Теорія трьох чинників виробництва - одна з теорій, розроблених французьким економістом Жан-батістом Сеем (1767 - 1832). Він вважав, що в створенні продукту беруть участь три основні чинники: праця, капітал, земля, роль, яких якісно однозначна, хоча кількісно їх долі в проведеному товарі не однакові. Після реалізації вартість розпадається на доходи, кожен з яких є винагорода за роботу того або іншого чинника: зарплата - праці, прибуток - капіталу, рента - землі. Ця теорія не набагато просунула вирішення проблеми вартості, яка ставилася на той момент. Замість одного чинника, створюючого вартість, - праці, пропонувалося три, але питання про те, яким чином витрати цих чинників роблять товари сумірними, залишалося відкритим.

Ця теорія зіграла важливу роль у вирішенні лави завдань на знаходження оптимальних комбінацій різних виробничих чинників, що дають найбільший ефект. Залежність результату виробничої діяльності (продукту, доходу) від використовуваних чинників можна представити у вигляді так званої виробничої функції, простий варіант якої виглядає як

Неокласична теорія представляла економіку як саморегульовану систему, в якій що порушуються рівновага неминуче відновлюється за рахунок раціональної поведінки господарюючих суб'єктів. Ситуації, що виникають на окремих ринках, регулюються відносно автономно, незалежно один від одного і кінець кінцем складаються в єдину систему спільної рівноваги, де сукупний попит відповідає сукупній пропозиції за умови повної зайнятості наявних ресурсів. Подібні уявлення знайшли концентроване вираження в «законі Сея», визнання яке стало за словами американського економіста Д.К. Гелбрейта, показником того, «чим економісти відрізняються від дурнів».

Реальна практика, проте, свідчила про те, що багато передумов, на яких будували свої висновки неокласики, - досконала конкуренція, абсолютна гнучкість цін, автономність ринків товарів, праці і грошей - не відповідали дійсності. Навіть найраціональнішу поведінку господарюючих суб'єктів не забезпечувала системі стійкої рівноваги, оскільки на макрорівні діяли закономірності, що не зводяться до суми рішення, що приймаються на мікрорівні. Найбільш яскравим проявом цього неспівпадання стала Велика депресія початку 30-х рр., що супроводиться різким спадом виробництва, масовим безробіттям, фінансовими потрясіннями.

Стало очевидним, що економічна система ринкового типа не лише не здатна забезпечитися автоматичне відновлення порушеної рівноваги, але і породжує нерівноважні ситуації через внутрішні властиві нею особливості, а не в результаті зовнішніх для неї чинників.

Все це суперечило основним постулатам неокласичної доктрини і вимагало її перегляду. Людина, яка зробила чергову революцію в економічній науці став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946).

Економічні потрясіння, пов'язані з Великою депресією, змусили Кейнса переглянути лаву загальноприйнятих в економічній науці положень і запропонувати принципово нове трактування механізму функціонування ринкової економічної системи, викладене в книзі «Спільна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936).

Центральна ідея, навколо якої розвертається вся система доказів, полягає в тому, що конкурентна ринкова економіка не в змозі забезпечити автоматичне відновлення рівноваги при повному використанні ресурсів. Економічна система в принципі нерівноважна і попит не слідує автоматично за пропозицією, як це виходило з «закону Сея». Але щоб в цьому переконатися слід розуміти різницю між процесами, що відбуваються на мікрорівні і на макрорівні. Раціональна поведінка окремих господарюючих суб'єктів, прагнучих до оптимізації рішень, виявляється абсолютно нераціональною при переході на макрорівень, приводячи частенько до результатів, прямо протилежних очікуваних. Розширюючи виробництво продукції при підвищенні ціни на неї, індивідуальний виробник поступає раціонально, але якщо так вчинять всі виробники, пропозиція набагато перевищить попит, ціни впадуть і результатом вирішених стануть економічні збитки. Кейнс в своєму дослідженні оперує поняттями сукупного продукту, сукупного попиту на нього, співвідношеннями споживання, заощаджень і інвестицій, тобто узагальнювальними показниками або агрегатами.

Основною причиною, що порушує рівновагу в економічній системі, є недолік ефективного попиту, величина якого тотожна національному доходу.

Кейнс вважав, що головним джерелом руху системи національних доходів є витрата, а не заощадження. Національний дохід при використанні розпадається на споживання і заощадження. Ощадливість, яка у класиків зводилася в ранг найвищої чесноти, сама по собі не в змозі виконувати ніяких фізичних дій, поліпшуючих життя людини. Для цього потрібні витрати, тобто витрачання отриманого доходу. Але динаміка споживання, по Кейнсу, підпорядкована дії когось загального психологічного закону, згідно якому «.люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід». Це означає, що гранична схильність до споживання, визначувана як відношення приросту споживання до приросту доходу, менше одиниці:

де eC - приріст споживання, eY - приріст доходу.

Отже функція споживання (С=с(Y)) має вид монотонно зростаючої кривої з поступовим убуванням приросту.

Інвестиції в моделі Кейнса грають визначальну роль в досягненні рівноваги. Якщо у класиків заощадження через гнучку норму відсотка визначають об'єм інвестицій, то в кейнсианском варіанті рівень інвестицій, що автономно складається, визначає обсяги виробництва, національного доходу і зайнятості. Якщо інвестиції будуть менше заощаджень, об'єм доходу скоротиться до величини, при якій інвестиції і заощадження порівняються. При збільшенні інвестицій ростиме і об'єм доходу до тих пір, поки знов не настане рівновага. Таким чином, рівновага може досягатися на рівнях, які не забезпечують повну зайнятість.

Процентна ставка у Кейнса виступає як плата за відмову від ліквідності і тому слабо реагує на коливання об'єму заощаджень. Тому розривши між заощадженнями і інвестиціями не компенсується падінням процентної ставки.

Недостатньо успішно виконують свою регулюючу роль і ціни. Падіння попиту в умовах неповної зайнятості веде не до зниження цін, а до скорочення виробництва і ще більшого загострення проблеми зайнятості. Заробітна плата також не стає ефективним інструментом досягнення повної зайнятості. Діяльність профспілок, соціальні програми роблять заробітну плату негнучкою і не дозволяють їй оперативно реагувати на зміни попиту і пропозиції на ринку праці.

Недостатня ефективність ринкових регулювальників робить необхідним стимулювання інвестицій, зокрема, за рахунок государствен-ных витрат. Така політика може наблизити економіку до рівня повної зайнятості, оскільки інвестиційні ін'єкції збільшують національний дохід і зайнятість в об'ємі більшому, ніж вони самі завдяки ефекту мультиплікатора.

Механізм мультиплікатора біля Кейнса відображає взаємозв'язок між приростом інвестицій і приростом національного доходу. Додаткові інвестиції, будучи витраченими, створюють дохід тих, хто продав інвесторам необхідні чинники виробництва. Отримані доходи у свою чергу будуть витрачені на придбання яких-небудь товарів і послуг і тим самим створюють доходи тих, хто їх продав. Ті знову зачнуть їх витрачати і створювати доходи наступного ешелону продавців і так далі

Первинні інвестиції багато разів умножаються, збільшуючи спільний розмір доходу. Процес цей був би нескінченним, якби всі отримані доходи витрачалися відразу і цілком. Проте частка доходів зберігається, зменшуючи тим самим суму, що йде на споживання. Та частка доходу, яка споживається, отримала біля Кейнса назву граничної схильності до споживання (МРС), а та частка, яка зберігається, - граничною схильністю до заощадження (МРS). Кожне подальше множення доходу буде менше попереднього на величину заощаджень, і чим більше буде частка, що зберігається, тим швидше завершиться процес мультиплікації доходу. Приріст доходу, отже, дорівнюватиме приросту інвестицій, помноженому на певний коефіцієнт, званий мультиплікатором. Він дорівнюватиме величині, зворотній граничній схильності до заощаджень, тобто 1/МРS. Оскільки Мрs і МРС в сукупності дорівнюють одиниці, мультиплікатор можна визначити як

В цілому дану залежність можна представити як

де Y - приріст національного доходу; I - приріст інвестицій; МРС - гранична схильність до споживання.

Концепція мультиплікатора ще раз підкреслювала, що розміри національного доходу, що визначають сукупний попит, задаються функцією інвестицій. Звідси витікало, що найважливішим способом забезпечення ефективного попиту є свідоме стимулювання інвестиційної активності, що і визначило основні напрями кейнсианской економічної програми.

Нарощування інвестицій може досягатися за допомогою заходів бюджетно-фінансових і кредитно-грошової політики. Перша передбачала активну участь держави в господарській діяльності не лише у вигляді регулюючої дії на процеси, що відбуваються в цій сфері, але і як самостійний економічний суб'єкт. Держава повинна розширювати об'єми капіталовкладень в різні галузі господарства, що повинне стати імпульсом економічного зростання, запускаючи механізм мультиплікатора. Головна мета таких інвестицій - розширення платоспроможного попиту, а не отримання додаткової кількості продукції. Тому непродуктивні витрати навіть переважно, оскільки не збільшують пропозиції, а забезпечують мультиплікаційний ефект.

До рекомендацій, покликаних сприяти розширенню сукупного попиту, відносилося збільшення державних закупівель товарів і послуг, організація суспільних робіт, що фінансуються з бюджету, реалізація соціальних програм, що мають на меті перерозподіл частки доходу на користь груп населення з найбільшою схильністю до споживання.

Неминучим наслідком такої політики повинен стати дефіцит гос. бюджету, наслідком якого має бути збільшення грошової маси і загроза інфляції. Кейнс проте, вважає, що інфляція матиме місце лише в разі зростання попиту в умовах повної зайнятості. Якщо ж її немає, то додаткові витрати приведуть лише до залучення до виробництва недовикористаних ресурсів, а не до зростання цін. Крім того, невеликий рівень контрольованої інфляції навіть корисний, оскільки знецінення грошей протистоїть тенденції переваги ліквідності.

В зв'язку з цим розглядуються можливості кредитно-грошової політики, головна мета якої - впливати на ставку відсотка, щоб з її допомогою стимулювати інвестиції. Чим нижче буде норма відсотка, тим більш охоче утримувачі засобів вкладатимуть їх в яку-небудь справу, а не перетворювати їх на заощадження. Добитися цього можна за допомогою політики «дешевих грошей». Центральні банки знижують норму обов'язкових резервів комерційних банків, знижують облікову ставку, зачинають купувати облігації на відкритому ринку цінних паперів. Скупка облігацій біля комерційних банків збільшує їх кредитні можливості, а біля населення - їх купівельну спроможність. Все це означає збільшення грошової пропозиції, слідством чого стає зниження процентної ставки, яке у свою чергу стимулює зростання інвестиційних витрат, збільшення ВНП і зайнятості.

Але сама по собі кредитно-грошова політика, як вважає Кейнс, недостатня для вирішення проблеми «ефективного попиту». Дія на ставку відсотка має обмеження. У періоди депресії падіння процентної ставки може досягти такого рівня, нижче за яке вона вже не опускається. Зміна грошової пропозиції у такому разі не впливатиме на норму відсотка, а ця остання - на об'єм інвестицій. Така ситуація називається «Ліквідною пасткою». З цього виходило, що кредитно-грошова політика не завжди може бути ефективною і сприяти виходу економіки із стану депресії, а тому перевага віддавалася бюджетній політиці.

Кейнсианськая програма включала також рекомендації по дії на зовнішньоекономічні складові сукупного попиту. Одним з найважливіших його компонентів є чистий експорт (різниця між експортом і імпортом), а тому прагнення до активного сальдо торгівельного балансу є одним із способів підвищення ефективності попиту. У зв'язку з цим перспективнішою зовнішньоторговельною політикою, на думку Кейнса, є протекціонізм. Держава, захищаючи господарство від зовнішньої конкуренції, створює умови для розширення вітчизняного виробництва і зайнятості, що є умовою зростання національного доходу.

Важливим інструментом дії на стан сукупного попиту і складових його елементів може стати також валютний курс. Коректую переміщення валютних потоків з країни в країну, можна робити вплив на стан платіжних балансів, а через них - на економічну ситуацію в країні. Кейнс висловлювався за введення фіксованих валютних курсів, що передбачає активну державну участь в їх підтримці, оскільки цей варіант зменшував ризик і невизначеність в торгівельних взаєминах, сприяв нормалізації міжнародних валютних розрахунків і пом'якшенню хворобливих наслідок девальвацій національних валют, до яких країни час від часу прибігали для розширення своїх експортних можливостей.

Кейнсианськие ідеї і рекомендації були частково враховані при формуванні Бреттон-вудськой валютної системи, яка в перебігу трьох десятиліть після Другої світової війни утвердилась в практиці міжнародних розрахунків.

Запропоноване Кейнсом трактування економічного процесу потрапило на сприятливий грунт, оскільки світова економіка після Великої депресії потребувала стимуляторів, які дозволили б їй здолати кризисні потрясіння. Рекомендації активного втручання в економіку регулирую-щего початку були зустрінуті з розумінням, а їх теоретичне обгрунтування поклав початок переосмисленню традиційних положень економічної науки і оформилося в новий напрям, що зайняв в ній пануюче положення.

2.3 Неокейнсианство