Ефективність діяльності інвестиційних компаній в Україні

Вихід з економічної кризи і перспективи розвитку економіки України пов'язані з активізацією і посиленням інвестиційної діяльності. Інвестиції необхідні:

для відновлення і модернізації основних фондів, як виробничого, так і невиробничого призначення;

для створення й освоєння виробництв нових видів продукції і впровадження нових технологій, придбання інших нематеріальних активів;

для заповнення недоліку оборотних коштів.

Однак, масштаби інвестиційної діяльності визначаються як обсягом і реальністю розв'язуваних задач, так і можливістю одержання інвестицій. Діалектична єдність цих двох складових інвестиційного процесу очевидна: від можливості одержання інвестицій залежить обсяг інвестиційної діяльності; від масштабу інвестиційних проектів залежить потреба в інвестиціях.

Прогнози і розрахунки потреб в інвестиціях на перспективу як у цілому по економіці країни, так і по окремих галузях і регіонам значною мірою умовні і суб'єктивні і не завжди пов'язані з оцінкою реальних інвестиційних можливостей. Проте, розвиток економіки країни вимагає й інвестицій, і відновлення основних фондів, і поліпшення їх використання. Реальна інвестиційна політика на всіх рівнях повинна ґрунтуватися на реальних інвестиційних задачах і проектах і достовірних оцінках і розрахунках забезпечення інвестиційними ресурсами. Інвестиційна політика держави повинна забезпечувати умови для залучення і раціонального використання інвестицій, найважливіші пріоритети інвестиційної діяльності в країні.

Інвестиційні ресурси, в першу чергу, й в основному необхідно шукати усередині національної економіки. При цьому першорядне значення має створення умов для формування інвестиційних ресурсів підприємств і організацій за умови забезпечення сприятливого інвестиційного клімату.

При інвестиційному співробітництві на рівні підприємств в поточний час необхідно виходити з того, що при вирішенні своїх завдань більшість українських підприємств практично не мають власної валюти, а вільні кошти для її купівлі на валютному ринку теж обмежені. В цьому випадку перевіреною формою довготривалого співробітництва з іноземними партнерами для залучення передової технології може бути співробітництво саме на підставі договору (контракту). Ці договори передбачають, як правило, передачу в стартовий період більш сильним партнером по кооперації (ліцензіаром) менш сильному (ліцензіату) своїх технологій, технологічного обладнання, що йому не вистачає, своїх прав на використання промислової власності. За все це ліцензіат поставляє ліцензіару вироблену ним проміжну, а потім і готову кооперовану продукцію. Організується співробітництво також в збуті і післяпродажному сервісі продукції.

В світовій практиці використовується декілька форм (моделей) договірної кооперації. Найпростіша з них - підрядна кооперація, за якої підрядник згідно з договором виробляє для замовника і, як правило, за його документацією проміжну або фінальну продукцію. Ця форма кооперування найбільш розповсюджена, але й ризикована. Вона ставить підрядника в залежне від замовника положення. За деяких умов останній може відмовитися від пролонгації замовлень, знайти іншого партнера і тим самим поставити підрядника в скрутне становище.

За формою підрядної кооперації працюють і деякі українські підприємства. Так, наприклад, українській завод "Чернігівавтодеталь" за коопераційними зв'язками з Горьківським автомобільним заводом, що входить до складу російської ТФПГ "Нижегородские автомобили", поставляє російським автомобілебудівникам традиційні карданні вали, поставки яких він здійснював ще за часів СРСР.

Можна зробити висновок, що орієнтація провідних українських підприємств на участь у коопераційних зв'язках з підприємствами країн СНД в ролі постачальника простіших вузлів і деталей або складальника фінальної продукції явище тимчасове, яке викликане загальною економічною кризою в країні, відсутністю у вітчизняних підприємств коштів на розробку і впровадження у виробництво власних перспективних зразків продукції світового рівня, котрі дозволяли б вийти з нею не тільки на традиційний ринок СНД, але й на світовий ринок. Адже участь вітчизняних підприємств в міжнародній кооперації переважно в якості постачальника простіших вузлів і деталей або складальника замість підвищення інноваційної динаміки в українській промисловості призведе лише до подальшої деградації науково-виробничого потенціалу країни.

Необхідно також відмітити, що кооперація в поточний час лежить в основі всієї діяльності корпорацій країн світу та ТНК, їх динамічного розвитку. Наявність в будь-якій країні крупних корпорацій, які є транснаціональними за сферами своєї діяльності і які мають загальнонаціональне значення, багато в чому визначає і економічну потужність країни.

В умовах, що склалися, значення набуває питання щодо сприяння держави українським господарюючим суб'єктам в контексті промислової політики країни. Мається на увазі проведення нормотворчої роботи з питань виробничої кооперації як в середині країни, так і в міжнародних міжфірмових зв'язках, в результаті якої буде розроблено і введено в дію закон про міжнародну кооперацію у виробництві та інформаційно-методичні рекомендації для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації.

В сучасних умовах питання щодо вибору форми залучення іноземних інвестицій на рівні підприємства - його особиста справа. Тому рішення керівництва підприємства повинно бути ретельно вивірено і супроводжуватися необхідними розрахунками з ефективності тієї чи іншої форми залучення будь якого іноземного капіталу.

Таким чином, на рівні підприємства однією з найбільш перспективних форм залучення іноземних інвестицій має стати коопераційне співробітництво за умови державної підтримки.

На рівні регіону питання щодо вибору оптимальних форм залучення іноземних інвестицій вирішується дещо в іншому плані: не безпосередньо органами управління, а шляхом проведення відповідної економічної політики та здійснення комплексу адміністративних заходів. Так, надаючи податкові чи інші пільги, органи управління як на державному, так і на регіональному рівнях, можуть тільки сприяти залученню іноземного капіталу до пріоритетних сфер економіки країни в різних формах його існування.

В деяких випадках органи управління на регіональному або на національному рівні повинні самостійно приймати рішення щодо вибору тієї чи іншої форми залучення іноземних ресурсів. Наприклад, коли мова йде про освоєння родовища корисних копалин. Тут можливі наступні варіанти:

по-перше, укласти угоду щодо залучення іноземних коштів на компенсаційній основі, зберігаючи при цьому контроль за виробництвом повністю в руках українських підприємств;

по-друге, створювати для розробки родовищ СП (спільні підприємства), визначивши при цьому оптимальну частку іноземного партнера;

по-третє, надати концесію іноземній фірмі або групі фірм.

Вибір з цих варіантів найбільш ефективного, з точки зору української сторони, припускає урахування різних факторів. І в першому, і в другому випадках необхідні витрати української сторони, правда, в другому - дещо менші. В третьому випадку всі витрати несуть іноземні інвестори. Проте різними будуть і результати використання цих форм. Перш за все це доход, що залишається в Україні при різних варіантах освоєння. Але, крім цього, має значення швидкість освоєння родовища. Чим швидше воно буде освоюватися, тим швидше країна отримає продукцію і розширить свій експортний потенціал, виникне можливість створення нормальних умов для життя населення цього регіону тощо.

Багато факторів необхідно враховувати і при прийнятті рішення про створення вільних економічних зон (ВЕЗ) як територій, на яких за рахунок пільгового режиму господарської і зовнішньоекономічної діяльності та створення необхідної інфраструктури створюється більш сприятливий інвестиційний клімат для вітчизняних і, головним чином, для іноземних інвесторів. Саме такі зони, особливо зони експортного виробництва при відносно невеликих витратах на їх створення дають максимальний ефект у порівняно короткі строки. Зони цього типу створюються, як правило, в безпосередній близькості від крупних міжнародних портів, аеропортів, залізничних вузлів при наявності вільних територій, робочої сили та фахівців.

В Україні у відповідності з Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" вже створено експериментальну економічну зону "Сиваш", де відпрацьовані основні принципи створення ВЕЗ, набули досвіду роботи в умовах спеціальних економічних зон у Донецькій, Закарпатській, Львівській, Київській та Луганській областях. Всі розглянуті вище форми залучення іноземного капіталу без винятку можуть бути застосовані при залученні українськими господарюючими суб'єктами іноземного підприємницького капіталу. Проте процес цей з огляду на необхідність забезпечення економічної безпеки України повинен бути керованим з боку держави і мати необхідний комплекс засобів захисту.

Таким чином, можна дійти висновку, що на регіональному рівні серед форм залучення іноземних інвестицій можна назвати створення експортних зон в рамках функціонування вільної економічної зони, а також створення спільного підприємства, заключення договору на компенсаційній основі.

Як свідчить світова практика, країни - імпортери іноземного капіталу зацікавлені в залученні іноземних інвестицій в основному в силу наступних причин:

Загальна нестача коштів для фінансування економічного розвитку країни, подолання дефіциту платіжного балансу. Така аргументація більш за все характерна для найменш розвинутих країн;

Недосконалість регіональної структури господарства; недостатньо високий технологічний рівень виробництва, що негативно позначається на конкурентоспроможності продукції; високий рівень безробіття населення тощо. Для вирішення цих проблем іноземні інвестиції до своєї економіки залучають переважно середньо- та високорозвинуті країни;

На основі взаємності, тобто в рамках торгових, політичних та інвестиційних уступок, які є результатом договорів про економічне співробітництво з іншими державами або умов при вступі до різних міжнародних організацій. Укладаючи угоди про економічне співробітництво з іншими державами або вступаючи до міжнародних організацій, учасники угоди часто змушені лібералізовувати доступ іноземних інвестицій в національну економіку.

На теперішньому етапі розвитку економіки України для неї характерні дві перші причини. При подальшому входженні держави у світове співтовариство і стабілізації її господарського стану, а також зростанні зацікавленості іноземного капіталу в інвестуванні української економіки, на неї буде чинитися все більший тиск в цілях лібералізації умов залучення іноземних інвестицій.

Таким чином, залучаючи в силу перелічених вище причин іноземні інвестиції, Україна має змогу досягти цілий ряд цілей, зокрема:

модернізація діючих або створення зовсім нових підприємств для структурної перебудови економіки держави, для виробництва продукції, яка зараз не випускається або випускається у недостатній кількості для потреб внутрішнього ринку;

створення нових експортоорієнтованих та імпортозамінюючих виробництв;

створення нових господарюючих суб'єктів для розвитку конкуренції;

прискорене освоєння нових родовищ корисних копалин як для внутрішнього споживання, так і для розширення експортного потенціалу;

прискорений розвиток менш розвинутих територій;

створення структур за іноземною участю для використання закордонного досвіду в галузі консалтингу, маркетингу, підготовки кадрів тощо.

При експорті прямих інвестицій інвестори керуються переважно одним з наступних міркувань:

Основна частина прямих капіталовкладень за кордоном призначається для організації виробництва товарів і послуг на місці, виходячи, як правило, з того, що:

ввіз деяких товарів або послуг до закордонної держави є неможливим або утрудненим через різні обмеження (митні тарифи, квоти) або властивості цих товарів та послуг, коли єдиний спосіб продати послуги - це виробити їх на місці;

торгівля з іншою країною ведеться без істотних обмежень, проте виробництво товарів і послуг на місці виявляється більш дешевим, ефективним засобом обслуговування цього закордонного ринку;

країна прикладання підприємницького капіталу виявляється найбільш дешевим місцем виробництва товарів і послуг для їх поставки на світовий ринок, включаючи і ринок країни походження інвестицій;

для деяких видів продукції, особливо технічно складних, важливе післяпродажне обслуговування, консультаційні і інші послуги, які потребують постійної присутності виробника на ринку.

Значна частина прямих інвестицій здійснюється з техніко-економічних причин і націлена на створення за кордоном власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв'язків (складів, транспортних підприємств, банків, страхових компаній тощо). Іншими словами, товаро- та послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів та послуг, вироблених в країні-експортері;

Частина інвестицій вивозиться в рамках "втечі" капіталу, який "тікає" (в тому числі і з розвинутих країн із стабільною економікою і низькими податками) в ті країни, де податки нижчі і де більші можливості приховати незаконно нажиті кошти. Найбільш характерна "втеча" капіталу з країн із нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками і інфляцією, жорсткими обмеженнями господарської діяльності, а також з високим рівнем економічної злочинності.

Отже, захист української економіки у зв'язку із залученням необхідних Україні іноземних інвестицій означає не обмеження їх припливу, а нейтралізацію негативних ефектів процесу їх вкладання, забезпечення інвестиційного механізму системою безпеки.

Справа в тому, що інтереси закордонних партнерів частіше розходяться із загальнонаціональними інтересами сторони, що приймає іноземні інвестиції. За ступенем цієї розбіжності іноземних інвесторів поділяють на добросовісних, недобросовісних та псевдоінвесторів. Останні зовсім не мають наміру здійснювати накопичення інвестицій. Під виглядом вивчення об'єкта інвестування вони збирають необхідну комерційну, технічну або якусь іншу інформацію про ті чи інші підприємства приймаючої сторони.

Порядність іноземних інвесторів можна визначити як таке ведення справи, яке забезпечує їм прийнятний доход і одночасно зміцнює економіку країни, що приймає іноземний капітал.

Непорядна поведінка іноземних інвесторів має ряд форм, серед яких:

спекулятивна купівля підприємства (його акцій) з метою подальшого перепродажу;

прагнення до короткострокового, але швидкого отримання прибутку за будь-яку ціну;

закриття і згортання виробництва з метою переведення його за кордон та обмеження пропозиції, щоб забезпечити більшу вигоду для діючих закордонних підприємств;

придбання підприємства виключно заради "ноу-хау" із втратою українського пріоритету у відповідних галузях як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

перетворення українського підприємства у не спроможний до самостійного розвитку технологічний придаток закордонної компанії шляхом обмеження та згортання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з подальшим переведенням їх за кордон;

переслідування при інвестуванні не економічної, а військової мети, коли за покупцем стоїть відповідне відомство тієї чи іншої країни.

Постійне зростання у світі вивозу капіталу у вигляді прямих приватних інвестицій, а також те, що домінуючою формою такого іноземного інвестування є транснаціональні корпорації. Адже найбільш ефективно всі перелічені вище форми недобросовісної поведінки іноземних інвесторів можуть бути реалізовані саме в рамках таких транснаціональних утворень.

Значне поширення ТНК в світі викликано перш за все тим, що в результаті переведення частини своєї виробничої діяльності за кордон ці об'єднання отримують ряд переваг, серед яких:

- можливість підвищення ефективності виробництва компанії та конкурентноздатності її продукції, загальна для всіх великих об'єднань і пов'язана з притаманними ринковим трансакціям ефектом масштабу та економією на витратах;

- доступ через свою закордонну філію до ресурсів іноземної держави (таких, як більш дешева або кваліфікованіша робоча сила, сировинні ресурси, науково-дослідний потенціал тощо);

- наближеність до споживачів продукції філії компанії, а також можливість отримання інформації, яка дає змогу оцінити перспективи ринку та конкурентний потенціал фірм країни розміщення філії. При цьому закордонні підрозділи ТНК в конкуренції з підприємствами країни-реципієнта отримують важливі переваги в результаті використання науково-технічного та управлінського потенціалу своєї материнської фірми та усіх її філій;

- можливість використання у своїх інтересах особливостей державної політики (наприклад, податкової) в різних країнах, різниці в курсах валют тощо. Наприклад, будь-яка зміна курсу валюти в умовах багатонаціональної ТНК приносить зиск частині підприємств компанії, не завдаючи реальних втрат іншим її філіям. Більше того, з цієї ситуації ТНК може отримати цілком відчутну користь. Так, завищений курс валюти в країні базування материнської фірми (що сприяє експорту інвестицій) можна використати для того, щоб без значних витрат ресурсів з боку фірми надати значну фінансову підтримку своїм філіям або за допомогою захоплення чужих фірм полегшити наслідки скорочення при ревальвації товарного експорту;

- здатність подовжувати життєвий цикл своїх технологій і виробів, "скидаючи" їх в міру старіння у свої закордонні філії, і завдяки цьому зосереджувати на розробці нових технологій і виробів зусилля та ресурси своїх структурних підрозділів, що базуються в країні знаходження материнської фірми;

- можливість подолання різного роду бар'єрів на шляху до опанування ринку тієї чи іншої країни за рахунок експорту прямих інвестицій.

Таким чином, можна зробити висновок та визначити, що серед основних факторів можливого позитивного впливу діяльності ТНК на економіку країни, що приймає прямі іноземні інвестиції, можна назвати:

- приток фінансових ресурсів і сучасних технологій, що сприяє модернізації виробничої бази країни-реципієнта;

- впровадження у практику господарської діяльності країни, що приймає капітал, передових методів управління і маркетингу;

- посилення експортного потенціалу країни-реципієнта;

- підрив монопольного становища компаній країни, що приймає інвестиції, і підвищення конкурентного тонусу її господарського середовища;

- послаблення впливу на державну економічну політику галузевих еліт, які стримують модернізацію господарської структури країни-реципієнта.

До основних факторів можливого негативного впливу діяльності ТНК на економіку країни, що приймає прямі іноземні інвестиції, належать:

- небезпека перетворення країни-реципієнта в місце скидання застарілих і екологічно небезпечних технологій;

- захват ТНК найбільш розвинутих і перспективних сегментів промислового виробництва країни, що приймає капітал, та її науково-дослідних структур;

- нав'язування компаніям країни-реципієнта далеко не самих перспективних напрямів у системі розподілу праці в рамках ТНК;

- можливість масового відтоку іноземних інвестицій з економіки приймаючої їх країни, що може викликати закриття підприємств та виникнення пов'язаних з цим негативних явищ;

- можливість невпевненого, млявого росту виробництва на філіях ТНК, що пов'язано із її схильністю до перебільшення реакції на можливу зміну кон'юнктури ринку. Адже для ТНК достатньо невеликого поштовху ззовні, щоб перейти на свідоме, зумовлене фінансовою стратегією скорочення виробництва;

- відплив прибутку закордонної філії на фінансування внутрішнього інвестиційного процесу материнської компанії.

Порівняння позитивних та негативних факторів можливого впливу діяльності ТНК на економіку країни-реципієнта свідчить про чисельну перевагу на базі останніх.

Особливу проблему становить скупка акцій військових і стратегічних підприємств. Перехід основних фондів такого підприємства у власність закордонної компанії практично означатиме управління ним з боку іноземної держави.

Економіка України потребує захисту лише від недобросовісних та псевдоінвесторів, проте визначити їх наміри заздалегідь неможливо. Тому при розробці комплексу захисних заходів необхідно передбачити захист від усіх можливих проявів недобросовісності. Основними засобами при цьому залишаються економічні та адміністративні.

Ключовим щодо здійснення іноземних інвестицій завжди було питання участі у власності, частка якої врешті-решт визначала ступінь контролю іноземного інвестора над підприємством і відповідне співвідношення у розподілі прибутків. Ця проблема має наступні основні варіанти свого вирішення:

збереження державного контролю над стратегічними галузями економіки;

збереження деяких галузей або видів діяльності під егідою державної власності, що означає закріплення на стратегічних для економіки і безпеки держави підприємствах цих галузей державної частки пакета акцій у розмірі 50% статутного фонду плюс одна акція;

часткове зняття обмежень для привілейованих інвесторів;

повна (100%) власність іноземного інвестора.

Отже, вирішити проблему власності в Україні можна декількома засобами, але всі вони повинні відповідати вимогам національної економічної безпеки країни.

Розгляд забезпечення державного регулювання іноземного інвестування галузей економіки та сфер діяльності України, в контролі над якими потенційно зацікавлені країни-інвестори та партнери показав, що чинне українське законодавство не регулює види діяльності або питання щодо державної власності на окремі об'єкти у суднобудівній і нафтохімічній галузях, паливно-енергетичному (нафтові термінали) та транспортному (річковий та морський транспорт) комплексах.

Як було зазначено раніше залученню іноземних інвестицій в українську економіку заважає кілька причин: нестабільність політичної обстановки у країні; економічна криза; зростання безробіття; високий рівень інфляції; неконвертованість національної валюти тощо.

Крім цих загальних причин, залученню іноземних інвестицій в Україну перешкоджають слабке інформаційне забезпечення іноземних інвесторів про потенційні можливості інвестування; утрудненість доступу до місцевих кредитів фондової діяльності; недосконалість процедури оформлення іноземних інвестицій; порівняно високі податки і незначні інвестиційні пільги; недостатнє страхування від політичного й економічного ризику.

Також серйозним негативним чинником на шляху іноземного капіталу в українську економіку є слабкість національної банківської системи. Важливу роль у її становленні і розвитку могла б зіграти діяльність іноземних банків на внутрішньому фінансовому ринку України, які б не тільки стимулювали національні комерційні банки до підвищення ефективності їхньої роботи в умовах зростаючої конкуренції, а й могли б стати джерелом інвестиційних ресурсів.

Список використаних джерел

Борщ Л.М., Герасимова С.В. Інвестування. -- К.: Знання, 2007. -- 685c.

Гончаров В.М., Навроцький А.А., Коломійцев О.А. Інвестиційні ресурси та їх економічне регулювання. -- Донецьк: СПД Купріянов В.С., 2006. -- 204 с.

Гуткевич С.О. Інвестування: теорія і практика. -- К.: Видавництво Європейського університету, 2006. -- 234 с.

Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності. -- К.: Алерта, 2003. -- 338 с.

Лудченко Я.О. Оцінка економічної ефективності інвестиційних проектів. -- К.: Ельга, 2004. -- 208 с.

Пріб К.А. Інвестування. -- К.: Університет "Україна", 2007. -- 260с.