економічного розвитку та національного відродження України, а також пакет міждержавних, транснаціональних, регіональних і міжрегіональних програм та механізми реалізації економічної політики в планах, прогнозах, програмах і бюджетах з прив'язкою до етапів короткострокового, середньострокового та довгострокового стратегічного планування.

Потрібно усунути диспропорцію невідповідності між вартісною оцінкою природоресурсного потенціалу, потенціальними можливостями людського капіталу та фінансовою могутністю держави, рівнем благополуччя громадян.

Необхідно створити інтернаціоналізоване відтворювальне ядро національної економіки, що дасть можливість Україні брати участь не лише у формуванні світового доходу, а, найголовніше, в його розподілі.

Слід привести у відповідність рівень монетизації економіки, який повинен становити не менше 50 % ВВП. Лише на кінець 2005 року він має становити 38 % ВВП[21, с.113-115 ].

При такому рівні показника не можна розраховувати, що обіг грошей в економічній системі відбуватиметься нормально. Що вчасно сплачуватимуть податки, зникнуть бартер, доларизація, не буде затримок із виплатами зарплат і пенсій, успішно буде проведено детінізацію. Має бути ліквідовано систему, за якої обіг грошей у валютно-фінансовому секторі відбувається автономно від обігу грошей в реальному секторі, що не лише зменшує внутрішній інвестиційний капітал, а й в цілому чинить негативний вплив на сталий економічний розвиток, позбавляючи державу конкурентоспроможності.

Невиправданим є те, що у структурі грошової маси майже 40 % займає готівка, тоді як в індустріально розвинених країнах її частка не перевищує 6 %. Тому існуючу структуру грошової маси необхідно привести до оптимальних параметрів.

Слід відновити порушений баланс між ціновою та грошовою масами в товарообігу. Пороговим значенням вважається співвідношення між ціновою масою товарів та їхнім грошовим забезпеченням як 1:1,3. Це зменшило б неплатоспроможність підприємств, зупинило згортання виробництва, запобігло компенсації збитків від скорочення виробництва шляхом зростання цін на власну продукцію, що провокує ще більші темпи інфляції та обмеження попиту.

Потрібно, зрештою, зупинити руйнацію соціальних цінностей та ідеалів, процеси культурно-моральної деградації суспільства. Світовою спільнотою вважається: якщо витрати на науку не перевищують 2 % ВВП, суспільство деградує; якщо витрати на освіту не перевищують 5 % ВВП, суспільство приречене на знищення. В Україні ці значення у декілька разів менші порогових, не кажучи про їхній мізерний обсяг. Кризова ситуація склалася із фінансовим забезпеченням оборони України. Передбачені бюджетом ресурси на 40 % нижче критичної межі потреб на оборону.

Список використаних джерел

1.Аніщенко В.О. Адаптивне управління розвитком регіональних соціо-еколого- економічних систем // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 7. - С. 112- 120

2.Башнянин Г. І. Політична економія: Підручник для вузів, Ч.1. Загальна економічна теорія. Ч.2. Спеціальна економічна теорія. - К. : Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526, с.

3.Буравльов Є. П. Еколого-економічний вектор розвитку: системний підхід // Стратегічна панорама. -2004. -№ 4. -С. 61-66.

4.Буравльов Є. П. Ринкові перетворення - шлях до зменшення соціального напруження у суспільстві // Україна: аспекти праці. - 2000. -№ 2. -С. 40 - 42

5.Буравльов Є. П., Пньовська О. М. Прогнозні моделі і пошук стратегічного напряму оптимального розвитку // Екологія і ресурси. -2004. -№ 10. -С. 95-102

6.Грамоткін І. Національна система управління проектами соціально-економічного розвитку // Голос України. - 2007. - 12 вересня. - С. 10

7.Дейлі Герман. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. - К.: "Інтелсфера", 2002. - 297 с.

8.Дратвер Б. Л. Економічна теорія: Навчальний посібник. - Кіровоград : РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256, с.

9.Економічна теорія. Політекономія: Підручник . - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

10.Жилєнкова М. М. Система показників оцінки соціально-економічного розвитку регіонів України // Статистика України. - 2005. - № 4. - С. 51-53

11.Кіндрацька Г. І. Економічний аналіз: теорія і практика: Підручник. - Львів: Магнолія плюс, 2006. - 426 с.

12.Ковальчук В. МЗагальна теорія економіки: Теоретична економіка.- Тернопіль : Астон, 1998. - 368 с.

13.Махотаева М. Целевое управление социально-экономическими системами // Проблемы теории и практики управления. - 2006. - № 12. - С. 8-18

14.Мочерний С. В. Основи економічних знань. - К. : Феміна, 1995. - 349, с.

15.Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів. - К.: Вища школа, 1994. - 559 с.

16.Політична економія: Навчальний посібник. - К. : Кондор, 2006. - 405 с.

17.Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. - К.: Професіонал, 2007. - 379 с.

18.Туленков М. Суть і співвідношення понять "організація", "самоорганізація" і "управління" // Політичний менеджмент. - 2007. - № 1. - С. 24-35

19.Харазішвілі Ю. Системне моделювання соціально-економічного розвитку України // Банківська справа. - 2006. - № 3. - С. 46-65

20.Чигринська О. С. Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 231, с.

21.Шкляр Т. Правова та економічна системи суспільства: основні напрями взаємодії // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 12. - С. 113-115

Размещено на Allbest.ru