Розвиток продуктивних сил суспільства забезпечується головно за рахунок власного інвестиційного потенціалу країни та її регіонів. В умовах дефіциту інвестиційних ресурсів у регіонах України та жорсткої конкуренції за їх отримання між ними, ефективне функціонування регіонального економічного простору потребує формування сприятливої фінансової бази, що впливатиме на інвестиційну активність суб'єктів господарювання, якими є і регіони країни.

На формування фінансової бази регіону головно впливають такі чинники:

природно-географiчне розташування;

галузева структура регіональних господарських комплексів та їхні доходи, що визначають обсяг податкової бази;

спеціалізація регіональної економічної системи та особливості її функціонування;

рівень розвитку соціальної та виробничої інфраструктури місцевості;

рівень розвитку науково-технічного потенціалу;

рівень забезпечення і якість людських ресурсів.

Обсяг фінансової бази регіону доцільно визначати за такою формулою:

ФБР = МБ + ДП + ДН + КБ + ІН,

де: ФБР - фінансова база регіону; МБ - величина місцевого бюджету регіону; ДП - доходи підприємств регіону; ДН - доходи населення регіону; КБ - кредити банків, видані в регіоні; ІН - іноземні інвестиції, які надійшли в регіон.

Важливу роль у формуванні фінансової бази регіону відіграють кошти місцевих бюджетів. В Україні склалась непроста ситуація з розподілом коштів між бюджетами різних рівнів. Частка цих коштів у структурі джерел фінансування інвестицій в основний капітал за регіонами є наразі незначною. Переважна більшість регіонів не має достатніх ресурсів для забезпечення нормального функціонування своєї інфраструктури, об'єктів соціально-культурної сфери, здійснення заходів щодо соціального захисту населення. Значною мірою це зумовлено недосконалістю законодавства, передовсім щодо впорядкування міжбюджетних взаємовідносин, фінансового забезпечення реалізації повноважень органів місцевого самоврядування, раціонального поєднання засад централізації та децентралізації в державному управлінні [7, с.3].

Для підвищення ролі місцевих бюджетів у формуванні фінансової бази регіону необхідно:

запровадити нормативні розрахункові методи надання бюджетам населених пунктів усіх рівнів централізованої підтримки, застосування часткового методу фінансування інвестиційних видатків, що мають загальнодержавне значення;

об'єктивніше оцінювати потреби населених пунктів у бюджетних ресурсах на основі диференційованих соціальних і бюджетних нормативів;

забезпечити стабільність у формуванні прибуткової частини бюджетів населених пунктів з урахуванням повноважень органів місцевого самоврядування.

Другим складником фінансової бази регіону є доходи підприємств.

Проте, як показують статистичні дані, кількість збиткових підприємств невпинно зростає. Це суперечить твердженню, що найважливішою умовою функціонування підприємств у ринковій економіці є забезпечення принципу самофінансування, який передбачає здійснення господарської та інвестиційної діяльності головно за рахунок власних фінансових ресурсів.

Велике значення на регіональному рівні, з позиції формування фінансової бази інвестування, мають доходи населення і результати їх використання - заощадження. Як засвідчує статистика, доходи населення всіх регіонів збільшуються. Найбільші сумарні доходи населення, за регіонами, отримує у Східній Україні - Дніпропетровській, Донецькій, Харківській і Луганській областях та у м. Києві, найменші - у Чернівецькій, Волинській і Кіровоградській областях.

Світовий досвід свідчить, що заощадження домогосподарств помітно впливають на темпи економічного зростання в країні, якщо досягають не менше як 12-14 % ВВП країни. Що стосується України, то, за різними розрахунками, неорганізовані заощадження населення України в іноземній валюті становлять 10-15 млрд дол. За прогнозами іноземних фахівців, заощадження населення в найближчі 4-5 років підвищаться у середньому до 20,5 % ВВП України.

Наступним джерелом фінансової бази регіону є кредити банків.

В Україні простежується позитивна динаміка кредитування економіки. Водночас можна констатувати нерівномірність розподілу кредитних ресурсів за регіонами. Найбільша частка кредитів припадає на східні регіони-Дніпропетровську, Донецьку, Харківську області та м. Київ, найменша - на Тернопільську, Рівненську і Чернігівську області. Для сталого розвитку фінансової бази регіонів необхідно знайти можливості із залучення в економіку довготермінових банківських кредитів, страхових, інвестиційних та інших комерційних фондів. При цьому варто передбачити гнучкий порядок становлення резервних вимог Національного банку України щодо коштів, які спрямовують комерційні банки на довготермінове кредитування.

Для стимулювання процесу інвестиційної діяльності за рахунок довготермінового банківського кредитування доцільно:

запровадити механізм ефективного захисту прав кредиторів, прозорий порядок реалізації заставного майна;

забезпечити підвищення рівня концентрації банківського капіталу через підвищення капіталізації та платоспроможності банків, запровадження процедури реорганізації та ліквідації фінансово нестійких банків;

стимулювати залучення грошових вкладів населення;

створити спеціалізовану фінансову установу для здійснення довго - та середньотермінового фінансування і кредитування пріоритетних інвестиційних проектів;

запровадити механізм іпотечного кредитування;

стимулювати надходження іноземного капіталу в банківську сферу [6].

Ще одним джерелом фінансової бази регіону є прямі іноземні інвестиції. Аналіз статистичних даних засвідчує, що сучасний обсяг прямих іноземних інвестицій не відповідає умовам відродження економіки регіонів. З початку економічних реформ більшість політиків стверджували про потребу України в інвестиціях обсягом 40 млрд дол. Сьогодні, за твердженням аналітиків, потреба в інвестиціях в Україні становить 70,0 млрд дол. за рік [2, с.73]. Проте загальний обсяг прямих інвестицій становить лише 35 млрд дол. Аналіз динаміки прямих іноземних інвестицій свідчить про зростання їх обсягу. Однак, порівняно з іншими країнами, обсяг прямих іноземних інвестицій є недостатнім. За регіонами прямі іноземні інвестиції розподіляються нерівномірно. Перше місце посідає м. Київ (34,5 % усіх іноземних інвестицій). Далі йдуть Київська (7,9 %), Донецька (7,6 %), Дніпропетровська (7,0 %), Запорізька (5,6 %), Одеська (5,3 %) області. Водночас, за обсягом іноземних інвестицій середній показник в інших областях становить 1,5 %. Найменш інвестиційно привабливими областями є Чернівецька (0,2 %), Хмельницька (0,4 %), Тернопільська (0,5 %), Вінницька (0,6 %), Кіровоградська (0,8 %) та інші.

Залученню іноземних інвестицій має сприяти поширення об'єктивної інформації про інвестиційні перспективи підприємств, галузей, районів, умови діяльності іноземних капіталів на території регіону та надання правової консультативної допомоги іноземним інвесторам, контроль за дотриманням інвестиційних зобов'язань, щорічне коригування та оновлення інвестиційного паспорту регіону, формування інвестиційної привабливості регіону.

Головним завданням регіональної політики щодо розвитку інвестиційного процесу є створення сприятливого інвестиційного клімату для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у пріоритетні галузі економіки регіону внаслідок удосконалення нормативно-правової бази, надання преференцій для найбільш ефективних інвестиційних проектів, розвитку інфраструктури з обслуговування суб'єктів інвестиційної діяльності, убезпечення діяльності підприємницьких структур на території регіону.

На державному рівні потрібно створити такі умови, за яких регіон мав би реальний доступ до фінансової бази інвестування і міг би на конкурсних засадах пропонувати реальні проекти міжгалузевого характеру, спрямовані на ефективне використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу. На рівні суб'єктів господарювання цей процес проходить зараз найбільш інтенсивно. Проглядається тенденція до підвищеної зацікавленості російського капіталу до вкладень в українську економіку, особливо у паливно-енергетичний та аграрний сектори.

Регіональний рівень залучення іноземних інвестицій є найскладнішим. В унітарній державі регіон, з одного боку, не є суб'єктом міжнародного права і реальним майновим чи ресурсним власником (за винятком комунальної власності), а з іншого, він чи не найбільше потребує інвестиційних вкладень, оскільки це створює додаткові робочі місця, зміцнює місцеві бюджети, підвищує платоспроможність населення.

Світова практика, що враховує інтереси інвестора, виробила певну систему заходів, спрямовану на заохочення залучення іноземних інвестицій в регіони. До них можна віднести, по-перше, фінансові стимули: дотації, кредити, відсоткові субсидії; прямі субсидії; зниження цін на землю і використання робочої сили, котра зайнята на суспільних роботах, для будівництва нових підприємств; податкові пільги.

По-друге, нефінансову допомогу: ділове консультування, підготовка менеджерів, аналіз ринкової кон'юнктури; спрощені процедури реєстрації і ліцензування; цільове професійне навчання; передача новим підприємствам держзамовлень.

По-третє, поліпшення ділового клімату: оздоровлення довкілля і розвиток інфраструктури; відкриття земельних банків і будівництво біржових споруд; організація підприємницьких рад і корпорацій для сприяння економічному розвитку регіонів [1, с.7]. У процесі розроблення державної та регіональної інвестиційної політики доцільно враховувати те, що застосування фінансових стимулів може спричинити зворотний негативний наслідок: субсидії та податкові пільги для однієї фірми означатимуть зростання податкового тягаря для інших, бо надану певному підприємству значну фінансову підтримку необхідно компенсувати зменшенням дотацій чи збільшенням податків для інших фірм або населення.

Регіонамльна полімтика - сфера діяльності держави, або регіональної (місцевої) влади, щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому (регіональному) аспекті, тобто пов'язана з взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку. В орбіту регіональної політики включаються такі напрямки:

· співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку (державний, кооперативний, приватний сектори національної економіки; внутрішні і зовнішні фактори і засоби;

· співвідношення національного (загальнодержавного) і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою (рівень регіональної автономії, ступінь централізації планування і управління);

· ставлення до завдання підйому економіки відсталих районів, освоєння нових районів і ресурсів;

· ставлення до національно-етнічних питань (в умовах багатонаціональної держави);

· регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, державної політики тощо.

З регіональною політикою тісно пов'язані регіональне планування і програмування. За своєю структурою регіональна політика може бути поділена на окремі складові: економічну, промислову, соціальну, житлову, демографічну, екологічну, науково-технічну та ін. Основні соціально-економічні аспекти в регіональній політиці пов'язані з територіальним поділом праці, формуванням народногосподарських комплексів, економічним районуванням і загальнодержавним плануванням (програмуванням) соціально-економічного розвитку і розміщення продуктивних сил. Особливої уваги заслуговує еволюція регіонального планування. Починаючи з 70-х років, традиційною формою регіонального планування у вітчизняній практиці були комплексні плани економічного і соціального розвитку регіонів (областей, міст, сіл). За своїм змістом вони були системою показників економічного і соціального розвитку території з охопленням усіх суб”єктів господарювання,розміщених на ній, незалежно від підпорядкування. Сучасні індикативні плани областей (районів) теж є набором показників (прогнозних, директивних,розрахункових) розвитку галузей, підприємств, видів діяльності з охопленням усіх форм власності.

Хаотичний характер інвестиційної діяльності в умовах розвитку різних форм власності вимагає впровадження бізнес-планування як на рівні підприємств, так і на рівні регіонів (стратегічного планування економічного розвитку регіонів). Якщо перший уже зароджується в практиці виробничого менеджменту, відпрацьовані рекомендації щодо складання бізнес-планів підприємств, то методологія і організація стратегічного планування економічного розвитку регіонів, незважаючи на їх актуальність, в Україні невідпрацьовані.

4. Поняття про державний інноваційний фонд