Перспективи підвищення ефективності національної економіки України

Звернімо увагу на те, що перехід країн Заходу з нижчої на вищу стадію розвитку зумовив зміну не лише моделі їхньої промислової політики з переважно "вертикальної" на переважно "горизонтальну", а й ролі держави в житті суспільства на всіх рівнях його організації, починаючи від місцевих територіальних громад і закінчуючи людством у цілому, і це стало додатковим обмеженням для застосування першої моделі політики та поширення другої.

Зміна ролі держави відбулася під впливом геоекономічних перетворень у світі. Протягом останніх трьох десятиліть XX ст. формувалися нові транснаціональні технологічні ланцюги, ресурсні й товарні потоки, що не могло не позначитися на зміні усталених культурних традицій і норм поведінки людей у площині "держава -- суспільство". У нових геоекономічних реаліях окремо взята країна практично втратила підойми впливу на ці потоки, її економічний та фінансовий стан великою мірою почав залежати від рішень, що приймаються зовнішніми економічними й політичними гравцями. Функції регулювання національних економік перейняли на себе наддержавні політичні, економічні, торговельні об'єднання та союзи. Вони утворюють в економічному й політичному просторі світу своєрідні мегарегіони, в рамках яких об'єднуються потенціали декількох національно-державних утворень і формується мегаринок. Так створюється поживне підґрунтя для поширення неоліберальної доктрини економічного розвитку в рамках таких об'єднань, оскільки за інших ("неліберальних") умов ступінь складності управління ними значно би зріс порівняно з окремо нзятою країною. З другого боку, поширення цієї доктрини, підкреслюють дослідники, слугує закріпленню лідерських позицій Заходу як особливої культурно-економічної та політичної спільноти.

Нівелювання можливостей держави внаслідок дії названих факторів впливати на розвиток країни, у тому числі економічний, безперечно, зумовлює поступове зниження якості виконання державою своїх традиційних функцій. Це, у свою чергу, викликає втрату довіри у населення до держави як особливого інституту в житті людини. Оскільки така довіра с ключовим джерелом легітимності держави, то її втрата означає втрату легітимності самої держави, що, зрештою, порушує питання про доцільність її існування як такої.

Слід також зважати, що сьогодні основними гравцями світової економіки стали інтегровані бізнес-групи (транснаціональні корпорації, стратегічні альянси, партнерства, мережі), які об'єднують у собі можливості для реалізації масштабних інноваційних проектів (від пошукових робіт аж до впровадження) та організації потужного виробництва, здатного задовольнити попит на окрему продукцію не лише на внутрішньому ринку, а й, що характерно, чималою мірою і на зовнішньому. Ці групи ведуть свою діяльність у всіх регіонах світу. Держава як абстрактна корпорація поступова перетворюється на одну з інших численних корпорацій, до яких переходить частина державних функцій, наприклад, соціальних, освітніх тощо. Як зауважують дослідники, "світ держав" перетворюється у "світ корпорацій", де економічна політика всередині країни визначається вже не державою, а групою найпотужніших корпорацій, вітчизняних або зарубіжних, що діють у країні. У такій ситуації відбувається зрощування інтересів держави з інтересами корпорацій, уособленням яких виступає економічна й промислова політика. Поки зарано говорити, що це явище стало незво- ротним. Зокрема, з нашої точки зору, однією з причин появи наддержавних утворень та мегарегіонів, про які згадувалося вище, є спроба держав об'єднатися, щоб протистояти впливу потужних корпоративних структур. При цьому роль абстрактної корпорації, яка визначає життєдіяльність людей, що проживають у межах цих мегарегіонів, може переходити не лише від окремої держави до інших корпорацій, тобто в напрямі 'зверху - вниз", а до цих наддержавних утворень, тобто "знизу - вверх".

Оскільки транснаціональні корпоративні структури породжені західною економічною культурою, то вони, природньо, виступають своєрідними "'згустками" цієї культури, її "протоядрами". Через останні імплементуються вигідні розвинутим країнам параметри формування економік інших, менш розвинутих країн, відбувається підпорядкування "їхніх економік, насамперед завдяки експансії іноземних ТНК, власним цілям останніх.

Головним підсумком такого геоекономічного, культурного та політичного переформатування світу стала кристалізація низки "великих" технологій - ланцюгів активності, в які "впліталася" діяльність людей у рамках не лише національних, а й загальносвітових. Слід особливо підкреслити, що ці ланцюги від самого початку були зорієнтовані на чітко окреслені цінності та бачення майбутнього, а тому вигоду й найбільші прибутки від зв'язування дій людей у певну, наперед відому послідовність матимуть виключно ті, хто задав її цілі та зміст, а саме - ініціатори та постановники "проекту майбутнього". Ними виявились якраз країни Заходу, яким удалося в 60-70-х роках XX ст. більш-менш точно скомпонувати найреалістичніші сценарії подальшого світового розвиткута власним прикладом продемонструвати його передові зразки, використовуючи жорстку промислову політику. Творці цінностей майбутнього вибудували і стали чи не єдиними власниками названих технологічних ланцюгів активності по всьому світі, отримавши доступ до ресурсів практично всіх менш розвинутих країн, нав'язавши їм свої правила гри на міжнародному ринку і зайнявши панівне положення у світовому співтоваристві. Ці країни визначають і культивують попит на ту чи іншу продукцію, через що він поступово втрачає свою ринкову основу і переходить у площину культу або нав'язаних обов'язкових параметрів споживання. Країни-лідери через включення у свої технологічні ланцюги виробництв слабших країн нейтралізували активність останніх, фактично позбавили їх шансів реалізувати власну, незалежну, не керовану ззовні економічну політику і потрапити до авангарду світового прогресу, привласнили собі право оцінювати й коригувати на свою користь їхні дії у разі спроб проводити політику, що заважає досягненню цілей, запроектованих у сценарії Заходу.

Окремі дослідники серед причин зміни характеру сучасної держави і відповідної трансформації моделі промислової політики називають "відмирання" війни між державами як суспільної інституції З цією думкою не можна погодитися з ряду обставин. По-перше, через динамічний розвиток світового виробництва загострюється боротьба за ресурси, насамперед природні й енергетичні. Ця боротьба може маги характер не лише економічний, а й воєнний, якщо, наприклад, більш сильні країни -- претенденти на ресурси відчувають опір з боку слабших країн, що цими ресурсами володіють, а економічними засобами його подолати не вдається По-друге, торгівля зброєю та військовою технікою входить у трійку найприбутковіших видів бізнесу у світі поряд з наркоторгівлею і торгівлею людьми, проте, на відміну від двох останніх видів, вона є легітимізованою і має міжнародні правові рамки. Тому, щоб підгримувати високу прибутковість на ринку зброї, як це не прикро, країни, що його контролюють, вдаються до навмисного розв'язування воєнних конфліктів між третіми країнами -- основними покупцями зброї, активно використовуючи засоби інформаційної війни для загострення їхніх національних, міжетнічних, релігійних, політичних, ідеологічних, територіальних суперечностей, які переростають у збройне протистояння. По-третє, треба визнати, хоч як це теж прикро, що досі найпотужнішим "двигуном" інноваційного розвитку залишався саме військово-промисловий комплекс, з якого інновації поширювалися на цивільне виробництво. По-четверте, військово-промисловий комплекс залишається чи не єдиною галуззю для якої держава завжди використовуватиме яскраво виражену жорстку промислову політику через держзамовлення, пільги, покриття витрат на НДД КР тощо. Тому сподіватися, що з часом така політика відійде в минуле, немає жодних підстав.

Показовим прикладом трансформації моделі промислової політики й переходу функцій щодо її розробки та здійснення від окремо взятої держави до наддержавних утворень є практика Європейського Союзу. У рамках ЄС проводиться єдина для всіх країн-членів промислова політика, що розробляється і координується Єврокомісією. Поняття промислової політики підбито в Римському договорі про створення ЄС та Євроатому (1957 р.). Маастрихтському договорі про ЄС (1992 р ).

Основні принципи, якими керується Євросоюз у своїй промисловій політиці, полягають у тому, що будь-яка допомога держави не відповідає правилам спільного ринку, коли вона:

надається за рахунок державних коштів;

являє собою економічну вигоду дім одержувачів (або поліпшує становище підприємства порівняно з конкурентами);

має адресний характер, тобто призначена тільки дія деяких виробників або виробництва окремих товарів, що негативно позначається на рівності можливостей усіх конкурентів;

спотворює конкуренцію або може їй загрожувати, а також порушує торговельний обмін між країнами-членами.

Ці принципи втілюють ліберальну доктрину розвитку економіки і відповідають м'якій промисловій політиці. Головне завдання останньої па території ЄС - створити конкурентне середовище для функціонування п ідприємств з одночасним забезпеченням умов для промислової конкурентоспроможності. Може скластися враження, що Євросоюз взагалі відкидає будь-яку державну підтримку, яка не вписується в ліберальну концепцію. Проте це не так. У рамках ЄС дозволяються різноманітні галузеві програми підтримки, що реалізуються за згодою Єврокомісії і розцінюються як гнучкість політики й компроміси у сфері державної підтримки. При цьому здійснюються постійний моніторинг і контроль за її ефективністю з боку як Єврокомісії, так і урядів країн-членів. У разі відсутності очікуваних результатів допомога одразу припиняється або ж переглядаються її форми.

У ЄС виділяють чотири види державної допомоги, які хоча й спотворюють конкуренцію, але можуть бути визнані сумісними з принципами спільного ринку. До них належать

- підтримка економічного розвитку територій, де рівень життя є особливо низьким або спостерігається високий рівень безробіття;

- допомога в реалізації проектів, важливих для спільних європейських інтересів або таких, що поліпшують становище країни-члена в період серйозних економічних труднощів;

- допомога, спрямована на поліпшення розвитку окремих видів господарської діяльності або окремих територій, за умови, що така допомога не справлятиме негативного впливу на ведення торгівлі між країнами-членами;

- допомога для популяризації культури і для охорони культурної спадщини, якщо при цьому вона не впливає на умови ведення торгівлі її конкуренцію і не загрожує спільним інтересам.

Допускаються також інші види допомоги з боку держави, якщо вони обгрунтовані та ухвалені Європейською Комісією.

Керуючись критерієм рівня цільового направлення допомоги, в ЄС виділяють три таких її види: регіональну, горизонтальну та галузеву,чи секторальну. Цей поділ є умовним, оскільки, наприклад, до окремих галузей потрапляє також частина допомоги горизонтального характеру, зокрема, підтримка малих і середніх підприємств або допомога у сфері працевлаштування.

Допомога на регіональні цілі покликана пом'якшувати диспропорції в економічному розвитку різних регіонів ЄС. Вона надається за умови, що кількість регіонів для підтримки не може перевищувати половину загальної кількості регіонів за критерієм чисельності мешканців. Переважне право отримати регіональну допомогу мають так звані регіони групи "а", де рівень життя особливо низький або існує значне безробіття, а розмір валового національного продукту {ВНП) на одного мешканця є нижчим від 75% середньої для Євросоюзу величини. Якщо регіон не відповідає таким критеріям, але перебуває в несприятливому становищі порівняно з іншими регіонами країни, він може отримати допомогу за іншими критеріями, якщо вони будуть обґрунтовані урядом країни й ухвалені Єврокомісією і якщо ця допомога не змінюватиме режим торгового обміну до тієї межі, коли порушується спільний інтерес. Допомога, дозволена як виняток, має призначатися на нові інвестиції або створення робочих місць. В особливих випадках регіони групи "а" можуть отримати також цільову допомогу на покриття витрат, пов'язаних з поточною діяльністю.

За визначенням Єврокомісії, найбільш негативно впливає на конкуренцію регіональна допомога, що надається для великих інвестиційних проектів, оскільки вона створює перевага для країн та регіонів, які мають більший бюджет. Тому, згідно з правовими засадами надання регіональної допомоги, ухваленими в 1998 р., вона призначається виключно для компенсації несприятливих умов географічного положення регіону; з 2004 р. її обсяг для проектів вартістю понад 100 млн. євро було зменшено на 66%, а від 50 до 100 млн. євро -- на 50%. Після ухвалення нової стратеги та розширеній Євросоюзу (ЄС-25) підходи до надання регіональної допомоги переглядаються в напрямі зменшення її залежності від розміру ВНП країни, посилення узгодженості соціальних та економічних показників.

На відміну від регіональної, горизонтальна допомога покликана забезпечити загальне сприяння розвиткові економік країн, підвищення конкурентоспроможності їх суб'єктів, створення нових робочих місць, піднесення рівня самозайнятості, полегшення доступу до фінансових ресурсів. Існують такі види горизонтальної допомоги:

- на дослідження і розробки;

- на охорону навколишнього середовища;

- дій малих і середніх підприємств;

- та підвищенні кваліфікації працівників;

- для праневлаштування;

- на реструктуризацію і порятунок підприємств, що перебувають у складному становищі;

- для підприємств, розташованих у зоні занепаду міських територій;

- для підтримки діяльності з великим економічним ризиком (венчурний капітал).

Галузеву допомогу призначено для галузей промисловості, які зазнають економічних труднощів, причому вона має використовуватися не для підтримки їхнього Status quo, а ддя вирішення довгострокових проблем, Програми допомоги мають передбачати скорочення кількості збиткових виробництв, бути тимчасовими, пов'язаними із цілями реструктуризації певного сектору та підконтрольними, містити задані критерії ефективності й не перешкоджати конкуренції.

Донедавна галузева допомога надавалася вугільній, металургійній, суднобудівній, автомобілебудівній галузям, виробництву хімічних волокон, насамперед, на скорочення виробництва, реструктуризацію або закриття підприємств, забезпечення гарантованого доступу до копалин (для вугільної галузі), на розвиток малих та середніх підприємств, на охорону навколишнього середовища та безпечне ведення сільського господарства, підвищення кваліфікації, перекваліфікацію, працевлаштування, на інвестиції у НДДКР тощо.

У 2007 р, Єврокомісія висунула ряд нових секторних ініціатив, спрямованих на зміцнення конкурентоспроможності найперспектявніших галузей промисловості до 2015 р., завоювання лідерських позицій на світовому ринку, протистояння зростаючому натиску іноземних конкурентів, зокрема, з боку США, Японії та ін.48 До кола пріоритетних потрапили такі галузі і, відповідно, завдання:

· автомобілебудування (зменшення шкідливих викидів вуглецю, підвищення безпеки автомобільних конструкцій та шляхів, інтелектуальні транспортні засоби, розширення використання двигунів, що працюють на відновлюваному пальному);

· біотехнології (як нова галузь, чия продукція в найближчому майбутньому широко використовуватиметься іншими галузями, суттєво підвищуючи їх ефективність);

· суднобудування (перетворення галузі із збиткової в прибуткову за рахунок розширення сегмента виробництва туристичних, круїзних, транспортних, військово-морських, спеціальних суден для ліквідації наслідків екологічних катастроф; розбудова інфраструктури портів);

· інформаційнн-комунікаційні технології;

· машинобудування (як ключова галузь зі створення нової технологічної основи європейської промисловості);

· фармація (отримання нових, більш ефективних, високоякісних і доступних ліків );

· виробництво тканин та одягу (нові види тканин, лідерство в індустрії моди);

· лісопереробна промисловість (зменшення енергозатрат на переробку деревини, розширення можливостей вторинної переробки матеріалів, отримуваних з деревини, відновлення лісонасаджень дім послаблення -змін клімату);

· оборонна промисловість (створеній нових засобів колективної безпеки та нового технологічного обладнання для виробництва таких :мсобів);

· космічна промистовість(розширення сфери цивільних космічних програм );

· металургія (зниження енергоємності, розширення сировинної бази вторинної переробки й асортименту виробів).

Для втілення в життя висунутих секторних ініціатив заплановано використовувати горизонтальні інструменти. Основну увагу буде зосереджено на значному збільшенні фінансування державою наукових досліджень і розробок у названих секторах, підготовці дня них кваліфікованих кадрів, спрощенні й уніфікації технічного регулювання, реалізації екологічних проектів, підтримці виробників на зовнішніх ринках тощо. Такий напрям роботи Єврокомісії, з нашої точки зору, не дає приводу говорити, що Євросоюз проводить виключно ліберальну політику, створюючи рівні умови господарювання для всіх без винятку. Навіть застосування горизонтальних інструментів підтримки в певних сферах створює для підприємців привілеї (хоча й не так явно, як при використанні інструментів жорсткої промислової політики), оскільки напрями, обрані для допомоги, - надзвичайно капіталомісткі, а тому витрати на них не можуть бути здійснені господарюючими суб'єктами самотужки.

Значна частина допомоги надається в ЄС індивідуальним підприємцям на підтримку дальності або у зв'язку з реструктуризацією поза програмами допомога на горизонтальні, регіональні чи секторальні цілі. Вона хоч і кваліфікується як горизонтальна, проте, на думку Єврокомісії, негативно впливає на функціонування спільного ринку. Тому з 2004 р. при її наданні застосовуються такі правила:

1. "один раз - останній раз", тобто виключається можливість повторного звернення суб'єктів за допомогою, якщо не минуло 10 років від моменту першої:

2. допомога не може застосовуватися до нових фірм або підприємств, утворених на базі старих суб'єктів господарювання;

3. обмежується можливість використати призначені на реструктуризацію кошти для інших цілей (наприклад, для регіональної допомога);

4. надання допомоги залежить від скорочення виробничих потужностей;

5. кошти для виведення підприємства з кризи можуть бути надані тільки після вивченім його шансів на успішний розвиток упродовж тривалого періоду;

6. великі підприємства можуть отримати допомогу лише за умови самостійного фінансування 50% витрат на програми модернізації, середні - 40, малі - 25%;

7. не надається підтримка підприємствам, які працюють у галузях із структурним надвиробництвом, і тим, які неспроможні працювати без періодичної допомоги;

8. може бути надана термінова допомога для започаткування або полегшення перебігу реструктуризації (у тому числі в разі негайного припинення збиткової діяльності).

Підсумовуючи сказане про основні напрями трансформації моделей промислової політики у світі, можна сформулювати низку важливих висновків і рекомендацій щодо ефективного використання в Україні набутого досвіду. Вибір моделі промислової політики має здійснюватися з урахуванням гіеї стадії розвитку економіки, на якій перебуває країна, причому слід зважати, іцо основною відмінністю між моделями на кожній стадії є рівень селективності політики тобто спроможність держави тією чи іншою мірою безпосередньо впливати на перерозподіл фінансових ресурсів країни. Чим вищий ступінь селективності, гни більші ризики можуть супроводжувати проведення промислової політики. Вони пов'язані з якістю інформації про ринок та якістю бюрократії. З одного боку, держава може володіти більш об'єктивною і достовірною інформацією про стан'ринку, ніж окремий суб'єкт, тобто за інших рівних умов її поточні й стратегічні рішення мають бути більш обгрунтованими, але з другого - низька якість бюрократії, детермінована високим рівнем корумпованності, складністю бюрократичних процедур, їх міжвідомчим дублюванням, неузгодженістю тощо, на фоні поширення різного роду потужних лобістських впливів, викликає неефективний для країни вибір напрямів поступу, провокує орієнтацію бюрократії на отримання ренти, коли ухвалюються ті чи інші господарські рішення.

Оцінюючи параметри функціонування української економіки, можна твердити, шо вона перебувала до розгортання кризи у 2008 р. на стадії експортоорієнтованого зростання. Проте модернізація виробництва не відбулася, експорт був сировинним, і з часом зростання вичерпало свій потенціал. Через це стала неможливою переструктуризапія виробництва і не було закладено технолого-виробничий фундамент для переходу від експортного зростання до стимулювання прискореного розвитку та розвинутого ринку, що призвело до обвального падіння виробництва за перших ознак кризи. Обрані інструменти впливу на промисловість не відповідають тій стадії, на якій країна перебуває в даний час, бо вони притаманні стадії розвинутого ринку і не передбачають прямого перерозподілу ресурсів країни, зокрема, з сировинних експортних галузей на користь високотехнологічних, які позбавлені взагалі будь-яких ресурсів, у тому числі і власних. Для ефективного розвитку вітчизняної промисловості, ураховуючи відсутність ринкового механізму міжгалузевого перерозподілу ресурсів та слабкість вітчизняного фінансового сектору, шо зорієнтований на отримання прибутків від "коротких" грошей і не взмозі забезпечити великі інвестиційні проекти, слід повернутися на якийсь період до практики прямого перерозподілу ресурсів державою,

Керуючися також світовим досвідом, треба виокремити ряд галузей, які матимуть добрі конкурентні позиції в середньо- і довгостроковій перспективі, забезпечать модернізацію та прогресивне переструктурування виробництва. Держава має ініціювати розробку та реалізацію масштабних інвестиційних проектів у пріоритетних галузях, направляючи з них власні ресурси і залучаючи ресурси бізнесу на вигідних для останнього умовах. У виборі пріоритетів державної підтримки не можна скинути з рахунку фактор потужного лобістського впливу з боку представників сировинних галузей у прийнятті владних рішень, який може додати суб'єктивності у виборі пріоритетів і загальмувати розвиток країни.

Що стосується інструментів підтримки пріоритетних галузей, то доцільно відновити практику бюджетного кредитування, надання державних гарантій, податкових пільг, урахувавши при цьому власний гіркий досвід. Ресурси дня підтримки пріоритетних галузей держава може отримати на внутрішньому й світовому фінансових ринках через продаж державних інвестиційних облігацій під реалізацію певних проектів; з огляду на великий обсяг заощаджень населення ці облігації мають продаватися також і фізичним особам.

Державі слід відмовитись у проведенні промислової політики від тактики “гасіння пожеж” Промисловість має розвиватися на основі стратегічного плану, а уряд - щорічно звітувати про його виконання. Під такий план мають прийматися відповідні законодавчі норми, розроблятися держанні програми, визначатися джерела ресурсів, створюватися координаційні й контролюючі органи державної влади. Стратегічний план треба убезпечити під впливу фактора політичної кон'юнктурності та постійної ревізії новими урядами владних рішень, ухвалених попередниками, його повинні виконувати будь-які урядові команди за принципом "уряд для стратегії, а не стратегія під уряд".

Зовнішньоторговельна і митна політика має бути зорієнтована на стимулювання власного несировинного виробництва. Вважаємо за доцільне переглянути чинні митні тарифи й зупинити випереджальне нарощування імпорту над експортом, при цьому варто стимулювати як інвестиційний та сировинний імпорт, так і споживчий високотехнологічний експорт. Корисним вбачається використання норм СОТ, викладених в Угоді про захисні заходи. У реалізації названої політики не можна забувати про те, шо існує певний рівень відкритості (автономності) вітчизняного внутрішнього ринку для іноземних виробників, відхилення від якого зробить проблематичним розвиток власного виробництва.

Необхідність дотримуватися порогового рівня автономності вітчизняного промислового виробництва зумовлюють також, по-перше, глобалізація та транснаціоналізація світової економіки, поява світових технологічних ланцюгів, 'вплітаючися" в які, втрачають свою економічну й політичну незалежність окремі країни, по- друге, перехід регулятивних функцій до наддержавних економічних утворень та великих корпоративних об'єднань, що діють у країні та світі. Низький рівень автономності зумовить у перспективі скорочешія об'єктивної спроможності української влади самостійно, без іноземного тиску, ухвалювати господарські рішення і впли- ватн на власну економіку виходячи з національних інтересів країни. Тепер доступ іноземних корпорацій в Україну є неконтрольованим державою, а їхні економічні інтереси далеко не завжди збігаються з нашими. Тому важливо встановити правові рамки допуску і діяльності іноземних корпорацій в Україні з огляду на пріоритети національної економіки. При цьому не можна забувати таке: визнаючи галузеві пріоритети й використовуючи інструменти стимулювання, держава за відсутності відповідних обмежень стимулюватиме не лише вітчизняного, а й іноземного виробника, що поставить під сумнів доцільність надання державної підтримки взагалі, оскільки користь від цього оіримають інші країни.

Загалом, як показує досвід країн ЄС га Азії, цілком можливо розробити ефективну модель промислової політики, не вдаючись у крайнощі. Обираючи ту чи іншу модель, також слід вчасно визначати періоди переходів від стадії до стадії і відповідним чином переглядати інструментарій промислової політики. Найкращою є та політика, то поєднує в собі інструменти як жорсткої, так і м'якої моделей, а співвідношення цих інструментів залежить від стану економіки та бачення її бажаних перспектив.

Висновки

Отже, на основі вищевикладеного матеріалу можна зробити висновки, що продуктивність праці є важливим планово-економічним показником, що характеризує не тільки ступінь використання трудових ресурсів на підприємстві, але й рівень ефективності всієї ринкової системи в цілому. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства. Підвищення продуктивності праці означає економію сукупної праці, що витрачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого в продукті робочого часу.

Підвищення продуктивності праці має для національної економіки важливе економічне значення. Воно ефективно впливає на багато показників: товарооборот, витрати обігу, фонду заборгованості плати, прибутку. Показником продуктивності праці рахується величина товарообігу на одного середньоспискового працівника в цілому, а також по окремих групах (оперативних працівниках, продавцях).

Відомо, що за роки незалежності значно знизилися показники ефективності. Причиною цього є збільшення прибутків підприємств за рахунок зниження собівартості продукції та підвищенням цін на неї. Але для того, щоб успішно працювати в конкурентних умовах необхідно орієнтуватися на потреби ринку. Найважливішим є підвищення продуктивності праці та впровадження програми управління продуктивністю.

В ринкових умовах важливу роль для зростання продуктивності праці має максимальне використання діючих потужностей. Завдяки таким чинникам як підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення управління, організації виробництва та праці збільшення обсягів виробництва можливо зменшити витрати на виробництво. Для підвищення продуктивності праці необхідно застосовувати засоби мотивації працівників. Головними чинниками підвищення продуктивності є умови праці. Також підвищує продуктивність праці освіта, оскільки дає корисні знання, дисципліну, працездатність, а люди з такими якостями дуже продуктивні.

Наступним важливим висновком є необхідність інноваційного оновлення матеріально технічної бази виробництва: забезпечення комплексної заміни застарілих засобів виробництва новими більш продуктивними, які основані на принципово нових підходах, створення конкурентоспроможної інноваційної продукції, технологій найбільш ефективним і оптимальним шляхом та впровадження нових методів організації виробництва.

На сьогодні украй необхідним є вироблення і реалізація активної державної політики у сфері динамізації та структурної оптимізації іноземного інвестування в Україну.

Реальним і високоефективним фактором підвищення конкурентоспроможності національної економіки є формування і проведення державної промислової політики (ДПП) як органічної частини загальної державної економічної політики. Державна промислова політика передбачає діяльність держави, спрямовану на зростання обсягів виробництва, підвищення конкурентоспроможності промислової продукції, а також на координацію дій економічних суб'єктів. Як показали дослідження, така політика може або безпосередньо впливати на розвиток окремих галузей промисловості та її структуру, або проявити побічний вплив, використовуючи такі фактори, як технологія, інфраструктура, попит, інституціональні рамки, інновації.

Важливою функцією державної промислової політики є вибір пріоритетів в розвитку промисловості, розробка системи протекціонізму, створення режиму найбільшого сприяння перспективним галузям і підприємствам. Особливо важливу роль державна політика відіграє в розробці сучасної науково-технічної та технологічної політики, в розробці та реалізації крупно-масштабних загальнонаціональних програм. Доцільно зробити висновок, що державна промислова політика--це діяльність держави в межах її економічної політики, спрямованої на прискорення економічного прогресу країни, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світових ринках, на ефективне вирішення гострих соціальних проблем.

Дослідження теоретичних та практичних аспектів управління інноваційно-інвестиційною діяльністю підприємства в умовах ринкового конкурентного суперництва здійснювалися в роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених.

Проте, теоретичні та методичні проблеми обґрунтування стратегічних заходів щодо забезпечення сталого інноваційного розвитку підприємства залишаються недостатньо вивченими та вимагають докладного дослідження.

Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

1. Конкурентоспроможність національної економіки є головною турботою будь-якої держави, яка дбає про економічне зростання і зміцнення національної безпеки, та забезпечується виваженою інноваційно-промисловою, бюджетно-фінансовою, науково-технічною, ціновою та зовнішньоторговельною політикою, а також політикою доходів.

2. Головною перешкодою розбудови конкурентоспроможності економіки в Україні є невідповідність стану національного ринкового середовища умовам застосування окремих заходів, які принесли успіх іншим країнам. У першу чергу, це стосується реалізації політики лібералізації цін і зовнішньоторговельної діяльності, обмеження грошової маси, стримування платоспроможного попиту населення, що на стадії падіння виробництва спричинило розбалансування економічної системи, зумовило поширення монополізму та активізацію деформаційних процесів в національній економіці. Наслідками цієї політики стало також порушення процесу розподілу ресурсів та деформації міжгалузевого переливу, що зумовило скорочення інноваційних секторів, посилення диференціації доходів та збільшення безробіття.

3. Сфера виробництва товарів та послуг знаходиться в ножицях між монопольними цінами базових галузей, без продукції яких неможливе забезпечення процесу виробництва, і обмеженими платіжними ресурсами споживачів (промислових та населення). Важливим чинником переливу ресурсів залишається не рентабельність підприємств в офіційній звітності, а "тіньова" прибутковість та "конкурентні" переваги сектора у ланцюгу монополістів.

4. Приватизація, проведена в існуючих умовах, не створила основ для становлення ефективного власника, а сформувала основи тінізації економіки та монополістичного диктату. Зокрема, лише п'ята частина балансового прибутку припадала на приватизовані підприємства промисловості, які випускають більше половини всієї продукції. Це свідчить про високий рівень тінізації приватизованої сфери, яка обтяжує легально працюючі підприємства, а також підприємства державного сектора.

5. За відсутності дієвих механізмів запобігання кризовим явищам функціонування національних суб`єктів економічних відносин змістилося у тіньову сферу. Сьогодні тіньова сфера відіграє відчутну роль у формуванні економічних та політичних відносин у державі і має бути врахована при розробці стратегії конкурентоспроможності. Вплив тіньового сектора на конкурентоспроможність національної економіки неоднозначний: з одного боку, він стримує розвиток та паразитує на підприємствах офіційного сектора, а з іншого - підтримує платіжність населення, надаючи можливість додаткового заробітку.

6. Витратність вітчизняної продукції зменшує можливості резидентів змагатися за ринки збуту з іноземними партнерами, що формує національну економіку як поставника сировинних та екологомістких продуктів на світові ринки і відводить їй роль промислово-технологічної периферії високорозвинених країн.

7. Назріла необхідність зміни структури української промисловості, ядро якої - витратомісткі галузі (паливна, чорна та кольорова металургія), в існуючих умовах тяжіють до експортної орієнтації. Стратегічним напрямом підвищення конкурентоспроможності національного виробництва є реструктуризація елементів ціни в бік збільшення частки прибутку і фонду заробітної плати та скорочення частки витрат, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом.

8. Необхідно розробити та впровадити концепцію підвищення конкурентоспроможності національної економіки України, суть якої полягає в створенні ефективної системи функціонування економіки та її суб`єктів, здатних забезпечувати їхній стабільний розвиток і зростання. Головним змістом такої концепції має стати вдосконалення організаційно-правової основи системи функціонування економіки з метою створення умов динамічного зростання всіх суб'єктів економічних відносин.

9. Можливими сценаріями розбудови конкурентоспроможності національної економіки в умовах глобалізації можуть бути: пасивне очікування, підпорядкування іноземним інтересам, технологічний прорив, проведення незалежної внутрішньої політики, орієнтованої на забезпечення керованості процесами входження України до світового поділу праці. Два останні сценарії є найбільш вигідними, оскільки містять вбудовані чинники протистояння внутрішнім та зовнішнім загрозам.

10. Механізмами забезпечення конкурентоспроможності національної економіки є заходи, спрямовані на узгодження інтересів усіх суб`єктів господарювання, а саме: стимулююче оподаткування; непряме державне регулювання цін; введення обмежень монопольної поведінки; введення матеріальної і посадової відповідальності за дії, які перешкоджають розвитку підприємництва та економічній діяльності, що наносить збитки державі на підприємствах усіх форм власності; соціальне партнерство.

11. В існуючих умовах найбільш прогресивним методом забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки є переорієнтація на внутрішні джерела розвитку за рахунок реструктуризації елементів ціни в напрямі скорочення витрат, збільшення прибутку і заробітної плати. При одночасному врівноваженні міжсекторних пропорцій в промисловості це - практично безальтернативний шлях опанування гідного місця у світовому економічному просторі.

Список використаної літератури

1. Бабицький А. Моделі економічного зростання і проблема підвищення суспільної продуктивності праці // Вісник економічної науки України. - 2008. - № 1. - С. 22-28.

2. Гончаров В. М. Концептуальні проблеми ефективності праці в Україні // Вісник економічної науки України. - 2007. - № 2. - С. 33-37.

3. Іляш О. І. Продуктивність та ефективність праці, резерви і шляхи їх підвищення // Науковий вісник НЛТУ України. - 2009. - Вип. 19.1 - С.164-166

4. Кукурудза І. І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. -- Вид. 2-ге, доп. -- Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. -- 368c.

5. Музиченко С.А. Продуктивність праці, соціально-економічна сутність категорії // Формування ринкових відносин в Україні. - 2008. - №6. - С. 24-28.

6. Ватаманюк С. М. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка/ Видавничий дім «альтернатива», 2001. - С.46-56.

7. Злупко С.М. Перехідна економіка: сучасна Україна: навчальний посібник/ Видавництво «Знання», 2006. - С. - 136-171, 266 - 322.

8. Гринів Л. С. Національна економіка: Навчальний посібник/ «Магнолія», 2006, 2010. - С. - 332 -363.

9. Ю. Кіндзерський «Економіка України»// №9. - С.- 14 - 22.

10. Матеріали електронних ресурсів.

Размещено на Allbest.ru