Економічна влада

Отже, зазначені вище автори розглядають сервіс як складову товару. У такому випадку сервіс відіграє допоміжну роль, зазвичай - технічної підтримки реалізації основного продукту (наприклад, технічний сервіс або консультації під час продажу). Подібний погляд зводить поняття сервісу до послуги чи обслуговування. На нашу думку, це різні поняття. Але про ідентичність понять «сервіс» та «обслуговування» можна говорити, коли розглядається сервіс із позицій реалізації товарів чи послуг. У такому випадку йтиметься не просто про обслуговування, а про сервісне обслуговування (діяльність). Складність характеру сервісної діяльності стала причиною виокремлення науки «сервісології». Об'єктом дослідження цієї науки є відносини у процесі реалізації послуг, де сервісна діяльність розглядається із соціальних та емоційно-психологічних позицій.

Як зазначає Лук'янець Т. В., сервісне обслуговування товару - це сукупність функцій і видів діяльності підприємства, які забезпечують зв'язок «підприємство - споживач» та є необхідною складовою маркетингової комунікаційної політики підприємства [10]. Оскільки діяльність передбачає активну взаємодію суб'єкта й об'єкта з метою задоволення суб'єктом власних потреб, а обслуговування - це дія, то, на наш погляд, у такому трактуванні більш правильно використовувати термін «сервісна діяльність».

Процес формування національної політики соціально-економічного розвитку потребує обов'язкового врахування важливого параметру сучасного демократичного суспільства - рівня розвитку соціального капіталу.

Соціальний капітал як комплекс суспільних мереж є особливим суспільним ресурсом (капіталом), який в контексті політичних, інституційних і регуляторних умов, впливає на сталий і динамічний економічний ріст. Суспільство з розвинутим соціальним капіталом реалізує цілеспрямовані заходи для зменшення різного роду соціальних дискримінацій, звуження небезпечних розривів в майновій диференціації, залучення до вирішення актуальних соціальних проблем  всіх категорій людей.

Отже, на нашу думку, сервісна діяльність - це процес налагодження довготривалих взаємозв'язків виробника товарів та послуг із індивідуальним споживачем. Сервіс - це діяльність, пов'язана із виробництвом послуги з метою продажу (товару чи послуги) і спрямована на задоволення потреб споживачів.

Розділ 3. Реалізація економічної влади в сучасному суспільстві

3.1 Економічна влада як фактор ринкових перетворень

Потрібно розуміти, що економічна влада перейшла не просто від персоніфікованого капіталіста до групи капіталістів - членів ради директорів чи іншого органу управління. Вона з різною мірою концентрації розпорошилася між безліччю посадових осіб корпорації - від рядових інженерів до менеджерів різного рівня: керівників робочих груп, підрозділів, президента та віце-президентів компанії, голови ради директорів тощо. Дж. Гелбрейт визначає цю владну групу як техноструктуру. Він пише, що найвище керівництво компанії володіє тільки обмеженою владою.

Розділяючи функції прийняття та затвердження рішень, він показує що остання знаходиться у виключній компетенції топ-менеджменту, тоді як перша передбачає формування і роботу групи фахівців щодо здійснення на основі наявних у них знань пошуку, комбінування та відбору інформації, на основі якої згодом прийматиметься рішення, її опрацювання й розробки проекту такого рішення, і тільки потім вже його затвердження. Тобто, відбувся перехід від економічної влади особистості - земле- чи рабовласника, капіталіста - до влади організації як сукупності взаємозалежних кваліфікованих працівників, що у відносинах із зовнішнім середовищем виступають як цілісна одиниця, єдиний суб'єкт економічних відносин.

Теорія монополії, що неодноразово допомагала нам у розумінні рушійних сил еволюції економічної влади, цього разу натикається на парадокс. Знеособлення та розпорошення економічної влади між окремими членами техноструктури (жодна особа самостійно, за межами своєї посади й відповідних їй повноважень не володіє достатньою економічною владою для прийняття управлінських рішень для впливу на умови господарювання на ринку та в економіці загалом) мало б вести до врівноважування економічної влади та її самознищення або хоча б мінімізації. Втім якщо вийти за межі корпорації, розширивши поле дослідження до ринку, національної чи глобальної економіки, то очевидною стає концентрація економічної влади в одних корпорацій та її відсутність чи недостатність у інших. Однак цей парадокс є несуттєвим із позицій циклічної еволюції економічної влади в суспільстві.

Сучасна техноструктура, як і колись земля чи капітал, установила контроль над іншими економічними ресурсами. Втім ця економічна влада буде неповною, а відповідна їй економічна рента незначною до тих пір, доки вона не поєднається із монополією. Конкуренція між окремими корпораціями, як колись конкуренція між окремими капіталістами, торговельними монополіями чи крупними землевласниками є запорукою рівноважного розвитку економіки.

Підсумовуючи викладене, слід зауважити на визначальній ролі монополії як каталізатора еволюції належної ресурсам економічної влади. У своїй еволюції влада завжди переходить до того ресурсу, який є найменш доступним і який найскладніше замінити. Тобто, вона належить тому ресурсу, пропозиція якого відрізняється найменшою граничною еластичністю (нееластичністю). Така нееластичність може бути результатом або його об'єктивної, природної нестачі, або ефективного контролю над пропозицією з боку його монопольного власника [7].

Отже, розуміння природи, джерел, форм прояву та наслідків реалізації монопольної влади є ключовим фактором у розумінні аналогічних аспектів феномену економічної влади в суспільстві. Їх дослідження в теорії економіки і практиці господарювання дозволить знизити ризики невизначеності в системі владних відносин, розробити механізми оптимізації впливу економічної влади на розвиток економіки як на регіональному, національному, так і на глобальному рівнях.

Корпорація являє собою упорядковану систему відносин, що здатна адаптуватися в ринковому середовищі і на основі власних ресурсів забезпечити органічне функціонування й розвиток. Така система відносин формується під впливом як внутрішніх чинників, які постійно взаємодіють між собою й забезпечують певну спрямованість і стійкість розвитку всіх аспектів корпоративних відносин, так і зовнішніх, які являють собою ринкове середовище і можуть суттєво впливати на внутрішньокорпоративні відносини.

Для розкриття сутності проблеми, виділеної нами на цьому етапі дослідження, варто наголосити на внутрішніх чинниках, у центрі яких знаходяться відносини корпоративної власності і влади. Це особлива підсистема взаємодії, адже економічна влада в корпоративній системі формується завдяки відносинам акціонерної власності, в рамках якої відбувається процес постійного відтворення корпоративних відносин. Володіння й розпорядження чинниками виробництва породжує владні функції, що у своєму розвитку відокремлюються від власності і втілюються у багаторівневій структурі корпоративного управління, ефективність якої передусім залежить від професіоналізму найманих менеджерів корпорації, від збігу мотивації менеджерів з інтересами власників.

Основними суб'єктами економічної влади в корпорації можуть бути власники компанії (акціонери), загальні збори, управлінці (генеральний директор, менеджери середнього й нижчого рівнів), робітники компанії. Ці ж групи можуть бути й об'єктами влади, оскільки в корпорації завжди взаємодіють центри впливу. Тому корпорація може розглядатися як суб'єкт влади, оскільки впливає на інших економічних агентів, і як зона влади для її керівників.

Економічна влада у системі корпоративного управління визначає характер усього комплексу відносин між правлінням (менеджментом, адміністрацією) компанії, її радою директорів (спостережною радою), акціонерами та іншими зацікавленими особами. Вона також визначає механізми, за допомогою яких формуються цілі компанії, визначаються засоби їх досягнення і контролю за її діяльністю. Інститут влади у структурі управління корпорацією можна вважати одним з основних чинників, що впливає на ринкову якість підприємств, а тому владна діяльність потребує спеціальної належної організації, яка обов'язково принесе свої позитивні плоди. Переваги такої організації можна оцінити за такими критеріями:

1. Підвищення ефективності функціонування підприємства. Якісна система влади впорядковує всі бізнес-процеси в компанії, що сприяє зростанню прибутку за одночасного зниження обсягу необхідних капіталовкладень. Це створює сприятливі умови для стійкого довгострокового розвитку.

2. Полегшення доступу до ринку капіталу. Ефективна корпоративна влада збільшує ймовірність того, що активи використовуються в інтересах акціонерів, а не в інтересах окремих менеджерів, як це часто буває.

3. Зменшення вартості капіталу. Підприємства, що орієнтуються на перспективи розвитку через співпрацю з великими інституціональними інвесторами, найбільшими світовими фінансовими закладами, інвестиційними фондами тощо, прагнуть до здешевлення капіталу, покращуючи стандарти корпоративного управління. Оскільки владні відносини проявляються в системі управління корпорацією, можна вважати їх належну організацію не тільки внутрішнім ресурсом підвищення ефективності, а й інструментом ринку, який дозволить конкурентам, партнерам, клієнтам певним чином розуміти, з ким вони мають справу.

Отже, влада в системі корпоративних відносин покликана забезпечити ту сукупність усуспільнених у межах даної системи відносин соціально-економічних потреб, яка життєво необхідна для стійкого й ефективного функціонування і розвитку корпорації як цілісного суспільного організму. При цьому інститут влади спирається на дохідні можливості, які формуються в процесі відтворення відносин корпоративної власності. Інститут влади в корпорації субординований відносинам корпоративної власності і забезпечує таку сукупність потреб:

- потреби у захисті відносин корпоративної власності, що вимагає створення особливого механізму соціально-економічного захисту;

- потреби в управлінні функціонуванням усієї системи корпоративних відносин, які забезпечуються за допомогою узгодження економічних інтересів основних суб'єктів корпоративних відносин;

- потреби в управлінні розвитком системи корпоративних відносин, які задовольняються за допомогою створення необхідних інвестиційних фондів із прибутку корпорації;

- колективні потреби представників техноструктури та виконавчого персоналу, матеріальною основою задоволення яких стають фонди соціально-економічного розвитку, що формуються з прибутку.

Особливе значення з усієї сукупності потреб, вказаних вище, на наш погляд, мають потреби у захисті відносин корпоративної власності. Як відомо, в умовах трансформації форм господарювання для України характерний постійний процес циклічного переділу власності, тобто перерозподіл формальних титулів власності. «Формування корпоративної власності в Україні виявляється, на жаль, в очевидному процесі перерозподілу економічної влади через боротьбу за об'єкти власності, розпорошення прав власності і політичну складову цієї боротьби. Хоча процес роздержавлення і приватизації було все ж поставлено у певні законодавчі рамки, незаконні дії щодо державної власності не припинилися, а прийняли інші форми, в результаті чого з'явився в нашій країні такий феномен, як власність і влада директорів» [16, 114].

Наслідком цього є те, що фактичні форми реалізації відносин власності не збігаються або суперечать юридичному вираженню влади власника. Власник фіктивного капіталу корпорації формально володіє пучком прав, але вони не реалізуються, оскільки відсутні необхідні інституціональні умови, які повинні бути створені за допомогою інститутів державної й корпоративної влади. В результаті корпоративна влада відчужується від власності, титул власності формалізується, а реальна господарська влада переходить до інших суб'єктів: корпоративних менеджерів, державних чиновників тощо. Основна частина техноструктури, мінори тарні акціонери та виконавчий персонал корпорації в такому випадку практично відчужені від активної участі в результатах господарської діяльності корпорацій.

Принципи створення ефективного механізму захисту конкуренції

Орієнтація на постійний розвиток ефективного механізму захисту конкуренції.

Комплексний підхід спрямованості заходів досягнення ефективного механізму захисту конкуренції, який ґрунтується на становленні економічних, адміністративних,  юридичних та психологічних підходів.

Облік чинників, які визначають ефективний розвитку механізму захисту конкуренції.

Визначення економічної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Визначення юридичної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Визначення управлінської складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції. економічна влада конкуренція

Визначення психологічної складової розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Вплив зовнішнього середовища, в тому числі держави, на функціонування та розвиток ефективного механізму захисту конкуренції.

Формування цілісної концепції створення сприятливих умов для розвитку ефективного механізму захисту конкуренції

Інструменти реалізації концепції ефективного механізму захисту конкуренції:

Розробка програми розвитку ефективного механізму захисту конкуренції.

Організація постійного моніторингу зовнішнього середовища функціонування механізму захисту конкуренції через аналіз впливу держави, конкурентів та ін.

Створення системи прогнозування змін.

Державне регулювання механізму захисту конкуренції.

Критерій оцінки ефективного механізму захисту конкуренції:

Функціонування ефективного механізму захисту конкуренції це основні умови здорового ринку [4]. При здоровому ринковому механізму відбувається стійке економічне зростання, яке призводить до збільшення ефективності виробництва, підвищення добробуту населення, скорочення безробіття та інше.

Дослідження ефективного механізму захисту конкуренції:

Для визначення ефективності роботи механізму захисту конкуренції треба проводити дослідження: прогнозування ситуації та моделювання розвитку ситуації, до яких можуть призвести різні варіанти їх вирішення

До макроекономічних проблем суспільства напряму слід віднести гарантування функціонування ефективного механізму захисту конкуренції [5].

Для забезпечення здійснення заходів щодо захисту економічної конкуренції, крім передбачених законодавством механізмів, необхідна застосовувати такі механізми регулювання конкуренції:

Формування сприятливих умов і клімату довіри для господарюючих суб'єктів, що звертаються до Антимонопольного комітету України за допомогою оперативного реагування на отримані заяви про порушення, сигнали та публікації в засобах масової інформації;

Формування клімату неминучості застосування санкцій до господарюючих суб'єктів за порушення Закону;

Співробітництво з органами державного управління та місцевого самоврядування; громадськими та міжнародними організаціями, які мають відповідну функціональна спрямованість, з метою формування сприятливого клімату для економічної конкуренції.

Забезпечення прозорості у діяльності, проведення прес-конференцій, співпраці із засобами масової інформації.

3.2 Регулювання економічної влади

На сучасному етапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхід до вивчення діяльної сторони публічної влади, але з одним істотним уточненням: розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидається проголошений раніше жорсткий зв'язок між змінами класових характеристик держави і, власне, її функцій. Цей зв'язок, як показав історичний досвід, виявився більш багатогранним - на функції публічної влади впливають не стільки класові характеристики держави, скільки нові умови й чинники існування сучасної цивілізації (екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні та інші глобальні проблеми).

Справді, функціональний підхід дає змогу глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різних типів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності. Поняття державності характеризує наявність державної організації суспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичному державному бутті, і найголовніше - різні функції, що держава виконує. Вивчення цих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціально-економічного інституту, як публічна влада.

Соціально-економічні функції держави характеризуються певними загальними рисами. Це проявляється у тому, що, по-перше, зміст кожної функції визначається сукупністю однорідних аспектів державної діяльності; по-друге, на відміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених для певної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Тобто соціально-економічні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремих державних органів. Вони відповідають основним, суспільно значущим напрямам її діяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завжди можна простежити соціальне призначення і сутність держави.По-третє, соціально-економічні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своє відображення концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямах її внутрішньої діяльності.

Внутрішні функції - це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Так, кожна держава, незалежно від форм правління чи державного устрою, вирішує низку основних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний час найважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього природного середовища. Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функції держави [6, 70]: економічну, політичну, соціальну, фінансового контролю, охорони правопорядку, екологічну.

Економічна функція виражається у виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економіки країни в оптимальному режимі. Відповідно, у правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами [7, 219]. Для такої держави характерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.

Політична функція здійснює регулювання відносин між громадянами, соціальними групами, класами, націями у зв'язку з реалізацією їхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних груп суспільства.

Соціальна функція полягає у виробленні соціальної політики держави, забезпеченні нормальних умов життя для всіх членів суспільства. Слід зазначити, що у правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентного обміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає, по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпечення гідного рівня життя для тих, хто з різних об'єктивних причин не може повноцінно працювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров'я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту і зв'язку. Таким чином забезпечується належна реалізація прав громадян на охорону здоров'я, відпочинок, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Вплив держави на економіку об'єктивно змінювався на різних етапах історичного розвитку. В умовах ринкового господарства державне регулювання економіки являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, які здійснюються повноправними державними закладами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються. Питання про форми і межі втручання держави в економічні процеси має давню історію.

У розвитку ринкової економіки був тривалий період, коли держава практично не втручалась у сферу економічного життя. Так, на стадії вільної конкуренції, яку сучасні економісти назвали досконалою (початок XVI -- остання третина XIX ст.), держава, за образним висловом А. Сміта, “виконувала роль нічного сторожа”, що охороняє приватну власність, її економічні функції були вкрай обмежені. Ринковий механізм вільної конкуренції об'єктивно давав змогу розв'язувати практично всі проблеми економічного розвитку без помітного державного втручання.

Механізм попиту, пропозиції і рівноважної ціни, поєднуючи інтереси виробників і споживачів, змушував їх діяти узгоджено, з орієнтацією один на одного. Ринок спроможний самостійно й об'єктивно розв'язувати безліч проблем, однак за умов вільного підприємництва існують такі проблеми, які він не може розв'язати без допомоги держави:

- забезпечення економіки грошовою масою;

- забезпечення основ функціонування системи вільного підприємництва;

- забезпечення екологічної безпеки та економії невідтворюваних ресурсів;

- забезпечення захисту національного ринку.

Не менш вагомий вплив на ринковий механізм здійснюється через оподаткування, яке відіграє значну роль у перерозподілі прибутків та через регулювання, яке сприяє формуванню господарських зв'язків і пропорцій, координації економічних процесів та узгодженню приватних і суспільних інтересів.

Державне регулювання здійснюється в законодавчій, податковій, кредитній, субвенційній формах. Законодавча форма означає, що приймаються спеціальні законодавчі акти, які забезпечують відносно рівні можливості для суперництва, чим розширюють кордони конкуренції, перешкоджають встановленню високих цін, розвитку монополізованого виробництва. Яскравим свідченням законодавчої форми регулювання може бути антимонопольне законодавство. Так, у США воно здійснюється з моменту прийняття “Закону Шермана” в 1890 р. За порушення антитрестовського законодавства в США передбачено кримінальну і цивільну відповідальність. В Україні також з-поміж перших 18 лютого 1992 р. був прийнятий Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (він вже втратив чинність у зв'язку із введенням в дію Закону України “Про захист економічної конкуренції”).

Система державного регулювання у сфері господарювання має діяти за законами ринкової і загальної природної доцільності. У сфері економічних відносин і державної економічної політики так само потрібен внутрішній чутливий регулятор, який постійно визначав би, чого не вистачає, а що є в надлишку; який щоразу вимірював би рівень обмеженості тих чи інших благ. І наочно показував, як у кожному конкретному випадку необхідно будувати раціональну комбінацію всіх виробничих засобів і ресурсів.

Інакше кажучи, проблема державного регулювання і в цілому вироблення економічних підходів до державної регуляторної політики розв'язується за допомогою своєрідної “лічильної машини”, яка має бути вбудована в управлінську систему [2, 74]. Її головна мета полягає в оптимальному поєднанні ринкових і державно-адміністративних регулювань.

Державне регулювання, спрямоване на якісну та кількісну зміну кількісних і якісних параметрів певного соціально-економічного явища, на зміну поведінки і мотивацій суб'єктів певної сфери суспільних відносин, може досягти трансформації у заздалегідь визначеному напрямі певних факторів і системних суспільних процесів. Головним теоретичним підґрунтям державного регулювання є наукове дослідження об'єктів майбутнього регулювання, вивчення їх внутрішньої природи, взаємозв'язків і внутрішніх суперечностей. Лише їх об'єктивне знання дає можливість правильно обирати і хронологічно відбудовувати необхідні засоби регуляторного впливу.

Економіко-правовий характер регуляторних норм можна досліджувати, застосовуючи різні підходи. Тож регуляторні норми -- це особливий виробничий, правозахисний і стабілізаційний ресурс для суб'єктів ринкових відносин. Вони є тонким, “хірургічним”, адміністративним інструментом розвитку ринкових відносин з наданням їм ринкових конкурентних, відкритих і перспективних форм. З погляду політичної економії, регуляторні норми, які є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами відносин, можна і треба розглядати як стратегічний капітал держави, як методичний фундамент її внутрішньої безпеки. Тому за розробкою і впровадженням регуляторних норм, спрямованих на регулювання ринкових відносин, має здійснюватися постійний адміністративний та (що вкрай необхідно) громадський нагляд і контроль. Адже інструментарій регуляторних правил - це нормативний управлінський орієнтир, яким держава, суспільство та їх економічна система скеровуються в конкретний напрям розвитку.

У сучасній літературі поняття “державне регулювання економіки” не є повною мірою визначене, разом з тим багато вчених називають його різноманітні форми та методи. Так, чимало учених-економістів вважають, що державне регулювання економіки здійснюється шляхом соціально-економічного прогнозування, через антимонопольну політику і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, систему оподаткування, інші форми регулюючого впливу держави. Разом з нормативно-правовим регулюванням відповідних сфер господарювання для економічної діяльності держави характерною є розробка комплексних і регіональних програм тощо.

Державне регулювання поряд з плануванням організаційної діяльності, стимулюванням і контролем, державним моніторингом і протекціонізмом (підтримкою приватного підприємництва), правовою організацією державного сектора ринкової економіки є одним із напрямів державного впливу на розвиток економічних процесів [1, 39].

На підставі викладеного надамо окреме визначення державного регулювання економіки. Передусім, на нашу думку, державне регулювання економіки -- це процес управлінського впливу держави на стан окремих сегментів ринку (реального ринку, грошового ринку, ринку праці, зовнішньоекономічного сегмента) через зміни макро- і мікроекономічних параметрів з метою досягнення збалансованого зростання (економічне зростання при повній зайнятості всіх факторів) економічної системи.

Тепер розглянемо аспекти державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В. Фомічев під зовнішньоторговельною політикою розуміє цілеспрямований вплив держави на торговельні відносини з іншими країнами [4, 146].

В. Орешин визначає зовнішньоекономічну політику як сукупність дій владних органів з обґрунтуванням місця країни в системі міжнародного розподілу праці, постановці цільових показників у цій сфері та вживанні відповідних заходів для досягнення намічених цілей. Зовнішньоекономічна політика держави спрямована на формування раціональних зовнішньоекономічних зв'язків і використання їх для зміцнення потенціалу країни (економічного, політичного, військового, соціального, екологічного та ін.). Виходячи з цього, В. Орешин визначає основні принципи, на яких має базуватися зовнішньоекономічна політика країни. До них автор зараховує такі [5, 204]:

- орієнтація зовнішньоекономічної діяльності на довгострокову перспективу;

- перехід підприємців від разових зовнішньоекономічних операцій до постійних зовнішньоекономічних зв'язків;

- захист внутрішнього ринку і стимулювання розвитку реального сектора економіки;

- сприяння формуванню сприятливих умов на світовому ринку для вітчизняного експорту й активізації інших зовнішніх економічних зв'язків.

Розглядаючи сучасну ієрархію органів управління зовнішньоекономічною діяльністю, відзначимо, що в різних країнах державні структури, які здійснюють координування у цій сфері, загалом схожі за своїм складом, проте мають деякі відмінності в кількості і виконуваних функціях своїх структурних підрозділів. Як правило, загальну координацію здійснює міністерство торгівлі, а його структурні підрозділи координують роботу на місцях. Законодавчу базу визначає верховна законодавча влада в кожній країні, проте існують міжнародні акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність практично в усіх країнах.

Також існують міжнародні організації. У світі їх налічується понад 100. Вони більшою чи меншою мірою залучені до обговорення і регулювання економічних проблем. Такі організації різні за складом, розмірами, функціями впливу на міжнародну економіку. Найзначущішими є Міжнародний валютний фонд, що здійснює макроекономічну політику, Світова організація торгівлі, що регулює торгову політику, Група Світового банку, до компетенції якої входить здійснення структурної політики, і Система Організації Об'єднаних Націй (соціальна політика).

Система регулювання державою зовнішньоекономічної діяльності за допомогою митних тарифів виникла доволі давно. Л. Штейн у своїй праці “Вчення про управління” поділяє мита на фіскальні і урядові (захисні). Мета фіскальних мит полягає в простому оподаткуванні митом товарів, а урядових -- збільшити ціни товарів у розмірі сплаченого мита і тим самим здійснити вплив на їх конкуренцію з вітчизняними товарами. Крім того, Л. Штейн відзначає, що історичний розвиток митних зборів поділяється на дві системи: заборонну і захисну. Заборонна система може існувати тільки доти, доки рівні виробництва окремих держав істотно різняться між собою, а деякі держави за рівнем економічного розвитку відрізняються одна від одної. Вона прагне створити для національної промисловості вітчизняний ринок. Система захисних мит захищає промисловість, підвищуючи ціни на іноземні товари, тим самим даючи промисловості своєї країни досягати найвищого рівня розвитку.

Таким чином, при розвитку ринкової економіки із значним державним сектором виробництва, що зберігається, важлива, як було відзначено вище, не позиція згортання системи управління, а вимога переходу від беззастережно командних методів до тих, що узгоджуються із завданням інституційних перетворень. Управлінський режим може послаблюватися, але тільки у міру зростання частки приватного підприємництва і при досягненні ним високого рівня цивілізованості, як це нині наявне в ринково розвинених країнах.

Висновки

Підбиваючи підсумок, можна констатувати, що неоінституціональні теорії займаються розкриттям законів, що мають універсальний і загальний характер. Ці закони дійсні для всіх видів економічних гравців (інститутів, окремих індивідів) і з їхньою допомогою можуть бути описані будь-які економічні системи в будь-які історичні епохи, а також відносини влади, що виникають в економічній сфері.

Евристична цінність теорії влади, розробленої в рамках неоінституціональної теорії, пов'язана з тим, що реальний економічний світ - це світ здебільшого підлеглості відносин, які рівною мірою стосуються функціонування всіх економічних інститутів.

В економічному житті відсутні такі механізми, які сприяли б установленню рівності між економічними агентами й виключенню між ними. Тому саме нерівність можна розглядати як «природний стан» економічного життя, рівність же є ідеальною розумовою конструкцією, причому такою конструкцією, що у реальній економіці практично не зустрічається, має обмежену сферу застосування. Оскільки механізми, що забезпечують дію тенденції до реалізації даної конструкції в господарському житті, відсутні, то остання, будучи перенесеною у сферу економічної політики, стає утопією. Таким чином, на думку автора, економіку доцільно розглядати як систему влади, що характеризується певним її розподілом, ієрархією й боротьбою за владу, а також певною рівновагою влади, і в цьому значенні неоінстуціоналізм відкриває нові можливості для дослідження феномену економічної влади.

Аналізуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки:

1. Найважливішою інституціональною характеристикою української корпорації є відсутність в абсолютній більшості випадків класичного розподілу прав власності й функції управління і, як наслідок, відсутність реальних механізмів захисту інтересів міноритарних акціонерів і робітників підприємств.

2. Розподіл функцій власності й контролю торкається важливих і суперечливих проблем розділення влади та повноважень, відповідальності управлінців корпорації, внутрішніх конфліктів між менеджерами й власниками акцій.

3. Владні відносини є невід'ємною частиною інституціональної структури корпоративних підприємств, оскільки представники кожної з ланок корпоративного управління мають певний владний потенціал, наявність якого зумовлена контролем над певними ресурсами.

4. Владою як механізмом досягнення організаційних, групових та індивідуальних цілей користуються як власники, так і менеджери всіх рівнів управління, розбіжності полягають тільки в обсязі, часі та наявних ресурсах використання влади.

5. Збалансована система влади в корпораціях обумовлює ефективність економіки країни та її визнання з боку міжнародних бізнесових кіл та іноземних інвесторів.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України: Офіційні тексти. - К., 2003. - 304 с.

2. Про господарські товариства: Закон України вiд 19.09.1991 №1576-XII // zakon1.rada.gov.ua.

3. Веблен Т. Теория праздного класса / Общ. ред. В.В. Мотылева; Пер. с англ., вступ. ст. и примеч. С.Г. Сорокиной. - М.: URSS, 2011. - 365 с.

4. Венгер Л.А. Особливості структури власності у промисловості України // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2007.- Вип. 31-2. - С. 101-107.

5. Гэлбрейт Дж.К. Экономические теории и цели общества. - М.: Прогресс, 1976. - 170 с.

6. Дементьев В.В. Экономика как система власти. - Донецк: Каштан, 2003. - 403 с.

7. Дзарасов Р.С., Новоженов Д.В. Крупный бизнес и накопление капитала в современной России. - М.: Эдиториал УРСС, 2005. - 512 с.

8. Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління: Навч. посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - 317 с.

9. Карачина Н.П. Економічна поведінка підприємства в тривимірному просторі потенціалу системи влади // Актуальні проблеми економіки.- 2010.- №9. - С. 127-136.

10. Маркс К. Капитал: критика политической экономии: В 3-х т. - М.: Эксмо, 2011. - Т. 3: Процесс капиталистического производства взятый в целом. - 1197 с.

11. Минз Г. Деньги и власть: история бизнеса. - М.: ИК Аналитика, 2002. - 234 с.

12. Назарова Г.В. Інституціоналізм влади в управлінні корпораціями // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2006.- Вип. 103-2. - С. 136-141.

13. Ойкен В. Основы национальной экономии / Общ. ред. В.С. Автономова и др. - М.: Экономика, 1996. - 352 с.

14. Осовська Г.В., Юшкевич О.О., Завадський Й.С. Економічний словник. - К.: Кондор, 2007. - 358 с.

15. Перру Ф. Экономика ХХ века. - М., 1961. - 345 с.

16. Тарасенко О.С. Корпоративна власність в Україні: особливості формування // Наукові праці ДонНТУ.- Серія: економічна.- 2007.- Вип. 31-2. - С. 111-116.

17. Шевченко О.В. Формирование системы корпоративного управления: институциональный аспект // Научные труды ДонНТУ.- Серия: экономическая.- 2006.- Вып. 103-4. - С. 29-35.

18. Экономическая теория на пороге ХХІ века / Ред. Ю.М. Осипов, В.Т. Пуляев; Академия гуманитарных наук, Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, Центр общественных наук. Экономический факультет. - СПб.: Петрополис, 1996. - 416 с.

19. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія. - К.: КНЕУ, 2004. - 252 с.

20. Berle, A.A., Means, G.C. (1933). The Modern Corporation and Private Property. New York: Macmillan. 396 р.

21. Бьюкенен Дж. Политика и политические ин-ституты в неоинституционализме / Сочинения. - М.: Таурус Альфа, 1997.

22. Дементьев В. В. Экономика как система власти: монография / В. В. Дементьев.- Донецк, «Каштан», 2003. - 403 с.

23. Коуз Р. Фирма, рынок и право. М.: «Дело ЛТД» при участии «Catallaxy», 1993. - 192 с.

24. Норт Д. Институты, институциональные измене-ния и функционирование экономики. - М.: Фонд экономи-ческой книги «Начала», 1997. - 180 с.

25. Ойкен В. Основы национальной экономии. - М.: Экономика, 1996. - 351 с.

26. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли / Б. Селигмен.- М.: Прогресс, 1968.- 600 с.

27. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. - М.: ООО «Из-дательство ACT», 2001. - 669 с.

28. Уильямсон О. Экономические институты капита-лизма: фирмы, рынки, отношенческая контрактация.- СПб.: Лениздат; CEV Press, 1996. - 702 с.

29. Учебно-методический комплекс по курсу «Ин-ституциональная экономика» / Под ред докт. эконом. наук, проф. Столбова Г. Ф. - М.: Издательство СЗАГС, 2005.

30. Dugger W. Underground Economics. A Decade of Institutionalist Descent.- Armonk, New York, M. E. Sharpe Inc., 1992.- p. XXII.

31. Olson M. Power and Prosperity: Outgrowing Communist and Capitalist Dictatorships.- p. 2 - 3.

32. Palermo G. Economic Power and the Firm in New Institutional Economics: Two Conflicting Problems // Journal of Economic Issues.- 2000.- Vol. 34.- № 3.- p. 582.

33. Russell B. Power. - London and New York: Routledge, 2000. - 207p.

Размещено на Allbest.ru