Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ
• 1.1 Структура доходів населення і джерела їх формування
• 1.2 Причини нерівності в доходах
• 1.3 Аналіз нерівності доходів в Україні та наслідки нерівномірного розподілу
• РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ БІДНОСТІ ТА МЕХАНІЗМІВ ЇЇ ПОДОЛАННЯ В УКРАЇНІ
• 2.1 Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем
• 2.2 Оцінка бідності в Україні
• 2.4 Шляхи подолання бідності
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
• ДОДАТКИ


ВСТУП

Актуальність теми. Різке падіння рівня життя переважної частини населення протягом першої половини 1990-х років значною мірою вплинуло не тільки на збільшення масштабів бідності в країні, а й на зміну визначальних чинників бідності. Успадкована з радянських часів система соціального захисту не відповідала новим економічним умовам. Намагання наблизити її до сучасних вимог шляхом підтягування доходів окремих категорій населення не мало комплексного характеру і давало лише тимчасовий ефект, збільшуючи тим самим необґрунтований тиск соціальних видатків на бюджет.

У результаті такої політики в найгіршому становищі опинилися соціально вразливі групи населення, які не могли або не встигали адаптуватися до перехідних процесів.

Нині, незважаючи на значне підвищення показників рівня життя і загальне поліпшення ситуації з бідністю, зберігається тісна залежність між рівнем матеріального добробуту родини та її соціально-демографічними характеристиками. Отже, визначальні чинники бідності мають бути детально досліджені з метою формування цілеспрямованої державної політики зі зниження масштабів бідності серед соціально вразливих верств населення.

Проблемі аналізу демографічних чинників бідності приділяється неабияка увага в міжнародних дослідженнях - починаючи з 60-х років минулого століття проводилися серйозні наукові дослідження впливу демографічних характеристик на рівень доходів домогосподарства. Особливо популярними такі дослідження стали з другої половини 1990-х років, коли в країнах колишнього соціалістичного табору розпочалися ринкові перетворення, що спровокували загострення соціальних проблем.

Однак сьогодні в Україні дослідженню чинників та профілів бідності приділяється недостатньо уваги. Якщо підвищені ризики бідності для безробітних та осіб похилого віку розглядаються як окрема наукова проблема, то чинники бідності, зокрема демографічні, всебічно практично не досліджуються.

Загальновідомо, що не тільки в Україні, а й у інших країнах перехідної економіки спостерігається тісний зв'язок між демографічними характеристиками населення та ризиками настання бідності. За умов, коли більшість населення споживає на рівні, нижчому за середньо-суспільні стандарти, до групи ризику потрапляють особи зі специфічними демографічними характеристиками. При цьому демографічні чинники подекуди виходять на передній план серед інших факторів, що впливають на рівень матеріального добробуту родини та на ситуацію з бідністю.

Спеціалісти міжнародних організацій зазначають, що в країнах перехідної економіки окремі демографічні групи мають особливо високі ризики бідності. У ряді країн СНД та Центральної і Південно-східної Європи до проблемних груп населення потрапляють особи похилого віку, насамперед, внаслідок зниження купівельної спроможності пенсій та знецінення заощаджень. Особливо вразливою групою населення в перехідному періоді стали діти. В окремих країнах спостерігаються високі ризики бідності серед одиноких матерів та одиноких жінок похилого віку. Серйозною проблемою країн із перехідною економікою стала бідність сільського населення, що є специфічною ознакою соціально-економічної ситуації практично всіх країн СНД та Центральної і Південно-східної Європи.

У формуванні політики особливого значення набуває виявлення груп населення, наражених на найвищі ризики бідності, та груп, що складають більшість малозабезпеченого населення. Саме така інформація дає змогу відповісти на запитання, чи може соціальна допомога бути адресована конкретним категоріям бідних. Крім того, проблема визначення ризиків бідності набуває першорядного значення в ситуації, коли надання соціальної допомоги вимагає витрачання необґрунтовано великих коштів або ефективність такої допомоги є надто низькою. У разі низької дієвості соціальної допомоги профілі бідності можна використовувати для визначення категорій населення, що потребують додаткової підтримки або виняткового статусу.

Сьогодні в Україні єдиною інформаційною базою для досліджень бідності виступає обстеження умов життя домогосподарств. Але дані цього обстеження не можуть дати вичерпної інформації стосовно ситуації з бідністю в регіонах внаслідок їх недостатньої репрезентативності. До речі, аналогічні обстеження в інших країнах також не забезпечують необхідної надійності даних для дослідження бідності на регіональному рівні. Намагання ж визначити показники бідності на субрегіональному рівні - на рівні адміністративних районів, обласних центрів та міст обласного підпорядкування - стає практично нездійсненним завданням внаслідок відсутності відповідної інформаційної бази.

Стратегічні підходи, які мають бути покладені в основу державної політики у галузі подолання бідності, створення законодавчих та економічних умов для стимулювання соціально-економічного розвитку, визначено у Цілях розвитку тисячоліття до 2015 року. Цілі визначають мету, завдання і напрями розвитку для всіх країн і у тому числі для України.

Основні положення, що визначають загальні теоретико-методологічні основи щодо подолання бідності, базуються на концепціях провідних представників економічної думки XVIII-XX ст.: Ч. Бута, О. Льюїса, Т. Мальтуса, К. Маркса, Ж. Прудона, Е. Реклю, Д. Рікардо, С. Раунтри, А. Сміта, Р. Солоу, Г. Спенсера, П. Таунсенда, Ф. Хайєка.

Проблема бідності перебуває у центрі уваги провідних вітчизняних та зарубіжних вчених: Ю. Архангельського, А. Вайдьянатхана, О.М. Бородіної, К. Верфа, І.Ф. Гнибіденко, С. Калініної, В. Куценко, Е. Лібанової, Р. Нурєєва, М. Папієва, І. Прибиткової, Т. Репіної, А. Сена, Л. Черенько.

Дослідженню бідності в умовах глобалізації присвячені наукові праці таких науковців, як С. Богачової, Н. Будариної, Т. Кальченка, Дж. Картера, Гж. Колодко, Н. Комар, Дж. Кореса, Д. Лук'яненка, Н. Лук'янченко, Ю. Макогона, Д. Норта, А. Пападаскалопулоса, А.П. Румянцева, Є. Румянцевої, А. Сидорової, Дж. Стиглица, Дж. Сороса, Н. Стерна, І. Чекан, Т. Шульца та ін.

Проте, багато аспектів є недостатньо розкритими і потребують нових теоретико-методологічних підходів щодо їх розв'язання. Недостатньо обґрунтованими залишаються теоретичні питання щодо механізмів подолання бідності в умовах розвитку цілісності світового господарства, вимагають удосконалення методики оцінювання рівня бідності, потребують поглиблення питання щодо координації діяльності міжнародних організацій з вирішення проблем глобальної бідності та формування системи глобального соціального партнерства.

Об'єктивна необхідність систематизації теоретичних знань щодо посилення механізмів подолання глобальної бідності, подальшого розвитку концептуальних та методичних засад зменшення її проявів в сучасному світовому господарстві, обумовили вибір теми курсової роботи, визначили її мету, задачі та зміст.

Мета і задачі дослідження. Метою курсової роботи є теоретичні засади та розробка рекомендацій щодо подолання бідності як глобальної проблеми світового господарства.

Відповідно до мети дослідження поставлено і вирішено такі завдання практичного характеру:

- визначити теоретичні засади бідності як глобальної проблеми господарства, узагальнити причини і чинники її існування на національному рівні;

- охарактеризувати причини нерівності в доходах;

- проаналізувати нерівності в доходах в Україні та її наслідки;

- охарактеризувати бідність як одну з найважливіших соціальних проблем;

- розглянути проблеми бідності в Україні;

- висвітлити скорочення бідності в умовах економічного зростання;

- охарактеризувати багатовекторність державної політики щодо подолання бідності в Україні.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ

1.1 Структура доходів населення і джерела їх формування

Розмір доходів населення, їх розподіл безпосередньо впливають на формування, розвиток і використання трудового потенціалу суспільства. Високорозвинуті країни з високими доходами населення та помірною їх диференціацією, як правило, мають потужний трудовий потенціал (Канада, Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Японія, Німеччина та ін.). Проблеми доходів і рівня життя населення посідають провідне місце у системі управління трудовим потенціалом суспільства.

Доходи населення -- це сукупність грошових коштів та натуральних надходжень, спрямованих на підтримку фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини і на задоволення їх потреб. Вони формуються за рахунок оплати, виплати соціальних фондів (регіональних, місцевих, а також фондів споживання підприємств і організацій), трудової діяльності, доходів від інших джерел. Види доходів подано на рис. 1.1 (Додаток 1).

Залежно від форми підприємницьких доходів, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної отримання розрізняють грошові та натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплати із соціальних фондів, підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо). Грошові доходи поділяються на загальні й чисті.

Загальні доходи містять усі надходження і розраховуються до сплати податків та обов'язкових платежів.

Чисті доходи населення -- результат перерозподільних процесів. Це ті доходи, що залишаються після здійснення зазначених платежів. Чисті доходи коригуються з урахуванням натуральних соціальних трансфертів.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, трансферти в натуральній формі, а також заробітну плату в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи.

Номінальні доходи -- це величина нарахованих виплат і натуральних видач.

Реальні доходи -- це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Їх величина залежить від величини номінальних доходів та рівня заробітної плати. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення таким чином:

Др = Дн / Іц,

де Др -- доходи реальні;

Дн -- доходи номінальні;

Іц -- індекс споживчих цін.

Номінальні й реальні доходи, а також розміри та динаміка основних доходів окремих груп населення, таких, як заробітна плата, пенсія або стипендія, дають загальне уявлення про рівень життя. Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові, нетрудові, приховані.

Трудовий дохід -- це дохід, який отримає працівник у результаті своєї економічної діяльності, як наймана робоча сила чи у разі самостійної зайнятості. Види трудових доходів: доходи від основної роботи за наймом, доходи від вторинної зайнятості.

Нетрудові доходи являють собою отримання спадщини, виграшів, дивідендів від цінних паперів, а також від діяльності, що ведеться з відхиленнями від чинних у державі правових норм і норм моралі. У сучасних умовах значна частина доходів є прихованою. Вони пов'язані з тіньовою економікою, що являє собою приховану економічну діяльність. Це:

- види економічної діяльності, що не є незаконним бізнесом;

- неформальна економічна діяльність, яка належить до законних видів діяльності або ведеться некорпоративними підприємствами, тобто підприємствами, що належать окремим особам, домашнім господарствам, котрі не оформляються як особи, що ведуть економічну діяльність;

- нелегальна діяльність, яка охоплює незаконні види комерції, виробництва та послуг і підпадає під кримінальну відповідальність.

Залежно від циклів життєдіяльності людини розрізняють доходи:

- до участі в праці;

- від участі у трудовій, підприємницькій, громадській діяльності;

- тимчасово непрацюючими;

- після завершення трудової діяльності.

Добробут населення характеризується сукупними доходами. Сукупний дохід є основним показником матеріального забезпечення населення і включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того, у сукупний дохід входить вартість безоплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів і фондів підприємств, -- послуги охорони здоров'я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо (рис. 1.2., додаток 1).

1.2 Причини нерівності в доходах

Відмінності в розмірах заробітної плати та інших джерел формування родинного бюджету визначають нерівність у розподілі доходів. Наприклад, середня зарплата вчителя в школі налічує приблизно 1500 грн., двірника - 700 грн., фінансиста - 4500 грн., стипендія - 500 грн. Чому ж існує така нерівність доходів? Дійсно, ринкова система не передбачає абсолютної рівності, тому що хтось використовує фактори виробництва краще, ніж інший. І тим самим заробляє більше грошей. Однак є й більш специфічні причини, які сприяють цій нерівності - причини нерівності в розподілі національного доходу

До таких причин можна віднести:

1) відмінності в здібностях;

2) відмінності в освіті;

3) відмінності в професійному досвіді;

4) відмінності в розподілі власності;

5) ризик, удача, невдача, доступ до цінної інформації.

Відмінності в здібностях. У людей різні фізичні та інтелектуальні здібності. Наприклад, деякі люди наділені виключними фізичними здібностями і можуть отримувати за свої спортивні досягнення великі гроші. А деякі наділені підприємницькими здібностями і мають хист до вдалого ведення бізнесу. Отже, люди, які мають талант у якійсь галузі життєдіяльності, можуть отримувати більше грошей, ніж інші.

Відмінності в освіті. Люди відрізняються не тільки відмінностями в здібностях, а й за рівнем освіти. Однак ці відмінності є здебільшого результатом вибору самої людини. Так, хтось після закінчення 11-го класу піде працювати, а хтось вступить до вищого навчального закладу. Отже, випускник вишу має більше можливостей для отримання більшого доходу, ніж люди, які не мають вищої освіти.

Відмінності в професійному досвіді. Доходи людей відрізняються, у тому числі і внаслідок відмінностей у професійному досвіді. Так, якщо Іванов працює у фірмі один рік, то зрозуміло, що він отримуватиме зарплату меншу, ніж Петров, який працює в цій фірмі понад 10 років і має більший професійний досвід.

Відмінності в розподілі власності. Відмінності в розподілі власності є найбільш вагомою причиною нерівності доходів. Чимала кількість людей мають невелику або взагалі не мають власності і, відповідно, або отримують невеличкий доход чи не отримують його. А інші є власниками більшої кількості нерухомості, устаткування, акцій тощо і одержують більший розмір доходу.

Ризик, удача, невдача, доступ до цінної інформації. Ці фактори також здійснюють вагомий вплив на розподіл доходів. Так, людина, яка схильна ризикувати в господарській діяльності, може одержати більший доход, ніж інші люди, які не здатні до ризику. Удача також допомагає отримувати більший доход. Наприклад, якщо якась людина знайде скарб.

Крива Лоренца

Усі ці причини діють у різних напрямах, збільшуючи чи зменшуючи нерівність. Для того щоб визначити ступінь цієї нерівності, економісти використовують криву Лоренца, яка відображає фактичний розподіл національного доходу. Цю криву економісти використовують для порівняння доходів у різноманітні проміжки часу, або між різними верствами певної країни, або між різними країнами. На горизонтальній осі кривої відкладається відсоток населення, а на вертикальній - відсоток доходу. Звичайно економісти поділяють населення на п'ять частин, до кожної з яких входять 20% населення. Групи населення розподіляють на осі від самих малозабезпечених до найбагатших. Теоретична можливість абсолютно рівного розподілу доходів представлена лінією АБ. Лінія АБ вказує на те, що будь-яка група населення одержує відповідний відсоток доходу. Абсолютно нерівномірний розподіл доходу представлений лінією ВБ. Він означає, що всі 100% родин одержують увесь національний доход. Абсолютно рівномірний розподіл означає, що 20% родин отримують 20% усього доходу, 40%-40%, 60%-60% і т.д.

Припустимо, що кожна з груп населення отримала певну частку національного доходу (рис. 1.3, дод.1).

Звичайно, в реальному житті найбідніша частина населення отримує 5-7% від загального розміру доходу, а найбагатша - 40-45%. Тому крива Лоренца лежить між лініями, які відображають абсолютну рівність та нерівність у розподілу доходів. Чим нерівномірніший розподіл доходів, тим більша увігнутість кривої Лоренца і тим ближче вона буде то точки В. І навпаки, чим справедливіший розподіл, тим крива Лоренца буде ближче до лінії АБ.

1.3 Аналіз нерівності доходів в Україні та наслідки нерівномірного розподілу

Глибока деформація механізму державного регулювання та розподілу результатів використання державної власності, що призводить до надмірних соціального розшарування та поляризації доходів. Зростання економіки та процеси модернізації, що відбулися в Україні, супроводжуються безпрецедентним зростанням нерівності в розподілі результатів економічної діяльності. В останні роки йшов інтенсивний процес перерозподілу загального обсягу грошових доходів на користь високоприбуткових груп на тлі скорочення частки доходів найбідніших груп населення. Майнове розшарування в Україні - одне з найбільших з-поміж європейських країн. Україна стала рекордсменом з нерівності на пострадянському просторі.

Нерівність у розподілі спостерігається на рівні підприємства, галузі, у міжгалузевому й міжрегіональному розрізі. Найбільш високі заробітки концентруються в паливно-енергетичному комплексі, металургії, вугільній промисловості, сферах фінансів, кредитування й страхування, роздрібній торгівлі, нерухомості, заробітна плата в яких перевищила середній рівень по країні в 2,5 разу. У цей час найбільш диференційованою стала оплата праці банківських працівників, серед яких в 2013 р. оплата праці 10% найбільш високооплачуваних працівників в 40 разів перевищувала заробітки 10% найбільш низькооплачуваних. Зростання нерівності не сприяє оздоровленню економіки, а, навпаки, породжує тіньові розподільчі процеси.

За оцінками Світового банку, в 2013 році доходи 10% найбільш забезпечених верств населення України перевищували доходи 10% найменш забезпечених верств більш ніж в 47 разів. За офіційними даними Державного комітету статистики, кількість громадян, чий дохід не покриває прожиткового мінімуму, поступово скорочується, проте їх, як і раніше, залишається дуже багато. За даними Держкомстату, частка населення, що отримує заробітну плату меншу за прожитковий мінімум, станом на червень 2013 року складає 13%, (у 2012 році - 25,5% ), а 5,2% робітників мають заробітну плату меншу рівня мінімальної, і лише 31,6% населення отримують заробітну плату понад 2 тис. гривень.

Проблема поляризації українського суспільства найсильніше виявляється в зростанні доходів від власності та підприємницької діяльності, нерівності видатків на заощадження й придбання нерухомості й навіть нерівності видатків на покупку непродовольчих товарів і оплату послуг. За загальними оцінками дослідників, у руках заможних українців акумульовано приблизно 85% всіх заощаджень у банківській системі, 57% грошових доходів, 92% доходів від власності й 96% видатків на покупку валюти.

При цьому, за даними моніторингу бідності 2013 року, 28,2% населення України належать до категорії бідних, а 15% - до жебраків. Причому бідність продовжує бути поширеним явищем саме серед населення, що працює. За даними звіту Світового банку «Бідність в Україні», в 2013 році бідних людей в країні стало більше на 1,7%. За показником ВВП на душу населення (дані Світового банку 2013 року - 6,92 тис. дол.) Україна - на третьому місці серед найбідніших країн Європи та випереджає лише Молдову й Албанію.

Проблема несправедливої нерівності доходів в Україні полягає в тому, що еліти забезпечують собі доходи, які багаторазово перевищують валовий внутрішній продукт на душу населення. Причому, чим нижчим є рівень продуктивності регіональної економіки і, відповідно, нижчим рівень життя населення регіону, тим сильніше проявляються контрасти.

За географічною ознакою розшарування доходів відбувається за рахунок того що центри промисловості по крані розподілені не однаково. Найнижчий рівень доходів характерний для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство.

Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбувається в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш доходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська області.

Проаналізуємо останні дані по доходам громадян України. Для того щоб оцінити рівень доходів населення розглянемо динаміку середньомісячного номінального доходу населення у 2013році. Порівняємо рівень доходів громадян з прожитковим мінімумом та мінімальною заробітною платою. Номінальні доходи населення у січні - жовтні 2013 року порівняно з відповідним періодом попереднього року, зросли на 41,6%. Наявний дохід, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 41,4%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактору, - на 12,4%. У жовтні поточного року порівняно з жовтнем попереднього року номінальні доходи населення збільшились на 35,6%, а наявний та реальний наявний доходи - відповідно на 33,3% та 8,2%. Наявний доход у розрахунку на одну особу за жовтень 2013 року становив 1254,7 грн. проти 936,7 грн. за жовтень 2012 року. Витрати населення у січні - жовтні поточного року порівняно з аналогічним періодом попереднього року збільшились на 40,2%. Приріст заощаджень склав 47771 млн. гривень.(таб. 1.1, 1.2, 1.3. Додаток1)

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України виявлено вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу - 45,2%, необхідної медичної допомоги - 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнем заробітної плати перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури, охорони здоров'я, освіти та безробітною частиною населення.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів - серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, - 55,7% респондентів.

Найважливішими причинами масової бідності в Україні респонденти вважали саме ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу. Після руйнування господарських зв'язків внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в Україні.



РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ БІДНОСТІ ТА МЕХАНІЗМІВ ЇЇ ПОДОЛАННЯ В УКРАЇНІ

2.1 Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем

Гостра соціальна проблема світу - проблема бідності.

Бідне населення (тобто таке, яке отримує доходи нижче прожиткового мінімуму) є в кожній країні. Навіть у США воно складає 12,3% населення, причому кількість бідних в США зростає і перевищує нині 36 млн. чол., з яких 20 млн. білі, 11 млн. - чорні (афроамериканці), 5 млн. - іспаномовні (латинос). Але у відсотках бідними є третина афроамериканських родин, чверть латиносів, 10% - білих. Розрізняють два види бідності регіональний та особистий. Приміром, у США до „бідних" штатів належать шість з п'ятидесяти (в них частка бідного населення досягає 25-30%), це Західна Вірджинія, Алабама, Міссісіпі, Арканзас, Луїзіана, Нью-Мексико. Але бідність в США і в країнах, що розвиваються різні речі (табл. 2.1., дод. 2).

У США 100% „бідних" родин мають газову або електроплиту та холодильник, 85% - кольоровий телевізор, 70% - автомобіль, 60% - пральну машину, 50% - кондиціонер, 40% - мікрохвильову піч. А за рівень бідності в США приймається річний дохід для міської родини з чотирьох осіб в обсязі 13 тис. дол. Для тих, хто отримує менше, існують такі шляхи державної допомоги:

1) Програма соціальної допомоги (200 млрд. дол. В рік), яка передбачає допомогу родинам з дітьми, безоплатну медичну допомогу (Medic Aid), безоплатні продуктові талони (Food Stamps);

2) Закон про соціальний захист, що передбачає систему суспільних робіт, курси перепідготовки, працю на державних будовах тощо;

3) Закон про встановлення мінімальної заробітної платні (з 1935 p.), яка зараз складає 7,5 дол./год.;

4) Як пропозиція вчених - запровадження негативного прибуткового податку, який визначає державну допомогу бідним родинам за формулою: 1/2 прожиткового мінімуму + 1/2 заробітку (табл. 2.2., рис. 2.1., дод.2).

В Україні Президент підписав закон про встановлення з 2009 р. мінімальної зарплати (МЗ) на рівні прожиткового мінімуму (ПМ) для працездатних. Яким буде ПМ, а відповідно і МЗ, станом на 2009 рік точно сказати неможливо, але орієнтовно, спираючись на темпи зростання ПМ та показники інфляції, фахівці Міністерства праці та соціальної політики називають цифру в 700 грн./на місяць. Поки що ж, якщо різниця в доходах між найбіднішою людиною та верхніми десятьма відсотками населення в розвинених країнах світу знаходиться в межах від 5 до 7, то в Україні вона досягає понад 100.

2.2 Оцінка бідності в Україні

Бідні в Україні мають багато спільного з бідними в будь-якій іншій частині світу; для них є характерним утруднений доступ до ресурсів і послуг, низький рівень життя, поганий стан здоров'я, обмеженість соціальних взаємин, відчуття себе особами «другого сорту» в очах небідних,почуття незахищеності та безсилля. У той же час бідність в Україні має практично виключні риси, притаманні лише їй та частині країн-сусідів на пострадянському просторі.

Після проголошення Незалежності, майнова поляризація суспільства здійснювалася досить високими темпами: якщо в 1993 р. середній дохід 10% найбільш заможних громадян України перевищував дохід громадян з найменшим статком у 6,7 разів, то в 1994 р. -- уже в 9 разів, а в 1995 -- майже в 12 разів. Також слід відзначити сформований в Україні великий розрив між доходами невеликої групи громадян України і більшості населення. За даними ДПАУ на сьогодні 90% українців мають «незначні доходи». Вважається, що одним з найзначиміших факторів поширення бідності є падіння обсягів виробництва. Останнє мало місце у всіх колишніх соціалістичних країнах,але особливо воно торкнулося країн СНД, зокрема України. Масштабне скорочення виробництва в Україні, що, як вважають деякі дослідники, мало місце внаслідок повільних і непослідовних реформ, викликало значне зниження зайнятості і рівня оплати праці. Ці наслідки збільшилися у зв'язку з необхідністю підвищити продуктивність і перебороти характерну для старої системи практику збереження на підприємствах надлишкової робочої сили. Одночасно зменшилася і пропозиція на ринку праці, як наслідок раннього виходу на пенсію, припинення спроб знайти роботу й обрання жінками ролі домогосподарок. Все це мало своїм наслідком бідність, але бідність специфічну. Взагалі, Ю. Саєнко наводить такі типи моделей бідності:

1. Традиційна тотальна бідність -- країна перебуває в тотальному стані бідності довготривалий період (півстоліттями, а то й століттями).

2. Раптова тотальна бідність -- країна з стабільною економікою, достатнім ресурсним, технічним та інтелектуальним потенціалом раптово (неочікувано) стає тотально бідною.

3. Тимчасова масштабна бідність -- у країнах, які розвиваються.

4. Підвищена бідність -- у розвинутих країнах.

5. Стабільна мінімальна бідність -- у високорозвинених країнах.

На наш погляд, для України впродовж 1991--1999 рр. (період економічної кризи та стагнації) була притаманною власне раптова тотальна бідність, де бідними були абсолютно усі -- і держава, і практично усі верстви населення, незалежно відвіку, посади, освіти, наявності роботи тощо. Бідність супроводжувалася відчуттям повної втрати орієнтації індивідів у процесах, що відбуваються в суспільстві: усі «правила гри» змінилися майже відразу. В економічному плані перехід до ринку одним надав небачені досі можливості, у інших викликав незвичні матеріальні труднощі й втрату гарантій стабільного майбутнього. Економічні потрясіння, що відбулися в цей період -- втрата робочих місць, тривала невиплата заробітної плати, гіперінфляція, що нищила заощадження та поточні доходи, руйнація системи соціальної підтримки (скорочення дешевих чи безкоштовних соціальних послуг, субсидій, пільгових цін на деякі товари і послуги) -- породили в багатьох почуття уразливості, безсилля, неможливості планувати власне майбутнє. Раптову тотальну бідність в період 1991--1999 років характеризують деякі соціологічні показники. Перший з них -- це показник кількості безробітних в ці роки. Вражає сам факт наявності значної кількості респондентів, що не мали роботи і джерел доходу, особливо у 1992 році, оскільки за часів Радянського Союзу відсутність зайнятості для осіб працездатного віку була нонсенсом. І практично зразу ж,впродовж доволі короткого часу кожен шостий-сьомий респондент втратив роботу та засоби до існування. Але вже за два наступні роки кількість безробітних зменшилася значною мірою, перш за все завдяки самозайнятості. Взагалі, одразу після 1991 та практично до 2000 року включно ринок праці України переважно характеризувався:

-- перевищенням пропозиції робочої сили над попитом;

-- прогресуючим зниженням зайнятості у сфері економіки;

-- зростанням безробіття, в тому числі прихованого;

-- високим рівнем нерегламентованої зайнятості;

-- значними територіальними (регіональними) диспропорціями;

-- низькою мобільністю робочої сили.

Раптова тотальна бідність в Україні має кардинальні відмінності від бідності,притаманної високорозвинутим країнам, і країнам, що розвиваються. Фактично, у переважній більшості випадків у таких країнах мати роботу -- автоматично означає не перебувати на нижніх щаблях соціальної драбини. Мати роботу, що потребує певної освіти, знань чи кваліфікації -- означає забезпечувати своїй родині принаймні прийнятний рівень добробуту. Українські реалії свідчать, що наявність роботи, навіть такої, що потребує високої кваліфікації, не убезпечувала родини від бідності. Бідність працюючих, у тому числі висококваліфікованих -- є унікальним явищем серед країн із середнім рівнем доходу, до яких відносять Україну міжнародні інституції. Своєю чергою, бідність зумовлює:

-- обмеження доступу до життєвих можливостей, включно з можливістю висхідної соціальної мобільності бідних працівників і часто і їхніх дітей;

-- формування незацікавленості у праці, зокрема, через руйнацію зв'язку між освітньо-професійним статусом, доходами і престижем;-- обмеження участі -- від участі в соціальних контактах (спілкуванні, взаємодії) до участі в управлінні державними справами. Українські реалії свідчать також про те, що навіть високий рівень освіти респондентів не убезпечує сім'ї від того, щоб вони не потрапили до категорії бідних. Стати бідними мали приблизно однакові шанси респонденти незалежно від рівня їх освіти! В той же час високий рівень освіти різко знижував вірогідність потрапити до категорії злиденних, але не гарантував цього. І злиденні, і бідні присутні, причому у немалих кількостях, серед респондентів з різними рівнями освіти. Специфіка ж української бідності, як раптової і тотальної, проявляється у тому, що максимальна кількість бідних припадає на тих респондентів, котрі мають вищу та незакінчену вищу освіту. Раптово не просто освічені, а високоосвічені люди враз і у масовому порядку стали бідними: лікарі, вчителі, інженери. Видається, що схожого досвіду збідніння широких верств населення у мирний час до часу розпаду Радянського Союзу світ не знав. соціальний дохід бідність україна

Цікавими є показники 1996 року, де середня заробітна плата є меншою від середнього доходу на одного члена сім'ї на місяць. Пояснюється це тим, що респонденти, окрім заробітної плати приблизно у третині випадків, отримують додатковий доход. Розміри цього доходу у знову ж таки третини цих респондентів менші заробітної плати за основним місцем роботи (де респонденти отримують зарплату),у решти він дорівнює зарплаті або й перевищує її. Інакше кажучи, тут ми маємо справу з корегуванням ринку праці, а показники заробітної є власне проявом цієї корекції. Спад ВВП був значним і тривалим, а відповідне йому скорочення чисельності зайнятих виявилося неможливим з політичних й соціальних міркувань. Основним інструментом коректування ринку праці стало скорочення заробітної плати та її невиплата (шляхом нагромадження заборгованості по виплаті). Працівники зберігали формальні зв'язки з підприємством, але фактично на ньому не працювали і не одержували заробітної плати. Щоб вирішити проблему низької (або відсутньої) оплати праці люди переходили до самозайнятості. В Україні самозайнятість головним чином була поширена в натуральному сільському господарстві й дрібній торгівлі. У результаті цього чисельність офіційно зареєстрованих безробітних була низькою,однак рівень фактичного безробіття й неучасті в економічній діяльності був набагато вищим. У дійсності величезне скорочення обсягів виробництва при номінально меншому скороченні працюючих означало зниження продуктивності праці. У підсумку різко скоротився розмір реальної заробітної плати і значно збільшилася чисельність працюючих бідних. Як результат, різниця у матеріальному стані сімей між безробітними і працюючими виявилася невеликою, і значну частину незаможного населення склали працюючі бідні. Відзначимо, що наступне зростання ВВП у 2000--2012 рр. дещо знизило проблеми із зайнятістю, однак до радикального перелому в цьому напрямку ще далеко втому сенсі, що часто якість робочої сили не відповідала вимогам виробництва, особливо у сферах високих технологій і машинобудування. До того ж, незважаючи нате, що після подолання наслідків фінансової кризи 1998 року в Україні почалося економічне зростання, рівень безробіття залишався порівняно високим. Крім того,у результаті самозайнятості, структурних перекосів на ринку праці частина населення втратила кваліфікаційні навички і навіть маргіналізувалася. Як наслідок, попит на кваліфікованих працівників задовольнявся нелегко. Люди, що перейшли до самозайнятості на початку і в середині 90-х рр. після багатьох років безробіття або роботи в інших сферах, не пов'язаних з раніше набутою освітою чи кваліфікацією,втратили професійні навички і цінність для сучасного ринку праці у зв'язку з декваліфікацією. На початку перехідного періоду існувала думка, що економічні перетворення можуть призвести до зниження рівня доходів населення, однак зростання швидко відновиться, і рівень життя стане вищим. У дійсності ж падіння виробництва виявилося значним і стійким, і бідність також стала не тимчасовим, а довгостроковим явищем. Затяжний характер безробіття та його тісний зв'язок з бідністю дозволяють зробити твердження про формування «нижчого класу» саме в цей період. Характеристика раптової і тотальної бідності не обмежується показниками матеріального достатку домогосподарств (сімей). Вона охоплює й інші, нематеріальні аспекти добробуту, притаманні громадянам на теренах нашої країни у 1991--1999рр. Це і хронічні невиплати заробітної плати та різного роду матеріальної допомоги (або її мізерні обсяги), відсутність готівки у значної маси населення, періодичні,часто тривалі і не прогнозовані відключення світла у населених пунктах, що унеможливлювали нормальне ведення виробництва чи господарювання, погіршення транспортного сполучення, доступу до найнеобхідніших послуг -- медичних, освітніх, побутових. 1991--1999 рр. -- це час найбільших соціально-економічних зміну країні, що знайшли свій прояв у проведенні цілого ряду реформ.

Починаючи з 2000 року, коли в Україні відбувся перелом соціально-економічної ситуації і закінчився період десятирічної кризи із зростанням всіх макроекономічних показників, спостерігається перехід до нового типу моделі бідності -- від раптової тотальної бідності до тимчасової масштабної бідності, притаманної країнам,які розвиваються. У випадку України це означає: загальне зменшення кількості бідних, у тому числі і через зменшення фактичного та зареєстрованого безробіття, вихід зі стану бідності перш за все категорій працівників, котрі виконують кваліфіковану роботу, спеціалістів, кваліфікованих робітників, зайнятих перш за все у сфері високих технологій та індустріального виробництва. Отже бідність набула іншої якості, зменшивши масштаби, але в силу значної, хоч не тотальної розповсюдженості, залишилася важливою соціальною проблемою. Кардинальна відмінність матеріального рівня життя населення України часів тимчасової масштабної бідності від часів раптової тотальної бідності полягає в наступному. Домінуючою оцінкою визначення матеріального рівня життя сімей респондентів до 2000 року було визначення його у переважній більшості випадків як «бідного», після 2000 року домінуючим стає визначення матеріального рівня житті сім'ї як «середнього». Більше того, до 1999 року спостерігалося постійне збільшення кількості бідних та злиденних сімей за рахунок зменшення кількості середніх. Починаючи з 2000 року спостерігається зворотній процес, коли збільшується кількість середніх за рівнем матеріального благополуччя сімей за рахунок скорочення кількості бідних, і не просто бідних, а перш за все злиденних. Отже, впродовж 2000--2012 рр в Україні відбувалося підвищення рівня життя населення, що супроводжувалося зменшенням кількості бідних, перш за все знедолених, і збільшенням числа громадян, що характеризували рівень матеріального благополуччя своїх сімей як середній. При цьому слід пам'ятати, що «середні» за оцінками матеріального рівня життя не є середнім класом, чисельність котрого в Україні є значно нижчою, аніж кількість «середніх» за рівнем споживання (доходу).

2.3 Рівень бідності в Україні та США

На 23-му році незалежності Україна, попри великий потенціал і ресурси, залишається однією із найбідніших країн у Європі. Офіційна мінімальна пенсія в Україні нині становить 894 гривні, а середня - 1483 гривні на місяць.

Втім, пенсіонери - не єдині претенденти на звання найбіднішої верстви населення в Україні. Експерти вже не перший рік говорять про таку особливість української бідності, як Клацнути бідність серед тих, хто працює, адже середня зарплата в Україні становить 3380 гривень на місяць, тобто трохи більше ніж удвічі перевищує середню пенсію.

При цьому середня українська родина понад половину своїх доходів Клацнути витрачає на харчі, а частка доходів від зарплат практично Клацнути зрівнялася із часткою доходів від соціальних трансфертів.

І хоча ці цифри, разом зі скороченням тривалості життя і дедалі меншою доступністю якісної медицини та освіти, однозначно вказують на те, що в Україні багато бідних, науковці кажуть, що дати точні розрахунки кількості бідних та параметри бідності - не так просто.

Абсолютна бідність

Для того, аби зрозуміти місце України у світі, де є і дуже бідні, і дуже заможні країни, використовується абсолютний показник - мінімальний дохід, необхідний для виживання. Але нині він також різниться від регіону до регіону.

В країнах Африки - це 1,25 доларів на день, для європейських країн - 17 доларів. У регіоні Центральної та Східної Європи, до якого належить Україна, це 5 доларів на день. Якщо послуговуватися саме таким абсолютним визначенням бідності, то лише 2% українців живуть за її межею.[таб.2.3, додаток 2].

Якщо ж брати за абсолютний показник прожитковий мінімум, то тут частка бідних в Україні коливається від 9% до 15%, залежно від того, чи зроблені розрахунки на основі доходів або витрат.

4 з 5 жителів США до старості чекає незавидна доля: безробіття, злидні і залежність від державної допомоги, а до 2030 року 85% відсотків населення країни можуть втратити економічну захищеність, йдеться у дослідженні американського соціолога.

Згідно з офіційними даними Бюро перепису населення США, 50 мільйонів або 16 відсотків працездатного населення США живуть за межею бідності (рекордний показник з 1965 року), однак у подальшій перспективі число жебраків і безробітних американців може значно зрости - такі підсумки дослідження професора Університету Вашингтона (Washington University ) в Сент-Луїсі Марка Ранка (Mark Rank), витримки з якого наводить The Associated Press.

Офіційна статистика із бідності наводить лише часовий зріз, і за ним неможливо встановити ризик перебування у злиднях для економічно активного населення. За даними Ранка, за новітніми даними 4 з 5 американців вже зараз живуть у злиднях або приречені ще там опинитися.

Відзначається, що 90 відсотків економічно вразливих американців складають темношкірі та латиноамериканці, проте збільшується і частка білих, які перебувають за межею бідності. Через світову економічну кризу, починаючи з 2000 року їх кількість зросла з 3 до 11 відсотків, причому очікується, що відсутність роботи і залежність від державних субсидій на тому чи іншому етапі свого життя припаде пережити 76 відсоткам білого населення. Крім того, вперше з 1975 року число білих матерів-одиначок, які живуть у бідності, перевищило аналогічний показник серед темношкірих.

Як зазначає The Associated Press із посиланням на торішнє соціальне дослідження Чиказького університету (University of Chicago), більше половини американців (55%) не вірять у те, що стан справ в економіці США дозволить їм покращити свій добробут.

«Бідність - вже більше не проблема для «них», це проблема для «нас». Лише коли бідність розглядається як загальне явище, а не невдачі «латиносів» і темношкірих, ми можемо почати широку підтримку програм із визволення людей з убогості», - зазначив Ранк, коментуючи результати дослідження.

Оцінюючи існуючі тенденції в області розриву доходів між багатими і бідними, Ранк прогнозує, що до 2020 року майже 85 відсотків усіх працюючих американців зіткнуться з економічною незахищеністю.

Таким чином, розрив у доходах, а також скорочення добре оплачуваних робочих місць у виробничому секторі, прямо вказують на те, що «американська мрія», плекана США, стає все менш досяжною для більшості американців. Неможливо виправити ситуацію і президентові Бараку Обамі, який у своїх промовах неодноразово заявляв, що потрібно «заново побудувати сходи можливостей» і скоротити розрив між багатими і бідними. У червні 2013 року Обама заявив, що створить нові робочі місця, наприклад, за рахунок розвитку галузі екологічно чистої енергетики, але при цьому він сам зазначив, що «перехід на чисту енергетику займе час».

Як припустили оглядачі The Associated Press, Республіканська партія США перед президентськими виборами 2016 р. може переманити значну частку білого робітничого класу на свій бік за рахунок обіцянок щодо поліпшення його добробуту.

У лютому 2013 року газета USA Today повідомляла про різке зростання крайньої бідності у США: кількість родин, змушених жити менше ніж на 2 долари на день, зросла з 636 000 у 1996 році до 1,5 мільйона у 2011 році. Економісти відзначали, що у світі зростає соціальне розшарування. У січні 2013 року Міжнародна організація праці (МОП) при ООН опублікувала доповідь, в якій найбільш тривожною була названа ситуація навколо молодіжного безробіття.

2.4 Шляхи подолання бідності

Проблема бідності -- одна з ключових у сучасному світі. Для України ця проблема є однією з найболючіших у суспільному житті країни. Навіть, успішне проведення політики економічного зростання не може забезпечити ефективне впровадження відповідної соціальної політики у разі, якщо остання не є досконалою і комплексно розробленою.

Як зазначено в Програмі Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" зусилля Уряду, насамперед, має бути спрямовано на подолання бідності в країні. Дієва політика подолання бідності повинна спиратися на створення економіко-правових умов для збільшення доходів, підвищення економічної активності населення та зменшення його розшарування за рівнем доходів. Реалізація Урядової політики повинна забезпечити перехід від використання дешевої праці до висококваліфікованої з належною оплатою через:

- удосконалення законодавства щодо порядку та критеріїв визначення мінімальної заробітної плати та законодавчого забезпечення запровадження мінімальної погодинної заробітної плати як державного соціального стандарту;

- зменшення навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу між роботодавцями і працівниками платежів та зборів і розширення бази оподаткування;

- усунення диспропорцій у міжпосадових та міжгалузевих співвідношеннях оплати праці працівників бюджетної сфери, значне підвищення її розмірів;

- залучення необхідних інвестицій у виробництво та людський капітал;

- забезпечення захисту права працівників на своєчасне та у повному розмірі отримання заробітної плати, а також погашення заборгованості, що накопичилася;

- істотне зменшення питомої ваги населення, яке пересуває за межею бідності, та зміцнення позицій середнього класу.

Наша країна залишається далеко позаду європейських країн за рівнем оплати праці; відставання за цим показником суттєво перевищує відставання за продуктивністю праці. Заробітна плата в Україні знецінена. Низькі стандарти оплати праці та відсутність безпосереднього зв'язку між заробітками та ефективністю праці впливають на зниження економічної та трудової активності. Посилення розшарування населення не відповідає вимогам наближення України до європейських стандартів рівня життя. В Україні формується розподіл населення за доходами, характерний не для країн Європейського Союзу, а для латиноамериканських країн, де основна частина населення концентрується в групі з низькими доходами, а розрив між багатими та бідними постійно зростає. Бідність залишається важкою економічною і соціальною проблемою суспільства.

Щодо прожиткового мінімуму, то за Законом України «Про прожитковий мінімум» - це вартісна величина набору продуктів харчування непродовольчих товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, задоволення соціальних та культурних потреб особистості. На відміну від межі малозабезпеченості, прожитковий мінімум розраховується для основних соціальних та демографічних груп населення: працездатних осіб, осіб, які втратили працездатність, дітей віком до 6 років та від 6 до 18 років.

Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки нужденних, потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. Міжнародний досвід доводить, що найбільших успіхів на постіндустріальному етапі розвитку досягають країни, які надають першість стратегічним пріоритетам розвитку людського капіталу - творчого, професійного, освітнього, трудового, фізичного потенціалу громадян.

Нагальною необхідністю є перенесення акцентів з допомоги соціально вразливим верствам суспільства на розвиток ринку праці й максимальне розширення зайнятості, забезпечення гідної винагороди за працю, на заохочення економічної активності. Політика доходів повинна бути спрямована у напрямі стимулювання зростання легально сплачуваної заробітної плати як обов'язкової передумови фінансової спроможності системи загальнообов'язкового соціального страхування, передусім пенсійного. Ефективна трансформація політики доходів забезпечить істотне підвищення рівня життя широких верств населення та формування соціальної структури, наближеної до європейської.

Важливим напрямом трансформації політики доходів є удосконалення порядку встановлення мінімальної заробітної плати, поступове підвищення її рівня до прожиткового мінімуму для осіб працездатного віку.

Потрібні певні корективи у політику подолання безробіття, адже в Україні це більш складне явище, ніж може здаватися на перший погляд виходячи з офіційних даних (значна частка безробітних взагалі не потрапляє до статистичної обробки). Найвищий рівень безробіття постійно фіксується в західних регіонах, де практично відсутні великі промислові об'єкти. Тому, на нашу думку, політика держави повинна бути спрямована на створення умов для розвитку малого і середнього бізнесу. Малий та середній бізнес повинен стати реальним фактором подолання бідності.

Необхідні ефективні реформи у сфері освіти, охорони здоров'я, житлової політики, які значною мірою будуть опиратися на грошові внески працівників і забезпечувати соціальну підтримку непрацездатних.

Ключовою складовою є розвиток системи пенсійного страхування, зокрема, шляхом забезпечення фінансової стабілізації солідарної системи, поступового переводу пенсій, що призначаються на пільгових умовах або за вислугою років, із солідарної системи до недержавних пенсійних фондів, якнайшвидшого запровадження обов'язкової накопичувальної системи та прискореного розвитку недержавного пенсійного забезпечення.